Вічний календар

8

Критай і Стефанишин влетіли на мотоциклі під вантажений лісом ЗіЛ із причепом.

Пуда прибіг останнім. Кілька місяців тому він повернувся з допоміжної Пробіжнянської школи-інтернату. Втік, не добувши до закінчення навчального року. Покрутившись у Чорткові, з’явився в Митниці. Коли Пуду питали, а скільки буде два на два, то він весело відповідав: «Капуста». Мабуть, в інтернаті Пудині відповіді на уроках були такими ж веселими, бо влітку хтось привіз йому свідоцтво про восьмирічну освіту. А нащо воно йому? Параска Лабанда, Пудина мама, спуталася з рудуватим Німим, що розкидав коровам силос і згрібав гній. Старший куди пошлють. Пуду Німий і Параска зачали на фермі. Німий, накидавши надвечір за могорич фіру силосу, показав Парасці, що має пляшку самогонки й закуску. Їхня зміна закінчувалася, на фермі залишався тільки черговий. Вони випили, а потім Німий, торкнувшись грубою рукою Парасчиних грудей, завалив її на купу соломи. Накинувся на неї зі звіриною силою. Параска навіть писнути не встигла, як відчула міцну долоню на своїй волохатості. З рота Німого пінилася слина. Лабандиха відчула, що її середину обпік гарячий струмінь, випущений Німим, і через дев’ять місяців народився Пуда. Ще перед народженням дитини, коли Німий бачив Параску, що наперед себе несла великий живіт, він щось радісно вигукував, звертаючи увагу інших доярок. Вони здогадалися, що батько дитини — Німий. Після народження Пуди, названого Віктором, Німий недовго пожив із Лабандихою. Не раз її бив і щипав. До чотирьох років Вітя ріс німим, хіба інколи з його вуст зривалися незрозумілі слова: «Пуда, Пуда». Сусіди казали, що дитина перестрашена. Вітю водили до знахарок зливати віск. Парасці переказували, що коли Німий помічав десь сина, то намагався, як умів, щось сказати. Звуки виходили з батькового рота грубими, зі слиною — і малий утікав. У віці шести років Пуда заговорив. Якраз тоді, коли Пуда став міцно на ноги й виріс вищим за кущ полину. До цього віку Вітя лише вигукував так само, як Німий. Виглядало, що дитині передалася батькова німота. Але трапилося чудо — Пуда почав вимовляти окремі слова, а з часом навчився вкладати їх у речення. Звичайно, розвиток Пуди відрізнявся від ровесників. Хлопець просидів по два роки в першому і другому класі митницької школи, навчившись читати по складах і сяк-так писати. Учителі просили Параску забрати сина до Пробіжної. У зошитах малого Пуди рясніли чорнильні плями й незрозумілі малюнки. Ровесники всіляко знущалися над ним. В однієї Пудиної однокласниці зникла кулькова ручка, яку її старший брат, що служив у Німеччині, передав демобілізованим однополчанином. Дівчинка пишалася ручкою, а школа заздрила, бо в ні в кого іншого такої ручки не було. У крадіжці запідозрили Пуду. На шкільному стадіоні, за туалетом, його побили, а після уроків кілька хлопців начепили на підозрюваного картку «Злодій» і повели вулицями селища. Гурма котилася вуличками. Бідного Пуду штовхали в боки, били по голові. Він рюмсав. Дитячі сльози образи за несправедливість, які він розтирав брудними руками, котилися щоками. Пуду підвели додому — і зі сміхом розбіглися. Ручка, як згодом з’ясувалося, опинилася в портфелі поміж витертими до дір складками. Батько дівчинки, перевіряючи всі закамарки портфеля, знайшов згубу в одній із таких дір. Але доля Пуди була вирішена. Параска їздила з Пудою до Чорткова двічі, раз — до відділу освіти, а другий — на медичну комісію. На початку жовтня, коли Пуда розпочав навчання в третьому класі, його перевели до Пробіжної. Приїжджав тільки на канікули, просиджував удома, наче боявся, що його скривдять.

Новина про аварію поширилася миттю. Пуда біля чайної побачив автоінспектора — старшого лейтенанта Квасницю, якого побоювалися всі водії на трасі Митниця-Джурин. Забирав, сучий син, водійські права, штрафував, а під час жнив крутився на току. Минулого року піймав Никольця, який в останній день жнив висипав на причіп свого тракторця пів бункера пшениці. І хоча Никольцьо відкупився, продавши півторарічного бика і ялівку, але тяганина тривала пів року. А кому потрібна та тяганина?

На чотирнадцяте жовтня в Митниці припадав празник. Квасниця непомітно заїжджав до селища. Заганяв свій міліцейський бобик за чайну. Поки в церкві правилося — заходив у гості до секретаря парткому колгоспу Івана Прокіпчука. Служба Божа в церкві правилася зранку, а до приїзду Квасниці у Прокіпчука стіл накритий. Сиділи й гостилися до вечора. На прощання жінка Прокіпчука впихала Квасниці торбу празничного, запрошуючи приїхати наступного року з дружиною. Надвечір, коли в різних кінцях Митниці починалися співи, Квасниця виходив на гостинець — і чекав. Празничні з’їжджалися до родини чи до знайомих колгоспними вантажівками, мотоциклами та фірами. І коли вони, завівши мотори, виїжджали на гостинець, тут на них чатував Квасниця. Більш метикуваті одразу петляли селищними вуличками, виїжджаючи на польові дороги. Кому потрібно було гостинцем — потрапляли у Квасничині руки. Зупиняв вантажівку. За кермом сидів захмелілий шофер, на кузові — празничні. Для перевезення людей на кузові, за правилами, потрібно було облаштувати дерев’яну будку з написом «Люди». Будки не було, путівних листків — також. У кабіні, поруч із шофером, напихалося більше людей, аніж дозволялося. Зупиняючи порушників, інспектор назбирував у кишеню міліцейського кітеля п’ять-шість водійських посвідчень. Завтра-післязавтра порушники стовбичитимуть у коридорі чортківської автоінспекції, вимолюючи повернення посвідчень. Не задурно, звичайно, знали, що Квасниця будується біля автобусної. Було й таке у Квасничиній службі: йшла до клубу весільна процесія — молоду вели дружби, молодого — дружки. Кланялися всім по дорозі. За молодими Мельники з Несторцьом грали весільних маршів, перепочиваючи під час поклонів. Розписалися молоді в будинку культури, віднесли букети до Невідомого солдата й почали розходитися зі своїми гістьми, аби продовжувати весільну забаву. А тут під’їхав до клубу бортовим газоном троюрідний брат молодої Ромба. Гості, переважно молодь, вирішили повертатися до молодої в кузові Ромбиної вантажівки. Дружки потягнули також молоду, та не хотіла, але вмовили. Проїхавши гостинцем, Ромба різко звернув ліворуч — і погано зафіксований борт відчинився. Весільні посипалися, наче пшениця з мішка. Падали одне на одного в порослу травою фосу. Ті, хто звалився з кузова першими, поламали собі руки й ноги, а ті, хто летіли за ними, тільки потовклися. Молода замість весільної постелі, приготовленої для першої шлюбної ночі, розляглася на залізному ліжку в травмпункті районної лікарні. Родичі та знайомі також заполонили шпитальні палати. Забандажоване весілля через тиждень повернулося до Митниці. Ромбі дали півтора року умовно, присудивши роботу за місцем проживання. Пом’якшувальною обставиною суд вважав те, що ніхто, на щастя, не загинув.

Нині, коли два хлопці злетіли з мотоцикла, відкинуті сильним ударом від ЗіЛа, біля місця аварії зібралося чимало люду. Була неділя. Люди поверталися з церкви. А тут таке! Біля ЗіЛа стояв розгублений водій, спершись на навантажений лісом-кругляком причіп. Дали знати фельдшерці, а з контори передзвонили до Чорткова. Чекали на швидку. Фельдшерка намагалася привести постраждалих до тями нашатирним спиртом, але больовий шок притуплював їхню реакцію.

Лежали прибиті, ледь дихаючи. Бахурі на роверах помчали до Павшівського кінця — звідки дорога проглядалася аж до цегельні. Якщо швидка з’явиться, вони чимборшій примчать до чайної. Першими помітили міліцейський бобик Квасниці. Уже від мосту, над потічком, почали кричати брати Федорики: «Квасницьє! Квасницьє! Квасницьє!»

За якийсь час на мості показався знайомий митницьким бобик. За бобиком у дорожній пилюзі мчало п’ятеро роверистів, за ними — УАЗ.

Старший лейтенант відчинив дверцята і звісив одну ногу — так, наче вагався. Траснувши дверми, тримаючи в руках шкіряну планшетку, на якій виписував штрафи, автоінспектор підійшов до лівого крила вантажівки.

Водій сидів на підніжці.

Пуда, хоч і прибіг останнім, але підсунувся найближче до Квасниці, ловив кожен його рух і слово.

«Ну, то як сє то стало?» — запитав Квасниця чи то водія, чи натовп.

Водій випростався й почав розповідати свою версію, розмахуючи руками.

«Я їхав туво, — показав він на гостинець. — А вони вискочили справа і просто на мене».

Квасниця стояв біля погнутого крила. Мотоцикл відкинуло у протилежний бік.

«Ну, — продовжував водій ЗіЛа, — коли вони вискочили, то той, що сидів за кермом, — він показав на темноволосого юнака, — хотів повернути праворуч, але не встиг».

У натовпі перекрикували водія, але розуміли, що вантажений кругляком ЗіЛ не міг під гору розвинути великої швидкості. Квасниця також це розумів.

Під’їхала швидка. З машини вискочили в білих халатах двоє лікарів. Фельдшерка, махнувши рукою, покликала їх спочатку до Критая. Водій швидкої відчинив задні двері й витягнув носилки. Носилки були одні. Спочатку підняли рудого Критая й перенесли в машину. Стефанишиного перенесли другим, поклали поруч із Критаєм. Один лікар, пригнувшись, сів біля потерпілих, а інший — поруч із водієм.

Швидка помчала до Чорткова.

Квасниця опитував свідків.

Буфетниця Лозинська в ту мить, коли мотоцикл вліпився у крило вантажівки, тримала двері, бо Кухарський і Пшеман котили металеву бочку пива зі складу. Склад був за чайною. Жінка підійшла до дверей і почула сильний глухий удар. Обернулася — і побачила, як один із мотоциклістів летить у напрямку чайної. Кухарський і Пшеман цього не бачили, бо тільки за мить з’явилися з бочкою з-за рогу. Але коли буфетницю розпитував Квасниця, обидва щось варнякали. Другим свідком була Леська-поштарка. Вона поверталася з Тої Гори. Аварія застала її на мості. Великий причіп загородив сам момент зіткнення. Вона, як і буфетниця, бачила переліт Критая до підмурівку чайної. Решта свідків прибігли пізніше. Спочатку хтось приніс дві путні з водою. Почали відливати прибитих мотоциклістів. На щастя, фельдшерка не поїхала до Чорткова, тож прибігла з медпункту з металевим чемоданчиком. Батьки обох хлопців дізналися про подію тільки ввечері, бо Критаї та Стефанишини в неділю були на фермі. Лише Никольцьо, який приїхав додому на обід, почувши про випадок — поїхав на ферму. Зустрів зоотехніка й переказав усе, що чув. Стефанишини наступного дня вдосвіта молоковозом поїхали до шпиталю, а Критаї — газоном, завантаженим зерном на поставку.

Минуло кілька років від часу Дмитрового повернення до Митниці. Старшого внука, Сашу Попова, перевели в дорослу тюрму, бо йому виповнилося вісімнадцять. Три роки відсидів на малолєтці, решту терміну — два роки і сім місяців — калататиме на Уралі. Про Вірку Баревичі нічого не знали. Вона щезла, щойно привезла Сашу до Митниці. Коли сусіди питалися батьків про старшу дочку в склепі чи в церкві, то Тикєна відповідала, що пише, що все в неї добре і, може, сего літа приїде. Мусила щось казати. Дмитро до церкви ходив рідко. По неділях вмикав програвач — слухав Службу Божу з Ватикана. Настя, розлучившись із Мехаметом, перебралася до обласного центру. Федір із Тамарою взяли в Чорткові за автобусною пляц і почали будуватися. Баревичів син влаштувався експедитором на швейну фабрику, а невістка Тамара спочатку пішла вихователькою в дитсадок, потім — до бібліотеки. Вона якось відразу не зійшлася з Федоровими батьками, тому приїжджала до Митниці на копання бараболі та Покрову. Внуків похрестила в Чорткові після чого Тикєна сказала, що знати її й видіти не хоче. Свій дім Федір будував довго. Дмитро допомагав грошима та деколи був при майстрах, щоб допильнувати, чи рівно кладуть цеглу, яку виписав для сина в колгоспній цегельні. Пішов до голови колгоспу й попросив як учасник війни. Виписали сім тисяч, хоча потрібно було десять. Сказав голова, що більше не може. Баревич підозрював, що бреше, сучий син, ті три вже комусь пообіцяв за калим чи могорич, але змовчав. Натомість мулярі порадили купити в кар’єрі білого каменю. Камінь добували у Скала-Подільську, звідти возили до Чорткова. Дах накрили восени.

До Баревичів із тюрми прийшов лист. Леська-поштарка зрозуміла це зі штемпеля та зворотної адреси. Вона навчилася прочитувати адреси — які з війська, а які — тюремні.

«Кажіт, шо служит на Уралі», — порадила Леська.

«Ти, Лесько, про кого?» — запиталася Баревичева Тикєна.

«Та про вашого Сашу…»

У спекотний день Дмитро зайшов до чайної на пиво.

«Яке маєш нині?» — запитався Дмитро в буфетниці.

«Микулинецке», — відповіла Лозинська.

«Микулинецьке» ніхто не любив. Кисле, від нього після гальби-другої починало булькотіти в животі, але з тернопільського першого пивзаводу привозили рідко, то треба було ще потрафити.

«Свіже?» — поцікавився Баревич, хоч знав, що справжня бовтанка.

«Вчора привезли, — відповіла буфетниця. — То що, наливати?»

«Давай».

Баревич узяв пиво. Сів за столик. Із прочиненого вікна задувало липневим теплом. По столу лазили мухи.

Прийшли Мехамет із Кухарським. Кухарський упізнав Баревича зі спини й показав пальцем, але Мехамет тільки відмахнувся. Від часу розлучення з Настею колишній зять із колишнім тестем не розмовляли. Кухарський тільки чекав, щоби з кимось випити на дурничку, а тут така нагода — сам Мехамет! Усі знали, що Йван шоферує на нафтових промислах у Ніжнєвартовську і привозить звідти грубі гроші. Перекинувшись словом-другим, досвідчений селищний пияк напросився на сто грам. Жив Кухарський сам. З хати виніс усе, що міг. Параска Лабанда, Пудина мама, доводилася Кухарському троюрідною сестрою. Вона приходила до брата, сварилася з ним і забирала прати чорну, як дорога, постільну білизну.

Буфетниця вийшла протирати столи. Від пива і їжі на них залишалися плями. Липневі мухи залітали через відчинені вікна й роями сідали на брудну церату. В чайні гудів вітряк. У центрі селища — порожньо. Почалися жнива. У такі дні куховарка з буфетницею, мліючи від спеки, нудилися в порожній чайні до вечора. На виручку в будні не сподівалися, зате в суботу-неділю чайна гуділа.

Нині Кухарський догоджав Мехаметові, як міг. Спочатку побіг до столу перевірити, чи начисто витерто. Провів темною долонею по цераті й здалека подав знак, що все гаразд. Тоді схопив із Мехаметових рук дві гальби й артистично проніс, у передчутті великого пияцького свята, мовби ніс під пахвою голубині яйця. Вони сіли з Мехаметом за стіл. Лозинська принесла їм у графині триста грам горілки. У віконці, з якого кухня роздавала готові порції, з’явився великий таріль смаженого хека, запах рознісся по цілій чайні.

Почувши грубі чоловічі голоси, Баревич розвернувся. У кутку, під бра з синім плафоном, Дмитро впізнав колишнього зятя та Кухарського у незмінному своєму піджаку, з продертими під пахвами рукавами, з яких виднілася шовкова підкладка. Ходив у ньому в будні, свята і спав у ньому, зморений алкоголем, на берегах Джуринки.

Мехамет сидів боком, він, звичайно, бачив Баревича, але вдавав, що не бачить.

«А шо то ти в тім Нижнєвартовську робиш?» — питався Кухарський.

«Їжджу на «Уралі», але то машина!»

«Велика машина, — погодився Кухарський, — єден раз видівім. Колеса, курва, такі грубі…»

«Два мости, п’ять передач, — продовжив Мехамет. — По тайзі. Болотами, снігами… Нічо їй не страшне».

Вони пили й закусували рибою.

До чайної зайшов Пуда. Відколи він на цегельній — то купує цигарки з фільтром. Нині Пуда йде в другу зміну. Він не любив другої зміни, бо Німий, батько Пуди, тепер там сторожує. Приходить зі своїм псом. А коли друга зміна миється в душових перед відходом додому, Німий завжди хоче зачепити Пуду.

Після війни в Митниці віднайшли родовище глини, на яке натрапили випадково — обкопували поле. Каменярню закинули, хоча добутий там камінь сидів у кожній стіні селищного дому. Тепер мода пішла на цеглу. Місця, звідки вибирали червоний пісковик, за кілька років позаростали бур’янами. Проросло на покладах різнотрав’я, підзеленивши червоняві, залишені напризволяще, порожнечі. Лупати камінь нікому не заборонялося. Дехто ще брався за кайло, якщо потрібно було встелити обору плитками чи перемурувати перекособочений фундамент. До цегельні завезли устаткування, побудували печі й маленький будиночок для контори, де ночував сторож. З першими заморозками двері контори зачинялися на колодку, і сторож забирав ключ із собою. Роботу цегельня починала з травня. Від часу шкільних канікул у дві зміни пахкотіли печі. Працівники, наскладавши кілька тисяч цеглин, починали приймати перших замовників. Виписували цеглу в колгоспній конторі, черга формувалася з лютого. Люди будувалися — будівельний матеріал був дефіцитним. Через те за сезон директор цегельні, збуваючи наліво невеликі партії цегли, купував мотоцикл. Дехто з меткіших вибивав собі пляц і прописку в Чорткові. Митницькі старшокласники радо наймалися на цегельню, бо також за сезон могли заробити добрі гроші. Робота була нелегка — хирлявих не брали. Найважче було кидати цілий день глину, з якої потім виходив сирець, на транспортер. Сирець складали на вагонетки. Наповнивши вагонетку по чубок, везли прокладеними рейками, розвертаючи на рухомому крузі до потрібної печі. Поки випалену цеглу завантажували на порожню вагонетку, цегла вистигала, і її можна було складати пірамідами.

Пуда працював на вивантаженні готової цегли. Розвозити важкі вагонетки йому було не під силу. Інколи директор просив залишитися після роботи — приїжджала машина — й за пів години потрібно було накидати пару тисяч цегли. Ніхто її не обліковував. Замовники розраховувалися готовими грошима. Сторожеві залишали чвертку й забиралися чимборшій, щоб не зустріти де-небудь інспектора Квасницю. Документів на вивіз цегли в них не було, тому шофери завжди нервували.

Після роботи ватага хлопців ішла купатися до Джуринки, а потім сідала на свої ровери й роз’їжджалася додому. Річка пропливала паралельно гостинцеві. З цегельні — шапкою докинути. За день вода прогрівалася. Під вечір над нею піднімався легкий туманець. Джуринка, як риба, випускала з себе зайве повітря, котре хапнула зранку. Пуда знав, у якій частині річки є особливо теплі місця, а в якій — вода нуртує. Надвечір, коли зліталися бузьки на жаб’яче кумкання, а гул розігрітих за день печей, що вистигали до ранку, припинявся, тишу над річкою порушувало лише коров’яче ревіння або вантажівка, яка пізно поверталася з Травни. Пуда завжди хотів забратися з цегельні до приходу Німого. Вбита матір’ю в його голову неприязнь до батька роз’їдала синові серце, тому він уникав зустрічі. Щойно завершувалася друга зміна й з’являвся борухатий пес Німого, Пуда непомітно виходив поза печі, де перетримував свій ровер. А тоді стежкою, протоптаною в лісосмузі, повертався до селища. Німий приходив перед сьомою. Поки зміна милася в душовій, пес устигав оббігати закутки цегельні й повернутися до господаря. Сидячи на сходах, сторож розминав першу цигарку. Пес лащився. Німий погладжував борухатого й курив. Хто призначив Німого сторожувати, коли він ні слова не міг би сказати, навіть якби цегельню винесли вночі разом з ним і псом, для всіх було таємницею.

Під час жнив на городах поралися старші жінки, підгортаючи бараболю. Зранку та в обід вони доглядали за дробом. Силяли тютюн, розкладали по оборі шнури зелених пахких листів, щоби потім обвішати ними сонячні боки своїх будинків. Корови випасалися на Ставищі, Горб-Долині, а також біля силосної, звідки мішками тягли зсилосовану кукурудзу, призначену колгоспним коровам, яких у такі теплі дні виганяли в загороджені місця. За літо тисячі ратиць витоптували там траву й безборонно срали, покриваючи коричневими товаричками просяклий від сечі ґрунт. Полежавши в тому бруді пів дня, корови йшли на ферми доїтися. За час, поки корови стояли в загорожах, їм устигали змінювати солому й накидали в жолоби силос.

Навпроти побудованих у п’ятдесяті роки ферм цього року поля засадили тютюном. Параска Лабанда взяла пів гектара тютюну. Після ферми, коли Пуда повертався ровером із другої зміни, вона встигала наламати кілька верет. Її двадцять рядків тягнулися вбік Рудки, аж під мочери. Там, при кінці тютюнового поля, чи то від вологи, чи то від сонця, що впиралося в схил, тютюн виростав вище людського зросту, а листки були грубі й жилаві, наче коров’ячі вуха. Пуда приїжджав ровером у сутінки. Ішов на мамин голос, уздовж рядків.

Параска казала шукати верети. Пуда знаходив, зв’язував чотири кінці й закидав на плечі. Повиносивши їх на край поля, ще пів ночі перевозив ровером додому. Кожного дня Параска вставала о четвертій ранку і вдосвіта йшла на ферму. До часу, коли Пуда з Параскою відвезуть переробленою на возик дитячою коляскою висушений і поскладаний листок до листка коричневий тютюнець до заготовача, мине півтора-два літні місяці й настане вересень. Гроші, виручені щороку за тютюн, Параска складала на майбутнє Пудине весілля.

Протягом липня-серпня на жовтих полях гули руді комбайни. Гул комбайнів та рев вантажівок долинали з полів аж за північ. Вантажівки звозили зерно на тік. Там пересівали, висушуючи, щоби потім перенести врожай до магазину. Надвечір перебране від остюків, висушене під пекучим літнім сонцем зерно везли на поставку до чортківського елеватора. Магазинєр Волекса, автоінспектор Квасниця, хтось із правління колгоспу добами крутилися на току. Все одно спритні митницькі люди, пошивши з ганчір’я торбинки, виносили з току пшеницю, ячмінь, жито, якими годували вдома дріб. На дорогах району стояли міліцейські патрулі, перевіряючи вантажівки. Боротьба за врожай продовжувалася аж поки на останньому комбайнові вивішували сплетений із польових квіток і різнотрав’я букет. Такі букети в Митниці увінчували вимурувані хати, позначаючи завершення будівництва. Жнива завершували, зважаючи на погоду, в останній тиждень серпня, і селище готувалося до першої Матки Божої, так називали свято Успіння Богородиці.

За пів року до смерті Дмитро Баревич поїхав до Кривого Рога. Він майже ціле літо пролежав, душачись від кашлю, вдома. Потім тиждень відлежав у районній лікарні — йому стало ліпше: не так стискало легені, й підпухлі ноги — спласли. Тикєна, поки чоловік лежав у шпиталі, кожного дня їздила до Чорткова з наладованою сумкою. Треба було щось завезти дохторам і медсестрам. Різала кури й качки, вибирала з пивниці літрові банки тушонки, ходила до Бариського купувати мед. Дохторові запихала в кишеню халату двадцятип’ятирублівку, старшій медсестрі — десятку, а простим медсестрам — по п’ятірці. І кожному, хто обходив хворого Дмитра, залишала щось з продуктів. Один раз був у тата в лікарні Федір. Вряди-годи забігала на десять хвилин невістка Тамара. Тикєна казала сусідам, що то про людське око. На початку вересня, одразу по святі, почувши себе здоровішим, Дмитро почав збиратися в дорогу.

Взимку по Йордані Митницею поширилася чутка, що в Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори. Привезла цю новину й розплескала своїм язиком Леська-поштарка. Поверталася з Червонограда. Гостювала на свята в брата. Чортків, засипаний снігом, прокинувся двадцять другого січня й заговорив про зухвалу подію. У місті, де розташований авіаційний полк, військове летовище, полк зв’язку, радіолокаційний батальйон — чотири жовто-блакитні прапори над будівлею Ринку, педучилищем, лісгоспзагом та універмагом провисіли недовго. По стінах будинків, електричних стовпах та деревах розклеїли ще й листівки, написані друкованим почерком, про українську державу, Українську Народну Республіку, Злуку. Леська, маючи час до автобуса на Митницю, з’їхала до центру, щоби подивитися матерії на подушки й перини. Зупинилася біля Ратуші й вуличкою пройшлася мимо готелю «Дністер». У магазині, куди вона зайшла, чалапаючи непрогорнутими снігами, було кілька покупців. На широкій ляді лежали звинені рулони матерії. Брали по два-три метри матерії на фіранки. Продавчиня прикладала широку кравецьку лінійку й різала ножицями. Леська стала в чергу.

«Так казали, шо єден на райкомі висів…»

«Не брешіт, на райкомі не було. Видів на універмазі й училищі».

«Але то файні сьвєта для москалів…»

«Та не кажіт… Нагнали міліції, солдатів. А шо ті солдатики бідні? Мерзнут на морозі».

«А кажут, шо то з Америки бандери через кордон пробралися».

«Та ви шо?»

«А я чула’м, шо студенти зі Львова приїхали вночи на чорній «Волзі»».

«Та шо ви таке кажете? Відки в студентів гроші, шоби так сє возити?»

«Йой, шо то буде?»

«Казав єден ксьондз з Улашковец — буде вóйна».

«Сьвєта правда — подивіцє кілько того войска в Чóрткові».

«А по вóйні впаде вогнєний дощ — і всьо спалит».

«Та шо ви таке кажете?»

«Кажу то, шо чув».

«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:

«А ви шо, ніц не чули?»

Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:

«Та тут таке…»

«Шо?»

«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».

«Які?»

«Ну, наші — жовто-блакитні».

«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.

У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.

«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.

Їм ніхто не відповів.

Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:

«До вроде ничего подходящего не вижу».

Подружжя вийшло з магазину.

«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.

«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.

«Да эти местные».

«Все нормально», — втішив дружину.

Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення:

«Нет, Ваня, что-то здесь случилось».

«Да брось ты, все нормально», — сказав Хурдяков.

Минувши Ринок, вони попрямували до будинку, де у квартирі на першому поверсі лежали привезені й не розпаковані речі.

У снігову заметіль рейсовим автобусом, що дивом доїхав, Леська дісталася до селища. Зійшовши з автобуса, пішла до чайної. Лозинської на місці не було. — приймала привезений товар. Леська заглянула на кухню — там сраката куховарка смажила бараболю.

«Слухай, сестро, — з порога випалила Леська, — що там сє в Чорткові робит!»

«А шо сє стало?»

Леська розповіла, що в місті повно міліції, базар оточили, кожного перевіряють.

«Виділа’м на свої вочи, як над райкомом висів наш прапор, — Леська оглянулася, чи ніхто її не підслуховує. — Ну, чогось мене потягнуло зайти в магазин тканин. Знаєш той, шо коло книгарні?»

«Та знаю, та знаю», — підтвердила куховарка.

«Думаю, зайду, подивлюсє за матерійов на пошевки».

«І шо?»

«А там продавчиня розповіла, що вночи вивісили».

«А довго висіли?»

«До ранє».

Над селищем зависли сніги, падало протягом кількох діб. З Чорткова подзвонили на колгоспну контору, щоби прочистили дорогу від Половець. У деяких місцях дорога виходила на пагорби, і вітри наносили до пів метра снігу. Голова віднєкувався, запевняв, що не зможе знайти трактора. У слухавці йому жорстко наказали це зробити. Покликали Никольця — і той гусеничним поїхав прогортати гостинець. До ранку заметіль стихла. Наступного дня селище шепотілося, що Леську забрали до Чорткова. А хто і що? Ніхто не знав. Думали, що наробила манки з пенсією. Пробула під слідством два дні й повернулася рейсовим автобусом. Із автобусної попрямувала додому, навіть не глипнувши вбік чайної.

На початку вісімдесятих Баревичі дізналися про смерть внука Сашка. Помер у в’язниці. Сашко відбував свій третій термін у виправно-трудовому закладі ИД 33567. Офіційний лист, підписаний начальником кримінально-виправного закладу майором Фініковим, надіслали до Митниці. Чому до Митниці? Пояснення просте — листування поміж в’язнем Поповим та Баревичами фіксувала тюремна адміністрація. Зрештою, це була єдина адреса, куди вони могли сповістити про його смерть. Одного разу він прислав фото в тюремній робі. Усі пальці сколоті татуюванням. Обстрижена голова, примружений погляд, стиснуті вуста. Він сповіщав, що написав кілька листів до Казахстану, до мами, однак відповіді не отримав. Не міг же він знати, та й Баревичі також не здогадувалися, що Вірка з учительки музичної школи опустилася до прибиральниці в буфеті, а потім геть скотилася на дно, одним словом, спилася. Коли Саша писав до мами — вона за тією адресою, яку він знав, не мешкала. Тому він переключився на діда з бабою. Офіційний лист також повідомляв, що в’язень Попов Олександр Сергійович тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження помер від серцевого нападу. Похований на в’язничному цвинтарі під номером вісімдесят сім. Тикєна пішла в четвер до священника й замовила за покійного службу. Далеко від місця останнього спочинку, в Митниці, довіривши душу Саші херувимам і серафимам, щоби простилися йому всі вольні й невольні гріхи, Тикєна за всіх Баревичів попрощалася з онуком. Дмитро йти до церкви не міг — у нього був черговий напад. Дихав, наче впіймана риба. Вдихав, але повітря не доходило до легенів. Мучився, харкав. Тикєна сама пішла до церкви і простояла перед калачем і пляшкою вина. Сама підносила калач угору-вниз, наче від того коливання невидима внукова душа легше дістанеться на сьоме небо і предстане спочатку перед тисячами очей ангелів, а тоді вже й перед Творцем. Проспівала зі священником «Вічная пам’ять» — і повернулася додому.

Перекупка, що привозила до Митниці хоростівські дріжджі, а деколи — синьку, порадила Тикєні, що в таких випадках, як у її чоловіка, дуже допомагає псєчий смалець. Баревичева купила в неї кілограм дріжджів і кілька пачок синьки, бо перед Пасхою треба побілити стіни в хаті.

Якогось дня Тикєна навідалася до митницького різника Хасановича. Йшла мимо й побачила Олексу, маленького чорнявого чоловіка, що порався біля двох вуликів. Він заглядав усередину, знявши з одного масивний дашок. Після довгої зими, коли бджоли пробуджуються до життя, найбільша небезпека — народження другої матки, що поділить рій та забере з собою молодих бджіл. А тоді біжи за ними з путнею й роздивляйся, котре дерево обсіли.

Від кого вели свій родовід Хасановичі: чи від захоплених у полон буджацьких татар, чи від якихось турків, що затрималися на червоних пісковиках побіля Митниці, вони й самі не знали. Залишилося їм тільки прізвище. Передавали прізвище й ремесло.

Усі чоловіки їхнього роду були різниками. Щойно в якого-небудь Хасановича народжувався син — то ніхто не сумнівався, що буде різником. І справді, минало кілька років — син заступав батька, перебираючи його інструмент — спеціальні ножі. Таких у Митниці чи околицях не мав ніхто, вони нагадували закручені турецькі шаблі. І коли хтось із Хасановичів різав свиней, то сало від м’яса відставало легко, як змочений папір.

Під весняне гудіння бджіл Тикєна розповіла Хасановичу, що їй нарадила спекулянтка синькою.

«Слухайте, пані Баревичева, — почав здалеку Олекса, — та хотів би помочи Митрови, але псів, як знаєте, не ріжу. Навіть не знаю, чи вони мают смалець».

Після довгого віднєкування Тикєна впросила Хасановича. Домовилися, що вона сама знайде пса і приведе до різника.

«Не хочу, знаєте, жеби казали, що Хасанович уже псів ріже».

«Я вас розумію, Олексо, — погодилася жінка, — але не годна’м дивитисє, як він сє мучит».

Минуло два дні після розмови з Хасановичем. Перебираючи в пам’яті всіх сільських волоцюг і злодіїв, Баревичева найперше подумала про Кухарського. А побачити біля чайної високу жердину, що хиталася на всі боки, було простою, як день, справою. Якби нізвідки прилетів буремний вітер, то він би переламав Кухарського навпіл — так його висушила горілка. Але довготелеса постать, скручена жилавим природнім дротом, щораз нахиляючись, вирівнювалася. Нині зранку Кухарський уже встиг залити балухи. Пригостив сусід за те, що допоміг йому перенести мішки з цементом. Сусід збирався штукатурити хату. Після цього Кухарський трохи полежав у прибережній кропиві й, набравшись сили, приплентався до чайної. Наближалася обідня пора. З радіо на електричному стовпі передавали симфонічну музику, яку заглушували трактори й вантажівки. А ще — пахкотів біля залізного склепу бензовоз, що привіз із білобожницької станції нафту. Водієві ніяк не вдавалося заїхати заднім ходом у металеву браму книгарні, у дворі якої вкопали велику цистерну-резервуар. Бензовоз старенький, прогоріла від синіх газів вихлопна грубо торохтіла на цілу вулицю. Дізнавшись про бензовоз, потягнулися митницькі до книгарні, хто з металевими бідонами, а хто з каністрами. У кого був у хаті шофер чи тракторист, ті запасалися бензином і соляркою, зціджуючи паливо ночами з баків колгоспних машин, і не переймалися нафтою. Інші, коли завелася мода варити влітку на керогазах, тільки й чекали на бензовоз. За два-три дні продавчиня спродувала цілу цистерну. А хлопчаки били потім палицями по металу заради забави, наслухаючи лункий звук. Увага Кухарського прикута до Лозинської з чайної. Буфетниця приймала морожену рибу, але допомогти розвантажувати не кличе. Пачки з рибою виносить Пшеман. Кухарський кілька разів махнув Лозинській рукою. Даремно! Вона навіть не подивилася в його бік.

Він перейшов вулицю й присів у фосі.

Баревичева поспішала по морожену рибу. Сороча пошта встигла рознести Митницею й цю новину. Запитала Дмитра, чи з’їв би смаженої риби. Відповів, що так. Баревичева запримітила Кухарського, але спершу забігла до чайної. На сходах, між першим і другим поверхами, митницькі жінки збилися в чергу.

Лозинська довго не відчиняла буфета. Черга починала невдоволено гудіти — часто траплялося, що буфетниця зволікала з продажем, бо розфасовувала і приховувала привезений товар для родини. Гудіння на сходах стихло, відколи розпочалася торгівля.

Баревичева вийшла з сіткою, з якої стирчало дві рибини.

На зупинці, біля дошки оголошень з яскравою афішею про двосерійний індійський фільм, збиралися підлітки. У сандалях на босу ногу пройшов зі своїм псом Німий.

Тикєну кликали сусідки, але вона казала їм не чекати, бо ще має одну справу.

«Послухайте, Кухарський, — Тикєна підбирала слова, — а ви не могли би зловити для мене пса?»

Кухарський примружив заплиле синяком око:

«А ваш шо, втік?»

«Втік, а ту знаєте…»

«Дисєтка».

Тикєна кивнула на знак згоди.

«І завдаток».

Баревичева простягла йому жовтий пожований карбованець.

Кухарський, обдумавши, наздогнав Тикєну й прошепотів заслиненим ротом: «І літра горівки… Чуєте… Літ-ра».

Над Джуринкою в густій кропиві Кухарський ловив на обід карасів. Гнучке вудилище виламав із верби, а жилку знайшов ще минулого літа. За річкою гавкали пси. Іншого разу він би нарікав на них, що полошать рибу, але нині прислухався, хоча гнав від себе думку про сусідських: якби, не дай Боже, хтось дізнався, що він, Кухарський, вкрав пса, то… Тінь сонця досягла рівнодення, а карась не йшов ні на хробака, ні на хлібний м’якуш. У кишені засмальцьованого піджака Кухарський знайшов зачерствілий шматочок хліба. Зрадів. Відламав і запхав до рота. Змочив слиною й насилив на гачок. У траві підскакувало четверо зовсім дрібних карасиків. Навіть дітвора, бавлячись у рибалок, жбурляла таких назад у воду. У Кухарського нині на обід буде ота четвірка й черства байда хліба. Зрозумівши, що риба залягла на дно, запхав улов до кишень і поплентався додому. Поки розігрівав рондель, карасів, кинутих на стіл, обсіли мухи. Зішкрябав тупим ножем луску, вилив на рондель олії й почав смажити. На запах смаженої риби, тихо обтираючи одвірки, увійшли троє сусідських котів. Кухарський згріб зі стола риб’ячі нутрощі й кинув котам на підлогу. Якби Баревичевій треба було котів, то Кухарський мав би з чого вибрати, але їй потрібен пес.

Німий кликав борухатого. Цілий день перед сторожуванням на цегельні він прибивав лати до накриття, під яким зберігав на зиму вугілля. Дошки прогнили і проламалися. Дах, покритий рубероїдом, провалився. Цілий ранок борухатий крутився Німому під ногами. Зібравши в сітку щось перекусити, Німий почав накликати пса, бо надходив час вирушати на сторожування. Година була пізня — але пса ніде не було. Німий пішов сам, гадаючи, що борухатий по дорозі наздожене. Німий дійшов до чайної. Кухарський, п’яний і задоволений, хитався в засмальцьованому піджаку поверх блакитної майки. З кишені стирчала пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

Німий хотів запитати Кухарського про пса.

«Аґумоґумеме, — почав Німий ліпити один звук до іншого, — яянавґугу?»

«Шо?» — незадоволено запитав Кухарський.

«Яянавґугу», — повторив Німий.

«Яя ґуґу, — перекривив Кухарський жалісливе запитання Німого. — Йди собі, куди йшов. Чо сє мене чіпаєш?»

Хасанович приніс собачий смалець до Баревичів, як було домовлено. Він злупив шкіру з борухатого й гострими турецькими ножами розпатрав тушу. Зішкрібши спочатку підшкірний жир, а тоді жирові нарости з кишок і шлунка, Хасанович зліпив із того всього невеликий балабух і загорнув марлею.

Тушу виніс уночі на місце біля ферми, де закопували здохлу худобу. Тикєна в літній кухні, щоби Дмитро нічого не запідозрив, перетопила жир на смалець і переконала чоловіка, що купила козячого. Два тижні Баревич їв псячий смалець і на якийсь час йому справді полегшало.

Німий не знаходив собі місця. Він намагався пояснити кожному, кого зустрічав, що пропав борухатий. Допитувався як умів про пса. Ніхто не розумів, що він питає, хоча на цегельні одразу помітили зникнення.

Німий розводив руками, викрикував, бризкаючи слиною, але пес як крізь землю провалився. На цегельні думали, що пес Німого просто здох від старості або упав в яму з гашеним вапном.

Дмитро Баревич протягнув на псячому смальцеві до березня.

У березні трапилося чергове загострення і Джуринкою, обліпленою пір’ям курячого дощу, задихнувшись у сні, Баревич відплив у вічність.