Відлуння любові: жінки

Засніжена історія

Раз-два, раз-два. Ось так, чудово, ще разок. Стати навшпиньки, щіткою дістати до середини даху, згребти до себе. Тоді — все те саме, з іншого боку. І лишиться дещиця: капот, скло, фари. Це навіть захоплює, це майже як Том Сойер фарбував паркан. Якщо спостерігати з боку, мабуть, руки сверблять спробувати.

Та зима була як ніколи важкою. Вона підсипала снігу щодня, без вихідних. Лише брала коротку перерву на півдня — і знову заходилася зі злою, майже садистичною фантазією: осьо вам дрібний колючий, а тепер — пухнасті пластівці-кури, а тепер — віхола з вітрюганами-завірюхами…

Останні два тижні кожен її день починався з чистки авта. Засипана «Хонда» здаля зустрічала винувато і приречено, ніби виправдовуючись: даруй, та знову треба. Ніка лагідно проводила по щоці — закругленому краю капоту: не переймайся, до чого ж тут ти? Зараз хутенько все почистимо. Діставала з багажнику щітку, швидко перевдягалася, пританцьовуючи від холоду: замість модної шуби — старенький пуховик, також спеціально припасений у бездонному багажнику, і починала ритуал. Сніг обвалювався сипкою вологою лавиною, потрапляв у рукави, обпікав шкіру. І це був лише початок чергового дня, за який треба було встигнути безкінечно багато.

Вона відвозила сина до школи, заїздила до банку, тоді до офісу, там — повідомлення про податкову перевірку, дебела тека з документами на підпис, переповнена електронна скриня, все валиться й валиться, ніби щоденний сніг, накриває пухкою шапкою. Під час обіду — зустріч, дуже важлива, нові партнери, угода складна, ледь випустиш з рук — все зірветься…

Потім податкова, це важко, це як прогрівати вкрите намороззю лобове скло, довго, нудно, марно витрачений час. І ще цілодобовий режим онлайн: Skype, Viber, Whatsapp, не проґавити, не забути.

Чоловік ніколи не розумів її темпу, звав метушнею, мишачим вовтузінням. Навіть після розлучення намагався радити, повчати.

— А хто тебе силує возити Іванка до школи через усе місто? Переведи до іншої, ближче до вашого нового дому.

А вона не могла: у сина у старій школі друзі, все йому подобається, все виходить. Якось запропонувала чоловікові: може, хоча б чергуватися будемо, бо нічого не встигаю. Він одразу ж знайшов відмовки: нє, так не піде, мені ж подвійний шлях робити туди-сюди, а це зайвий бензин, і прокидатися раніше хвилин на сорок. Вчора з дурного розуму пожалілася телефоном щодо снігу — знову відчитав: утомилася авто чистити, то й не чисти. Будь ласка, їдь маршруткою. Чи коли ти таке велике цабе, на таксі. Ніка зітхнула і продовжила працювати, мов заведений механізм: раз-два, все швидко, чітко, без права на відпочинок, навіть короткий, на пару годин, як у цієї сніжної зими.

Вранці її внутрішній мотор таки дав збій — проспала. Спотикаючись, бігла на стоянку, не встигне, нічого не встигне, і знову чистити — всю ніч валили лапаті пластівці. Раптом біля воріт розгублено застигла: автівка була чиста.

Вона здивовано обійшла з усіх боків. Як таке може бути? Машинально змахнула залишки снігу з люстерка. Квапливо кмітила, заводячи двигун: хто його знає, може, мело в інший бік… А інші машини як? Роздивилася: сусідні все роз’їхалися, за рештою не зрозуміти. Та гаразд, нема коли розмірковувати, радіти треба, пощастило. Отже, вона сьогодні встигне, всюди встигне.

Наступного дня її знову чекала почищена автівка. Ніка не знаходила собі місця, все гадала: що відбувається? Що це взагалі таке? Чиясь витівка? Загроза, містика? Вранці — все те саме, вже втретє: чиста «Хонда» поруч із засипаними сусідами. Ніка нервово кинулася до будки охоронця: ви не бачили, хто машину почистив? Сторож сонно пробуркотів: не виходив, не бачив, машина ціла, от і добре. Притисла, пригрозила скандалом — лише тоді неохоче промимрив: чорнявий такий, на «Міцубісі паджеро», просив не виказувати.

Вона щось таке пригадала: «Міцубісі паджеро», темноволосий… Точно, бачила такого, ще того дня, коли вони переїхали, лишень авто поставила. Крокувала ожеледдю, підсковзнулася, ледь не впала, підхопив, підтримав за лікоть. Пам’ятала тьмяно: светр, розчахнута дублянка, окуляри у тонкій оправі. Обережніше, може, вас провести? Ні, дякую, я сама. Невже він? Дивно…

Зима втомилася, дала коротку відлигу. Снігу не було вже кілька днів, потекли ручаї, калюжі вихлюпували каламутну воду. Ніка поставила хонду — лише помітила: та вся у розводах-патьоках, від бруду, від снігу. На хвильку застигла, зволікаючи.

— Про що замислились?

Озирнулася. Саме він, виходить з «Міцубісі». Поки підійшов, устигла роздивитися ліпше. Цілком симпатичний, середнього зросту, посміхається широко, нарозхрист. Не втрималась, усміхнулася у відповідь.

— Про те, що варто помити авто. То ж ви її на тому тижні чистили? Скажіть, будь ласка, навіщо?

Чоловік знітився, лише на секунду, а потом промовив рішучо, дивлячись просто у вічі:

— А я вас одразу помітив, як ви лише на стоянці з’явилися. Ви така, як би пояснити, дуже незалежна. Красива і незалежна. Я потім спостерігав, як ви машину чистите, у пуховику, в рукавицях. Ні-ні, у вас дуже спритно виходить, замилуєшся. Тільки очі трохи сумні. Тож мені закортіло допомогти, ніби як проявити увагу. Та це, мабуть, таке недоладне залицяння. Може, ліпше якось інакше, більш звично?

Ніка розгублено мовчала. Він квапливо продовжив, ніби боявся, щоб вона його не перервала:

— А давайте разом повечеряємо. Наприклад, завтра, не заперечуєте?

Ніка подумала, що має зараз щось та заперечити. Просто вже геть забула, що треба казати у таких випадках. Десять років було так зручно відповідати на спроби зазнайомитись: даруйте, я заміжня, — легко й бездумно. І от зараз не змогла нічого вигадати, й раптово навіть для себе сказала:

— Не заперечую.

— Чудово, тоді здзвонимося завтра, — простягнув візитку.

Вдома роздивилася ретельно: Шведов Ігор Володимирович, директор консалтингової компанії.

Потім був приємний вечір, ідеальний у всьому. Майже. Дорогий китайський ресторан. От тільки він не розчув, що вона не полюбляє східної кухні. Вибрала рибу на грилі, Ігор зупинив: ні-ні, лише курку в кисло-солодкому соусі, вона тут надзвичайна, а до неї — неодмінно ріслінг. А їй так кортіло шампанського. Розповідав про себе: розлучений, дочка доросла, навчається в Іспанії. В неї нічого не спитав. Йому напевно було все ясно від початку: заміжні жінки самі собі авта не чистять. До речі, цим її й чоловік особливо не тішив.

А вранці на Ніку чекав новий сюрприз: вимита «Хонда» здаля сяяла начищеним блискучим корпусом. Тільки вона чомусь не зраділа. Що ближче підходила, то сильніше нуртувала лють. Та що ж це таке, вчепився, мов кліщ! Запопадливо вибіг назустріч охоронець:

— Це той же ж, на «Паджері», пригнав хлопців з сусідньої мийки, шланги протягли…

Вона відсунула сторожа вбік, рішучо дістала телефон:

— Послухайте, Ігорю. Спасибі, звичайно, вам велике. Але не треба за мене вирішувати, що робити. Я звикла сама, розумієте? Мити чи не мити машину, їхати за кермом чи на таксі, до якого ресторану йти, які страви замовляти.

Після невеликої паузи пролунав голос:

— Вибачте, я не хотів вас образити. Я…

Але вона хутко відключилася.

А потім сиділа вдома, тихо плакала: що ж я за дурепа така, чоловік був ледацюгою, з дивану краном не зрушити, звикла все на собі перти. Ось тобі, будь ласка, чоловік, сильний, дбайливий, уважний, а ти вередуєш. Чи просто час іще не загоїв, лише два місяці після розлучення минуло, не кортить їй жодних нових стосунків, не треба, надто страшно, тоскно, боляче. Глянула у вікно: білина, знову сніг пішов, стіною валить і валить. Ото так тобі й треба, готуй на завтра щітку-пуховик, раз-два, раз-два, навшпиньки з середини даху.

Йшла до стоянки й гадала: почистив чи ні. Біля воріт зупинилась: зсередини щось закалатало, затріпотіло, раптом нестерпно закортіло, щоб він був там. Просто був, навіть не треба нічого робити. Ледь розрізнила свою «Хонду» під зимнім кожухом — геть замело! Глянула вбік — і «Міцубісі» засипана стоїть.

Неподалік тупцяв охоронець:

— Ой і зима ж цього року, це ж треба! Ой і хитає! Вчора завірюха, сьогодні під вечір — дощ, а завтра мороз обіцяють. Хто сьогодні сніг не змете, все, завтра як корою візьметься — й двері не розчиниш! А приятель ваш на «Паджері» не виїздить сьогодні, мабуть, геть занедужав.

Вона стріпонулась:

— Як то занедужав?

— Та ще вчора ввечері казав: чи грип, чи ще який вірус, лікуватися пішов.

Ніка раптом не знати чого запанікувала. Вона лише встигла скинути шубу, і так просто, у светрі, забувши про пуховик, бігала між двома автами, провалюючись ледь не по коліно, і сама до себе плутано торохтіла:

— Так, машина замерзне, треба ж почистити. Ну то нічого, я зараз обидві почищу, я хутко. А може, йому щось потрібно, ліки, чай, продукти, він же сам живе? Мабуть, треба зателефонувати? А візитка вдома лишилася. Так, спочатку почистити машини, потім додому, потім — зателефонувати, на роботі попередити, що не приїду, добре, хоч Іванко в мами…

Вона підстрибувала, щоб дотягтися до середини даху високого позашляховика, згрібала сніг і не відчувала, як крижані іскри обпікають обличчя. Втомлено примовляла: ще трохи, звичайно, це ж не «Хонда»… Отямилась лише від дзвінку мобільного:

— Ніко, негайно вдягніться.

Вона роззирнулась навкруги.

— Я вас бачу з вікна. Негайно вдягніться і підіймайтесь до мене, я чай ставлю, а то ще невідомо, хто тут хворий. Запам’ятовуйте: поверх, квартира…

Вони сиділи в нього на кухні й пили чай з імбиром. Ніка гріла задубілі руки об теплу філіжанку. Довго мовчали, кожен боявся промовити щось зайве. Зіпсувати. Вона не витримала перша, і, звичайно ж, вийшло незугарно:

– Ігорю, то що ми тепер робитимемо?

Він стримав посмішку, лише кутки вуст сіпалися, і дуже серйозно відповів:

— Нічого особливого. Просто будемо чистити одне одному машини.