Відлуння любові: жінки

Увічнені любов’ю

Любов не турбується про прийдешність, вона настає з блискавичною швидкістю, геніально, і не хоче знати ні про минуле, ні про майбутнє. Так твердив Гете. І він знав, що каже, бо його слова нині ілюструють десятки широко відомих і менш відомих любовних історій, одна з яких — кохання видатного польського художника середини ХІХ століття, львів’янина Артура Гротгера і місцевої красуні Ванди Монне.

Ім’я цього митця з нової силою зазвучало в останнє десятиліття ХХ століття під час гучного пограбування Львівської картинної галереї, коли трагічно загинули два її працівники. Тоді збірка втратила кілька безцінних полотен. І серед них — дві роботи Артура Гротгера, чию історію почуттів з Монне ставлять в один ряд із всесвітньо знаними історіями любові Трістана й Ізольди, Данте і Беатріче, Петрарки і Лаури та інших, які людство ще і ще раз згадуватиме за відповідної нагоди.

Їх звів львівський бал. 15-літня красуня, мамина та тітчина пестунка Ванда Монне ніяк не могла повірити, що цей говіркий, дотепний 28-літній чоловік, який привселюдно сипле їй компліменти і є той самий Артур Гротгер, яким захоплюється уся Польща. Ще більше її вразило, що Артур, не відкладаючи діла у довгу шухляду, під час танцю освідчився їй у коханні. Але ж хіба таке роблять у перший вечір знайомства? Звідки у ту мить було знати дівчині, що Гроттгер уже бачив її раніше і, чутливий до жіночої душі та вроди постановив собі завоювати її серце? Через день після балу Артур Гротгер уже стояв на порозі їхнього дому. Так започаткувалося велике кохання.

Мамі й тітці, з якими проживала Ванда, подобався цей енергійний та щирий молодик, що і до них виявляв шанобливу увагу та повагу. Вони не забороняли своїй улюблениці часто зустрічатися з ним, проте, коли постало питання заручин, не були у захваті. Артур не мав достатньо коштів, щоб забезпечити їхній дитині пристойне майбутнє. Але «ні» вони йому не сказали. Спільно було вирішено, що Ванда чекатиме, поки Артур здобуватиме засоби для майбутнього спільного життя. Настав час розлуки.

«Моя ти найдорожча!» — писав Гротгер коханій з дороги. — Я нічого не бачу, ані не чую, окрім тебе єдиної. Став людиною без думок, життя і змісту, якщо йдеться про справи, які не торкаються Тебе чи мого кохання. Одним словом, без Тебе я не вартую нічого ні в думках, ні у вчинках. Щотижня Ванді приходило кілька ніжних листів, вона відповідала такими ж. Але одружитися їм не судилося.

Артур Гротгер помер у тридцять років у французьких Піренеях від туберкульозу. Знаючи, що він дуже хворий, хоч не уявляла наскільки, Ванда Монне рвалася до нього, прагла бути з ним. Проте мама з тіткою, які матеріально переживали не найкращі часи, не дали їй потрібної на дорогу суми, хоча могли. Гіркота і жаль до них не полишать Ванду аж до кінця її життя…

Коли врешті у кишені лежала потрібна сума і панна Монне стала готуватися до від’їзду, надійшла вістка: Артура не стало.

«Помер — помер! — це слово відгукувалося криком у моїх думках, а я ще не розуміла до дні тієї страшної правди, не могла її зрозуміти. Непритомніла при вигляді його листів чи якоїсь дрібнички, що походила від нього. Я не вміла говорити про нього. Не мала, зрештою, з ким… У гріб запалася вся моя молодість…» (зі спогадів Ванди Монне, які зберігаються у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника).

Ще за життя Гротгера, гуляючи з ним по Личаківському цвинтарі, Ванда знала його волю: колись, у далекому майбутньому, коли вони щасливо виховають дітей та внуків, бути похованим саме тут. Продавши свої коштовності та частину посагу, Ванда Монне зробила все, щоб за півроку тіло коханого перевезти на батьківщину. В домовину до нього вже у Львові родичі поклали її перстень та всі її листи, які Артур дуже беріг. А Ванда так і не знайшла в собі сили востаннє глянути на того, чий образ пронесе через усе своє життя. Знаючи про це трагічне кохання, знайомий Гротгера, відомий скульптор-італієць Паріс Філіппі погодився безоплатно виготовити насичений різноманітними символами скульптурний пам’ятник на могилі молодого колеги. А скульптурний Артурів портрет на пам’ятнику Ванда, яка брала уроки у Філіппі, виконала самостійно.

Відомо, що через чотири роки дівчина вийшла заміж за близького товариша Гротгера — Карла Млодніцького, з яким у неї була дочка Мариля (згодом — відома львівська письменниця Мариля Вольська). Але, попри це, пам’ять про Гротгера свято зберігалася в її сім’ї (тепер уже також чоловіком і донькою). А саму Ванду Монне аж до її смерті часто можна було зустріти на цвинтарі біля могили її першого кохання.

Сьогодні про цю історію нагадує дуб. За легендою, Артур Гротгер посадив його у вазонку як символ вічного кохання та щастя, а згодом пересадив у Єзуїтський сад (нині — парк імені Івана Франка), тут дерево росте і донині. Нагадував про неї також меморіальний куточок Артура та Ванди у кав’ярні «Купол» — в будинку, де Ванда Монне дожила віку. Пам’ять бережуть надгробок на Личаківському цвинтарі та архівні матеріали у Львівський науковій бібліотеці.

Але правдиві почуття, як і рукописи, не згоряють. Літні люди і нині на адресу закоханих часом говорять: «Кохаються, як Артур і Ванда».