Вічний календар

5

Унтер-офіцер Єфім Фролов із рядовим Тіхоном Сєлєзньовим поверталися з Горб-Долини верхи на мулах. Їхали без сідел, тримаючись за гриви, по-кавалерійськи обхопивши ногами мулячі черева. Біля Червоної керниці кавалеристи з ескадрону Уральського полку зустріли вершників викриками. Щойно повернувшись із розвідки, здалеку бачили вони одиноку турецьку кухню, привалену землею. Під’їхавши до своїх шанців, розповіли про побачене. Унтер-офіцер Фролов разом із Сєлєзньовим вирішили підкрастися до місця вибуху. У видолинку біля Червоної керниці, неподалік кавалеристів зупинилася санітарна рота. Кілька сестер милосердя прали брудну білизну. Потім Фролов розповідатиме про те, як вони з Сєлєзньовим пробралися до місця вибуху. Побачили перевернуту похідну кухню, з якої виливалася чорна юшка. Розрізали ножами хомут, шлеї та попони двом мулам і звільнили тварин. У більшого мула від гарячих підтьоків попеклося підчерев’я, у меншого — праве стегно. Сєлєзньов при таких розмовах додавав, що обоє бачили присипаного землею турка, по чорному лиці якого вже лазила мушва. Саме до того місця, звідки верхи приїхали до Митниці Фролов і Сєлєзньов, турки довозили своїм частинам їжу польовими кухнями. Там, на лівому фланзі, за кількасот метрів від Горб-Долини, тримали оборону турецька піхота з артилерією. У Язлівцях турецькі військові куховарили. В окремих чанах варили свою їжу, за якою наглядав імам, дбаючи про правильне розуміння хараму і халялю. Уже нам відомий Кюбат допомагав куховарам і розвозив обід до шанців. Оскільки запліччя союзників — австрійців і турків — знаходилося в Язлівцях, то звідти дорога до передових шанців займала годину. Цього дня, коли солдати влаштували перестрілку, а артилеристи прицілювалися, снаряд, випущений із російського боку, розірвався саме біля Кюбатової кухні. Вибухова хвиля відкинула Кюбата і присипала землею. Це врятувало його від полону, бо Фролов із Сєлєзньовим подумали, розрізаючи ножами віжки й посторонки, що турок убитий. Вскочивши до Горб-Долини, Фролов і Сєлєзньов вичекали, коли з австрійського боку припиниться стрілянина. Вивільнивши двох мулів, щодуху верхи помчали до Митниці.

Кавалеристи, не очікуючи такої сміливості від піхотинців, поплескували героїв по плечах. Розпитували й дивувалися цій дивовижній пригоді. Надвечір знайшовся ветлікар, який обробив обом мулам рани. Наступного дня прийшов до Фролова санітарний фельдшер і попросив передати одного мула санітарній роті. Фролов подумав — і віддав більшого. Меншого лишив собі.

Попідлідвзеленікукурудзи був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки. Брехав, відколи себе пам’ятає. Навіть на своє весілля не з’явився. Молода з гістьми прочекали молодого до вечора. Уночі, коли гості з сумного весілля розійшлися, лишила на ніч кульгавого музику. З ним і повінчалася. А коли поголос доніс до Митниці, що Попідлідвзеленікукурудзи ославив молоду дівку, то питалися його про це. «Та я казав, що сє вженю з нев». «То чого ж не вженивсє?» «Я не казав, шо сего літа». Любив оповідати про біди, перебрані на вродливих дівчат, що ходять Митницею та збиткуються над людьми. Наче зустрів узимі коло рури таку одну, але втік від неї попід лід в зелені кукурудзи. «Та звідки взимі зелені кукурудзи?» — допитувалися слухачі. «А-а-а, — відказував брехун, — поки я від тої біди втікав, то вже було літо». Попідлідвзеленікукурудзи вдалося обдурити навіть отця Феліштана, наговоривши на сповіді, що Явдошина дитина — то Критаїв байстрюк, а отцева служниця краде по селу курячі яйця й купує за них в Альтмана цукерки, бо дуже їх любить. Попідлідвзеленікукурудзи приходив до Великодньої сповіді, але панотець не слухав, що той там меле. Гріхи брехунові відпускав, бо належалося відпускати й найбільшим грішникам — убивцям, перелюбникам, злодіям, марнославцям, заздрісникам. Пам’ятаєте, що летуни, пролітаючи над Митницею, скидали шоколад і листівки з зображенням імператора? Одного серпневого дня Попідлідвзеленікукурудзи захотілося солодкого. Він пішов за селище, наблизився до Горб-Долини і став виглядати аеропланів. По обіді того ж дня унтер-офіцер Фролов привів Попідлідвзеленікукурудзи до штабу. Штаб тимчасово розміщувався в покоях отця Феліштана. Тут ночував ротмістр. Він спав на бамбетлі, а його денщик — на соломі у стайні. Відколи москаль оселився у стодолі, Феліштан сам ходив вибирати курячі яйця з гнізд під дахом. Спочатку він почув крізь побиту шрапнеллю черепицю знайомий брехунів голос. А тоді підійшов ближче — і побачив на оборі Фролова з Попідлідвзеленікукурудзи. Фролов доповів, що привів австрійського шпигуна. Ротмістр, не вдаючись у деталі, наказав повісити Попідлідвзеленікукурудзи. Почувши наказ офіцера, отець зліз із драбини, побіг до ротмістра. На оборі, поки Феліштан злазив із драбини, нікого не було. Офіцер знайшовся в садку. Він збирав у траві яблука. Феліштан почав просити за брехуна. Він переконував офіцера, що знає Попідлідвзеленікукурудзи давно, йому, кого з місцевих не запитай — скажуть, що бракує клепки. У кінці садка Фролов і ротмістрів денщик готували екзекуцію — закидали шнурок на найгрубшу гілку ясена. Життя брехунові врятувало те, що з першого разу Фролову не вдалося закинути шнурок. Попідлідвзеленікукурудзи стояв збоку зі зв’язаними руками. Офіцер покликав унтера Фролова. Той передав шнурок денщику. Ротмістр наступив чоботом на зогниле яблуко й ледь не посковзнувся. Вилаявся. «Унтер, отвезешь арестованного в жандармерию. Пускай проверят на всякий случай, — звернувся він до Фролова. — Вот с батюшкой на его двуколке».

Феліштан правив бричкою, бо руки в Попідлідівзеленікукурудзи були зв’язані.

З рушницею через плече на мулі, як конвоїр, їхав Фролов.

Зима з 1915 на 1916 скаженіла.

Дім Коритовських стояв пусткою — Гелена з дітьми на початку війни встигла виїхати з Чорткова разом із чортківським піхотним полком, що відступав, а Феліціян служив при штабі військової комендатури в Сяноку. Коритовські між собою листувалися. У їхніх листах, попри питання й відповіді про здоров’я, дітей і харчування, Феліціян бідкався про будинок, який перебував на території, зайнятій російськими військами. Феліцян сповіщав дружину про вичитані в пресі повідомлення — солдатня грабувала та нищила фільварки, палила господарські будівлі, реквізовувала худобу. Дика дивізія на короткий час увійшла до Митниці. У селищі лютував тиф. Командування наказало кавалеристам розквартируватися в порожньому домі. Протягом двох тижнів темнолиці вояки в баранячих шапках спалили залишки вугілля та заготовлені на зиму дрова. За фасадом будинку зрубали кілька столітніх сосон. Потім почали розбирати дахи стаєнь. З усіх фільварків Чортківського повіту російські інтенданти забирали породистих коней до кавалерійських частин. Племінних голландських корів відправляли вглиб Росії — до Самарської губернії. Пограбування, звісно, не оминуло фільварку Коритовських, хоча дещо форналі встигли приховати по своїх стайнях. Побоювання, висловлювані Феліціяном у листах, підтвердяться після війни, коли Коритовські, повернувшись до Митниці, застануть руїну. Гелена натомість, описуючи своє з дітьми життя в Кракові, скаржилася на кепський стан здоров’я Владислава Алоїза й питала поради: чи не варто поїхати з дітьми на курорт, бо хтось їй підказав Баден-Баден. Феліціян застерігав дружину від необачного кроку — куди-небудь вирушати з Кракова. Він писав: «Геленко, знайди на місці доброго лікаря. Ситуація на фронтах непевна. Повір мені — усе може змінитися навіть за кілька годин. Не ризикуй життям наших дітей і своїм».

У Чорткові покинуті біженцями квартири та готельні кімнати «Брістоля» займали російські офіцери. У єврейських халупах набивалося по десять-двадцять солдат. За кілька кілометрів від фронту, на випадок неочікуваної ворожої атаки, міські вулиці поперегороджували колючим дротом. Посилено охороняли колію. На залізничну станцію прибували потяги з поповненням та артилерією. Перед великим наступом, запланованим на весну, заклад пані Бенціровської біля станції несподівано розширився. Обидва двоповерхові будинки, залишені австрійськими колійовцями, Бенціровська прибрала до рук. Разом із хвилями поповнення до Чорткова внадилися дівчата з-за кордону. Але який тепер кордон? З Вінниці, з Києва в офіцерських вагонах і санітарних потягах прибули з патріотичних мотивів кілька повій. Приїхали з медичними книжками, завіреними поліцмейстерами губернських міст. З собою привезли презервативи з риб’ячих міхурів благородних сортів риби. Незважаючи на те, що чортківські лікарі — військові й приватні — взимі 1916 року фіксували спалахи венеричних хвороб — у шухлядах креденсів Бенціровської пріли офіцерські та солдатські рублі, а власниця веселого закладу мала охоту прикупити третій будинок. Спам’яталася — через відмову в комендатурі міста. У короткі зимові дні двері до закладів Бенціровської не зачинялися.

Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.

Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.

Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два огирі, ні сороката кобила не розуміли.

Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.

«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.

Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:

«Який я радий побачити й почути тебе!»

Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.

Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:

«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»

«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».

«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».

«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».

«І я не розумів, що трапилося».

«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».

«Якби не ті два росіяни, теперішній твій власник Фролов і той, як його…»

«Сєлєзньов».

«Так-так, Сєлєзньов. Якби не вони, то гаряча зупа виїла б живіт до кишок».

Вони помовчали. Можливо, кожен подумав про щось своє.

«Обпечене Черево!»

«Що, Червонобоке Яблуко?»

«У тебе до війни скільки було господарів?»

«А чого ти питаєш?»

«Та так чогось, — сумовито сказав мул Фролова, — пригадалося, з усіх хто мене купував і продавав, найгіршим був господар зі Стамбула. Щоранку виганяв мене зі стайні в найбіднішій дільниці, щоби встигнути до першого-ліпшого корабля з пшеницею. Чи ти бував у Стамбулі?»

«Тільки перед відправкою на фронт».

«Ага, я прожив там два роки, так от, кожного ранку ми сходили однією й тією ж вуличкою до порту. Там на вантажників уже чекали кораблі. Крам привозили з усього світу».

«А чим він тебе годував?»

«О, це питання! — збуджено замотав головою червонобокий. — Він крав із мішків пшеницю. Продірявлював шилом дірку, і поки ми з ним доходили до складу, я вже дещо на обід мав. Був такий злиденний, що грошей ледь вистачило на купівлю мене. Я годував його велику родину два роки».

«А далі?»

«А що далі? Прожив на селянському господарстві, а тоді військові інтенданти почали скуповувати коней і мулів — і господар вигідно мене продав».

Обпечене Черево уважно слухав свого молодшого товариша.

«Знайшов, що згадувати, Червонобоке Яблуко, — Обпечене Черево видихнув сперте повітря, — мені чомусь пригадуються покриті весняними квітами поля, і я — мале лоша, бігаю, задерши хвоста біля мами. Моя мама чотирирічна кобилиця. Господар спаровував її кожного року з одним із чотирьох ослів. Маму-кобилу природа нагородила норовистим характером — не від кожного з господаревих ослів хотіла потомства. Моїм батьком виявився той, кого господар призначив возити до міста килими, ткані жіночою половиною його родини. Тому, Червонобоке Яблуко, мій батько завжди перебував у дорозі. Коли господар бачив, що моїй матері навесні прийшла пора спаровуватися, він запрягав до міста іншого, а того, кого хотів спаровувати, залишав у стійлі, годуючи добірним зерном та пахучим сіном. За два тижні батько-осел набирав ваги, його боки наливалися міцними м’язами, а на череві набухали грубі жили. З-поміж його ніг вилазила довга чорна рура, а тоді, скорочуючись, зникала. Чуючи поруч у стійлі материні запахи, він починав ослиним голосом накликати її до себе. Вона також щоночі іржала, даючи зрозуміти, що час для спарювання настав. Мені минув рік. І я вже з дітьми господаря їздив за село. Діти збирали хмиз і, наладувавши на мою спину, привозили додому. Того ранку, Червонобоке Яблуко, у двір вивели мою маму, тримаючи її за вуздечку, закривши й відгородивши дерев’яною огорожею місце, де мій батько спаровуватиметься цього року, щоб дати господареві ще одного працівника. Мама, погарцювавши, заспокоїлася. Тоді господар випустив батька-осла. Він із розгону побіг до кобили-мами, але з першого разу не поцілив у потрібне місце. Ну, ти розумієш, Червонобоке Яблуко, про що кажу?»

«Звісно, Обпечене Черево».

Вони знову помовчали. З двору крізь щілини в дверях несло снігом. Минула північ. Мули не знали, до якого часу дозволено їм говорити людською мовою.

«Як ти думаєш, ця війна коли-небудь закінчиться?» — запитав знову Червонобоке Яблуко, проковтнувши зліплений і обмерзлий овес.

«Не знати, — відповів йому товариш. — Нещодавно фельдшер Міронов, із яким їздимо на передову, сказав сестрі милосердя, що війна триватиме ще два роки. Він нещодавно їздив у відпустку й ходив там до ворожки».

«Два ро-о-оки? — протягнув Червонобоке Яблуко, — я вже хочу додому».

«До якого?» — запитав Обпечене Черево.

Червонобоке Яблуко задумався.

«Справді, — сказав він. — Ми вже давно не маємо ніякого дому».

«Дім, — продовжував говорити мул-санітар, — у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя».

«То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої?»

«Так, — сказав Обпечене Черево, — так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна».

«Коли з’явилися ті невірні, Фролов і Сєлєзньов, і витягнули ножі — я подумав, що нам настав кінець».

«Я так само про це подумав», — по-ослячому зітхнув Обпечене Черево.

«Фролов каже, що вони воюватимуть до перемоги».

«Значить, мені ще довго возити з сорокатою кобилою їхніх поранених».

Червонобоке Яблуко ще щось хотів сказати, але в той час над стайнею, де стояли мули, зблиснула перша зірка. Тієї миті до мулів повернувся замість слів ослиний свист.

Унтер-офіцер Єфім Фролов походив із сільця Старово на річці Согожа Судайської волості, Чухломського уїзду, Костромської губернії. До мобілізації 2 квітня 1915 року Єфім виконував обов’язки сільського писаря й був ратником ополчення першого розряду. Щойно оголосили нову мобілізацію й почали забирати ратників першого розряду, Єфіма покликали на війну. Проводжали їх із Костроми з музикою. Перші вбиті та поранені, уродженці Костромської губернії, списки яких публікувалися в місцевій пресі, ще не зовсім опечалили громадянство. Запал вести війну до перемоги над ворогами царя та імперії був ще високим. Ось чому бадьора музика військових оркестрів на російських залізничних станціях підносила дух тих, хто від’їжджав, і тих, хто проводжав. Новобранці сподівалися до Різдва повернутися додому, бо скільки того германця? У 1916, після великих втрат на Західному фронті та частковому відступі російських військ із Галичини, оркестри ще бадьорили новобранців маршовою музикою, але серед громадянства велися скрушні розмови про марні втрати. По містах розпочиналися страйки, ціни зростали і, як наслідок, зростало невдоволення. «У потягах, — писав Фролову двоюрідний брат, швейцар-камердинер князя Куракіна, — їздять комерсанти, німці-колоністи, перевозять законтрактованих корейців-робітників, полонених турків. На маленьких станціях, у чайних, у брудних готеликах можна зустріти євреїв, які скуповують у поміщиків землі з лісами для виробництва шпал». Так-от, той брат описав Єфіму ще одну подорож потягом, у якому їхали комерсанти і фронтові офіцери. Комерсанти розповідали свої пригоди з перевезенням товарів, конкуренцією, втратами. Офіцери слухали з великим незадоволенням. Один на повен голос сказав, що в кожному уїзді потрібно розстрілювати п’ять-шість купців, які займаються спекуляцією, притримуючи товари. У Костромі на початку 1916 року по борошно, цукор, яйця і м’ясо стояли черги, траплялася штовханина й бійки. З’явився новий промисел — стояння в черзі за 50 копійок, на це охоче наймалася міська біднота. Фролов натомість писав, що перебуває на фронті в селищі Митниця, в Галичині, їздить на мулі, якого відбив у турецького солдата. За цей бойовий вчинок сам брат царя Міхаіл Алєксандровіч нагородив його годинником. За тиждень до Пасхи 1916 року унтер-офіцеру Єфіму Фролову приснився сон. Хто з ним розмовляв у тому сні — святий чи янгол — Єфім сказати не міг. Лице того, хто сповістив Фролову про поранення, було прозоре й укрите туманом. У сні йшов Єфім уздовж шанців. Біля бліндажу побачив, що на нього хтось чекає. Коли порівнявся, то чоловік, а може, янгол, сказав, що невдовзі він буде поранений. Сєлєзньов запитав: «Яке поранення — важке чи легке?» Лице, закрите туманом, відповіло: «Важке». Наступного дня унтер-офіцер привів своїх підлеглих до складу гвинтівок і гранат. Склад польовий. Фролов наказав солдатам забирати гвинтівки. Один із підлеглих унтер-офіцера необережно зачепив гвинтівкою гранату. Впавши під ноги Фролову, граната вибухнула — і детонували інші. Останнє, що зафіксувала пам’ять, — яскравий спалах вогню. Поранений в обидві ноги Фролов, наче підстрелений заєць, намагався ступити кілька кроків. Йому це вдалося, але через п’ять метрів він упав. Свідомість повернеться до Фролова, коли санітар стягуватиме пробиті осколками чоботи. Тоді він розплющить очі — і вдихне їдкий дим, а через мить почує крики і стогони інших поранених. Якийсь час Фролов нерухомо лежатиме на зазеленілій траві, вдивляючись у митницьке небо. Продерті вітрами хмаринки, схожі на той туман, що прикривав оте прозоре лице, летітимуть небом.

Фролова відправлять із Чорткова на лікування до Києва.

Червонобоке Яблуко, втративши господаря, приб’ється до Баревичів, а Обпечене Черево піде з санітарною ротою за наступаючими військами.