Вічний календар

7

Навесні 1968 року Мехамети проводжали сина Івана до війська. З Митниці того року йшло на службу семеро хлопців. За старовинним звичаєм — коли новобранець вибирався на службу — його виходило проводжати ціле селище. На шляху, якщо траплялися старші чи діти, то перших цілував у руку, а других — у маківку голови. Молодий Мехамет щойно закінчив бучацьку автошколу, склав іспит і отримав права водія третього класу. Перед військом недовго шоферував у колгоспі на старому «газоні». Мехамети якось обжилися в Митниці. Старі — Олекса й Пелагія — повмирали, а діти порозходилися з дому. Старший син Петро, відслуживши, подався на Донбас. Дочки Марія й Анна повиходили заміж. Марія пішла за невістку до Павшівки. Анна з чоловіком перебралися до Бердянська на промисел риби. Удома залишилися наймолодші — Іван та школярка Софія. Поки жили Олекса з Пелагією, то про Романову Комору, Сян, власну пристань, залишені хату й землю згадували чи не щонеділі. А після їхнього відходу з цього світу внуки змирилися з Митницею і Джуринкою, приймаючи їх за своє. Старий Олекса навіть лаявся по-своєму. Коли хтось із його внуків із неохотою плентався на город, дідо покрикував: «Цо, маш п’юро в дуп’є?» або «Тегнесє як ґувно по кальсонах». Після старого спольщені вислови деколи зривалися Юрієві з язика.

Була в Мехаметів родинна таємниця, якою Олекса і Юрій ні з ким не ділилися. Того року, коли над Митницею двічі з’являвся роздвоєний місяць, нависла над родиною страшна біда. Дізнавшись про перебування в панському домі пораненої зв’язкової, батька з сином арештували. Допитували, куди поранена зникла з дому, хто її поховав і де? Мехамети розуміли, що підозра впала на них. До Чорткова почали тягати всіх чоловіків, прибулих із Романової Комори. Не знати хто, але хтось під натиском зламався і вказав на Мехаметів. Вони віднєкувалися. Навколо дому Коритовських рота солдат шукала свіже поховання. Нишпорили повсюди. Але сліди, які брали вівчури, приводили до Джуринки. Мехамети, взявши за чотири кінці брезент, винесли померлу від ран до річки. Смерть наступила надвечір, того дня, коли на фільварок навідався Юстин. Текля з Пелагією зашили грубою ниткою брезент. Олекса сказав до Юрія, що потрібно пустити померлу річкою, щоби не залишити по ній жодних слідів. І хоч не було це по-християнськи, але заради власної безпеки Мехамети змушені були так учинити. Вони спустилися до Джуринки. Поклали на берег брезентовий смертний човен. У головах і ногах поприв’язували два великі камені. Помолилися й опустили звиток навпомацки в стрімку водяну круговерть.

У переддень проводів до Мехаметів прийшла Варвара Кланцачка, чоловік якої не повернувся з війни, але дехто казав, що загинув у партизанах. Варвара влітку працювала на воґруді, на Ставищах. Навесні біля закинутої лазні, перед якою хтось висадив кущі чорної смородини, а потім залишив напризволяще — виставляли парники тютюну. Кланцачка з кількома митницькими жінками доглядала розсаду. Взимку, в люті морози, лазня, збудована для мешканців селища, слугувала городницям місцем перепочинку і прихистку від морозу. Влітку туди краще було не заходити — у коридорах та душових усюди було насрано. Сюди забігали в разі крайньої потреби з найближчої ферми, пилорами й пожежної. А коли достигала смородина й дитячі шлунки не встигали переварювати пригоршні ягід, то й діти заскакували сюди. У колишніх, перероблених під гаражі, стайнях долішнього фільварку Коритовських тепер стояли вантажівки і трактори. Подвір’я жовтіло, виїдене соляркою й маслами, що протікали з моторів машин і тракторів. Будь-яка трава випалювалася протягом літньої спеки, але будяки й лопухи зеленіли, политі дощами та соляркою.

Кланцачка застала Юрія Мехамета на оборі. А де ще? Готувалися до проводів. Посеред обори Варвара побачила виставлені для гостей столи, кілька позичили в сусідів. Лавки вирішили зробити з крісел і дощок: з обох боків поставили по три крісла, на які покладуть дошки та накриють веретами. Юрій гукнув Теклі, яка скубала курей, що мусить піти на пилораму по дошки. З комори пахло солодким самогоном, що витікав із металевої бочки на керогазі. У літній кухні варилися розсіл, голубці й гижки. По свинячі ратиці Мехамет їздив до Чорткова на ринок. Привіз дві передніх із синіми печатками, які Текля зішкребла ножем. Потерпав Юрій за самогон, п’янкий самогонний дим тягнувся вулицею. Якби звідкись — не дай Боже — наднесло дільничного, то тюрма була б неминуча. Минулого року Митниця добровільно здала самогонні апарати, включившись у кампанію боротьби з самогоноварінням. Мехамет заніс тоді до сільради дві алюмінієвих рури й почорнілий бідон.

«Прийшла’м, — почала здалека Варвара, — бо чула, що ваш Йван йде до вóйска».

«Має повістку на семе число, а ще ніц не готово, як видите».

«Виджу, виджу», — відповіла Варвара.

Мехамет хотів, щоби Кланцачка швидше забралася з обори. На нього чекали на пилорамі, але він бачив, що Варвара щось хоче йому сказати й не знає, як видавити з себе застряглі в горлі слова.

«Щось маєте мені сказати, бо мушу йти на пилораму?»

«Маю», — відповіла Кланцачка.

Із-за шопи Юрія кликала Текля, але він чекав, що скаже Варвара.

«Видите, Юрку, — почала Варвара, — я бідна вдова… Не маю нікого, хто би за мене… за нас з дочкою заступився».

«А що сє стало?»

«Та ніц… але моя Михайлінка… буде мати від вашого Йвана… дитину».

Із-за шопи виглянула Текля:

«Та ти ше тут?» — незадоволено дорікнула чоловікові, але той махнув рукою — відчепися, мовляв.

«Мусимо щось робити, Юрку, бо вже на третому місєци».

На проводах у Мехаметів, коли більшість запрошених гостей повставало з-за столів, а Несторцьо заграв на баяні «Розбушувалось синє море», Юрій покликав сина на розмову.

Вони стали у провулку під ліхтарем, на якому — бо проводи — електрик замінив перегорілу лампочку. Під лампочкою в жовтому світлі висіли хрущі. Дітлахи, що прийшли на проводи, ловили їх руками.

«Приходила до нас Кланцачка», — почав батько.

«А вона що забула?» — відповів Іван.

«Що вона в нас забула, не знаю, але що ти в них наробив?»

«А що?» — зірвався на крик захмелілий, вже підстрижений «під нуль» Іван.

«Тихо будь… нє, то я тебе питаю — шо? — заспокоював сина Юрій. — Та Михаліна вже на третім місєци, так сказала Варвара».

«То не від мене».

«А від кого?»

«Там усі до неї ходили».

«Всі — не всі, а Кланцачка прийшла до нас».

Мехамети вирішили, що за два дні сина не вженять, а хлопця треба відпровадити до войска, як Бог приказав.

Наступного ранку Іван ішов гостинцем у супроводі найближчих колег, одягнутий у штапельну квітчасту сорочку та вузькі штани. За ними тяглися деякі родичі. Молоді хлопці, збившись докупи, співали когутячими голосами. З-поміж гурту виблискувала стрижена голова новобранця. Хміль ще не встиг вивітритися — спали мало. Пробалакали цілу ніч. Згадували свої дитячі пустощі, школу. Зранку під ліхтарем, виходячи з рідної обори, Іван наступив на розтолочених за ніч хрущів. Підійшов до фоси й витер мешти об траву. Наприкінці селища, збоку Павшівки на них чекала машина, якою, залізши через борт на кузов, молодий Мехамет із ватагою поїдуть до райвійськкомату.

Кланцаччина Михалінка заглядала і плакала за Іваном, стоячи на другому поверсі чайної. Вона начебто прийшла купити помідорів, але затрималася при вікні. Цей стрижений Іван, що затягнув її після танців до клубної кінобудки, посеред поскладених металевих бобин із кіноплівками грубо заволодів нею. Від його близькості Михалінці перехопило подих. А тепер він віддалявся від неї на два довгих роки. Їй хотілося збігти сходами вниз і при всіх — так, при всіх, щоби вся Митниця бачила і знала — обійняти скурвого сина…

У листопаді Михалінка народить дівчинку. Разом із мамою Варварою породілля повернеться додому з чортківського пологового будинку в кабіні молоковоза — Варвара домовиться з шофером. Мехамети знали, що Михалінка народила, але вдавали, що їх це не обходить. Перед Різдвом Кланцачка завітає до Мехаметів і попросить адресу військової частини. «Хочу сповістити батька, — в’їдливо промовить, — про народження дочки». Текля скаже Софії переписати Йванову адресу на відірваному листкові з календаря, який підкладали під слоїк із квасним молоком. Того ж вечора Варвара напише Йванові листа. Заадресує на військову частину, але ніхто не знатиме — ні Мехамети, ні Варвара з Михалінкою, — що поранений під час сутичок із протестувальниками в Празі молодший сержант Іван Мехамет лікується в Харківському військовому госпіталі. Його поранило сліпою кулею. За місяць на молодому тілі рана зажила, як на псові. Демобілізувався Мехамет у травні, відслуживши повних два роки. Як учасник чехословацьких подій, підпише в особливому відділі документ про нерозголошення військової таємниці. Мовчатиме про перебування в Празі й про поранення.

Дівчинці, що жила з Михалінкою і Варварою, Івановій дочці, виповнилося вже півтора року. Вдалася в Мехаметів. Митницькі впізнавали в ній Івана. Текля, коли їй натякали на подібність Михалінчиної дочки до її сина, випучувала жаб’ячі очі, розповідаючи всім, що їздила до ворожки. «Нічо не підтвердилося, присягаю!» — говорила Мехаметиха. І хоча селище було переконане, що Михайлінина дитина — від Мехамета, звістка про майбутнє весілля з Настею Баревичевою, розплескана селищем через три місяці після Іванової демобілізації, пересварила багатьох. Одні запевняли, що Кланцачка з дочкою все вигадали, а інші казали — мовляв, подивіться на ту дитину — викапанісінький Іван. Треба ж так вдатися в Мехаметів!

Після армії Мехамет влаштувався на автобазу в Чорткові. У Митниці показувався зрідка — уникав зустрічі з Михалінкою, яка щонеділі йшла з дитиною до церкви попри Мехаметову обору. Настя Баревичева навчалася в медучилищі, й зустрілися з Іваном на танцях у будинку офіцерів, де щосуботи грав оркестр. Проводжаючи Настю додому, Іван запитав, чи вона чула пісні «Бітлз»? Дівчина ні про який «Бітлз», звісно, не знала. Тоді Мехамет розповів, що був кілька місяців на чехах. Зізнався, що там його поранило, але просив мовчати, бо це військова таємниця. Вони пройшли мимо синагоги й завернули у вуличку колишнього єврейського кварталу. Тут Баревичева винаймала кімнатку. Мехамет і Настя, після того, як Іван привіз Баревичам телевізор, почали частіше зустрічатися на танцях. Кожного разу, проводячи дівчину до одноповерхового будинку, Іван відчував, що їхні обійми й поцілунки стають усе пристраснішими. І якось трапилося те, що трапляється поміж молодими людьми. Настя прийшла на квартиру під ранок — і господиня занюхала у своєму домі запах Серету.

Баревичі першими в Митниці купили телевізор. Після повернення Дмитра з Кривого Рога, він побачив кілька телевізорів «Електрон-5» у чортківському магазині радіотоварів. Коли продавчиня виписувала накладну, вона перепитала, чи, може, покупець хотів би оформити позику, але Дмитро сказав, що заплатить одразу. Серед тижня забрати покупку не вдалося. Баревич звернувся до Юрія Мехамета, бо його син тепер шоферував в автоколоні. На вихідні деколи приїжджав бортовим ЗіЛом до батьків. Юрій працював на пилорамі, і Дмитро йшов туди. На шкільному стадіоні паслися виводки гусей. За пожежною повернув до пилорами, минаючи закинуту лазню з рядами кущів чорної смородини. З тракторної бригади доносилося пахкотіння солярного диму. Заводили гусеничний, але протарахкотівши, трактор замовк. На пилорамі, як помітив Баревич, роботи цього ранку не було. Двоє робітників курили, сидячи на порізаних учора дошках, — чекали з Джурина нового матеріалу. Баревич із кожним привітався за руку. Запитав про Мехамета. «В каптьорці», — відповів один. У кінці за тартаком, збита з негебльованих дощок і лат, накрита засмоленою папою, була каптьорка. За столом, закиданим різноманітними розписками й накладними, сидів Юрій. Неподалік була колгоспна пожежна, на дверях якої висіли вицвілі від сонця плакати — «Правила поведінки на пожежі» і «Правила першої допомоги потерпілим». У глибині кімнати селищних пожежників виднівся тапчан, біля вікна — стіл, на якому стояв телефон і зеленкуватий графин із двома склянками. Все, що відбувалося на пилорамі, пожежники бачили, з нудьги дивлячись у вікно. Нині чергував Довгий, прозваний так за високий зріст, із водієм Несторцьом-музикою. Довгий лежав на тапчані. Несторцьо сидів за столом. Кожної години пожежники мінялися місцями. Несторцьо не міг дочекатися, коли Довгий встане з тапчана, звільнивши водієві місце.

Минулого року саме під час чергування Довгого з Несторцьом загорілася стайня на Тій Горі. Перед Різдвом гнали самогонку й не догледіли. Пожежна, увімкнувши сирену, в’їхала на подвір’я. З-за диму й зимових сутінок проглядалися силуети людей із відрами, що намагалися загасити вогонь. Довгий, вискочивши з кабіни, побіг відчиняти задній борт, де лежали скручені шланги. Поки розмотали примерзлі шланги — виявилося, що на ніч спустили воду, бо чекали вночі морозу. Обидва чоловіки, що вискочили з теплого боксу тільки у светрах, підігнали машину до криниці й опустили туди шланг. Поки набирали воду — вогонь виїв дах. Прославилися Несторцьо з Довгим на цілий район. Хотіли їх прогнати з пожежної, але вони підплатили кому треба і залишилися на роботі, аби добами лежати.

Довгий залишив Несторцеві тепле місце на тапчані й, покурюючи, дивився у вікно. Стежив за тим, що відбувається на пилорамі.

«Прийшов Баревич», — сказав Довгий. Він пригнувся, щоби краще бачити.

«І шо?»

«Зайшов до каптьорки Мехамета».

«Видко, шось ’му траба?»

«Ну так, а чого йти на пилораму?»

Несторцьо перевернувся зі спини на лівий бік, а Довгий продовжував спостерігати.

Тим часом Баревич із Юрою Мехаметом вийшли з каптьорки. З Джурина подзвонили, що машина з лісом — поламалася. Робітники розійшлися.

У розмові з Мехаметом про лати на антену Дмитро запитав, чи не міг би Іван, син Мехамета, привезти телевізор із Чорткова.

«Та, певно, зможе. Я побалакаю з ним».

За тиждень на пилорамі збили дві лати. Їздовий Яринський фірою привіз їх на Баревичеву обору.

У п’ятницю Дмитро Баревич дістався до Чорткова забирати телевізор. Мехамет домовився з сином, що Баревич чекатиме біля радіотехніки. Масивний ЗіЛ-157 під’їхав до магазину. Дмитро Баревич із молодшою дочкою Настею, вже зачекалися на шофера. Настя проходила практику медсестрою в пологовому будинку, але з такої нагоди відпросилася. Мехамет відчинив лівий борт і допоміг Дмитрові піднести велику пачку з телевізором на кузов. Настя сіла в кабіну поруч із Іваном. А Дмитро, щоби телевізор не побився на стрімких поворотах, переліз через борт і всівся з ним на кузові. Проїхали місто, минули Білобожницю. На митницькому повороті в Джурині та на інших крутих поворотах Настині коліна часто торкалися Іванових. Дівчина постійно відсувалася, але на розбитій дорозі, коли машиною почало кидати в різні боки, Настине ліве коліно й литка билися об перемикач швидкості.

«Тримайся», — казав Іван.

«Я тримаюся», — відповідала.

«На кого вчишся?»

«На медсестру».

«Тепер будете телевізор дивитися?»

«Тато дуже хоче».

«А мама?»

«Вона за тим не дуже».

Митниця від якогось часу перетворилася на прохідний двір. Митницькі роди, що вважали себе місцевими, хоча хтозна звідки й коли прийшли до селища їхні предки, спочатку недовірливо поставилися до переселенців, а потім до того, що хлопці почали привозити з війська росіянок, білорусок, татарок із Донбасу, Уралу і Підмосков’я. Місцеві дівчата вискакували заміж за солдатів, що служили в Чорткові. Один такий прибився до Кланцаччиної Михалінки. Після Мехаметового весілля Михалінка втратила будь-яку надію, що Іван опам’ятається й прийде до неї жити. Але час минав — у молодого подружжя Мехаметів через рік народився син, і тоненька смужка надії, що тремтіла в Михалінчиній свідомості, зникла, як павутинка. Прийняла Михайлінка узбека-прапорщика. А через пів року вже стояла на автобусній із двома чемоданами і трирічною дочкою, яку тулила до себе Варвара. Виїхала Михалінка до Ульяновська. Узбек Міша безперестанку повторював Варварі на автобусній: «Всьо будєт, мамаша, харашо».

Навесні перед Паскою прорвали колгоспні ставки — потічком пішла риба. Глибокі сніги топилися несподівано швидко, та й крига після лютої зими важкими брилами напирала на береги. Ось чому дамби й не витримали такого напору. Ще зранку шум стрімкої течії, переповненої рибою й подрібненою кригою, наближався до Митниці. Потічок розширився, набух, як сонна артерія, захоплюючи на своєму шляху окрайці берегів. Течія широким засягом змивала залишені на зиму в городах підгнилі дерев’яні опудала, діряві відра та зрушувала камені, через які люди переходили потічок. Гул наростав, біг наввипередки течії, попереджав про небезпеку. Першими помітили весняний рибохід школярі, що нипали під мостом. Там, де течія потічку досягала півтора метра вшир, вони зривали мерзлу шипшину. Усе, що залишилося після горобців і синиць, потрапляло до кишень. Розломиш таку ягоду — натреш волохатим насінням долоні, а тоді помастиш обличчя однокласниці — і бідне дівча цілий урок чхає, бо свербить шия або пашать щоки. Ще здалеку, бо кущі росли не над самим потічком, а де їм забагнеться, найстарший із тієї хлопчачої зграї — верховода Івасенко, побачив сильну течію, що викидала на сніг разом із потрощеною кригою рибу. Перед їхнім зором відкрилося небачене — риба не поміщалася в руслі, вона пливла одна по одній. Більша випихала меншу на берег, перекидаючись у повітрі, наче від кисневого голоду в спекотні літні дні. Івасенко визбирав зі снігу рибу й почав запихати, скільки міг, у кишені пальта. Він забув про все на світі, а найперше про волохате шипшинове насіння, яким хотів натерти однокласницю Надьку. У нестримному потоці бовталися коропи, карасі й окуні. Про чудо дармової риби встигли переказати батькам хлопчики, що побігли наввипередки домів. Коли до потічка прибіг із‑за залізного склепу шеверногий Пуда, щоб на власні очі побачити чудо, про яке гули в селищі, злодійкуваті Долотки вже наладовували перший мішок. Усім у них керував однорукий дідо. Пуда побіг під міст, але одумавшись, повернувся до Долотків і поросив у них позичити мішка. Долотки збрехали, що не мають. Тоді Пуда помчав додому. Якщо б хтось тієї миті дивився йому вслід — то не зрозумів би, як ноги Пуди, виписуючи такі вісімки під час бігу, доносять його до потрібного місця. Поки він повернувся, на обох берегах потічка стояло стільки людей, скільки буває на весіллях або похоронах. Івасенки прибігли з мидницею і двома виварками. Навіть пожежники Несторцьо й Довгий примчали й тягнули шланг до потічка, штовхаючи людей. Ніхто цим лежебокам не вірив, що випадково приїхали набрати в резервуар води. Рибу брали голими руками! За годину риби поменшало. Збовтана течія заспокоїлася. Видно все, що було в тих промислових ставках, остаточно спливло. Що вдалося впіймати — впіймали, а решта потрапила в Джуринку, річку ширшу і глибшу. Долотки вирішили наздогнати те, що не втрапило до їхніх рук. Зрозумівши, що в потічок допливають залишки, вони завели мотоцикл із коляскою й, долаючи сніги, доїхали до Старого млина, а звідти бігом на Джуринку. Закинувши кілька сітей, наловили ще зо два десятки коропців разом із дрібними ковбликами й карасиками. Видно, решта таки попливла аж до Дністра.

Рибу смажили з понеділка до суботи, а риб’ячий запах оповив Митницю так, наче вона була справжнім рибальським селищем. Митниці пощастило того рибоходного року ще з одним — відкрили фельдшерський пункт. У просторій, збудованій за Австрії, на кілька кімнат хаті, хворих приймала фельдшерка. Інколи приїжджали лікарі з Чорткова. Фельдшерський пункт обладнали сяким-таким медичним устаткуванням. Коли надходила осінь, а за нею зима, тобто коли шляхи до Митниці спочатку розкисали, а потім їх задувало снігами з полів, то єдиною надією на спасіння була фельдшерка. Взимку фельдшерський пункт взагалі-то зачинявся. У приміщеннях було холодно. Грубки й комин, давно нечищені, погано розпалювалися. Ось чому фельдшерку кликали додому, якщо хтось хворів. Діти переважно хворіли на застудне: кашель, ангіна, грип. Тоді фельдшерка брала свій нікельований чемоданчик із двома шприцами на цілу Митницю. Один більший — для дорослих, а менший — для дітей. Припасалася ампулами й, незважаючи на погоду чи пору доби, йшла до хворого. Найчастіше — збивати дітям гарячку. Розпалювалося у грубі, у подовгастому металевому футлярі кип’ятилися шприци. Після цілого дня катання на лижах із високого горба перед Джуринкою, який діти висковзали, у кінці невеличкого трампліна утворювався лід. Якщо морози були тріскучими, то річка перемерзала навіть у мілководних місцях, а коли мороз попускав — вода підмивала лід, і він кришився. Цілий день, ковзаючись на лижах, дітлахи їли волохаті зерна шипшини та сніг. Кущів шипшини вздовж Джуринки чимало, щоби ягід вистачило птахам та бахурам, яких не докличешся додому.

Одного такого дня, надвечір, у фіолетових сутінках, Пуда вилетів із трампліна й шугнув на окраєць криги при березі, провалившись у воду. Намокла одежа, лижі тягнули вниз. Пуду швидко витягнули хлопці, але одна лижа пішла на дно. Болонієва куртка й байкові штани швидко вкрилися крижаною плівкою. Поки мокрий Пуда дійшов додому, мороз устиг схопити його горло, і до вечора ним теліпало від гарячки. Пудина мама взяла алюмінієву ложку, притисла йому язик. Горло було червоне, наче вугіль у пічці. Параска заметушилася й, накинувши на себе футерко й грубу хустину, побігла до фельдшерки. Жар пробирав — Пудою трясло. На кухні пахло нафтою. Параска, обліплена снігом, повернулася і стала чекати фельдшерку.

Баревич їхав до Чорткова на суд — чекав рейсового автобуса. Вбрався в зеленкуватий із білими тонкими смужками костюм і синю лавсанову сорочку. День у Чорткові не базарний — тому митницьких на автобусній небагато. «Менше розпитуватимуть», — думав Дмитро. Старший внук Сашко, який кілька років навчався в спецшколі, хлопець злодійкуватий і брехливий, утримувався під арештом у чортківській тюрмі. Нині мали судити. Вставши вдосвіта, Дмитро підголився електробритвою, змастив лице дешевим одеколоном. Тикєна попрасувала штани, злежані в шафі. Це вона переконала чоловіка одягнути костюм, який він кілька разів хотів продати. Випивши ячмінної кави, Тикєна почала завертати в газету передачу.

«Може, вдасться передати…» — сказала вона, знаючи наперед відповідь Дмитра.

«Я йому передам, скурвому синові», — бо відколи Вірка привезла Сашка з Казахстану — Баревичі втратили спокій. Але передачу взяв.

Побачивши свого ровесника, сухоребра Маринка, яка їхала на бадання до шпиталю, запитала:

«До кого їдеш, Митре?»

Баревич прокашлявся, сплюнув зелене харкотиння й по-господарськи розтер мештом:

«Та, так до савбезу чогось кличут».

«Як будеш, то запитайсє, чи будут підбільшувати пенсию? Я чула, шо будут».

«Єсли скажут мені — то ти перекажу».

Автобус під’їхав до зупинки. Горстка людей стала перед дверми. Першою прошмигнула Маринка. В автобусі майже всі місця були зайняті. І щоб не сидіти поруч із Маринкою, яка цілу дорогу розпитуватиме про те і се, Баревич пройшов між рядами й утиснувся на бамбетлі ззаду. Сидіти там було незручно — у спину грів мотор, а з задніх дверей крізь діри заносило порохами.

До Митниці Баревич повернувся останнім рейсом. Додому не пішов — піднявся на другий поверх чайної. У подовгастому приміщенні, за кількома столиками сиділи шофери. У буфеті не було нікого, а з кухні, звідки видавали замовлення, доносився жіночий сміх. Буфетниця Лозинська, певно, пішла замовляти закуску. Баревичеві на суді ніхто не дозволив передати приготовлену Тикєною сітку, тому з чим поїхав — з тим і приїхав. За склом холодильника стояло кілька салатів, порізані з цибулею оселедці й ковбаса. Дмитро вирішив, що візьме сто грам і закусить тим, що призначалося для Сашка. Прийшла Лозинська в накрохмаленому білому фартуху. Буфетниця привіталася й, почувши Дмитрове замовлення, почала наливати з відкоркованої пляшки «Столичної». Піднесла мірку вгору й на око визначила сто грам.

«Не доливаєш?»

«Та вам ніколи не вгодиш», — віджартовувалася.

Останнім часом Дмитрові пригадувалося дитинство. Воно поверталося, щоб розгладити зморшки на його серці. Перше, що згадувалося, — як вони з Юстином Микуляком та ще кількома хлопцями грали на Ставищі в кічку. Дмитро з Юстином вчилися в гімназії, і там на шкільному спортивному майданчику грали у футбол і крокет. Приїжджаючи до Митниці, гімназисти показали ровесникам гру в крокет, але ті, зігравши раз чи два, відмовилися і продовжували грати в улюблену всіма кічку. Згадався й той день, коли Юстин необережним ударом по підкинутій вгору палиці перебив сухожилля правої руки Долоткові, синові найбіднішого митницького селянина. Саме це каліцтво вбереже в майбутньому Долотка від військової повинності. Баревичеві того ранку не хотілося йти грати. Юстин прийшов по нього й випросив. Навчання в гімназії розпочиналося через два тижні. І хлопці використовували останні дні ферій, забавляючись із сільськими ровесниками. То рибу ловили біля Млина, то підстерігали на городах кротів, заливаючи їхні нори водою. Саме того дня напустився на селище туман. Було так біло, що за два кроки в деяких місцях не можна було побачити перед собою нічого. Учора ще був теплий вересневий день, а під ранок позимніло. І невідомо звідки, може, спочатку з русла Джуринки, спливли догори білі густі смуги, які накрили всі вулиці та околиці селища. Туман наче забинтував усе. Юстин сказав, що пограти в тумані буде цікаво. На Ставищі все-одно хтось вигнав пасти худобу, тому гравці знайдуться, запевнив він. Брести вулицями в пелені густого туману було цікаво. Назустріч Дмитрові з Юстином виринали голоси й постаті, а потім, як і хлопці, зникали в тумані. На Ставищі справді зустріли кількох пастухів, серед яких і Долоткового сина. Гру розпочали з того, що послали Долотчиного виламати кілька гнучких палиць із верболозу. Тим часом Дмитро з Юстином прихопленим мисливським ножем проштрикали місце під ямку.

Дмитро штрикав, а Юстин вибирав розпушену землю. Долотчин повернувся з п’ятьма палицями для гравців. Патик, який підкидатимуть у повітря й битимуть із розмаху по ньому, виламали з дикої яблуні. За час приготування до гри туман трохи розсіявся, і можна було вдалині бачити темну річку. Після кількох ударів Юстин щосили замахнувся, коли Малий Долотка підліз збоку, щоби поправити яблуневий патик на ямці. І в ту мить Юстин щосили траснув по руці. Малий скулився, зайшовшись сильним плачем, схопився за руку. На місці удару рука посиніла, як базник. Від того часу рука в хлопця теліпалася, а Микуляки, щоби загладити синову провину та щоби справа не дійшла до суду, як Долоткам радили вчинити, вділили їм чверть шнура поля.

«Як тоді підліз малий Долотка?!» — запитував себе Баревич із почуттям провини, наче то вдарив він, а не Юстин.

Над селищем удень падали курячі дощі, а ночами згорілими сірниками зсипалися зорі. Кашель душив Дмитра і вдень, і вночі, не даючи ні жити, ні вмерти.

Здавалося, що ночами він чує, як пливуть річкою срібні карасі, долаючи тяжку воду, куди звалювалася від полохливого доторку якогось звірка намокла глина.