Відлуння любові: жінки

Перш, ніж настане світанок

…Три роки тому Олесь проміняв велике місто і двокімнатну квартиру на лісову сторожку. Здавалось би, це житло, в якому ніхто з карпатських лісників і не думав мешкати, а чоловіки з навколишніх сіл не запрошували на потайні побачення своїх любасок, геть непридатне для життя. Бо в дрімучих темних смерекових лісах сонце ніколи не обціловує, лише інколи дощ промочує. Бо люди тут нечасті гості.

Але молодому ліснику ті всі незручності були на руку. Навпаки — просив лісничого. Одного дня прийшов, продерся крізь гущавину, кинувши чемодана та невеликого клунка, поклонився порогу:

— Здрастуй, хатинонько…

Першої ночі спав неспокійно. Було холодно й темно. Пугачі несли нічну варту надривними хриплими своїми голосами. А ще — старі дуби стогнали, бо крутило їм гілля-руки на негоду. В передранні дрібним танцем пробіг по дерев’яній покрівлі дощ.

А негода і направду мала прийти незабаром, десь наприкінці жовтня. Бо нема вічного літа, хіба в раю.

Вранці Олесь взявся до праці. Знайшов припалі пилом та окутані іржею лопату та сокиру.

Відкопав глину-червоницю. Віддалік на галявині знайшов чуприни густої напіввисохлої трави.

Водицею-дощовицею розвів в’язку глину, посікши сокирою дрібно млаку, і її докинув. Тоді взявся забивати всі видимі щілини… Працював без спочинку. Через тиждень в сторожці стало тепліше і затишніше. В горнилі старої пічки затанцювало полум’я…

І заспівали невидимі флояри мелодію чарівливу…

Задрімав Олесь на хвилю-другу, а коли прокинувся, то побачив біля порога дівчину в сорочці білій.

— Доброго вечора… А я вам знову вечеряти принесла… — прошептала…

— То подай вечерю мені до рук моїх… — відповів шепотом Олесь.

А як схилилась вона перед лісником молодим, то поплив світ перед очима їй. Бо навколо — темінь-темінь. Знайшов Олесь її губи, що ще вчора не всолодився цілувати їх. І до ранку, до ранечка туманного насититись не міг. А потому вона вишмигнула з сторожки та в прохолодну сивінь. Відсторонювала легенько сотні чіпких ялинових гілок-крил. І згадувала його розповідь:

— Вона хотіла до Парижу. Вона марила тим містом. Уві сні не раз підносилась на вершечок Ейфелевої вежі, сідала там на хвильку горлицею білою. Але тьмяні від сліз меланхолійних хмар залізні поручні були слизькими. І вона падала… падала донизу. Не допомагали їй крила. Бо що то легкі пір’їни проти важко вихору? Одного дня вона долетіла до землі і не прокинулась. І земля чіпкими обіймами вчепилась в її вичахле в від хвороби й безсилля тіло.

Я ще встиг приїхати до лікарні, забігти в палату, припасти до її грудей, де вже клекотав вулкан смерті.

Вона відкрила очі і подивилась на мене журбою листопадового неба. Потім прошепотіла:

— Олесю, де мої крила?

Я не знав, що сказати їй, але, оговтавшись по хвилі, мовив:

— Кохана, не журися… Ти вже завтра матимеш крила…

— А сьогодні? Вже вечір і я хочу знову полетіти на вершечок тієї холодної залізяки. Я вже не стану горлицею?

— Станеш, Ольго…

— Я тобі вірю…, — прошепотіла вона.

Я всю ніч молився, а на ранок вона отримала крила. Вона стала янголом…»

І знала перша лісовикова дочка, що не замінить Олесеві Ольги. Хоч старалась. Хоч прагнула.

А невдовзі приїхав по неї з далекого лісу жених, що з давніх батькових друзів. І вона сказала йому «Так». Непоказний, в кожусі, шапці кучерявій, що аж на очі, з руками мозолястими. Та найперше запитав увічливо: «Дівчино, а як твоє ймення?»

А Олесь навіть імені її не спитав ні разу…

Та наступного літа, як збирав гриби для того, щоб взимку, як замете снігами холодними, теплу юшку варити, зустрів другу дочку лісовикову. А що в першої коса була до пояса, а що в другої стан тонкий та звабливий…

Ой припадав Олесь всеньке літо та пів осені до груденят пругких, та обціловував її всю, як скарб найбільший.

А як останнє листя з кленів осипалось, сказала дочка лісовикова: «Мене батько заміж хоче віддати. Завтра свати прийдуть…»

Олесь промовчав. В ніч останню, в ніч прощальну він заговорив:

— Упродовж тих щасливих років, коли ми з Ольгою були разом, я не переставав повторювати: «Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою». Мені було смішно, коли почув десь по радіо від якогось філософа, що людина, навіть будучи серед мільйона інших, може бути геть самотньою. Відчуття самотності настає тоді, коли розумієш справжню цінність речей. Ольга відійшла від мене на порозі зими. І я пошкодував про втрачені миттєвості, коли ми з нею не були разом. Хвилина із заплющеними очима — це шістдесят секунд темряви. Коли розумієш цінність хвилини світла, стараєшся на дармо не заплющувати очей. А потім я зрозумів, що кожен з нас проживає своїх сто років самотності. Головне — прожити їх не в темряві. Коли цінуєш кожну прожиту хвилину із розплющеними очима, самотність відступає в тінь і не надокучає…»

Тоді мовчала вона, та відчув Олесь, як пекучі сльози дівочі його всього обпікають…

Та не запитав він ні імені її, ні чого плаче. Попрощались мовчанням. І наступного дня сороки-білобоки вибивали азбукою Морзе: «В середульшої лісовикової дочки весілля, весілля… В неділю, в неділю»…

До Олесевої сторожки приступила темрява і самотність. Йшов він на обхід — самотність кралася вслід їжаком, косив сіно для лосів та козуль — вискакувала з-під коси коником-стрибунцем, збирав жолуді чи горіхи — вигулькувала білченям на дереві.

Так було багато днів. Та одного дня темрява і самотність відступили. Бо, як прав він свою одіж на березі лісового озерця, побачив дівчину. Третю дочку лісовикову. Ой, запізно узріла вона лісника молодого, ой зарано любов спізнала. Бо соромилася потім довго цілунків його палких та обіймів ніжних. Але звикла до них, як очерет до води. І жити без них не могла. І до Олесевих розповідей про Ольгу звикла.

— Знаєш, коли ми з нею були разом, я розумів що є люди-діаманти, а є люди-блискучі скельця. І не потрібно радіти, що знайшов діамант доти, доки час не переконає тебе, що це справжня цінність. Бо не все золото, що блищить до сонця. І не кожен справжній діамант оцінюєш вчасно. Я не оцінив належно. Але я цінував, як міг. І я був багатим, хоч не мав деколи за свою зарплату не те що букет троянд купити, але й однієї-однієї квітки. Якось напровесні, коли я повертався з роботи, побачив при дорозі розкішний кущ з вербовими котиками. Він ріс у воді, але неподалік берега. Я ступив на кригу… крига була тонка і я набрав повні чоботи води. Я не відчував холоду. Хоч йти довелось в мокрому холодному одязі через всеньке місто. Ольга відчинила мені двері, а я простягнув їй нехитрий букет. Вона поглянула на мене очима кольору весняного неба. Попереду була остання весна з Нею і перша зима без Неї…

Та якось найменша лісовикова донька запитала:

— Олесю… Ти любиш мене? Тільки правду скажи…

— Люблю… але не так, як Її. Дякую, що рятуєш мене від самотності…

Але ж він її від самотності не рятував. То буває так: є людина з тобою, але водночас зі словом її кожним пусткою тобі до серця віє.

Не прийшла вона ночі наступної до лісникової сторожки. І через день, і через сім днів не прийшла.

А лісове братство шепотіло поміж собою: «Найменша дочка лісовикова прибігла до озерця лісового, як ще сонце не зійшло. І плакала так, що озеро стало солоним від сліз її. І тоді водяник виплив. Прогріб собі дорогу, відсторонюючи п’явок, водяних жуків та сірих зміюк аж до берега, зупинився там і запитав: «Дівчино, чого ти плачеш?» І заплакала вона ще дужче. Бо лісник не любить її. Заміж не кличе, а тільки до постелі. Й імені її ні разу не запитав…». Водяник подумав трохи, а тоді пірнув у воду. По хвилі тримав у своїх руках білу лілію розквітлу: «Виходь за мене!». І вона подала водянику свою праву руку, а лівою за водяну гладінь трималася, доки ноги дна озерного відчували…»

Посивів лісовик наступного дня, як почув що для найменшої і для найулюбленішої донки мавки водянії весільні пісні відспівали…

Розповіло братство лісове батькові трьох дочок про лісника молодого… І прийшов він до Олеся днини білої та погожої.

— Щоб не бачив я тебе завтра в свойому лісі! — мовив грізно.

Маленький, згорблений, сивий чоловік в старому пошарпаному плащі гримнув з сучкуватою палицею об дощану підлогу так, що Олесь здригнувся.

— Куди я піду?

Але лісовика вже не було, тільки прочинені двері говорили про несподіваного гостя.

Того ж дня Олесь, який ніколи й нічого з лісу не давав нікому з селян, навіть дерева, що вже перетворилось на білий кістяк і майже не трималось землі, погодився на вмовляння чоловіка, що будував собі хату, та продав дванадцять найбільших і найкращих смерек.

Як кремсала їх гострозуба бензопила, то плакали смолою янтаревою. Але Олесь був вже до всього байдужим.

В кишені незвично хрускотіли новенькі купюри. Простягнув в автобусі першу випадкову водієві:

— А може, менші гроші маєте?

— Не маю… — знітився Олесь.

Водій незадоволено пробубонів:

— Доведеться виміняти половину виручки на вашу одну купюру…

…Олесь довго блукав вулицями великого міста. А потім зайшов випити кави. В інтернет-кафе було багато комп’ютерів і мало людей. Він вирішив посидіти в інтернеті. Зайшов на сайт знайомств. Її звали Шейн. Він не знав, що написати і клацнув банальне: привіт. А вона відповіла. І Олесь повернувся в гущавину великого міста. Міста, яке забрало в нього кохану жінку. Місто, яке подарувало йому жінку, чиє ймення він запам’ятав. Запам’ятав вперше через десять років після того, як його Ольга стала янголом.

— Знаєш, Шейн, перший зимовий сніг — як перше кохання: несподіваний, нежданий, незабутній… Але перше кохання приходить один раз на все життя, а сніг кожного року… примушує любити його, як кохану жінку… найкоханішу… Приходять до кожного з нас зі снігових віхол різні жінки, хтось з них залишається в серці і спогадах на одну ніч, хтось на місяць, хтось на рік… Шейн слухає Олеся, а потім запитує:

— А я? Я наскільки часу в твоєму житті?

Олесь не боїться глянути їй в очі:

— Я б хотів, щоб цей снігопад ніколи не стихав.

За вікном — біло-біло. Олесь посміхається, бо до ранку ще далеко, а в його портфелі для Шейн є тисяча червоних пелюсток…

Олесь під полум’ям карих очей і наглядом амурів, які вже приготували свої стріли й чатують з лукаво-пустотливим виглядом в усіх чотирьох кутках кімнати геть безсилий:

— Послухай, я б все таки перед тим, як настане світанок, я хотів дізнатись твоє справжнє ім’я…