Вічний календар

4

Узимку 1916 року Митницю накрили сніги, схожі на навоскований білий папір. Такі білі й блискучі, аж очі виїдало. Митницькі старожили казали, що за їхньої пам’яті такого не було. Але хто б довірився їхній пам’яті? Морози протрималися до березня. У перемерзлій до дна Джуринці виднілася нерухома риба. Діти розчищали від снігу поверхню річки й роздивлялися під кригою мертвих, як їм здавалося, карасів. Тоді митницькі ходили на Джуринку. Довбали закаменілий лід, щоб порятувати рибу, бо як навесні дотягнуть до першої зеленини? За два роки війни навчилися жити на лободі й рибі, а здебільшого впроголодь.

Великі сніги паралізували шляхи військових комунікацій, перекрили залізничні колії й автомобільні дороги. Військо мерзло. Переживали тріскучий мороз по селянських хатах і мурованих міських будинках. Російські потяги з кожухами застрягли під Тернополем.

Австрійці підвезли теплий одяг завчасно, але забули про дві турецькі дивізії. Лазарети по обидва боки фронту були переповнені обмороженими солдатами, особливо тими, кому, на їхнє нещастя, доводилося чергувати в холодних шанцях.

У зимові місяці над галицькими полями запанувала тиша. Лінія війни протягнулася суцільним фронтом від Волині до Буковини. А Митниця, Язлівці й Чортків уміщалися в кількох сантиметрах на штабних мапах обох ворожих армій. І поки тривала зима — ці засніжені кілька сантиметрів нічим особливим із погляду військової тактики не відзначалися. Вояки пострілювали один в одного, інколи влаштовували кавалерійські рейди вглиб супротивника, а деколи лупили з гармат. Хоча таке траплялося нечасто, і якби не дрібні грабунки чи мародерство розквартированих вояків, то здавалося, що війна відступила від Митниці. Отець Феліштан щонеділі під час казання ділився розповідями про свої сни, які видавав за пророцтва зі Святих Писань. Перебування кавалеристів у маєтку Коритовських та піхотного полку в самій Митниці нікого вже не бентежило, до них звикли. А от перехід через селище «Дикої дивізії» в січні стривожив усіх. Люди перестрашилися темних облич і чорних баранячих шапок. Сотні вершників, не зупиняючись, подалися в напрямку Язлівця. Ходили чутки, що сам брат царя тоді їхав із ними на чолі.

Австрійська пошта до Митниці не доходила. Жодних звісток від тих, хто пішов на вóйну з селища, за останні два роки не надходило. Якщо ж цісарська авіація залітала на територію російських військ, то інколи, щоби підбадьорити своїх підданих, скидала листівки з зображенням Франца Йосифа, цукерки й сигарети. Підбирати листівки було небезпечно — москалі могли звинуватити будь-кого у шпигунстві, а цукерки й сигарети охоче збирали селяни та російська солдатня. Усі — війська й селяни — чекали весни. У березні прилетіли бузьки. Від часу з’яви птахів, які приносили зі собою звістку про весну, до Пасхи, що того 1916 року припаде за католицьким календарем на 18 квітня, а за на православним — на 23, залишиться неповний місяць — і на Джуринці почується тріщання льоду. Річка почне скресати. Розмерзлі джерельні води й талий лід наповнять її. З повним черевом примерзлої риби, яку митницька дітлашня вважала мертвою, ріка зрушиться. Мине ще кілька тижнів, і лід, поламаний силою течії на брили, плистиме вздовж відталих солом’яних хат.

Але поки що падають сніги, і пронизливий вітер пробирає до кісток унтер-офіцера Єфіма Фролова.

А збоку Язлівця мерзне Федір Критай, роздивляючись у бінокль знайомі пагорби й хати з чубками снігу.

У прифронтовому Чорткові змішалися військові й цивільні, бруд і сніг. Місто посіріло. Ті, хто не виїхав разом із відступом частин австрійського війська, прирік себе на життя під окупацією. 22 вересня 1914 року російські війська ввійшли до Чорткова. Перед російською армією бігла наперед чутка, що москалі — то люди одноокі, косі, вони вирізають язики, жінкам — груди, виколюють очі. Містечко причаїлося. Перед приходом російських військ у місті розпочалася евакуація. Виїжджали вдова бурмістра Емілія Носс, адвокати Давид Андерман, Максиміліян Аппензеллер, Лео Бляйхер, Едмунд Франкель, Якуб Ґольдберґ, купець Лейб Фуш Ґерц, колійовий урядник Стефан Крукевич, вчитель Адам Мадурович, судовий урядник Юліян Косович. Однак більшість мешканців, незважаючи на війну, залишилися. Навіть заклад пані Бенціровської працював, бо власниця сказала своїм дівчатам, що війна додасть їм роботи. У залишених і покинутих міських віллах, помешканнях і хатах розквартирувалося чужинецьке військо. Погіршилося постачання. Цегельний завод, олійня, фабрика сільськогосподарських машин, фабрика рому й лікерів припинили будь-яку роботу. На вулиці Колійовій, у залізничних майстернях продовжували ремонтувати паротяги й обслуговувати колію. У водяному млині петлювали зерно, запаси якого щодня зменшувалися. Земства облаштовували для свого війська пекарні й крамнички, у яких торгівля велася за рублі. Більшість чоловічого населення міста австрійці рекрутували на війну. А ті, що залишилися — старики, каліки й підлітки, або копали шанці навколо міста, або розчищали сніги, залежно від пори року. На початку січня 1916 навіть у самому місті траплялися по вулицях дротяні загорожі на випадок австрійського контрудару. Протягом першого воєнного року війна й пальцем не дряпнула жодної будівлі. І тільки у 1915 році, коли по всьому театру воєнних дій у Галичині москалі почали відступати, то армія почала руйнувати в Чорткові мости, а поодинокі будинки й залізничну станцію пошкодила австрійська артилерія. Саме тоді розграбували палац чортківського ребе. Середина будівлі вигоріла — влучили артилерійські снаряди. Нову синагогу, побудовану ребе Ісроелем Фрідманом, розікрали. Винесли срібні й золоті речі, повикидали з дубових шаф сакральні книжки. Чортківські гебреї приходили до стін синагоги, збираючи вцілілі аркуші, згрібали долонями попіл, залишений від священних книг. Врятоване несли додому, а попіл зсипали до Серету. Пригадуєте загадкову смерть Миця на віллі Коритовських? Жандарми підозрювали тоді кількох чортківських злодіїв, але наступив серпень і розпочалася війна. Архів поліції завчасно вивезли до Відня, а Мицеві вбивці дочекалися приходу москалів. Тепер вони без перешкоди заходили до покинутих помешкань у каменицях, навідувалися до вілл, забираючи все, що потрапляло на їхні злодійські очі.

Поки армія виставила караули і призначила комендантську годину, усе цінне, що під час поспішної евакуації залишили господарі, було забране й заховане в підземних ходах чортківської фортеці. Узимку, перед язловецьким наступом, чортківські злодії притихли й віддали місто на грабіжництво голодній і холодній солдатні. Грабували й вимагали від колись заможних городян усе, чим можна було поживитися або перепродати. Прийшли на постій три солдати 74-го піхотного Ставропольського полку до гебрейської родини. Переночували. Роздивилися. Поки господиня готувала для них сякий-такий сніданок, підкинули до шухляди пістолет. Прощаючись, один із нічних постояльців, що стояв уже у дверях, сказав, що щось забув. Підійшов до креденсу. Відсунув шухляду. За законом військового часу за зберігання зброї господаря очікувала смертна кара. Перестрашені гебреї відкупилися десятьма рублями. Щасливі солдати тієї ж ночі пішли до будинку Бенціровської, перебули ніч у теплих обіймах куртизанок. Потім їх шукали, бо вони не з’явилися на ранішню перевірку, і призначили їм дисциплінарне покарання — перед «Брістолем» викопати глибокий шанець.

З початком 1916 року Митниця на мапі Генерального штабу російського імператорського війська опинилися, обведена червоним олівцем, у центрі Язловецької наступальної операції. На Язловецькому напрямку було скупчено вісім піхотних і три кавалерійські дивізії 7-ої армії генерала Щербачова. Супротивник — Південна армія Ботера — налічувала шість піхотних і одну кавалерійську дивізію. Армія генерала Щербачова формувалася в Одесі, щоби, перейшовши Румунію, допомогти сербам. Серби ж під натиском австрійців і німців із півночі, а потім болгарських військ зі сходу, відступали з тяжкими боями до Чорногорії — десь поміж Савою і Дріною. Румунія, зберігаючи нейтралітет, не дозволила 7-ій армії перейти свою територію. Внаслідок відмови румунів 7-му армію перекинули на Південно-Західний фронт, яка в історії Язловецького наступу відіграє ключову роль.

Командир 2-го корпусу Васілій Єґоровіч Флуґ повертався з Чорткова до Митниці. І щоби скоротити шлях, генерал наказав їхати через Ягольницю, аби польовою дорогою до двох годин дістатися Митниці. До Чорткова генерала Флуґа викликав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. На початку 1916 до Чорткова прибували і прибували російські війська, розміщувалися штаби армії та корпусів, польовий лазарет, допоміжні служби. Великий князь займав простору кімнату в «Брістолі». Для такого воєначальника придався б палац чортківського рабина, але будівля, зруйнована артилерійськими обстрілами, не була придатною для проживання. У дворі палацу росіяни тримали коней, а в самому будинку, залатавши сяк-так дах, облаштували склади боєприпасів.

Перед Різдвом до чортківського двірця прибув потяг «Дворянская огранизація помощи больнымъ и раненым. Военно-санитарный поезд № 234 Оборудованный Черниговскимъ дворянствомъ». Привезли медичне обладнання для військових лазаретів. Солдатня, прочувши про санітарний потяг, почала обговорювати майбутній наступ на фронті. Бо навіщо привезли стільки польових лазаретів? Потяг розвантажили за два дні. А назад, до Києва, забирали поранених, яких не було ще так багато, бо ніяких бойових дій не велося: більшість — із незначними кульовими пораненнями, тифозники й обморожені.

Коли вагони санітарного потяга заповнилися пораненими і хворими — розпочався затяжний снігопад. Місто засипало з чубком. На Колійовій вулиці коні провалювалися у сніг. Сніги були такі високі, що об заледенілу поверхню тварини кривавили шиї й морди. Доїхати до станції було неможливо. Колію також засипало, особливо задувало збоку Горішньої Вигнанки. Обриси потяга та вагонів вгадувалися за димохідною трубою. Комендант міста спочатку вивів на Колійову роту піхотинців, а тоді кілька ескадронів кавалерійської бригади, які прокопали глибокий шанець і дісталися двірця. Санітарний потяг вдалося відтранспортувати на запасну колію. Поранених оперували у вагонах і там надавали допомогу хворим. З початком березня, коли мороз зм’як, військово-санітарний потяг № 234 вибрався на Горішню Вигнанку, а звідти посунув до Гусятина вбік кордону.

На горішньому фільварку Коритовських товклися два кавалерійські ескадрони. І хоча на Язловецькому напрямку панувало затишшя — у лютому пішов поголос про наступ австрійців на Буковині. Один із ескадронів, із розквартированих на фільварку, рушив на південь цісарською дорогою. Отець Феліштан відсунув вазон із мушкателькою й застиг у вікні. Попідлідвзеленікукурудзи найнявся до отця перебирати бараболю. Через морози багато бараболі перемерзло, у пивниці кинулася цвіль. Уражена бараболя стала слизька, як слимаки, заражаючи здорову. Не зносячи брехуна, отець однак не мав вибору. Митниця спустіла. Кого мав брати до роботи? Феліштан побачив, що Попідлідвзеленікукурудзи, кинувши перебирати перемерзлу бараболю, побіг до дзвіниці. З дзвіниці брехунові показалися останні кінські хвости.

Холодної березневої ночі 1916 року, коли минули найлютіші морози, по душу Данила Баревича прийшов ангел смерті. Пройшов невидимо крізь стіни. Юлька потім казала, що чула шурхотіння в сінях. Але чи то ангел невидимий прошурхотів опущеними крилами по підлозі, чи, може, кіт зіскочив із драбини — з упевненістю не скажеш. Нічого підозрілого не чули в домі ні Анна, ні Настя — тої ночі спали міцно. Однак ангел увійшов і відкрив своє лице Данилові. На ранок, прокинувшись, Анна знайшла чоловіка в сусідній кімнаті мертвим. Юлька сама висунула на середину довгий стіл, за яким роками приймали гостей, протерла від порохів. Знайшла в шафі посеред постільної білизни домоткані грубі простирадла, куплені на улашківському ярмарку, і простелила їх Данилові на смерть уздовж столу. Обмивши тіло та вбравши покійного в офіцерський мундир, утрьох — Анна, Настя і Юлька — перенесли зхороване тіло Баревича на катафалк. Потім Анна зв’язала шнурком ступні босих ніг, бо давно на одному похороні бачила розведені вбік стопи. Не сподобалося їй, що мрець лежить, розвалившись, в очікуванні останньої дороги й присуду Божого. Данило, виструнчений, як на параді, очікував приходу о. Феліштана, щоби той прочитав «Послідування відходу душі від тіла». Настю послали сповістити пароха, і вона пробиралася глибокими снігами до його хати. О. Феліштан грівся в ліжку, з головою накрившись теплою периною. Почувши стукіт, подумав, що Попідлідвзеленікукурудзи прийшов просити на вечерю ґелетку кукурудзяної муки. Охаючи, отець устав і відчинив двері. Але на порозі замість Попідлідвзеленікукурудзи стояла Настя Баревичева. Дізнавшись про смерть Данила, на якого через бридж у Коритовського часто гнівався, отець сказав:

«Мусиш сповістити комендатуру».

«Мама післала до них Юльку. Прошу отця, мама питала, хто буде читати над татом прощальні молитви?»

«Попіділдвзеленікукурудзи…»

«А він уміє?» — засумнівалася Настя.

«Навчив на свою голову, — відповів парох. — Зачекай».

Повернувся до кімнати, де паніматка Катерина саме засвітила.

«Хто прийшов, Іване?»

«Від Баревичів».

«А чого?»

«Данило упокоївся».

Дізнавшись про Данилову смерть, їмосць і собі заохала. Тим часом Феліштан, повернувшись до вхідних дверей, простягнув Насті молитовник:

«Дай тому брехунові — скажеш, щоби прочитав від десятої сторінки до тридцять другої. Запам’ятаєш?»

«Так, отче».

Попідлідвзеленікукурудзи вислухав прохання о. Феліштана, передане Настею, і сказав, щоби поверталася додому. А сам пішов до дзвіниці. У будь-який інший час надвечірній дзвін сповіщав би Митницю про чиюсь смерть. Але поруч із фронтом сполохати селище, де перебувають військовий комендант та кілька сотень солдатів — на таке наважитися міг тільки він, брехун і авантюрист. Спровадивши Настю до Попідлідвзеленікукурудзи, Феліштан не міг заснути. Знову вгрівшись під периною, шкодував, що сам не пішов до мерця. Недобре передчуття о. Феліштана справдилося за пів години, коли він почув підсилений березневим вітром удар дзвону. Феліштанові здалося, що гучні звуки знесли дах. Так сильно й чисто дзвеніло за Баревичем. Знадвору почулися крики. Отець губкою приліпився до вікна. На подзвін прибув комендант із кількома кавалеристами. Москалі силою стягнули Попідлідвзеленікукурудзи із дзвіниці, зв’язали й повезли до комендатури.

У домі Баревичів, не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи, Настя читала над спочилим татом: «Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав і диявола знищив і життя світові Твоєму дарував. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Данила в місці світлому, в місці квітучому, в місці спокою, де немає туги, ні смутку, ані зітхання, всякий гріх, що вчинив він словом, чи ділом, чи думкою, як Милосердний Чоловіколюбець Бог, прости, бо немає людини, що жила й не згрішила». У головах покійного у срібних підсвічниках горіли жовті свічки. До померлого почали приходити митницькі, вклякали й молилися. Дехто підходив і цілував зв’язані шнурком стопи на знак закінчення земного життя. У домі Юлька ще зранку позавішувала дзеркала й вікна грубим полотном, помила підлогу. На лавках, встановлених від стіни до стіни, сиділи, перешіптуючись, старі баби. На оборі з’явився комендант із Попідлідвзеленікукурудзи. У селищній комендатурі допитали брехуна, з’ясувавши, що нічний подзвін, який той учинив, не був жодним шпигунським знаком, а тільки сповіщенням селища, що Данило Баревич віддав свого духа. Комендант прибув із Попідлідвзеленікукурудзи до дому Баревичів й упевнився, що той не бреше. Увійшов у дім і, побачивши на катафалку покійного у військовому мундирі, перехрестився й віддав честь. Нічного арештанта відпустили.

Феліштан саньми під’їхав на одинадцяту. Побачивши Попідлідвзеленікукурудзи, затіяв із ним сварку:

«Де ви були?» — незадоволено запитав о. Феліштан, поправляючи на собі стихаря.

«Мене було арештовано, отче».

«А за що?» — допитувався парох, просуваючи голову в єпитрахиль. Попідлідвзеленікукурудзи хотів допомогти, але Феліштан відсунув брехунову руку, що торкнулася вишитого золотом виноградного галуззя на єпитрахилі.

«Краще візьміть патерицю й хоругви».

Попідлідвзеленікукурудзи підійшов до саней. Знаючи, що хоругви нести буде нікому, витягнув одну патерицю й перед дверима дому приставив до стіни.

Данила навістив ангел смерті в домі, де він народився і прожив усе життя. Поруч із Митницею, у шанцях, вартували спостерігачі ворожих армій, перестрілюючись для забави, щоб не нудитися нічної пори. Проминув їх тієї ночі післаний ангел, бо не по них вислали його, а по Баревича. Якби не війна, то тіло Данила Баревича пролежало б на катафалку три доби та відспівували б Данилову душу, може, десять священників, бо за життя щедро обдаровував Баревич священство й українські церкви. Мав із чого. А так — Анна-мурзиха ледве вмовила російських солдатів, щоб викопали яму. Земля була ще тверда, крига в Джуринці не рушилась, то хто хотів би мерзнути й довбати? Заплатила щедро. Пішли вони на цвинтар із Попідлідвзеленікукурудзи, який показав місце, де лежали Баревичі в довгому ряду, починаючи від Павла, Грицевого сина. Поруч них ляже нині кістьми в м’яку, як пух, митницьку землю Данило Баревич. Розкидавши сніг, солдати зібрали цвинтарне гілля. Розпалили багаття, і до вечора справу було зроблено. Змерзлі, обмащені землею й попелом повернулися в селище.

Останні місяці Данило лежав безмовний. Анна вгадувала його бажання по вицвілих очах. Обличчя, на якому колись грали міцні м’язи, заросло сивою цапиною щетиною, позападалося глибокими рівчаками зморшок.

Військовий фельдшер, якого Анна просила подивитися на хворого, не захотів оглянути Данила:

«У нас, матушка, лазареты переполнены».

На початку 1916 року, коли військові дії підкралися до Митниці, Баревичева Настя відчула в собі ще одне серцебиття. Там, у Настиній середині, маленьке, ще не оформлене серце розганяло по всьому тілу молоду кров своєї матері. Дослухалася, щоби зрозуміти мову тої горошинки.

Анна-мурзиха, підтвердивши свої здогади, що Настин живіт починає рости, як на дріжджах, лише сказала:

«Петро як прийде з війни — не натішиться тобов».

«Я з ним шлюбу не брала», — відповідала покрита соромом Настя.

«А тепер уже й не візьмеш», — зітхнула Анна-мурзиха.

Улітку 1915 року поміж Митницею і Язлівцем встановився нетривкий фронт: селище переходило з рук у руки. Кілька разів на місяць селян грабували або російські, або австрійські солдати. Настю помічали офіцери й солдати обох армій, що переходили мимо Баревичевої господи, війна була на очах Баревичів. У шістнадцять років жіноча врода Насті наче поспішала приготувати комусь подарунок. Висока, зі стрункими ногами, з волоссям кольору достиглої морви, дівчина пахла таким їдким і привабливим жіночим потом, що Анна-мурзиха потерпала за дочку. Стільки війська в Митниці й навколо! У селище Настю не відпускала. Спочатку приховувала її від москалів. Прицмокували й реготали, скурві сини, коли минали Баревичів дім. Потім летуни фронтової авіації австрійців, виконуючи розвідувальні польоти над розташуванням російських військ, перелітаючи над оборою, скидали Насті шоколад і свої знімки, зроблені під час вишколів. Настя їла шоколад і роздивлялася обличчя молодих офіцерів. Якщо на знімку хтось був зображений у повен зріст, то її погляд зупинявся на розпірці. Вона торкала нігтем те місце й відколупувала його. Поночі в Настині сни хтось приходив. Анна чула: із сусідньої кімнати, де спала Настя, доносилося нерівне дихання і скрики. Зранку Анна допитувалася про сни, але дочка відмовчувалася. Події на язловецькому відтинку фронту змінилися: восени в Митницю знову зайшли австрійські війська, відтіснивши москалів до Чорткова та Ягільниці. Тепер, коли Анна допитувала Настю, хто ж батько дитини, що росла в її череві, наче зерня в яблуку, то дочка шукала поглядом хоч шпарку, щоби прослизнути з дому, і відповідала, що не знає.

Почалося з того, що москалі погнали одного дня Митницю копати оборонні рови. Від Баревичів випало йти Анні. Данило слабував, а Настю показувати Баревичиха не хотіла. Поки Анна копала рови, Настю затягнули до стодоли. Їх було троє. Коли Анна пішла скаржитися до офіцера, той запитав, чи її дочка знає, хто ґвалтував. Настя нікого не пам’ятала, бо на неї напали ззаду. Задерли спідницю, зав’язали на голові. Понесли до стодоли й накинулися. Настя зойкнула, коли спідні тонкі спідниці розірвали, а чоловіча рука вперше торкнулася між її ногами густого м’якого волосся. Перший із ґвалтівників продер її цноту, другому вона безсило й байдуже віддала свою обірвану троянду, а третій лежав на її спітнілому тілі й скавулів, як пес. Ґвалтівники втекли. Настя, похитуючись, устала.

У голові паморочилося. Дім перевертався перед очима. За якийсь час вона зійшла до Червоної керниці, щоби змити липку кров насильства й сорому.

Через день до Митниці вдерлася австрійська кавалерія.

Російського офіцера, якому скаржилася Анна, при штурмі селища було вбито.

А що ж трапилося з ґвалтівниками? Здається, що їх також посікла кавалерія.

Австрійці протрималися неповних два місяці. А потім знову відступили до своїх шанців за Митницею перед Язлівцями. За два місяці їхнього перебування впіймали російського дезертира, запідозреного у шпигунстві. Обер-лейтенант Еліяс Малер, якого призначили комендантом Митниці, наказав шпигуна повісити. Поки підлеглі Малера вишукували по горищах і пивницях російських шпигунів та дезертирів, комендант кохався з Настею. Поки австрійські війська вкотре переможно зайшли до Митниці, Настя змила водами Джуринки зі свого тіла бруд насильства і знову запахла трояндою. І хоч її жіночий досвід розпочався брутально, але коли вдихала чоловічий піт, їй паморочилося в голові, наче вдихала цвіт коноплі, висадженої вздовж городу. Цей різкий і задушливий запах залишали за собою солдати всіх армій, що входили в селище й залишали його. А Настине тіло випромінювало рум’яний запах дикої рожі. Так ядуче пахли митницькі суки під час тічки. Еліяс, який тепер був її коханцем, читав напам’ять їй вірш Гете про дику рожу, коли вони, виснажені, лежали в травах над Джуринкою й дивилися, як над Митницею, на великому шатрі серпневого неба, палахкотіли комети й метеорити.

Knabe sprach: «Ich breche dich, Röslein auf der Heiden»; Röslein sprach: «Ich steche dich, daß du ewig denkst an mich, und ich will’s nicht leiden!» Röslein, Röslein, Röslein rot, Röslein auf der Heiden!

Вкотре слухаючи вірш, Настя зривала стебло трави й торкала ним дрібні зорі, пробуючи їх струсити з неба. Шум річкової течії гасив вихлюпи їхньої з Еліясом пристрасті. Втиснувшись одне в одного, в нерозривний клубок, вони переверталися, сплівшись руками й ногами. Витолочували траву і кропиву. Зранку в Насті пекли литки й сідниці, кидалися від кропиви по всьому тілу великі пухирі. Анна-мурзиха змащувала пухирі сироваткою, а до наступного ранку вони не зникали — їх ставало ще більше. Припухлі від поцілунків Настині губи інколи покусували мурахи, коли вона засинала, перевернувшись зі спини на живіт. Зранку, коли над Джуринкою в заростях прокидалися перші птахи й виходили на берег водяні щурі, Еліяс підвозив Настю до язлівецького кінця, а сам, вислухавши рапорти підлеглих у комендатурі, влягався спати на бамбетлі до обіду. Через два місяці австріяки відступили, і коханець Насті опинився за два кілометри від Митниці. Після Еліясового полку в шанцях — від Горб-Долини до Дубини — з’явилися турки. Коли Настя після Еліяса зустрілася з Кюбатом, вона вже вміла любити чоловіків. Приїхавши надвечір бричкою, дівчина даремно прочекала коханця до пізньої ночі. Ні першого разу, ні другого, ані третього Еліяс не з’явився в умовленому місці, яке вони облюбували для зустрічей. Бузковий гай починався за Горб-Долиною й легко переповзав від одних позицій до інших. Отже, Еліяс заходив у бузкові кущі з австрійського боку і продирався назустріч Насті вбік Митниці. Настя, доїхавши до Горб-Долини, спутувала, відв’язавши від брички, коня, і прослизала до гаю з протилежного боку. Утретє, не дочекавшись появи австрійського офіцера, Настя знайшла біля Горб-Долини присипаного землею Кюбата… Він ще дихав. У лівій частині грудей свистіла продірявлена легеня. З першого разу їй не вдалося піднести й закинути дебелого Кюбата до брички. Вона повернулася додому, покликала з обори Юльку. Обидві насилу витягли пораненого на бричку й довезли до двору. Анна-мурзиха обробила рани. Покликали кушарку, котра зналася на всіляких хворобах. За якийсь час турок отямився. Щодня зелені та сині очі жінок, у домі яких він перебував, заглядали на нього. Ім’я Кюбата з Перґамону з’явилося у стамбульській газеті. У колонці друкували імена загиблих, пропалих безвісти, ранених та полонених турецьких військ з усіх фронтів. У стамбульській газеті Кюбат був мертвим, а насправді щоночі, Анна-мурзиха все чула, кохався з Настею. Відколи турок самостійно ходив до виходку, Настя пильнувала за ним, як за яким-небудь псом, щоби раптом він не перекинувся від неї на Юльку. Від Насті Кюбат довідався, що його мули живі. На одному селищем їздить унтер-офіцер Єфім Фролов, іншого віддали санітарній роті якраз тоді, коли один із коней, якими москалі перевозили ранених із передових позицій, покалічив ногу. Коня прирізали, замінивши на одного з Кюбатових мулів. Протягом двох літніх місяців 1915 року, коли Кюбат перебув із Настею, він запримітив, що в дівчини зникли місячні. Однієї ночі, поки Настя готувалася до спання, вимиваючись і розчісуючи своє пишне волосся, Кюбат вийшов із двору Баревичів і на ранок зголосився своєму командирові Назрі-бею, увійшовши до Язлівець збоку Новосілки.

Якби знаття, що російська армія згідно з розробленою широкомасштабною операцією, розпочне наступ на Язлівці у травні 1916 року, то, можливо, Кюбатові варто було б залишитися в Баревичів і перебути вогняне пекло. У перші дні наступу їх із майором Назрі-беєм накриє вибухом авіаційної бомби.

Перед наступом до Митниці ввійшли ескадрон донських козаків, полк драгунів та вісім полків піхоти. 22 травня розпочнеться з гаубиць і важкої артилерії обстріл австрійських позицій. 23 травня росіяни продовжуватимуть гаратати артилерією по австрійських тилових позиціях й окремими розвідувальними загонами заходити вглиб австрійської оборони. Туркестанська дивізія здобуде дві стратегічні височини — 335 і 366 на шосе Кошилівці-Язлівець. Її прорив несподіваний, як шквальний вітер, прорве оборону, відкинувши австрійців за Стрипу.

Протягом наступного дня, коригуючи вогонь за допомогою аеропланів, росіяни проломлять спротив на лінії Язлівець-Бучач-Монастириська і в деяких місцях форсують Стрипу. 24 травня лівий фланг корпусу генерала Флуґа проламає оборону 13-ого австро-угорського корпусу і 25 травня росіяни ввійдуть у Язлівець. Містечко палатиме. На місці дому Минаса Сириновича буде згарище.

Імператор Ніколай ІІ у своєму щоденнику запише: «Вчора на багатьох ділянках Південно-Західного фронту після потужного обстрілу ворожих позицій було прорвано їхні лінії й назагал захоплено в полон 13 000 осіб, 15 гармат і 30 кулеметів».