Відлуння любові: жінки

Грузинка і босяк

— Петре Никифоровичу! — кликала сусідка з вулиці писклявим голосом. — Грузинка померла, родичі листа прислали. Просили тобі повідомити.

— Не може бути?! — поспішав старий до хвіртки.

– І чого ти так налякався? — вдивлялася вона в ледь помітні дідові очі під кошлатими бровами. — Зізнайся хоч тепер: була все-таки любов між вами? — страх як хотіла випитати, бо про це кортіло дізнатися все життя.

— Може, що й було, то разом із водою спливло. А весен відтоді минуло — не перелічити! — блиснув очима старий Петро на небо і знову сховав їх у глибоких зморшках. — Йди додому, Маріє, раз померла, то вже не підніметься.

Сам ще довго стояв мовчки мов укопаний, поки не схопився за серце, неначе від нього відірвалася половина. Все тер у долоні золоту сережку з голубим камінчиком — талісман, який носив із собою в кишені з тих пір, як у рідному провулку зустрів свою Грузинку вдруге… Подався від хвіртки у двір, сів на лаву під хатою. Щось бурмотів, навіть замахав руками, аби подалі відігнати кадри своєї юності та голодного дитинства. Згодом затих і лише кліпав вицвілими очима, опинившись на дорозі, що вела до його простенької сільської хати під очеретом. Під ногами плакали весняні струмки, бо нікому було співати. Шарпався вітер пустими вулицями, свистів і завивав, мов саженний. Рипів хвіртками, заглядав у вікна, бряжчав шибками — будив люд уранці, потім опівдні, навіть увечері, адже багато вже поснуло та не прокинулося. Цього дня Петько ледь доплентався до свого провулку. Раніше тут зранку й до самісінької темноти такий галас стояв! Дітвора гуляла. Тепер було так тихо, мов на кладовищі — ні малого, ні старого не видно.

— Діду! — гукнув ще з вулиці. — Я вам хліба знову приніс, — крикнув, міцно тримаючи в кишені невеликого кусня, який дала молода вчителька, що організувала патронат при залізниці, аби зберегти ще живих дітей. — Ми повинні вижити, бо лише удвох зосталися, — повторив дідові слова. — Діду, — прочинив хатні двері та спинився. — Ви ж обіцяли мене дочекатись… — ледь промовив, налякавшись порожньої хати.

Отямившись, прожогом вискочив у двір, роззирнувся навколо та став запихати у рота той шмат, не маючи більше терпіння тримати його в кишені. Якраз у небі летіли дикі гуси. Тільки закричать — йому враз дід ввижається, бо чув раніше від старих: душа повинна в небо відлетіти. Ото й дивився на птахів, шукаючи там дідову душу.

Як давно те було, як давно… Уже і його діти повиростали, а онука навіть правнука народила. Та тільки-но танув сніг — так і пригадував старий Петро той страшний 33-ій… Так і сьогодні — тільки заґелґали в небі дикі гуси, як він одразу заворушився та став у небо вдивлятися. Не вірив ні в Бога, ні в чорта, вихований атеїстами, а дідову душу й зараз хотів там побачити.

— Ти, діду, помер, чи знову придурився? — питає тепер його онук.

— Живий ще… гуляй собі… — заспокоїв малого.

Не встиг стулити вуста, як знову бачить того Петька, що топчеться під своїм тином.

— Чого заглядаєш? Ану пішов звідси! — прикрикнули на нього, мов на собача настирне. — Сільрада нас поселила, сказали, що ти в дитбудинок пішов.

Не сперечалося хлоп’я, навіть не заплакало, стисло кулачки від болю та й поплентало до свого патронату.

— Як давно те було, як давно… Вже вкотре ожило, ніби вчора те сталося, — вирвалося з дідових уст. — Минає життя… Старий я став, ні до чого вже не гожий, тільки й перебирати думи в сивій голові. А їх там з роками вже й не перелічити.

Серед них знайшов і той незабутній теплий літній вечір… Завила десь собака на місяць, зашурхали кажани понад дворами, заграла ніжно гармошка, запрошуючи дівчат та хлопців на вечорниці. Поспішав і він до свого провулку, бо там збиралися друзі дитинства — молодь із усього кутка. Та ось із його двору вийшла висока чорнява дівчина. Не наважуючись пройти далі, стояла біля хвіртки і лише переступала з ноги на ногу, в той час, як дівчата та хлопці завзято танцювали модний на той час кроков’як. «Грузинка», — сказав хтось із хлопців. «Здалеку приїхала, у чужу хату вселилася, інші в порожні, а вона у Петькову», — додала молода писклявка те, що чула від своєї матері. «Тільки дика якась — не підійде, думає, що припрошувати її будуть, — процідив найстарший парубок між затяжками «Біломору». — Я її зараз облапаю в темному кутку, чи й не княгиня», — віддавши іншому свій недопалок, витирав об старі штани брудні руки. «Не смій!» — закричав Петько. А сам умить опинився перед нею і запросив до танцю. Вона була така боязлива, наполохана, неначе підбита пташка. Очі великі й темні, мов ніч, лоб високий, відкритий, губи невеличкі, але красиві, у вухах — золоті сережки з голубим камінчиком, які так і кидалися в очі. Після того Петько майже щовечора крутився перед своїм, а тепер перед її двором, годинами чекав, коли вона вийде хоч на хвилину.

— Відьма вона, причарувала нашого Петька, мов теля сліпе за нею ходить. Пелену на його очі накинула, — нашіптувала дівчатам Марійка-писклявка, бо дуже заздрила тій Грузинці. — Високий виріс, красивий став, як погляне, аж ноги терпнуть, — повідала подругам свою дівочу таємницю.

Але закоханий юнак ні на що не звертав уваги. Завернувши одного разу у знайомий з дитинства провулок, підстрибнув, щоб заглянути у двір через плетений тин. А побачивши там Грузинку, затьохкав, не гірше солов’я, йому аж злетіти праглося — такий гарний був у нього настрій.

— Дивись: знову той босяк до тебе преться, — почув у вечірній тиші материн голос. — Знай, п’ятами блискає, теж мені кавалер. В одній і тій сорочці до князів ходить, голодранець. Ще раз вийдеш до нього, батько з дому вижене, — погрожувала вона доньці.

Спинився парубок від болю, ніби вдарили його в самісіньке серце. Оглянув свої стоптані черевики, потерті штани та благеньку сорочку. «То й що? Усі так ходять…», — пробурмотів обурено. Але нагнулася його голова майже до самих грудей, а дорога ніби сама повернула назад. Як не боляче було, він твердо вирішив: під тим двором більше й ноги його не буде.

Всього сім днів минуло від того вечора, а йому мов сім років. Не знав, як жити, куди податися, щоб втекти подалі від неї. «На Донбас чи на Кузбас, аби швидше», — просився у комсомолі. Тільки нікому не знати, що буде завтра… Ще з вечора склав речі та зажурився — нема кому проводжати в дорогу. Довго не міг стулити очі, все думав-гадав, поки не спалося. Прислухався до нічної тиші, до серця, яке не переставало чекати — ось, ось постукає вона у вікно. Та вже й перші півні проспівали, а її не було. Вранці знову світило сонце, блищала роса, співали пташки, шелестіло від вітру зелене листя. Серед тої благодаті, де й узялася величезна зграя гайвороння, яка піднімалася з-за обрію. Люди спостерігали за тим видовиськом, бо такого ще не бачили. Второпавши нарешті, що то літаки, ще більше здивувалися і завмерли, поки не почули кулеметні черги. Закричали з переляку і заголосили з усіх сторін… Тікали і падали, вимазалися у пилюку та побачили першу кров. Так починалася велика війна…

Перекинувши через плече свій клуночок з речами, який злаштував на новобудову, Петько пішов до військкомату. І вже того дня шеренги перших добровольців крокували центром міста на фронт. Серед них був і він, приписавши до свого молодого віку ще один рік. Обабіч дороги гомоніли й голосили люди. Поглянувши на той натовп, помітив і її. Вона щось кричала і витирала сльози. Петько мов вина випив — так солодко йому стало. «От тобі і горда Грузинка», — прошепотів задоволено. Зиркнув на свої стоптані черевики, поношені штани та запрану сорочку і знизав плечима. «Виходь заміж! Не стати сироті князем!» — крикнув голосно, бо тут було дуже гамірно.

…Чого тільки не довелося пережити у тій великій бійні. Не один раз з життям прощався. Хто б сказав тоді: ти виживеш і навіть доживеш до старості, — ніколи б не повірив. Але вижив, може тому, що часто бачив поряд себе свою Грузинку. Шквал вогню над головою, а він її згадує, пораненим в гарячці з нею розмовляє, в окопі голову прихилить, та перш ніж задрімати, вуста її цілує, бо нема нікого у світі ріднішого від неї. Багато листів написав, та жодного не отримав. Повертався з війни з орденами і медалями. У рідному місті всіх зустрічають, а його — ніхто. Побіг одразу у свій провулок, тільки замість хати побачив руїни.

— Бачиш, Петю, і їх війна не пожаліла: коли на батька похоронка в сорок третьому прийшла, то мати і діти від бомби вже з землею змішалися, — повідомила сусідка. — Скільки хат навколо, а вона в їхню влучила. Чи не тому, що в чужу колись вселилися? — бовкнула та налякалася, бо й зараз не знала: чи можна вже про те говорити, чи ні.

— Невже й дочка найстарша теж?… — не міг він уявити її мертвою. — Грузинкою її всі звали… — нагадував солдат, налякавшись.

— Так та чорноока жива. В Германії була на роботах. Зовсім недавно до нас заходила. Перепитувала: чи то правда, що на тебе похоронка на дитбудинок приходила? Тобі, Марійко, нічого для Петька не залишала? — спитала у дочки, яка так і не вийшла з хати. — Чуєш, що каже? — повернулася до нього. — Написала б, якби любила, — повторила її слова.

Розвернувся солдат і пішов геть, бо всю війну пройшов, а тільки тепер сльози з очей потекли. Хотів забути свою Грузинку, але не виходило. І так все життя — то схожа чорна коса в очі кинеться, то високий тонкий стан між людьми, хоч біжи слідом. Більше того — голос вночі почує, чи губи біля своїх.

Їхав якось одного ранку до свого рідного містечка, крутив кермо та намугикував знайому мелодію. На півдорозі загальмував — проситься не то згорблена від років, не то зігнута від недуги жінка. Відкрив їй дверцята своєї «Волги». Вона, умостившись зручніше, сиділа мовчки, а коли відігрілася, почала всіх лаяти. Всі їй погані: і керівники, які поряд, бо три шкури здеруть, поки копійки заплатять, і ті, що у Києві та Москві, які б мали про те знати. Зітхнувши важко, почала й про свого чоловіка розказувати. «П’яниця він, усе життя пропив — і своє, і моє, холера б його забрала. Було, і вдома не ночувала, попід парканами з дітьми тинялися до ранку, поки проспиться», — витирала порепаною рукою, мабуть, сльози. Він пив, а я все молодість свою згадувала. Здається: ото тільки і тримало мене на білому світі. Було щастя, а я його не розпізнала. Після всі очі виплакала, на чудо надіялася, але воно не сталося. Нічого поганого не подумайте, ми лише цілувалися вечорами, тільки так, що аж душа на небо летіла. Давно те було, але й зараз пам’ятаю.

Він посміхнувся, пригадавши щось схоже зі своєї юності, уважніше глянув на ту жінку, якій тепер співчував, бо зачепила за щось живе. Про себе відмітив: великі чорні очі, гарний профіль та приємний голос. Вдягти б її у гарну одежу, то й зовсім непоганою стала б.

— Вам куди? — перепитав, бо вона, здалося, міцно задрімала.

— Мені у Журавлине, — відповіла одразу. — На могилу до своїх вирішила з’їздити, бо коли ще виберусь, не знаю. Під час війни бомба у хату влучила. Може, чули коли про таке? — сама якраз підправляла своє трохи посивіле волосся, збираючись запинати хустку. Та враз по його тілу мов електричний струм проскочив — він побачив у вусі знайому сережку з голубим камінчиком. Миттєво загальмував і крутонув кермо праворуч — на узбіччя.

— Мені ще рано, — спохопилася жінка, притиснувши до себе сумку на всякий випадок.

А він знову глянув на ту сережку, що виблискувала на сонці, бо не вірив своїм очам. Вона благала: пожаліти сільську людину, не забирати останнє, прийнявши його за розбійника у хорошій одежі. А він ніби тішився її словами, чи зважував щось, пильно вдивляючись в обличчя, в очі, поки не крикнув голосно: «Грузинка!» Вона враз затихла, випустивши з рук свою сумку і зняті сережки з бірюзою. Та ось, закам’янілі вуста розтулилися і вона ледь прошепотіла: «Б-о-с-я-к…» «Грузинка…» — повторив удруге вже тихіше. Невже ти поряд жила? — спитав, проковтнувши щось страшенно гірке й пекуче.

— У сусідній області, — ледь тремтів її голос. — Там родичі були, туди й поїхала після Німеччини, взнавши про загибель рідних. У дитбудинку повідомили, що ти безвісти пропав. Сиротою вікувала, як і ти. Люди босячкою обзивали, як тебе колись. А я записку передавала Марійкою писклявою, не отримував хіба? — відірвала руки від заплаканого обличчя. — Пробач, дурне питаю. Мабуть, з орденами з війни повернувся, в партію вступив, хорошу роботу отримав, начальником став. А хто я? Не рівня тобі, зовсім не пара. Колись я тобі так сказала, бо матір не могла ослухатися, а зараз усе навпаки.

— Не смій того згадувати, взяв її за руки. — Не смій… — заглядав у її очі. — Я поспішаю зараз. Давай зустрінемось на кладовищі. Ти чекай, а я приїду, обов’язково приїду.

Загуркотіла, від’їжджаючи, «Волга», залишивши на обочині немолоду жінку в сільській хустині та поношеному, давно не модному, пальто. Вона все махала рукою, а він оглядався, забувши за її сварливі розмови, за простий одяг та за ту образу, яка ховалася у серці ще з молодих літ. Перед ним знову з’явилося її, до болю привабливе обличчя і той вечір, коли він торкнувся губами, здавалося, неземного створіння. Затримавшись у своєму відрядженні, звільнився, вже коли зорі на небі засвітились. На шаленій швидкості помчав до того Журавлиного, а доїхавши до кладовища, звісно, не побачив жодної живої душі.

— Гру-зин-ко!.. — гукнув щосили. — Невже наші дороги знову розійшлися!? — вирвалося з відчаю та розкотилося по могилах.

У відповідь — мертва тиша. Мов саме крутилося далі кермо його автомобіля, бо він усе думав про неї. Згодом ніби прокинувся, а перед ним — рідний провулок, де виріс, де колись перше кохання вмить перевернуло душу. Спинився, вийшов і попрямував до знайомого дуба, який перестояв тут усі часи. Та тільки перевів очі з дерева на стежку, як одразу побачив на ній жіночу постать у тій самій хустині, що і вранці.

— Грузинко!.. — крикнув неголосно, боячись, що привиділося.

— Босяк!.. — полегшено зітхнула вона, поспішаючи назустріч. — Знайшов усе-таки… — тягла до нього руки. — Я вірила, що ти сюди приїдеш, бо з цього провулку все й починалося. Я так тебе любила!.. Все життя. Тепер його ніби й не було, — давала волю словам, між гарячими поцілунками.

…«Як давно те було. Як давно… — ковтав дід слину пересохлим ротом, а разом з нею свої спогади та свої роки. — Дожила, як випало, заради своїх дітей та онуків. Все ж скоро зустрічай, може, в небі разом літати будемо, — старий Петро знову мацав у кишені золоту сережку з голубим камінчиком… — А тобі, Тарасику, повік голоду не знати, та сиротою не вікувати, — погладив правнука по голівці, який знову перепитував: чи помер старий, чи придурився.