Відлуння любові: жінки

Дорога понад туманом

Білий молоденький туман, що так раптово народився і так швидко підростав, дивував Надію. Він сторуко вихилявся білими пасмами, то там, то тут зринав ледь помітною поволокою звідкілясь з надр землі і міцнішав, добираючи білої барви на свої напівпрозорі плечі.

Дорога вела крізь туман, немов вивищувалась над ним. Надії навіть здавалося, що дорога ця — на вершині гірській, а туман — в долині. Це, звісно, не так. Дорога насправді була не набагато вищою. Безмежжя полів праворуч і ліворуч ставало таким м’яким і оманливо однаковим. Надія чи не вперше дивилась на туман поблажливо і зверхньо, а він все темнішав і густішав, наче вбирав у себе колір потемнілого неба.

Миготіли ліхтарі обабіч дороги, зігріваючи своїм жовтим сяйвом прохолодний вечір, миготіла дорожня розмітка.

— Не холодно? — м’який низький голос Олега навіть не вивів Надію з напівдрімотного стану.

— Ні, дякую, — вона відволіклась від того, що було поза машиною і поглянула на свого супутника.

Він впевнено вів машину і його спокій і відсутність хизування дарували їй домашній комфорт і затишок.

— Спати хочеш? — знову перервав мовчанку Олег.

— Ні, — почала протестувати Надія, та, винувато усміхнувшись, зізналася, — трохи хочеться!

Назустріч спішили вогні якогось великого міста. Олег, не відриваючись від керма, з заднього сидіння підхопив ковдру і прикрив її.

— Я не спатиму, — запротестувала вона, проте ковдру складати їй вже не хотілося.

Незчулася, як місто з яскравими афішами та вогнями опинилося позаду. Знову простір, знову царство темряви й туману, а ще — сну.

Олег слідкував за дорогою і думав про те, що все-таки його життєва дорога настільки багата різноманітними несподіванками! Он взяти хоча б Надію. Зустрівся з нею в іншому місті, хоча все життя жили в одному. Мало того, навіть в одному районі, і, що найдивніше — в 1-му класі вчилися в одній школі, щоправда, в сусідніх класах! От тобі і збіг — вже й на збіг падіння не схожий. Десь вгорі, мабуть, все ж таки хтось розкладає свої небесні пасьянси, от доля і видає такі сюрпризики, викидає такі коники, що всі багатосерійки-фільми можна назвати лише блідим відображенням життя — туманом, що приховує щось дійсно грандіозне і незбагненне — землю і життя на ній…

Надія спала, тихенько посапуючи, як дитина. Олег відганяв від себе сон — дорога не пробачає неуважності. Ковтнув води, щоб збадьоритися. Знав, що допоможе це ненадовго, та все-таки…О, вигулькнула знову та ж машина, що наввипередки з ним їхала по трасі впродовж декількох годин. Може, водій знав якусь коротшу дорогу? Може, й знав, але от вони — знову поруч, на одній трасі. Олег оживився — водій підморгнув йому фарами і посигналив коротко і рвучко, як знайомому. Надія спала, і Олег відповів лише фарами — впізнав, мовляв.

— Що він витворяє? — Олег притис машину до краю, даючи проїхати водієві фольксвагена, — не настільки ми вже й знайомі, щоб ти випереджував мене таким чином, — вимовив сам до себе і вже хотів наздоганяти нахабу, але не захотів будити Надію своїми нічними перегонами.

Почав моросити дощ. Олег відклав карту — цю ділянку дороги він знав, як своїх п’ять пальців. Через декілька кілометрів він може суттєво скоротити дорогу, проїхавши через село, в якому не так давно проклали хорошу нову дорогу. «Не дотягли» 1 чи 2 кілометри, а на кілометрів 20 менше їхати.

— Місця треба знати, — усміхнувся подумки до водія фольксвагена, котрий, мабуть, мчав десь попереду, очікуючи, що він наздоганятиме.

От і це село. Їхав дуже повільно — дорога тут була жахливою. До ранку цей «не дотягнений» кілометр буде непрохідним — дощ зробить свій заміс і тістоподібне місиво відлякає любителів скоротити шлях — таких, як він. Олег забув про водія фольксвагена і задумався. Про що думав? Та про те, що Надійка — не перша дівчина, котра отак засинала у його машині. Він не Казанова, але й не пуританин. По молодості і дурості ледь не наробив таких невиправних помилок! А в дитинстві був таким везучим!

— Щасливчик! Везунчик! — називали його. Та все його везіння почало випаровуватися, коли потоваришував з своїм тезкою. Злі сусідські язики говорили, що у того мама вміє чаклувати, та він не слухав.

— Все це жіночі плітки, — відповідав своїй мамі, котра пробувала його застерегти черговий раз.

Тепер, з плином років, він тікав би геть з того «дружнього» дому, а тоді — ледь не одружився з сестрою свого товариша. Будучи четвертою з семи дітей, вона була неперебірливою в кавалерах — «аби з дому» — така вказівка поступила від матері і дівча «стелилось» під кожного, хто міг її забрати з дому. А як тільки він відповів їй відмовою — тут і почались якісь метаморфози. Везіння наче покинуло його — везти почало його товаришу, теж Олегові. А він… Зустрічав жінок, котрі не любили його. Матеріальна вигода — це те, на що вони полювали. Не міг дати їм багато, але одній з них — Лесі — таки вдалося обібрати його до нитки. Якби не батьки, то не мав би, де жити — і житло відвоювала б. А він любив — навіть її дітей хотів усиновити, мотався в інше місто, в іншу країну, наїжджаючи шалені кілометри. Підлість і зрада отверезили не зразу — не повірив. Коли зрозумів, то вирішив, що ощасливить собою дівчину, котра «пережила зраду», як вона про це говорила. І знову — нічні поїздки в інше місто. Вихідні, проведені за кермом чи в салоні автобуса, чи в поїзді… Ця теж мітила виключно на батьківський будинок, про який він якось необережно обмовився ще на початку знайомства.

— Мені потрібен хто-небудь, не важливо, хто, але щоб забезпечував мене, — сказала вона Олеговій мамі, — а те, що Олег часто їздить у відрядження — дуже добре. Нехай зніме для нас квартиру, та й їде собі, а я його почекаю…

Цей удар для Олега був не таким болючим, як попередній. Були й інші, звісно, але, як кажуть в народі: «За одного битого двох небитих дають». А він вже був досить битий. Машина, куплена в кредит, виймала з його кишені достатньо коштів, та й взагалі…

— Сину, де твоя везучість? — запитувала мати.

Не знав, що відповісти. Витрачав на роботу весь свій час, а коштів вистачало на оплату кредиту — і — зовсім мало — залишалось на життя.

Проте навіть невезіння не може тривати вічно. В один день воно випарувалось невідомо як і куди — точно так, як і з’явилось.

— Пішло туди, звідки прийшло. Нарешті! — просіяла посмішкою мати, — вже тепер я за тебе спокійна.

І дійсно, від того дня, коли він познайомився з Надією, у нього все почало налагоджуватися.

Він в черговий раз поїхав у відрядження і черговий раз зупинився в готелі чужого міста. Гуляючи ввечері, почув крики — кричала Надія. Двоє хлопців напідпитку тягли її у сквер поблизу готелю.

Олег навіть подумати не встиг — давнє заняття боротьбою проявило себе миттєво.

На тому все б і закінчилось, але Надія не захотіла відпускати свого рятівника. Вони розмовляли, як добрі друзі, як давні знайомі. Виявилося, що в них так багато спільного!

Олег не будував щодо Надії жодних планів — і так все життя на колесах, а їздити з одного міста в інше він вже не хотів. Почав прощатися, та якось розмова зачепила місце народження і тривала далі…

Друга їх зустріч відбулася вже через тиждень в рідному місті, далі — більше. Саме тоді Олег чи не вперше відчув різницю між «кохати» і «бути коханим». В нього не вимагали вирішення якихось проблем, не виймали з кишені останнє — його просто любили. Його симпатія в закоханість переросла не одразу — оглядався, чекаючи якогось несподіваного удару, як це вже не раз траплялося. А удару не було. Вирішилася проблема з кредитом і його виплатою, щоправда, не без допомоги Надійчиного батька. В Олега знову з’явився свій магазин (попередній, оформлений не на нього, він мусив віддати колись Лесі). З’явилися нові шанси, нові можливості, а пройшло небагато часу — всього пів року. Він знову став «щасливчиком» і «везунчиком», хоч сам не знав, звідкіля береться щастя і везіння.

…Думки летіли швидко, шугаючи то в минуле, то в майбутнє. Машина виїхала на трасу. Дощ падав, заколисуючи усіх, хто спав. Олег прилаштувався за вантажівкою і їхав, зв’язуючи думками роботу, родину, себе. Час від часу поглядав на сплячу Надію — у нього знову з’являлося почуття відповідальності за жінку, але тепер це не було настільки обтяжливим для нього.

Позаду сигналив, йдучи на обгін, невгамовний водій фольксвагена.

— Та куди ж тебе несе? — стиха вилаявся Олег, — і чого б я обганяв на такому крутому підйомі?

…Попереду засигналили машини. Олег взяв ліворуч, щоб заглянути, що трапилось. Вилаявся ще раз — так і є, фольксваген «поцілувався» з кимось. Нічого страшного — в сорочці народився хлопчина — тільки розвернуло на сковзкій дорозі і фару підм’яв. Словом, легкий переляк.

— Пощастило, — подумав, проїжджаючи повз нього.

— Не обігнав, — розводячи руки в сторони, чомусь усміхався до Олега молодий водій.

– І чого б це я випробовував стільки раз за ніч свою долю? — буркнув Олег і осікся, згадавши, що ті ж слова стільки раз він чув від матері.

До ранку він декілька раз виходив з машини — робив зарядку, проганяючи сон, годину подрімав поблизу заправки — це стандартний водійський арсенал засобів для того, щоб успішно добратися до місця призначення. Вже сіріло. Знову з’явився білий молодий туман, але вже не вечірній, а ранковий.

Надія здивовано дивилася на Олега — вона ж так боролась зі сном, але таки заснула! Як вона проспала цілу ніч? Розтирала затерпле плече і усміхалась.

— Знову туман? — запитала ледь захриплим, ще сонним, голосом.

— Як бачиш, — Олег їхав далі, вдивляючись в дорогу. Дощ закінчився. З білого молока туману виринало біло-жовте колесо і мережило своїм ранковим сонячним світлом довкілля, нанизувало росяні перли на оксамитовий покірний смарагд трав.

Олег зупинив машину на узбіччі. Поцілунок освіжив Надіїн рум’янець.

Обоє вийшли з машини. Минуле, як ніч, що пройшла, відлетіло у забуття. Їх чекав новий день, сповнений сонця, зелені і літа.