Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російська політична думка у царській Росії та СРСР серед емігрантів і в пострадянській Росії традиційно негативно ставилася до вимог України про автономію та незалежність, будучи цілковито байдужою й ворожою до скарг на денаціоналізацію та русифікацію. У царській Росії та у радянському дисидентському русі частка російських демократів, які підтримували українські національні прагнення, була мізерною. Під час громадянської війни жодна російська демократична політична сила не підтримала реальну українську автономію в рамках нової федералізованої демократичної Росії (не кажучи вже про незалежність). Ліберальні політичні партії, як-от кадетська (конституційно-демократична) партія, що підтримувала Тимчасовий уряд, виступали проти української автономії[52]. Російські емігранти з контрольованої більшовиками країни були переважно націоналістами, імперіалістами та євразійцями, а також шанувальниками фашизму, тобто належали до ідеологічних традицій, які домінують у російській політиці і сьогодні. З-поміж російських дисидентів демократичного спрямування в СРСР українським національним вимогам симпатизували лише Андрєй Сахаров, Владімір Буковський та Андрєй Амальрік.

Тому в російській настанові щодо себе та України незмінними залишалися дві константи. Перша — байдужість до виникнення Росії як незалежної держави і натомість зацікавлення у збереженні за собою ролі центру імперії. Стівен Гатчінґс і Вера Тольц пишуть, що євразійство є замінником деколонізації, оскільки стверджує, що Росія була успішнішою, ніж Захід, в управлінні етнічним розмаїттям. Ба більше, «євразійство трактує Росію не як колоніальну наддержаву, а як спільноту, якій самій загрожує колонізація з боку Заходу»[53]. Міфічний успіх Росії зумовлює підставу для підтримки нею радше євразійської імперії, ніж побудови національної держави. Росіяни ніколи не були сепаратистами, і тому їхній політичний провід слушніше означати як імперіалістів, а не націоналістів. Не випадково саме та меншість з-поміж росіян, яка підтримувала власну незалежну державу, також схилялася до українських національних устремлінь. Друга константа — небажання Росії визнати, що українці є окремим народом, що українська мова — це повноцінна мова (а не діалект російської), що українці мають незалежну державу та право визначати власну геополітичну долю.

Хоча Радянська держава формально визнавала існування української мови, остання розглядалася як мова минулого, мова селян і сільської місцевості, а не міських і промислових центрів, натомість російська — як мова прийдешнього. Майбутні радянські чоловіки і жінки мали говорити російською. Радянська держава заохочувала русифікацію протягом більшої частини свого існування, зокрема під час хрущовської «відлиги», коли було запроваджено нову політику в сфері освіти. Поодинокі винятки траплялися лише під час «коренізації» (українізації) 1920-х років, а також за часів Петра Шелеста у 1960-х і за Міхаіла Ґорбачова наприкінці 1980-х — хоча в останньому випадку новому курсу на «перебудову» і «гласність» протистояв непохитний русифікатор Володимир Щербицький.

Ці дві константи російської історії значною мірою відсутні у західних підходах до аналізу україно-російської кризи, оскільки вони повертають нас до примордіального націоналізму[54], імперіалізму та потужних сфер впливу в міжвоєнну епоху й попередні часи. Далебі, під час кризи постмодерний Європейський Союз зіштовхнувся із традиційним імперіалізмом XIX століття та міжвоєнним реваншизмом.

ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ, РОСІЯ ТА УКРАЇНА

Теоретична література пропонує значне розмаїття визначень типів націоналізму, які можна застосувати до Росії та України. Вони варіюються, починаючи від громадянського націоналізму, часто пов’язаного із патріотизмом і територіальним націоналізмом. Приклади його поширені у східній та південній Україні (тут українська ідентичність ґрунтується на території більшою мірою, ніж на заході України, де ідентичність має більше етнічне і лінгвістичне забарвлення), Російській Федерації та англомовній Шотландії. Інші форми патріотизму часто стосуються країн поселенців-іммігрантів, як-от США, Канади та Австралії. Зображення західних держав як «громадянських», а східних як «етнічних» — це хибна дихотомія, оскільки всі європейські та північноамериканські демократії поєднують у собі обидва елементи, і всі громадянські держави мусять робити вибір щодо мови (мов), культури (культур) та історичних міфів, які складають їхню етнокультурну серцевину (серцевини)[55].

В Україні ця дихотомія вибору між «етнічною українською» та «громадянською» державою вводить в оману, позаяк реальний вибір доводилося робити між державою з етнічно українською серцевиною і державою з українсько-російським етнічним осердям. Другу опцію взяли на озброєння східноукраїнські політичні сили, які, зокрема, підтримували гасло «До Європи з Росією», не розглядали російську мову в Україні як іноземну та вважали, що Україна, зберігаючи свою окремішність, має підтримувати тісні взаємини з Росією. У 1990-х роках, за президентства Леоніда Кучми, цю концепцію України просували Володимир Гриньов, Дмитро Табачник та Дмитро Видрін, а в 2000-х її перейняла Партія регіонів. Такий підхід перетворив би Україну на державу, схожу на Білорусь, яка збудована довкола білорусько-російської серцевини.

Етнічні форми націоналізму можна зауважити в численних конфліктах у багатьох частинах світу Попри те, що етнічний націоналізм часто розглядається винятково негативно через ці образи етнічних конфліктів, так було не завжди. Націоналізм у XIX столітті та в перші три десятиліття після Другої світової війни частіше пов’язували з ліберальним націоналізмом, оборонним антиколоніальним рухом проти репресій і асиміляції, спрямованим на розпад імперій та створення незалежних держав. Тим не менше, так само як для однієї людини хтось є терористом, а для іншої — борцем за свободу, так і те, що для одних — патріотизм, для інших є націоналізмом. Українці та ірландці, які добиваються забезпечення стимулів до подолання денаціоналізації, російщення чи англійщення, наполягатимуть, що їм ідеться, по суті, про ліберальну політику та державну підтримку мов і культур, котрі раніше піддавалися дискримінації. Водночас багато росіян та англійців, а особливо ті українці й ірландці, які розмовляють відповідно російською та англійською мовами, вважатимуть цю ж політику антидемократичною й недоречною. Російську мову в царській імперії та СРСР, англійську у Великій Британії та французьку у Франції пропагували як мови сучасної «цивілізації» та модерності, тимчасом українську, ірландську, валлійську та бретонську висміювали як провінційні селянські наріччя або діалекти, не придатні до вжитку в сучасній державі. Цей шовінізм має довгу історію. Тері Мартин, пишучи про 1920-ті роки, зазначив, що росіяни «й надалі добачали принципову суперечність між поняттями “українське” та “модерне”»[56]. Третина росіян мешкала в Україні у п’яти великих промислових областях (Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій і Дніпровській), де їх «вельми прихильно, а українців вельми негативно асоціюють із модернізацією»[57].

Націоналізм має різні рівні мобілізаційного потенціалу. Етнічний націоналізм, громадянське суспільство й антиколоніальний дискурс разом працювали на користь мобілізації проти європейських імперій після Першої світової війни та їхнього панування над заморськими колоніями після Другої світової. В СРСР наприкінці 1980-х років приклади цього явища траплялися в Західній Україні, трьох балтійських республіках, Молдові, Грузії та Вірменії[58]. Антиколоніальна й антирадянська мобілізація виявилася слабшою там, де виразнішими були територіальні ідентичності, як-от у Росії, Білорусі та східній Україні, а також п’яти центральноазійських республіках[59]. З розпадом СРСР на початку 1990-х років російські етнічні меншини, що мешкали поза межами Росії, не мобілізували — на відміну від сербських меншин, що проживали на теренах колишньої Югославії за межами Сербії[60]. До Революції гідності національна мобілізація в Україні охоплювала переважно україномовних громадян. Західні українці стали на шлях мобілізації проти чинної влади наприкінці 1980-х років, а пізніше під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Хоча російськомовні громадяни України активно долучилися до обох українських революцій початку XXI століття, основна частина учасників цих подій, особливо 2004 року, представляла західну та центральну Україну. Українська етнонаціональна ідентичність виявилася успішнішою в мобілізації українців, оскільки самоусвідомлення росіян та російськомовних громадян в Україні спиралося не на етнокультурне, а на територіальне підґрунтя (як і в самій Росії), або ж на наднаціональні — панславістську чи радянську — ідентичності.

Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) ніколи не була повноцінною радянською республікою, і росіяни, подібно до англійців у Великій Британії, навряд чи спромоглися мобілізуватися проти власних імперій або багатонаціональних держав. Російський та англійський націоналізми могли постати лише у відповідь на інші (тобто український або шотландський) націоналізми, і вони завжди віддавали державі багатонаціональній перевагу перед незалежною державою для своєї нації. Радянська національна політика призвела до виникнення радянсько-білоруської територіальної ідентичності, уособленням якої став президент Алєксандр Лукашенко (Аляксандр Лукашэнка), в республіці, де за часів СРСР не було націоналістичного або демократичного дисидентського руху. Як і Росія, після невдалого серпневого путчу 1991 року Білорусь не провела референдуму про власну незалежність.

У Росії 1990-х років президент Єльцин намагався просувати принцип громадянської територіальної ідентичності, проте це не знайшло відгуку серед російського населення[61]. Президент Путін у своїй політиці національного будівництва заохочував альтернативну неорадянську та імперсько-великодержавну ідентичність, яка зажила популярності й забезпечила йому дуже високий рівень масової підтримки. За різних обставин Путін застосовує різні ідентичності та може апелювати до росіян, зокрема, як до громадян Російської Федерації. Водночас до України він застосовує оптику не громадянства, натомість етнічного і великодержавного націоналізму, говорячи про росіян та українців як «один народ» та про Україну як штучно створену державу. Не визнаючи українців громадянами сувереної іноземної держави, Путін бачить у них «малоросів», а у Києві — місце розбудови «першої російської держави».

Етнокультурні ресурси — скажімо, спільна ідентичність, групова солідарність, довіра, культурний та інтелектуальний потенціал — необхідні для успішної мобілізації людей. На сході та півдні України такі ресурси були кволими, аж доки не сталися чотири ключові зміни. По-перше, російський націоналізм став більшою мірою базуватися на етнокультурних чинниках і підтримувати російськомовні рухи в сусідніх країнах. Колишні маргінальні націоналісти, як-от євразійський ідеолог Алєксандр Дуґін, стали впливовими особами в середовищі московських політиків. По-друге, Росія повернулася до традиційних радянських теорій змови, розглядаючи сербську (2000), грузинську (2003) та українські (2004, 2013–2014) демократичні революції як підтримувані Заходом путчі, спрямовані проти «привілейованих інтересів» Росії в Євразії. По-третє, Росія зробила інвестиції в ідеологію «російського світу», завдяки чому в російськомовних громадян та осіб, які асоціювали себе з російською культурою й мовою, сформувалася групова ідентичність. Оскільки російська та радянська ідентичності були в СРСР нерозривно переплетені, не дивно, що і «російський світ» також міфологізував «Велику Вітчизняну війну», зокрема Севастополь як «місто-герой»[62]. Це також передбачало повернення до радянських ідеологічних тирад, спрямованих проти українських націоналістів, яких засуджували як «нацистських колабораціоністів» і «фашистів». По-четверте, Росія вклала суттєві кошти у свої сили спеціального призначення («зелених чоловічків»), котрі пізніше захоплять Крим та розпочнуть гібридну війну на Донбасі.

Росіяни досягли чималих успіхів у імперському будівництві, але, на відміну від англійців чи французів, так ніколи і не створили справжньої національної держави, а російська національна ідентичність завжди була тісніше пов’язана з поліетнічними імперіями — царською та радянською. Визначаючи власну національну ідентичність через контекст багатонаціональної держави, росіяни не становили винятку, адже англійці всередині Великої Британії перебували у схожому становищі. Основна ж відмінність полягала в тому, що останні сформували національну державу, перш ніж розбудувати свою імперію. З цієї точки зору Московія як феодальне російсько-татарське утворення не витримує порівняння з моноетнічною Англією за правління Єлизавети I. Тим не менше, Ірландію, Україну та Алжир можна поставити в один ряд, бо їх сприймали як складові не імперської периферії Британії, Росії та Франції відповідно, а самих метрополій. Навіть після розпаду СРСР Україну відносили до того, що Москва називає «близьким зарубіжжям», а отже, відрізняли її від «справді» іноземних країн (тобто «далекого зарубіжжя»).

За часів СРСР росіяни розглядали всю країну як свою батьківщину з тісно інтегрованими радянською та російською ідентичностями, що в 1990-х роках ускладнило для них сприйняття її роз’єднання. Українці та інші неросіяни мали радянські республіканські ідентичності й водночас ідентичність Союзу, і після розпаду останнього більшість із них переорієнтували свою лояльність на нові незалежні республіки. В Україні до Євромайдану радянська ідентичність зберігалася, зокрема, серед російськомовних мешканців східних та південних регіонів, а найвищий рівень її підтримки можна було спостерігати у Криму і на Донбасі. Певна частка етнічних росіян та інших російськомовних громадян України асоціювала себе з СРСР (що не дорівнював Росії) та радянською культурною традицією[63]. Однак сепаратизм серед них виявився слабким, адже росіяни в Україні не могли приєднатися до неіснуючої Радянської держави і, до того ж, зберігали територіальну лояльність до меж колишньої Української РСР, що 1991 року перетворилася на незалежну державу. У 1990-х роках представники сербських меншин, які опинилися поза межами нової Сербської держави, взялися за зброю, аби добитися приєднання до «Великої Сербії»; з боку представників російської меншини та російськомовного населення України аналогічних спроб ніколи не було, аж доки у 2014 році Росія сама не пішла на пряме військове втручання.

На відміну від росіян, серби побудували свою незалежну державу до того як постала міжвоєнна Югославія, і мали стійку етнічну ідентичність, що сягала XIX століття; тож і ставлення сербів та росіян до їхніх багатонаціональних держав — югославської та радянської — було дуже різним. Російська РФСР ніколи не мала власної комуністичної партії та завершеної системи інститутів управління: замість них владні функції здійснювали загальносоюзні органи, розташовані в Москві. Наприкінці 1991 року Єльцин перейняв контроль над радянськими установами, що були відтворені тепер як інституції незалежної Російської Федерації. Сербія, натомість, мала республіканську комуністичну партію, спілку комуністичної молоді, Академію наук та інші установи, окремі від Югославії. Тому, опинившись у руках Слободана Мілошевіча, вони стали механізмами для просування етнічної мобілізації сербів та ідеї «Великої Сербії», що мала включати в себе сербські анклави у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років не існувало жодних російських інститутів, що сприяли б російському етнічному націоналізмові, а Єльцин не прагнув створити «Велику Росію» за рахунок перекроювання кордонів. Поки Сербія намагалася побудувати на руїнах Югославії «Велику Сербію», у Москві намагалася зберегти СРСР; коли ж цього зробити не вдалося, Росія підтримала його трансформацію у Співдружність незалежних держав (СНД), а пізніше висунула проект Євразійського союзу.

ВИЗНАЧЕННЯ РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ІМПЕРІАЛІЗМУ

Важливою обставиною, що вносить сум’яття у наукове дослідження російської політики, є те, як застосовується поняття «націоналізм». Його використання у цьому контексті, як наголошує Девід Ровлі, «є неточним та оманливим». Росіяни «виражали свою національну свідомість радше через дискурс імперіалізму, аніж націоналізму». Ровлі пише, що царі, радянські діячі, російські націоналісти й ліберали не прагнули побудувати національну державу, а намагалися зберегти імперію. До більшовицької революції жодна російська політична партія не закликала відмовитися від імперської батьківщини на користь національної; іншими словами, не було російського відповідника турецького лідера Мустафи Кемаля Ата-тюрка, який витворив з Османської імперії Турецьку республіку В Росії відкрито не виступали на підтримку такого російського націоналізму, який міг бути потрактований як сепаратистський щодо СРСР. Деякі російські націоналісти бажали позбутися Кавказу та Центральної Азії, проте аж ніяк не погоджувалися на незалежність України та Білорусі: так, в уяві Алєксандра Солженіцина, останні мали увійти до «Російського союзу», яким він пропонував замінити СРСР Для всіх російських націоналістів поняття «російський» та «східнослов’янський» — з уявним центром у Москві — були і є, по суті, тотожними. Ровлі підсумовує: «Отже, особливий сенс, якого надавала національній ідентичності освічена Росія, сприяв не створенню національної держави, а збереженню імперії»[64].

У 1990-х роках розбудова громадянського суспільства не завоювала достатньої підтримки серед росіян через поширення п’яти переконань. Саме ці переконання вплинули на націоналістичну еволюцію Путіна та його імперську політику щодо України[65]:

1. Російська мова, а не громадянство Російської Федерації, є основним маркером ідентичності в російськомовній спільноті.

2. Термін «россиянин» — взаємозамінний з терміном «русский»[66], який може позначати як «великороса», так і представника східнослов’янської гілки «єдиного російського народу».

3. Росіяни та українці — «один і той самий народ».

4. Росіяни та українці повинні жити разом, бажано в союзі.

5. Російськомовна держава повинна включати Крим, Донбас, Харків та інші регіони на сході й півдні України.

У Радянському Союзі більшість російських дисидентів не висловлювала націоналістично-сепаратистських вимог, оскільки сприймала РРФСР і Українську РСР як репліки одна одної. Росіяни в СРСР були «незручною національністю»[67]. «Російське національне самоусвідомлення не було ані міцно вбудоване, ані вміщене в територіальну й інституційну структури Російської республіки. Російська республіка не була для Росії такою, якими були інші національні республіки для відповідних національностей»[68]. Російська РФСР почала будувати свої республіканські інституції лише у 1990-му, менше ніж за рік до фактичного розпаду СРСР, що виявилося закоротким проміжком часу. До цього комуністична влада десятиліттями заохочувала росіян ототожнювати «власні національні інтереси із радянськими інтересами», офіційно проголосивши їх першими серед рівних[69]. РРФСР була для російської людності «вигідною домівкою», «та все ж за батьківщину їй правив увесь Радянський Союз»[70].

Роджерс Брубейкер пояснює, чому такі неросійські республіки, як Україна, захищають свої успадковані республіканські кордони, натомість Росія ставиться до них як до штучних, несправедливих та відкритих для змін. У 1990 році декларація про суверенітет РРФСР була радше економічною та політичною, ніж національною, позаяк ця республіка була передусім територією, а не батьківщиною для російської нації[71]. Таким чином, усередині Радянського Союзу РРФСР була найменш довершеною державою[72]. Батьківщиною для росіян був СРСР; після 1991 року нею стала для багатьох Російська Федерація — але усвідомлена як центр чогось більшого: СНД, Євразії або «російського світу».

Еміграційні політичні партії та російські дисидентські групи й інтелектуали традиційно ігнорували національне питання в Російській імперії та СРСР. Організація з помпезною назвою «Комітет визволення народів Росії» особливо не переймалася національним питанням та Україною зокрема[73]. На рух генерала Андрєя Власова помітно вплинула діяльність молодих російських емігрантів із Народно-трудової спілки російських солідаристів (НТС). Українські лідери дивилися на них «із найбільшою підозрою», адже солідаристи не розрізняли російську імперію та російську національну державу[74].

Серед 807 ув’язнених в СРСР дисидентів Пітер Редевей нарахував лише 36 російських націоналістів, половина з яких належали до Всеросійського соціал-християнського союзу. Це було навіть менше за кількістю, ніж в аналогічних угрупованнях представників нечисленних молдовського і латвійського народів. Лише дещиця ув’язнених росіян були сепаратистами, а більшість можна було б сміливо назвати імперіалістами в їхньому ставленні до Росії та неросійських республік; зрештою, британські та французькі ліберали і консерватори свого часу також підтримували Британську та Французьку імперії.

З-поміж 942 дисидентів, заарештованих в Україні, лише 0,5% були етнічними росіянами, що менше, ніж частка кримських татар і євреїв[75]. Як пише Мотиль, російські націоналісти не закликали відокремити свою республіку від СРСР, викинути імперію за борт і збудувати російську національну державність[76]. Російські націоналісти, шовіністи та імперіалісти толерували радянський режим, адже не мали сепаратистських устремлінь, і закликали СРСР стати більш «російським», ніж він уже був.

Президент Єльцин, з огляду на його підтримку ідеї незалежної російської держави, був одним із перших пострадянських російських «націоналістів»[77]. Російська РФСР не оголошувала про незалежність від СРСР, а після невдалого путчу в серпні 1991 року просто поглинула його владні інституції в Москві. Останній радянський лідер Міхаіл Горбачов риторично запитував: «Навіщо Росії потрібна незалежність? Від кого б вона мала бути незалежною? Від себе?»[78].

Демонтаж СРСР у грудні 1991 року став наслідком збігу прагнення Єльцина та Кравчука позбутися Горбачова, «а не бажання розвалити імперію і створити російську національну державу»[79]. Джефрі Госкінґ пише, що «громадянське визначення державності» «суперечить російським традиціям»[80], а імперія «є історично й геополітично визначальною формою розвитку російської держави»[81]. Президент Єльцин і російські демократичні політичні партії в 1990-х роках приділяли недостатню увагу побудові громадянської нації. Як і решта російських націоналістів, Єльцин був непослідовним у виборі власних пріоритетів: чи то, наприклад, націєтворення у Російській Федерації, чи нового союзу Росії та Білорусі (ідея, що її він просував напередодні виборів 1996 року), який мав розростися і включити Україну та інші колишні радянські республіки. У поєднанні з надмірним зосередженням уваги на формуванні ринку та приватизації, що були непопулярними через дедалі більші соціальні проблеми та зростання хижацького класу олігархів, це породило вакуум, у якому етнічні, імперські та шовіністичні форми національної ідентичності знову змогли стати домінуючими за часів Путіна[82]. Таким чином, демократична політика не змогла наповнити пострадянську і постімперську порожнечу 1990-х років — зрештою, у 2000-х роках Росія заповнили її націоналізмом та шовінізмом. Чен Чень писала, що «успішний ліберальний націоналізм в Росії залишається віддаленим сценарієм»[83], і майже за десять років до кризи 2014–2015 років передбачила, що російський націоналізм стане експансіоністським.

Путін соціалізувався в СРСР у 1960–70-х роках, коли радянська система офіційно заохочувала російський націоналізм, оскільки він не вважався загрозою для єдиної держави. Російський офіційний націоналізм опанував тоді Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) та КДБ, де Путін був офіцером[84]. Радянський Союз, у якому Путін набував соціальних навичок, заохочував і культивував публічні прояви російського націоналізму, шовінізму й національної вищості, культ Сталіна, вихваляв військові перемоги та просував монопольне становище Російської православної церкви у релігійному житті східнослов’янського світу. На відміну від націоналізму неросійських націй, націоналізм «великоросів» після Другої світової війни ніколи не критикували в радянських медіях, «так, наче цього явища не існувало»[85]. Зростання офіційного російського націоналізму в СРСР і в незалежній Росії, керованій Путіним, значно збільшило імовірність конфлікту, кульмінацією чого стали криваві події на сході України.

Радянська культура, яку вихваляє Путін, була продуктом радянізації російського суспільства та русифікації радянської культури. Це витворило у російській національній ідентичності внутрішню суперечність між радянською ідейно-політичною та російською культурно-історичною складовими. Упродовж останніх двох десятиліть існування СРСР злиття російської та радянської ідентичностей заклало потужні підвалини для того, що Чен Чень назвала «неліберальним націоналізмом»[86], який, своєю чергою, став основою «консолідованого авторитарного режиму» Путіна, а також джерелом расизму, ксенофобії та шовінізму[87].

Протягом російської та радянської історії повсюдним було ксенофобське зображення Заходу як Іншого для Росії. Дія Ґрінфельд пише, що «Захід був невід’ємною, незгладимою частиною російської національної свідомості. Просто не було сенсу бути нацією, якби Заходу не існувало». Вона вважає, що відторгнення Заходу та державний примус до єднання в дусі так званої «Святої Русі» були нерозривно пов’язані[88]. Обрання президентом «антиросійського» Ющенка 2004 року, повалення Януковича та офіційний курс на євроінтеграцію 2014-го перетворили Україну в очах Росії на форпост Заходу, а лідерів і активістів обох Майданів — на «фашистських» Інших. Російська православна церква стала служницею скерованого проти України путінського імперіалізму та націоналізму, котра підтримує антизахідну ксенофобію та концепцію Росії як оплоту проти декадентських західних цінностей[89]. Іцхак Брудний пише, що «антизахідна» ідеологія «опосередковано легітимізувала радянський режим»[90]; те саме відбувається тепер, коли 70–80% населення РФ дотримується ксенофобських поглядів[91].

РОСІЙСЬКИЙ МЕСІАНІЗМ І КСЕНОФОБІЯ

Російські націоналісти за царської, радянської та пострадянської доби, так само як і більшість російських емігрантів, надзвичайно послідовно дотримувалися і дотримуються своїх принципів у дев’яти сферах[92]:

1. Визнається, що Росія мусить бути захищена від іноземних, особливо європейських, впливів.

2. Теорії змов рясніють підозрами, що Захід замишляє підірвати Росію. Секретар Ради безпеки РФ Ніколай Патрушев заявляв, що «керівництво України — це ставленики США, які виконують чужу волю, спрямовану на подальше відмежування їхньої країни від Росії»[93]. Змови проти Росії вбачаються постійно, і сьогодні «здаються всюдисущими в російському дискурсі та державних медіях». Тим часом, як зазначають політологи, прихильники конспірологічних теорій частіше підтримують застосування насильства[94].

3. Впроваджується думка про те, що морально збанкрутілий Захід перебуває в занепаді, а морально вища Росія — на підйомі.

4. Стверджується, що Росія продовжує свій «особливий шлях» як центр окремої євразійської цивілізації.

5. Відомо, що Російська православна церква (РПЦ) була союзницею Радянської держави з 1940-х років. Вона долучилася до ліквідації Української греко-католицької церкви в 1946 році та підтримувала ідеологічні позиції СРСР на міжнародній арені через такі організації, як Всесвітня рада миру. Нині РПЦ просуває російський месіанізм, тобто ідею про те, що Росії судилося врятувати світ, а Євразії — стати новим центром світової культури.

6. Католицька та протестантська церкви сприймаються як такі, що нібито поступаються православ’ю.

7. Існує перебільшений страх перед підтриманою США «кольоровою революцією», яка загрожує Російській державі та політичній стабільності.

8. Інтелігенція змальовується як «безрідні космополіти», зрадники на утриманні у Заходу. КПРС (за винятком доби Горбачова) та Росія часів Путіна вважали лібералів чужорідними й потенційно небезпечними[95]. Прозахідних інтелектуалів і в минулому, і тепер ганьблять як чужих російським цінностям. За правління Путіна було прийнято законодавство, яке вимагає від них реєстрації як від «іноземних агентів».

9. Антисемітизм завжди перебував у центрі уваги російського націоналізму в царській імперії, а в СРСР його маскували під антисіонізм, особливо з кінця 1960-х років. Єврейський народ був об’єктом запеклої ненависті російських націоналістів, які вважали, що «жидо-більшовики» контролюють СРСР, який буцімто є колонією Ізраїлю, а серед чекістів переважали сіоністи[96]. Російські націоналісти вірили, що СРСР не є достатньою мірою «російським», бо євреї, «космополіти» та інші неросіяни тримають різні сфери життя країни у своїх руках. Антисіонізм (антисемітизм) був впливовим у російських академічних та культурних колах, розвідувальних службах і серед військових — в останньому випадку це не дивно, адже націоналізм поширений серед «силовиків» у більшості країн світу. Російські націоналісти, фашисти та неонацисти вірили в автентичність сфальшованих «Протоколів сіонських мудреців»[97]. Ставлення російських націоналістів до СРСР ніколи не було раціональним: з одного боку, вони відчували гордість за те, що він є ядерною наддержавою, надає підтримку Російській православній церкві та російській літературі, але з іншого — прагнули його перетворення на «російську» державу. У тому, що цього не відбувається, вони винуватили євреїв, які були звичним цапом-відбувайлом для російських націоналістів.

РОСІЙСЬКИЙ ФАШИЗМ, НАЦИЗМ І ЄВРАЗІЙСТВО

Починаючи з XIX століття різні форми російського націоналізму були доволі впливовими, і часом вони переростали у фашистські та неонацистські ідеології. Джон Стефан називає першим російським фашистом Владіміра Пурішкєвіча, лідера чорносотенного «Союзу російського народу»[98]. Наприкінці 1980-х років заявила про себе неочорносотенна організація «Пам’ять», а у пострадянський період — «Російська національна єдність» (РНЄ), яка стала першою неонацистською політичною силою в сучасній Росії.

У міжвоєнну епоху дехто зі старшого покоління російських емігрантів тяжів до німецьких нацистів, тимчасом певні представники молодшої генерації (скажімо, члени НТС, Спілки російської національної молоді та «солідаристи» з колишньої Національної спілки нового покоління) схилялися до італійського, іспанського та португальського фашизму[99]. Від середини 1940-х до початку 1970-х років у російській політичній еміграції домінували націоналісти, фашисти та шовіністи, які не визнавали, що українці — окремий народ, не кажучи вже про право на незалежну державу, що унеможливлювало співпрацю з ними української націоналістичної еміграції. Ця картина змінилася лише у 1970–80-х роках, після висилки з СРСР дисидентів демократичного спрямування.

Члени НТС вважали, що продовжують боротьбу лідерів «білої» Росії, таких як генерал Лавр Корнілов, і були близькі до колабораціоністської «Російської визвольної армії» (РВА) генерала Власова під час Другої світової війни. Їхня ідеологія солідаризму та «соборності» була подібна до панівної ідеології Італії доби Муссоліні. Після Другої світової війни НТС пропагувала ідею так званої «третьої сили» — нібито Росія не виступала на боці ані Сталіна, ані Гітлера. Як не дивно, «солідаристи», подібно до всіх російських націоналістів, продовжували відкидати ліберальну демократію — навіть приймаючи допомогу від уряду США, який надавав їм ресурси для прихованого розповсюдження антикомуністичної та російської націоналістичної літератури в СРСР[100]. Однак антикомунізм НТС робив спілку непопулярною в Росії, де націонал-більшовизм та євразійство завжди мали більший вплив, а її шовінізм виключав співпрацю з неросійськими емігрантами.

Євразійство народилося серед молодих російських емігрантів у міжвоєнній Європі й воскресло наприкінці існування Радянського Союзу, ставши дуже впливовим у Генеральному штабі Збройних сил, КДБ, Комуністичній партії, МЗС та Академії наук СРСР Євразійство апелювало до російського невдоволення і розчарувань, а також підкреслювало шовіністичне та расистсько-зверхнє ставлення до менш численних сусідів. «Великороси», на думку євразійців, були суперетносом, чиє покликання полягає в контролі над євразійським гартлендом[101], натомість євреї — «паразитичним етносом»[102]. Чарлз Кловер описує євразійство як терапію для трьох поколінь росіян, покликану пояснити більшовицьку революцію та їхнє вигнання, дати собі раду зі сталінською реальністю та пояснити розпад СРСР. Успадкований від Сталіна націонал-більшовизм та «імперська ідея великої держави»[103] почали «вельми скидатися на політичну програму євразійців»[104].

Дуґін, найпомітніше публічне уособлення євразійства в сучасній Росії, був прихильником нацизму від початку 1980-х років, коли приєднався до радянських неонацистських та фашистських угруповань. Починаючи з 1991 року його називають «св. Кирилом і Мефодієм фашизму»[105]. Вплив радянських нацистських груп і «Пам’яті» помітний у євразійстві Дуґіна та його основних творах: «Основах геополітики» (1997) і «Четвертій політичній теорії» (2009), де радянський комунізм, нацизм, традиціоналізм та екологізм переплітаються з ідеями російських сільських письменників («деревенщиков») доби Леоніда Брєжнєва. Расистська віра Дуґіна у росіян як «обраний народ» і «арійську расу» спирається на нацистську літературу[106]. Дуґін незмінно перебуває у глибокій опозиції до самого факту існування України, яку вважає за необхідне розчленувати, приєднавши частину її території до Росії.

Вплив Дуґіна легко зауважити у російській армії та спецслужбах. З кінця 1990-х років він викладав у найпрестижнішій військовій академії — Академії Генерального штабу, чиї покровителі допомогли йому видати великими тиражами чотири видання «Основ геополітики». Кловер пише, що дуґінський фан-клуб містився «в одному з найтемніших закутків післяєльцинської Росії»[107]. Після розпаду СРСР «силовикам» потрібно було знати, хто їхній новий ворог, і Дуґін їм це пояснив. Його праці «посіяли зерно європейської ультраправої теорії на благодатному ґрунті військової номенклатури Росії, якій урізали статус і привілеї, і там воно почало проростати»[108]. За двадцять років до того як стати мейнстримом у часи Путіна, Дуґінове євразійство «зародилося у серії дискусій з європейськими правими»[109] і в лекціях, прочитаних вищому військовому командуванню Росії.

Дуґін доклав руку до низки партійних проектів. Першим його дітищем стала Націонал-більшовицька партія (НБП). Її члени віталися прямою рукою, піднятою вгору та стиснутою в кулак. На прапорі НБП було зображено чорні молот і серп у білому колі на червоному тлі[110]. Друге Дуґінове починання, партія «Євразія», проіснувало недовго. Більш вдалим виявився третій проект, Міжнародний євразійський рух. Із його молодіжного крила постали «неоопричники» — активісти, натхненні жахливою каральною гвардією царя Івана Грозного[111]. Молодіжне крило Міжнародного євразійського руху сформувалося після грузинської Революції троянд та української Помаранчевої революції одночасно з рухами «Наші» та «Росія молода» і «Молодою гвардією Єдиної Росії», об’єднавши у своїх лавах скінгедів та «ультрас» (футбольних хуліганів)[112].

Євразійство виросло з націонал-більшовизму, який почав формуватися в Радянському Союзі за Сталіна і позитивно сприймався чималою кількістю росіян-емігрантів. Євразійці та націонал-більшовики сполучили радянський комунізм із царським російським націоналізмом, отримавши на виході великодержавну імперіалістичну ідеологію, в якій російську культуру, мову та цивілізацію піднесено до панівного становища. Важливим аспектом євразійства є заклик до Росії відірватися від Заходу, а отже, цьому рухові принципово притаманна ксенофобська, підозрілива й параноїдальна ментальність всюдисущої змови. Попри те, що Волтер Лакюр вважає євразійство «туманною з культурної та політичної точки зору ідеєю»[113], це не завадило цьому рухові здобути ключову роль у путінській Росії.

Те, що колись було у російській політиці безглуздим і екстремальним, стало провідною течією після переобрання Путіна у 2012 році. Між 2007–2008 роками та виборами 2012-го колись маргінальні прихильники неофашистських та євразійських ідеологій, зокрема і Дуґін, перемістилися з периферії до центру політичного життя. Дуґін вітав народження фашизму в Росії як «консервативну революцію». Упродовж десятиріччя, що передувало кризі 2014 року, він встиг стати «впливовим гуру», який напророкував «тісне зближення риторики російських ультраправих і декого з високопоставлених осіб, не в останню чергу самого Путіна»[114]. Іван Дємідов, голова ідеологічного підрозділу «Єдиної Росії», належить до шанувальників праць Дуґіна. У статті, опублікованій за п’ять з половиною років до так званої «російської весни» 2014-го, Андреас Умланд писав:

«Російські ультраправі, включно з деякими криптофашистськими секціями, стають дедалі більш впливовою частиною мейнстримного публічного дискурсу в Москві. Їхній вплив можна відчути в російських медіях, наукових колах, громадянському суспільстві, мистецтві та політиці»[115].

Те саме стосується Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) Владіміра Жиріновського — «націоналістичної» партії, яка була заснована КДБ у 1990 році і відтоді працювала у спілці з владними колами[116].

«Численні дослідження — з різною мірою академічної переконливості — показують Дуґіна борцем за фашистські та ультранаціоналістичні ідеї, геополітиком, “інтегральним традиціоналістом” або фахівцем з історії релігій»[117]. Коли влітку 2009 року президент Медведев відповів на висилку російських дипломатів з України відкритим листом президентові Ющенку, Дуґін пригрозив, що Україна перестане існувати до кінця поточного року. Дуґін заявив, що Росія готова припинити визнавати територіальну цілісність України та розпочати збройний конфлікт через питання Криму[118]. У «Четвертій політичній теорії», опублікованій 2009 року, він попередив про «можливість прямого військового зіткнення»[119]. Упродовж кризи 2014 року Дуґін закликав до «геноциду» українців, назвавши їх «расою виродків, які вилізли з каналізаційних люків»[120]. Шовіністичне презирство до України з боку Дуґіна було сформульоване у термінах, схожих на Путінові: Україна буцімто є неприродною, штучною конструкцією, а українці — відгалуженням російського народу.

Всеросійське товариство охорони історичних пам’яток, засноване в 1965 році, і партія «Вітчизна» («Родина») — це сучасна реінкарнація «Чорної сотні». На думку Лакюра, їхні програми спираються на нацистську ідеологію. Організація «Пам’ять» користувалася підтримкою на найвищому рівні в ЦК КПРС, КДБ та армії[121]. Як і ЛДПР, «Пам’ять» була однією з перших спроб органів держбезпеки спрямувати контрольований націоналізм проти прозахідної демократичної опозиції. Ідеолог ґорбачовської «перебудови» Алєксандр Яковлєв пов’язував народження сучасного російського фашизму з КДБ[122]. Фанатичний антисемітизм «Пам’яті» своїм корінням сягав офіційної радянської антисіоністської пропаганди та конспірологічних стереотипів російських націоналістів. У квітні 1987 року «Пам’ять» опанувала Всеросійське товариство захисту історичних пам’яток і налагодила тісну співпрацю з подібною російською націоналістичною організацією «Батьківщина» («Отечество»). Їхня ідеологія була «цілковито ірраціональною»: вони були вірні Радянському Союзу як ядерній наддержаві, проте водночас, як і ті націоналісти, про яких йшлося раніше, вважали, що в його керівництві переважають євреї та інші неросіяни[123]. «Пам’ять» стала «криптофашистською вуличною бандою» та «навчальним табором» для нового покоління націоналістів і фашистів, таких як Дуґін і Баркашов[124].

Починаючи від 1960-х років публікації російського «самвидаву»[125] й іноземних кореспондентів у СРСР підтверджували зростання тут неонацизму. Російські дисиденти описували в’язнів, які перейшли від захоплення сталінізмом до фашизму та говорили про необхідність створення «радянської фашистської партії». Набули популярності погляди російського православного дисидента Геннадія Шиманова, який підтримував союз радянської тоталітарної держави з російським православ’ям. У 1980-х роках радянські медії дедалі частіше стали публікувати листи від неонацистів та аналізували діяльність неонацистських угруповань. Члени неонацистських груп на кшталт Дуґіна активно діяли у депресивних робітничих районах Центральної Росії та Західного Сибіру. У квітні 1982 року неонацисти влаштували акцію протесту на Пушкінській площі в Москві з нагоди дня народження Адольфа Гітлера, проте, у порівнянні з жорсткими репресіями проти націоналістів та інших дисидентів в Україні, покарання для цих та інших неонацистських і фашистських активістів було м’яким, а часом взагалі відсутнім[126].

Російський націоналізм, сталінізм і націонал-більшовизм злилися у потужну та впливову течію думки, протилежну політиці, яку здійснювали в Росії за ліберальних часів Ґорбачова і Єльцина. Як пише Лакюр: «Присутність багатьох колишніх чільних партійних функціонерів, генералів армії та КДБ серед лідерів правих вражає так само, як і живучість цих ветхих ідей»[127]. У 1992 році російські націоналісти, згуртовані в Національному фронті порятунку, створили «спільний фронт зі вчорашньою партійною та державною номенклатурою»[128]. Вони забезпечили основу, спираючись на яку Путін зумів наприкінці десятиліття опанувати владу і залишитися популярним, демонтуючи демократичні здобутки Росії й ведучи три війни — у Чечні, Україні та Сирії.

Марлен Ларуель вказує на прояви фашизму в «російській весні» Дуґіна у двох аспектах. Першим із них був заклик до тоталітарної націоналістичної революції з метою повалення режиму і трансформації російського суспільства за допомогою культу насильства, смерті та жертви. Російські націоналісти та євразійці були розчаровані відмовою Путіна від приєднання Донбасу і «Новоросії», яку, на їхню думку, слід було запросити до Євразійського союзу як федеративну республіку в рамках чергового «збирання російських земель»[129]. При цьому Путін і російські націоналісти сходилися у сприйнятті приєднання Криму як виправлення історичної несправедливості. Домінування етнокультурних факторів у ідентичності Росії підкріплювало ідеологічну артикуляцію вимог возз’єднання «русских», які буцімто зазнавали «мовного етноциду» на сході України та в Криму[130].

Другим аспектом було узгодження російської фашистської та націоналістичної думки з екстремальним ультралівим дискурсом, ворожим до олігархів, великого бізнесу, ЄС, США та глобалізації[131]. Редактор часопису “The Nation” Стівен Коен, журналіст “The Guardian” Джонатан Стіл, лідер британської Лейбористської партії Джеремі Корбін і такі вчені, як Річард Саква покладають провину за створення кризової ситуації на ЄС і НАТО за розширення та їхнє сприяння розвиткові демократії[132].

Еклектична коаліція лівацьких та ультраправих добровольців воює пліч-о-пліч із російськими маріонетками на Донбасі. Мотивовані ворожістю до США, глобалізації та ЄС, вони їздять на схід України, аби боротися з уявною «нацистською нечистю, яку підтримує ЦРУ»[133]. «Цей регіон став перевалочним пунктом для тих, хто вважає, що світ перебуває у лещатах змови, влаштованої ЦРУ, масонами, корпоративним капіталізмом або сіонізмом, і вони вважають, що Кремль і донбаські повстанці [sic] є останньою лінією оборони»[134]. Лівих та ультраправих добровольців об’єднує віра в те, що вони борються з урядом, нібито встановленим за допомогою путчу, влаштованого американцями[135]. Добровольці із сербських націоналістичних угруповань, зокрема члени Сербської радикальної партії, багато з яких набули бойового досвіду в Хорватії та Боснії і Герцеговині, воюють на боці російських маріонеток поряд із угорськими, французькими та німецькими фашистами. Інтернаціоналістичні формування об’єднують ультралівих французьких, іспанських та бразильських добровольців[136].

Олександр Мотиль вважає, що після шістнадцяти років перебування Путіна при владі російська політична система еволюціонувала до фашистської[137]. Питання про те, хто є носієм суверенітету в певній політичній системі, принципово відрізняє російську політичну культуру від української. У Росії ним є верховний лідер-«мачо» або цар, тимчасом в Україні, як засвідчили Помаранчева революція та Євромайдан, — народ. Мотиль стверджує, що Росія перейшла від «повного (консолідованого) авторитаризму» до фашизму під час україно-російської кризи 2014–2015 років[138]. Траєкторія руху пролягла від переобрання Путіна в 2012 році, коли він цілковито пристав на націоналізм, «консервативні цінності», імперіалізм і ксенофобію, до того, що стало скам’янілою «подобою брєжнєвського режиму»[139]. Такі погляди не обмежувалися офіційними колами: подібні націоналістичні постави висловлювали і представники опозиції, скажімо, Алєксєй Навальний[140]. Путінська Росія стала «консолідованим авторитарним режимом» після Помаранчевої революції та повороту Росії вправо в 2007–2008 роках[141]. Маргінальна російська націоналістична риторика 1990-х років «стала стандартним жаргоном державної політики всього лише через півтора десятиліття»[142].

Фашистські та націоналістичні режими потребують вітчизняних й іноземних ворогів і процвітають завдяки полюванню на них[143]. До ворогів путінської Росії належать «зрадницька» внутрішня опозиція на утриманні західних спецслужб (звинувачення, запозичене безпосередньо з радянської комуністичної та кадебістської пропаганди) і чеченці-сепаратисти усередині країни, а ззовні — традиційний хижак у подобі підступного «русофобського» Заходу, США та ЄС, які просувають демократію, а також «фашистська Україна» та ісламський тероризм.

У 1990 році РНЄ стала першим організованим нацистським рухом у Росії. Символіка руху нагадує свастику, а його прибічники зазвичай вітають одне одного піднятою в нацистському жесті рукою. Ідеологічне походження РНЄ виводять із неонацистських і чорносотенних груп, які легально або напівлегально діяли в пізньому СРСР Як і інші російські націоналісти, прихильники РНЄ вважають українців та білорусів відгалуженнями «русского» (російського) народу. Як його регіональні складові, українці та білоруси не мали би жодних прав національних меншин у «Російському союзі», який прагне побудувати РНЄ[144].

У 1990-х роках РНЄ стала великим націоналістичним рухом із 350 регіональними відділеннями та приблизно 10–20 тисячами прихильників. Її газета «Русский порядок» видавалася накладом у сотні тисяч примірників. Упродовж 1990-х РНЄ перебувала в опозиції до Єльцина. У жовтні 1993 року вона підтримала парламент у його протистоянні з президентом; деякі члени РНЄ тоді загинули в ході збройних сутичок. Після цього рух було тимчасово заборонено, а Баркашов потрапив під арешт, проте ненадовго — його звільнили у лютому 1994 року. В різні роки вплив РНЄ можна було помітити серед офіцерів Міністерства внутрішніх справ РФ, у зростанні расистських нападів та в участі її воєнізованих підрозділів у конфліктах у Придністров’ї, Південній Осетії, Чечні та Україні. РНЄ часом співпрацювала з російськими комуністами, ЛДПР і Конгресом російських громад, а в інші моменти голосно їм опонувала.

Попри те, що РНЄ залишалася бездіяльною упродовж 2000–2013 років, вона негайно втрутилася в конфлікт на українському Донбасі, де колишній активіст РНЄ Павло Губарєв проголосив себе «народним губернатором» Донецької області. До РНЄ належали лідер організації «Православний Донбас» Дмитро Бойцов і командир батальйону, відомого під назвою «Російська православна армія», Міхаіл Пімєнов (Вєрін)[145]. Представники РНЄ відіграли значну роль у керівництві російськими маріонетками на Донбасі, а також у рекрутуванні озброєних добровольців для боротьби з нібито керованою «єврейськими олігархами» українською «фашистською хунтою»[146]. Заборонений в РФ «Рух проти нелегальної імміграції» теж відправив добровольців на Донбас, а лідер одного з його локальних осередків був убитий в бою за Донецький аеропорт[147]. Бойовики з інших російських фашистських, нацистських та проімперських організацій також з’явилися на Донбасі, де вони влилися до вже згаданої «Російської православної армії», підрозділів «Русич», «Варяг», «Імперський легіон» тощо. Вони беруть участь у боях на сході Україні, правлять нацистські та сатанинські ритуали, по-нацистськи салютують підняттям руки і фотографуються поряд із тілами загиблих українських військових[148].

ОФІЦІЙНИЙ РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В СРСР

Російський націонал-більшовизм домінував у житті радянської держави упродовж приблизно двох третин від часу її існування. Правий поворот в СРСР розпочався тоді, коли на початку 1930-х років було згорнуто українізацію та організовано Голодомор, — від цього часу «радянське минуле поступово ставало все більш російським, і так само російськими ставали верхні щаблі партії та держави»[149]. Від середини 1930-х російський націоналізм було інтегровано до ідеології радянського комунізму, а підкорення неросійських народів, зокрема українців, царській Росії в історичній перспективі стало зображалося як менше зло для них — а згодом і як безумовне благо. Націонал-більшовизм набув надзвичайної ваги у роки Другої світової війни, коли роль «авангарду революції» де-факто перейшла від пролетаріату до російської нації[150].

Російський націоналізм йшов пліч-о-пліч із реабілітацією Сталіна як у Радянському Союзі за Брєжнєва та Юрія Андропова, колишнього голови КДБ, так і в Росії за Путіна. У 1972 році в Україні влада завдала найбільшого після смерті Сталіна удару по інакомисленню та націонал-комунізму. З огляду на жорстокість цієї акції та українофобію, якою вона була просякнута, українські дисиденти описували її не інакше як «погром». За часів Андропова, який із 1967 року був головою КДБ, а 1982 року ненадовго став генсеком ЦК КПРС, репресії проти інакодумців повернулися «до методів, характерних для сталінської епохи»[151]. Радянська етнополітика за Брєжнєва та Андропова відзначалася посиленою радянізацією у неросійських народів шляхом їхнього зросійщення, особливо після прийняття партійно-радянських постанов 1978 і 1983 років щодо «вдосконалення» викладання російської мови у союзних республіках[152]. На місці численних радянських національностей мав постати російськомовний Homo Sovieticus. Власне, створення «нової історичної спільноти — радянського народу» — було програмною метою КПРС ще з 1961 року, а Конституція СРСР 1977 року задекларувала, що така спільнота вже існує. Не випадково це сталося тоді, коли при владі в Україні перебував Володимир Щербицький, а русифікація та репресії проти дисидентів, зокрема членів Української Гельсінської групи, досягли свого піку.

За часів Брєжнєва настроям комуністичної номенклатури були притаманні окремі аспекти націонал-більшовизму, шовінізму, расизму та фашизму. Особливо це стосувалося політичного управління збройних сил і КДБ, де тоді працював Путін. «Ідеї, що поширювалися правими, — пише Лакюр, — приваблювали генералів і маршалів»[153]. Російський націоналізм був «глибоко вбудований» у свідомість радянських правлячих еліт і став «домінуючим елементом офіційної радянської системи цінностей, радянської культури та необхідних норм і зразків соціальної поведінки»[154]. Тож не дивно, що пострадянські росіяни, які засвоїли ідеї націоналізму і шовінізму в процесі соціалізації, залишилися під їхнім впливом у пострадянський період.

Російський дисидент Андрєй Амальрік[155] виокремлював у російському націоналізмі брєжнєвської доби три складові:

(1) «Неосталінізм», впливовий у комуністичній партії та уряді, а також у Спілці письменників РРФСР і «товстих» літературних журналах.

(2) «Неосталінський марксизм», що набув поширення серед консервативної бюрократії.

(3) «Неославянофільство», поширене серед близьких до влади російських «сільських письменників» («деревенщиков») і дисидентів.

Як уже зазначалося, зрощення російського націоналізму та радянського комунізму відбувалося починаючи з 1930-х років. Концепцію «дружби народів» 1920-х років у грудні 1935 року було перекроєно так, аби ствердити першість росіян як «старшого брата», котрий веде за собою «молодших братів». Це перекроювання відбувалося водночас із перетворенням російського націоналізму на державну політику, у межах якої «російські історія, культура і традиція стануть новою силою, що злютує радянські народи»[156]. Напередодні Другої світової війни керівництво Радянського Союзу «завело напрочуд прямолінійну пропаганду російського ґрунтівського націоналізму»[157]. Відтак останній заходилися енергійно пропагувати після 1945 року, коли «радянські медії співали дифірамби росіянам — найбільшому, наймудрішому, найхоробрішому і найславетнішому з усіх народів»[158].

Відповідно до цих змін царську Росію стали змальовувати як позитивну попередницю СРСР, що успадкувала культурну єдність східних слов’ян від середньовічної Київської Русі. Історію самої Київської Русі радянський режим також монополізував від імені «старшого брата»: так, музей «Слова о полку Ігоревім», славетного твору тієї епохи, відкрився не у Києві, а в Ярославлі[159]. Владімір Путін, прийшовши до влади, відродив еклектичну суміш царської та радянської історіографій Київської Русі у своєму шовіністичному апелюванні до одвічної єдності східних слов’ян. З одного боку, він наполягає, що саме росіяни (русские) були народом Київської Русі — «першої російської держави», з другого — говорить про білорусів, українців і росіян як про три окремі «братські» народи, що сформувалися на цій самій території, з третього — описує їх же як «один народ», чиї представники природно мусять належати до цивілізації «російського світу». Відкриваючи пам’ятник великому князю Владимиру в День народної єдності 4 листопада 2016 року, Путін сказав: «І сьогодні наш обов’язок — гуртом протистояти сучасним викликам і загрозам, спираючись на духовні заповіти, на безцінні традиції єдності та злагоди, йти уперед, забезпечуючи спадкоємність нашої тисячолітньої історії»[160]. Як відомо, великий князь Володимир правив у Києві в 980–1015 роках і помер за понад століття до першої літописної згадки про Москву.

З часів Сталіна тих, хто піддавав сумніву «прогресивний» характер входження неросійських народів до царської імперії, засуджували як «націоналістів» і «зрадників» на утриманні в іноземних держав. Як зазначає Сергій Єкельчик, радянська теза про «возз’єднання України з Росією» 1654 року була «поновленою концепцією з царських часів», коли Переяславську угоду трактували як «повернення давніх російських володінь», а українців вважали не окремим народом, а просто «малоросійським плем’ям»[161]. Такі погляди залишаються глибоко вкарбованими в російську політичну культуру та істотно впливають на політику Кремля щодо України. Проте Путін не може зберегти цілий торт на столі, одночасно намагаючись з’їсти його по шматочках. У 1954 році, коли відзначалося 300-ліття Переяславської угоди, Радянській Україні було передано Крим — Путін «виправив» цю «помилку» у 2014 році, символічно перекресливши надії багатьох на нове українсько-російське «добровільне возз’єднання». З точки зору своїх опонентів, він тим самим лише підірвав концепцію «братських народів» та спільності їхньої історичної долі: як висловився один російський націоналіст, який воює на Донбасі в лавах українського батальйону «Азов», «ви ж не будете красти землю у своїх братів»[162].

Офіційна терпимість до російського націоналізму за урядування Нікіти Хрущова знизилася, проте за Брєжнєва повернулася і була повною мірою відновлена починаючи від середини 1960-х і до середини 1980-х років. Упродовж цих двох десятиліть міфи про Велику Вітчизняну війну і культ Сталіна стали невід’ємними складовими офіційного та неофіційного російського націоналізму.

Уславлення Путіним «Великої Вітчизняної війни» та символічна ресталінізація вельми нагадують часи Брєжнєва, Андропова та Константіна Черненка. Офіційний російський націоналізм був тоді допустимий, і його пропагували у «товстих» літературних журналах, театрі, кіно і медіях. Наприкінці 1960-х років близькі до влади російські націоналісти уклали спілку з «націонал-сталіністами» на шпальтах часопису «Молодая гвардия», центрального органу радянського комсомолу, спрямувавши свою ворожість проти «непатріотичної» та «антикомуністичної» ліберальної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису «Новый мир». Злиття російського націоналізму та реабілітації Сталіна, таке п’янке в путінській Росії, сплило на поверхню і стало публічним набутком кілька десятиліть тому на шпальтах журналів «Молодая гвардия», «Наш современник» і «Москва», які апелювали до «значної групи радянських читачів, котрі поділяли сталіністські, антизахідні та ультранаціоналістичні переконання». Ці три часописи мали сукупний тираж у 1,3 мільйона примірників. Читачі цих журналів і подібних за ідеологічним спрямуванням книжок, глядачі серійних телевізійних шоу, спектаклів і кінофільмів перетворилися на багатомільйонну аудиторію, яка представляла собою в радянському суспільстві основний політичний виборчий округ[163].

Дедалі зростаючий вплив офіційного російського націоналізму припав на той час, коли Брєжнєв відмовився від хрущовської десталінізації. Це віддзеркалилося і в тенденції до применшення і, за нагоди, виправдання злочинів Сталіна, яке тривало паралельно з масштабними історичними викриттями навіть за доби Ґорбачова та Єльцина. Російські націоналісти епохи Брєжнєва та Путіна вбачають у Сталіні творця радянської ядерної наддержави, котру боявся світ, тож вони ігнорують і применшують його злочини проти людяності. У часи ідеологічного застою, чи то за Брєжнєва, чи за Путіна, російський націоналізм був і залишається корисним інструментом легітимізації радянської та російської держави; «великороси» були, врешті-решт, «етнічною несучою опорою радянської держави»[164].

Неприязнь офіційних російських націоналістичних журналів до ґорбачовської політики «перебудови» («перестройки») і «гласності» врешті знайшла відображення в антипатії Путіна до ґорбачовської та єльцинської Росії. Вплив офіційного російського націоналізму в 1970–1980-х роках був дуже розповсюдженим, його прихильники прагнули «запровадити державну ідеологію», що й трапилося за часів урядування Путіна[165].

Для офіційних російських націоналістів і сталіністів у Радянському Союзі та путінській Росії характерні такі переконання[166]:

1. Вони ігнорують сталінські злочини проти людяності та стверджують, що репресії того часу були значною мірою виправданими.

2. Вони засуджують діяльність, спрямовану на викриття сталінських злочинів, і хворобливо вороже ставляться до десталінізації в Україні та представлення в цій країні Голодомору як геноциду.

3. Вони просувають російську мову та культуру як вищу за інші мови та культури. Вони вважають, що радянізація та русифікація прогресивні, що українцям і білорусам слід перейти на культурно вищу російську мову, а не послуговуватися діалектами, якими вони вважають українську та білоруську мови.

4. Російські комуністи, націоналісти та праві екстремісти мають схожі погляди, коли йдеться про спрагу до великодержавного статусу. КПРФ не меншою мірою націоналістична й імперіалістична, ніж марксистсько-ленінська. Будучи націонал-більшовицькою та сталіністською політичною партією, КПРФ очолила Народно-патріотичний союз Росії та співпрацювала у його складі із Союзом духовного відродження Вітчизни та Об’єднаним робітничим фронтом Росії[167]. КПРФ, подібно до російських націоналістів, підтримує російську союзну державу трьох східнослов’янських народів[168].

5. Вони ставляться зі ксенофобією до внутрішніх «ворогів» та зовнішнього впливу, виступають проти запровадження західних цінностей у Росії, позаяк переконані, що ці вартості підірвуть і знищать її зсередини.

6. Російські націонал-більшовики, сталіністи й націоналісти вважають розпад СРСР великою трагедією та наслідком західної змови. У серпні 1991 року російські націонал-більшовики та націоналістичні організації підтримали путч непоступливих ворогів змін. Якби спроба перевороту була успішною, російський націоналізм мав великі шанси стати офіційною ідеологією радянської держави, відтвореної у формі імперії[169].

7. Потужні авторитарні державні структури є ідеальною формою правління для Росії. Ґрінфельд пише, що російський націоналізм «був етнічним, колективістським і авторитарним»[170].

РОСІЙСЬКЕ ІНАКОДУМСТВО В СРСР

Неофіційний, дисидентський російський націоналізм ніколи не був настільки організованим, як неросійський націоналізм у трьох країнах Балтії, Україні, Грузії та Вірменії. Неросійські націоналісти мали окресленого ворога в особі радянської та російської влади, натомість російські націоналісти ніколи не закликали до відокремлення Російської РФСР від СРСР, і більшість із них не вбачали в радянській державі свого ворога. Тими Іншими, проти кого найчастіше виступали неофіційні та офіційні російські націоналісти, були євреї та Захід, а пізніше також мусульманські народи та Китай. Розрив між дисидентами націоналістичних і демократичних поглядів був у Росії більшим, ніж у неросійських республіках, де національна демократія об’єднувала обидві групи. Проте неофіційний російський націоналізм був набагато кволішим, ніж його неросійські аналоги, позаяк мав великі можливості для вираження в рамках радянської системи, і те, що було дозволено публічно говорити росіянам, заборонялося українцям та іншим неросійським народам. Найбільш непримиренною розбіжністю між російськими та неросійськими націоналістами, зокрема українцями, було їхнє ставлення до Сталіна, і цей конфлікт довкола історії триває до наших днів. Хоча Сталін знищував і росіян, цей факт нерідко ігнорується російськими націоналістами, в тому числі й Путіним. Деякі з російських націонал-дисидентів були жертвами і переконаними противниками сталінської тиранії — найвідомішим серед них був Солженіцин, але і він наприкінці життя став прибічником диктатури Путіна. Тимчасом для українських націоналістів і патріотів до і після 1991 року масові злочини Сталіна проти людяності та організація ним Голодомору були і є визначальними моментами української національної ідентичності.

У 1970 році в Радянському Союзі з’явився націоналістичний самвидавний маніфест «Слово нації», який, за словами Людміли Алєксєєвої, проповідував «расизм, державний деспотизм та імперіалізм»[171]. Неофіційні російські націоналісти опублікували у самвидаві також видання «Віче», «Земля», «Московська колекція» та «З-під брил», які надали платформу для широкого кола поглядів, починаючи з російських націонал-лібералів і християнських націоналістів до націонал-більшовиків. Після висилки Алєксандра Солженіцина з СРСР у 1974 році та зростання кількості емігрантських російських націоналістичних публікацій шляхи неофіційних російських націоналістів і дисидентів демократичного спрямування рішуче розійшлися[172].

РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ У ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Два питання відрізняють позицію російських націоналістів сьогодні порівняно з їхніми поглядами часів СРСР. Перше — це ставлення до ісламського світу, який не сприймався ними як першорядна загроза в радянські часи, але нині змальовується у світі терористичних та міграційних викликів для Росії. Другим є питання Китаю та перспектив війни з цією густозаселеною країною. Вперше воно перейшло у практичну площину уваги радянських керівників та російських офіційних і неофіційних націоналістів у 1969 році у зв’язку з неафішованими семимісячними військовими сутичками на китайсько-радянському кордоні. Сьогодні, однак, Китай приваблює Росію як можливий союзник у створенні «багатополярного» світу для протистояння американській гегемонії.

Спільними ж рисами російських націоналістів, як офіційних, так і неофіційних, за радянської та пострадянської доби були:

1. Підтримка єдиної й неподільної Росії (поняття якої до, а нерідко і після 1991 року механічно переносилося на СРСР).

2. Ключова позиція російського православ’я як духовно-ідеологічної сили, що єднає «російський світ», зокрема східнослов’янські «братські народи». В СРСР деякі неофіційні російські націоналісти пропагували ідею заміни комуністичної партії православною церквою.

3. Ігнорування національного питання й порушення прав неросіян в СРСР й у пострадянських республіках. Кадети, прихильні до Тимчасового уряду Росії в 1917 році, РВА генерала Власова у роки Другої світової війни, НТС та Всеросійський соціал-християнський союз присвячували лічені рядки у своїх програмах проблемам національностей.

4. У російському націоналізмі та радянському націонал-більшовизмі завжди був присутній антисемітизм. Антисіонізм, під виглядом якого поширювалися «найбрутальніші форми державного антисемітизму», став офіційною політикою в період найбільшого посилення сталінізму (1947–1953) та повторної сталінізації за правління Брєжнєва. В останні роки життя Сталіна підбурювана державою юдофобія була настільки потужною, що не рідкістю були побоювання стосовно повторення Голокосту на радянських теренах. У період десталінізації та лібералізації 1953–1964 років антисіонізм також відігравав у радянській пропаганді важливу роль, хоча вона і була меншою, аніж під час офіційних антисіоністських кампаній кінця 1960-х — середини 80-х років. Образ євреїв як співучасників авантюр різного роду «буржуазних націоналістів», антикомуністів та західних імперіалістів за тональністю нагадував нове видання конспірологічних теорій «Протоколів сіонських мудреців»[173].

5. Уславлення Сталіна, «Великої Вітчизняної війни», великодержавного імперіалізму та розширення радянського й російського впливу в світі.

6. Розповсюдження та вихваляння російського месіанства й винятковості, а разом із цим — глибинне відчуття ворожості до Заходу, страх залежності від нього і відмова від західних «декадентських цінностей». Захід започаткував секуляризм, натомість Росія, як стверджується, є джерелом духовності. Саме ці підходи зумовили створення альянсу російських націоналістів та ультраправих ворогів Європейського Союзу з його країн-членів.

7. Сильні антидемократичні тенденції та певність у тому, що авторитаризм є адекватною політичною системою для Росії. В 1973 році Солженіцин у відкритому «Листі вождям Радянського Союзу» запитував, чи Росії «все одно судилося мати авторитарний лад?». Згодом російські націоналісти були, і лишаються за правління Путіна, практично одностайними у позитивній відповіді на це питання.

8. Інтелектуали сприймаються з презирством (Солженіцин називав їх «образованщина»), як непатріотичні агенти західного впливу.

ЗБИРАННЯ «РОСІЙСЬКИХ» ЗЕМЕЛЬ І НОСТАЛЬГІЯ ЗА «БІЛИМИ»

Як це часто трапляється у російській націоналістичній політиці, її актори в Росії намагалися подолати свої розбіжності з емігрантами. У 1919–1921 роках колишні царські та білогвардійські офіцери нерідко ставали на бік більшовиків, коли йшлося про війну з Україною та Польщею. Ще на початку 1920-х років білоемігрант князь Волконський з оптимізмом писав про «російський характер» радянської влади та про зростання російського націоналізму і пророкував, що слова «більшовизм» і «Росія» незабаром стануть взаємозамінними. Він додавав: «Не може бути сумніву, що перемогу здобуде російська мова»[174].

Після Другої світової війни націоналісти, євразійці, фашисти та неонацисти у середовищі російської еміграції схвально відгукувалися про націонал-більшовизм під орудою Сталіна, на який вони тоді дивилися з гордістю так само, як сьогодні на Путіна, оскільки націонал-більшовики будували «російську» наддержаву. Для декого з них Сталін був «абсолютним фашистом» у «відродженні російської національної влади шляхом внутрішньої регламентації та зовнішньої експансії»[175]. Зростання націонал-більшовизму за Сталіна посилювало привабливість СРСР в очах ще недавно вороже налаштованих до комунізму російських емігрантів, які воліли, так само як і Путін, ігнорувати його масові злочини проти людяності, уславлюючи його просування до російської наддержави. Лакюр пише: «Навіть найбільший російський націоналіст не зміг би знайти вади в радянському комунізмі у 1950 році, якщо йдеться про патріотичний пафос»[176].

Зростання офіційного та неофіційного російського націоналізму неминуче винесло на поверхню громадської думки співчуття до білогвардійців — вперше у часи «перебудови», а вдруге на початку XXI століття, що помітно в історичних реконструкціях Ігоря Ґіркіна та популяризації таких білих емігрантів, як Іван Ільїн, з боку Путіна. Виказувати ностальгію і прагнути перекинути мости до націоналістів-емігрантів у Радянському Союзі дозволялося лише росіянам; українських націоналістів-емігрантів продовжували таврувати, називаючи «буржуазними націоналістами» й «нацистськими колабораціоністами» аж до 1990 року, передодні розпаду СРСР.

У 1982 році ностальгія за білим рухом вперше проявилася у радянському кіновиробництві таким чином, що «білі офіцери дедалі частіше стають зразками честі й шляхетності для нас», тимчасом як герої-більшовики — «це кумедні постаті, предмет непристойних жартів»[177]. Тож путінська ностальгія за білим рухом є частиною довшої традиції. Прагнення російських націоналістів до єдності засвідчили популяризація путінського задуму щодо возз’єднання Московського патріархату та Російської зарубіжної православної церкви, перепоховання «білих» діячів у Росії, а також відкритий лист ста нащадків російських аристократів-емігрантів на підтримку Путіна в контексті війни на Донбасі[178]. Повідомлення про цей лист у газеті «Комсомольская правда» вийшло під промовистою назвою «Російська біла еміграція знову заступилася за Росію-матінку»[179].

Путін почав апелювати до білої еміграції у 2005–2007 роках. Одним із перших його жестів стало перевезення для перепоховання в Росії останків генерала Антона Дєнікіна. У травні 2015 року на російському телебаченні показали 2,5-годинний пропагандистський фільм «Президент», приурочений до п’ятнадцятиріччя перебування Путіна при владі. До перемог, здобутих Путіним за цей час, автори стрічки віднесли, зокрема, «возз’єднання» Криму з Росією, а також перепоховання Дєнікіна та Івана Ільїна — філософа-емігранта, прихильника фашизму й антисемітизму. Як і інші російські націоналісти, Ільїн не визнавав українців окремою від росіян нацією. Фільм показував, як Путін покладає квіти до їхніх нових могил у Москві[180]. Путін розповідав, що останки Ільїна були репатрійовані зі Швейцарії, а його архів повернули з Мічигану. Окрім самого кремлівського лідера, до шанувальників Ільїна належать прем’єр-міністр і екс-президент Дмітрій Мєдвєдєв, помічник Путіна Владіслав Сурков, голова Конституційного суду Росії Валерій Зорькін та московський патріарх Кірілл. Путін наводив слова Ільїна, обґрунтовуючи потребу Росії в авторитарній централізованій державі, Сурков цитував його у своїй ідеологічній платформі «суверенної демократії», а від лідера Комуністичної партії РФ Ґєннадія Зюганова Ільїн дістав похвалу за внесок у «розвиток російської державної ідеології патріотизму».

Завдяки творам Ільїна, який був шанувальником євразійства і фашистських режимів у міжвоєнній Європі, російська націоналістична думка стала впливовою і популярною в сучасній Росії[181]. Російські націоналісти і білоемігранти були «духовно близькі» Ільїну, і він ніколи не відкидав фашистської ідеології навіть після її поразки у Другій світовій війні. У 1940–1950-х роках Ільїн опрацював начерк конституції фашистської «Святої Русі» як гранично централізованої держави, керованої «національним диктатором», «натхненним духом тотальності».

Ільїн вважав, що Захід намагається знищити Росію і що частина цієї стратегії полягає у відокремленні України — цей підхід цілком поділяє і Путін. За Ільїним, мета пропагування Заходом демократії та тріумфу свободи полягає в тому, аби ослабити могутність Росії, тож обидва, і Ільїн, і Путін, відчувають «безкомпромісну ненависть до Заходу». «Причини того, чим Ільїн пояснює гадану ненависть Заходу до Росії, щодня висвітлює російське телебачення: Захід не знає і не розуміє Росію, і тому боїться її»[182].

Сучасна російська націоналістична ностальгія за білою гвардією може призвести до підтримки неонацистських поглядів, як у випадку націоналіста-добровольця Антона Раєвського, котрий воював у загоні Ґіркіна. Називаючи себе «російським православним монархістом», Раєвський має татуювання Гітлера на плечі й сповідує антисемітські погляди[183]. Сам Ґіркін, офіцер ГРУ з 1996 року, є достоту плакатним персонажем, коли йдеться про ностальгію за Білою гвардією, що частково пояснює його вплив у середовищі російської розвідки та збройних силах. Ґіркін брав участь у воєнізованих історичних реконструкціях у формі білогвардійського офіцера. Він втілював свої фантазії в загоні російських найманців «Царські вовки» під час бойових дій у Боснії та Герцеговині. Ґіркін вважає себе православним націоналістом і переконаний, що Росія мусить бути імперією на чолі з тоталітарним лідером, царем або новим Сталіним. Він наполягає, що «Україна є і залишиться частиною Росії», а Київ — це російське місто[184]. Як і всі російські націоналісти, він не визнає кордонів Російської Федерації та переконаний, що «російський світ» має включати в себе три східнослов’янські народи, Грузію та Вірменію.

РОСІЙСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я

У 1920-х роках стався розкол у Російській православній церкві, і та її частина, що залишилася в СРСР, погодилася співпрацювати з комуністичним режимом. РПЦ розширила свої володіння за рахунок автокефальних православних і католицьких церков в Україні та Білорусі, а 1946 року брала участь у знищенні Української греко-католицької церкви. Російську православну церкву, фактично державну структуру в Радянському Союзі, КДБ рясно нашпигував своїми агентами.

У середовищі російської еміграції РПЦ підтримувала екстремальні варіанти російського націоналізму і шовінізму та співпрацювала з російськими націоналістичними силами на кшталт НТС. У пострадянській Росії РПЦ знову уклала спілку з російськими націоналістичними та ксенофобними політичними силами, включаючи Путіна та його оточення.

Наслідуючи манеру Путіна сплітати докупи царів і комісарів, політичне православ’я успішно об’єднало прихильників «червоних» і «білих», які воскрешають у пам’яті історичну долю Росії як імперії. Єднання «червоних» (більшовиків), «білих» (православних монархістів) і «коричневих» (фашистів) було очевидним серед прихильників «Новоросії». До коаліції «червоно-білокоричневих» належать редактор газет «День» і «Завтра», ультранаціоналіст Алєксандр Проханов (якого вважають автором «Слова до народу», що стало ідеологічною платформою путчу ГКЧП у серпні 1991 року), комуніст Серґєй Кургінян і євразієць Дуґін[185].

Олігарх Константін Малофєєв, близький за поглядами до Дуґіна та РПЦ, надавав матеріальну підтримку націоналістам-однодумцям у Росії, Криму і на Донбасі і став одним із ключових організаторів «російської весни» 2014 року. Малофєєв підтримував формування загальноєвропейського Інтернаціоналу націоналістів і фашистів, спрямованого проти ЄС, вітав появу антиіммігрантських настроїв і ксенофобії в Німеччині та голосування проти ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у Нідерландах[186]. Вплив цих трьох інгредієнтів російського та радянського націоналізму й шовінізму суттєво зріс починаючи із 2007 року, коли Путін вперше публічно продемонстрував свій націоналізм і ксенофобію. Цей вплив досяг кульмінації у фінансованому державою Ізборзькому клубі, відкритому у вересні 2012 року, одразу після переобрання Путіна, де «червоні» та «білі» могли зустрітися, обмінятися думками та обговорити політичні питання. Клуб зробив свій внесок у Концепцію зовнішньої політики Росії, що стала офіційною політикою напередодні україно-російської кризи[187], допоміг у розробці «конституції ДНР»[188] та представляє серцевинну групу прихильників «кремлівського прагнення до фашизму, війни та євразійської імперії»[189].

Ідеологічні принципи Російської православної церкви значною мірою збігаються з тими, що їх підтримують російські націоналісти, шовіністи й імперіалісти. РПЦ підтримує канонізацію творців імперії, прирівнює русских до трьох східнослов’янських народів, не визнає окремим народом українців та вважає, що не тільки Російська Федерація, а майже весь терен колишнього СРСР є її канонічною територією[190]. Віряни РПЦ покладають квіти до пам’ятників Сталіну[191]. Ксенофобія ієрархів Московського патріархату проявляється у полюванні на іноземних агентів і фанатичному протистоянні конкуруючим релігійним конфесіям на всій території, яку вони вважають для себе «канонічною»[192]. В окупованих РФ районах Донеччини та Луганщини усі інші конфесії, крім РПЦ, оголосили незаконними та піддали переслідуванням. РПЦ та російські націоналісти «живуть у ностальгії за давніми днями, первісною єдністю “російської [русской] нації”». Учасники святкування російського Дня народної єдності у листопаді 2015 року тримали плакати з гаслами «Росія, Україна й Білорусь — разом ми — Свята Русь!» і «Поверніть кордони [Радянського] Союзу!»[193].

Підтримуючи дії Кремля у Криму та на Донбасі, РПЦ має підтримку серед віруючих у цих регіонах, хоча на Донбасі вона поступається за популярністю Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ КП) і протестантським церквам. Більшість парафій Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) розташовані в західній і центральній Україні. По всій країні станом на 2018 рік УПЦ МП мала на 6 тис. більше парафій, ніж сумарно її конкуренти з УПЦ КП та Української автокефальної православної церкви, проте ідентифікували себе з церквою Московського патріархату лише 13% віруючих (проти 24% вісім років тому), тоді як із церквою Київського патріархату — 29%. Як пояснювали соціологи із Центру Разумкова, головним чинником падіння довіри до РПЦ стала відкрита підтримка її ієрархами агресії проти України[194].

Вселенський (Константинопольський) патріархат позитивно відреагував на прохання президента та парламенту України надати об’єднаній українській православній церкві статус автокефальної. У жовтні 2018 року він визнав недійсним рішення від кінця XVIII століття щодо перебування Київської митрополії в управлінні Московського патріархату, таким чином процес надання автокефалії набув незворотного характеру. Незалежна від Москви Українська помісна православна церква має стати третьою за розмірами у світі після Російської та Румунської православних церков; одночасно РПЦ може втратити третину своїх парафій на території України[195].

Російська православна церква має давні традиції ультраконсерватизму та антимодернізму, недовіри до західної демократії та прав людини, протидії глобалізації, проявів антисемітизму. Алєксандр Вєрховський описує ксенофобію кліру РПЦ, що виявляється у твердженнях про всесвітню «жидомасонську» змову, антисемітизмі, проповідях проти західного лібералізму та глобалізації, врешті, у мілітарних проявах «російського православного церковного фундаменталізму»[196]. Православні фундаменталісти-добровольці прибувають на Донбас, аби воювати пліч-о-пліч із російськими маріонетками, отримавши перед цим або вже після прибуття благословення від священиків РПЦ[197].

«Позитивні спогади про минуле царської Росії, — пише Ларуель, — створюють безпрецедентний поштовх для процесу міфотворчості довкола “Новоросії”»[198]. «Російська православна армія», «Імперський легіон», козачі роти та білогвардійці-націоналісти, як-от Ґіркін, мають тісні стосунки з РПЦ. Інтелектуальне тло для підйому впливового православно-монархічного націоналізму з’явилося у 2012–2013 роках завдяки Російському інститутові стратегічних досліджень (рос. РИСИ), який до 2009 року контролювала Служба зовнішньої розвідки Росії. Користуючись фінансовою підтримкою російського православного фанатика і олігарха Малофєєва, цей аналітичний центр підготував стратегічний документ, що опинився в розпорядженні московської опозиційної «Новой газеты»[199]. Вплив РИСИ можна зауважити на телебаченні, в російському парламенті, президентській адміністрації, збройних силах та спецслужбах. Директор інституту Леонід Рєшетніков та керівник його «українського» відділу Тамара Гузєнкова — православно-монархічні націоналісти й українофоби, антисеміти та гомофоби[200]. Варто додати, що Ґіркін працював охоронцем у Малофєєва, який до того ж мав близькі зв’язки із Сергієм Аксьоновим[201]. Для цієї націоналістичної когорти українці є «квазінародом», їхня мова створена австрійцями та поляками, аби нашкодити Росії, Україна — це штучне утворення і держава-банкрут, а насправді існує лише «Малоросія». «Навіщо нам з Україною [...] порівнювати себе? — заявив 2016 року прем’єр-міністр Мєдвєдєв. — Я просто про те, що там ані промисловості, ані держави не існує»[202]. РИСИ рекомендував керівництву РФ лінії поведінки, подібні до пропозицій Дуґінових євразійців, — скажімо, потайки фінансувати проросійські групи в СНД та проникати в офіційні державні структури сусідніх країн.

В аналітичних документах російських спецслужб і націоналістичних осередків Україну зображають як країну, населену російськомовними і «малоросами», які прагнуть опинитися в обіймах матінки-Росії. Насправді це бачення існує лише в уяві самих «експертів», сформованій витягами з російських і радянських історичних книжок та їхніх власних публікацій. Співробітники РИСИ, як і ФСБ, помилково вважають, що українці та росіяни — один народ, применшують українську опірність до російської гібридної війни, перебільшують пропутінські та антиукраїнські настрої на сході та півдні України і, крім того, цинічно певні, що європейців можна купити дешевими енергоносіями.

Путін і силовики геть помилково тлумачать українські реалії, позаяк їхні радники стверджували, що прозахідні настрої маргінальні й спровоковані жменькою «профашистських» мігрантів із заходу України. Так само хибними були висновки російських політтехнологів про Україну на виборах 2004 року, але, схоже, у Кремлі та його аналітичних структурах так нічого й не навчилися.

ВЛАДІМІР ПУТІН І РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Існують переконливі свідчення впливу російського націоналізму на президента Путіна. Росія, за словами Путіна й інших російських лідерів, мусить іти унікальним шляхом розвитку, оскільки вона — євразійська цивілізація, яка не є ні європейською, ні азійською, проте перевершує Захід. Ідеалізація Заходу наприкінці 1980-х і в 1990-х роках перетворилася на заздрість і ненависть до нього, тож Путін пообіцяв захистити Росію від гаданого нав’язування їй чужих західних цінностей[203].

На початку 2000-х років владу в російській державі здобули силовики, які потерпають від ностальгії за СРСР та радянською владою і прагнуть, аби їх поважали в усьому світі; Криштановская та Байт називають їхню систему влади «мілітократією»[204]. «Єдині, кого слухає Путін, — це військові й розвідники», — вважає міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський[205]. Давні шанувальники Дуґіна з-поміж силовиків забезпечили дедалі більше зростання впливу націоналізму на російське політичне керівництво.

Путінська контрмобілізація під час та після виборів 2012 року інтегрувала «консервативних і націоналістичних інтелектуалів» на кшталт Кургіняна й Дуґіна, об’єднавши «поміркованих патріотів» і «радикальних націоналістів» довкола «консервативних цінностей». Ці ідейні ревнителі російського месіанства й антизахідної ксенофобії після переобрання Путіна дедалі більшою мірою намагалися здобути його прихильність за посередництвом Ізборського клубу[206]. Російська зовнішня політика «підживлювала думки про імперіалістичний характер сучасної Росії», а будівництво імперії та імперська риторика легітимізували й долучили до мейнстриму слов’янофільство та євразійські ідеології[207].

Путін прийшов до влади, коли сили НАТО піддали бомбардуванням Югославію, Косово відокремлювалося від Сербії з тим, аби в майбутньому проголосити незалежність, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з-поміж тих, що отримають назву кольорових, або демократичних революцій. Косово ніколи не було югославською республікою і тому, на відміну від п’ятнадцяти радянських і шести югославських республік, не мало права, згідно з міжнародним законодавством, стати незалежною державою. У 2008 році російські політики та діячі української Партії регіонів посилалися на косовський прецедент для виправдання визнання «незалежності» відторгнених від Грузії Південної Осетії та Абхазії[208].

Російські та частина українських лідерів соціалізувалися під впливом конспірологічних настроїв, тому вони розглядали ці події як один ланцюжок подій. Цей світогляд утвердився під впливом Трояндової та Помаранчевої революцій 2003 й 2004 років, тож у законодавчих органах цих країн залунали заклики (втілені в Росії, але безуспішні в Україні) заборонити гадану підтримку західних розвідок для НУО, масових протестів і спроб зміни режиму. В Росії 2005 року проурядова організація «Наші» започаткувала контрреволюційну кампанію, тавруючи сили, що підтримали Помаранчеву революцію як «фашистів», а себе, відповідно, видаючи за «антифашистський» рух. Партія «Єдина Росія» підписала угоду про співпрацю з Партією регіонів, лідер, якої Янукович вважав, що стати президентом йому завадила влаштована заходом Помаранчева революція. Російські націоналісти та політики з Партії регіонів і Компартії України не вбачали суттєвої різниці між інтервенцією НАТО у Сербії та вторгненням США до Іраку, оскільки в обох випадках ООН не надавала дозволу на ці операції.

Відродження радянської змовницької свідомості супроводжувалося поверненням до антиамериканізму, який відкрито заявив про себе під час українських президентських виборів 2004 року. Російські політтехнологи (скажімо, Гліб Павловський), які провадили виборчу кампанію Януковича, намагалися налякати виборців фактом шлюбу кандидата Ющенка з американкою українського походження і зображали останнього як сатрапа США й радикального націоналіста. В контексті цієї брудної кампанії порівняно легко було звинуватити Захід у підтримці «путчу», як називали Помаранчеву революцію її російські та українські противники.

Годі й казати, що Євромайдан у листопаді 2013 — лютому 2014 року також розглядався як керований Заходом путч, що призвів до повалення демократично обраного президента та привів до влади «фашистів». Це і не дивно, адже власний досвід Путіна та Януковича був обмежений світом, де люди виходять на мітинги, коли постає загроза втратити роботу або коли їм платять за це готівкою чи матеріальними благами. Янукович, як відомо, масово залучав «політичних туристів» (тобто оплачуваних учасників мітингів) під час виборів 2004 року та згодом, повернувшись до влади. Тож ані він, ані його покровитель у Кремлі не могли зрозуміти мотивів неоплачуваних активістів громадянського суспільства і всіх тих, хто протестував добровільно.

«РОСІЙСЬКИЙ СВІТ», «НОВОРОСІЯ» І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РФ

Не випадково, що 2007 року, коли Путін виголосив свою агресивну мюнхенську промову, постав фонд «Російський світ» («Русский мир»), покликаний об’єднати й підтримати етнічних росіян і російськомовних громадян, які мешкали за межами Росії[209]. Хоча ця політика найбільш послідовно втілювалася за часів Путіна, її декларували й інші чільні російські політики від моменту розпаду СРСР. Наприклад, міністр закордонних справ Андрєй Козирєв заявив в ООН у вересні 1993 року про «особливу відповідальність» Росії за захист цих осіб. Козирєв на 15 років випередив диспозицію президента Мєдведєва щодо права Росії на «сферу привілейованих інтересів» у Євразії, коли закликав ООН надати Росії першість у майбутній миротворчій діяльності на території колишнього СРСР[210].

Стівен Бланк пише:

«Крім того, Москва субсидує і підтримує велику кількість організацій і рухів на теренах усіх своїх сусідів від Казахстану до Балтії, аби забезпечити постійне кипіння казана довкола проблеми умисної дискримінації цієї меншини — російських громад і російської діаспори. Хоча ця тактика найжорстокіше проявилася в Україні, її походження сягає часів щонайменше Петра Великого, який легітимізував свої військові походи проти османів, стверджуючи, буцім Росія захищає від дискримінації православних підлеглих Османської імперії. Такі методи продовжують застосовуватися й досі»[211].

Міністр закордонних справ Лавров декларував, що «надання всебічної підтримки Російському світові — беззаперечний зовнішньополітичний пріоритет Росії [...]. [...] ми й надалі енергійно відстоюватимемо права співвітчизників, використовуючи для цього весь арсенал наявних засобів, передбачених міжнародним правом»[212]. Як вказує Кетрін Ваннер, російське визначення терміну «співвітчизники» є надміру широким: їх захищають «незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні й попри те, що вони живуть в іншій суверенній державі»[213].

Бланк вважає, що «такі виступи й статті свідчать про суцільну політизацію Росією етнічної карти й використання нею діаспори як інструменту державного впливу за кордоном й державотворення вдома». Ба більше, «ідея “російського народу” — це сьогодні цілковито політизована та поширювана державними пропагандистами концепція, придатна для руйнування або створення консолідованих держав на колишньому радянському імперському просторі»[214]. Президент Путін заявив на саміті НАТО у 2008 році, що схід та південь України населені «росіянами», і це послужило обґрунтуванням для того, аби навесні 2014 року відродити для цих регіонів найменування «Новоросія», що вживалося за часів царизму. За словами Гатчінґса і Тольц, некритичне змішування західними коментаторами конфлікту в Україні понять «співвітчизники», «російські громадяни», «етнічні росіяни» та «російськомовні» з подачі російської пропаганди найкраще ілюструє наслідки довільної етнізацїї феномену національної ідентичності[215]. Помилкове об’єднання в одне ціле етнічних росіян і російськомовних громадян інших країн було спростоване високим рівнем українського патріотизму серед російськомовних громадян України. Аби осягнути ненауковість такого об’єднання, достатньо лише уявити, ніби Франція оголосила етнічними французами і «співвітчизниками» усіх, хто розмовляє французькою в будь-якій точці світу.

За шість років до україно-російської кризи, у 2008 році, під час саміту НАТО Путін сказав президентові США Бушу, що Україна — фіктивне утворення. Цей образ «штучної» та «збанкрутілої» української держави заходилися широко пропагувати російські медії. Путін не винайшов нічого нового — він лише повторює погляди, які давно сповідують у Росії щодо України, зокрема в середовищі російських націоналістів. Вони, як Путін у Бухаресті, говорять про Україну в межах її кордонів як про штучну конструкцію, створену радянським режимом, що буцім України не існувало як «історичної держави» в сучасних кордонах і що вона складена із двох різних частин (ця точка зору є центральною для побудови концепції Сакви), отож після 1991 року не вдалося сформувати об’єднану націю. Тому розпад і фрагментація України через внутрішні протиріччя та загрози російськомовним з боку українських «націоналістів» і «фашистів» вважалися питанням часу Подібні погляди не просто зненацька виринули у 2014 році, чи після 2012 року, коли Путін відверто виявив свою прихильність російському націоналізму — російські медії та політтехнологи регулярно висловлювали їх під час і після виборів в Україні 2004 року.

Хоча територіальні претензії Путіна і викликали занепокоєння у світлі майбутньої російської політики щодо України, проте вони відобразили консенсус російського націоналістичного мислення про Україну як штучну конструкцію, а головне — про те, що східну та південну Україну й Крим слід «повернути» Росії. Російські емігранти усіх ідеологічних мастей, російські патріоти в Радянському Союзі, колишній дисидент Солженіцин і президент Путін погоджувалися з потребою розчленування України таким чином, аби схід і південь стали частиною Росії, а решта теренів залишилися псевдосамостійним домініоном під російським контролем, натомість Західній Україні слід дозволити йти власним шляхом або щоб її анексувала Польща[216].

Солженіцин і Путін вірили, що українці та росіяни — це один народ, штучно розділений монголами й поляками, а відносини між ними слід порівнювати з відносинами між Пруссією та Баварією. «[Українці] — народ, як я вже казав, дуже близький до нас. Я взагалі не вбачаю різниці між українцями та росіянами, я вважаю, що це взагалі один народ», — сказав Путін[217]. Аналогічні заяви робили представники його найближчого оточення — секретар Ради безпеки РФ Ніколай Патрушев («[...] і в Російській Федерації, і на Україні мешкає, по суті справи, один народ, який поки що розділений [російсько-українським кордоном]»)[218] та керівник президентської адміністрації Сєрґєй Іванов («Ми один народ. Ментально, релігійно, культурно між нами безмежно багато спільного. Включно з мовою. Єдиний слов’янський народ, тут і сперечатися нема про що»)[219].

Солженіцин і Путін засуджували «штучні» кордони, проведені радянським лідером Владіміром Леніним, і такі погляди широко розповсюджені. В 1991 році представники єльцинської правлячої верхівки погрожували змінити кордони усіх радянських республік, окрім трьох держав Балтії, а Анатолій Собчак, в офісі якого Путін працював у Санкт-Петербурзі, попередив, що незалежність України призведе до прикордонного конфлікту та асиміляції російськомовного населення[220]. Упродовж 1990-х років обидві палати російського парламенту ухвалили резолюції, що вимагали «повернення» Криму та Севастополя.

Зазіхання на території сходу та півдня України, які начебто помилково було включено до її складу, російські націоналісти виказували задовго до розпаду СРСР. Опублікований у «самвидаві» 1970 року націоналістичний маніфест анонімних «російських патріотів» під заголовком «Слово нації» назвав історичною несправедливістю той факт, що «не відповідають етнографічним і сучасні кордони України»[221]. Через півстоліття Путін у схожих висловлюваннях висловив жаль з приводу того, що на сході та півдні України нібито мешкають «сімнадцять мільйонів росіян», хоча наведене ним число не мало нічого спільного з реальністю.

За чотири роки після «російських патріотів» власне націоналістичне кредо представив у листі до радянських лідерів Солженіцин[222]. Пізніше, у 1990 році, він писав, що в разі проголошення незалежності Україна має дозволити «самовизначитися» регіонам, де «зроду старої України не було, як [...] Новоросія, чи Крим, Донбас»[223]. Напередодні референдуму про незалежність України, наприкінці 1991 року, Солженіцин закликав у кожній області окремо винести на голосування питання про те, чи слід залишатись у складі України. Путінський режим скористався націоналізмом Солженіцина як частиною «технології превентивної контрреволюції»[224]. Солженіцин висловив захоплення претензіями Путіна на утвердження російської національної пихи. Путін відреагував і підписав указ про присвоєння Солженіцину Державної премії за діяльність у гуманітарній сфері та особисто відвідав письменника у його будинку в червні 2007 року, щоб повідомити про нагороду[225]. Солженіцин, як і інші російські націоналісти, заявляв, що віддає перевагу націоналізмові перед демократією та «інституціоналізував авторитарний режим»[226].

На саміті НАТО 2008 року Путін заявив, що східні та південні регіони України було безпідставно включено до складу України і що вони суцільно заселені росіянами. Тим самим він висунув опосередковані претензії на терени, які він пізніше, навесні 2014 року, означить як «Новоросію»[227]. За шість років до свого військового втручання Путін лиховісно попереджав про свої наміри[228]:

«Але на Україні там одна третина — взагалі етнічні росіяни. Із сорока п’яти мільйонів осіб за офіційним переписом самих лиш росіян сімнадцять мільйонів[229]. Є регіони, де проживає лише російське населення, наприклад у Криму. 90% — це росіяни. Україна загалом — складна дуже держава. Україна в тому вигляді, як вона існує зараз, вона була створена в радянські часи, вона отримала території від Польщі — після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії. І зараз іще не всі вирішені прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Оце ж бо, від Росії величезні території отримала на сході та півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще ввести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на межу існування саму державність. [...] Ну, сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає жодних інтересів? Південь, південь України цілком, там самі росіяни»[230].

РОСІЙСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Російські націоналістичні групи завжди були слабкими в Україні, за винятком Криму та, набагато меншою мірою, Одеси. У Донецьку в 1990-х роках російські націоналісти гуртувалися довкола панславістських організацій, як-от Громадянський конгрес і Слов’янська партія, але лише після Помаранчевої революції з’явилися власне російські націоналістичні організації на кшталт «Донецької республіки». Панславістські та російські націоналістичні організації в Україні мали подібний світогляд і такі самі шовіністичні погляди на українців, як націоналісти в Росії[231]. В Україні вони були поділені за приналежністю до різних поколінь: панславістів старшого покоління, скажімо, рух Олександра Базилюка, поглинула Партія регіонів, тимчасом організація «Донецька республіка» приваблювала агресивнішу й відверто пропутінську молодь.

Наприкінці 1990-х років Анатоль Лівен писав про «слабкість російського націоналізму в Україні», де не було такої етнічної мобілізації, яка відбулася серед сербських меншин на теренах колишньої Югославії[232]. Лівен писав це тоді, коли кримські російські націоналісти зійшли на маргінес через внутрішні чвари, натомість президент Кучма, чия біографія була пов’язана зі сходом України, жорстко реагував на їхні виступи від імені держави, а зовнішня підтримка з боку Росії залишалася слабкою. Ця ситуація почала поступово змінюватися після утвердження при владі в Росії Путіна й формулювання ним націоналістичного порядку денного. Ще одним вирішальним чинником виявилася монополізація влади на сході та півдні України відверто русофільською й радянофільською Партією регіонів та укладення нею союзу із кримськими російськими націоналістами.

Панславісти в Україні ніколи не мирилися з тим, що вони живуть у державі, нібито керованій ідеологією «західноукраїнського націоналізму». Ще у 1994 році лідер Громадянського конгресу та заступник міського голови Донецька Юрій Болдирєв висловлював сподівання на заміну політичного курсу в результаті виборів, бо «ми роками жили, керуючись ідеологією Західної України. Настав час реалізувати побажання громадян Східної України»[233]. У 2000-х роках такі погляди буде реанімовано Партією регіонів.

Проросійський політичний спектр в Україні проявив себе у формі чотирьох різних течій, з яких лише прихильники перших двох погоджувалися з її існуванням як незалежної держави.

1. Ліберальні демократи: Конституційно-демократична партія (продовжувачка традицій російських кадетів), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Соціально-ліберальне об’єднання («СЛОн») та «Віче» — ліберальні партії, орієнтовані на міське російськомовне населення та середній клас. Вони виявилися електорально невдалими навіть у Східній Україні. На виборах 1998 року в Донецькій області «СЛОн» отримав усього 0,51% голосів, що не набагато перевищило 0,39%, отриманих ним в Івано-Франківську[234]. Ці ліберальні партії для російськомовних були створені як передвиборчі проекти, і після фіаско на виборах вони зникали з політичної арени.

2. Ліві популісти: Партія регіонів, що експлуатувала риторику східнослов’янських основ держави, подібну до тієї, яку використовували у своїх проектах Гриньов, Табачник і Видрін у 1990-х роках. Останні вважали найбільш прийнятною державу із двома титульними націями — українською та російською — та, відповідно, двома державними мовами. Завдяки цьому лідери російських націоналістів і панславістів України не бачили труднощів у приєднанні до Партії регіонів чи співпраці з нею, як це мало місце, зокрема, у кримському парламенті протягом 2006–2014 років.

У 2000-х роках Партія регіонів успішно монополізувала владу в переважно російськомовних регіонах сходу й півдня України. Визнаючи Українську державу, вона, зважаючи на базу своєї підтримки у Донбасі та Криму, привнесла у свою політичну програму елемент відторгнення української ідентичності. Відповідні настрої мали глибоке коріння в регіоні, стосовно якого Стівен Кроулі констатував: «багато хто на Донбасі називав себе антинаціоналістом, вдаючись до риторики радянської доби, скерованої проти націоналізму, ба більше, прирівнюючи націоналізм до фашизму»[235]. Деякі члени Партії регіонів проявляли демонстративну зневагу до української історії та мови, а своїх політичних опонентів звично таврували на радянський манер як «фашистів»[236]. Навесні 2014 року, після втечі президента Януковича з України, партія розпалася.

3. Націоналісти-панславісти та імперіалісти. У 1990-х роках такі панславістські групи, як Громадянський конгрес (перейменований у 1998 році на Слов’янську партію), Інтернаціональний рух Донбасу, Рух за відродження Донбасу, Конгрес російських громад України, Російський рух України та Союз радянських офіцерів опинилися на маргінесі політичного життя, де співпрацювали з КПУ та Прогресивною соціалістичною партією.

Характеризувати Громадянський конгрес як організацію «русофілів» було б неправильно, позаяк він відкидав саму ідею української нації, тому його можна назвати шовіністичною та екстремістською структурою[237]. Україною, за твердженням Громадянського конгресу, керував «націоналістичний режим», що зазіхав на права російськомовних громадян, які нібито складали дві третини населення країни[238]. Олександр Базилюк вважав, що саме існування «націоналістичної» України є помилкою, і вона приречена стати «західним сателітом або колонією»[239].

Подібні погляди, колись притаманні персонажам маргінесу українського політичного життя, стали надзвичайно впливовим напрямом політичної думки в Україні за часів Януковича. Згодом деякі лідери російських націоналістичних і панславістських груп в Україні інтегрувалися з Партією регіонів.

Після Помаранчевої революції на Донбасі заявили про себе російські громадські об’єднання суто націоналістичного спрямування, серед яких була організація «Донецька республіка». Її підтримували високопоставлені спонсори, які потурали її антиукраїнській та сепаратистській діяльності[240]. «Декілька газет і журналів [«Донецької республіки»] з’явилися нізвідки, але всі знали, що їх фінансує Москва, — пише Владімір Пєшков. — Приблизно в той самий час почали функціонувати нові НУО незрозумілого походження. Їх протягнув контрабандою з Росії “Міжнародний євразійський рух” на чолі зі своїм головним ідеологом Алєксандром Дуґіним»[241].

Заклик «Донецької республіки» до проведення референдуму про незалежність Донбасу призвів до того, що українська влада заборонила її, проте організація продовжувала діяти у підпіллі, а місцеві структури Партії регіонів надавали їй «дах» («крышу»). «Донецька республіка» відкидала саму концепцію української нації як «штучно створеної спільноти», вважаючи, що російський «супер-етнос» включає три східнослов’янські народи. Вона засуджувала «примусову українізацію» та «геноцид» «корінного російського населення».

У 2009 році, на тлі побоювань, що на наступних президентських виборах Януковичу знову «не дадуть» стати президентом, активісти цієї організації та інших проросійських угруповань проголосили «Донецьку федеративну республіку». За їхнім задумом, «республіка», окрім двох областей Донбасу, мала би включати Дніпровську, Запорізьку, Харківську та Херсонську області, які згодом розглядатимуться Кремлем як потенційні складові недовговічного путінського проекту «Новоросії».

Упродовж десятиріччя, що передувало Євромайдану, проросійські екстремістські та націоналістичні групи проходили тренування у Криму, причому Служба безпеки України не чинила їм перешкод[242]. Президент Янукович, так само як і його колега Лукашенко у Білорусі, толерував російські неонацистські групи, зокрема РНЄ, натомість протидіючи нібито «фашистській» прозахідній опозиції.

У Криму російські націоналістичні партії завжди були іредентистськими, ставлячи за мету об’єднання півострова з Росією. Активні у першій половині 1990-х років, вони зійшли на політичне узбіччя з огляду на виважену та жорстку політику президента Кучми та обмежений характер підтримки з боку РФ. Але починаючи з 2006 року вони перебували в альянсі з Партією регіонів, яка монополізувала кримське політичне життя; водночас Росія заходилася енергійно підтримувати їх фінансуванням та організовувати вишкіл парамілітарних формувань. Навесні 2014 року екстремістські кримські російські націоналістичні угруповання вийшли з політичного маргінесу (партія Аксьонова мала лише 4 місця у кримському парламенті) на авансцену за підтримки російських військових і розвідувальних служб.

4. Радянські націоналісти. Комуністична партія України може бути визначена як політична сила, прихильна до радянського націоналізму, яка прагнула відродження СРСР, хоча формально й визнавала українську державність. На відміну від неї, Прогресивна соціалістична партія (ПСПУ) так ніколи й не погодилася з існуванням незалежної України та підтримувала ідею нового союзу трьох східнослов’янських народів.

Серед українських партій ПСПУ була найближчою до російських націонал-більшовиків і входила до складу дуґінського Міжнародного євразійського руху. Її члени проходили навчання у таборах, організованих «євразійцями» та молодіжним пропутінським рухом «Наші».

Під час захоплення Донбасу російськими маріонетками навесні 2014 року діячі КПУ і ПСПУ співпрацювали і виступали на їхню підтримку. Комуністи і «прогресивні соціалісти» співпрацювали із проросійськими маріонетками на Донбасі[243], а «народний губернатор» Губарєв був політичним вихованцем і лівацької ПСПУ, і неонацистської РНЄ[244]. Близький соратник лідерки ПСПУ Наталії Вітренко Володимир Марченко перебував під слідством за його співпрацю з російською маріонетковою інформаційною службою «Anna-News». Валентин Ландик, луганський мільйонер і один із засновників Партії регіонів, стверджував, що російських маріонеток у Луганську фінансувало керівництво «регіоналів» і КПУ, у тому числі лідер луганських комуністів Спиридон Кілінкаров[245]. Дмитро Ніконов, самопроголошений і короткочасний «народний губернатор» Миколаєва, і Олександр Харитонов, командир російської маріонеткової «Луганської гвардії», були місцевими провідниками ПСПУ[246].

РОСІЙСЬКИЙ ШОВІНІЗМ У СТАВЛЕННІ ДО УКРАЇНИ

Микола Рябчук уміщує сучасну українофобію в історичний контекст, що сягає у XVIII століття, коли у процесі формування російського гегемоністського погляду вперше був детально розроблений образ українців як «молодших братів», яких слід захищати, водночас не даючи їм забути про їхнє місце. Ставлення росіян до українців глибоко врізалося у стійкі етнічні стереотипи у фольклорі та ідеологічні конструкти в культурних і політичних дискурсах, де росіяни є домінуючою групою, а українці — підневільним народом[247].

Путін дотримується давньої лінії російських націоналістів, що тягнеться щонайменше від часів Першої світової війни та революції 1917 року. Вони вірять, що Захід (австро-угорці, далі німецькі нацисти, американська розвідка та фонди, що пропагують демократію, а останнім часом і ЄС) прагне розділити дві гілки «російського народу». З їхньої точки зору, український «сепаратизм» не має місцевого коріння і його штучно підтримують західні змовники. Тольц пише: «Більшість росіян вбачали в українському націоналізмі наслідок інтриг чи то поляків, чи австрійців», і «навіть деякі ліберали почали дивитися на український сепаратизм виключно як на результат інтриг іноземних наддержав, спрямованих на розчленування Росії»[248].

Попередження президента Путіна під час саміту НАТО 2008 року, що Україна може розпастися, — це давня думка російських націоналістів, які розглядали Україну як штучну конструкцію. «Практично усі роки незалежності України, — відзначали українські аналітики 2009 року, — улюбленою розвагою наших північно-східних сусідів були фантазії про її неминучий розпад, якщо не сьогодні, то завтра — обов’язково»[249]. Ба більше, «колись подібні розваги були справою неосвічених маргіналів. Тепер це заняття стало модним, учорашні маргінали стали шанованими респектабельними представниками російської еліти, до думки яких прислухаються перші особи країни»[250].

Зневажливі погляди Путіна на Україну та його переконання в тому, що східну й південну Україну помилково віддали Радянській Українській республіці, були обговорені ще за десятиріччя до кризи. Того ж місяця, коли Путін виступив у НАТО, «Русский журнал» московського політтехнолога Павловського опублікував статтю під назвою «Операція “Механічний апельсин”», де виклав сценарій того, що трапиться через шість років у Криму[251]. Дмитро Тренін виявив, що в 2011 році, за президентства Януковича, коли місцеві «фашисти» відступили, в Москві обговорювали «велику геополітичну перебудову Північного Причорномор’я, у процесі якої південь України від Криму до Одеси відокремиться від Києва та сформує дружню Москві буферну державу»[252].

Світ запізніло, аж після настання україно-російської кризи, усвідомив, що Путін та його політичні й урядові союзники є серійними брехунами, які практикують мистецтво «маскировки» (технології введення противника в оману). У 2008 році, відповідаючи на запитання, чи має Росія плани щодо встановлення контролю над Кримом, Путін сказав, що півострів «жодним чином не є спірною територією». За його словами, «питання про якісь подібні цілі для Росії, вважаю, відгонить провокаційним сенсом». Він також додав, що «Росія давно визнала кордони сучасної України», а міжетнічні відносини у Криму є внутрішньою справою останньої[253].

Оцінка України як «штучної держави», висловлена Путіним у розмові з президентом Бушем, з’явилася у багатьох десятках російських видань, надрукованих величезними тиражами (деякі з них написані майбутніми лідерами російських маріонеток) і опублікованих задовго до збройного конфлікту на Донбасі. Подібні погляди фігурували в численних фільмах, які наголошували на українсько-нацистській співпраці, зображали Україну державою-банкрутом і прогнозували майбутній конфлікт із НАТО та США довкола України, що призведе до «громадянської війни»[254]. Від 2006–2007 років у Росії з’являються публікації, де дуже детально передбачено вигадані майбутні війни з Україною та розпад Української держави.

Луганський письменник Сергій Чебаненко був одним із перших, хто передбачив розвиток кризи 2014 року. Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін — автор 24 науково-фантастичних романів («історичне фентезі») на російську військово-націоналістичну й науково-фантастичну тематику, в тому числі «Війна 2010: Український фронт» (2009 рік) та «Українське пекло» (2011 рік, перевиданий у 2014 році)[255]. У 2009 році російське видавництво «Фоліо» (не слід плутати з однойменним харківським видавництвом) випустило книжку «Незалежна Україна: крах проекту», в якій Максім Калашніков стверджував, що Україна піде шляхом Югославії, розділившись на дві частини, і західна її половина воюватиме зі східними регіонами[256]. Ці погляди були перемішані із лиховісними сценаріями неминучого невиконання Україною в майбутньому своїх суверенних боргових зобов’язань і перетворення її на державу-банкрута. У фантастичному романі донеччанина Георгія Савицького «Поле бою — Україна: Зламаний тризуб» було описано майбутню війну між Росією та Україною. Військові НАТО, авіація США та західноукраїнські «націоналістичні найманці» починають зі знищення російськомовного населення країни, що провокує повстання на сході, півдні та у Криму. Росія енергійно допомагає російськомовним, і разом вони ламають «проклятий бандерівський тризуб!». Савицький впевнений, що Україна — «це наш останній і рішучий бій» для Росії[257].

Роман Федора Березіна «Війна 2010: Український фронт» також описує вигадану майбутню війну на українській території, яка знову-таки надзвичайно нагадує реальні події російської гібридної війни в Україні. Березін пише про «повстання» фашистів, конфлікт у Криму, громадянську війну та втручання Росії, яке потім поширюється на решту території України та Європи, що врешті-решт призводить до Третьої світової війни. І Савицький, і Березін, вихідці з Донецька, і в 2014 році стали на бік Росії та її маріонеток. Роман Олександра Сєвєра «Російсько-українські війни» ганьбить «помаранчеві» політичні сили, називаючи їх «русофобськими» й «фашистськими» та закидаючи їм наслідування прикладу «зрадника Мазепи, Петлюри, Бандери і українських націоналістів у XIX й XX століттях»[258]. Якщо замінити слово «помаранчеві» на «Євромайдан», то фантастика Сєвєра стає надзвичайно схожою на реальні події 2014–2015 років.

Російський шовінізм у ставленні до менших країн і народів, який легко зауважити в усіх цих партійних політичних програмах, популярних стереотипах і писаннях про Україну, не є чимось новим. Ще у 1970-х роках шведські дипломати розповідали московському кореспондентові “The New York Times” Гедріку Сміту про те, як радянські чиновники у шовіністичній манері паплюжили їхню країну. Російські та радянські націоналісти розглядали власну країну як морально вищу за Захід, який нібито перебував у занепаді. Український дисидент Леонід Плющ, чиє дитинство пройшло у Киргизькій РСР, охарактеризував Радянський Союз як країну, що зрощує російських шовіністів і «білих расистів», ховаючи націоналізм під маскою інтернаціоналізму[259].

Бачення України як «штучної держави» зумовлене глибокою російською переконаністю в тому, що українці не здатні побудувати незалежну державу. В 2009 році керівник російської неурядової Ради з питань зовнішньої та оборонної політики, заступник директора Інституту Європи РАН Сергій Караганов обговорював Україну в контексті феномену failed state (збанкрутілої держави) поряд із Афганістаном, Пакистаном та країнами Африки. Україна нібито стоїть на межі некерованого стану і втрати суверенітету, казав він, тож Росії доведеться втрутитися, аби зупинити її розпад. Перешкодою, на його думку, було лише те, що найближчим часом Європа навряд чи «дасть карт-бланш Росії на те, аби вона окупувала Україну, повністю чи частинами»[260]. Читаючи Караганова, український аналітик виснував, що «Росія вже приготувала новий сценарій для окупації України»[261].

У цілому образ України в очах російських шовіністичних політиків характеризували п’ять тез:

1. Це збанкрутіла держава.

2. Україна перебуває в процесі «десуверенізацїї», вона дисфункціональна, позаяк її регіони відштовхуються один від одного.

3. Українці не здатні продукувати ефективну правлячу еліту для управління незалежною державою.

4. З огляду на це, Україна не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

5. Для відновлення справедливості «російські» землі України слід повернути Росії.

Посол РФ в Україні (2001–2009) Віктор Черномирдін неодноразово потрапляв у незручне становище через те, що не міг звикнути до сприйняття України як незалежної іноземної держави і виступав радше в іпостасі російського губернатора, аніж дипломата. Годі вести переговори із сучасними лідерами України, казав Черномирдін за президентства Віктора Ющенка у 2009 році, але «прийдуть інші люди — побачимо... Обов’язково тверезі прийдуть, нормальні», що, мабуть, було натяком на фігуру, подібну до Януковича[262]. Офіційні особи держави, особливо дипломати, як відомо, покликані озвучувати позицію держави, яку вони представляють, а не власні думки. Помічник Черномирдіна захищав його висловлювання як «цілком правильні та політично вивірені»[263]. У цих та інших заявах, зокрема й у відкритому листі тодішнього президента Мєдвєдєва до Ющенка від серпня 2009 року, російські політики демонстрували нездатність визнати Україну нормальною суверенною державою, до якої слід застосовувати міжнародні дипломатичні норми.

РАДЯНСЬКИЙ ТА РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ НА ДОНБАСІ

Угруповання «ЛНР» і «ДНР», що слугують прикриттям для російської окупації території Донбасу, підтримують еклектичну суміш російського та радянського націоналізму, панславізму, російського православ’я, «антинаціоналізму» та «антифашизму». Іншими словами, «ДНР» і «ЛНР» — це міні-копії путінської Росії. Лідер донецьких маріонеток Олександр Захарченко вважав, що «ДНР» має спиратися на радянську ідентичність: «Ми вважали, вважаємо і вважатимемо себе частиною Радянського Союзу, частиною Росії»[264]. Сплав радянської та російської ідентичності в СРСР призвів до того, що перша стала фактично невіддільною від другої як у випадку лідерів та прибічників маріонеткових угруповань, так й у світогляді самого Путіна.

Хоча в російському націоналізмі існувала й антирадянська течія, її представники перебували у явній меншості. Протягом усього попереднього століття росіяни ототожнювали себе з імперією, Радянським Союзом або Євразією. Російська «уявлена спільнота» в СРСР була ширшою за РРФСР, і вона залишається більшою за розмірами, ніж сучасна Російська Федерація. Ця спільнота у царській імперії, СРСР і пострадянській Росії не була тотожна російській національній державі, і ті росіяни, які підтримують російську громадянську ідентичність, становлять порівняно невеликий сегмент населення[265].

Від XIX століття Донбас колонізували українці й росіяни, і він став фронтирною зоною між двома країнами. Війна, що почалася 2014 року, різко змінила його — він перестав бути єдиним регіоном і цілісним політичним простором. Конфлікт української та російської ідентичностей виявляється у знесенні пам’ятників Леніну та десталінізації на підконтрольній Україні територіях Донбасу, з одного боку, і в захисті цих пам’ятників та культі Сталіна в окупованих районах. У контрольованій Києвом частині Донбасу шириться українська ідентичність, натомість під орудою угруповань «ДНР» і «ЛНР» відбувається повторна радянізація й деукраїнізація. Якщо до Євромайдану регіональна тотожність на Донбасі була популярнішою за загальноукраїнську, то починаючи з 2015 року на теренах, вільних від російських бойовиків, вони помінялися місцями[266].

Ностальгія за «Росією» (СРСР) — це віддзеркалення радянської ідентичності, широко розповсюдженої на Донбасі, та низького рівня прихильності до української ідентичності. «Радянська ідентичність пустила на Донбасі глибоке коріння, адже раніше нічого більшого їй не передувало», — пише Вілсон, маючи на увазі, що за царської доби у мешканців краю не сформувалося колективної самоідентифікації, чіткішої за фронтирну свідомість[267]. Від 1991 року частка громадян України із радянською та російською ідентичністю поступово зменшувалася; за десятиріччя, що передувало україно-російській війні, в цілому по країні цей показник знизився удвічі — з 27% до 13%. Проте радянська ідентичність цупко трималася на Донбасі, де вірною їй залишилася чверть населення[268].

Радянська ностальгія охоплює ширше коло осіб, ніж частка українців, які мають радянську ідентичність. Найвищий показник позитивного ставлення до розпаду СРСР (88%) демонструвала Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області). І лише три регіони України мали вищий позитивний показник негативного ставлення до цієї історичної події, найбільшою мірою — Донбас, де 70% негативно оцінювали крах СРСР і 12% — позитивно. На Харківщині також переважало негативне ставлення, — втім розрив між групами був меншим (52% — негативно, 31% — позитивно). У Придніпров’ї (Дніпропетровщина та Запоріжжя) цифри були подібними: 49% — негативно, 39% — позитивно, тобто різниця складала лише 10%[269]. Колишній офіцер СБУ та польовий командир бойовиків «ДНР» Сергій Здрилюк зауважував зокрема, що Радянський Союз — «це була найсправедливіша країна, яка справді будувала комунізм. Але Америка порадила нам, що у нас не вистачає джинсів, сексу, наркотиків і рок-н-ролу. І ми всього цього отримали тут донесхочу»[270].

Донбасу були притаманні вища прихильність до радянського минулого, слабка підтримка української ідентичності та високий рівень злочинності. Російська окупація, руйнування, міграції та смерті від конфлікту поглибили уявлення про ці відмінності. Вчителька середньої школи з Донецька стверджувала: «Нам немає дороги назад на Україну. Ми надто різні», а безробітний донеччанин наголошував на неминучій інтеграції з РФ, бо «ми є частиною “російського світу”»[271].

Риторика, трансльована телеканалами «ДНР» і «ЛНР», є дослівним відтворенням телевізійного контент-менеджера РФ із його міфологемами «Великої Вітчизняної війни» та визволення від фашистів, а також ностальгією за радянськими військовими парадами, радянськими піонерськими загонами і радянськими спортивними фестивалями на тлі закликів «захистити наше (східнослов’янське) коріння». Освітня політика структур «ДНР» та «ЛНР» на окупованих територіях відображає вищезазначені емоції, подібні до тих, що залишилися недоторканими в Придністров’ї чи були реанімовані Лукашенком у Білорусі. Вивчення історії зосереджується на історії Донбасу (а не України) та «Великої Вітчизняної війни», а також засвоєнні російської точки зору на штучний голод початку 1930-х років як на лихо для всього Радянського Союзу. Вивчення української мови, навіть за офіційними даними, скоротилося з восьми до двох годин на тиждень, тимчасом як навчання російської мови буде розширене[272]. Школярі вивчають курс «історії Вітчизни», присвячений міцним зв’язкам між Донбасом і Росією. «Міністр освіти ДНР» Ігор Костенок веде мову про необхідність запровадити «ідею соціалізації, створення культури, культури слов’янського світу, “російського світу”»[273]. Ідеологія та принципи радянської держави були «хорошими», доводив Олександр Захарченко: тоді, за його словами, молоді прищеплювали цінності «родини, вірності, братерства та любові до батьківщини»[274].

Радянська ностальгія поєднується з українофобією, яку містять навіть дитячі журнали, що їх видають пропагандисти «ЛНР». Один із таких часописів має назву «Ввічливі чоловічки» (каламбур до «ввічливих людей», тобто російських спецпризначенців без знаків державної приналежності, які стали мемом «російської весни») й спеціалізується на палкому викритті українських «фашистів» і лихих американців[275]. Цитати із Захарченка на білбордах і плакатах «читаються як плакати з Леніним за радянських часів». Телевізійна риторика і пропаганда на рекламних щитах виступає проти «фашистів», які «завжди хотіли вбити нас»; нав’язується думка про те, що «Київ хоче затягти нас до ЄС і знищити нашу православну церкву», а «США хочуть забрати наш сланцевий газ і зганьбити наші святі місця»[276]. Вчителька-українка, яка працює у школі на окупованій території, скаржилася, що педагогів змушують користуватися російською націоналістичною літературою: «Ми освітній заклад, але дозволяємо [пропагувати] усі різновиди фашизму в нашому середовищі»[277].

Культ Сталіна має першорядне значення як у Росії, так і для угруповань «ДНР» та «ЛНР». У центрі Донецька висять три великих портрети Сталіна. 22-річний мешканець міста говорив: «Я думаю, що портрети Сталіна — хороша річ. Це наша історія, і багато людей навіть забули, що він існував». Сталінські портрети модні у кабінетах так званих чиновників «ДНР» і «ЛНР». «Заступник міністра оборони ДНР» Едуард Басурін гордо носить значок зі Сталіним на своїй формі[278]. Портрети Сталіна висять в автомобілях російських маріонеток-вояків, один із яких розповідав: «Я поклонявся цій людині з дитинства. Бо він був справжньою людиною»[279].

Як і у Придністровському регіоні Молдови, в окупованих районах Донбасу відтворено в мініатюрі Радянський Союз. Розквіт переживає реанімований культ Олексія Стаханова. Відроджено дитячий піонерський рух під егідою кишенькової комуністичної партії. Політичну поліцію назвали за зразком радянських органів держбезпеки. Судочинство повернулося до радянської системи із застосуванням скасованої в Україні смертної кари за розкрадання майна та інші злочини.

У пропаганді «російських» та «слов’янських» цінностей, і водночас відкиданні Європи лідери «ДНР» і «ЛНР» намагаються перевершити Путіна. Сергій Кондрикінський, керівник офіційної молодіжної організації ДНР «Молода республіка», заявив, що «європейські цінності нам чужі, ми повинні дотримуватися наших російських традицій»[280]. Прихильники «ДНР» і «ЛНР» вважають, що восени 2013 року Віктор Янукович ухвалив правильне рішення: не підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС, оскільки пріоритетом для неї мала бути інтеграція з керованими Росією Митним та Євразійським союзами. Антизахідна ксенофобна риторика настільки ж поширена у медіях на окупованому Донбасі, як і в Росії.

Олександр Захарченко зазначав, що після 1991 року Захід накинув колишнім радянським людям власні цінності, експортуючи кока-колу, Міккі Мауса, блакитні джинси та «Плейбой», а також «демократію, яка передбачає, що в сім’ї можуть бути два тата чи дві мами»[281]. Цей приклад жонглювання страхами носіїв «традиційних цінностей» також мав свою передісторію. Західні науковці, які досліджували ставлення до осіб нетрадиційної орієнтації в Україні, майже цілковито зосереджували увагу на гомофобії українських націоналістичних партій, зокрема «Свободи»[282]. Водночас вони ігнорували поширення цього явища серед російських націоналістів в Україні. Між тим, Партія регіонів, як і «Свобода» за часів її присутності в українському парламенті, була силою, яка підтримувала законодавче обмеження прав членів ЛГБТ-спільноти. Заяви і політична практика «регіоналів», руху «Український вибір» Віктора Медведчука, партії «Вітчизна» («Родина») та організації «Оплот» були цілком співзвучні гомофобним настроям, які легко зустріти в путінській Росії, а з 2014 року — і на захоплених нею українських територіях.

КОГО НАСПРАВДІ СЛІД ВВАЖАТИ СЕПАРАТИСТАМИ?

Російські націоналісти та їхні маріонетки у своїй інтерпретації минулого та ідентичності усе перевертають догори дригом: це не вони сепаратисти, а українці. Оскільки українці та росіяни є «одним народом», то саме перші, точніше, «фашисти» з їхнього числа, і є сепаратистами, які прагнуть відірватися від «великоросів» та своєї природної російсько-євразійської домівки. Ґіркін перекладав відповідальність за політичний розкол на супротивника, кажучи, що сепаратисти — це українська влада, бо вона хоче відірватися від «російського світу»[283]. За його словами, «справжні сепаратисти є лише в Києві, оскільки хочуть відокремити Україну від Москви»[284]. У цьому сенсі в російській націоналістичній думці мало що змінилося з XIX — початку XX століття: «український сепаратизм», тобто прагнення до самостійності, і надалі вважають штучно сконструйованим і пропагованим із Заходу.

Якщо Донбас «російський», як стверджують приїжджі та місцеві російські націоналісти, то не Кремль, а українці є загарбниками. Відповідаючи на питання про російське вторгнення РФ, російський найманець сказав: «Чому ж вторгнення? Це російська територія. Ми визволяємо її»[285]. Інший російський солдат, який також воював на Донбасі, заявив: «Люди кажуть, що ми перебуваємо у чужій країні, але це не так. Це наша земля. Ця війна не просто матеріальна, вона духовна. Це боротьба проти цінностей західного світу». «Американці, — продовжив він, — не повинні намагатися побудувати демократію в інших місцях»[286].

Російські націоналісти зазвичай не вважають, що воюють в іноземній країні, і відкидають думку про агресію РФ, позаяк Україна й Білорусь входять до складу «Росії». Білоруси — це штучна нація, а українці насправді є росіянами, стверджують у Російському інституті стратегічних досліджень[287]. «Заступник міністра оборони ДНР» Басурін аж ніяк не є оригінальним у сприйнятті України як штучно створеної держави[288].

Один із командирів збройних формувань «ДНР» Олександр Матюшин, який називає себе «православним фашистом», пояснює: «Ми боремося за визволення усіх російських земель, і ми готові дійти до Дунаю». І додає: «Ми повинні взяти землю, яка належить нам по праву, і повернути її назад до складу Святої Русі», — та обурювався через несправедливість, яка розділила «російський народ»[289]. Доброволець Російського імперського руху пояснив журналісту BBC, що мета його від’їзду на війну в Україні — захищати російський народ, російську націю, чиї предки жили там століттями». Він прагне «захищати людей, їхню культуру, мову та православну релігію». Таких самих, як він, російських імперіалістів рекрутують на війну за допомогою плакатів, що закликають: «Допоможіть росіянам Новоросії». Конфлікт на Донбасі став для них «священною війною російського народу» в обороні «Бога, Царя і Нації»[290].

ВИСНОВКИ

Процес опанування Путіним владних висот і створення міцної держави, який сягнув кульмінації у цілковито авторитарній політичній системі, було протиставлено як антитезу нестійкій і слабкій російській державі 1990-х років. Натомість український національний рух історично був антиімперським та визвольним і, за виключенням ідеології та практики ОУН, переважно спирався на демократичні принципи. Після 1991 року національне будівництво стало важливим аспектом чотирикомпонентного транзиту України, кінцевою метою якого було «повернення до Європи», що вимагало побудови демократичної політичної системи[291]. Коли донецький клан намагався прийти до влади, фальсифікуючи вибори у 2004 році, або наслідувати авторитарну російську систему та вдаватися до повторної радянізації в 2010–2013 роках, українці мобілізувалися на дві демократичні революції[292].

Агресивне і шовіністичне ставлення до України виринуло на поверхню в роки, коли Росію очолив Путін, у формі «консенсусу, що нині консолідує російську еліту». Цей консенсус «дійсно пов’язує непримиренних антагоністів — бізнесменів і силовиків, лібералів і патріотів», він єднає та мобілізує російське населення навколо Путіна[293]. Водночас в Україні — на відміну від Радянського Союзу та Росії, де великодержавний, імперський націоналізм та євразійські настрої були популярними протягом десятиліть, — етнічний націоналізм традиційно був електорально слабким, а війна, призвівши до зростання патріотизму і ворожості до кремлівського режиму, не спричиняла сплеску етнічної ненависті до російського народу.

Становлення путінського націоналізму відбулося за правління чотирьох українських президентів — Кучми, Ющенка, Януковича та Порошенка. Найкращі відносини Путін встановив із Леонідом Кучмою, уродженцем північно-східної України, який не викликав ідеологічної антипатії, адже сам у минулому належав до радянської номенклатурної еліти. Зате його небажаний наступник, Віктор Ющенко, став справжнім прокляттям для російських лідерів, які, не виключено, могли бути причетні до його отруєння восени 2004 року Президент Віктор Янукович видавався найбільш прийнятним, бо походив із Донбасу, а в Москві, за твердженням колишнього журналіста-розслідувача Сергія Лещенка та екс-глави МЗС Польщі Радослава Сікорського, мали компромат на нього ще з радянських часів. Партія регіонів тісно співпрацювала з російськими націоналістами у Криму Янукович справді виявився готовим виконувати усі російські вимоги: зрештою, він дав зелене світло контролю за СБУ з боку російських спецслужб та забезпечив їм свободу дій на українському півострові. Отже, взаємини Путіна з офіційним Києвом великою мірою залежали від того, хто саме перебував у президентському кабінеті на Банковій. Для нього мало значення, що Кучма ще за радянських часів був директором найбільшого у світі підприємства військово-промислового комплексу, Ющенко здавався «русофобом» та «націоналістом», який нібито працює на Америку, а ось Янукович був «ніким» — провінційним вуличним злодюжкою, який двічі відсидів у тюрмі.

Націоналізм Путіна та його прихильність до євразійства не проявилися одразу після його приходу до влади, але далися взнаки двома хвилями, у 2005–2007 і знов у 2011–2012 роках, коли його погляди у цій царині кристалізувалися, набуваючи все більш агресивного і ксенофобного характеру. Ключовим сигналом, що засвідчив напрям їхньої еволюції, була промова Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2007 року.

Дрейф Путіна до войовничого націоналізму та українофобії тривав паралельно з перетворенням Росії на «консолідований авторитарний режим» після Революції троянд у Грузії та Помаранчевої революції в Україні. Ці зміни було оприявнено в Путіновій ідеологічній тираді на Мюнхенській конференції та у його виступі на Бухарестському саміті НАТО 2008 року. Відтак вимоги Росії щодо визнання її гегемонії в Євразії зіткнулися з прагненням розвивати продуктивні відносини із Заходом — ця дилема стане першорядною для Москви в контексті україно-російської кризи.

Дії Путіна 2014 року шокували західних політиків, оскільки упродовж попереднього десятиліття більшість учених й «експертів» поводилися наче лунатики: аналізуючи, досліджуючи та інтерпретуючи відносини з Росією, вони ігнорували зміщення екс-тремістських поглядів із маргінесу політичного життя до центру формування кремлівської політики. Зокрема, мало хто розумів ставлення Росії до України, яке поступово набувало рис ворожості та зверхності, сягнувши кульмінації у російській військовій агресії, окупації та анексії частини іноземної держави.

Усі президенти України на власному досвіді зазнали труднощів у відносинах з Росією, і навіть до Януковича, найбільш проросійського з-поміж них, Путін ставився зі зневагою. В одній із каблограм посольства США у Києві наводилися слова тодішнього посла України в Москві Костянтина Гриценка про те, що «ніхто» у російському уряді «не хоче слухати посутні аргументи української сторони». Кремль, скаржився він, прагне в Україні «регентства», тобто «когось такого при владі в Києві, хто був би абсолютно раболіпним»[294]. Путін гадав, що наприкінці 2013 року йому вдалося купити Януковича, остаточно перетворивши його на свого сатрапа-регента, проте український народ нагадав російському президенту, що Україна — не Росія.

У наступному розділі аналізується давня радянська та російська українофобія, яка завдяки телевізійній пропаганді, політичним технологіям і соціальним медіям стала важливою складовою гібридної війни проти України.