Вічний календар

6

Із початком весни, коли з Горб-Долини починали зникати сніги, на небі з’являвся повний місяць. На першу неділю після повного місяця, що відповідало місяцеві Нісану за гебрейським календарем, припадало свято Пасхи. Після Пасхи земля прогрівалася. Зимове сонце, яке ковзало поверхнею снігів та скутими кригою річками, змінювалося весняним. Ніхто не бачив, як відбувається ця підміна й коли, але з кожним новим днем нагрівалося повітря й вітри приганяли табуни хмар, холодних дощів. Перші блискавки і громи стрясали небесне склепіння. Після дощів, коли небесна вода достатньо зволожувала землю, люди пускали перший плуг, придивляючись, чи зможе земля прийняти зерно, і тільки після цього починали орати, сіяти й садити. Оживало все навкруги. Маленька мурашка пробуджувалася від зимового сну й, видряпавшись на поверхню, починала щось зносити до свого дому. Гуділи джмелі, бджоли, дзижчали мухи. У кронах дерев з’являлися пташині гнізда, у річці народжувалася риба. Плодилися видри, куниці, щурі, кроти і миші. Парувалися вовки, лисиці, зайці. Після Пасхи, набравши води з весняного танення снігів та збурунених підземних потічків, Джуринка підмивала свої береги. Підтоплювала малі заплави, розширюючи їх із кожним роком. Так змінювалися пори року в цих місцях попри війни, нещастя чи пошесті.

Дім Коритовських розібрали після війни. У порожніх кімнатах залишалося небагато — стільці, перевернутий стіл. З усіх креденсів забрано столові прибори, посуд, сякий-такий одяг — усе, що в поспіху залишила Гелена. Після її втечі найбільш відчайдушні й спритні митницькі злодії навідалися до порожнього дому. Їх навіть не лякала луна, що перекочувалася з кімнати до кімнати, коли вони голосно розмовляли, не боячись нікого. Дещо з дому Коритовських згодом з’явилося на чортківському ринку. Потім із Чорткова надійшов наказ, після того як кілька місяців там були переселенці, дім розібрати. Хтось доніс, що в домі переночовують партизани, а переселенці їх підгодовують. Великий просторий дім посеред поля, поруч ягільницького шляху і справді ставав прихистком для повстанців, особливо зимової пори. У великій пивниці під домом чи у фільваркових прибудовах і стайнях можна було перебути морози, розвернути невеличкий госпіталь чи влаштувати пропагандистську референтуру. Можна непомітно, вздовж Джуринки, виходити до Митниці або ж перекривати шляхи, якими пересувалися військові колони чи нечисленні гарнізони. Мехаметам та іншим із Романової Комори наказали за три дні знайти собі житло в Митниці — і почалося руйнування садиби. Коли зірвали бляху й розібрали дах, упали дощі. Стирчав, як палець, комин. Крізь голу стелю дощівка просочувалася по стінах аж до підлоги. Дім змокрів. За тиждень, дочекавшись коли просохне, прийшло кілька митницьких із важкими молотами, якими лупали червоний камінь в урочищах, і ними гаратали по стінах. Коли вдавалося пробити міцно укладену на кілька цеглин стіну, яка нагадувала рот беззубого старця, розбирали випалену цеглу. Так тривало місяць. І будинок зник. Залишилися посипані гравієм доріжки, запущені й недоглянуті квітники, запліснявілий зеленим жабуринням фонтан. Високі сосни, що оточували дім, викорчували, бо вся площа призначалася тепер для переорювання під поле. Митницькі вдень і вночі переносили з горішнього фільварку бляху, цеглу, дерев’яні лати. Розібрані три кахлеві грубки перевезли до Чорткова й заново виклали в будинках, зайнятих офіцерами НКВС.

Потім Митницею поширилася чутка, що хтось пограбував каплицю Волянських. Ще здавна митницькі знали, що померлих Волянських ховали з усіма коштовностями, які належали їм за життя. Ходили чутки, що засновника роду поклали в гріб із золотою шаблею, інкрустованою діамантами, яку, начебто, він відбив у відступаючого османського загону. І що начебто та шабля належала самому Мегметові IV. Обоз, яким повертався султан після Бучацького договору, не дочекавшись підписання, бо усе й так вирішилося на користь Порти, зустрівся загонові Антонія Волянського. Ніхто не знав, що османи, які натрапили на польського гусара, перевозили особисті речі Найяснішого. У кількох возах були пташині клітки, килими, одяг, солодкаві парфуми, а також зброя. І серед усього — турецька шабля, яку золотарі Дамаска оздобили коштовними каменями. Чи то була справді султанська шабля, Волянський не знав, але нікому не сказавши, привласнив її. З покоління в покоління в селищі говорили про ту, надзвичайної краси, шаблю. Міркували, яка вона дорога, і якби знайти її та продати — то що можна було б за неї купити? Волянські так само нічого не знали. З покоління в покоління кружляли розмови за обідами у вузькому колі найближчих, але певних відомостей родина не мала. Одночасно з руйнуванням панського дому хтось вирішив, не побоявшись гріха, проникнути в гробівець, аби знайти шаблю. Перед війною якийсь із форналів, переоравши зарослу бур’янами і травою смугу, знайшов камінь. Завжди було видно там невеличкий горбок, але ніхто ніколи не звертав на нього пильної уваги. Зачепивши плугом, аж заскреготіло, той форналь побачив особливий камінь із дивним написом. Того ж дня сповіщений про знахідку Коритовський послав ще кількох форналів, щоб розкопали місце знахідки. Викопали камінь, схожий на могильну плиту. Від тривалого часу — бо камінь довго пролежав у землі — він почорнів. Коли знахідку привезли на фільварок, Коритовський зміг роздивитися напис, зроблений арабською в’яззю. Феліціян сповістив про знахідку до воєводства. Незабаром із Краківського археологічного музею до Митниці вислали делегацію на чолі з професором історії Яґеллонського університету. Гості тиждень мешкали в Коритовських. Поки готувалися перевозити знахідку, в розмові з Феліціяном професор сказав, мовляв, перше прочитання говорить, що це надгробний камінь османського паші. Написано було: «Такого то року… паша Ісмаїл у бою з… загинув….» Камінну плиту перевезли фірою до Джурина на залізничну станцію, звідти — через Станиславів і Львів — до Кракова.

Голова сільської ради Юстин Микуляк спровадив переселенців до горішнього фільварку. Оддалік за чорними деревами виднілися острівці будівель польських колоністів. Юстин сказав, що поляки вибираються до Польщі й, може, когось із прибулих переселять на їхні господарства. Іншим — підшукають хати в селищі. Перші тижні для переселенців минули в клопотах. Опинившись серед чужого поля, вони не знали жодних стежок-доріг. Мехамети зайняли вітальню. Їх було дев’ятеро душ, тому ніхто з односельців не заперечував. Інші розмістилися в спальнях і навіть у господарських прибудовах. Минув березень. Мехамети знайшли місце худобі у стайнях, а мішки з пшеницею й житом склали поруч зі збитими наспіх ліжками. Текля прихопила з собою насіння квітів та клуби коренів, які хотіла висадити навесні, але передумала. Невідомо ж скільки вони будуть тут, серед цих полів. Дім Коритовських знову ожив. Наповнився дитячими голосами та старечим кашлем. Навколишні поля тепер перейшли у власність зайців, кротів і польових мишей. Привезені запаси харчів закінчувалися. Народжене у вагоні потяга теля Мехамет протримав перші дні у вітальні. Потепліло — привів його до корови-матері. Мехаметові діти крутилися біля теляти щодня, пильнуючи, щоб новонародженому було тепло. Кожного року землю, відталу від морозу, хай навіть із латками снігу, можна було засівати — Мехамети та їхні односельці знали, з чого розпочинати весну. Якби запитати Юрія, де їхнє поле, то, йдучи вздовж Сяну навпомацки, він усе одно став би на своєму. А тут, у Митниці, на панському розграбованому фільварку, переживши мінливу березневу погоду — то приморозки, то відлиги, — не знав, що далі чинити.

У Митниці знову організовували колгосп. Бо той довоєнний проіснував неповних півтора року. За німців господарі знову позабирали собі свої морґи, а на панських ланах створили ліґеншафт. Десь у квітні, не чекаючи ніяких вказівок, жінки панського дому перекопали рискалями кілька соток у найближчих полях і посадили городину. Починали вбиратися у цвіт яблуні, сливи і грушки в саду Коритовських, який колись орендував Ашкеназі. Пробилася перша зеленина. Переселенцям відлягло від серця. Серед цих просторів призабувся переселенчий потяг, звикли до співжиття у великому будинку з колонами родини, які волею обставин опинилися під одним чужим дахом.

У Мехаметів було молоко. Ялівку, куплену в Лежайську перед депортацією, продав Юркові поляк, що працював у тамтешніх німецьких колоністів. Відтак сказав, коли сторгувалися, що худобина племінна, з самої Голландії. Вим’я в ялівки й справді було в півтора рази більшим, аніж у звичайних місцевих корів.

До того ж, ялівка вже була тільною. Народжене перед прибуттям до джуринської станції теля, тручись мордочкою об розбухле від молока вим’я своєї матері, випивало лише половину. Решту пили Мехаметові діти. Але як у великому домі, коли в інших родин привезені корови чи ялівки ще не отелилися, можна було спокійно пити своє молоко? Текля сказала Юркові, що з вечірнього надою ділитиме поміж іншими дітьми.

На початку квітня до дому Коритовських бричкою під’їхало двоє. Проїхали вздовж соснової алеї і, зробивши коло перед будинком навколо фонтану, попрямували до стаєнь. З’ясувалося, що це з району приїхали землемір із помічником. Перемірюватимуть навколишні поля, бо вирішено в Митниці відтворити колгосп, об’єднавши колишні панські, церковні й ґаздівські землі в одне ціле. Прибулі з Романової Комори, які висипали на подвір’я, зустріли цю звістку спокійно — у них тут ніякої своєї землі не було. І хоча в кожного в паперах, виданих перед депортацією, було записано, скільки гектарів залишено в Романовій Коморі, поки що про повернення рівноцінних частин не йшлося. Передовсім землемірів засипали запитаннями. Ті, нічого не знаючи, нічого й не відповіли. Перед смерком, походивши полями, землеміри залишили фільварок.

Потім приїхала комісія з району, переписали всіх мешканців панського будинку і сказали записуватися до колгоспу.

Однієї квітневої ночі над східним пагорбом Митниці зависли два місяці. Один проглядався виразно з коричневими плямами, а інший, блідіший — виглядав дзеркальним відображенням першого. Переселенці висипалися на веранду й подвір’я. Діти повилазили на фонтан та мури. Люди позадирали голови, намагаючись розгадати побачене. І хоча війна закінчилася, та тривога за майбутнє не полишала нікого. За якусь мить другий місяць зник. По нічному небу продовжувало котитися велике, як жовток яйця, небесне коло. Побачене не на жарт стривожило колишніх мешканців Романової Комори. Старші ніяк не могли пригадати чогось такого. Там, над Сяном, завжди світив один місяць, переходячи свої астрономічні фази від гусячого яйця до коров’ячих рогів, лівого або правого. Вклавши збуджених дітей спати, стривожені люди зібралися у вітальні навколо Мехаметів. Тої ночі Юркові діти з превеликою охотою перейшли спати до Зєнєвих.

Олекса Мехамет, звертаючись до Комашка, найстаршого серед переселенців, сказав:

«Недобре побачили наші очі».

«Два місяці, — відповів Комашко, — то якась пересторога».

Одночасно заговорили всі, зчинивши несамовитий крик.

Юрій Мехамет спробував утихомирити галас:

«Що вже гірше? — запитав сам себе й кожного, — піти зі своєї хати й землі. То що може бути гіршим?»

«Страшний суд», — докинула до розгорілого вогнища розмови хмизу Зєнєва.

Поночі з Митниці до фільварку долинало перегавкування псів. Навколо будинку скрекотіли в соснах сороки та копошилися в кронах ворони. Звідкись долинало глухе пугукання нічної сови. Сильні весняні вітри приносили тривогу, що могла прийти вночі з порожніх полів. Вітри нападали й розхитували постарілий дім. Гуділо у ватрані, сполученому з комином.

З давно ніким не чищеного ватрану тхнуло сажею, але молодші Мехаметові діти найбільше боялися завивання, що поселилося в невидимих закапелках димоходу.

Протягом кількох днів після появи двох місяців Мехаметові не спалося.

Дім, у якому одночасно мешкало тридцятеро людей, стрясало від хропіння, покашлювання, стогону та пискливих дитячих зойків і плачів.

Звечора збиралося на дощ, а тепер, коли він прокинувся, перші краплі вдарили по вікнах. Від сильного подуву заскрипіли старі сосни. Било кватиркою, бо залишили прочиненою. Юрій устав із ліжка, підійшов до великого вікна. Знадвору почулися приглушені голоси. Спочатку подумав, що, можливо, митницькі злодії прийшли їх грабувати. Донеслося ж до фільварку про пограбування каплиці. Стояв при стіні, прислухаючись. У глибокій темноті рухалося, прямуючи просто до будинку, кілька темних плям. По вікнах сікло дощем. Хтось знадвору схопився за клямку, але на щастя у дверному замку стирчав ключ. Попід вікнами почулися мокрі кроки. Хтось гримнув у вікно. Мехамет обм’яклими ногами підійшов до дверей і прокрутив ключ. Перед ним стояв мокрий чоловік, по обличчі якого спливали цівки дощу. Провівши поглядом по вітальні, запитав сполотнілого Юрія:

«Хто в домі?»

Мехамет видавив із себе, що всі свої.

«У нас поранена, — продовжив незнайомець, — знайдіть для неї місце».

Збоку саду троє промоклих і пропахлих дощем чоловіків занесли на брезенті безмовне тіло. Від човгання підлогою прокинувся Олекса, спросоння не розуміючи, що відбувається. Збудилася Текля і стара Мехаметиха. Із прочинених дверей у будинок увірвалося тарабанення дощу. Мехамети дивилися на незнайомців, не розуміючи, що відбувається. Діти, набігавшись за день, спали цієї дощової ночі міцно.

«Її, — сказав старший, показуючи на брезент, — поранено в живіт. Морфію більше нема. Ми пройшли навмання вздовж річки й вийшли на вас».

Дощ тепер бив по лиці Мехамета. Поки Юрій розмовляв зі старшим, ті троє, що занесли поранену, стояли оддалік, про всяк випадок тримаючи в полі зору дім і дорогу.

«Тут примістилося тридцять душ», — сказав Юрій. Він хотів, щоби старший зрозумів, що утримувати поранену небезпечно — аби хтось не проговорився. «Учора приїжджали землеміри з району…»

«У нас немає вибору…» — на прощання сказав старший.

Мехамет повернувся в дім.

Перенесли поранену в комірчину, де колись переночовувала служниця, опікунка дітей Коритовських. Тільки тепер Юрій роздивився, кого принесли нічні гості. Поранена вперше йойкнула. Мехамети поклали її на підлогу. Текля ще до розмови чоловіка з повстанцями настелила на підлогу верет, зробивши м’яку постіль. Поранену поклали обережно, як знесене горлицею яйце. До ранку не спали. Сиділи й тихо радилися, що сказати іншим, коли на світанку будинок прокинеться. Зрозуміло, що діти які, нишпорять по всіх закутах, знайдуть поранену. Як їм пояснити все?

Переселенці в домі Коритовських прокидалися рано. Старий Комашко вже дибав по дворі фільварку. Справив у виходку ранішню нужду. Цього ранку все пішло йому легко, бо вчора напився молока від Мехаметової корови. Текля вділила старому пів кварти. День заповідався сонячним і теплим.

Нічний дощ підживив рослинність і змочив клаповухі бур’яни. Зі стаєнь заносило прілою соломою. Комашко ще постояв, заглядаючи на дорогу, що вела до Митниці, наче когось очікував. Перед самим будинком ледь не зашпортався об кавалок рудої глини. Тих кавалків було вдосталь, наче хтось уночі приніс їх на чоботях. А під дашком, куди не досягав дощ, на сходах дому помітив цятки рудої крові. «Певно, куниця внадилася», — перше, що прийшло до голови.

Кілька десятків курей переселенці привезли з собою. У гніздах, закладених яйцями, п’ять квочок висиджували нове потомство. «Треба сказати, — подумав Комашко, — бо передушить усіх». Він увійшов у будинок, рипнувши дверима. Від вологості давно ніким не мащені завіси заскреготіли. Від того скреготу прокинувся Юрій Мехамет. Комашко, обминаючи сплячу родину, побачив засохлу кров на жовто-чорному паркеті. Зупинився.

«Шо там надворі, пане Комашку?» — почувся тихий Мехаметів голос.

«Та нічо, — зупинився він. — Дощу вже нема. Певно, буде нині сонце».

«Дав би Бог, — сказав Юра, — лиє і лиє».

«Юро, — запитав Мехамета Комашко, — а що то за кров?»

Мехамет на одну мить завагався, а тоді потягнув за собою Комашка.

Пішли, переступаючи сплячих. Юра завів Комашка в кімнатку. Старий побачив поранену. На її животі лежало порохняве світло, що проникло через вікно. Комашко торкнувся старечими губами вуха Юри.

«То хто?»

«Не знаю, — прошепотів Юра. — Принесли вночі. Сказали переховати».

«Жива?»

«Дихає», — відповів Мехамет.

Поранена застогнала — надходив час колоти морфій, якого не було.

Тільки-но того дня зблиснуло сонце — на дорозі з’явився Юстин. Переселенці впізнали, бо саме він поселив їх тут. Поки з Митниці неохоче вибиралися поляки й вивільняли свої хати та господарства, Юстину здавалося, що якийсь час прибулі з-над Сяну зможуть пережити першу весну в поруйнованому панському домі. Юстин ішов поволі алеєю до будинку. Видно, хтось його підкинув. Може, їхав фірою до млина та й підвіз голову. Митницький з діда-прадіда, Юстин був старшим за Юру на кілька років. Найбільше, що вражало людей при першій зустрічі з Юстином — водянисті очі. Його погляд був розмитий — і схопити його було неможливо. Перед війною, у 1940 році, нова адміністрація призначила Юстина головою колгоспу. Березневої ночі він розпорядився вигнати на поле череду сухоребрих корів. У колгосп тоді вступили лише митницькі діди. Заготовленого на зиму фуражу вистачило до лютого. Від лютого корови почали худнути і здихати. Юстин переконував район, що причина падежу — коров’ячий сказ. Ґазди, яких не затягнули до колгоспу, заготовленої для своєї худоби соломи, ніяк не хотіли вділяти колгоспним. Літо тоді видалося дощовим: пшениця, жито і ячмінь зчорніли й не виросли. Соломи було мало. У лютому Юстин, зібравши правління, згадав, що одинока скирта, яка належала колгоспові, бовваніє на колгоспному полі, відібраному в Баревичів. Поле було перед колонією. Навколишні поля колоністів тоді не засіяли й не обробили, бо не мали чим. Та скирта, здалося тоді Юстинові, врятує поголів’я. «Якщо, — ділився сумнівами з правлінням, — так піде далі, то корови поздихають, а нас посадять». Того дня вітри з Буковини принесли вільгість. Юстин призначив двох пастухів, і ті погнали заморену голодом худобину до скирти. Перевозити солому до стаєнь не було чим. Пастухи перегнали стадо через міст, посунувшись польовою дорогою догори. Там за пагорбом, десь серед притрушеного сніжком поля, стояла, наче калач, жовта скирта. Худоба розбрелася полем, поки пастухи виривали вилами зі скирти примерзлу солому. Розпарившись від тяжкої праці, вони сіли у видлубане у скирті місце, ховаючись від вітру. Від утоми й тепла задрімали. Корови тим часом ремиґали солому. По обіді, коли пастухи вирішили завидна дійти до фільваркових стаєнь, щоб їх не захопила березнева темінь, — погода змінилася. Нараз потемніло так, як у Єрусалимі перед стратою Христа, про що кожного року колись читав о. Феліштан у Євангелії. Почало мести снігом. І з кожною хвилиною вітер посилювався. Пастухи, двоє хлопців, перелякалися. Вони вперше в житті потрапили в таку негоду. Від переляку почали бігати навколо корів і зганяти їх у стадо, але сніговій бив крижаним вітром. Валив їх на землю. Деякі корови повсідалися, бо також не могли нікуди зрушити. Пастухи заганяли худобу до скирти, але швидко знесиліли. Цілу добу крутила ураганна завірюха над Митницею. У селищі за цей час перемолили всі відомі молитви, щоб Господь Бог поміг пережити негоду. Юстин, щойно скажені вітри напалися на Митницю, відчув під язиком гіркоту. На другу добу, вгрузаючи в глибокі сніги, Юстин із кількома хлопами знайшли у скирті живих, але задубілих від холоду пастухів, а навколо, уткнувшись мордами в сніг, сиділи мертві корови. Про подію заговорило селище. Приховати такий падіж худоби було неможливо. За тиждень арештували Юстина і двох пастухів. Пастухів відпустили з видимими побоями. Голову засудили на сім років.

Після дощу на оборі з’явилися калабані. Комашко виводив зі стаєнь корів. Корови виходили розіпрілі, з облежаними боками. Пробували пити дощівку. Деякі господині поралися зі своїми квочками й курми. Дехто готував прання, біля криниці вишикувалася черга по воду. Набирали в путні. Чоловіки, у кого були коні, підремонтовували залишені на фільварку вози. Мехаметові потрапила до рук металева зігнута вісь.

Він радився з батьком, що робити? Олекса казав, що треба шукати коваля. Коли побачили Юстина, Текля попередила всіх у домі, щоб виносили надвір просушувати свої подушки, перини, футерка й інший одяг. Рух, який зчинили жінки, мав би пригасити стогони пораненої дівчини, якби Юстин увійшов у дім.

Ще здалека Юстин побачив підремонтований димар. Навіть у квітні доводилося пропалювати, бо ночі були холодними. Більшість із переселенців перехворіли застудними хворобами під час переїзду. Старики кашляли, а діти шмаркали.

З району передали, щоби сільська рада організувала колгосп і всіх переселенців записала. Звісно, Юстин міг вислати якого-небудь десяцького, щоб повідомити про збори, які влаштовуватиме район, але вирішив сам побачити на власні очі переселенців. У нього була чіпка пам’ять, він знав усіх зі списку, який тримав у шухляді столу. Першим Юстинові потрапив на очі Комашко з коровами. Корова затуляла старого.

Із-за її спини виднівся лише сірий кашкет. Порівнявшись із фонтаном, голова побачив жінок, які прали постільну білизну та одяг своїх домашніх. «Що вони всі перуть?» — подумав Юстин. Випране розвішували, де тільки було можна. Пахло милом. Двері дому були відчинені. З них час од часу з’являлася якась жінка, тримаючи в руках подушки або зимовий одяг. Несла сушити під весняним сонцем. Це також здивувало Юстина. Зазвичай митницькі пересушують постелі та зимові кожухи влітку, коли припікає сонце. Тоді всяка комашня, що заводилася через зиму в пір’ї чи вовні, гинула.

Мехамет, побачивши Юстина, подумав, що тому вже відомо про нічних гостей і поранену в домі. А Юстин нічого не знав. Він прийшов поговорити про майбутні збори, на які мають обов’язково зійтися всі мешканці панського фільварку. Ні Мехамет, ні Юстин ще не знали, що тієї ж дощової ночі партизани натрапили на засідку біля Пожежа, бо йшли переховатися в берем’янські ліси над Стрипою.

А тим часом, привітавшись із прачками, Юстин відкликав убік Юру. Мимо них Комашко з гурмою дітей переганяв череду корів на пасовисько. Корови йшли одна за одною, як навчені.

«Дзвонили, Юро, з району, — розпочав розмову голова, — приїдут у вівторок, щоби вас записати до колхозу».

«Йде весна — а нам землі ніякої не вділили. Чим восени будемо годувати дітей?»

«Знаю, але ніц не можу помогти».

Юра розумів, що Юстин не відповідає за ті обіцянки, які в Романовій Коморі дуже щедро роздавала Переселенча комісія.

«То, може, у вівторок вирішать?»

«Та певно, — відповідав Юстин, водячи водяними очима по оборі. — Тілько не думайте відмовлятися від колхозу — москалі таких вивозять на Сибір».

Із відчинених дверей вибігла стривожена Мехаметова Текля.

Прачки весело гелготіли, підбадьорені квітневим теплом і погідною дниною.

Текля, побачивши Юру і Юстина, зупинилася на сходах.

«А вночи до ваc, Юро, ніхто не приходит?» — запитався Юстин.

«Та ніби нє. Навколо — поле. Хто тут захоче залишати сліди?» — відповів Мехамет.

«Я тілько сє спитав, бо кажут десь тут ходит недобита банда. Переховувалися на Чигрі».

«Не знаю, Юстине, — обірвав солодкаві запитання Юра. — Нам би перебратися до хатів та засіяти своє поле».

«Але якбисте щось знали, Юро, то пішліт до мене вашого хлопця», — попрохав Юстин.

Підозра разом із недовірою до цих переселенців закралася в Юстина при першій зустрічі, коли вони почали вимагати рівнозначного повернення, як було записано в документах.

За кілька днів уночі знову над Горб-Долиною показалися два місяці.