Відлуння любові: жінки

Паросток почуттів

Чоловік схилився над комп’ютером, поклав пальці на клавіатуру і замислився. Він завжди був упевнений, що вільний.

Що свобода замінить йому все і всіх.

Що йому ніхто і ніщо не потрібне для щастя.

Що свобода — це і є саме щастя.

Але минули роки, і він зрозумів, що помилявся.

Які думки він хотів довірити своїй клавіатурі, повірниці вечорів наодинці з собою?

Пальці, м’яко торкаючись розроблених клавіш, ковзали по букворяду, складаючи слова в вистраждані мислеформи…

Те, що я шукаю в житті, поки далеко від мене. Я знаю, що я знайду те, що шукаю, але для того потрібен час. Час, який витікає, наче вода крізь пальці, не залишаючи надії.

Хтось сказав, що надія — найгірше зло, але божевільні оптимісти все ж сподіваються… Я не належу до цієї когорти, адже життя — це всього-то невгамовний млин людських страждань.

Але все ж я сподіваюся.

Я шукаю у своєму житті людину, яка відразу ж впізнає мене. І це буде так само вірно, як і те, що я відразу ж впізнаю її. Точніше, відчую.

Це людина, яка так само, як і я, втомилася від самотності…Вона готова до любові незалежно від хворобливих спогадів про минуле…

Ця людина готова об’єднати свою душу з моєю, злити биття свого серця з моїм. Це розуміння починається з першого дотику, з першого погляду…

Коли я дивлюся своєї любові в очі, то ловлю себе на думці, що хочу зупинити цей момент, для того, щоб запам’ятати його назавжди.

Не хочеться вертатися спогадами у чуттєву порожнечу…

Неначе ти не жив, а лизав шматок іржавого заліза… Такий металевий присмак буває у випадку, коли життя стає безбарвним і непотрібним. Але раптом… Тисячі іскор в очах…

Я знаю, що при такій зустрічі всі порожнечі в житті починають заповнюватися, змінюючи пустий фон млявого існування на повноцінне барвисте перебування на самій прекрасній планеті.

Чоловік раптом згадав, як починає ростити почуття, маленьке, ніжне насіннячко якого вже висаджено кимось в родючий грунт, відносин що тільки-но зароджуються.

Він згадав, як кожен раз намагався бути поглинутим всім, що відбувалося. Його намір любити і бути коханим — ось, що ставало по-справжньому важливим. А паросток почуттів зміцнювався, ставав більшою і зрілою рослиною, що дає квіти й плоди. Щоправда, до плодів доходило рідко, оскільки Чоловік був Поганим Садівником.

Він перестав друкувати і опустив голову на складені хрест навхрест на столі руки… Він розумів, що його тексти не виведуть до бажаного, хоч як би він не намагався уявити собі ідеального партнера.

Адже не можна втекти або сховатися від своїх думок і почуттів… Вони нас все одно наздоженуть.

Просто потрібно навчитися бути Хорошим Садівником.