В Багдаді все спокійно

1.

Олекса Сирота:

… Старий вже підніс чарку до рота і раптом рука його завмерла:

- Олексо, це скільки ми з тобою сьогодні випили?

- Всього нічого. Можна сказати навіть - не випили, а мастило розігріли. Щоб маслаки не рипіли.

Рука у Старого затремтіла, він поставив склянку на стіл і з несподівано жалібними інтонаціями сказав:

- Все! Догралася Каштанка. Пора писати рапорт і йти на пенсію.

- Вусь трапилося, товаришу підполковник? Що це з вами? Індійського кіна надивилися?

- Сам ти індійське кіно, Сирота. Який зараз місяць?

- Котрий на небі або в календарі? Той, що на небі - молодик, вчора звернув увагу.

- Підлеглі ж у мене… місяцем милуються, зірки на небі лічать… а на календар і не дивляться, бо навіщо? Їм до пенсії ще - ого-го!…

- Листопад у нас. Передостанній місяць вирішального року забув вже якої там п'ятирічки.

- А йди ти знаєш куди зі своєю політикою! Головне - що листопад. Розумієш - листопад!

- Ну то й що?

- Де зараз зозуля має бути?

- Як де? В вирії. І що характерно, вона там не кукає. Тільки вдома! Бо патріотка!

- Отож! А вона в тебе під вікном кує! Ти її не чуєш, а я чую! Зрозумів нарешті?

І тут я розреготався так, що Старий навіть образився. І вже мав намір додати щось ущипливе на адресу всього нашого покоління. Але я його випередив:

- Заспокойтеся, кує ваша зозулька, кує. І я її теж чую. Все гаразд. А йдіть-но на балкон.

Підполковник слухняно, як хлопчик, який приніс додому повний портфель двійок, потеліпався за мною. І те, що він побачив з балкону, змусило його завмерти і навіть роззявити рота.

На балконі будинку по той бік вулиці стояла якась розпелехана особа жіночої статі і голосно, на всю Тарасівську, вигукувала «Ку-ку!», Причому, досить точно імітуючи голос птахи-пророчиці.

- Що це з нею? - нарешті витиснув із себе Старий.

- Довго розповідати. Не «білочка». Нормальна класична шиза. Є не тільки довідка, але і група інвалідності.

- І часто це з нею?

- Та десь раз на місяць. Якраз, коли молодик…

- І подовгу вона?…

- Кує? Доки не захрипне. Влітку довше, взимку - менше. І тихіше.

Ми постояли мовчки. Бідолашна «зозулька» почала пускати півня, дощик із холодної мжички поступово дозрів до справжнього осіннього занудства, але бідолаха, вчепившись у поручні балкону, продовжувала віщати многоліття всьому нашому мікрорайону.

- Скільки років прожив, а таку от шизу вперше бачу, - зізнався Старий.

- Багата на таланти Волино-Подільська височина, - не до ладу ляпнув я. А мій начальник -як риску підвів:

- Господи, що це за життя таке, що ми вже й збожеволіти по-людськи не вміємо!

Від автора: сімдесяті роки минулого століття закінчувалися для мене жахливо. Я потрапив, як зараз кажуть, під роздачу всесильному секретарю ЦК КПУ по ідеології тов. Маланчуку. В результаті майстерно склепаного доносу на моїй журналістській кар’єрі поставили величезний хрест за начебто пропаганду антирадянських ідеалів серед молоді. Водночас пішло на дно моє сімейне життя і я опинився на вулиці без житла, речей, роботи, перспектив і надій. На щастя чи на нещастя - як сказати, не знаю й досі - я втрапив до кардіології республіканської клініки, куди мене забрала з вулиці «швидка», ще до підписання наказу про звільнення. Тому формально турнути мене з роботи до одужання не могли, але це було лише питання часу.

Хвороба затяглась. Більшість тих, кого я вважав своїми друзями, забули про моє існування, ледь на порозі редакції виринула комісія ЦК КПУ - одинадцять чоловік, футбольна команда, котра мала загнати в «дев’ятку» одного-єдиного замаскованого антирадянщика. Щоправда, кожен із них мав таке ж відношення до справжньої журналістики, як і до справжнього футболу, зате добре знався на тонкощах агітпропу. Звісно, були серед моїх друзів і ті, хто не зсучився. Але їм добряче за це дісталось, і тому я попросив їх не приходити до мене в клініку аби зайве не підставлятися.

Отоді я випросив у сестри-хазяйки товстелезну чисту конторську книгу і почав записувати в неї все, що вважав важливим у попередні двадцять років мого дорослого життя. Серед цих записів - і короткі конспекти розповідей Олекси Сироти. Нотував головне, щоб не забути. Наприклад, ось таке: «Сироту і Старого поставили чергувати по Управі на День міліції за історію з корейцем. Через дорогу з балкону кукала божевільна. Візит канадського прем’єра до Києва. Реакція Сироти на справу: вціліти було складніше, аніж не підхопити трипер у вендиспансері на спільній із хворими п’янці з нагоди Дня лікаря». Кінець нотатки.

От і увесь запис. Але коли настав час - усе пригадалося, наче саме по собі. Навіть запах мокрого асфальту на верхній алеї Піонерського парку і гудки останніх пароплавів, що йдуть на зиму в затон.

Олекса Сирота:

- Ні, ти не подумай, що заступник начальника карного розшуку міської міліцейської Управи регулярно квасить зі своїми інспекторами у них на хаті. Чи навіть з одним - маю на увазі себе. Це швидше виняток, ніж правило. Хоча провокує цей виняток логічний розвиток подій на нашій сучій службі. Наш Міністр у нападі відвертості обзивав її ще точніше: сраною. А що вже казати нам, лейтенантам з капітанами.

Ік бісу філософію! Скажу конкретно: нас знову обійшли, нам знову плюнули в душу, начальство витерло об нас свої новенькі, куплені в закритому розподільнику штиблети і пішло святкувати День радянської міліції. А мене і Старого поставили чергувати по місту. На добу. З кінця робочого дня 10-го листопада до, відповідно, кінця дня 11-го листопада.

Ти ж знаєш, що на таке ставлення начальства до тебе нариваєшся не за видатні успіхи у бойовій і політичній підготовці. І якби ж то я, скажімо, забув у трамваї течку зі слідчою справою - чого зі мною ніколи не було. Або з великого пере… працювання попросив у прокурора санкцію на арешт самого прокурора. Оце було - переплутав прізвища підозрюваного та нашого міського законника. Схожі вони були: один Ткачов, другий Ткаченко. Чи навпаки… влиндили мені, звісно, добряче. Але свою хвилину задоволення я одержав, спостерігаючи фізію прокурора, котрий раптом допетрав, що підписує ордер на власний арешт. Щось схоже, напевне, відчуває теща, яка оживає в труні і бачить над собою застиглу від переляку пику зятя.

А то ж мене позбавили маленької радості погуляти на професійне свято, можна сказати, ні за що. Цілий рік чекав законної нагоди посидіти зі своїми, культурно розслабитися, а тобі замість цього - триндіти всю добу безперервно в трубку, мов той папуга: «Помічник оперативного чергового по місту капітан Сирота слухає!». Як казала Муму - «за что»?

Ну, якщо чесно, то було за що. Але це окрема історія, яку доведеться розповісти, бо ти ж не відчепишся.