Вічний календар

2

Ніхто вам не скаже, коли Баревичі поселилися на межиріччі безіменного потічку, який випливав із червоних пісковиків, вливаючись у спокійну течію річки Джуринки. Від часу повернення Гриця Баревича з Горабаби стоятиме на язловецькому шляху митна будка, і місце знову називатимуть Митницею.

Так-от, перед десятьма роками до приходу османів післав Господь на Горабабу тяжкі нещастя: спочатку пражило — а тоді прилетіла сарана з Балкан і геть-чисто виїла зелену пшеницю. Комашня обгризла солодкі стовбури кукурудзи, їла зелений тютюнець, листя вишень, слив і навіть річковий очерет. Коли ж захмарилося й настала темрява, то небо, прорвавшись — від Язлівця й Митниці аж до південного руків’я Дністра — заливало селища дощем і забивало градом поля. Дощ падав безперестанку. Земля зробилася пухкою, і береги річок почали зсуватися. Збурунилася тоді вода у Стрипі й наробила великої біди, змивши хати, що стояли близько до річок. Потрощила мости з кладками й переламала загати. Сарану ж дощ прибив до землі, і спливла вона Стрипою аж до Дністра. Ні люди, ні корови, ні коні, ані вівці не пили тієї води, бо була вона брудна й повна мертвих комах. А потім ще тиждень по довготривалій зливі, схожій на потоп, спливали по ріках потрощені хати, худоба і пси. А потопельників прибивало до очеретяних заростей. Води навколо було стільки, що Гриць Баревич із дружиною Анною і трьома дітьми випхали віз на пагорб, щоб урятуватися. Були з ними одновухий кінь, двотижневе телятко, четверо овець і десятеро курей. А коли останні важкі краплі дощу впали на землю, то другого дня, після двадцятиденної зливи, зблисло руде сонце й у навколишніх лісах розщебеталося змокле птаство. Прибилися до селища й двоє псів, але не горабабських, мабуть, бо до Баревичів не пристали.

Гриць Баревич виріс у Горабабі, а його Анна походила з Червоногорода. Зустрів він її там, коли їздив купувати худобу. Табуни приганяли з Волощини. Червоногород лежав в уголовині річки Джурин, що зігнутим коліном стискала високі пагорби, утворюючи котлован. Пагорби й дерев’яна фортеця обороняли південні рубежі Польського королівства, а червоногородським старостою був тоді Анджей Францішек Сапєґа. Навколо фортеці гніздилися по схилах хати, у яких жили поляки, русини й волохи. Гриць, коли вже сторгувався зі старим волохом на ім’я Санду та готовий був переганяти табун із десяти молодих ялівок і п’ятнадцяти овець, побачив на ринку Анну. Дівчина, якій було не більше шістнадцяти років, переходила торгову площу. Ішла в напрямку дороги, котра вела аж на вершину одного з червоногородських пагорбів.

Попросив Гриць Санду постерегти його табун.

Разом із табуном привіз Гриць до Горабаби й Анну.

Вінчалися Гриць із Анною в Язлівцях, бо в Горабабі церкви не було. Коли молоді в супроводі горабабських дружбів і дружок поверталися зі шлюбу, то Грицева мама, Настя Баревичева, сказала поїхати через митницькі землі. Тому задля безпеки молоді весільний почет затримали й переночували в Язлівцях. Наступного ранку, переїжджаючи Митницю, Баревичева показала Грицеві та Анні, де був їхній фільварок і звідки вона з дволітнім Грицем втекла від татарського нашестя.

За рік у молодого подружжя народилася дівчинка, яку назвали Варварою, а ще за рік померла Настя Баревичева. Потім народилися Матій та Іван. Гриць із Анною давно хотіли перебратися ближче до Язлівця, або ж навіть у самі Язлівці, бо прочув Гриць, що язловецькі ярмарки збирають купців з усіх сторін, і на язловецькому шляху знову з’явилися митні кордони. Тому вирішив повернутися до земель, звідки походили всі Баревичі. І сказав про це Анні в перший день після тритижневого дощу, який вони пережили у страхові та молитвах, бо готові були вже до смерті. Анна ходила з великим черевом і ще перед зливою горабабські жінки вирахували, що на Трійцю народиться в неї дитя. Пасха за календарем 1660 року припадала на 22 квітня, а Трійцю святкували через п’ятдесят днів по Великодневі, то Анна очікувала пологів у першій половині червня.

«Поки зберемося — вода в річках спаде», — сказав промоклий до рубця Гриць. І, позираючи на Анну, додав: «Після сарани й дощу сюди прийде голод».

Усі з горабабських, хто пережив зливу, покинули селище над Стрипою, з якого майже нічого не залишилося: буря позмітала забудови, і люди подалися шукати інших, безпечніших місць.

Перенісши на плечах до воза телятко та овець, а курей — за крила, привіз Гриць дружину Анну і трьох дітей — п’ятилітню Варвару, Матія та Івана, яким було три й два роки, — до Митниці, зарослої бур’янами й покинутої людьми.

Приїхали Баревичі до Митниці, яка колись перепускала торгові валки на язловецький ярмарок. Вирували ярмарки в Язлівцях у день святого Юрія за руським календарем, у місці, визначеному польським королем. Збирачі податків тут, у Митниці, збирали плату з волоських, грецьких і турецьких купців, які їхали спродати й купити. Дехто з тих митників осідав над берегом Джуринки, а дехто перебирався до Язловець на постійне проживання.

Баревичі сиділи на своєму ґрунті ще від часів королівщини, але відколи князі Бучацькі вимерли, а Язлівець перейшов Конєцпольським, то залога фортеці обороняла лише Язлівці. Ось чому татари, переходячи Дністер, стрімко діставалися Поділля. Саме тому рід Баревичів вивітрився з митницької землі. Залишився один Гриць. Був він останнім із Баревичів, і Митниця, що належала колись його родові, бо так було записано у спалених і втрачених книгах, тепер стояла пусткою.

Ще перед горабабським потопом Гриць переїхав убрід одновухим конем Стрипу в напрямку Волоського шляху й подався шукати Митниці. Колись тут уздовж річки Джуринки, в її улоговинах, тулилися до високих берегів дерев’яні двори. І Митниця, повз яку проходив Волоський шлях і до якої завертали купці, що хотіли дістатися до міст Польського Королівства, була наповнена людьми. Але інколи вітряні коні татар добігали до Митниці, минаючи річки й мочари. Вони спалювали селище кілька десятків разів. Вогонь ковтав Євангелія, часослови, псалтирі й церковні книги з іменами тих, хто тут народжувався й помирав. Попіл паперу навіки ставав землею цієї землі. І хоч імена не було куди записувати, і пам’ять пахла притухлим попелом, — все одно крізь зволожену землю проростала трава, а залишені згарища заростали різнотрав’ям. Вузли річок наповнювали землю вічною течією життя, пробивалися озерцями і джерелами. А селища поблизу Язлівця, виструнчившись уздовж Стрипи, займали разом із містечком оборонну лінію. Ховалися вони у видолинках річок, заходячи за лісисті пагорби, серед яких і губилися.

Мама переказувала, і це врізалося Грицеві в пам’ять, що місцеві задовго до появи куряви, яка супроводжувала татарську кінноту, розпізнавали нашестя. Випереджав татар запах молока їхніх низькорослих кобилиць. Цвіркало воно з чорних вим’їв у дорожній пил, бо не встигали випивати його народжені в походах лошата — так їх було багато. Згадувала мама і про ядучий чоловічий піт татарських кіннотників, перемішаний із запахами зеленої пшениці й полину, і про просмерджені сідла-ярчаки, і про порох буджацьких степів, і про дим від згарищ, який висів у повітрі до першого дощу.

Їхав Гриць одновухим конем, який до того ж утратив дві підкови, і чув, як у відсіченому шаблею вухові дзижчали оводи. Залетіли в поранене вухо коневі, коли Гриць вирішив перейти Стрипу вбрід. Кінь мотнув головою — і овід, пролетівши перед очима Гриця, продірявив липневе повітря і зник. З’їхавши з Волоського шляху, Гриць повернув на захід, шукаючи місця для поселення. Праворуч від шляху виднілися зарослі полинами місця, із яких вибирали червоний камінь, але після того, як люди втекли звідси, усе заросло верболозами. Гриць поплескав коня по шиї й, доїхавши до язловецького шляху, зупинився перед джерелом. Кінь форкнув, опустив голову й намацав тремтливою мордою джерельну воду. Принюхався й почав пити. Гриць зіскочив із коня. Став навколішки й зачерпнув долонею воду зі слизьким зеленим мохом.

Коли татари спалили Митницю, Настя Баревичева втекла із дворічним сином за Стрипу до Горабаби. Там вони прожили двадцять вісім років. Горабаба була невеликим поселенням, над яким височіла гора, поросла грабовими лісами. Півкруг гори захищав від будь-яких нападників, і тільки місцеві знали про дороги, що виводили через ліси до Дністра. Саме ж селище простяглося вздовж Стрипи. Хати й забудови були на березі річки, а городи й луки впиралися в гору. До Горабаби то прибивалися втікачі з околиць, то залишали її. Населення змішувалося. Здавалося, що селище служить лише для того, щоб у ньому перечекати лихоліття від турків або ж татар, щоби залишити його й повернутися на свої землі. Але всі, хто втік до Горабаби чи тут народився, чули, що колись давно туркам удалося пробратися лісовими хащами й до Горабаби. Полонили вони мешканців, спалили село. Разом із полоненими видерся турецький загін на гору, і вирішили турки заночувати. Був серед тих полонених один чоловік, Клепей, що міг одним ударом убити вола. Турки розпалили вогнище, повечеряли й полягали спати. Зморив сон і перестрашених та потомлених мешканців селища. Вогонь тлів. Ніч була густа, як кропива. Але Клепей не спав. Побачив він, що в турецького полковника з розстебнутої одежі вивалилася жіноча цицька. Зрозумів Клепей, що баба командує цим загоном, і вирішив звільнити себе й своїх односельців. Підсунувся він до вогню й запхав перев’язані грубим мотуззям руки у жар. Звільнившись, не відчуваючи опіків, витягнув із піхви турецьку шаблю, що лежала поруч із жінкою-полковником, і відтяв їй голову. Поки котилася голова з гори — перебив Клепей увесь турецький загін.

Повернулися разом із Клепеєм мешканці знову на берег Стрипи, а до поселення пристала назва Горабаба.

З маминих переказів Гриць дізнався, що рід його походить із Митниці, через яку вірменські та єврейські купці возили й возять різний крам до Язловець. За Митницею, переказувала мама, стояли митні будки для сплати торговельного мита. Платили за мости й за право рухатися далі. І хоча їм за Стрипою жилося безпечніше, але про Митницю й Волоський шлях мама згадувала часто. У дитинстві Грицеві здавалося, що за Стрипою, звідки він прийшов із мамою, купці стоять перед митними будками й чекають, коли їх впустять на язловецький шлях. Уявляв він також, що ті купці напувають своїх коней у Червоній керниці й, перепочивши, неспішно їдуть до Язловець. Казала мама, що була в містечку лише один раз, і запам’яталася їй велика фортечна стіна й кам’яна брама, якою вона з батьком, Грицевим дідом Михайлом, в’їхали до міста. Пробули вони там два дні. А коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння й перділи сонні коні. Гриць, коли брав шлюб із Анною в Язлівцях, устиг роздивитися місто, над яким височіла кам’яна фортеця і яке кишіло вірменами і євреями. Усі вони товклися на площі, викладеній бруківкою. Там розміщувалися староство й торгові склади. Молоді повінчалися в церкві з вибудуваною при вході дзвіницею. Розповідали потім дружки, що коли молода пара ввійшла до церковної брами, де зустрів їх піп Димитрій, то навіть євреї й вірмени, що перебували тоді на площі, пороззявляли писки й дивувалися чистим голосам дзвонів. В’їхали Баревичі Жидівською брамою, а виїхали Польсько-Руською, що виводила з міста в напрямку Митниці. Весільну учту справили в корчмі та другого дня рушили в путь.

«Якщо б церковні книги вціліли, то й право на митницьку землю можна було б легко встановити», — подумав Гриць. Він оглянувся навкруги й вирішив, що сідати на ґрунт потрібно тут, біля цього джерела, яке з-під червоного каменю несподівано виринало на поверхню, прориваючи собі вузьке русло для потічку. Здалека червоне каміння підсвічувало джерело — і вода в ньому здавалася також червоною. За якийсь час із гори показався віз із Анною й дітьми. Анна їхала неспішно. Було видно, що дорога її змучила. Біля Анни сиділа Варвара — і Гриць здогадався, що Анна попросила доньку допомогти управитися з кіньми. А з воза виглядали запорошені голови Матія з Іваном, за ними на теляті сиділа курка, а вівці, які збилися в кінець воза, побачивши Гриця, почали радісно блеяти.

Не міг знати Баревич, що з Язлівця — коли він дивився, як Варвара трималася за віжки, а курка впала з корови — у напрямку Митниці виїхала бричка в супроводі чотирьох вершників. Бричка була запряжена двома кіньми, їхала, похитуючись, польовою дорогою. Хорунжий гусарії Антоній Волянський, якому король Ян Казимир подарував пусті митницькі землі, віз із собою грамоту з королівською печаткою, план побудови дому й фільварку. Їхав на гнідій кобилі, а поруч — два пахолки і язловецький купець Ашкеназі. У напіввідкритій бричці, відбиваючись від червневих мух і комашні, сиділа його дружина Ядвіґа з двійком малолітніх дітей — Міколаєм і Анелею. За битву зі шведами під Ченстоховою дослужився хорунжий до власного маєтку.

Виславши наперед будівничих — язловецьких вірмен, Антоній заплатив Ашкеназі, язловецькому купцеві, щоби той наглядав за побудовою дому і стаєнь. Саме у травні 1660 року Ашкеназі в листі до Волянського сповістив, що будинок зведений і можна приїжджати до Митниці. Тоді Волянський забрав із Польщі Ядвіґу з дітьми, але перед Митницею трапилася злива. Волянські перечекали негоду в Язлівцях.

Для майбутнього маєтку Волянських вибрали місце на узвишші, вирубавши там частину дубового гаю. Звідти проглядалася улоговина, якою з півночі на південь пропливала річка Джурин.

Коли вершники і бричка проминули місце колишнього митного кордону, Ашкеназі першим помітив, що біля Червоної керниці стоїть віз. Антоній Волянський поглянув на Ашкеназі, а той, порівнявшись, сказав:

«Не повинно тут бути нікого».

Волянський і сам не очікував кого-небудь зустріти. Ашкеназі цілу дорогу запевняв хорунжого, що митницькі давно повтікали з цих місць і для фільварку треба спроваджувати челядь.

«Але якщо татарські чамбули, — припустив Ашкеназі, — не доходитимуть до Митниці, то митницькі повернуться сюди». І зітхнув при згадці про татар, бо вони перехопили кількох язловецьких євреїв і погнали перед себе в буджацькі степи.

«Дав би Бог», — відповів Антоній і помчав уперед, залишаючи за собою польову пилюгу.

Гриць ще здалека помітив на язловецькому шляху стовп брунатного пилу, коли прив’язував до куща ліщини теля. «Гості? — запитав сам себе. — І хто?»

Коли Анна з’їхала з Волоського шляху, Гриць, висадивши з воза дітей, узяв перед себе теля. Воно боязко підійшло до потічка й запхало заслинену морду у воду. Також повитягував овець. Вівці ж, видершись на правий схил від джерела, допалися до трави, а поміж вівцями ходили Грицеві кури, видзьобуючи у травах насіння, принесене невідомо якими вітрами.

Анна, розклавшись, годувала дітей.

Ашкеназі прискакав до Баревичів і запитав — хто вони? Гриць відповів, що залишили Горабабські ліси, бо пережили страшну зливу. Тоді Ашкеназі запитав, чи не думають вони тут осідати? На що Гриць не сказав нічого, а лише показав на Анну з дітьми.

Ашкеназі побачив трійко малих дітей і Анну з великим черевом — ось-ось розродиться. Гриць, розмовляючи з Ашкеназі, ніяк не міг накинути на шию теляті шнурка, бо воно мотало головою.

«А хто це з паном?..» — почав Гриць і застиг на півслові.

«Кличуть мене Ашкеназі».

«То хто це з паном Ашкеназі?» — повторив своє запитання Гриць.

«О, це Антоній Волянський. Хорунжий гусарії. Їде до свого фільварку».

«А де фільварок?»

«Тут, на узвишші. По дорозі до Ягільниці».

«Я тут був минулого року, але нічого не бачив», — сказав Гриць.

«Ну певно, — викрикнув Ашкеназі. — Рік тому тут нічого не було, а за рік усе збудували: і дім, і стайні».

«А хто будував?» — поцікавився Гриць.

«Вірмени, — відповів Ашкеназі й запитав: А ви хто? Як вас кличуть?»

«Гриць Баревич», — відповів. Нарешті йому вдалося прив’язати до ліщини норовисте теля.

Ашкеназі напружив пам’ять і згадав, що Баревичі сиділи на цьому ґрунті, бо ще його, Ашкеназі, дід Мордехай Ашкеназі, зупинявся в Баревичів, мандруючи на Волощину чи з Волощини, коли його могла застати в дорозі ніч.

«То ви Баревич? — насамкінець запитав Ашкеназі. — Панові Волянському ці землі подарував король».

Ашкеназі розвернувся й помчав наздоганяти бричку з вершниками. Далеко від’їхавши від місця, на якому зустрівся з Баревичем, Волянський поцікавився в Ашкеназі:

«Чи то ваш знайомий?»

«Ні, мій дід знався з його дідом».

«Ага. А що він тут робить?»

«Каже, — почав Ашкеназі, — що, рятуючись від повені, шукає місце, де б осісти.»

«І що вибрав? — поцікавився Антоній.

«Не знаю, але Баревичі колись були власниками Митниці».

«То він Баревич?»

«Так».

«Але тепер власник я», — відповів Волянський, даючи зрозуміти Ашкеназі, що ні з ким ділити цю річку, пагорб і ці порослі полинами видолинки не буде.

Бричка поволі поповзла за чотирма вершниками в напрямку Ягільниці. За якийсь час перед ними виріс крутий пагорб, який треба було здолати, щоб нарешті дістатися фільварку.

Землі навколо Язлівця були за Конєцпольським, а Митниця була нічиєю.

Над Грицем висіли мутні зірки.

Він лежав на траві, підклавши під голову дві опавки з вівсом, і дивився на зоряне небо. Зірки то зринали жовтими проблисками, то зникали. Над Митницею пропливали хмари.

Анна, обклавшись дітьми, спала на возі.

У першу ніч на митницькій землі Баревич для безпеки спутав коней, теля й овець, щоб трималися купи, бо серед цих заростей і безлюддя намножилося тут усякої всячини. Одновухого ж припнув до розлогої ліщини. У нічному безгомінні, над яким висіли на небесній ковдрі зірки, над яким падали, викрешуючи іскри вогню, комети, поринуло в сон п’ятеро душ, потомлених переїздом і розморених червневою спекою. Спали їхні коні, вівці й кури. Намагався заснути й Гриць. Перевертався з боку на бік. Колов у плечі неперебраний з остюками овес. І хоча пахло духмяним різнотрав’ям, а під ранок з’явилася від прохолоди джерела тонка мряка, схожа на павутиння, що зачепилося за кущі, — усе ж сон не зламав Гриця. Різними думками відганяв від себе сон.

Пригадував Горабабу, зливу і чомусь своє весілля. Потім за якусь мить — розмову з Ашкеназі та бричку Волянського. І коли несподівано запіяла курка протяжним голосом жертви, то побачив чиюсь тінь, що прошмигнула з білим крилом курки в зубах у волохату темінь. Стривожився одновухий і мекнуло теля. Пішла колами луна. Діти та Анна спали твердо. Скрикував уві сні лише найменший Іван, притуляючись до маминих грудей. Плямкав і шукав пуп’янок маминої цицьки.

Коли перше сонячне проміння ковзнуло по митницьких пагорбах, Баревичі не дорахувалися курки. Про нічну пригоду з куркою Гриць розповідав Анні, коли та вмивалася біля джерела. Черево в Анни було таке велике, що зігнутися вона вже не могла. Стояла навколішки. Поки розчісувалася, Гриць сказав, що поблизу, певно, є лисяча нора, і курку потягнула лисиця. Потім почав розплутувати коней і овець.

Поснідали тим, що привезли з собою з Горабаби.

Гриць хотів поговорити з Анною про тимчасовий переїзд до Язловець, але перебили діти: Матій почав вередувати. Варвара схопила малого за обшивку й понесла до джерела. За ними біг Іван, шарпаючи сестру за спідницю. Анна гримнула на них, і Варвара опустила Матія на землю. Іван зашпортався, впав, зайшовся ревним плачем.

«Анно, поїдемо до Язлівця…» — сказав Гриць, дивлячись, як Іван спинається на ноги.

Торгуючи худобою ще в Горабабі, Баревич доробився грошей. До того ж, перед своєю смертю Настя Баревичева показала синові родинні скарби, які їй вдалося забрати з собою, утікаючи від татарів. Було там дванадцять перснів, кілька ланцюжків і 300 червоних золотих. І якщо б захотів Гриць будувати щось чи купити собі фільварок, то вистарчило б йому на все.

Анна й сама розуміла, що цього року не вдасться їм осісти тут, на митницьких ґрунтах. Оглядаючи хащі з ліщини й верболозу, клаповухі лопухи і стовбури колючих будяків, які почали цвісти, бачила, яке запустіння прийшло на цю землю — і тому погодилася на переїзд до Язлівець.

«Я згодна», — тихо відповіла.

Гриць тримав на руках малого Івана, який уже встиг заспокоїтися. Малий дивився на Матія і Варвару з висоти батькового росту й усміхався. Гриць поставив Івана на ноги, і той подріботів до Матія, забувши свою недавню дитячу образу.

Гриць обережно торкнувся Анниного живота. Почув, що плід заворушився. Невидима ніжка зсередини шукала батькову долоню, наче показувала: незабаром побачите мене.

«Все одно… поки нема даху над головою, — сказала Анна, — нема що тут робити».

В обід зібралися, а надвечір доїхали до Язлівця. Могли швидше, та Гриць не поспішав: то Анну нудило, то зупинявся погодувати коней, овець і теля. Спутані кури тепер сиділи на возі, порозкривавши дзьоби, їх мучила спрага.

Коли в’їжджали до міста, то малі Баревичі, побачивши мури фортеці, притихли.

На Трійцю народився в Баревичів хлопчик.

Анна, незважаючи на переїзди з Горабаби до Митниці, і з Митниці до Язлівця, — народила дитя легко. Третього дня охрестили ще одного Баревича в язловецькій церкві, де Гриць із Анною брали шлюб. При хрещенні дали йому ім’я Павло й записали в церковну книгу. Оскільки Гриць із Анною були в місті тільки десять днів, то не знали нікого, кого можна було записати хресними батьками. Допоміг піп Степан, батько якого, піп Димитрій, кілька років тому вінчав Баревичів. Він покликав свою служницю й паламаря, щоб тримали новонародженого під час хрещення, та вписав їхні імена навпроти імені новонародженого — Павла Баревича, батьки якого, Гриць і Анна, православної віри з Митниці. На останньому наполіг Гриць, і священник записав так, як бажав собі батько немовлятка.

Коли Павлові виповниться три роки, Баревичі повернуться з Язлівець до Митниці. За ними потягнуться інші родини, коли прочують, що язловецьким шляхом знову прямують на Балкани торгові валки. До Митниці прибудуть Матій, Онуфрій, Тимко й Данило, напитуючи в людей місця, в якому з-під землі б’є червоне джерело. Так наповнюватиметься невеличке поселення, яке не оминатимуть ні купці, ні, як виявиться згодом, османи.