Відлуння любові: жінки

Колія

Їхнє кохання від самого початку було пісним. Наче грибна юшка. Або кавалок черствого житнього буханця. Вранці вкривалося пліснявою туманів, увечері сонно котилося за гори. Мали єдину розвагу — дощ. Коли сильно гриміло і води стрімголов мчалися у долину шумними потоками, десь там унизу стаючи однією плоттю із Чорним Черемошом, тоді щось їм ніби змінювалося — у невидимих внутрішніх годинниках, невідлагоджених складних механізмах тіл і душ. Відкривалася нова прірва, аби могли стрибнути туди, наперед зав’язавши очі смужкою вологого лляного полотна. Сиділи разом на призьбі, під дахом. Він витесував дошки на гріб для свого минулого — мріяв позбутися непотрібних речей і думок. Був удвічі старшим від неї. Вона гаптувала комірці і манжети — до чоловічих сорочок. Переважно пропускала крізь вушко голки темні нитки — кольору густого гречаного меду. Рідко — яскраві чи світлі. Вірила забобонам, створювала їх сама для себе. Кожну дію, навіть найбуденнішу — чищення картоплі, смаження книшів, миття підлоги, випасання корів і зливання надоєного за день молока до одного цеберка — розуміла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому богові. Коли напружувала уяву, аби побачити того бога — білого, теплого, пахучого — відчувала приємне збудження. Тішилася з острахом і тримала це у великій таємниці від чоловіка. Не могла без огиди тулитися до липкого тіла у ліжку. Терпіти грубу вагу брудних рук на своїх грудях. Слухати потворне рохкання упереміж із свистом і сопінням. А тому найбільше не любила ночей. Здавалися їй довгими залізничними коліями. Нескінченними, неприємними, чужими. Воліла би взагалі не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б ліпше уночі, а потім би спала вдень.

— Єк захочеш, то матимеш сина, — його голос був кислим і порожнім, ніби діжка з-під випитого вина. Не відповіла. Бо що мала відповісти?…

— А єк ні, то ні, — вивів по тому легку формулу розрахунку нових життів. Так, ніби це він був богом і міг сам вирішувати — на що зужити свою глину.

— Завтра поїду до Ворохти, до батьків, — промовила твердо. З її очей полилося якесь дивне світло. Химерне, холодне, потойбічне. Ніхто не мав права скасовувати такого несподіваного рішення. Навіть бог. Але не той, що тепер поруч із нею. Інший — який щодня приймає запашну купіль.

— Повернуся у понеділок увечері, заночую в тети.

– Єк хочеш, можеш не вертатися, — засміявся очима.

Дощ поволі вщухав. Мало вийти сонце. Не хотіла сонця. Зібрала шиття і пішла до хати.

— Ади, єк блискавков смереку пробило! — закричав, аж гори здригнулися від того крику.

— То трембіту зроб собі з неї і трембітай, аж поки всі жилки тобі не полускаються, — пробубоніла тихо. Хай ліпше не чує того, бо потім буде злий. А страшний, коли злий.

Не знаю, як так сталося, що я відбився від свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накривається димною пеленою. Чую уривки незрозумілих фраз, непов’язані між собою слова, бачу нечіткі картинки, але усе швидко розсіюється, губиться у якійсь далекій фрагментарній білизні. Ледве можу поворушити задубілими пальцями рук. Кінцівки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрій траві і гірській багнюці, з важким багажем на спині. Сам промоклий наскрізь — до кожної клітинки крові. Хапають дрижаки, але інстинкт боротьби за виживання перемагає, опиняюся біля траси. Ледве підіймаю правицю, аби зупинити першу стрічну машину. Пригальмовує наполовину заповнений бус. Сконцентрувавши рештки останніх сил, втягую своє тіло до салону і кидаю його на найближче сидіння. Ніяк не годен реагувати на здивовані і співчутливі обличчя пасажирів. Але життєдайне тепло з автопічки, струмінь якого розливається по долівці, потихеньку вертає мене до тями. Уламки спогадів стають довшими і все логічніше пов’язаними між собою, а проте ще залишаються глибокі між ними прірви. «Бещади занадто цивілізовані — аби шукати в них ектрему… на травневі канікули поїдемо краще до тих незайманих і диких карпатських гір»… Здається, це вже сьомий день відпочинку — останній день. І нас було семеро — Дорота, Ольга, Агнєшка, Марек, Сташек, Анджей і я. Ну так, «кожної тварі по парі», і тільки я — ніби одинокий вовк чи як там… «сьомий зайвий»… Їм було цілком зручно не помітити мого зникнення, — розмірковував по тих хвилях, якими до мене припливала пам’ять.

— То що, так і будеш їхати зайцем до Франківська? — я почув грубий чоловічий голос, здається, водія буса, але нічого з тих слів мені не було до кінця ясно.

— За проїзд, синку, ти ж не заплатив, — легенько штирхнула мене під бік худенька бабця, що сиділа поруч, — двадцять гривнів.

Почав мацати кишені куртки, потім занурив руку до наплічника. У кишенях зосталися самі злотувки. Гривні — згадав — були десь аж на самому споді багажу. Вийшов на найближчій зупинці і помандрував вздовж траси. Праворуч, обік мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Біля могили з двома хрестами…

Наша дорога тягнулася побитими залізничними коліями. Я обіймав її за тонкий стан. Не питав ні імені, ні віку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дістала яскраву парасольку і підняла високо наді мною.

«Не треба, — сказав очима, — вже не врятує».

Усміхнулася у відповідь. Якось ніжно і втомлено. Світилася наскрізь — ніби потойбічним вогнем. Ніколи не бачив такої дивної і дикої вроди. Вабила, робилася рідною, міцно притискалася до мене. Хотіла відвести до своєї тети. Сказав, що маю гроші — достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, — додав. І їй це сподобалося. Пішла зі мною. Сказала, не боїться вовків. Навіть тих, які приблукали сюди з чужої землі. Була відверта зі мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому ложі з різьбленими дерев’яними бильцями, а потім під теплим душем, щедро поливаючи свої тіла трояндовим гелем. Але її волосся все-одно пахло бринзою і смолою смерек. Вітром і горами.

— Звідси має іти прямий потяг до Львова, а зі Львова автобусом — до Варшави, — сказав, одягаючись.

– Єк захочеш, то матимеш сина, — її очі блищали, але я не годен був розпізнати, що значить той блиск. Дивно, але вранці стала мені раптом такою далекою… ніби украдена чужа таємниця. Аж захотілося швидше їхати звідси, втікати від неї.

— Поїду автобусом, аби швидше…

— А єк ні, то ні… тоді… вернуся…

— Ади, єк блискавков смереку пробило, ади, бачиш? — запитав лагідно, показуючи рукою далеко в гори.

Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбі.

— То зроб із неї трембіту…

Їй раптом запахло — вигаданим богом…

— А пощо трембіта?…

— Трембітатимеш… нашому синові…, — протягнула крізь шматок полотна довгу яскраву нитку.

Карбованець на баню

— Війни змінюють долі людей, — каже дід Микола й смачно затягується дешевою цигаркою. — Причому, не завжди на гірше. Ось, наприклад, взяти мене і твою бабу. Якби не війна, ми б, напевно, не зустрілися. І тоді не було б ані твоєї мами, ані тебе…

Цю історію я присвячую своїм предкам. У ній немає жодної патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвіла, запилюжена весільна світлина на горищі зануреної в летаргічний сон хати. Обережно знімаю з дерев’яної рамки павутиння, витираю пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Ніс — дідів, вуста — бабині. Чи навпаки?… Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби пам’ять нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і…

— Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті, — вкотре чую розповідь баби Галі. — По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матір’ю. Мріяти ж нікому не заборонено…

Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життя — так схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.

— Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на ім’я Оксана. Від німців убереглася хитрістю — просто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати…

Пам’ятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За склом — посуд із вигравіруваними присвятами: «Коханій Галині від Миколи на річницю весілля», «Любій донечці від тата на День народження»… Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків.

— Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле, — прокашлявшись, озвучує власні думки дід.

Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потім — до сталінського… У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.

— То як же ви познайомилися? — вже не терпиться мені почути найцікавіше.

— Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню, — примруживши очі, усміхається дід.

Переводжу запитальний погляд на бабцю.

— Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто років не мився». Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогу — ні сіло, ні впало: «А ти заміж за мене вийдеш?». Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. «Ну, вийду, кажу. — Тільки спершу помийся»…

— Бреше, — прицмокуючи додає дід. — Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.

— Від радості, — зітхає стара. — Бо ж була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті…

Усміхаються до мене — через стільки років. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутує розлогі гілки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.

«Війни змінюють долі людей. Причому, не завжди на гірше…»

Баба пережила діда на десять років. Не знаю, чи вірила вона в казки про закоханих, які помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дідовій смерті, скільки її пам’ятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».