Вічний календар

4

У тридцятих роках айвові дерева, які щозими обгризали зайці, перемерзли. Не допомогли молитви, сорокоусти, які вишіптував Феліштан, немов язичник, поминаючи кожне дерево зі свого саду, наче людську душу. Кожне змерзле дерево він записував у церковному календарі так само, як народжених чи померлих. Феліштанові діти померли малолітніми, під час німецької окупації упокоїлася парохова дружина Катерина, а потім знайшли в Джуринці Попідлідвзеленікукурудзи з обкусаним водяними щурами обличчям. Тепер за парохом пантрував тільки пан Біг і служниця Параска. Нові повоєнні часи починав від смерті дружини й нещасного випадку з брехуном. У несподіваній смерті Попідлідвзеленікукурудзи, сповненій таємниць, Феліштан вбачав покару за його довгий язик. Навіть ріка не прийняла розбухлого тіла, а викинула під верболози. Однак шпичка жалю за брехуном, що веселив роками селище, поколювала парохові серце. Наприкінці війни о. Феліштанові виповнилося вісімдесят сім років. Так давно він вийшов із одних дверей, а вже перед ним відчинено інші. Здавалося, що в кімнаті життя він пробув тільки мить, і доведеться коли-небудь її залишити. Навколо у світі все змінилося. Кожної весни, коли вибухала в Митниці зелень, прорита сірими стрілками столітніх доріг і стежок, а Божий світ наповнювався пташиним щебетом, парох відчував на своїх худих плечах тягар прожитих років. До всіх немочей додалася катаракта. Очі почали закисати. У кутиках з’явилися білі плями. Читати Євангелія Феліштанові ставало щоразу важче, але пам’ять із послабленням зору не зникла. Навпаки, пам’ятав дрібні деталі тепер далекого свого життя. Приходили до нього дитячі спомини, інколи у вухах звучала фортепіанна гра покійної Катерини, а особливо чітко пам’ятав слова літургії, псалмів і молитов. Змарнів. Од колишнього дорідного тіла залишилися шкіра й кості. Феліштан часто думав про те, що двері, якими доведеться виходити, уже прочинені.

«Прошу отця, — казала щоранку служниця, — та їжте шось. Подивіться — вже двері грубші за вас».

«Ангелам легше буде донести мене до неба», — віджартовувався старий.

«Та як не будете їсти — то вітер вас віднесе».

«Ні, — відповідав отець, — я хочу, щоб ангели».

Так вони сперечалися за сніданком, але Параска примушувала пароха випити хоч одне куряче яйце та з’їсти байду житнього хліба.

Цілими днями, після відступу німців, Феліштан проcиджував у церковній канцелярії. У шафі на кількох полицях зберігалися митницькі церковні книги. Найдавніша датувалася 1841 роком. Від того часу з невеликими перервами всі священники митницької парохії залишали після себе грубі книжки народжень, смертей і шлюбів. Перші митницькі книги записувалися латинською мовою, наступні — польською, і тільки Феліштан запровадив записи українською. Доки Господь дає можливість бачити йому цей світ — Феліштан вирішив присвятити себе впорядкуванню цих книжок. Дрібними кроками старий переходив від хатнього порога до церковного. З глибокої кишені діставав ключ, довго відмикав бічні двері. За стільки років життя в Митниці і служби в цьому храмі Феліштан навпомацки знав, що де лежить. Увійшов до невеличкої кімнатки, яку називав келією, став виймати з шафи перші томи запилюжених книг. При тьмяному світлі пасхальної свічки гортав сторінки першого тому з 1841 року. На розграфлених сторінках траплялися парохові, поряд зі знайомими митницькими прізвищами, якісь цілком незнані. Чи були ті незнані постійними мешканцями, чи волею якихось обставин залишилися в каліграфічному написі назавжди? Протягом кількох тижнів Феліштан завершив гортати першу книгу церковних записів і розкрив другу. Перегорнувши якихось двадцять сторінок, із подивом натрапив на складені пополам аркуші жовтого цупкого паперу. Знахідка зацікавила. Аркушів було всього два. Обидва списані гебрейським письмом. Не зринало жодного сумніву, що натрапив на середньовічні листи. «Але звідки це тут?» — запитав себе о. Феліштан. Звичайно, він навіть не міг підозрювати, що один із листів — написаний рукою Натана з Гази до гебрейських громад Амстердама. У листі, якби парох міг читати гебрейською, ішлося про Месію Саббатая Цві. Один із численних листів, які надсилав із Єрусалима Натан з Гази, пролежав між сторінками митницької церковної книги — записів народжень, шлюбів та смертей. Чи не з цим листом далекого 1666 року вирушили з Язловець до Стамбула Ашер і Нахум? Якби не було війни, то парох поїхав би до Чорткова і знайшов кого-небудь у синагозі, хто б переклав написане. Дізнався би про чесноти юдейського Месії, який скликав свій народ до столиці Порти, щоби звідти очолити тріумфальний похід до Єрусалима.

Феліштан розправив аркуші долонею. Коли розпрямляв, здавалося, що тримає долоню над свічкою. Якесь дивне тепло випромінювали кручені літери гебрейського письма. В околицях Чорткова й Митниці наприкінці війни євреї провалилися як крізь землю. Повернувшись до хати, він нічого не сказав Парасці про свою знахідку, а знайдені аркуші поклав поверх мап і календарів. Листи наче сказали парохові, що нічого не зникає в цьому світі: таємне стає явним, зникле — знаходиться. А пам’ять очей і пам’ять доторку так само важлива, як і зміст написаного. Кортіло старому дізнатися, що ж заховане в мурашиних гебрейських літерах? Які таємниці?

Збитий у 1916 році російським літаком церковний хрест поправили, але фісгармонію, вивезену москалями, повернути не вдалося. На місці розібраної корчми поляки побудували дім «Кулка Рульнічеґо». Дім Коритовських, зі слів служниці, спочатку пограбували в 1939 році, а за німців улаштували там ліґеншафт, використовуючи реманент, стайні, худобу — все, що покійний Коритовський надбав протягом двох десятиліть. Парох жалкував, що агронома Шипракевича арештували. За чутками тримали його в чортківській тюрмі, а далі його сліди зникають. Одні казали, що знайшли серед закатованих, інші — що вивезений на Сибір.

На початку війни парох нечасто виходив із дому. Про те, що відбувалося в околицях, знав від Параски. Феліштани взяли її на виховання ще малою дівчинкою. Був час, коли вона хотіла піти до монастиря, але тоді захворіла їмосць Катерина, тому Параска притрималася на плебанії. За німців вона ходила, як і всі, на фільварок, навіть потрапила у списки на роботу до Німеччини, але отець зумів переконати в Чорткові німецьку адміністрацію — і Параску облишили. За німецької окупації життя в Митниці для багатьох змінилося так, як змінювалося тоді, коли в селище заходила, наче далека родичка, чергова війна. Поки та родичка роздивлялася, що та де, митницькі жили за своїм пшеничним календарем: орали, сіяли, жнивували. Переживши Різдво, чекали Богоявлення, від Водохреща очікували Пасхи, далі — Зелених Свят, Спаса.

Сонячне колесо перекочувалося через митницьке небо кожного дня, а з настанням сутінків — викочувалося колесо місяця.

Феліштан пережив дві війни, але надійшли часи, коли він позаздрив своїй покійній дружині, утопленику Попідлідвзеленікукурудзи й паралізованому Феліціянові Коритовському, гріб якого запечатає до Другого пришестя взимку 1941 року на митницькому цвинтарі, біля гробівця Волянських. Снігу тоді нападало стільки, що не було кому прогорнути хоча б стежку. Якось надвечір, уже через рік після смерті Коритовського, Параска помітила, що двері на дзвіницю відхилені. Обережно, наче кішка, прокралася сходами, які виводили нагору. Нічого підозрілого не виявивши, повернулася, щоби зійти вниз, але почула стогін. Той, хто був за дверима, подумав, що та, яка шукала, вирішила, буцім тут нікого нема — та й пішла собі геть. Поранений видихнув застояне повітря з грудей, щоби полегшити біль. Стогін зупинив Параску — і вона повернулася. У кутку, у глибокій темряві, помітила дві фігури — товстенського шевця Боруха й перестрашену молоду дівчину Фейґу. Борух продер собі збоку черево. Потім оповів, що, тікаючи з Товстого, зачепився об дріт, який стирчав із землі. Обоє втікачів із товстенського ґетто пройшли над берегом Джуринки з півдня на північ. Борухова рана кривавила. Він почав втрачати силу, тому вирішили зупинитися в цьому селищі. Боячись зустрічі з німецьким гарнізоном, перейшли міст біля Рури, а побачивши в темноті над церковною банею хрест, порадившись, пішли туди. Двері до дзвіниці виявилися прочиненими. Вони зайшли всередину. Про те, що в Митниці наглядач за маєтностями Фрідріх і двоє агрономів мешкають у фільварковому будинку, Борух із дівчиною не знали. Німці з Чорткова навідувалися сюди нечасто, і якщо хтось із місцевих не видасть приблуд, то, можливо, врятуються. До ранку Боруху стало зовсім погано.

Вдома о. Феліштан шарудів газетою. Парасці не подобалося мишаче шарудіння папером, бо на столі стигла в мисках зварена бараболя. Із приходом німців почала виходити «Чортківська думка». Парох пронумерував часопис і читав уголос так, щоби чула Параска. «У Туреччині, — читав отець, — жиди продають цитрини по 40 лір замість 23, а в Румунії обчислили 272 тисячі жидів. Буковина і Басарабія вільна від жидів. Можемо сподіватися, що за рік не буде їх у цілій Румунії». Далі парох прочитав заклик Митрополита Андрея Шептицького: «Хлібороби, виконайте обов’язок здачі контингентів!» Кожного разу, минаючи в Чорткові синагогу, о. Феліштан зупиняв свій погляд на будівлі, яку знову пограбували. Колись він дізнався із віденської газети, що Ісроель Фрідман помер у Відні. Зазвичай двір переходив від батька до сина, або до зятя, якщо в цадика народжувалися тільки дочки. «Цікаво, — подумав парох, — а кому Фрідмани передали свій двір?»

Перші липневі дні 1941 року в Чорткові почалися з пострілів і лементу. Майже з кожного будинку в центральній частині міста та з будинків Старого Чорткова виводили євреїв і везли до Чорного лісу. Буваючи в Чорткові за дорученням о. Феліштана, якому похилий вік не дозволяв часто приїжджати до отця-декана, Параска бачила навколо ринку гурмища євреїв, зігнаних із чортківських вулиць. Місце, де вони до війни торгували, перетворилося на мурашник брудних і голодних людей.

Поки отець читав газету, служниця міркувала, говорити чи ні про нічних гостей на дзвіниці. Вночі, розпитавши Боруха та дівчину про їхню пригоду, вона впізнала в пораненому майстра, до якого їхали з усіх околиць шити чоботи чи ремонтувати взуття. Принесла невеличку баночку йоду. Обробивши рану, перев’язала чистими тонким полотном і сказала чекати до ранку.

«Прошу отця», — звернулася за сніданком до Феліштана Параска. Той подумав, що знову нарікатиме на нього.

«Як видиш — я все з’їв», — виправдовувався старий.

«Маю до вас одну справу».

«Ну, то кажи».

«Ви вчора ходили до дзвіниці?»

«Ходив, — підтвердив парох. — А що, не замкнув двері?»

«Не замкнули».

«Ну, то замкни».

«Замкнула».

«Відчиниш у неділю».

«У нас на дзвіниці гості».

«Хто? — запитався Феліштан, пригадуючи, що якогось року знайшов гніздо горлиць. — Знову горлиці?»

«Ні, — відповіла Параска. — Жиди».

«Які жиди? — здивувався. — Та, прецінь, їх усіх вивезли з Митниці?»

«З Товстого, — сказала Параска. — Втікачі з ґетта».

Феліштан відклав газету й подивився на родинну реліквію покійної Катерини, образ Матінки Божої. Богородиця благально дивилася ясними блакитними очима на пароха.

«Скільки їх?»

«Двоє».

«Клич до хати», — промовив.

Щойно Феліштан запросив Боруха й Фейґу до столу, несподівано у дворі з’явився на каштановій кобилі німець Фрідріх, наглядач за ліґеншафтом.

За столом заціпеніли. Нещодавно поширилася чутка, що в бучацькому повіті через те, що село не здало призначений контингент, продовольчі відділи вермахту зігнали два десятки підлітків та стариків і всіх постріляли, ще й підпалили село. Фрідріх належав до продовольчої команди вермахту, йому допомагали ще двоє німців, що прибули восени, коли частину земель готували до засіву озиминою. Катерина заштовхала Боруха з Фейґою на горище і, вмить прибравши сніданок, миски і склянки, випхала Феліштана надвір.

Фрідріх, сидячи в сідлі, погладжував лискучу шию кобили.

Отець наблизився й запитав по-німецьки, чого пан офіцер потребує.

Той витягнув папір і наказав прочитати в неділю під час літургії. У наказі продовольчого відділу йшлося про незадовільну здачу контингенту й покарання, яке чекатиме на саботажників.

Фрідріх приклав до пілотки руку й на прощання, об’їхавши навколо пароха, сказав:

«З Товстого повтікали жиди. Якби пан священник щось довідався — прошу мене сповістити».

«Добре», — глухо відповів Феліштан, уперше налякавшись свого голосу.

Борух і Фейґа переховувалися в митницького священника до осені. За цей час Борух кілька разів перечитав знайдені Феліштаном листи. Із листів дізнався, що якийсь Натан з Гази звертається до амстердамського кагалу і сповіщає про об’явлення гебрейського Машіаха Саббатая Цві. Те, що зберігалося в церковній книзі, не було правдивим листом, а лише копією, зробленою в Бучачі для язловецького кагалу. Виявилося, що швець Борух колись готувався на рабина в Любліні — та завадила раптова смерть батька. Він повернувся до Товстого й почав шити капці. Вечорами Феліштан для безпеки вилазив на горище й годинами там розмовляв із Борухом.

З початком жовтня Борух і Фейґа серед ночі, попрощавшись із Феліштаном і Параскою, знову вийшли до Джуринки й, поміркувавши, пішли за течією на південь.

Таньку Соколову з-під Оренбурга направили в 1945 році до Митниці створювати комсомольську організацію. Після інструктажу в чортківському райкомі наступного дня приїхала сюди з капітаном Хохловим. Першим її зустрів голова сільради Юстин Микуляк, який і поклав на неї око. Таньці було всього двадцять чотири роки, рожевощока, з пасмами пшеничного волосся, дебела дівчина, аж пашіла здоров’ям. Юстин поселив комсомолку в будівлі австрійської школи — у вузькій кімнатці сторожа. Два колишні просторі класи, у яких навчалися діти, взимку не опалювалися. Юстин, якому доручили влаштувати Таньку на постій, привів дівчину до тієї кімнатки й залишився в неї до ранку. Про перші «полові зносини» з Танькою Юстин розповість через три роки опісля, на допиті в СБ. Кожного разу Танька в районі заходитиме до капітана Хохлова, який випитуватиме про ситуацію в Митниці, бандитів і про Юстина. На скрипучому дивані вони з Хохловим віддаватимуться любощам. Коли Танька сповістить Хохлова про свою вагітність, той допоможе зробити їй підпільно аборт. Примусить тюремного лікаря вичистити Таньчину утробу.

Комсомольцями в Митниці виявили бажання бути троє, сподіваючись, що їм платитимуть. Танька, збираючи свій актив у колишній читальні при селищному гарнізоні, розповідала про міжнародне становище, геніального товариша Сталіна і про комсомольців Країни Рад. Було в неї ще одне завдання, отримане від Хохлова — стежити за повстанцями та їхніми симпатиками. Через кілька місяців вона знайшла під дверима записку-попередження. Якогось дня Юстин відчув різь між ногами, і коли пішов за сільраду висцятися — побачив почервоніння навколо головки. Спершу подумав, що надуло вітром. Бувало, коли проти вітру справляєш нужду — то таке трапляється. Але неприємні відчуття посилювалися. Він поїхав до Чорткова й зайшов до поліклініки. Вийшов із точним діагнозом — сифіліс. Лікар сказав, що необхідно приїхати на стаціонарне лікування, яке займе не менше двох місяців. Юстин повернувся до Митниці. Зібрав білизну і гроші, жінці сказав, що лягає в лікарню, бо, обстеживши, виявили слабість у серці. Зібравшись, пішов до Таньки. Застав у неї сержанта. Викликав комсомолку на коридор і вдарив кілька разів долонею по лиці. Через два місяці, повернувшись до Митниці, дізнався, що Таньку перевели в інший район, а на заміну приїхала інша комсомолка. Потім прочув, що на новому місці Таньку вночі прохромили вилами.

Юстин Микуляк, який учився з Дмитром Баревичем у гімназії, 1944 року на фронт не потрапив. Арештований за падіж худоби в березні 1941 він просидів, поки велося слідство, у чортківській тюрмі. У червні арештованих посадили в ешелон і відправили на схід. Юстину пощастило, адже інших в’язнів, яких не встигали відправити, бо німці наступали на п’яти, розстрілювали в камерах та на внутрішньому тюремному дворику. Потяг Юстина встиг дотеліпатися до Мелітополя. Туди долетіла німецька авіація й розгаратала станцію з ешелонами. Юстинові вдалося врятуватися. Повернувшись з-під Мелітополя, він присів на власному господарстві та працював у ліґеншафті на фільварку. Те, що в сороковому році він очолив правління щойно створеного колгоспу, митницькі пам’ятали. Знали про це й в ОУН. Однак арешт, сидіння у чортківській в’язниці, потім відправка на схід — наче пом’якшували в очах односельців Юстинове колгоспне минуле. Щойно в сорок четвертому прийшли знову більшовики — Юстина покликали до району й наказали очолити сільську раду. Він отримав пістолет, печатку, а згодом підписав папірця про співробітництво з органами МВС. Повстанці приходили до нього, коли треба було збіжжя, грошей і медикаментів. У Митниці, окрім Юстина, лейтенантові Риференкові доносили ще три особи — два ястребки-поляки та Паранька, двадцятилітня дівчина, з якою Риференко спав, з’являючись у селищі. Сітка ОУН також мала свої очі та вуха, спостерігаючи за тими, до кого приходять більшовики, хто з ким зустрічається. Невеликий гарнізон квартирував у колишньому приміщенні читальні в центрі селища. Кілька повстанців мешкали в криївках у кінці села. Починаючи з жовтня, коли надходили справжні приморозки, у місцевості, де не було достатньо лісів для переховування, доводилося йти в села. І тому Риференко нюхом молодого пса відчував, що в Митниці переховуються бандіти.

«Де тут заховаєшся взимку? — міркував лейтенант. — Мусить десь бути криївка». І відповідь не забарилася. Він стояв на горбі посеред сосен, над якими кружляли осінні ворони. Бачив, як вітри переганяли хмари. З полів тягнуло жирним чорноземом і гноєм. Митницькі орали під озимину — і на ті чорні смужки поля летіли ворони. Найбільша морока для гарнізону — горішній фільварок, у якому жили переселенці. Паранька розповідала, ніби чула про те, що повстанці приходять туди. Дістатися фільварку швидко й непомітно — неможливо, бо треба переїхати через Джуринку, видряпатися на високий горб, а тоді здолати дорогу до самого будинку. Якщо хто-небудь виставить сторожу на порослому кущами пагорбі, з якого Митницю видко як на долоні, то будь-який порух гарнізону помітно. Тому Рифаренко вислав на фільварок Юстина. Початок жовтня для селища видався погідним. Викопали бараболю, вижали кукурудзу. Пшеницю, жито, ячмінь перевезли до стодол. Незібрана солома подекуди залишилася на ріллі, бо задощило. Чекали на погідні дні, щоби перевезти зимову поживу для корів та овець. Сонце перед самим празником Покрови підсушило тільки зверху, всередині солома — одна мокрота. Сушили вже в стодолах, прілий запах віддавав гнилизною. Упоравшись, митницькі прочули, що на великій Україні запанував голод. Перші прохачі з’явилися у вересні. Спочатку їх можна було зустріти на ринку в Чорткові. Приїжджали й вимінювали на борошно й цукор усілякий непотріб. Траплялося, що віддавали золоті обручки, коралі з коштовних каменів, чоботи, одяг. Потім голодні почали з’являтися по селах. Уповноважені й відповідальні за збір контингенту рапортували начальству про збільшення кількості прохачів та міняйл, що утруднювало їм роботу та посилювало опір місцевого населення. Військам МВС дано було розпорядження знімати з потягів підозрілих, затримувати їх на станціях та арештовувати на ринках.

Перед Покровою старенький отець Феліштан із Параскою згрібали в садку опале листя. Параска насипала великі кучугури, зносячи у вереті листя з менших купок. Траплялося їй знайти під листям підгниле яблуко або потемнілу брунатну айву. Збирала їх, щоб потім, обчистивши від гнилизни, різати на тонкі смужки, виставляти на вереті перед хатою й сушити під м’яким вересневим сонцем. А при кінці садка, під грушкою, яку парох давно обіцявся викорчувати, але все ж цього не зробив, нападало тисячі дрібненьких грушечок. Серед вільгості, прикриті листям, вони ставали солодкими, як мед. Про це знала сусідська дітлашня. Щороку вони визирали крізь огорожу, а тоді несміливо прокрадалися до грушки й набирали за пазуху, в кишені та кашкети. Мокрота проступала з кишень та з-за пазух, поки діти доносили до Джуринки свій грабунок. Висипавши грушки в траву, вибирали найкращі й ласували. Залишене вночі забирали в нори їжаки або зайці. Зранку рештками влежаних грушок могли поласувати ворони чи річкові чайки, що прилітали сюди з язловецьких мочар. Феліштан після повернення зі Львова першого дня впав, послизнувшись на мокрому листі. Вивихнув праву ногу, від чого задавнена пропуклина, наче гусяче яйце, вилізла в паху. Параска тепер кожного вечора палила листя. Дими заносило вбік Ставища, де вони зливалися з першими туманами, якими починала дихати осіння річка. Феліштан їздив до Львова на собор — вибрали делегатом від Чортківського деканату. Їхати не хотів, віднєкувався, казав, що вже застарий, що дорога його вимучить. Але після того, як Риференко поговорив із парохом, покликавши старого до сільської ради, отець почав збиратися в дорогу.

На саму Покрову біля Митниці, збоку Павшівки, Риференко з п’ятьма бійцями поверталися до гарнізону. Уздовж порослого вербами берега річки лейтенант запримітив дівчину. Вона йшла до Митниці, але не дорогою, наче не хотіла, щоб її хтось помітив. Наздогнавши, її обшукали. Нічого підозрілого не знайшли. «Значить, — думав старший лейтенант, — якщо це зв’язкова, то йшла кудись передати на словах». Солдати посадили арештовану на віз. Риференко прискіпливо вдивлявся в її обличчя. Коли переїхали міст, через потічок назустріч фірі митницькі поверталися зі Служби Божої.

Сільська рада стояла зачинена на колодку. Риференко наказав пильнувати арештовану, а сам пішов до Юстина. Повернувшись із головою, лейтенант розпорядився виставити навколо будинку охорону. Підозра про те, що очі й вуха бандитів уже сповістили кого треба, про арешт цієї зв’язкової, підказувало, що зайва обережність не завадить. Риференко послав одного бійця до гарнізонного розташування, щоби звідти попередили район про пригоду.

Поки арештована розповідала свою легенду, чому, мовляв, вона йшла вздовж Джуринки й до кого, у голові лейтенанта крутилося, що десь тут, у Митниці, є криївка. Дівчина була одягнута справді так, як на празник. Присутній при допиті Юстин сказав, коли Риференко покликав його до сіней на розмову, що бачить її вперше.

Повернувшись до кімнати, лейтенант запитав, до кого вона йде на празник. Дівчина сказала, що до Босяків.

А тоді Юстин перебив її:

«А які Босяки — ті, що коло Рури?»

«Так, — трохи невпевнено відповіла, — коло Рури».

Коло Рури ніякі Босяки в Митниці зроду-віку не жили. Там був новий млин і дорога до фільварку.

На запитальний погляд Риференка Юстин промовчав.

Лейтенант затримався у сільській раді до вечора. Юстин відпросився, сказавши, що жде гостей — прийде родина, а празник раз на рік. Арештовану замкнули у вузькій кухоньці з невеликим віконцем. Навіть якби вона хотіла втекти — то через вікно їй не вдасться. У сінях, що розділяли дві кімнати, сидів на стільчикові вартовий. Риференко двічі ходив до розташування гарнізону, але з Чорткова жодних звісток не було. Не знати, чи виїхали до Митниці на його поклик. Темрява накрила селище, бо після обіду зібралися темні хмари, але дощу не було. Подуло зимним вітром. Риференко розпорядився, щоби розпалили піч. Солдати принесли знадвору патиків, розпалили в печі. У кімнаті стало тепло. Юстин обіцяв принесли щось із празникового, коли його гості розійдуться домів. Риференко чекав Юстина. Він вийшов у двір, справив нужду. Став наслухати. У селищі було спокійно. Подекуди чулися співи, брехали пси й ревіли корови. Збоку долішнього фільварку, куди почали звозити борони, плуги і пригнали звідкись шестеро овець, конфіскованих у когось із виселених за співробітництво з бандитами, чулося рипання дверей. Певно, хтось зачиняв двері великої стодоли. Розбухлі від вологості половинки не заходили одна в одну.

Повернувшись у теплу хату, Риференко покликав вартового.

«Ану приведи її», — розпорядився.

Солдат відчинив двері кухоньки, і за мить до кімнати ввійшла спіймана дівчина. Там, де її перетримували, було зимно, і в кімнаті сільської ради її почало трясти. За якийсь час вона опанувала себе й сіла на стілець.

Прийшов Юстин із Босяковим Мартином. Дівчина ніяк не відреагувала на появу Мартина. Той став під стіну, не розуміючи, чого його покликали. Юстин тим часом у сусідній кімнаті розкладав на стіл.

«Так, до кого ти йшла на празнік? — запитався Риференко. — До Босяків?»

Арештована глипнула вбік Мартина Босяка, якого також бачила вперше, і зрозуміла, що до її повного викриття залишилося одне слово — так або ні.

«Пане начальнику, мені треба надвір», — попросилася, схопившись за живіт.

«Горюнов, виведи!»

У сусідній кімнаті порався Юстин.

Горюнов вийшов з арештованою. У сінях, зачепившись за відро, вилаявся.

Риференко й Босяк чули, як рипнули двері й настала тиша.

За якийсь час із гуркотом прибіг Горюнов.

«Убежала, сука».

Риференко з ліхтариком в руках, разом із Юстином і вартовим стояли перед виходком, до якого зайшла арештована. Лейтенант присвітив угору, вниз і побачив, що протрухлу дошку задньої стіни проламано.

Хто ж була ця арештована, що вислизнула з Риференкових рук? Поки вона бігла, інтуїтивно вибираючи дорогу втечі, її важка, як нічна ріка, коса теліпалася на всі боки. Хустину загубила, продираючись через кущі бузини. Дихання забивало повітря, а з перестраху м’язи живота конвульсивно стискалися, як при пологах. Зупинившись, стримала подих. У грудях калатало серце. Вона віддихалася й прислухалася. Поруч щось зашурхотіло в траві. Туман. Пахло яблуками. Шурхотіння посилювалося. Коло ніг пробігся їжак, що прийшов сюди поживитися підгнилими яблуками. «Звичайно, мене шукатимуть, — думала, — зранку піднімуть район». Віддихавшись і заспокоївшись, почула, що права рука кривавить. Пролазячи з виходку, здерла шкіру з зап’ястя. Страшенно захотілося їсти. Під листям намацала яблуко. Усміхнулася, що забирає їжакову поживу. Обтерла й почала кусати. Здивував терпкий смак. Зрозумівши, що потрапила в чийсь садок, вирішила підійти ближче до будинку. Із-за будинку проглядалася церква з дзвіницею. Ну, ви вже здогадалися, що це був садок о. Феліштана.

Спіймана в Митниці справді була не місцева, а щоб дійти до місця призначення — до Чигра, трималася течії річки. Річка мала вивести її. Там переховувався тереновий, і вона йшла до нього, щоби передати важливу вістку. Не мала при собі зброї, записок, а маршрут вивчила напам’ять із довоєнних радянських мап, які повстанці захопили при штурмі будинку МВС. Чигор, обсаджений деревами посеред поля, вмостився на пагорбі, як квочка на гнізді. Було там багато порожніх дворів. У сороковому році всіх поляків-колоністів протягом доби вивезли на Сибір. У нерозграбованих пивницях, оскільки оунівці одразу виставили охорону, передбачаючи, що це місце знадобиться, зберігалося зерно, смалець, сушені гриби та горіхи. У будинках усе було так, наче господарі щойно вийшли з дому. Тільки запах переквашеної капусти чи прілого зерна, який просочувався з пивниць, заполонював кімнати. Пахло мишачим послідом. Миші після того, як вибралися люди, прийшли з полів. За зиму перетрубили чимало залишеного в коморах зерна.

Одна польова дорога збоку Слобідки, а інша — зі сходу, з Антонівців. На зв’язкову в Чигрі чекали. Вона мала принести інформацію, куди загони повстанців повинні перейти маршем.

Тієї ночі о. Феліштан не зімкнув очей. Впустивши незнайомку до свого дому, наражав себе й наймичку на небезпеку. Не спала й Параска — чула зі своєї кімнатки парохове вовтузіння. Кілька разів він відщіпав металеву колодку скрині, витягуючи звідти папери. Шарудіння чулося довго, аж поки парох, гримнувши віком, знову не влігся на ліжко. З короткої розмови з нічною гостею — у темних сінях не світили, щоб не привертати увагу — довідався про її арешт, втечу й мандрівку на Чигор. Дівчина сказала, що поранила об цвяхи руку, і попросила води. Параска допомогла змити кров і принесла банячок із овечим смальцем, яким змастили рану. Їла зварену Параскою на вечерю для отця кулешу з молоком. Поївши, відчула, як зі шлунка, наповненого теплою кулешею, розливається тілом утома. У разі чого — Параска постелила їй на горищі. Феліштан пішов до своєї кімнати, а Параска, прибравши зі столу, до себе. До Феліштана заходили різні люди — і червоноармійці, жебраки з-за Збруча, місцеві, щоби домовитися про шлюб чи похорон, навіть навідувалися злодії, шастаючи селищем поночі. У час, на який припала парохова старість, люди боялися своєї тіні, тому отець сам собі дивувався, що повірив цій дівчині та її розповідям. Добре знав, що більшовики підсилають різних провокаторів або самі перевдягаються в жебраків, які просять хлібця, і виявляють симпатиків повстанського руху. Не раз чув, як сердешний селянин, пошкодувавши такого прохача, прийнявши за повстанця чи жебрака, потім опинявся під арештом. Зрозумівши, наприклад, що господар співчуває бандитам, перевдягнутий прохач наступного дня спроваджував загін МВД до бандитського прихильника. Тоді перевертали хату догори дном, перекопували подвір’я й забирали все, що хотіли.

Параска цілу ніч молилася до Святої Богородиці та Ісусового серця, щоби відвернули всіляку напасть. Отець спочатку також молився, а потім розмірковував, як допомогти. Двічі вставав — виходив надвір, прислухався. У селищі було тихо. «Може, — думав, — москалі не шукатимуть. Ну втекла — то втекла». Але гнітюча тиша ссала серце.

Удосвіта, коли ранішня вода в Джуринці ще не вимила нічної, а сонце навіть не наблизилося до пагорба над селищем, бо завжди поволі перекочувалося через нього — Феліштан збудив Параску. Наймичка швидко зібралася й пішла до хліва. Вивела коня й запрягла у бричку. Коли Параска повернулася, парох стояв на кухні і про щось говорив із незнайомкою. На столі лежала мапа. Параска здогадалася, що то було за нічне шарудіння у скрині. «Нова спеціальна карта Австро-Угорської монархії та приєднаних земель», куплена у львівській книгарні Зейфарта. У трьох людей у Митниці була така мапа — у Коритовських, Баревичів та пароха. Давно не витягував зі скрині, а ось як придалася.

«Прошу отця, — звернулася Параска, — а де маю ставити снідання?»

«Почекай», — незадоволено відповів Феліштан.

«Ну як знаєте…»

Схилившись над мапою, він пояснював, якими польовими дорогами їхати. Параска слухала отцеве пояснення й дивувалася, бо шо тут пояснювати, якщо всі дороги до Товстого через поля приведуть до Чигра.

«Най Бог благословит», — уже надворі прошепотів парох, коли Параска схопилася за віжки. Смикнувши, прикрикнула «Вйо!» — і бричка, звернувши ліворуч, хилитаючись, помчала вниз до млина. За пагорбом, куди їхали, народжувалося сонце й напливали білі хмари.

Щойно Параска виведе зв’язкову на потрібну польову дорогу, то передасть їй віжки, а сама пішки повернеться, наче кудись зранку ходила. Феліштан, дивлячись, як у ранішніх променях зникає бричка, подумав, що востаннє бачить свого улюбленого коня. Він подивився на небо і відчув, що й небо бачить востаннє. Передчуття о. Феліштана виявилися пророчими, бо наступного дня по нього прийде смерть. А поки що він стоїть у кінці саду, проводжаючи поглядом бричку, яку накриває теплий річковий туман.

Зв’язкову, імені якої ми ніколи не дізнаємося, направлено було до загону, що переховувався на Чигрі. Вислали її сповістити про приготовлені зимові квартири та план відходу. Залишатися там було небезпечно. Успішний бій, у якому поліг увесь партактив Товстенського району, спонукав більшовиків стягнути військові сили до місця дислокації УПА на цьому терені. До операції залучили кількасот солдатів та офіцерів. Розвідка МВС щодня арештовувала й допитувала мешканців навколишніх сіл. Отже, події розвивалися так: перед Покровою з Товстого, у якому більшовики розмістили район, виїхали для пропагандистської роботи народний суддя, старший ветеринарний лікар, зоотехнік, начальник РВ НКВС, старший оперуповноважений, начштабу винищувального батальйону, дільничні уповноважені міліції, бійці військ НКВС і ястребки. Про цей виїзд сповістили надрайонового терену.

Поки колона на чолі з народним суддею рухалася через Заліщики до сіл, розташованих на півночі району, з Чигра від покровом ночі й густого туману вийшло п’ятнадцять повстанців. Вони перейшли польову дорогу й зайняли пагорби між Слобідкою й Буряківкою. З тих пагорбів відкривався мощений каменем гостинець. Вибрали місце, де дорога звертала ліворуч. Проїжджому тут доведеться пригальмувати. Унизу під фігурою Матері Божої било джерело. Тут зупинялися втамовувати спрагу або набрати води в дорогу. У цих п’ятнадцятьох, що прийшли з Чигра, було два кулемети, кілька автоматів та два карабіни. Гранат обмаль — з десяток. Вирішили саме на цьому коліні дороги відкривати вогонь — щоб несподівано, не давши отямитись, атакувати першу й останню машини. Партактив їхав двома легківками і двома вантажівками.

Повстанці залягли вгорі, за виступами, порослими бузиновими кущами. Пагорб тягнувся вздовж повороту й утворював природну скобу. П’ятнадцятеро розібрали кожен квадрат й продумали всі можливі варіанти відступу ворога. Командир вислав двох бійців, які в разі з’яви колони мали б попередити основний загін. Вони пройшли метрів п’ятсот і стали наслухати.

Близько одинадцятої години ранку обидва розвідники повернулися. Доповіли, що автомобільний гул наближається. Самих автомобілів вони не бачили, але сказали, що десь за хвилин десять-п’ятнадцять колона з’явиться.

Першою побачили емку, за нею інші — зелений опель і дві вантажівки ЗіС-5 із солдатами в кузові. Колона рухалася повільно, почуваючись у повній безпеці. Хто серед білого дня зможе видертися на цей пагорб і напасти?

«Тра-та-тах-та», — почувся перший кулеметний постріл.

«Тратах-та-та-тах», — повторив другий на протилежному боці.

Короткі автоматні черги й постріли з карабінів поливали вогнем згори. Бій потривав пів години. Перехресний вогонь із двох кулеметів прошив бензобак в емці — автомобіль вибухнув. Від перших пострілів загинув водій — куля, певно, скосила одразу, бо емка скотилася з дороги й уперлася носом у глибоку канаву. Другий кулемет бив прицільно по обох вантажівках, з яких устигли зіскочити кілька солдат і ястребків, але шквальний вогонь, наче цвяхами, поприбивав їх до землі. За пів години партактиву не існувало. Запахи диму, розлитого бензину, масла, людської крові перемішалися в повітрі. У головах нападників стукотіли автоматичні черги. Навкруги встановилася тиша. Однієї вантажівки шофер так і не заглушив. Вона працювала, незважаючи на прошитий наскрізь кулями мотор. Повстанці, повантаживши трофейну зброю та амуніцію, спокійно від’їхали з місця бою на Чигор.

Зв’язкова їхала бричкою. Перед нею Джуринка то з’являлася, то зникала за пологими пагорбами. Параска, прощаючись, порадила їхати на південь. «Доїдеш до хреста, там дороги розходитимуться, то тримайся правої». Зв’язкова вже давно минула хрест і скерувала коня праворуч. Поки в Митниці зривали підлогу, руйнували кухню й комин парохового дому, біля Чигра звужувалося кільце. З ночі до навколишніх сіл прибуло близько двохсот солдатів та офіцерів. Партизанські розвідники помітили збоку Кошиловець рух. З іншого боку, з товстенської дороги рухалися кілька рот на автомобілях. Надрайоновий вирішив розбити своїх людей на невеликі групи, щоби пробиватися в разі нападу в різні боки. Бричку помітили ще здалеку. Вона мчала вбік Чигра саме тоді, коли мала розпочатися військова операція ліквідації повстанського загону. Потрібно було миттєво вирішити: якщо почати стріляти, то цим більшовики виявлять себе, і несподівано наскочити навряд чи вийде. Телефоністи сповіщали, що група, яка підсувалася з боку Кошиловець, затримується. Кінь хропів, дівчина лупила батогом — і на крупі закипали білі смуги. Уже перед самим в’їздом брички в гущавину лісу пролунав постріл. Хтось на бричці неприродно смикнувся, і кінь, перестрашений стріляниною, влетів у ліс. Куля так швидко знайшла собі місце в молодому шлунку зв’язкової, що кров хлюпнула на її спідницю. Перед тим, як від болю втратити тяму, схопилася за рану й відчула на пальцях теплу липку кров.

Після цього приховувати підступаючу групу для військ МВС було неможливо — і вони відкрили вогонь. Із лісу відповіли.

П’ятеро змучених боєм повстанців по черзі несли поранену. Устигли перев’язати і вколоти їй морфій. Ця група пройшла кордони червонопогонників і подалася на північ, а вночі потрапила під дощ і заблукала. Побачивши крізь дощ слабкі вогні, вийшли на будинок Коритовських. Залишивши там поранену, повернули на Пожежу, де на них чекала засідка.

Риференко роззброїв Горюнова і примусив чистити виходки.

Зранку до Митниці прибула вантажівка з двадцятьма солдатами і двома офіцерами — майором і старшим лейтенантом. Приїхали з тренованим чорним німецьким вівчуром. Майор, старший лейтенант і лейтенант Риференко пішли оглядати місце, звідки втекла арештована. Риференко відчинив двері виходку, звідки неприємно вдарив сопух. Обійшли з іншого боку. За виходком проглядався город, удалині виднілися кущі, що розмежовували сусідські городи. Сержант із псом пішов за офіцерами до кінця городу. За кущами плив невеличкий потічок, який улітку пересихав.

«Якщо вона перейшла воду, то пес сліду не візьме», — сказав старший лейтенант.

Риференко розсунув кущі — на одній гілці висіла хустина втікачки.

Він покликав сержанта й кинув хустину перед псом. Пес обнюхав і рвучко, майже видираючи з сержантових рук повідець, помчав у кущі. За ним побігли офіцери. Перескочили потічок і проминули город. Пес покрутився на сусідській оборі, налякавши трьох малих дітей, які складали зібраний над потічком хмиз. Крутнувшись, вівчур потяг сержанта далі. Перебігли гостинець, і пес привів групу на обору о. Феліштана. Почувши грубий гавкіт, парох став у дверях, але пес забіг до хати й зупинився біля драбини.

Коли ангели несли над Митницею легку душу о. Феліштана, над селищем заходило сонце, але перед старим відкривалося біле сліпуче небо, у якому він став згустком світла.