Відлуння любові: жінки

Коли розчиняєшся в любові…

У темряву…

Вологу…

Солодку…

Ніжну…

Нижче…

Ще нижче…

Сковзнути…

Дух завмирає…

Затриматися?

Ні, ні, не треба!

Нижче…

Не вистачає повітря…

Я проснулася. Сон! Це — тільки сон. Щось наснилося… Ніжність… Турбота… Довіра… Кохання? Я поринала в ту ніжність, наче у теплу воду, грілася у промінцях турботи, протягувала руки назустріч мрії… Тої, що збулася. Невже я закохалася?

Відкинула ковдру, встала. Напомацки знайшла вимикач і враз зіщулилася від яскравого спалаху. Коли в очах перестали пурхати золотаві метелики, клацнула кнопкою ноута.

Ні, я просто здуріла! Просинатися о третьої ночі, аби подивитися, чи не надіслав він листа! Адже не пройшло й двох годин, як ми попрощалися, бо чотири попередні ночі листувалися хіба не до світанку, а вже о шостій треба було покидати ледь зім’яте ліжко, аби збиратися на роботу.

Дивно, як захопив мене цей таємничий незнайомець! Хіба це сталося лише п’ять днів потому? Здається, що п’ять місяців, ні, п’ять років… або все життя. Він сам завітав на мою сторінку на Фейсбуці і я отримала на свою електронну пошту стандартний лист: «Педро Нігель пропонує затоваришувати у Facebook». Подивилася на фото. Хм, обличчя закрито маскою. І що за дурний псевдонім? А-а, людина я добра. Натиснула: «Підтвердити запит». Нехай! Тим більше, що після перегляду його сторінки з’ясувала: в нас багато спільних друзів. А ще мене здивувало місце його мешкання: Париж. Нікого там не знаю. Ну, то все попереду!

Відповіла, вже переходячи на «фейсик», бо треба було дізнатися новин, привітати когось із новою книгою, когось — із днем народження. І тут сталося, ну, просто неймовірне! Цей Педро «лайкнув» всі посилання на моїй сторінці. Це ж треба! Ну, навіщо, скажіть, він вподобав світлину з квітами, яку надіслав мені інший чоловік?

Поки ж я перебувала в остовпілому стані, цей нахаба?/дурень? вже написав мені перший коментар: «А ти — красуня…» і наліпку з квіточкою додав. Дякувати Богові, за словом у кишеню я ніколи не лазила. «А ти чому під маскою? Невже з родини Квазімодів? — відповіла різкувато».

З цього й почалося. Він засипав мене численними повідомленнями і коментарями, надсилав посилання, картинки… Відповідаючи, я втягнулась у розмову. А потім настільки захопилася… Мені було цікаво, як ніколи. Бесіда ставала легкою та довірливою, і я не вчулася, як почала відчайдушно кокетувати. «Нехай! — думала, посміюючись. — Він — незнамо хто, та й знаходиться далеко від мене. Чому б не згадати час, коли я, молода 18-річна дівчина, хіба не відмахувалася від зазіхань численних парубійків? Це тобі не колишній чоловік, від якого ніяких компліментів, окрім «стара корова», не почуєш».

Справа в тому, що розлучення, яке відбулося вже два роки потому, болісно вдарило по моєму оцінюванні власної зовнішності та здібностей. Я сиділа на дієтах, ходила у басейн, систематично відвідувала перукаря, робила манікюр, педикюр, але постійно знаходила в собі численні недоліки. Від того почала жахатися всіх чоловіків, окрім власного кота.

Подруги на то нарікали, намагалися знайомити з якимись «претендентами», але, після декількох невдалих спроб (ну, не подобалися вони мені, що поробиш? А останній із запропонованих «для одруження» чи то пак, «потрібних для здоров’я», одразу запропонував поїхати до мене і — «ти приготуєш смажене м’ясо, відкриєш пляшечку коньяку…» «А редьки тобі з хріном?» поцікавилася тоді я, і на цьому спроби подруг познайомити мене з кимсь «потрібним для здоров’я», закінчилися.

Зараз мені 34 роки і вже два роки чудового обходжуся без «корисної для здоров’я» сильної статі. Ні, друзі в мене є. Такі собі благополучні, одружені, з якими можна поговорити про все на світі… З ними я сміюся, жартую і — тримаю на відстані. Бо вважаю, що розбивати чужу родину не варто — на чужому нещасті, як кажуть, щастя не збудуєш.

А цей випадок — товаришування на відстані — мені сподобався. Чому б ні? Хто вигадав, що папір все витримає? Не пам’ятаю. Втім, так воно й було. Іноді ми годинами розповідали один одному про книги, фільми, пісні, картини… Таке собі інтелектуальне спілкування. А іноді — бавилися, як діти, перекидаючись, наче м’ячиком, жартівливими компліментами, влучними спостереженнями або змагалися, хто більше дитячих анекдотів згадає.

І сталося диво! Безсонні ночі аж ніяк не відобразилися на моєму обличчі. Навпаки, я схудла, погарнішала й пожвавішала. У ці дні навіть виконання докучливих справ приносило радість.

— Розколюйся, хто він? — не витримала мого задоволеного вигляду колежанка. — Що, ви вже переспали? Тобі сподобалося?…

— Тю на тебе, — розреготалась я. — Хіба не пам’ятаєш, що заприсягалася не зраджувати своєму Барсикові?

— Ну, не бажаєш зізнаватися — і не треба, — образилась вона, але мені було байдуже, бо саме зараз чекала на відповідь.

З часом помітила, що тон повідомлень суттєво змінився, став ніжнішим, чи що. Прощаючись, він писав: «Цьомаю твої пальчики» або «Хочу побачити тебе уві сні». Потім, між іншим, запропонував: «Приїзди до мене в Париж!» Я по-справжньому обурилася: «Не звикла нікого обважувати своєю персоною!» Вперше він вибачився і, ніби жартома, написав: «А інші жінки, довідавшись, де я мешкаю, самі у гості набиваються…» «Ну, то їх і запрошуй», — ображено відповіла я. Він м’яко перевів розмову на щось інше. Але листування тривало, і я звикла до свого Педро, а по-справжньому — львів’янина Петра, який мимоволі став заробітчанином, бо чинне законодавство не було в змозі забезпечити йому (та хіба ж тільки йому?) достойне життя.

І врешті-решт ми зрозуміли, що більш за все хотіли б зустрітися, бо кохаємо один одного. Квіток на літак до Парижу він замовив мені через інтернет. Не буду описувати ті довгі збори, коли я гарячково перебирала сукні, спідниці, брюки…

Та ось все позаду. Я лечу! Ніби спокійно дивлюся на білі пухкі хмаринки, а серце налякано калатає; закрию очі, а думка лише одна: як воно буде?

Літак знизився. Пішов на посадку. Салоном пройшли люб’язні стюардеси. До розчинених дверей подано трап. Пасажири поспішають. Натовп біля дверей. А я… я сиджу у кріслі і мене трусить.

— Вам зле? — звертається до мене симпатична білявка.

— Ні, то я так… замислилася. Вибачте, — і прожогом кидаюся до трапу, ледь не забувши свою гарненьку торбинку. В останню мить повертаюся, хапаю її, спускаюся по трапу…

У залі очікування гамір і товчія. Приємний жіночий голос щось наголошує різними мовами. Я розгублено озираюся. Де ж він? Обіцяв же чекати біля входу до кав’ярні. Знервовано кручу головою. Не бачу! Коли, ледь не плачучи, невпевнено посувалася до виходу, до мене наблизився огроменний букет червоних троянд. З-за букета з’явилася чиясь рука, підхопила чемодан… Тільки-но я відкрила рота, як і чемодан, і букет опинилися на землі, а я — в міцних, надійних обіймах. Тільки й вимовила:

— Петре, ти?

За поцілунками забулася образа, страх, хвилювання…

Не пам’ятаю, як дісталися квартири, що він знімав десь у передмісті, що їли, пили, про що розмовляли… Лежачи в його обіймах, таких надійних і рідних, мріяла про те, щоб ця казка ніколи не закінчувалася.

Разом ми поринали у темряву…

Солодку…

Вологу…

Ніжну…

Нижче…

Ще нижче…

Сковзнути…

Дух завмирає…

Затриматися?

Ні, ні, не треба!

Тепер ми разом поринали у ніжність, наче теплу воду, грілися у промінцях турботи, протягувала руки назустріч мрії… Тої, що збулася.