Відлуння любові: жінки

Невигадана казка для дорослих

Вона вистрибнула з маршрутного мікроавтобуса і враз потрапила в міцні обійми січневої хуртовини. Таких віхол не було в столиці вже кілька зим. А тут таке роз хурделилося! Справжній Різдвяний вечір. А вдома її чекали дві донечки і свята вечеря.

Вдома…Чи можна було назвати домом ту крихітну найману квартиру, у якій вони з молодшою мешкали останні півроку? На верхньому поверсі старої дев’ятиповерхівки, яку в мікрорайоні називали малосімейкою — без балкону, в санвузлі поміщалася тільки квадратна сидяча ванна, а кухню діти жартома називали «футляром для мами», бо удвох там було не розминутися. Однак іншого дому у них давно вже не було…

Від кінцевої зупинки маршрутки до того дому — не дому залишався ще майже кілометр. Іноді, повертаючись з роботи, вона під’їжджала дві зупинки автобусом, однак у таку погоду пізно увечері марно було на нього розраховувати. Їй нічого не залишалося, як іти пішки. Зазвичай це не було проблемою. Найчастіше і зранку до зупинки маршрутки, і увечері, повертаючись додому, вони з донею так і робили. Але тепер, коли вуличні ліхтарі ледве-ледве визирали з густої білої куряви, а зустрічний вітер сипав жмені холодних колючок прямо в очі, кожен крок потребував зусиль. Тротуар вже добре притрусило, перехожих на вулиці не було, отож доводилося ще й грузнути у заметах.

Вона побрела, нахиливши голову, і тільки час від часу поглядала вперед, щоб не збитися зі шляху. Думки роїлися, як ті хороводи сніжинок, що теж тепер докучали. Згадувалося недавно пережите. Наче вже й відпустила все, відмолила, простила, а от забути зовсім ніяк не вдавалося. Як і зрозуміти, що змусило її колишнього чоловіка, батька їхньої восьмирічної донечки, наче інтелігентної немолодої людини, так вчинити. Хоча їхні стосунки давно вже були далекими від ідеальних, та наче жили, «як усі». Щоправда, старший за неї на чотирнадцять років, вже давно — військовий пенсіонер, чоловік був категорично проти того, щоб вона працювала. Поїздки на дачу, у ліс по гриби чи просто на прогулянку — йому хотілося, щоб вона прикрашала його буття, була постійно поруч, присвятила себе його забаганкам. А як же було за таких умов виживати у «дорогій» столиці, ставити дітей на ноги? Хіба вистачить навіть пенсії колишнього військового, щоб утримувати сім’ю з чотирьох чоловік? Її постійні підробітки плетивом на замовлення допомагали мало. І тому, коли вона знайшла непогано оплачувану роботу за фахом, і без того напружені стосунки з чоловіком зіпсувалися зовсім. Щоб покарати непокірну дружину за те, що знехтувала його принципом: «сиди біля мене і думай про море», чоловік відмовився забирати зі школи доню-другокласницю. Дитина змушена була по закінченню занять у групі продовженого дня сидіти у фойє школи поруч з вахтером і чекати, поки мама, закінчивши роботу, приїде з іншого кінця міста і забере її додому. А вдома, за двісті метрів від школи, не знав куди подіти себе з нудьги рідний татусь — і не п’яниця, і не гульвіса.

Якось він зателефонував їй на мобільний, чого вже дуже давно не робив, і повідомив: «Додому можеш не повертатися. Ти ту вже ніхто. Тепер тут нова господиня, а ти йди, куди хочеш». Але вона все ж поїхала — не могла не поїхати з кількох причин. І найголовніша — донечка. Того вечора він вперше у навчальному році забрав дитину зі школи. Навіщо? Напевно, хотів перед тією, іншою, показати себе з найкращого боку, того боку, якого насправді не існувало.

Навряд чи коли-небудь вона забуде, як пізнього осіннього дощового вечора вони з донею назавжди ішли звідти, де ще учора був їхній дім. Її кухня, її ванна, її одяг у шафі, вишиті нею панно на стіні — цього нічого більше не було. Худорлява, старша за неї на вигляд жінка, вже розпаковувала валізи і розвішувала свої речі у звільнені шафи. А вони з донею ішли в нікуди, просто в нікуди, іще не усвідомлюючи, куди йти і що на них чекає завтра.

У такі хвилини, напевно, спрацьовує інстинкт самозахисту — ні болю, ні розпачу не відчуваєш. Усе це прийде потім, трохи згодом, коли твоя дитина півроку житиме в іншому місті у родичів, а ти хапатимешся за кожну соломинку, щоб скласти докупи себе — розбиту, розтоптану, скалічену, знівечену.

Пережите промайнуло в її уяві болючим спалахом і раптово згасло, поступившись молитві. Згодом вона згадуватиме цей вечір і цей шлях безліч разів. І так і не зможе усвідомити, що саме змусило її, підштовхнуло почати молитву, послати у небо щирі слова благання, що народжувалися у душі. Може, пригадала колись почуте від бабусі ствердження, що Різдвяні бажання, щирі молитви, Господь ніколи не залишає без уваги? В її становищі логічно було би просити роботи з гарною платнею, власного житла, достатку. А вона… просила зовсім іншого, того, чого так прагнуло її розбите серце.

«Господи, — шепотіли потріскані від холоду вуста, — я так хочу бути потрібною, коханою, мати велику родину і дім. Якщо є десь на світі дитинка, що потребує материнської турботи і любові, та її татусь, що втомився від самотності, Господи, знайди для мене цей дім, приведи нас з донечкою туди, і нехай ми всі разом будемо щасливі».

Сльози котилися по щоках, але вона їх не відчувала, як не відчувала ні морозу, що пробирав до кісток, ні шмагучого зустрічного сніговію. Єдине, на що вона не могла не звертати уваги — це тепла хвиля, що огортала її згори як знак: твої молитви почуті. І від цього усвідомлення щось хвилююче тремтіло в душі, сповнюючи її несподіваною радістю.

Звідки їй було знати, що в цей самий час десь далеко, за сімсот кілометрів від столиці, у самому центрі старовинного провінційного міста, у великому напівпорожньому осиротілому будинку, молилися перед різдвяною вечерею вдівець-господар середніх років, його десятирічний синочок та теща — мати покійної дружини. І хлопчикові у цей вечір чомусь дуже захотілося, щоб лагідна жіноча рука скуйовдила його неслухняне волосся так, як це часто робила матуся. А хлопчикова бабця, зітхнувши, подумала, що вже старенька, часом нездужає, а зять не завжди буває вдома, бо робота потребує тривалих відряджень. Та й сам господар замислився, що три роки по смерті коханої дружини спливли, як один день, а без господині хата — наче пустка. Теща і їсти наварить, і одяг випере, поприбирає, та все ж…

Звісно, ніхто з них іще й гадки не мав, що у Різдвяний вечір Господь чує думки та щирі бажання кожного. І що пройде всього тільки два тижні, як на порозі цього дому з’явиться ще нікому з них не знайома столична гостя, і той день змінить життя багатьох людей, що вміли мріяти не тільки про щастя для себе, а й хотіли зробити щасливими інших. А як саме те станеться — хіба вже так і важливо? Господь обв’язково подбає, щоб все у них склалося якнайкраще!

Такі квіти не ростуть на підвіконні…

Уяви собі таку картинку: ти сидиш за робочим столом, весь у справах, і так захопився, що навіть не помічаєш, як ззаду тихенько, майже нечутно, як кішка, до тебе підкрадаюсь я. Кладу голову на плече і обіймаю ззаду так, що моє серце б’ється під твоєю лівою лопаткою… все гучніше, частіше, і в унісон йому відповідає твоє… А потім…

Ніколи не малюю в уяві, що ж буде потім. Є така теорія, неодноразово підтверджена практикою: те, що ми емоційно переживаємо у мріях, фантазіях — ніколи не відбудеться в дійсності, бо не можна один і той самий стан повторити двічі. Переживши ситуацію в своїй уяві, ми наче «спалюємо» її, щоб ніколи не відчути того ж наяву. Тому я й боюсь емоційно мріяти про тебе, фантазувати, уявляти, щоб захопившись не «спалити». Світ моїх мрій і так багатий та різноманітний, а ось у житті так не вистачає чогось справжнього… і когось.

Ти теж не малюй в уяві картини наших зустрічей, не «спалюй»… Краще підійди нечутно, тихенько, як кицька, поклади свою голову на моє плече і обійми так, щоб твоє серце забилось під моєю лівою лопаткою, все сильніше й частіше. І відлунням озветься моє… А потім…

Як часто люди, що знайшли одне одного вже у зрілому віці, говорять: «Шкода, що не зустрілися раніше — стільки дорогоцінного часу втрачено марно»… А я от думаю: як чудово, що ми зустрінемося саме зараз! Бо коли була весна — природа дарувала людям цілі галявини пролісків — маленьких та сором’язливих, але перших, а тому таких жаданих. Потім зацвіли тюльпанами та нарцисами степи й сади, радували око півонії, а духмяний бузок та конвалії своїми пахощами зводили світ із розуму. Скажи: серед цього розмаїття барв хіба помітив би ти, хіба оцінив би нерозкритий пуп’янок, такий вразливий і зворушливий, але ще непоказний, що тягнувся до сонця і ще не був здатен радувати своєю красою.

На зміну весняним квітам прийшли кокетливі ромашки; безтурботні і дещо легковажні, але такі щирі, лісові дзвіночки; горді та недоторкані, та від того ще більше жадані, троянди. Невже тобі в ту пору впала б у око дивна та незрозуміла дикувата квітка, що лише починала розкриватися? До неї вже тягнулись руки, її намагалися зламати та поставити у вазу на підвіконня… Мовляв, чого це вона тут викаблучується, не така, як усі? У вазі швидше розпуститься, швидше зів’яне. Коли вже зовсім осиплеться, можна буде спокійно викинути на сміття, а у вазу поставити свіжу. Але у квітки було дуже міцне та гнучке стебло. Вона уціліла, щоб наприкінці літа розцвісти на повну силу.

І ось тепер, коли на порозі осінь, тобі, стомленому від розмаїття барв, так хочеться чогось особливого, надзвичайного, справжнього. Як вчасно розцвіла запізніла квітка!!! Ти дуже скоро помітиш її — саме ти, цінитель справжності та щирості! Тільки знаєш, у мене є малесеньке прохання, одне-єдине: не намагайся зламати квітку і поставити у вазу, навіть у добрих намірах захистити від негоди та зігріти. Такі квіти не ростуть на підвіконні…