Вічний календар

2

Сказано було: «Якщо Месія прийшов би до нас сьогодні, то ребе Чорткова був би королем Ізраїлю». Чим заслужив таке право той ребе? І чому в Чорткові, містечку однієї вулиці й Ринку, міг жити майбутній правитель Ізраїлю? І як він називався? О, ви ще питаєте… У ті часи кожен хасид знав, хто такий Довид Моше Фрідман. У ружинецького ребе Ісроеля Фрідмана, чий рід виводився від Баал Шем Това, двоє синів — Довид Моше й Аврогом Яків — продовжили династію в Чорткові й Садгорі. У Чорткові Довид Моше мешкав у пишному палаці з садом, а його брат Аврогом Яків у Садгорі — також у палаці з садом. У Чорткові збудували нову синагогу з двома вежами, у Садгорі так само була синагога з двома вежами. Усе, що відрізняло Чортків від Садгори — те, що палац чортківського ребе був більшим і величнішим, а в садгірського зате — більша синагога. Але хто їх порівнював? Може, заздрісники, бо брати, відвідуючи один одного, більше говорили про Тору, аніж про свої маєтки. Здається, що Довид Моше був молодшим і забрався з Садгори, залишивши двір Авгорому Якову. Перед тим, як їхати до Чорткова, затримався на якийсь час у Потоці. І трапилася там пригода: задумали в Потоці будувати нову церкву. Усі мешканці за громадськими правилами мусили внести гріш на будову храму. Три ночі не спав Довид Моше. А тут приніс хтось звістку, що в Чорткові продається палац. Графиня Єроніма Борковська продавала свою посілість. І ребе купив той палац. А до палацу прикупив ще пів міста з землею, зарослою верболозами, кущами та різнотрав’ям. У палаці було п’ятдесят чотири кімнати, великий конференц-зал та їдальня. Навколо палацу виплекали дивовижний сад із доріжками, посипаними гравієм. Праворуч — кількаповерхова будівля, де зупинялися численні гості.

Перше, що почули юдеї з уст цадика, було щось про мелодію: «Трапляється таке, — сказав він, — що поміж двома царствами починається війна, і триває вона тридцять років. А потім зі стогонів тих, хто загинув у бою, і радісних вигуків переможців народжується мелодія, яку можна співати перед цадиком». І коли розійшлися гебреї по своїх домівках, то думали вони, про яку мелодію і про яку війну він їм сказав? Було це сказано задовго до війни, яка зруйнує їхній пишний палац. Син Довіда Моше помре під Віднем, назавжди втративши Чортків. Виглядало, що задовго до руйнації Довид Моше почув мелодію війни й переказав, як міг, своїм єдиновірцям. Він знав, що роки лихоліття доведеться переживати синові та молодшим поколінням, які належали до його чортківського двору — і хотів їх попередити. Але вони не зрозуміли його слів.

Навіть за мірками найбільших багачів Чорткова та околиць палац ребе вражав пишнотою та зовнішніми оздобами. Хіба ще граф Генрик Бадені з Коропця міг пишатися своїм палацом та садом. Фрідмани ж вражали не лише палацом, а своєю вченістю. Слова, які виходили з їхніх вуст, або ж ті, які вони записували на папері, нашіптував їм Бог. На той час у Чорткові була одна синагога. Належала вона всій юдейській громаді, навіть тим, хто видерся на гору, де розмістилася Вигнанка. Все одно в суботу сходили вони з гори до міста, перетинали місток через Серет і починали молитву, коли з’являвся десятий мужчина. Ще за життя Довида Моше запрошено було віденського архітектора Ганса Гельдкрамера, який привіз креслення нової синагоги. Старечі очі ребе ще встигли побачити споруду нового дому молитви в архітектурних кресленнях. Невдовзі після того, як чортківський двір садгорівських цадиків зібрав кошти для побудови нової синагоги, праведний Довид Моше помер. Батька заступив син Ісроель Фрідман, будучи прямим нащадком правнука Баал Шев Това, Ісроеля Фрідмана, який доводився йому дідом.

Про двір чортківського ребе передавалися з уст в уста різноманітні історії. Більшість із них про самого Довида Моше Фрідмана. Казали, що в кабінеті ребе, який займав половину першого поверху палацу (може, прибрехали?) стіни зашиті книжковими шафами. Ні в кого в Чорткові не було такої бібліотеки! Ніхто в Чорткові не прочитав стільки книжок, як ребе! І ніхто в Чорткові не читав книжок для того, щоби слухати й виконувати Божу волю! Коли ребе переїжджав із Садгори до Чорткова, то очевидці присягалися, б’ючи себе в груди, що бачили, як од бучацького шляху аж до самого палацу їхало тридцять возів із книжками. Найняли міську бідоту переносити книжки до палацу й добре заплатили, бо насувався дощ і ребе боявся, щоб ніщо не замокло. Коли хтось приходив до Фрідмана, то часто бачив, як той у величезній кімнаті сидів за маленьким дерев’яним столиком. У кімнаті пахло типографічною фарбою. Золота пилюга спадала широким конусом від сонячного проміння. Борода ребе накривала сторінки розгорнутої книжки, а сам він, схиливши голову, як здохла курка, читав. Про те, що ребе цілими днями читає, також балакали різне: «Якщо він читає, то звідки в нього гроші?» Один хасид, який приїхав із Садгори з ребе, оповідав таку пригоду — мовляв, Нахум із Штепінешта сказав про ребе таке: «Коли Довид Моше торкається обкладинки Книги псалмів, а тоді, розгорнувши книжку, починає її читати, то сам Господь звертається до нього, кажучи: «Сину мій, Довиде Моше, прийми у свої руки світ, який я тобі передаю, і твори з ним усе, що тобі спаде на думку»». «І що ви гадаєте?» — запитував той оповідач у присутніх. І, не дочекавшись відповіді, казав: «Наш ребе такий вірний слуга Господа, що поверне світ у первозданному вигляді, яким його прийняв».

Одного разу вибирався чортківський цадик до Митниці. Було це навесні, щойно ворони й сороки встигли позмітати крилами і хвостами брудні сніги, які від пригрітого сонця, змішавшись із відталою землею, утворили баюри на всьому шляху. Виїхав із Чорткова в супроводі кількох хасидів, хоча їхати Довиду Моше до Митниці не було особливої потреби: ребе щойно закінчив свою працю про Шабат і Хануку, на яку чекали інші цадики, щоби потрактувати, що важливіше: свічки, запалені у Шабат, чи — ханукальні. Бо інколи Ханука припадала на Суботу. І тоді поставало питання про ті свічки. Син ребе Ісроель, побачивши, що батько не виходить зі свого кабінету кілька днів, якогось дня прочинив двері, просунув голову, а потім увійшов до тиші, у якій скрипіло перо. Так дряпали голуби по ринвах палацу, особливо навесні, коли облаштовували там свої гнізда. Довид Моше запитав Ісроеля, чи щось трапилося? Ісроель відповів батькові, що нічого не трапилося, але хасиди Чорткова занепокоєні тим, що ребе тиждень не виходить із палацу. Так пояснив свою присутність у кабінеті батька Ісроель. «Я мусив написати про Шабат і Хануку, — сказав Довид Моше. — І хотів закінчити до часу, коли поїдемо до Митниці». На столику лежало кілька жовтих аркушів паперу, списаних рукою старого цадика. Ісроелеві кортіло взяти ті папери до рук, але поки батько сам не розповість, про що він написав, на язик сина не скотиться жодне слово, вимащене у слині. Тоді Довид Моше запитав Ісроеля, що той думає про світло Суботнє і світло Ханукальне. Питання було таке просте, що Ісроель подумав, що батько хоче, аби той напружив свою пам’ять і пригадав уривки з усіх книжок, де написано й пояснено гебреєві, що означає світло Суботи і світло Хануки. Тоді Довид Моше поставив друге запитання перед Ісроелем: «А якщо збігаються Субота з початком Хануки, то які свічки купувати в крамниці, щоби вони освітлювали дім?» А третє запитання, яким Довид Моше притиснув Ісроеля до книжкових шаф, було таким: «Що означає це світло, яке ми можемо бачити оком? І навіщо воно нам?» Перед Ісроелем постали ці три запитання. Лежали вони, наче суботні страви на столі, покритому білосніжним обрусом, до яких йому належало торкнутися рукою й вустами. І не знав майбутній цадик чортківського двору, з якого ж розпочати відповідь. «Ісроелю, — порушив мовчанку Довид Моше, — якщо ми дивимося на світло, яке випалює навколо себе темряву, то не в білий же день воно нам знадобиться, а лише тоді, коли ніч? І одне світло нам осяє все, що нас оточує навколо, а інше — висвітлить усе, що всередині нас. І не просто висвітлить легені, стравохід, кишки, жили і кров, а те, навколо чого тримається наше тіло. А тримається воно не на хребті й кістках, а на душі. Тому світло Ханукальне, яке опромінює нас зсередини, потужніше за Суботнє».

Частина митницьких гебреїв належала до бучацького кагалу, а частина до чортківського. Не було їх аж так багато в тій місцевості, але саме тому, що ізраелітів там було мало, і вирішив Довид Моше навідатися до них. Митницю гебреї заселяли з обох боків. Одні приходили з Язлівця і Бучача та околиць, а інші — з околиць Чорткова. Не було в Митниці синагоги, найближча — у Язлівцях. Про чортківську божницю Фрідманів, як і про самого Довида Моше, митницькі гебреї не могли не чути. Слово про неї сіяло, наче коштовний камінь персня, який Довид Моше носив на підмізинному пальці лівої руки. А про самого цадика й казати годі, бо побачити, почути чи торкнутися поли його шовкового халата, — було неабияким щастям для будь-якого хасида. Лейба Ґольдштейн, управитель дібрами Волянських, уперше почув новину, що цадик бажає відвідати митницьких хасидів у шинку Перетца. Почув це під час розмови Перетца зі служкою синагоги. Останній на запитання Перетца про цадика розповів, що Довид Моше вибирається відвідати хасидів Ягільниці, Митниці та Язловець, а також заїде до Бучача, куди його віддавна кличуть. Ґольдштейн наздогнав служку на вулиці. Схопив за руку. Той повторив те, що сказав Перетцові та те, що чув минулої суботи в синагозі. Ґольдштейн, повернувшись до митницького фільварку, розповів дружині про почуте від Перетца. Берко Альтман, орендатор млина, був прикликаний Ґольдштейном одним із перших. Почали вони радитися й перебирати всіх митницьких гебреїв, і тих, що прийшли сюди з чортківського боку, і тих, хто прийшов із язловецького. Нарахувавши всього вісім родин, Лейба з Берком почали думати-гадати — як прийняти славного цадика в Митниці, де немає синагоги й навіть микви. Після зустрічі Ґольдштейна з Альтманом у саду за будинком Волянських про прибуття ребе знали всі чоловіки гебрейських родин: знав різник, власник крамнички, корчмар, два міняйли і служка дому молитви, бо в одній хаті, що належала митницькій громаді, гебреї облаштували дім молитви й найняли до нього служку.

Тим часом цадик, перечитавши своє письмо й переписавши з чернетки набіло, надіслав його поштою до амстердамського видавництва.

За кілька днів сонце підсушило землю. У дворі ребе почали готувати бричку й пакувати скрині та валізи. В одні скрині складали книжки, з якими Довид Моше не розлучався ніколи, а в інші його одяг — халати, штремпеле, взуття, спідню білизну.

Багатий внутрішній декор наробив слави синагозі по всій Галичині та Буковині. З’їжджалися сюди хасиди помолитися й роздивитися красу божниці. Було багато й тих, хто хотів почути чортківського ребе чи принаймні його побачити.

Світ за Довида Моше в Чорткові не був надто ворожим до хасидів. Зазвичай сини Ізраїлеві, зайшовши до будь-якого краю, обживали його, наче тут народилися, але водночас поводилися наче гості, які колись попрощаються та поїдуть додому. Так на початку нашої історії поводилися язловецькі гебреї, збаламучені вістками про Саббатая Цві. Так само жили біля двору чортківського ребе й хасиди на переломі століть. Ребе, розмовляючи з Господом, чекав на Месію. Хасиди ж чекали, коли ребе скаже їм, що Месія прийшов. Але не всі в Чорткові чекали на юдейського Месію, про якого сповістив би містечку Довид Моше, інша половина схиляла свої голови в молитвах перед Ісусом Христом і вірила в його друге пришестя.

Огорожею відділили палац від решти містечка. Перед палацом виднілися причепурені парк і сад. Інколи ребе проходжався доріжками парку з дорогими гістьми. Навесні, коли зацвітали дерева та кущі, неймовірний запах витав у повітрі. Деякі рослини на прохання ребе привозили з Балкан і Туреччини. Ось чому палац потопав у ароматах айви, сливи, черемшини. До тих запахів за огорожею додавалися пахощі акації, яка росла навпроти палацу. У кращі часи хасиди звідусюди їхали до Чорткова з Галичини, Волині, Буковини, Румунії. Дехто брав із собою синів. Усіх приймав Довид Моше. Під час великих юдейських свят подвір’я перед його палацом заповнювалося людьми. Інколи хасиди танцювали, тоді співав чортківський хазан ребе зі своїм хором. Так, так, коли співали хасиди, то послухати їх сходилися ґої.

Тим часом Довид Моше, попри свою святість та вченість, старів. І хоча знав напам’ять Тору, тлумачив її, читав книжки, святкував усі свята, приймав гостей, жив у п’ятдесяти чотирьох кімнатах палацу, — старість змією висмоктувала з ребе життя, як жовток із воронячого яйця. Очі ребе, коли він читав, тепер бачили розмиті літери, а коли йшов до синагоги, то чув шаркання, але не бачив своїх черевиків. Здавалося, що він втуплюється в землю. Йому важко було піднести обважнілу на старечих в’язах голову. Розмовляв із відвідувачами, заплющивши повіки, наче спав. Плечі його осунулися, гейби розмитий весняною повінню берег річки.

Невидимий тягар давив на рамена, притискав ребе до землі.

Невидимий палець тиснув ребе, і Довид Моше знав, хто це тисне, бо чекав цієї миті все життя.

Священник отець Іван Феліштан старої церкви в Митниці вже не застав. Він увійшов у фелоні, розшитому херувимами та виноградними лозами, до нової — з каменю й цегли. На першій же проповіді, серед голих стін божого храму без іконостасу, прочитав притчу про блудного сина з Євангелія від Луки, розділ 15, стихи 11–32. Отець любив ці стихи з Євангелія. Читав їх високим, ледь тріснутим голосом. Коли ж після читання послань апостола Павла замовкав хор і в церкві западала кришталева тиша, він починав читати цю притчу, якої митницькі християни не розуміли: ні ті, хто постився й жив праведно, — ні ті, хто бився, крав чи пив. Важка книжка у священницьких руках, з якої сповіщалося про Ісусове життя, залишалася для них не прочитаною, але почутою. Застебнувши Євангеліє на металеву затраску, від чого прокидалися навіть ті, кого зморила дрімота, отець розповідав, як потрібно розуміти слова Ісуса. І коли Євангеліє щонеділі розгорталося, наче царські врата, голосом Феліштана, то митницькій дітворі, яка ледве витримувала спокійно службу, уявлялося, що Ісус із апостолами з’являлися з царських врат і зникали в них разом зі священником. І коли за отцем зачинялися царські врата, а два хлопчики, які прислужували під час літургії, теплими подихами колихали вогонь свічок, то повітря у храмі наповнювалося пахощами ладану. У дитинстві навіть Данило Баревич думав, що сизий дим із кадильниці, який звивається догори, заповзає в усі щілини вікон, від якого лоскоче в носі й воркотить у шлунку, — спускається священнику з самого неба.

Жодні єврейські імена зі Святого письма не могли б переконати нікого в Митниці, що євреї не винні у смерті Спасителя. Навіть Критай знав, що винен Ґольдштейн, винен Альбін, винні крамар, міняйли і служка. Усі митницькі євреї разом зі своїми жінками та дітьми були винні. До того ж, вони, ті євреї, або не знали притчі про блудного сина, або не хотіли про неї чути, а робили все, щоб кожної суботи на столі в них було вино і хала. І щоби служниця доглядала їхніх дітей і поралася за них на кухні. Тобто там було все навпаки й інакше, ніж те, до чого звикали з дитинства митницькі християни. Тим часом столярі закінчили різьбити іконостас, і о. Феліштан закликав кількох чоловіків, серед яких першим був Федір Критай, щоби встановити його. Дерево придбали в Берем’янах, а іконостас та царські врата замовили в язловецьких майстрів. Коштувала митницькій громаді нова церква немалого гроша. Протягом кількох років ходили збирачі з металевою опечатаною скарбничкою від хати до хати. Перше, що зробили, коли церкву накрили бляхою, а на дзвіниці встановили новий дзвін, — перенесли начиння зі старої: престол, дарохранительницю, дароносицю, хоругви, дещо прикуплене з нового. До Великодня купили фісгармонію, замовили з Відня. Унесли також церковні книги кінця сімнадцятого століття, у яких записано історію всієї Митниці: як вона народжувалася, одружувалася та помирала. А тепер встановлювали іконостас і царські врата. Отець Феліштан стояв на дворі свого обійстя, коли побачив, що навпроти церковного пагорба хтось привіз і поскладав дерево на будову. Він не став бити у дзвін, щоби скликати людей на пораду, а наступного дня поїхав на горішній фільварок до Волянського. Скінчилося тим, що корчму побудували. Волянський відступив ґрунт в оренду Альбінові. Поки встановлювали та припасовували іконостас та царські врата, отець Феліштан зі своїми помічниками спостерігали, як зводиться корчма. Коли Альбін приїхав із родиною до Митниці, то його, наче рідного брата, зустрів Лейба Ґольдштейн. Гебреї напливали до Митниці купувати землю або орендувати її у Волянських, дехто скуповував і перепродував худобу, дехто відчиняв крамнички. Ґольдштейн віддавна був управителем у Волянських. Згодом його змінить Ашкеназі, сілезький гебрей, бо зять Волянського Коритовський, узявши позику, розширить фільварок. Але це буде потім — перед самою війною. А сьогодні отець Феліштан, дивлячись на збудовану вже корчму, відчуває, як кидає його в жар від самої думки про Альбіна. Того Альбіна, що не вірить у Спасителя, у Господа нашого Ісуса Христа і який після своєї Суботи відчинятиме корчму для митницьких християн.

Від часу призначення парохом Івана Феліштана у селище ввірвалася музика. Не та, яку грали на митницьких весіллях, а та, з високих небесних сфер, яка жила всередині чи поміж фортепіанних клавіш. Так принаймні думали Феліштанові діти. Їмосць Катерина привезла з собою фортепіано й кілька зошитів із нотами. Під час Служби Божої щонеділі вона грала на фісгармонії, роздивляючись потилиці вірних, а раз на місяць звучало фортепіано, коли в гості до Феліштанів навідувався чортківський музика Янкель. Фортепіано і скрипка Янкеля зливалися в сонаті ля мінор Франца Шуберта. Діти отця Івана і діти Янкеля тихо, як миші, сиділи тоді у вітальні, чекали й не могли дочекатися кінця тій грі. Їм найбільше подобався накритий до вечері стіл. На столі служниця Параска ще зранку порозкладала порцеляну, кришталь і важке столове срібло з геральдичною монограмою. Ніхто й не приховував, що Катерина Феліштан походила з роду Розлуцьких. Володіли вони колись маєтностями у кількох селах на Самбірщині. У їмосці зберігалася грамота Турянським-Розлуцьким-Комарницьким, видана в Перемишлі ще 1782 року. І хоча ті маєтності сто разів перерозподіляли між численними нащадками цих родів, перепродавали й перекуповували, Катерина Розлуцька купалася в розкошах родинних переказів, коли її предки складали гроші в діжки, вікна в їхніх домах були з венеційського шкла, а якась прабабця виховувалася при дворі короля Яна Собєського. Скромний Катеринин посаг — родовите дівоче прізвище, столове срібло і грамота на підтвердження шляхетності — стали першим надбанням молодого священника Феліштана. Було ще одне — рідна батькова сестра заповіла Катерині по своїй смерті віденське фортепіано. Коли тітка померла, фортепіано Феліштани возили за собою від однієї парохії до іншої, поки отець Іван не прибув до Митниці. Янкеля неодноразово кликав до себе Альбін, аби той пограв під час свят. Янкель жив із музики й деколи грав у корчмі, бо Альбін добре платив. Ціла родина Янкеля: сини, дочки, зяті й невістки, яким Господь влив до жил замість крові музику, і вуха прочистив, бо чули найтонші порухи, як кажани, грали по єврейських весіллях. Казали, що одного разу в Янкелевих руках спалахнула скрипка. Обпалила йому пейса, але він продовжував грати. З того часу раз на рік запрошували Янкелів до двору чортківського цадика в час напливу гостей. Однак якось Довід Моше, коли його запитали про значення вогненної скрипки в Янкелевих руках, відповів, що міста й селища, які чули цю музику, будуть знищені. Відповідь цадика почули — і Янкеля перестали запрошувати грати. У серпні, коли достигали Серет і сливки, Янкель покинув Чортків. Про слова Довіда Моше згадали під час евакуації, перед приходом москалів. Та боячись, що передбачення справдиться, з міста виїхали всі, хто міг. Навіть син цадика — ребе Ісроель.

Протягом літніх місяців у митницькому домі Коритовських приймали гостей. І хоч у Феліціяна з Шипракевичем із весни до пізньої осені було чимало господарських клопотів — бо ж фільварок! — по неділях Коритовські влаштовували гостину. «Житє люцске, — казав Мицьо до Феліціяна, — єк пчолине. Мусиш літати, доки тє не приб’є градом до земли». Для Феліціяна були погані роки, коли через дощі вилягали пшениця, ячмінь і жито, кидалася жовтизна на тютюнець, здихали коні чи здувалися корови. Хворів Владислав. Знервована Гелена переймалася сином, горбик якого дедалі більше нагадував верблюжий. Діти Коритовських виростали по санаторіях. Здоровій і життєрадісній Алєксандрі перебування у Криниці йшло на користь, а от тіло без душі, Владислав, і там нидів.

Гелена поверталася до Митниці. Владиславове лице ставало паперовим, а коли він пив коров’яче й козяче молоко — починало скидатися на папір, просякнутий воском. З Буковини привозили знахарів, але вони не могли розгадати прокляття Баревичів. Ґольдштейн не розумів, про що офіцер, власник такого маєтку, може балакати з дурним ґоєм. І як можна пригощати його такими дорогими сигаретами й купувати йому єгипетську бібулку «Промєнь». «Ну й що з того, що Мицьо знайшов мертвого Конрада? — не раз запитував себе Лейба. — То треба з ним курити сигарети?» Ґольдштейн розумів, що якби ж то вони тільки курили! Але вони ще про щось говорять. А навіщо Коритовський віддав сад отому Ашкеназі? І навіщо йому той Шипракевич? Тютюни, розсада… Ні, ні. Коритовський тільки й чекає нагоди, щоби звільнити його, Ґольдштейна, який вірою-правдою служив ще батькові Гелени, але нова мітла по-новому мете. Ну, вимерзли трояндові кущі. Так, йой, пішов Мицьо до Конрада скаржитися на Ґольдштейна. Скільки разів він, Лейба Ґольдштейн, казав Конрадові про сад і ті кущі? А кому, прошу вас, було казати? Той сифілітик доживав останні дні й збайдужів до всього.

По неділях у Феліціяна Коритовського збиралися гравці у бридж. Отець Феліштан уважався неперевершеним гравцем, тому був бажаним партнером. З Малих Заліщиків приїжджав граф Козєбродський, додавався до цієї строкатої компанії Степан Шипракевич, кепський, скажу вам, гравець. У теплі літні місяці приїжджали ще й офіцери піхотного полку з Чорткова, приятелі Феліціяна. Якщо більше було гравців, то розділялися на чотири пари. Під час одного з таких вечорів перед будинком, коли гості вийшли після гри у двір помилуватися кущами троянд, з’явився циганський табір. Поки оглядали сосновий парк за фасадом будинку, челядь накривала на стіл. Гелена припровадила з собою Юстину, котра закінчила у Львові куховарські курси. Цигани були нетутешні. Волоські. Приїхали кількома возами і стали перед центральним, нещодавно перемурованим, в’їздом, викладеними з каменю двома вежами, де росли трояндові кущі і в глибині подвір’я дзюрчав фонтан. Позаду дому — столітні сосни, посаджені ще Гелениним дідом. Після смерті Конрада й після випровадження Ґольдштейна прочистили запущений сад, проклали доріжки. Шипракевич замовив із Молдови саджанців яблунь, сливок, груш, розбив ділянку для смородини і малини. Від трояндового запаху, який зливався з запахами малинових і смородинових кущів, повітря гуснуло, наче олія. Козєбродський казав, що любить сюди приїжджати не тільки заради бриджу, а щоби змащувати масним повітрям легені. Хоча переважно палив сигари на веранді.

Граф Козєбродський, у якого під час гри сіпалася ліва брова, розповідав про подію, що трапилася в селі біля його фільварку.

«Розповім вам, панове, брутальну історію, — розпочав Козєбродський, бачачи, як Коритовський перетасовує карти перед роздачею. — Історію коханців, яка завершилася вбивством».

Гелена побачила, як у малого Алоїза розширилися очі. Вона викликала служницю, котра понесла хлопця до іншої кімнати. А сама простежила за ними, пильнуючи, щоб служниця не притисла ненароком горбик Алоїза. Коли Гелена повернулася, Козєбродський закурив. Тримав свої карти недбало, що нервувало Феліціяна, але господар мило посміхався, знаючи, що в гостя язик без кісток.

«Усе, — продовжував граф, — як у французьких романах. Молода здорова селянка Марія, очевидно, примушена батьками до шлюбу з нелюбом, задумала зі своїм коханцем звести чоловіка зі світу».

«І що вони придумали?» — запитав Шипракевич.

«Ви собі навіть не можете уявити!» — вигукнув Козєбродський.

Гра посувалася мляво. Феліціян, не ризикуючи, кидав свої карти, запиваючи кожен хід ромом.

«Ви собі уявити не можете! — Козєбродський випустив синій клуб диму. — Чоловік цієї Марії часто пив. Хати не тримався. Позаочі й навіть в очі йому казали, що має жінку курву. Одного вечора він прийшов із корчми й заснув на бамбетлі. Марія з коханцем обв’язали його різним шматтям. Може, тим, що збирають міняйли, яке змочили нафтою».

«Як так може бути?» — здивувалася Гелена.

«А ось так, пані Гелено, — відповів Козєбродський. — Уявляєте, той пияк лежав у хаті, а солодкавий запах нафти вже був його смертю».

Козєбродський розповідав так живописно, що всім присутнім у домі Коритовських запахло нафтою.

«Не знаю, хто підносив запалений сірник до змоченого нафтою шмаття, — продовжив граф, — але нещасний спалахнув як свічка. Коханці вискочили надвір. За якийсь час спалахнула хата. Мені тої ночі не спалося, з вікна нашого дому було видно пожежу. Наступного дня я приїхав у село й побачив дуже сумну картину — обвуглений труп посеред згарища. Прибули з Чорткова жандарми. Розпитали сусідів. Ті розповіли, що, мовляв, так і так. Дивним було, що поруч із чоловіком ніхто не знайшов згорілої Марії. Бо, якщо від необережності щось спричинило пожежу, коли подружжя спало, то мусило їх бути в тому теплому попелі двоє. Нє?»

«Ну й де ж та Марія була?» — запитав Козєбродського Феліціян, і всі присутні зрозуміли, що він зовсім не слухає історію.

Козєбродський вирішив пропустити повз вуха запитання свого партнера.

«Знаєте, панове, коханців арештували по дорозі на Буковину. І посадили до чортківської в’язниці».

«Який жах!» — сказала Гелена, але почувши плач Алоїза, змушена була покинути компанію картярів.

Шипракевич згадав свою цейлонську коханку місіс Смит. Йому з о. Феліштаном сьогодні щастило в грі. А приємний спомин легко зламав кутики вуст.

«Я прочитав у газеті, — підтримав розмову агроном, — що баварський інститут лікує нетримання сечі».

«Цікаво знати, — спробував пожартувати Феліціян. — Бо хтозна, що може наснитися старшому панові вночі».

З відкритої веранди, де курив Козєбродський, долинуло:

«Феліціяне, щоби нічого прикрого не трапилося в ліжку — треба відвідати дім Бенціровської. Там перевірять».

Компанія оживилася. Козєбродський сміявся, захлинаючись, а те, що вони з Коритовським у суцільному програші, мало його обходило.

Отець Феліштан при згадці про Бенціровську попрохав змінити тему розмови. Та де там!

«Та чого ж? — розпалювався Козєбродський. — Я вам розкажу, панове, що та стара відьма вигадала».

«Невже вона в її дівок росте упоперек?» — поцікавився Шипракевич, користаючись відсутністю Гелени. При господині дому від масних жартів утримувалися. Навіть Козєбродський не дозволяв собі зайвого.

«Ні, ні, ні, — вигукнув граф. — Кажу вам як постійний відвідувач того будинку».

«Так що там?» — під’юджував Козєбродського Шипракевич, який суботніми вечорами пропадав у тому домі.

«Що там?! Бенціровська придумала таке, чого в Чорткові ще не було. В одній із кімнат, — і тут він почав майже пошепки, аж було чути, як на кухні служниця миє посуд, — встановили дзеркала. Заходять, для прикладу, три пари, а у віддзеркаленнях їм здається, що їх двадцять. І куди не поглянеш — повсюди голі тіла. Протягом ночі партнери міняються по кілька разів».

«Овва!» — присвиснув Коритовський, знаючи, що Козєбродський любить прибрехати.

«Присягаю», — ображений граф кинув картами на стіл і зірвався з місця.

«Повірте, Феліціяне, графові, — вступився за Козєбродського Шипракевич. — Це правда».

Усіх присутніх зацікавило нововведення пані Бенціровської, і навіть отець Феліштан видавив із себе: «Щось таке в Чорткові?»

На цьому розмова про дзеркальну кімнату на вулиці Колійовій припинилася, бо Гелена відчинила двері до вітальні, запрошуючи на вечерю. За вечерею у вітальні Гелена вкотре переповіла про зустріч своєї матері Людвіки Волянської з Розвадовських і архикнязя Рудольфа Габсбурґа. Гості Коритовських — постійні гравці в бридж — чули цю історію не менше двох десятків разів від Гелени. В далекому 1881 році, коли Людвіці Розвадовській виповнилося шістнадцять, через Чортків проїжджав архикнязь і Престолонаслідник.

«На мамці була біла сукеночка, білий мережаний капелюшок, оперезаний віночком із блаватів», — так починалася найулюбленіша родинна історія Волянських. На цьому місці Феліціян вставав зі столу, зіславшись на потребу негайно вийти. Перепрошував. Із веранди виходив у сад. Там, спершись об стовбур столітньої сосни, реготав. Коли напад сміху минав — повертався в дім. І потрапляв на останнє речення, котре Гелена вимовляла з особливим пошанівком. Це були слова привітання, якими молоденька Людвіка звернулася до архикнязя. «Wollen Ihre Kaiserisce und Koninglisce Majastet diese Blumen aus true ergebenen Hertsen entgegennehmen»[1]. Гелена з роками ставала сентиментальною. Коритовський знав сотні історій, які переповідали у шляхетських родинах про те, як їхні бабці або мамусі зустрічали на залізничних станціях спочатку архикнязя Рудольфа, а коли той помер, то й самого Франца Йосифа. Одні дарували імператорові букети, інші шурували безконечними бандеріями з прапорцями вулицями своїх містечок. Здавалося, що ясновельможний цісар побував майже в кожному галицькому містечку і прийняв букет чи не від кожної молодої шляхтянки. У Волянських особиста зустріч Людвіки з архикнязем Рудольфом тепер стала особистою історією Гелени, якої Феліціян слухати не міг. Гості Коритовських не наважувалися покидати під час розповіді вітальню, як господар, але опускали очі, дивилися хто куди. Ніхто з присутніх нині архикнязя Рудольфа не пригадував. Та гучна історія його загадкової смерті разом із коханкою баронесою Марією фон Вечерою ще довго кружляла від Відня аж до чортківських фільварків, провокуючи серед молоді серію самогубств, які припинилися, щойно Рудольфа й Марію почали забувати, захопившись іншими віденськими плітками й новинами. А те, що Людвіка бачила живого кронпринца, з роками додало їй пихатості. Історія, про яку перешіптувалися чи не в кожному домі, була ціннішою, аніж триста возів, наладованих діжками золота. Коли подавали каву, хтось із товариства запитав пана агронома про Цейлон.

Ґольдштейн післав свого сина, щоби той подивився й підслухав, що замислили ґої. Корчмар Берко Альбін також післав свого сина. Почули хлопці лише, що ґої співають «Многая літа» найяснішому імператору Францу Йосифу. «То що вони там робили?» — питав свого сина Ґольдштейн. «Співали», — відповідав син. «Як? Тільки співали?» — не вірив батько. Те саме питав Альбін і те саме почув у відповідь, мовляв, ґої співали «Многая літа» так, як співають на своїх весіллях. Ґольдштейн і Альбін прочули, що ґої почали збиратися і про щось радитися. Священник же, що не раз у проповідях говорив про світло науки для народу та згубність пияцтва, збирав найкмітливіших чоловіків у своєму домі. «Про що вони там радяться?» — непокоївся Лейба Ґольдштейн, пам’ятаючи недавній страйк і військо, яке побило біля церкви людей. Натомість Альбін розумів, що промови отця та гуртування ґоїв відкине їх від корчми. Ані різник, ні продавець худоби, ні тим паче служка дому молитви не переймалися ґоями. А два міняйли, що міняли всяку дрібноту: сірники, нафту, посуд, оцет, сіль, яйця, курей, вовну, пір’я, городину — так і їздили митницькими вуличками, вигукуючи, що саме нині вони привезли з Чорткова для обміну. Трапилася після приїзду цадика пригода. Про те, як зустрічали гебреї Довида Моше біля фільварку і як приймали його в Суботу в домі Ґольдштейна, не можна було переслухати в ті дні. Говорилося про це у крамниці, на фільварку, у корчмі, навіть міняйли, і ті переповідали щось про цадика. Дивувалися митницькі, не розуміючи, що це за таке свято було в гебреїв. Ну, приїхав якийсь старець, який ледве перебирав ногами, йдучи. Ну, підтримували ребе під пахи Ґольдштейн і Альбін. Ну, приїхав. Ну, поїхав. А пригода трапилася така: сиділи митницькі християни в корчмі й задумали, побачивши Федора Критая, провчити його, бо найбільше підтримував отця в боротьбі проти пияцтва. Ударив їм хміль у голови. І один пішов і намовив Альбінку, дружину Берка, якого в той час у корчмі не було, загасити світло. Щойно згасло світло — накинулися на Федора односельці. Тріщали стіни корчми, хиталася стеля й підлога, хрустіло під обцасами чобіт шкло келішків. Крики! Верески! Стогін! Навіть Альбінку хтось зачепив у суцільній темряві. Коли все стихло й Альбінка, йойкаючи, засвітила кілька свічок, то побачила на землі кривдників Критая з роздертими рукавами сорочок і обмащеними кров’ю писками. Самого Критая в корчмі вже не було. Вночі Альбіни прокинулися й уже не спали до ранку: по вікнах корчми хтось лупив палицею. А ще через день один із міняйл сказав Альбінці, що чув, як той Критай сказав комусь, що підстереже Берка на вузькій дорозі. Після радісних днів, проведених у товаристві цадика, який, мабуть, щасливо повернувся до Чорткова, молиться, читає книжки й нічого не знає про страхи Альбіна — у кожному нічному шерехові корчмареві привиджався Критай. Вікна засклили, але страх надовго поселився в Альбіновій свідомості. Відчуваючи свою провину, Альбінка сама пішла до Критаєвої хати, аби з ним побалакати й загладити справу.

Тим часом старий Чортків вкорінився на підкові берега. Омивала його груба жила Серету, постачала місту кров його серця, тобто свою воду, вологість і рибу. Місто посувалося в різні боки. З часом навіть перелізло через високий пагорб до Вигнанки. На крутих вуличках, які повзли через пагорб, то тут, то там з’являлися хати. Уночі, коли у вікнах блимали каганці, комусь із немісцевих подорожніх могло привидітися, що темний пагорб спостерігає за ним кількома десятками жовтих очей. А тих немісцевих більшало з кожним роком. Прибульцям треба було десь поселятися. Перші поверхи будинків навколо Ринку ставали крамницями, цукернями, фризієрнями. Вулиця, яка долала пагорби в бучацькому напрямку, розбудовувалася, а та, що вела до двірця, також заполонювалася двоповерховими кам’яницями чи одноповерховими спареними на два входи будинками. Жили в них колійовці і працівники станційних майстерень. Потім пані Бенціровська викупить на Колійовій одноповерховий будинок, про який знатимуть усі — від місцевих до приїжджих. Перед війною добудує веранду з виходом у внутрішній дворик, схований від сторонніх і цікавих очей, та ще другий поверх, збільшивши кількість кімнат. Бенціровська захоче освятити новобудову, але жоден зі священників міста не наважиться. До ребе вона не зверталася, але могла, бо деякі євреї-гімназисти прибігали під покровом ночі до її дому. Вони платили її дівкам грішми, краденими з кишень довірливих батьків.

Одного разу, коли Довид Моше був малим хлопцем, у домі його батька трапилася пожежа. Гасячи вогонь, дорослі забули про малого Довида Моше. Кинулися шукати — і знайшли сонного. Тоді батько розбудив сина й запитав: «Довиде Моше, чи ти не чув запаху диму? І чи не знав, що треба рятуватися, коли в домі палає?» «Що може вчинити мені вогонь, коли я прочитав на ніч Тору? — здивувався син, — нема вже вогню в нашому домі». І справді, за якийсь час полум’я погасло.

По смерті Довида Моше ребе Ісроель перебрав усі маєтності й багатющу бібліотеку. Випало йому добудовувати нову синагогу, яку Довид Моше встиг побачити на архітектурних кресленнях. Приблизно з десятих років двадцятого століття в Чорткові почалося будівництво. Казали, що будуються як перед війною. У 1909 році почали будувати готель «Брістоль». Швидко будівлю перекупили два підприємливі юдейські купці. До нашої ж розповіді про цадиків чортківського двору варто додати ще одне ім’я — Ребе Меїр Шапіро, яке ми перед цим проминули. Молодого Шапіра було представлено чортківському ребе. У двадцятих роках, зібравши чималі гроші в Америці, ребе Шапіро викупить у Любліні місце для забудови, звівши Єшиву Чачмей Люблін, тобто Люблінську школу мудреців. 22 травня 1924 заклали юдеї наріжний камінь. При цій події, висвітленій у єврейській і польській пресі, почесними гістьми були ребе Ісроель Фрідман, ребе Абрахам Мордехай Альтер із Гури Кальварії й ребе Іцхак Зеліг Морґенштерн. 24 червня 1930 року, коли вулиці Любліна почорніли від сюртуків, а літні вітри колихали соболині штреймели й капелюхи на головах хасидів, Ісроель Фрідман прибив до дверей закінченої будівлі золоту мезузу, а наймолодший студент Єгуда Мельбер відчинив двері єшиви золотим ключем. Варто ще сказати, що Шапіро пошлюбив Малку Тову, дочку заможного хасида з Тернополя Якуба Брайтмана. Брайтман був великим прихильником чортківського цадика, хоч і не належав до його каґалу. Тісно спілкувався з Довидом Моше та зберіг дружні стосунки з його сином Ісроелем. Не дивно, що хасидські двори трималися купи, хоч по-своєму трактували деякі темні місця Тори й на свій розсуд тлумачили, яку довжину пейсів за вухами їм носити.

У Митниці з’явився орендар саду Едвард Ашкеназі, у якого були різні паспорти. По-різному писалося в них його прізвище: Ashkenazy, Eskenazi, Oskunazi. Спровадив його Феліціян Коритовський. Частину землі, яка належала громаді, але не була на неї записана, окружний суд передав Коритовським. Земля пустувала, і коли нагодився Ашкеназі, то вирішили Коритовські віддати йому в оренду. Цей Ашкеназі прибився до Чорткова з Сілезії. У його родині існував переказ, що давній їхній предок, який писався Ашкеназі, колись мешкав в околицях Язлівця. Едвард не знав — вірити цьому чи ні. Але коли Коритовський у «Брістолі» розповів, що шукає когось, кого б можна було найняти за орендаря занедбаного саду, то Едвард запропонував свої послуги. Прибулець шукав у чортківському повіті місця для заробітку. Коли Ашкеназі прибув до Митниці, то попрохав Лейбу Ґольдштейна допровадити його до Язлівець.

Дорогою Ашкеназі й Ґольдштейн мовчали, бо не знали один одного. До того ж, в очах Ґольдштейна Едвард виглядав чужаком.

Минувши Горб-Долину, Лейба запитав:

«Маєте родичів у Язлівцях?»

«Ні, — відповів Ашкеназі. — Не маю тут нікого».

«А все ж чогось їдете до Язлівця?» — поцікавився Ґольдштейн.

«Їду подивитися, куди забрели мої, благословенної пам’яті, родичі. Знайшов серед родинних паперів, що Ашкеназі прийшли до Сілезії з Язловець і що належали ми до бучацького кагалу».

«А я навіть не знаю, звідки ми прийшли, — сказав розчаровано Лейба. — Мій дідо вже народився в Чорткові. Ми тут давно».

А насправді Ґольдштейна гризли здогади: чи не задумав Коритовський замінити його, Ґольдштейна, на цього молодого Ашкеназі?

У Язлівцях супутник Ґольдштейна обдивився фортецю, зайшов до кількох єврейських крамниць. Побалакав із селянами. Ніхто з них не чув про купця Ашкеназі. Один крамар порадив поїхати до Бучача або Чорткова та пошукати в місцевих кагалах документи чи записи. «Може, щось удасться відшукати в міських староствах», — порадили йому наостанок. Повернулися до Митниці. Ашкеназі з дозволу Феліціяна заночував у будинку Коритовських. Підозра Ґольдштейна, що Ашкеназі посяде його місце, не справдилася. Феліціян прийняв пропозицію Ашкеназі, підписавши в Чорткові умову лише про оренду саду. Як було сказано, новий господар заповзявся модернізувати свої дібра. Найняв до праці кваліфікованого Шипракевича й віддав сад підприємливому Ашкеназі. Ґольдштейн належав Волянським, а їхній час минувся. За чотири роки до початку війни Ґольдштейн із виводком дітей та наладованим на три вози начинням, подушками, перинами й коцами, прослуживши управителем митницького фільварку двадцять років, подасться на Буковину. Запам’ятається він Митниці ґелеватою фігурою й одинадцятьма дітьми, які народжувалися щороку, поки не запротестував організм його дружини.

Данило Баревич господарював на ста морґах поля. Після Волянського Баревич був найбільшим митницьким землевласником. Підозра про османське золото, за яке Баревичі прикупили стільки землі, була достатнім аргументом для заздрісників. До родинних Баревичевих морґів додався Аннин земельний посаг. А також, як пізніше з’ясується, кожного року він скуповував окрайці землі в навколишніх власників фільварків. Дійшло до того, що за Ґольдштейнового управління, коли долішній фільварок був закладений до банку під заставу, Баревич спробував прибрати його до своїх рук. Коли Волянський дізнався, хто хоче придбати частину маєтку, який був під заставою, то позичив у родинній касі, до якої входили Волянські, Коморніцькі, Дзєдушицькі, Козєбродські, Уєйські та Раціборські, сто тисяч корон. Невдачею закінчилося намагання Данила прикупити невеликий фільварок біля гори Чигор, навколо якої він хотів засадити виноградники — його викупили Раціборські з намови тих же Волянських. На самій горі розрослися тернові кущі, а з сонячного пологого боку ріс дикий виноград. До зими половину тернових і виноградних ягід скльовували птахи, а половину збирав місцевий люд. Терен вимочували й пили, лікуючи шлункові захворювання, а виноград квасили на вино. Планував Баревич на Чигрі викорчувати дикий виноград, а терен залишити. Близько трьохсот п’ятдесяти морґів навколишніх ланів, пасовищ і сад належали Волянським, а згодом Коритовським. Дечим володіла митницька громада — пасовища на Ставищах і кілька десятків морґів для священника, які зі свого спадку вділив батько Данила. Тої землі, що він отримав і придбав, вистачало Данилові, щоби прогодуватися й заощадити в банку понад двісті тисяч корон. Решта в Митниці садили і збирали на морґові-двох. Після страйку 1902 року почали їхати митницькі на сезонні роботи до Німеччини. Баревич і Волянські мусили наймати робітників із буковинських сторін. Улітку перед війною Баревич найняв людей із придністровських сіл, які цього року знову підтопило. Вони жнивували на Баревичевих морґах. Було їх десятеро. П’ятеро чоловіків і п’ятеро жінок. Виглядали однаково — чорні, як стручки квасолі. Ночували у стодолі, а зранку йшли на Рудку. Там цього року Баревичі засіяли лани пшеницею, ячменем і житом. Коли в неділю йшли до церкви, то вбиралися в сорочки, вишиті чорними смугами.

Баревичі снідали. Данило сидів за столом просторої кімнати. Навпроти нього — Анна з Настею. У кімнаті два вікна. Одне — причілкове — виходило у двір, а друге, за Даниловою спиною — на язловецьку вулицю й Червону керницю. Анна з Настею бачили, що робилося на вулиці, а Данило — на оборі. На кухні поралася служниця, сирота з Пожежа.

Ранок розпочався з розмови про фільварок. «Вчора зустрів Критая», — сказав Данило до Анни. При згадці про Критая Настя зиркнула на батька, але Данило пропустив доччин погляд.

«Знов бив жидів?» — запитала Анна.

«Нєа, — відповів Данило і пробив шкаралущу яйця срібною ложечкою. — Розповів, що Коритовський привіз агронома».

«А звідки?» — зацікавилася Анна-мурзиха.

Вона дивилася, як Данило обчищає шкаралущу й віддирає разом із нею недоварений білок.

Давно Баревичі не згадували Волянських. А коли на оборі показався о. Феліштан у шеврових чоботях, то випала слушна нагода пригадати.

Приїхав отець цуговими кіньми, купленими в Коритовського, лискучим повозом.

Баревич бачив: парох зіскочив із повозу, але продовжував розмовляти з Анною, яка сиділа спиною до вікна.

«А ще в них були цигани», — продовжував Данило.

«В кого?»

«Ну, у Волянських», — розтягував Данило, дивуючись, чому о. Феліштан не заходить у дім, бо з Баревичевого поля зору він зник. «Певно, роздивляється сушарку», — подумав Данило. Він навмисно сказав Анні «у Волянських», а не «у Коритовських».

«Казав Критай, що стара циганка просто в лице кинула тому Коритовському, що він уже стоїть посеред руїни. І щось недобре казала про того його горбатенького хлопчика. Критай казав, що захлиснеться водою. Але чи п’ючи, чи купаючись — не знати».

«Що то на них за напасть?»

«Приїхали й хотіли, аби нагодували їх та їхніх коней, — розповідав Данило. — У Коритовського компанія грала у бридж. Циганів прогнали. За якийсь час, у довгій квітчастій спідниці з’явилася циганка. Казала це Коритовському в присутності гостей і служниць. Спустили на неї псів. Але вона спокійно пішла, звідки прийшла».

«І пси не вчепили її?» — перепитала Анна, знаючи, яких вовкодавів тримають на фільварку.

«Підбігли, але вона обернулася — і пси попадали як мертві».

Перед війною сказилися бджоли. Звідкись до саду, за будинок Коритовських, прилетіло аж три рої. Гелена, виглянувши надвір, перелякано закричала, що бджоли можуть покусати малого Владислава. Вона все страхіття накидала на горб сина. Феліціян натягнув сподні — і вибіг. Кілька форналів стояло перед акацією, задерши голови. У кроні, майже на самому вершку, дрижав волохатим наелектризованим гулом бджолиний рій. Два інших гуло на сусідніх деревах. Поодинокі бджоли літали навколо своїх роїв, розвідуючи, що діється навколо.

Мицьо, розповідаючи щось про бджіл, не раз пригадував історію, як дика оса колись укусила за язик одного митницького, який від того помер. Гелена завжди була перелякана бджолами та осами. Завжди не радо відпускала Феліціяна з сином на Джуринку, над якою літали бабки, оводи й дикі оси. Деколи плавали водяні щурі, лякаючи митницьких хлопчаків і віднаджуючи їх від води. Улітку митницькі діти днями борюкалися у водах Джуринки. І жодні погрози, що зі сраки виросте верба, не могли їх налякати. Але щурів — боялися.

Гелена благально дивилася на Миця, який поволі ліз по дереву. Здавалося, що рій заплутався в листках липи. І щойно Мицьо дістанеться до бджіл поближче — вони залишать Геленин сад і Геленині думки. Бджоли й самі не знали, що їм чинити. Відділившись від старих бджіл, молодий рій облюбував липу. «Чому нашу?» — думала Гелена. Тим часом Мицьо зачепив відро, наповнене на три чверті водою, на гілку. Рій висів у нього над головою. Гелені здавалося, що бджоли тепер усілися на голову Миця, і йому тра тільки обережно злізти з дерева і стрясти з голови небезпечних комах. Насправді Гриць міг дістати рукою гілку, обліплену бджолами. Він запхав руку в відро й зачерпнув долонею воду. Бджоли сполошилися й наче на мить притихли, але за якусь хвилю знову загули, і рій почав розростатися на очах. Тоді Мицьо підніс відро й узявся струшувати рій. Бджоли падали у відро й поза ним. За годину боротьби з роєм він переніс бджіл до вулика, який привезли Коритовському з Митниці. Рій увійшов до свого нового дому. Ніхто з обслуги Коритовського не знав, що з тими бджолами чинити. Пообкушуваний Мицьо, у якого спухла ліва щока, а під оком чорніла смужка бзини, припустив, що цей рій летів з новою маткою.

Що може залишити святий по собі?

Десять тисяч послідовників Довіда Моше Фрідмана не потребували особливих доказів святості цадика. І навіть якщо ребе подорожував каретою, одягав на голову соболиний штраймле, взував на ноги золоті черевики, оббиті срібними цвяшками, то все-одно летів хмарами переказів хасидів та ґоїв про свої чуда. А благословення й поради, які ребе вділяв усім, хто відвідував його в чортківському палаці, кружляли містечками та селами Галичини й Буковини. Залишив свій палац, який зруйнували війни. Залишив синагогу, яку пограбували й перетворили на палац піонерів. Місце його поховання на одному з чортківських кіркутів стало місцем паломництва, хоча з тих десяти тисяч небагато хто вижив. Хтось ще існує в Ліверпулі та Єрусалимі. Перервалася ружинська династія. Але через багато років по смерті Довіда Моше і його сина Ісроеля на аукціонах з’явилися листи, статті й навіть печатка. З-поміж рукописів, які залишив по собі ребе Довід Моше Чортковер, знаємо про кілька листів до рабінату, записки до чортківського магістрату й незавершену статтю про Саббатая Цві. Звичайно, писане і друковане слово ребе мусило пережити вогонь, злодіїв, міль і потопи, щоб опинитися на розпродажі. Хтось це переховував, перевозив і наражався на небезпеку. Довід Моше листувався з багатьма цадиками, дописував до хасидських видань і редагував книжки. Кілька пожовклих аркушів, списаних рукою ребе, через багато років з’являться на одному аукціоні книжок, рукописів та листів рабинів. Найцікавіше з виставленого на продаж — аркуші про Саббатая Цві, що були, очевидно, статтею. Однак те, що продавалося, назвати завершеним твором чи статтею не випадало. Аркушів було всього чотири. Вони якимсь чудом уціліли. Через сто років після того, як просохло на них чорнило й рука ребе погладила написане, хтось виставив рукопис на продаж у Єрусалимі. Три лоти, у яких фігурувало ім’я чортківського ребе, помістили в каталозі аукціону Кедем. Один — як ми вже знаємо — уривки статті про Саббатая Цві, другий — знимка, а третій — печатка. З опису пропонованої печатки виглядало, що 1880 року виготовлено її у Цфаті. По колу напис «Печать ребе Давида Моше з Чорткова». У центрі Маґен Давида, навколо якого написано «Бейт Давид, Охель Моше, Тіферет Ісраель». У центрі зірки Давида виднілися літери, які означали «Цфат», розгорнута книга й корона Тори.

Хіба це все, що залишилося?