Відлуння любові: жінки

Янгол і демон

Прокинулася, коли за вікном ледь сіріло. Максим міцно спав поруч. Безмежно люблю такі щасливі миті свого життя, коли новий день починається саме так. Розумію, що маю ще трохи часу, щоб подивитися на сплячого коханого, помилуватися ним, спокійним і розслабленим. Я легенько торкнулася його плеча пальцями, провела ними по шиї, грудях, ніжно поцілувала оголене плече. Я знаю, що Максим не прокинеться — він надто стомлений вчорашнім робочим днем. Позавчорашнім — також. І взагалі, останні три місяці схожі на спринтерський забіг. Незабаром чергові вибори мера міста і Максим має стати ним вже другий термін поспіль. Стовідсотково впевнена, що він свого досягне. Я завжди з ним поруч, як зараз, як вчора, позавчора і десять років тому.

— Спи, коханий, — прошепотіла я і тихенько вислизнула з ліжка.

Дбайливо поправила ковдру — він завжди спить так, що вона сповзає з нього і тоді Максим тулиться до мого тіла як дитина, шукаючи тепла.

— Тихо-тихо, — шепочу я. — Любий, милий, коханий, — знаходжу всі найлагідніші слова, — Тобі треба відпочити, ще є трохи часу.

Я виходжу на лоджію готелю і милуюся містом, яке все ще спить міцним сном перед новим бурхливим днем.

З Максимом ми знайомі з нашого першого дня навчання в інституті. Якщо бути точнішою, то нас була нерозлучна трійця: я, проста сільська дівчина, красень Максим, місцевий, і Марина, красуня брюнетка. Марина одразу накинула оком на красунчика і намагалася закохати в себе хлопця всіма своїми дівочими принадами, модним одягом і нахабністю. Для мене Марина була подругою, принаймні, так вважала вона, а для мене Максим був недосяжною мрією. Я була закохана у нього тією таємною і безнадійною любов’ю, коли нема на що сподіватися і розлюбити не в силі. Для Максима я була лише надійним товаришем, який безвідмовно зробить за нього курсову, напише шпаргалку, перепише конспекти. Я не могла тримати образу на Максима за те, що він не помічав мого закоханого погляду. Хто я для нього? Дівчина із глухого села, з малозабезпеченої родини, яка не мала не те що гарного одягу чи косметики, а й ліфт побачила вперше. Я мала робити все, щоб наша трійця трималася купи, бо лише так я могла щодня бути поруч з Максимом. Я вдавала подругу і друга, проводжала Марину на побачення з Максимом, а сама йшла у гуртожиток писати для них конспекти.

Іноді дуже хотілося зненавидіти Максима, розірвати наші зв’язки і закохатися в когось іншого — не виходило. Я не змогла зненавидіти його навіть у день їх з Мариною весілля. Вони побралися на четвертому році навчання, а я й тоді продовжувала кохати Максима, безнадійно і боляче. Кохання не завжди щастя — це я відчула на собі, іноді воно суцільна гостра біль, як хронічне захворювання, яке може перебувати у стані ремісії, але від неї нема ліків для повного одужання. За рік по тому ми закінчили навчання, Марина одразу народила хлопчика і ніде до цього часу не працювала. Максим швидко й успішно почав робити кар’єру, а я завжди була його правою рукою.

— Мій добрий Янгол, — називав він мене зазвичай у кінці робочого дня. — Щоб я робив без тебе?

З цим важко не погодитись. Я знала всі його звички, уподобання, смаки, навіть діагнози та ліки, які приймає і коли. Я могла змовчати, коли інші розкривали рота, вміла згладити ситуацію, коли Максим занадто збуджувався і міг ляпнути щось зайве. Я розробила піар-проект для нього, щоб уміло прибрати конкурентів з його шляху у виборчих перегонах. Дарма, що мій проект, як свою заслугу, приписали собі помічники Максима — для мене це було не так важливо, головне, що все йшло за моїм планом.

П’ять років тому ми вперше з ним переспали. Сталося це в іншому місті, у такому ж готелі, коли Максим був у відрядженні. Не було слів зізнання у коханні, лише шалена ніч, яка мене зблизила з ним вже фізично. Я не перестала бути для нього добрим Янголом, лише після тієї ночі Максим став відвертішим зі мною й іноді розповідав про дружину, говорячи, що вона перетворилася в Демона, якому нічого, окрім грошей, не треба.

— Демон тримає мене біля себе дитиною, — зітхав він, поклавши голову мені на коліна. Я пестила його волосся, пропускаючи його крізь пальці, він заспокоювався і це мене втішало.

Останні передвиборчі місяці Максима морально і фізично виснажували. У нього знову піднявся рівень цукру у крові, він був нервовий, а по вечорах у Максима підскакував вгору ще й тиск. Я його, як дитину, водила на прийом до лікаря, бігла в аптеку за ліками, серед насиченого робочого дня у потрібний час, мовчки подавала пігулку і пляшку з водою. Максим слухняно ковтав ліки і шепотів: «Дякую, мій добрий Янгол!»

Він часто щось мені дарував. Іноді на свята, часто — просто так, коли давав собі невеликий перепочинок. Кожен його подарунок я вдома обціловувала, прикладала до щоки, а потім клала у шухляду, щоб у хвилини смутку дістати, притулити до обличчя і відчути його тепло. Я ревнувала його до дружини, але робила це так само тихо і нишком, як і кохала. Напевно, була моя така доля: любити чужого чоловіка і не мати майбутнього. Але сьогодні вранці я вперше відчула, що стомилася від такого кохання. Воно мене виснажувало і забирало сили, але було розуміння того, що я не в змозі переписати долю, яка була мені написана там, десь нагорі.

Я зателефонувала і замовила каву без цукру. Коли кава була в номері, я засипала у чашку Максима цукрозамінник, розмішала і підійшла до ліжка. Максим так солодко спав, що було шкода його будити.

— Коханий, — сказала я, — час прокидатися!

Він відкрив очі, посміхнувся, притягнув мене до себе за руку, поцілував.

— Мій добрий Янголе, ти іноді буваєш жорстокою, — промовив він жартівливо.

— Чому?

— Хіба можна будити людину у таку рань?

— Можна і треба, — сказала я, подаючи каву.

— Що у нас сьогодні за планом?

Я знала план наступного дня ще звечора, тому перерахувала по пунктах, один із яких був «зателефонувати дружині».

— О, Господи! — зітхнув він після такого повідомлення. — Сьогодні я маю Демону придбати білет до Греції — вона їде на відпочинок.

— Якщо треба, то придбаємо, — сказала я.

— Мій добрий Янголе, — сказав він, подаючи мені порожню чашку. — Я хочу тобі зробити подарунок.

— Справді? — сказала я, видавлюючи таблетки із блістера.

— Так! Будь-який, який ти захочеш!

— Таки й будь-який, — посміхнулась я йому.

— Саме так! Що ти хочеш, мій добрий Янгол?

Я подала Максиму пігулки і склянку з водою. Дочекавшись поки він зробить останній ковток, я сміливо поглянула йому в очі і сказала:

— Любий, невже ти за десять років так і не зрозумів? Твій добрий Янгол хоче бути на місці Демона.