В Багдаді все спокійно

17.

То неправда, що снаряд не потрапляє двічі в одну й ту ж воронку. Я навмисне в армії розпитав про це корпусних артилеристів. Тут головне що? Не сидіти у свіжій воронці, покладаючись виключно на теорію ймовірності, а якомога швидше перекотитися в наступну. Саме ця моя власна версія теорії «двох снарядів» і вивела моє слідство з глухого кута.

Зранку об’явився у моїй «шпаківні» колега, про якого я вже призабув. Новенький з «обехаесу», котрий хвацько танцював шейк і вмів на смак відрізняти коньяк від болгарського бренді. Об’явився не просто так, а розраховуючи на допомогу.

- Капітане, мій начальник сказав, що ви все знаєте. Особливо якщо це не має відношення до ваших безпосередніх обов’язків.

- Делікатний у вас начальник! Інший би просто обізвав мене сачком… так, чого треба?

- Звідки у Києві взявся синій вельвет у дрібний рубчик, та ще й у такій кількості? Я перетрусив усі накладні - і в державній торгівлі, і в кооперації. Навіть комісійні магазини не проминув. І що? Глухо!

- Юначе, от тільки не треба пауз. По суті, ближче до теми. Чи, як казав Остап Бендер, ближче до тіла. На що вам той вельвет у рубчик здався?

- Висловлюючись у вашому стилі, товаришу капітан, уже половина тіл на Хрещатику шпацирують у джинсах з синього вельвету в дрібний рубчик. Лівий товар!

- А може морячки з «загранки» привезли?

- Скільки вони можуть привезти? Ну п’ять, ну десять штук від сили… а тут - я ж вам сказав: півхрещатика. Це раз. А друге - пошив хоч і фабричний, але наш. Нитка видає. І лейби підробні.

Тут у моїй голові щось почало розвиднюватися. Десь я вже чув про велику партію дефіцитної матерії саме синього кольору. Хвилиночку… зосередилися… пригадали… є! Ключове слово - «синій».

- Шановний колего! Виключно з поваги до вашої непересічної ерудиції на предмет дегустації міцних алкогольних напоїв я вдовольню вашу професійну цікавість. Але не за «спасибі». Згодні?

- Ну-у-у… в розумних межах, звісно… і краще - баш на баш.

- Угу… в такому разі ваш «баш» - два квитки на «Варшавську мелодію», партер, сьомий ряд.

- Капітане, це шантаж!

- Ага! А ваш делікатний начальник хіба не попереджав вас, що я, окрім усього, ще й професійний шантажист? Робота у мене така…

- Колего, а може замість двох квитків до «російської драми» візьмете чотири коробки «Метеориту»? Плюс банку розчинної кави з конфіскатів.

- Лейтенанте, це не ви позували для Змія-спокусника на полотні «Вигнання з раю»? Скажу щиро: за інших обставин міг би обмежитися нормальними посиденьками «у Тамари». Але зараз у мене криза жанру. Інтимного! Тому якщо я колись і буваю добрим, то тільки не сьогодні.

- Умовили. Точніше - дотиснули. Будуть вам два квитки. На завтра не обіцяю, але стосовно наступного тижня щось придумаємо. Тепер ваш баш.

- Записуйте, а краще запам’ятовуйте. Десь із півроку тому студія «Укртелефільм» одержала партію (точно не пригадую, скільки - але добряче) дефіцитного синього вельвету. Проскочила цифра «кілометр», але, може, це перебільшення.

- А навіщо їм стільки?

- Обшити стіни, стелю і підлогу спеціального павільйону для комбінованих зйомок. Є така штука - «рір» називається. Якщо на пальцях пояснювати - це коли камера не сприймає якийсь колір, в даному випадку - синій. От, наприклад, знімають у синьому павільйоні актора, а потім підкладають, як тло, іншу картинку - і він уже сидить, скажімо, посеред зими - в зеленому садочку, а то й взагалі на іншій планеті. Це значно полегшує кіношникам життя, бо якщо садочок ще десь можна знайти, то яким чином ти закинеш актора і всю знімальну групу на іншу планету?

- Цікаво… а до чого тут «Телефільм»?

- А до того, що синій вельвет, згідно з моєю інформацією, спочатку осів на складі студії, а потім взагалі зник. Це офіційна версія. Бо насправді було ще веселіше. Звечора всю студію обшили, а вранці прийшли - голі стіни. А також стеля і підлога.

- Геніально! А як ви дізналися?

- Пташка на хвості принесла.

- Маєте на увазі - котра дятел? Тобто, оперативна агентура?

- Маю на увазі товариша на прізвище Брежнєв.

- Мене попереджали, - розродився новенький після довжеле-е-езної паузи, - що у капітана Сироти своєрідне почуття гумору.

- До чого тут моє почуття гумору, лейтенанте? Це не той Брежнєв, про якого ви подумали. І взагалі, Брежнєв - прізвище вітчима. У того Брежнєва, якого я маю на увазі. А сам він чи то Брансбойдт, чи то Брандмауер. Його з «Телефільму» звільнили за приховування анкетних даних. Так він з горя нарізався і виляпав дещо. У вузькому колі. А далі - то вже справа оперативної техніки.

- Спасибі. «Телефільм» ми, звісно, розпрацюємо. Заженемо декому на їхній, як ви там казали - рір - зображення камери слідчого ізолятора. Але ж, товаришу капітан, може, ви заразом підкажете, як мені на «російську драму» натиснути. Щодо ваших квитків? Бо у нас у відділі на цей театр поки що нічого немає.

- Тиць Гриць!… вибачайте. Як це - нічого немає? А де вони, по-вашому, з отого вельвету ліві джинси шили? На фабриці імені Рози Люксембург?

- Не врубався… просвітіть.

- Лихо мені з вами, молодими. А пошивочні майстерні театру, що на Басейній - ви туди колись заглядали? Там не те що джинси для половини Хрещатика, там Першу Кінну можна обшити - з голови до копит. Аби тільки матеріал був.

- Так ви думаєте, вони їх ТАМ шили? Ну, якщо це правда, товаришу капітан, то я вам не те що два квитки на “Варшавську мелодію” - я вам абонент на весь сезон у директорську ложу дістану!

- Не поспішайте, юначе, з підвищеними соцзобов’язаннями. «Російська драма» - це вам не ляльковий театр. Там народних артистів без солі їдять, а заслуженими занюхують. Тож, як каже в аналогічних випадках один мій знайомий журналіст, втілюйте, але не запліднюйте.

- Сам придумав?

- Хто? Журналіст? Ні, напевне, як завжди, вкрав у когось.

- Тоді спасибі, а я побіг!

Молода зміна у нас підростає тямуща. Академічний драмтеатр після відвідин слідчої бригади з «обехаесу» залишився неушкодженим. Звісно, абонементу в директорську ложу я не дочекався. Але обіцяні два квитки у сьомий ряд партеру одержав.

Ти знаєш, що я не відношу себе до шанувальників Мельпомени. З мене на роботі вистачає всіх різновидів жанру - від кривавої драми до дешевого цирку. Своє почуття естетичного голоду (не частіше разу на рік) я вгамовую у виставочному залі на Червоноармійській - це там, де в неї вливається Рогнєдинська. Там практично на кожній експозиції трапляється бодай кілька картин, біля яких варто постояти, помилуватися, помріяти. Головне - знати, де їх, зазвичай, вивішують: звісно, не в головному залі, а в тому куточку, що без вікон.

А на «Варшавську мелодію» мене сподвигло нестримне бажання однієї знайомої. Можна сказати, більше, ніж знайомої, принаймні вона так вважала:

- Ні, ти подумай, Олексо! - вичитувала вона мені. - Я ще й досі не відмітилася на «Варшавській мелодії»! Наші баби скоро будуть показувати на мене пальцем. Якщо ти не зробиш нам квитки, то можеш забути мій телефон і адресу. Мені потрібні не слова, а серйозні наміри. І не тільки щодо «російської драми»!

Як не дивно, але моя знайома, сама того не відаючи, одержала потужну підтримку трьох несподіваних однодумців.

По-перше, моєї мами:

- Олексо, якби ти був жонатий, то я би щовечора не підскакувала від кожного телефонного дзвінка, а сиділа би спокійнісінько з твоєю дружиною на канапі і дивилася б телевізор.

По-друге, нашого старого партизана:

- Олексо, якби тобі в голову не било, сам знаєш, що, ти би не підставлявся по-дурному, ані кулям, ані начальству. Женись! І то негайно! Бо ти вже всіх… скажімо, дістав.

І нарешті - нашого Генерала:

- Товариші офіцери! Як відомо, капітана Сироту дома жінка не жде і діти не плачуть, отже він спокійно може заступити у чергування по місту на вихідні (варіанти - Новий рік, Перше травня, День міліції, День Конституції).

Тож, як ти здогадався, похід на «Варшавську мелодію» мав стати лише прелюдією до серйозної розмови про те, як добре, коли люди разом і як погано, коли доля вперто їх не зводить.

Що тобі сказати, друже! Як тільки на сцену вийшла Ада Роговцева, я забув про все: і про те, навіщо я, власне, корячився задля квитків, і про своє ставлення до театру взагалі і мелодрами як жанру, і про чутки, плітки та рецензії!… Бо талант - це таке: як Бог не дав, ні в якому інституті на лекціях не висидиш. А тут було дано, та ще й дуже щедрою рукою.

Давно я не бачив, щоб так не грали, а жили на сцені, як це робила Адель Миколаївна. А може - взагалі до того ніколи не бачив. Хоча в юності застав іще живих франківських корифеїв і не таку вже стару Наталю Южвій. Але там була ШКОЛА! Навіть не школа - АКАДЕМІЯ. А тут - життя.

На фіналі зловив себе на тому, що стисло горло і попросилася назовні зрадлива сльоза. Видати, старішаю. Чи занадто сильно одержав по голові під час останньої облави на вулиці Ладо Кецховелі.

На виходах я відбив долоні оплесками і зірвав голос, горлаючи: «Браво!». Моя подруга плакала від щастя, не стримуючись, оскільки того дня навела повіки дуже дефіцитною водостійкою тушшю.

В гардеробній вона щось радісно щебетала, підстрибуючи, вимахуючи руками і не трапляючи ними в рукави плаща:

- Олексо, коханий! (вже коханий!) Як я хочу до Варшави! Побачити на власні очі… ти не уявляєш! Після оцього! Варшава!

І тут я несподівано для моєї подруги, для оточуючих і навіть для самого себе ляснув долонею по власному лобі і загорлав: ідіот! Кинув ошелешеній дівчині на руки її плащ і з криком: пробач, завтра подзвоню! - побіг, розштовхуючи глядачів, на вулицю, до найближчого телефону-автомату.

У таку ранню пору Старий ніколи не спав. І піднімав телефонну трубку після першого ж дзвінка. Він не здивувався б навіть, якби я подзвонив йому о четвертій ранку.

- Іване Борисовичу, вибачайте, пам’ятаєте - ви розказували про варшавський експрес?

- Коли? Я вам, салагам, багато про що розказую. Але вас пробиває через дев’ять разів на десятий, та ще й об одинадцятій вечора.

- Поїзд «Київ-Варшава». Перехоплена прикордонниками контрабанда. У туалеті вагону. Здається, у відрі під виглядом прального порошку.

Старий зорієнтувався миттю, бо більше не картав підростаюче покоління, а одразу взяв бика за роги:

- Про контрабанду розповідав Генерал на оперативці для старших офіцерів. Якщо треба, я зараз до нього подзвоню. А якщо потерпиш до ранку, то разом зайдемо… слухай, ти далеко від Управи?

- На розі Пушкінської і Леніна. Бадьорим кроком п’ятнадцять хвилин.

- Тоді крокуй, а я під’їду. Бо ми вже одного разу відклали справу до ранку. А потім довелося ховати хорошу молоду людину. Вперед!

Я поклав трубку і побачив, як повз мене, демонстративно повернувши голову в інший бік, процокала каблучками, боюсь, тепер уже колишня подруга. Дивно… але при мені вона ніколи не ходила таким широким, мало не стройовим кроком.

Я ще подумав, що міські дівчата так не ходять - тільки ті, з села, для яких основний вид громадського транспорту - власні ноги. А мені всі вуха протуркотіла: «Ми городські з діда-прадіда!» Хоч якийсь пожиток із цієї конфузії.

Ми зі Старим зустрілися біля входу до Управи. Він зловив якусь попутку. Точніше - водій пізнав його, гальмонув і запропонував підкинути. Таке було не вперше. Дай Боже, щоб і я до цього дожив.

- Знацця, синку, як там було… місяців зо два назад, точніше - це вже Генерал скаже, прикордонники у Бресті трусили поїзд «Київ-Варшава» з нашою бригадою. Трусили, як належить. І хтось із них звернув увагу, що стоїть у кутку вагонного клозету брудне, вибачай, мало не обісране відро, з якого стирчить такий же брудний вантуз і краєчок коробки з-під прального порошку… марку не пам’ятаю, але твоя мама знає. Ним не тільки білизну перуть, а й унітази та раковини миють. Угу…

- Можна я продовжу, товаришу підполковник? Прикордонник, либонь, був не в тім’я битий. І подумав, що не місце брудному відру і обісраному вантузу в чистому туалеті міжнародного вагону. Розрахунок точний - нормальна людина таку гидоту до рук не братиме, а обмежиться зовнішнім оглядом. Нормальна цивільна людина і навіть звичайний залізничний інспектор. Але не старий прапорщик прикордонних військ.

- Вгадав, синку, вгадав. Прапорщик не погидував, вивернув усе з відра на підлогу. І оту пачку з пральним порошком. А в ній, виявляється, під тонким шаром самого порошку лежав целофановий кульок із кілограмом наркотику. Ти подумай, як все врахували! У того порошку такий ядучий запах, що ніякий службовий собака нічого б не унюхав.

- І що далі було?

- Ну, цю справу, звісно, не міліція вела, а прикордонники. А вони напряму Юрію Володимировичу підпорядковуються. Але на міжвідомчій нараді у нашого міністра хтось цю історію доповів, наш Генерал запам’ятав і переказав на оперативці.

- А знайшли того, хто ці наркотики віз?

- Сторонніх відбитків пальців ніяких. На коробці - обох провідників. Пакет чистий. Природно, ніхто з пасажирів не зголосився, затримувати купу народу без достатніх підстав не стали. Тому зняли тільки бригаду провідників, замінили, здається, довго мурижили, але так нічого і не встановили. Наркотики, звісно, конфіскували. Я так думаю, ніхто зі сторонніх до цього вагону в Польщі не підходив.

- Ще б пак! Побачили здаля чужі обличчя - і списали товар на непередбачені втрати. Треба було туди «конторських» підсадити а провідників залишити.

- Це ти, Олексо, сам Юрію Володимировичу скажеш. Якщо пощастить із ним побачитися. А тепер розказуй, як ти цей експрес до своєї версії причепиш?

- Скоріше - версію до експресу, причіпним вагоном. Тільки не лайтеся і не перебивайте, доки я все не розкажу. А потім вирішуйте - ходити до Генерала чи ну його к бісу, об’єднаємо п’ять глухарів в одного великого, повісимо на конкретного сироту, притримаємо представлення до чергового звання, заженемо у відпустку в лютому… ну, цю техніку ви самі знаєте.

- Синку, плакатися на паперті будеш. Як щось маєш, то кажи, а там побачимо.

- Добре. Отже - маємо джерело виробництва наркотиків. Конкретно - сухого опію. Десь у Середній Азії. Місця глухі, дикі, можна не те що плантацію з лабораторією, а бронетанкову армію з авіаційним корпусом підкріплення заховати. Але з іншого боку - там, на місці з цього товару ніякого навару. Плюс особісти у військових частинах, плюс «конторські», плюс місцева міліція - не розбагатієш.

- Згоден. Але нічого нового ти, Сирота, не відкрив. Я теж газети читаю, «Міжнародний щоденник» по телебаченню щонеділі дивлюсь, тож трохи в курсі. У них там, на Заході наркотики теж не посеред Нью-Йорку вирощують, а в дикій глушині за тисячі кілометрів від місця збуту. Так і з нашими корейцями. Сіють в Азії, продають у нас, в європейській частині СРСР.

- Отак і я спочатку думав, що все обмежується територією Радянського Союзу. А коли пригадав історію з наркотиком у туалеті варшавського експресу, то тут мене аж вдарило: Київ - то не кінцева точка, то лише транзитна станція. І наш Дембель - то лише маленький гвинтик у довжелезному складному механізмі.

- Як каже наш замполіт, є така думка: тобі, Олексо, заткнутись, а мені - подумати. Бо знаєш - це як у картах: далека дорога найчастіше закінчується казенним домом. Навіть для того, хто в цьому казенному домі служить. Ти мовчи. А найкраще - йди до своєї «шпаківні» і сиди тихо, доки не покличу. Нікому ані слова, навіть натяком. А я зважу, що ми з того обісраного відра витягли… До речі, Сирота, як це тебе осінило щодо варшавського експресу? Пригадується, коли я про нього вперше згадав, ти мені у відповідь анекдот про баришню і поручика Ржевського в одному купе розповів. І тільки…

- Та от - водив подругу на «Варшавську мелодію», а вона після спектаклю завела: хочу до Варшави та хочу до Варшави…

Старий почухав потилицю:

- Виявляється, мені з моєю благовірною до біса повезло. Коли я її на «Багдадського злодія» водив, вона мені не нила, що хоче до Багдаду.

- На «Багдадського злодія»? Коли це було?

- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Тільки не питай, в який Багдад я її замість справжнього повів… бо дам по шиї!

Від автора: у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році видатний англійський кінорежисер і продюсер Олександр Корда подарував Радянському Союзу право на необмежений прокат чотирьох своїх фільмів: «Леді Гамільтон», «Міст Ватерлоо», «Багдадський злодій» та «Джунглі» (екранізація кіплінгівського «Мауглі»). Сказати, що ці стрічки мали шалений успіх протягом щонайменше п’ятнадцяти років - то нічого не сказати. Діти були в повному захваті від кольорових «Джунглів», молодь по кільканадцять разів підряд передивлялася «Багдадського злодія», а жіноцтво вмивалося сльозами над гіркою долею героїнь фільмів «Леді Гамільтон» та «Міст Ватерлоо» і робило зачіски, як у виконавиці головних ролей красуні Вів’єн Лі. За іронією долі те покоління радянських глядачів не дожило до появи у вітчизняному прокаті найславетнішого фільму з геніальною Лі «Віднесені вітром». А щодо походу на «Багдадського злодія», то Старий, тоді ще зовсім молодий інспектор карного розшуку, подарував своїй нареченій, старшій піонервожатій сільської школи, двотомник Драйзера і гумові ботики.