Відлуння любові: жінки

Жінка

Жінка стояла на кухні і плакала над брудним посудом, що захаращував мийку. Плакала, промовляючи крізь сльози і схлипування: «Нехай усі будуть щасливі, тільки не так, не так». Була вона огрядною, відчувала себе страшенно важкою, здавалося їй, що постаріла несподівано і несправедливо швидко. У старому затертому халаті, у старечих нових капцях, подарованих чоловіком. Відчувала себе старою, бо він, коханий чоловік, купив їй ті старечі темні капці, аби її ноги не мерзли. Старою, бо не мала сили рухатися, не хотіла рухатись. Аби не потрібно було працювати — й не вставала б з ліжка, бо й через кімнату до комп’ютера ледь доповзала. Працювала чотири-п’ять годин і знову лягала у ліжко, знесилена. Намагалася ще піклуватися про сім’ю, щось прибирати, якось готувати, та нічого не відчувала окрім страшенної втоми. Зачинила зелені жалюзі у кімнаті, бо боляче було дивитись на сонце, зрідка виходила на вулицю, та від того простору у голові паморочилось, серце стискалось, голосні звуки різали нерви. Одягу не було, вона так швидко розповніла, що усе виявилося маленьким, вдягала старі речі чоловіка, що завгодно, аби не тиснуло. Стара Жінка вже не мріяла ні про що. Нехай усі будуть щасливі, тільки не так.

Чоловік не міг бути вдома. Безнадія і темрява. Спочатку йому здавалося, що дружина його більше не кохає. Тікав, щойно наставав ранок, подалі — на роботу, з кватири. Подалі від неї. Аби не бачити тієї гладкої, байдужої до всього Жінки, котра дивилась на світ скляними очима, не відчувати ту зневагу, що виникла несподівано, коли відчув, що кохає іншу, і коли зрозумів, що та інша, жива і любляча, дає йому сили і бажання жити. Тікав зі страшного склепу до тієї, що стала для нього життям.

Чи змінилося кохання до дружини, з котрою прожив п’ятнадцять років, ненавистю? Ні, став байдужим. До неї, до її дитини, що також зачинилась у кімнаті з двома котами і не виходила. До старого пса, що більше не міг бігати. Вони усі втратили його повагу і любов, вони більше не любили його. Він кричав на них, намагаючись хоч якось розбурхати ту могилу, у яку перетворилося його житло, та марно. Вони, колись живі, тільки ще більше стискалися на ганебні безпомічні крапки. От і поставив крапку.

Неприваблива, вона спала. Як завше, спала.

Сказав рішуче на порозі мерзенного дому: «Я йду від тебе». І вийшов, залишаючи їх усіх, що більше не любили його, байдужих, назавжди. Байдуже.

Жінка прокинулася, почувши. Де й з’явилися сили скочити з ліжка, як колись, прудко і швидко. Добігла до дверей, зупинилася біля них, уже зачинених. Старий пес підвівся, підійшов до неї, став поряд у темряві передпокою.

Жінка наковталася таблеток, тих, заспокійливих, що їх не можна більше однієї в день. Лежала. Думала, надіялася, що може, не пішов насправді, може, так пробує пробудити її з того напівсну, у який вона рік як провалилася. Вночі повернеться додому. Та вже розуміла: він і справді пішов.

Таблетки діяли, захитували у дивний, темний сон. Старий пес опам’ятався. Скочив на ліжко, закричав, почав бити лапами по господині. Не гавкав, не скиглив, а саме кричав. Вона встала, хитаючись, дійшла до туалету. Пес був поряд. Донька також вийшла з кімнати. Допомогла слабкій жінці повернутися до ліжка.

Жінка плакала, повторюючи: «Я не зможу, не зможу без нього, як я тепер буду жити? Я не зможу». Плакала голосно, розпачливо. Розривалася її душа.

Не витримала, подзвонила йому. Просила прийти. Написала листа. Усе, що не могла сказати за останній рік, написала.

Чоловік прийшов. Як важко йому було повертатись у ту вже чужу квартиру. Як неприємно було бачити ту жінку. Та знайшов у собі сили розмовляти з нею. Не нервувати, не кричати, а просто розмовляти. Він навіть прочитав того листа, що вона написала. Байдуже. Він нічого не відчував, лише зневагу і нехіть.

— Ти залишишся зі мною? — питала вона, заплакана, зістаріла, гладка у старому потертому халаті.

— Так, — відповідав він, ховаючи відчай, не в силах сказати їй, що не хоче більше бути з нею, бачити її, а хотів про те кричати.

— Ти просто не хочеш бути зі мною, чи хтось у тебе є?

Чоловік кивнув головою. Так, є.

Жінка знову розплакалась. Він не відчув жалю. Обійняв її, та не відчував жалю.

Чи день пройшов, чи години. Чоловік і Жінка зустрілися на вулиці, він повертався з роботи, вона гуляла зі старим псом. Пес не підійшов до чоловіка, відвернувся.

— Ти що? — здивувався чоловік, звертаючись до пса.

Старий пес махнув легенько пухнастим хвостом, що мало б значити напевне: «Я тебе бачу». І пес став байдужим до господаря, котрого раніше обожнював. Усі байдужі. Не потрібен їм. З гіркотою впевнився, що не потрібен.

Увечері пішли до друзів, знову разом. Дорогою Жінка усе запитувала чоловіка: «Ти залишишся зі мною?»

«Так», — відповідав з гіркотою.

Жінка напилася гіркої. Як напивалася останнім часом, коли зрідка виходила з дому, бо тільки сп’яніла могла рухатись, відчувати смак життя і прокидатись. А як сп’яніла, запитала його: «Я тобі більше не потрібна?»

«Не потрібна», — відповів він.

І вона пішла. У ніч, у холод. Повторюючи, що йде до моря. Та яке там, до моря, дурненька, дома ж дитина. Чи кине? Ні, не кине. Ніколи.

Наздогнав її по дорозі до її дому. Подзвонив її дитині, сказав, аби та зустріла матір.

Жінка простягала руки до чоловіка, повторюючи, що кохає його. Відсторонився, відходив назад, відштовхував її руки. Запитав у відчаї:

— Мені що, під машину кинутись?

Повторила, схлипуючи, вже вкотре:

— Як же я без тебе житиму?

Відповів, наче ляпаса дав:

— Та мені все одно, що ти відчуваєш, і плювати, як ти житимеш далі!

Жінка відчула, що той чорний ковпак, під котрим вона жила останній рік, луснув. Жінка побачила зорі над головою, відчула приємний запах вітру. Розвернулась, і нічого більше не сказавши, пішла додому. Донька зустріла її, запитала:

— Будеш плакати?

— Зараз ні, — відповіла Жінка.

Старий пес помер від старості і хвороб через місяць. Дочекався, поки донька Жінки засне, бо дівчина ніяк не хотіла відпускати його. Покликав Жінку, і тихо помер, поклавши важку голову їй на коліна. Плакала в останнє.

Жінка ще чекала свого чоловіка, та він не повернувся. А за рік й припинила чекати.

Пройшло два роки. Жінка стояла на кухні, дивилась у вікно, пила ранкову каву. У коротеньких шортиках, у яскравій кофтині, не худенька та струнка. Ще молода і навіть приваблива. Біля її ніг сиділа молоденька вівчарка, чорна, як нічка, а за вікном падав і падав білий сніг. Вона більше не чекала свого чоловіка, вона більше не плакала. Вона зібрала по шматочку свою вирвану з корінням душу, склеїла її надією і відчувала, що можливо зможе ще покохати.