Вічний календар

9

Коли до Нью-Йорка навідувалася зима — зі снігопадами й хурделицею, Д. переконував себе, що він знову в Європі. У такі дні, якщо випадала нагода, йому подобалося пройтися берегом океану. Сніг набивався в капюшон куртки, прилипав до вовняних шкарпеток, у які заправлені джинси, а вдома він знаходив сніг у мокрих кишенях. За якусь годину атлантичні вітри холодними язиками облизували обвітрене лице. Зимові спустошені пляжі залишили навіть мартини, а він вдивлявся в далечінь, помічаючи на бруклинській стороні Сі Ґейт із білою вежею маяка. Мартини перечікували негоду під дерев’яним настилом, покладеним на цементні палі, або в покинутих на зиму, перевернутих догори дном човнах. На паркінґу, змівши щіткою сніг з лобового скла, Д. умощувався в зимний «Фольксваґен». Прогрівав мотор і, пробуксовуючи, виїжджав на прочищену грейдерами дорогу. Останніми роками погода змінилася, і на Різдво внадилися снігопади.

На Різдво Д. ставив на підвіконня горщик із маленькою ялинкою й чіпляв одну-єдину іграшку, придбану на блошиному ринку. Якщо сніги були затяжними, то різдвяні канікули розпочиналися завчасно. Транспортна мережа Нью-Йорка не витримувала затяжних снігопадів, першими збивалися зі звичного графіку сабвейні потяги, спізнювалися міські автобуси, застрягали в корках потоки автомобілів. Якщо Східна ріка не приносила валунів криги з верхів’я штату, то пороми пахкотіли чорним димом і курсували випробуваним фарватером, поміж Статен Айлендом і Мангеттеном.

У такі дні, якщо його не тягнуло на узбережжя, Д. вирушав поромом зі Статен Айленда, щоби потинятися в околицях Юніон-скверу.

Цього року, коли Нью-Йорк засипали буревійні сніги, Європу заливали дощі. Різдво в Парижі чи Лондоні заповідалося з дощовим брудом. Д. залишався в Нью-Йорку. Відмовив знайомим приїхати на лижі в Поконо і скасував куплені за пів року квитки до Європи. Його нова подружка Джаннет полетіла до Ванкувера, де мешкали її батьки. Вона залишила Д. зі своєю карликовою ялинкою роздивлятися байонський порт, панорама якого відкривалася з вікна помешкання. Якогось дня, коли Д. готував сніданок, сніговий вітер кинув об шибу чорно-зеленого дрозда. Знесилений птах упав у металевий кошик, де навесні стояли вазони. Якби не цей кошик, то валятися мертвому дрозду в кучугурі снігу перед будинком довелося б довго. Д. відчинив вікно, просунув руку і схопив пульсуючу грудку з пір’я і снігу. У теплі дрізд віджив. Тепер Д. мав із ким зустрічати Різдво. Спочатку підгодовував птаха крихтами хліба й печива, а потім знайшов через інтернет найближчий зоомагазин. Він замовив клітку і пташиний харч. Дивлячись на дрозда, Д. згадав, що бачив у дитинстві, як синиці скльовували обмерзлу горобину, а інколи живилися шипшиною. Птахи налітали цілою зграєю на вцілілі зимові ягоди й погойдувалися на обледенілих гілках. За добу погода погіршилася. На замовлену клітку й морожені ягоди довелося чекати кілька днів. Опритомнівши, дрізд кілька разів спробував утекти. Літав від стіни до стіни, бився дзьобом об шиби, але за якийсь час змирився зі своєю долею — підлетів до кухонного столу, почав дзьобати підгорілу французьку булку.

Д. вирішив, що розповість цю пригоду мамі, яка вірила у прикмети.

На флагштоку порома «John F. Kennedy» тріпотів прапорець.

Горішні палуби й рятувальні човни засипано снігом. Пахло солодким димом солярки.

Д. довелося дивитися на нью-джерзійський берег, на якому виднілися портові крани й нафтові резервуари. Кілька днів поспіль нью-йоркський порт не приймав ні кораблів, ні танкерів.

Д. скинув навушники — і почув, що проповідник дочитує притчу про блудного сина. В усіх проповідників, що плавали рейсами між Статен Айлендом і Мангеттеном, на проповідь залишалося не більше пів години. Саме за такий час пором долає відстань між двома островами. Вони змінювали один одного, наче матроси на вахті: хтось зранку, хтось — увечері. А цей узагалі приплівся в таку негоду опівночі! Поромну почекальню й сам пором використовували свідки Єгови і провідники різних конфесій, інколи — хасиди, на свято Суккот, або любавичевські — у день смерті ребе Шнеєрсона. Свідки Єгови кожного дня сумирно вистоювали з книжечками, а хасиди — з зеленими галузками й етрогами, схожими на лимони, довірливо допитувалися: «А ви не єврей?»

Молодик закінчив оповідь про блудного сина і розпочав пояснювати батьківську любов до неслухняної дитини. «Ми залишаємо дім батька, бунтуємо проти нього, але наступає час повернення. Запитайте себе, — звернувся він до дрімаючих пасажирів, — запитайте себе, чому ми повертаємося на рідні пороги? І чому нас прощають? Кожен батько здатен простити свою дитину, бо любить її. Отож, коли ми навернемося до Господа, то він простить, бо любить нас».

Д. почувався щасливим, бо встиг на цей рейс. Як не крути, після опівночі довелося б чекати годину. Та й де гарантія, що в таку негоду рейси не скасують? Люду набилося чимало. Мокра каша снігу брудними потьоками залишалася від слідів — і команді порому додалося роботи. Проповідник їм заважав. Стояв там, де було найбільше бруду. Тепло й монотонна плавба зморили багатьох. А тих, хто не дрімав, веселив голуб. Птах залетів на пором під час посадки.

Хтось пожартував:

«Ось дух над тобою, сину, у вигляді голуба».

Почулися прив’ялі аплодисменти.

Пором пришвартувався в найдальшому терміналі Статен Айленда.

На вулиці деревами колошматив сильний вітер і безперестанку падав сніг.

Іти до будинку, в якому Д. винаймав помешкання, недалеко. Натягнувши на голову капюшон, він побрів додому заваленими снігом вулицями.

Яке щастя, що перед снігопадом Джаннет полетіла-таки на Різдво до Ванкувера. Якби купила квиток на день пізніше, то прощавай, Ванкувере! Летовища Нью-Йорка кишіли пасажирами, а наземні служби не встигали розчищати злітні смуги. До того ж, обледенілі літаки потрібно обробляти спеціальним розчином, тому рейси затримувалися. Та й прогнози синоптиків на найближчі три дні були невтішними. Джаннет працювала лікарем-консультантом в оптиці на Бродвеї. Він познайомився з нею випадково, зайшов до «Cohen’s Fashion Optical». Перед тим роздушив окуляри, кинуті недбало на підлогу в лазні. Коли Д. сів у крісло перевірити зір, із бічних дверей до кабінету ввійшла Джаннет, молода лікарка-китаянка.

«Куди ви дивитеся?» — запитала Джаннет, коли Д. почав косити на неї.

«На вас», — віджартувався Д.

Д. повернувся з різдвяного базару. Там поміж рядами будок не пропхатися. Штовханина, сотні вибачень. На чотирнадцятій вулиці вавкала поліційна сирена. Серед снігової тиші багатомільйонного міста сповіщала про якусь пригоду. Д. знайшов будку, де продавали гарячий яблучний сидр і солодощі. Кислуватий напій обпік язик і піднебіння, але розлився теплою хвилею по тілу. Це додало сили. Різдвяні мелодії змінювали одна одну. Вітні Х’юстон голосом, подарованим їй ангелами, веселила базар. Д. вештався просто так, щоби вбити час. Перекинувся кількома словами з продавцем картин. Постояв перед будкою з електричними лампами. І, проходячи мимо, зачепився поглядом за викладені на чорному оксамиті прикраси. Із розмови з майстром ювелірних виробів дізнався, що той працює виключно зі сріблом та коштовними каменями. Майстерню утримує на Ред Гук. Усі роботи — авторські. Д. вибрав для Джаннет срібний браслет, хоч продавець хотів упхати ще жіночий перстень із яшмою, кольору каштанового горіха. «Перстень було б занадто, — подумав Д. — Мало, що вона собі вигадає».

Д. зайшов у під’їзд будинку. Змерз як цуцик. Йому хотілося якнайшвидше стати під душ, а потім укритися теплою ковдрою. «Ну й сніговій і собачий холод!»

З поштової скриньки полетіли під ноги рекламні журнали, листівки й білий цупкий конверт. У фоє було тепло. Світилася прибрана ялинка. На стінах висіли гірлянди і дзвіночки з червоними бантами. Чергував Бехар — косівський албанець, змінивши Іліра, свого напарника і земляка. Бехар дивився в монітор, на якому світилися картинки з відеокамер. Високий і худющий, він помічав здалеку всіх, хто заходив до будинку. Він вітався й допомагав, якщо нічим не був зайнятий, піднести валізи чи пакунки до ліфта. Бехар кинувся допомогти Д., коли той почав збирати з долівки свою пошту. На Різдво швейцари особливо уважні й запопадливі, хоча й протягом року готові прислужитися. Наприкінці грудня мешканці будинку виписували для швейцарів різдвяні чеки. І хоча Бехар мусульманин, а Ілір — християнин, обидва радо брали чеки, бажаючи всім Happy Chanukah і Marry Christmas! Д. привітав Іліра ще зранку. А тепер, забравши пошту, витягнув із кишені зім’ятий конверт і вручив Бехарові.

Відчинивши двері квартири, жбурнув пошту на підлогу. Скинув із себе промоклий одяг і почалапав у душ. Під душем стояв довго, повністю відкрутивши кран гарячої води. Усім тілом відчував пощипування. Пом’яв свій член і пошкодував, що Джаннет полетіла до батьків. Поки вода стікала в ситко, він витерся й одягнув махровий халат. Думаючи про Джаннет, йому пригадалася перша мастурбація. Усміхнувся. Це було в Митниці, куди він приїжджав на канікули. Так, це трапилося в Митниці. Вони з сусідським хлопцем Борисом, старшим від Д. на два роки, залізли на піддашшя стодоли. Борис витягнув з трусів пачку потертих порнографічних фотографій, які переховував від батьків у надійному місці. На фотографіях голі жінки злягалися з чоловіками й, разчепірившись, демонстрували волохаті принади. «Подарунок старшого брата», — сказав Борис. Старший троюрідний брат Бориса служив прапорщиком у Німеччині. І ще Борис попросив Д. поклястися на підараса, що той нікому не розкаже про фотки. Д. поклявся. Від побаченого перехопило дух. І хоча він міський пацан, але таких знімків ще не бачив.

«Дрочиш?» — довірливо запитав Борис.

«Що?»

«Ти вже дрочив?»

Д. хотів тоді відповісти, що так, але побоявся, що Борис викриє брехню, і чесно зізнався:

«Ні».

«Хочеш покажу?»

«Ну, давай».

Тоді Борис розклав на солому перед собою кілька фотографій.

Стягнув штани і став на коліна.

З кутка почувся шурхіт — хлопці насторожилися. Із золотої пилюги перед ними з’явилася біла курка.

«Несеться тут, зараза», — сказав Борис і прогнав її: «Авуш!» Курка зіскочила на драбину і злетіла на долівку. І там, кудкудакаючи, сповістила світові, що знесла яйце.

Борис знову розклав фотографії, бо через курку довелося сховати їх за пазуху сорочки. Витягнув із трусів свого пуцьвірінка, оброслого житньою волоснею, схопив рукою й почав дрочити. Д. спостерігав за зміною виразу Борисового обличчя. Пуцьвірінок набух. І врешті Борис видавив із себе крик курія, бризнув сіро-білою рідиною, крапнувши нею на два найближчі знімки й пальці правої руки.

І задоволено видихнув, як астматик:

«Такво!»

Д. тримав у руках конверт із двома рядами яскравих марок. Каракулі — батькові. «Ну, ось і звістка!» Він підійшов до вікна. Збоку байонського порту поблискували вогні танкерів, яким не пощастило злити в резервуари привезену нафту. З порома їх не видно. У новинах диктори сповіщали про загиблих, пропалих безвісти та знеструмлені містечка.

Батько ніколи не писав Д. листів. Так, передзвонювались. Відколи батько вийшов на пенсію — садив бараболю й доглядав на дачі яблуні. Майже щодня їздив туди приміським потягом. Ні про яку Америку чути не хотів. «Сам приїдеш, як захочеш», — відповідав, коли Д. пропонував поїхати до Києва по візу. А мама жила з сестрою, тіткою Вірою, у двокімнатній хрущовці. Маминій сестрі покрутило від ревматизму ноги, вона скалічіла й пересувалася на милицях. Тітка Віра в молодості поїхала до Казахстану з акордеоном. З ним і повернулася наприкінці вісімдесятих з Кустанайської області. Коли Д. розмовляв із мамою телефоном, то чув звуки акордеона, що доносилися з його дитячої кімнати. Мама так само не могла все кинути і прилетіти до Нью-Йорка. Батьки час до часу питалися, чи він ще не одружився. Д. відповідав, що в Америці не одружуються, а живуть так.

Д. виростав при мамі. Коли в їхній з мамою хрущовці оселився на якийсь час дядя Саша, колишній моряк Тихоокеанського флоту, Д. опинився в інтернаті. Перед інтернатом дядя Саша встиг розповісти малому про свою службу на підводному човні, який місяць пролежав на пузі біля берегів Японії. Човен дивним дивом виплив, але в дяді Саші потріскали барабанні перетинки і з легенів пустилася кров. Коли мама на ніч прикривала двері до прохідної кімнати, і вони з дядею Сашею лягали у ліжко, Д. здогадувався, що там у них відбувається. Йому було вже дванадцять. Через пів року Д. повернувся додому, підстрижений під нуль, одягнений у картате інтернатівське пальтечко, у літніх сандалях, бо такі видали. За дядею Сашею і слід простиг, лише у ванній, на умивальнику, залишилося кілька брудних лез, якими той голився. Одного разу в інтернат до Д. приїхав батько. Сказав, що забрав би його звідси, але немає куди. Сам живе в гуртожитку, в кімнаті з чужими людьми. Батько залишив Д. три рублі, які Д. віддав переростку Толіку, щоби той його не бив. Батько Д. шоферував. Приходив додому за північ. Напідпитку. Мама підозрювала, що має коханку. Кожного разу вони сварилися. Д. прокидався тоді, коли батько бив маму або трощив на кухні посуд. Посеред ночі мама втікала з дому на залізничний вокзал і там до ранку куняла. Вони розлучилися, коли Д. виповнилося шість років. Мамині кавалери, які жили в їхній з Д. квартирі, довго не затримувалися. Найдовше, пів року, жив дядя Саша. Потім мама захворіла, їй вирізали матку. Д. почув про це від сусідок, які обговорювали нещастя, що звалилося на бідну дитину, тобто на нього. Сусідка з п’ятого поверху привела тоді до Д. свідків Єгови. Ті залишили свої книжечки. Сусідка сказала, що, якщо мама помре, то його в біді не залишать.

Д. відійшов від вікна. Поплентався на кухню. Повернувся з пляшкою «Джонні Вокера». Пив з горла. Від алкоголю в грудях і шлунку потеплішало. Знайшов прикидані паперами ножиці й розрізав конверт. Ще раз присмоктався до пляшки, а тоді витягнув із конверта целофановий файл із кількома дірками для швидкозшивача, у якому був лист і сксероксовані папери. Пробігся косими батьковими реченнями. Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».

Батько тепер часами заходив до мами побалакати й послухати, як її сестра грає на акордеоні.

Джип наближався до Митниці. Перед глибокими ямами, вимитими весняними дощами, водій пригальмовував. «Ну, дивись, — розпачливо звертався Едік до Д., — ну, що за дорога!» Д. опустив скло: у правому бічному дзеркалі у зворотному напрямку втікала посадка. На дорозі — порожньо. Ну й зрозуміло: а хто, окрім місцевих, сюди запреться?

У напрямку Митниці вони проїжджали кілька селищ. В одному, куди заїхали, полишивши головну трасу, біля відчинених задніх дверей буса поралися чоловік із жінкою, продавці секонд-хенду. На розкладачки повикладали одяг і взуття. Дещо розвішували на металевій огорожі. Біля них стояла стара, спершись на палицю. Покупців не було. Стара ж, мабуть, придибала з цікавості — перекинутися словом-другим. Джип проминув їх, коли продавці виносили з буса останні цератові торби. За джипом, майже до останньої хати, біг, гавкаючи, білий кудлатий пес. Потім відстав — знесилів. Занюхав чужих. Щось не сподобалося тій кудлатій морді.

Едік заїхав у ці місця вперше. От якби не Д., то якого ж милого йому сюди їхати? На що тут дивитися? Весна як весна.

Д. знав цю дорогу назубок. Це була дорога його дитинства. Скільки разів він їхав рейсовим автобусом до Чорткова! Возили в паперових пачках жовтих каченят, у мішках — клаповухих поросят. Одного разу на автобусній з незав’язаного мішка п’янички розбіглися сорокаті кролі. Ото було потіхи! Від селища до селища, коли одні пасажири виходили, а інші — заходили, можна було дізнатися, у кого весілля, а хто — помер. Колгоспні машини сновигали туди-сюди, перевозячи людей, худобу, пшеницю й буряк.

Д. заплющив очі й намагався пригадати собі той автобус із хвостом дорожньої пилюги. Улітку пасажири спливали потами, а взимку — було холодно, як у псярні, бо задувало з усіх щілин і дір.

«Про що думаєш?» — запитав Едік.

«Так, ні про що», — Д. розплющив очі. Мружачись, намагався зрозуміти, куди вони все-таки доїхали.

«Не хвилюйся, — запевнив Едік. — Доїдемо».

«Ти про що?»

«Кажу — наша дорога від нас не втече».

Уперше, відколи вони з’їхали з траси Чортків-Бучач, їм зустрівся пасажирський міні-бус. За кермом сидів молодий хлопець у картатій сорочці з закоченими рукавами. Вправо-вліво викручував кермо, щоби розминутися з Едіком.

Д., на відміну від Едіка, у якого були дружина, дочки, зяті та внуки, не зв’язав поки що свого життя жодними родинними джутами. Він відмовчувався, коли Едік цікавився, яку ж нью-йоркську бабу він там мотлошить?

До Статен Айленда Д. мешкав з Алехандрою Сільвою на Мангеттені, в районі Томпкінс-парку. Усе, що він знав про Алехандриних предків — що вони з острова в Карибському морі. Кульбабиним насінням до Нью-Йорка перелетів її прадід. У ній перемішалася різноманітна кров, яка вибілила обличчя, але залишила темне волосся. Народилася Алехандра вже в Нью-Йорку, в Алфабет-сіті. Родичі, яких вона пам’ятала, жили й помирали саме в Алфабет-сіті. У родинних переказах пливли ескадрою імена іспанських конкістадорів, голландських торговців і чорношкірих рабів, її далеких і невідомих предків. Кого тільки в її родині не було! Матір Алехандри, яка ниділа у старечому домі, часто розповідала, коли Алехандра з Д. її відвідували, про родичів, пов’язаних із криміналом. Д. начувся від неї, що у п’ятдесятих роках чоловіча гілка Алехандриної родини продавала наркоту, а жіноча — займалася проституцією. Алехандра не продовжила родинних ремесел. Вона закінчила коледж. Увійшла до ради директорів «Nuyoricn Poets Café», викладала письменницьку майстерність детількизапросять і сиділа на грантах від міста, штату та федерального уряду.

Квартира, у якій Д. жив із Алехандрою, містилася в чотириповерховому будинку, обплетеному металевими пожежними драбинами. Дві крихітні кімнатки з вузьким пеналом кухоньки. З ними жила ще руда чихуахуа, яку по черзі виводили на прогулянки. У Д. було два улюблених місця поза Нью-Йорком — Бейтінґ Голлов і Монток. За будь-якої погоди він міг сісти у «Додж» і податися убік Лонґ Айленду. Звичайно, приємніше було відвідувати Монток улітку, проминаючи фермерські сади і плантації, але навіть узимку він їхав туди без будь-якої мети — просто подивитися. Якогось літа вони поїхали повалятися під липневим сонцем на теплому піску. Замовили кімнату в готелі поруч із залізничною станцією Монток. Алехандра любила пляж Дитч Плейн. До готелю три милі. Відпочинок, який вони запланували, розпочався зі сварки. Алехандра забула свій лап-топ. Вона хотіла щось пописати. Д. довелося розвертатися з 495 дороги, уже проїхавши пристойну відстань. Її забудькуватість, до якої не можна було звикнути, і спричинила сварку. До готелю доїхали перед заходом сонця. На кінцевій станції першого ж дня їм не вдалося знайти місце на пляжі для усамітнення. На їхнє нещастя, любителі віндсерфінґу приїхали ловити хвилі й вітер. Алехандру це дратувало. Довелося перебратися подалі, туди, де берег був устелений вимитою солоними водами рінню. Високий пагорб, що нависав над пляжем, нагадував урвище. Тут, по пояс у воді, стояли тихі рибалки. Як виявилося потім, ця частина пляжу була приватною. Перебувати тут могли тільки власники дерев’яних будиночків, тому Д. з Алехандрою повернулися на пляж до галасливих власників пластикових дощок. Повечерявши в готельному ресторані, вони ще трохи посиділи на балкончику, милуючись заходом сонця. Тоді зайшли до кімнати. Двері на балкон залишили відхиленими. Тепло, настояне на диких травах, миттєво заполонило кімнату. Зробилося парко. Д. увімкнув кондиціонер. У телевізорі передавали новини. Д. поклацав пультом і вимкнув звук якраз тоді, коли кілька дикторів жваво обговорювали ринок цінних паперів нью-йоркської біржі. Алехандра була в туалеті, потім увімкнула душ. Шуміло, як під час зливи. За кілька хвилин вийшла з душу й лягла в ліжко. І хоч вони обоє намастилися кремом проти сонячних опіків, все ж ніс і щоки Алехандри почервоніли. Лежачи, вона намащувала на лице крем. Д. торкнувся її руки. У Алехандри була шовкова шкіра. У словах, які Д. шепотів їй, пересипався пісок. Шурхотів по склу клепсидри. Вона напружувала слух, щоби почути ті слова. Удавав із себе пса, стягуючи з Алєхандри зубами біле накрохмалене накриття. Стягував поволі, оголюючи її груди й живіт. Виціловував пупець. Торкався язиком чорного куща лобкового волосся. Вдихав аромат Алехандриного тіла, з якого сочилися запахи всіх квіток Пуерто-Ріко. Тілом Алехандри пробігали сироти. Вона любила прикусити нижню губу, коли пестощі Д. доводили її до потрібного стану. Алехандрі подобалося, коли Д. закидав її ноги собі на плечі й зі всією силою втискав у ліжко, але просила, щоби входив ніжно. У неї було ще молоде тіло, хоча перейшла сороківку. Тієї ночі в них вийшло два рази. На ранок прокинулися від океанічної прохолоди. Двері балкончика цілу ніч були відхилені. Погода з ночі перемінилася. Хмари затягнули небо. Після сніданку з готелю дехто почав виїжджати. Д. з Алехандрою вирішили залишитися. Доїхали до пляжу, запаркували авто. Пляж спорожнів. Сизі й чорні хмари низько провисали над горизонтом. Вода в океані потемніла. Краєм берега в дощовиках ходили ті, хто, як і Д. з Алехадрою, лишився. Д. приніс два розкладні крісла. Просиділи до вечора. Їли чіпси з сиром, запивали мінералкою. Часами якась хмарка вціджувала їм дощу. Покрапає тонким дощиком кілька хвилин — і зникне за високим берегом урвища. Д. з Алехандрою для такої погоди одягнули джинси й тонкі болонієві куртки, які піддував вітер. Сиділи мовчки. За пів дня перекинулися лише кількома словами. Д. дивився в заворожливу глибину простору. На Алехандриних джинсових колінах лежав лап-топ. Вона вистукувала по клавіатурі, поки в компі не сіла батарея, а тоді відкинулася на крісло. Він знав, що кілька місяців Алехандра пише книжку, яку ніяк не закінчить. Від того, що в неї не виходить закінчити текст, Алехандра бісилася. Д. придумав цей Монток для неї, але погода зіпсувалася. Сателітний прогноз показував три дні затяжних дощів. Надвечір почало пробирати холодком. На прогнилому пірсі сиділи мартини. Одинокі моторні катери з’являлися на обрії і зникали. Вітрильна яхта прямувала вздовж горизонту убік Конектікуту, а може, Масачусетсу.

«Їх захопить ніч», — сказав тоді вголос Д.

«Кого?» — тремтячи від холоду, запитала Алехандра.

«Подивись, он ту яхту».

«А-а-а», — сказала Алехандра й устала з крісла.

«Тобі зимно?» — запитав Д.

«Пора повертатися».

Вони склали крісла. Починався нічний приплив. Д. у надії спіймати білий трикутник вітрила яхти ще видивлявся за горизонт, коли Алехандра покликала його зі стежки, що вела до парківки. Стежка зникала у високих, людського зросту, кущах. Поверталися, захоплені суцільною темрявою — так швидко їх наздогнали сутінки.

У готелі розпили пляшку вина і знову кохалися до ранку. Цього разу, не вмикаючи кондиціонер, за щільно причиненими балконними дверима. Зранку зарядив дощ. Прокинулися пізно. Потім Алехандра довго милася й сушила волосся. Сніданок у готелі проґавили. Д. запропонував податися до найближчого «МакДональдса». GPS показав, що потрібно повертатися до Саутгемптона. Приблизно година. Алехандра не заперечувала. Тим паче дорога широка й рівна, хоч яйце коти. Три смуги в один бік і три назустріч. За годину вони доїхали до «МакДональдса». Коли Алехандра дожовувала свій десерт, їй спало на думку відвідати будинок Джексона Поллока.

«Мен, — сказала Алехандра, проковтнувши останню скибку яблучного пирога, — їдемо до Поллока».

«Я думав, що нині ми заїдемо до маяка», — сказав тоді Д.

«Ні, ні, — засміялася вона, — давай все-таки до Поллока. Це в Іст Гемптон».

«Скільки ми ще тут?» — запитався Д.

«Може, день-два. Не знаю», — Алехандра рвучко встала з-за столика й понесла обляпану кетчупом тацю.

Д. пішов слідом.

Невже про все це він мав би розповісти Едіку? Про Алехандру? Квартиру біля парку Томпкінс? Чи, може, про те, що у квітні остаточно розірвав з Алехандрою? Про Джаннет? О, якщо би розповів, то наслухався б від Едіка усіляких порад. У вісімдесятих вони разом служили в одному полку зв’язку. Після того деякий час підтримували дружні стосунки. У дев’яності Едік приторговував туалетним папером й орендував міські туалети у своєму районному центрі. Згодом перебрався до Львова. Тепер у нього було два меблевих магазини. У середині дев’яностих Д. виїхав до Нью-Йорка на стипендію — і тільки тепер з’явився на фейсбуці. Так вони з Едіком відновили спілкування. В останній розмові через скайп Д. сказав, що пише книжку й хоче побачити Митницю і Язлівець. «А про що книжка?» — поцікавився тоді Едік. «Сам ще не знаю», — сказав Д., ухиляючись від прямої відповіді. Поки вони їхали зі Львова, заїжджаючи на заправки, перекушуючи в придорожніх кафетеріях, Д. мовчки дивився на життя, що минуло тут, у цій країні, без нього. Випадкові люди, зустрічні авта, дорожні знаки, ремонтні бригади, будинки з дахами з металочерепиці — усе було інакшим. На виїзді зі Львова в яскравих колготах стовбичили повії. Едік безперестанку теревенив про свої магазини, про відпочинок у Єгипті й Туреччині. Розповів, що його дружину минулого року прооперували в Чехії. На щастя, вдало. Тішився внуками: хлопчик уже вивчив двадцять англійських слів, а йому тільки п’ять рочків! А дев’ятирічна внучка-гімнастка виступає за збірну Львова!

«Ти уявляєш, — продовжував розповідати Едік, — один мій знайомий, наш з тобою ровесник, пішов на війну. Ну, типу політрук. Тут бухав, три розлучення, а там виховує військо. Нє, ну прикинь! Передзвонюємося з ним. Каже, що три кілометри від лінії фронту. Живуть на заводі, половину лугандони розбабахали снарядами, але інша цілком придатна. Ну, як казарма. Каже, що з ними воює прапор із Казахстану. Заробляє в Україні військову пенсію. Коротше, там контрабанда й бардак. А в тих прифронтових містечках і посьолках розгаратали все, що могли. Але ми тут збираєм гуманітарку, продукти. Я сам відправив п’ять, нє, шість бусів».

Вони проїхали перехрестя на Бучач.

Зранку, відколи виїхали з Тернополя, — із заходу, сходу, півночі й півдня — не проглядалося жодної хмарки. Ближче до Митниці навколишні поля, скроплені щедро нічним дощем, зустріли їх армією опудал у чоловічих сорочках. На придорожніх смугах тисячі кульбаб жовтіли серед дикої трави. Сивів полин. Здавалося, що весна висипала з небесної торби на землю зелень, дощі, цвіт дерев і тепло. Чорні, наче вугілля, ворони нипали по болотистій дорозі. Оповиті омелою дерева приглушували писки нового життя у воронячих гніздах, а медоносна комашня нервово кружляла полями в пошуках медового цвіту. Вилазили з-під землі хрущі, народжувалися перламутрові мухи, над річками літали бабки. Кожен голос — писк, дзижчання чи гудіння — притихав, коли над селищем пролітали літні метеорити й помирали далекі звізди.

Едік у два ока пантрував за дорогою, щоби не влетіти в яму. Якщо полетить підшипник чи, йоханий бабай, відірве колесо, то скільки доведеться серед цього буяння та цвітіння чекати на допомогу?

«Хто борше до мене — тому там дзелене».

«Що це? Вірш?» — поцікавився Едік.

«Так, віршик з дитинства. Згадалося, — сказав Д. — Там ще якісь були слова, далі — не пам’ятаю».

«Ну, ти дивися, — викрикнув водій, коли авто вискочило на горб і ледь не в’їхало у воронячий кагал. — Нє, прикинь, нічого вони не бояться».

Ворони ліниво розбіглися.

«З погодою нам пощастило, — перевів розмову Д. — Уяви, що тут робиться під час дощу. З Митниці махнем коротшим шляхом».

«Як скажеш».

Едік увесь час про щось питав, перепитував, уточнював. То питався, що будуватимуть на місці близнюків. То цікавився, чи Д. був у Каліфорнії? То він десь чув, що Бруклинський міст зачинять на реконструкцію.

«Слухай, — допитувався Едік, — а будинки розпусти в Нью-Йорку є?»

«Офіційно нема, але підпільно в Нью-Йорку знайдеш усе, чого душа запрагне».

«Ух!» — запалився Едік.

«Поїдь до Амстердама», — запропонував Д.

«Та нашо мені Амстердам, — здивувався Едік. — У нас тут малолєтки таке витворяють… дешево й на місці. Нє, ну просто цікаво, як там всьо в Нью-Йорку».

У дорогу Д. зібрався досить швидко — навколо подорожньої валізи валялися лахи, взуття і книжки. Завжди одна й та ж проблема: що брати? За два дні до відльоту в нього було заплановано кілька зустрічей. В останні дні зазвичай лишається безліч невирішених справ, ідіотські імейли, рекламні повідомлення в телефоні. Він зайшов до Чейз-банку на Бродвеї, щоби, про всяк випадок, перевірити кредитні карти. Зняв з автомата трохи готівки. З Бродвею пішов у напрямку Вашинґтон-скверу. Було пронизливо зимно через припізнілу весну. Д. минав вольєр для псів: якийсь старий ніжно просив такого ж, як сам, старого пса йти за ним. Пес стояв нерухомо, наче роздумував — піти за господарем, чи здохнути тут, біля цього вольєра. Д. поспішав до університетської кав’ярні «Joe Cofee» на зустріч. Була приблизно одинадцята ранку. Студенти на заняттях. Такої пори в околицях Вашинґтон-скверу вешталися туристи, професори-пенсіонери та власники псів. Зустріч Д. призначив докторант Нью-Йоркського університету Улаш Тандоґан, дослідник Османських еялетів. На одній із вечірок, куди обидва були запрошені, Д. і познайомився з Улашем. Тоді в розмові Д. сказав Улашеві, що летить в Україну. Той запитав, чи Д. щось чув про Язлівець, який згадується в гебрейських, вірменських і османських хроніках? «Якщо матимеш нагоду — зроби там кілька світлин фортеці», — попросив тоді Улаш. «Добре, якщо туди навідаюся». Улаш займався реконструкцією найменш вивченої точки Подільського еялету — Язлівця. Він часто бував у Стамбулі, розшифровуючи записи дефтерів султанської бібліотеки. До Язлівця сподівався навідатися наступного року, якщо здобуде грант.

Улаш очікував Д. у правому кутку кав’ярні, п’ючи чай. Вони привіталися.

«Слухай, — сказав Улаш, — я багато разів зустрічав у хроніках, що Язлівець — місто-семисвічник?»

«Ну, коли дивитися з фортечного пагорба, то сидить наче на семи горбах».

«Там точно сім горбів?» — перепитав Улаш.

«Не знаю».

«Якщо будеш там — придивися уважніше, — попрохав. — Можливо, у цьому якась символіка?»

«Спробую».

Насамкінець розмови Д. розповів Улашеві, що там, звідки починається дорога на Язлівець — глибокий видолинок, який місцеві назвали Горб-Долиною.

«Як це буде англійською?» — поцікавився знавець Османської історії.

«Hill-and-Valley».

«Ти знаєш, поетично», — сказав Улаш.

«Ну, гаразд, — глипнувши на годинник, сказав Д., — я побіг».

«Щасливо, — усміхнувся Улаш, — повернешся — маякни».

«Окей».

Після зустрічі з Улашем Д. знову перейшов Бродвей. Тепер він прямував до букіністичної крамниці, власником якої був Стефан. Учора він залишив для Д. повідомлення, у якому йшлося про те, що Моше Ісхаков знайшов одного колекціонера старовинних паперів. «Щось там є зі Східної Європи. Може, тебе дещо зацікавить», — повідомив голос на автовідповідачі. Крамничка тулилася в будинку на Четвертій авеню. Зі Стефаном, колишнім пожежником, що вийшов на пенсію, а тепер продавав книжки, Д. знався віддавна. Дружина Стефана, з якою він давно розлучився, радо відступила за пристойну суму крамничку свого батька. На книжках, чесно кажучи, він знався кепсько. Перше, що Стефан зробив, — привіз п’ять жирних котів і поселив між книжковими стелажами. Новий книгар тягнув книжки звідки міг: у нього був старий велосипед з великим металевим кошиком на передньому колесі. По вулицях Мангеттена можна було з роками зібрати бібліотеку на будь-який смак. Мешканці часто позбувалися книжок, які збирали роками. Простір квартир, заповнений книжками, починав душити старих людей пилюгою. Лікарі виявляли астму й навіть психологічні розлади. Стефан же вперто їздив вулицями на велосипеді й підбирав викинуті книжки. Завозив до своєї крамниці, складав у паперові пачки. Коли крамниця зачинялася, умикав настільну лампу, годував котів і вгрузав у м’яке крісло. Годинами передивлявся привезені з вулиць видання. Інколи до його сильних і жилавих рук пожежника потрапляли старі європейські та американські видання. Одного разу він знайшов у бурштиновій телячій оправі прижиттєве видання лорда Байрона. Стефан подумав, що Нью-Йорк збожеволів. Хоча, чи варто дивуватися, якщо серед паперового мотлоху він знайде колись листки кумранських сувоїв.

Раз на рік навесні, коли пожежники влаштовували в Нью-Йорку парад, до Стефанової крамниці набивалося чимало колишніх колег із пожежної станції двигун 286/драбина 135 з Квінсу. Тоді, за віскі, у них розв’язувалися язики, і нестримні потоки спогадів заливали, наче пожежною піною, вузьке приміщення книгарні. Старі видання Стефанові приносив бухарський єврей із Квінса. Пожежник здогадувався, що бухарець Моше Ісхаков приносить не все. Вочевидь, рідкісні книжки, друковані в Амстердамі у єврейських друкарнях, Моше пропонує єврейським букіністам Мангеттена. Стефанові ж перепадає решта, чого не беруть єврейські букіністи Мангеттена, Квінса та Брукліна. Тобто те, чого не продадуть ні за які гроші. Моше роками їздить міні-веном «Шевролє» з перехнябленим переднім бампером, який прикручує скотчем. Мотор щороку проходить технічну перевірку без зайвих ремонтів. Щоправда, кузов підгнив і поржавів, бо Моше тримає своє авто на вулиці. Зрештою, з лишаями від корозії він придбав колись цю розвалюху за кількасот доларів на автомобільному звалищі. «То що тепер хотіти? — питався Моше у Стефана. — Що іржа зникне сама собою?»

Ісхаков раз на тиждень, інколи раз на два, привозив книжки для Стефана. Паркував «Шевролє» навпроти гідранта, вмикав аварійку й заходив до крамниці. Сторгувавши сотню-півтори доларів, задоволений, прямував убік мосту Вілліямсбурґ. Найпильніше Стефан дбав у крамничці про пожежну безпеку. Вогнегасники стояли на своїх місцях. Стефан радо вітав пожежного інспектора, коли той заявлявся з перевіркою, переступаючи сонних котів. Непокоїло Стефана тільки одне — якщо хтось із горішніх над крамничкою помешкань забуде вимкнути праску або газову конфорку. Раз на тиждень Стефан тренував котів на випадок пожежі. Коти неохоче піддавалися тренуванням, вишукуючи потаємні кутки або вилазячи на стелажі, звідки їх годі було без драбини дістати. Прочитавши в оголошеннях про дресирувальників псів, Стефан запросив одного, що видався найбільш придатним для такої справи. Тренування проводили у крамниці. Після того, як двері зачинялися і вмикалася зелена лампа, Стефан чекав на дресирувальника. З часом дресирувальник Майкл переконався, що Стефанові коти не піддаються жодному тренуванню. Стефан також погодився з цією думкою, коли одного разу коти замість того, щоб чемно на звук алярму вийти з крамниці, повискакували на стелажі і сховалися поміж книжок. Вони світили зеленими недовірливими очима, кожної миті готові зіскочити на підлогу й утекти геть.

Коли Д. увійшов до крамнички, Стефан сидів за столом серед провалля книжок. Біля зеленої лампи й комп’ютера лежало два бутерброди. Покупців майже не було. Якась молода пара, перешіптуючись, нишпорила в горішніх рядах мистецького відділу. Д. кивнув у той бік, звідки долинала тиха розмова. «Студенти з Купер Юніону», — тихо повідомив Стефан. Він скинув із колін пухнастого кота й голосно, щоби почули студенти, сказав, що через десять хвилин крамниця зачиняється. Там ще трохи пошаруділи, а потім із‑за найдальшого стелажа з’явилися розтатуйовані молоді люди.

«Добре, що зайшов, — сказав Стефан, — маю новину».

«Яку?»

«Щойно дзвонив Моше. Помер один старий. Зараз чистять його квартиру. Знайомий супервайзер покликав Моше, щоб той забрав собі паперовий мотлох. Як виявилося, покійний, у помешканні якого зараз бабрається у смітті Моше, був неабияким колекціонером рукописів і старих книжок. Будинок чистять мексиканці. Вони раді позбутися того непотребу якнайшвидше».

«А родичі?»

«Моше сказав, що старий був один як палець».

«Класно. Просто через день я відлітаю з Нью-Йорка. Як повернуся — побалакаємо».

«Приходь, приходь», — запрошував Стефан, провівши Д. до дверей.

Перед Митницею високо кружляв над полями шуліка. Одним крилом черкав щербатий, поруйнований фундамент старої цегельні, іншим — річку Джуринку. У коричневому оці птаха поміщалося багато. Можливо, навіть той джип, що розполохав дурне вороння видався хижакові мишею-полівкою. Зовсім нещодавно популяція шулік зросла в ареалі Джуринки. І той, що нині висів у повітрі, почувався господарем. Птах ловив теплі потоки, здіймаючись вище й вище. Нарешті він щось запримітив і, наче планер, почав плавно знижуватися. Розполохане шулікою вороння здійнялося з дороги й перелетіло до посадки, наробивши галасу. Д. помітив чорну хмару з сотень птахів, але не зрозумів, що їх могло так налякати. Джип узяв круто вгору і в’їхав до Митниці — селища на пологих пагорбах. Здавалося, що ті пагорби нарили тхори з лисицями. Прошмигнув до центру, звернув праворуч і, проминаючи Червону керницю, доїхав до кінця язловецької вулиці. Зупинився поруч із останньою хатою, протиснувшись обіч трактора з сівалкою. Едік зупинив джип і вимкнув мотор. Д. з Едіком вийшли — і перед ними відкрилася польова заросла дорога, яка вела до Язловець.

Попереду цвів бузковий садок. Водій попрямував до садка нарвати бузку, а заодно перевірити дорогу, яку цілу ніч колошматила травнева злива. Д. у синій куртці, чорних джинсах і кедах, помітивши неголеного господаря хати, привітався. Сподівався, що селянин упізнає його, але той лише потер спітнілу сиву голову й зацікавлено подивився на незнайомця. Вийшов із обори. Присів на переднє колесо трактора. Закурив.

«До Язловець?» — запитав селянин.

«Так, хочемо скоротити собі дорогу», — відповів Д.

«Не проїдете».

«А чому?» — запитав Д.

«Ну, бо нє, — пояснював курець. — Цілу ніч падав дощ. Загрузнете».

Тим часом підійшов Едік. Він тримав у руці кілька галузок бузку. Привітався з селянином. Едік погодився, що шлях до Язлівець розмоклий. На підтвердження показав свої черевики, обліплені свіжим чорним болотом.

«Якщо хочете до Язловец, то мусите по об’їзній, — і, помовчавши, запитав, — а ви здалека?»

«Здалека».

«А до Язловец чого?»

«Подивитися фортецю».

«А-а-а, — втягнув у себе сивий дим, — але шо там дивитисє? Все поруйноване».

«А ви давно там були?» — втрутився в розмову Едік.

«Давно, та чого туди їздити. Шо там для мене є?»

Поки розмовляли, з хати показався молодий чоловік. Слідом вискочили двоє дівчаток.

«Син, а то внучки, — наче виправдовуючись, сказав старий. — Невістка залишилася в Італії. Вже два роки. Переказували, що знайшла якогось італійця».

Д. промовчав. Навіть Едік примовк. Зазвичай охочий роздавати поради, але розуміючи складну життєву ситуацію цього чоловіка, не сказав нічого.

«А син п’є, самі видите. А невістка, — старий махнув розпачливо рукою, — добре, шо дітьом передає гроші».

Дівчатка підбігли до старого. Старшій було, може, п’ять років, молодшій — три. Вони сховалися за діда. Спочатку старша, а потім і молодша почали визирати, наче полохливі лисенята з нори.

«Встидаюцє, — пояснив їхню несміливість старий. — Не знают вас».

Д. згадав, що на задньому сидінні джипа лежить торба з солодощами. Купили на дорогу. Приніс і віддав сестрам. Діти повсідалися на сівалку й почали ділити цукерки та шоколад.

Джип розвернувся. Посигналивши на прощання, залишив чоловіка перед трактором із внучками, сином та вічно розкислою дорогою на Язлівець. Червона керниця, можна сказати, була священним джерелом для селища. Випливаючи на поверхню через підземні пласти червоного каменю, вода здавалася підфарбованою. Траплялися дні, коли вода була синьою, іноді жовтою, навесні — наче розбавлений марганець. Сюди не гнали напувати худобу, а гнали нижче, за містком. У воді зеленіла ряска, а мох наростав із кожним роком на мокрих каменях. Коли вода прибувала — ряска й водорості, виполоскані течією, вкривали обід. У цій вологості розкошували равлики, обліпивши кам’яне склепіння, надбудоване над джерелами. Улітку перескакували з одного місця на інше зелені жаби. Кілька років тому прийшло до однієї дірявої голови — поліпшити краєвиди Червоної керниці. Вирішили її зцементувати, встановити каплицю й велику гіпсову скульптуру білого ангела. При великому скупченні людей відкрили комплекс, який святили дванадцятеро священників. Люди розійшлися — а вода у джерелі зникла.

Джерело, що витікало з синіх підземних озер на язловецьких полях, прориваючи собі, як риба, усі підземні русла, щоби в одному місці винирнути й хапнути повітря зі світлом, спротивило цементну труну разом із білим гіпсовим ангелом, який із часом позеленів. Д. з Едіком зійшли з крутого пагорба до криниці. З однієї іржавої рурки цідилася вода. У самій же криниці не було ні води, ні равликів, ні зелених жаб — лише підгнилий мох, подекуди запліснявілий, а подекуди чорний. Увійшли до каплички. У підсвічниках валялися налиплі мухи. Фіранки на вікнах прали, напевно, ще перед Пасхою. Від спертого всередині повітря — розічхалися.

До Язлівця дісталися після п’ятої вечора.

На пагорбі в сутінках височіла фортеця. У самому центрі, біля підніжжя фортечної гори, знайшовся готель із рестораном. Семисвічник містечка, про який у Нью-Йорку згадував Улаш, потопав у темноті. Подекуди світили вуличні ліхтарі. Місцевий готелик виявився порожнім. Приїжджі вибрали найбільший номер із виглядом на фортецю.

«То що ти там розповідав?» — сонно запитав Едік, лежачи в ліжку.

Д. стояв у вікні й намагався розгледіти в темені фортечну гору.

«Ну там, в Нью-Йорку, я познайомився з одним книгарем, який інколи підторговує старовинними книжками та рукописами. Я часто його відвідую. Він сповістив мене, що торговець рукописами з Квінса знайшов серед мотлоху одного старого, який нещодавно помер, якісь папери зі Східної Європи. Ти не спиш?»

«Ні, розповідай», — солодко позіхнув водій, але Д. почув, як сон легко зламав Едіка.

Містечко, яке вони зранку вирішили подивитися, закінчувалося навколо двоповерхової будівлі готелика з рестораном. По всіх вулицях, що повзли догори чи вниз, виднілися будинки з городами, розташувавшись на природних терасах. Як пояснив заклопотаний власник готелю, тут — усе поруч: фортеця, костел і колишня Вірменська церква. Про брами, якими в давніші часи мешканці в’їжджали чи покидали місто, — він не чув.

«Перепрошую, — вибачився господар у синьому джинсовому комбінезоні. — У нас у суботу весілля».

Снідаючи в порожньому ресторані, Д. з Едіком бачили, що на кухню заносять різноманітні пачки, а на одному столі розкидані кольорові стрічки, фольга й повітряні кульки. Двоє хлопців припасовували великий напис — «Молодій парі — многая літа!» над місцем, де сидітиме та молода пара. У дворі метушилися якісь люди, видно, весільні родичі. Впурхнули до зали п’ятеро дівчат і почали надувати й розвішувати по стінах кольорові кульки.

Едік вийшов на перекур, сказав, що чекатиме надворі.

Д. повернувся до готельної кімнати перевірити пошту. Пробігаючи сторінкою, побачив надісланий два дні тому лист від Стефана. «Привіт, — писав Стефан, — хочу поділитися з тобою знахідкою. Я поцікавився в Моше, що там знайшли на Квінсі. Що ти думаєш? У колекції — листи Натана з Гази, переписані служкою бучацького кагалу, кілька аркушів із незавершеної статті чортківського ребе Фрідмана та його печатка. До того ж, якісь папери з язловецького дефтера та боргові книги митника Баревича. Повертайся швидше, бо Моше шукає вигідного покупця».

«Ніщо не зникає», — подумав Д., вимкнувши комп’ютер.

Він перевірив батарейку в фотоапараті, пам’ятаючи прохання Улаша.

У першій вуличці звернули праворуч. Дійшли до прочиненої церковної брами. Обійшли церкву. Над входом зауважили забілений напис вірменською абеткою.

Повертаючись, вирішили запитати у двох старих, що поралися на подвір’ї зі своїми качками.

«Дай Боже щістє», — привітався по-місцевому Д.

«Дєкуєм, дай Боже й вам», — відповіли господарі.

Старий витер руки об засмальцьовані штани, бо розмішував посічену кропиву з ґрисом. Підійшов до облущених штахет. Сперся усім тілом.

«Шось шукаєте?»

«Вірменський цвинтар і вірменську браму», — відповів Д.

У старого утворилася на чолі велика крапля поту й почала стікати між червоним носом і правим оком. Він упіймав її на щоці.

Розмастив брудними пальцями. До його щоки прилипли цятки ґрису зі смужками зеленої кропиви.

«Як вам сказати, — почав старий. — Ви стоїте на ньому».

«Як?» — прохопився здивовано Едік.

«Ну, все, що навколо церкви, — було вірменським цвинтарем. Десь тут і браму вони збудували. Старі люди то памнєтали».

«А кого можна запитати?» — поцікавився Д.

«Та вже нема кого, — відповів старий із жалем. — Два роки тому помер один чоловік, який пам’ятав першу вóйну. А тепер довгожителів таких нема… Хімія всюда, Чорнобиль. Люди вмирають, як солома».

Дружина старого стояла біля мидниці, на яку накинулися качки, жадібно ковтаючи мішанку. Вона уважно слухала кожне слово чоловіка.

«Та шо ти там пашталакаєш, — гукнула. — Заклич гостей до хати».

Старий винувато оглянувся й почав запрошувати:

«Сьвєта правда — ходіт до нас».

Д. з Едіком видерлися на фортечну гору й, відхиливши дерев’яну браму, увійшли до фортеці. Зі східного боку польову дорогу до Митниці затуляв високий пагорб, порослий грабовими деревами, а із західного — відкривалася панорама зі стрілками доріг та стежок. Д. фотографував поруйновані фортечні стіни, за якими проглядалися безмежні простори зеленої землі й блакитного неба. Вдивляючись за сімома горбами, Д. відчував від побаченого млосне сум’яття.

Надвечір, коли в ресторані гриміла весільна музика й гості сиділи за прибраними столами, Д. з Едіком в’їхали в зелений дощ.

Статен Айленд, Нью-Йорк, 2016–2019