Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Антисемітизм, антисіонізм, відродження культу Сталіна та міфології «Великої Вітчизняної війни» завжди супроводжували прихід до влади в Радянському Союзі та Російській Федерації консервативних і націоналістичних очільників. В останні роки життя Сталіна СРСР та щойно створений Ізраїль мали доволі погані дипломатичні відносини; антисіоністська кампанія велася і за Хрущова, під час Суецької кризи 1956 року та після неї. Але як офіційна доктрина антисіонізм оформлюється за доби «застою», особливо після арабо-ізраїльської Шестиденної війни 1967 року. Загалом Радянський Союз протягом третини століття експлуатував антисіонізм, роль якого полягала «у забезпеченні певної спадкоємності між старим і новим антисемітизмом»[463].

Антисемітизм за Сталіна, а від середини 1960-х і до середини 1980-х років за Брєжнєва та Андропова маскували під «антисіонізм», прирівнюючи сіоністські ідеї до фашизму. Наприкінці 1960-х років антисіоністські кампанії пройшли також у комуністичній Польщі та інших країнах Центрально-Східної Європи. Режим президента Білорусі Алєксандра Лукашенка, який спирається на фундамент білоруського радянського націоналізму, і досі поширює «антисіоністську» пропаганду[464]. Антисемітська риторика угруповань «ДНР» і «ЛНР», що втілюється у нападках на єврейських лідерів і олігархів, які нібито прийшли до влади в Києві у союзі з «українськими фашистами», відштовхується від спадщини радянського антисіонізму. В українофобській та антисемітській риториці російських маріонеток на Донбасі та союзних їм російських націоналістів поєдналися дві мішені радянських ідеологічних пропагандистських кампаній — «сіонізм» та український «буржуазний націоналізм».

АНТИСЕМІТИЗМ І АНТИСІОНІЗМ

Антисемітизм притаманний російському націоналізму починаючи від XIX століття до сьогодні. Васілій Ґроссман у своєму романі «Життя і доля» писав, що антисемітизм в Росії давався взнаки у багатьох формах. Російські кріпаки, розлючені своїм соціально-економічним становищем, звинувачували у цьому поляків і євреїв, а не царя чи Російську імперію. Царська імперія та Радянський Союз дискримінували євреїв, визначаючи, де ті можуть мешкати, які професії для них відкриті, а також обмежуючи їм доступ до вищої освіти, — явище, яке Віктор Заславський назвав «прагматичним антисемітизмом»[465].

Кодовим словом для антисемітів у СРСР був «антисіонізм». У 1920-х роках Сталін заохочував антисемітизм як засіб дискредитації більшовицьких очільників-євреїв Льва Троцького та Ґріґорія Зінов’єва, які були його противниками у боротьбі за владу, а починаючи від 1937 року, в дусі кампанії проти «внутрішніх ворогів», що слугувала обґрунтуванням «великого терору», офіційний антисемітизм значно зміцнів. Націонал-комуністи в Україні та інших країнах вбачали у цьому неминучий наслідок утвердження Сталіним націонал-більшовизму, що нагадував радянську версію фашизму[466].

Наприкінці 1940-х років антисемітизм «став частиною радянської державної політики». Як і раніше він був насамперед «низовим феноменом, але також мав прихильників у контрольованих державою медіях»[467]. Найвідомішим виявом антисемітизму наприкінці правління Сталіна стала кампанія проти «безрідних космополітів», що мала «погано завуальовані, хоча й не заявлені публічно, антисемітські обертони». Єврейських інтелектуалів засуджували за «низькопоклонство» перед Заходом і «безрідність»[468], ув’язнювали і знищували в рамках сфальшованих «справи Єврейського антифашистського комітету» та «справи лікарів».

Вороже ставлення до Ізраїлю та сіонізму дедалі більше зростало в Радянському Союзі у 1950–1960-х роках, коли заохочення «антисіонізму» витворило офіційну та контрольовану нішу для російського й панславістського антисемітизму, дозволивши роздмухувати історичні стереотипи. Одним із таких стереотипів було твердження про те, що євреї буцімто жили краще, ніж росіяни. Після Другої світової війни офіційний антисемітизм (антисіонізм) спонукав російських націоналістів і націонал-більшовиків солідаризуватися з радянським режимом, а не опонувати йому[469]. Цьому сприяло те, що від середини 1930-х років радянська національна політика засвоїла уявлення царських часів щодо провідної ролі росіян у Євразії та історичного прагнення неросіян, особливо українців, до «возз’єднання» з Росією.

У 1970-х роках радянський економіст Валерій Ємельянов у нотатці, надісланій до центрального комітету КПРС та президії Верховної Ради СРСР, висловив шість безглуздих і ганебних тверджень:

• Сіонізм контролює економіку та медії Заходу.

• Всі народи світу є рабами євреїв.

• Євреї прагнуть добитися світового панування до 2000 року.

• Для досягнення цієї мети євреї використовуватимуть масонів.

• Головною єврейською підпільною організацією є «Бней Брит»[470].

• Правозахисна організація «Міжнародна амністія», групи дисидентів у СРСР, Рой Мєдвєдєв, Алєксандр Солженіцин і Андрєй Сахаров є агентами сіоністів та масонів.

Відтак Ємельянов висував дві пропозиції:

• Радянське керівництво має видавати праці антисіоністів Юрія Іванова (автора ганебного антисемітського трактату «Обережно: сіонізм!»), Володимира Бєґуна, Дмітрія Жукова та Євґєнія Євсєєва.

• Антисіонізм слід пропагувати у військовій пресі.

Радянський Союз упродовж трьох десятиліть, починаючи з 1950-х, а особливо від середини 1960-х до середини 1980-х років, провадив запеклу антисіоністську кампанію, зображаючи євреїв шовіністами та агресорами, які намагалися знищити та підкорити інших. Євреї буцімто мали на меті встановити своє панування над світом завдяки обману, корупції та масовим убивствам[471]. Подібні антисемітські постулати можна знайти і в російському націоналістичному «самвидаві», який високо цінував популяризацію антисіонізму радянським керівництвом. В українському націоналістичному «самвидаві» подібних текстів на підтримку антисемітизму не публікували. Натомість автори листівок, надрукованих 1979 року від імені «Російського визвольного руху», схвально писали про вплив антисіоністів у Політбюро ЦК КПРС[472].

Після вторгнення Ізраїлю до Лівану в 1982 році радянські пропагандисти заходилися активно пов’язувати сіонізм з фашизмом і нацизмом (цей мотив з’явився дещо раніше, принаймні в середині 1970-х, але тепер набув конкретніших обрисів). У квітні наступного року було створено «Антисіоністський комітет радянської громадськості», який, окрім засудження Ізраїлю та єврейської імміграції до нього, зосередився на викритті гаданого антисемітизму по той бік «залізної завіси»[473]. Комітет, зокрема, стверджував, що антисемітизм процвітає у США, особливо після приходу до влади Рональда Рейгана, натомість і натяку на нього немає в Радянському Союзі, де єврейська культура має всі умови для розвитку в Біробіджані — центрі Єврейської автономної області на Далекому Сході[474]. Подібне «обґрунтування» від зворотного спостерігається і сьогодні, коли авторитарна «антифашистська» російська держава підтримує та фінансує фашистські, расистські та неонацистські політичні сили[475].

«Антисіоністський комітет радянської громадськості» та Асоціація радянських юристів опублікували загальним накладом 150 тис. примірників «Білу книгу», покликану «розвінчати» ідеологію та практику «міжнародного сіонізму»[476]. Цю «Білу книгу» та інші приклади антисіонізму рішуче засудила американська Національна конференція для радянського єврейства[477], розцінивши їх як наклеп на єврейський народ, юдейську релігію та Державу Ізраїль. 302-сторінкова «Біла книга» включала п’ять тематичних блоків[478]:

• Жахіття, що очікують на євреїв, які емігрували з СРСР.

• Ідеологічний підрив СРСР сіоністами.

• Співпраця сіоністів із нацистами.

• Агресія Ізраїлю проти Лівану.

• Значне поширення антисемітизму в Америці.

На цьому етапі радянський «антисіоністський» дискурс набув ознак, типових для риторики фанатичних антисемітів. У чомусь радянський антисіонізм навіть перевершив її, бо висловлював цілком химерні теорії: скажімо, про те, що нацисти були «маріонетками» євреїв, які потайки співпрацювали з ними задля винищення злиденних одноплемінників. Стверджувалося, що сіоністи співпрацювали з нацистами під час Другої світової війни, а тому були співучасниками Голокосту.

Радянський антисіонізм пішов шляхом прихильників ревізіонізму, пов’язаних із європейськими неонацистськими та фашистськими політичними партіями, які стверджували, що кількість убитих в часи Голокосту євреїв перебільшено. Не заперечуючи масового винищення євреїв нацистами як такого, як це робили західні ревізіоністи на Заході, СРСР водночас приховував кількість єврейських жертв, про яких ніколи не йшлося окремо — лише як про частину загальної кількості «жертв Великої Вітчизняної війни». Така парадигма не дозволяла вшанування пам’яті євреїв у місцях масових нацистських злочинів, таких як Бабин Яр у Києві.

СРСР зображав себе як єдину перешкоду, здатну запобігти світовому пануванню очолюваного євреями західного світу та світового капіталу[479]. Сучасний антисемітизм у Європі, США та Росії також камуфлює себе атаками на великий капітал, наприклад, на американського бізнесмена та філантропа єврейсько-угорського походження Джорджа Сороса. Російські правителі досі вірять, що США прагнуть світового ладу «на чолі з одним беззаперечним лідером, який хоче таким і залишитися, вважаючи, що йому все можна, а іншим можна лише те, що він дозволить і тільки в його інтересах». Путін пообіцяв протистояти цьому: «Якщо комусь це подобається, хтось хоче жити в умовах напівокупації [то це його справа], — ми цього робити не будемо»[480]. Хоча його партія «Єдина Росія» офіційно не просуває антисіонізму на радянський манер, це продовжують робити інші політичні сили, що підтримуються Кремлем, як-от «Вітчизна» («Родина») та ЛДПР. Російські комуністи, які на словах перебувають в «опозиції» до Кремля, також вдаються до антисіоністських формулювань. Окрім того, режим Путіна має зв’язки з антисемітами серед євразійців та націоналістів, а також із неформальних середовищ, таких як «Нічні вовки», «Янголи пекла» чи Ізборський клуб (що є особливо впливовим у силових структурах).

Антисемітизм в СРСР набрав, серед іншого, форми приховування і применшення втрат, завданих Голокостом. У нових офіційних документах та на міських мапах затирали сліди єврейської культури, історії, кладовищ, зі сторінок книжок і легенд на мапах зникли згадки про єврейські історичні пам’ятки[481]. Повоєнні плани радянських міст виглядали «так, ніби там ніколи не мешкало єврейське населення, хоча в деяких містах євреї перед війною становили 50 чи 60 відсотків мешканців». Невелике число єврейських шкіл і синагог, які ще існували після Другої світової війни, систематично закривали та нищили, особливо під час хрущовської антирелігійної кампанії. Радянські власті, як і нацисти, використовували кам’яні єврейські надгробки для мощення доріг.

Радянська влада нехтувала пам’яттю про один із найбільших нацистських злочинів часів Другої світової війни — убивство десятків тисяч євреїв у Бабиному Яру. Вірш відомого російського радянського письменника Євґєнія Євтушенка, надрукований у московській «Литературной газете» до двадцятиріччя трагедії, 19 вересня 1961 року, починався зі слів про те, що в Бабиному Яру досі немає жодного пам’ятника. Ситуація лишалася незмінною упродовж наступних п’ятнадцяти років, і лише 1976 року було встановлено монумент загиблим тут «радянським громадянам», навіть без натяку на те, що більшість жертв становили євреї[482]. З точки зору комуністичного керівництва, надмірна увага до Голокосту позбавила би радянський режим змоги маніпулювати кількістю жертв серед цивільних і військових, що відігравало важливу роль у міфології «Великої Вітчизняної війни»[483]. Експонування Голокосту, вважали вони, призвело б лише до зростання антирадянських почуттів та антисемітизму.

Та ще важливіше, що кремлівські лідери і тоді, й у пострадянській Росії остерігалися можливості паралелей між радянським комунізмом і нацизмом. Це підтвердили відкритий лист президента Мєдвєдєва президентові Ющенку (2009) та осуд українських «декомунізаційних» законів 2015 року з боку російських офіційних осіб. Як відомо, від 2009 року 23 серпня відзначається в демократичних європейських країнах як День пам’яті жертв сталінізму і нацизму, який у деяких країнах називають «Днем чорної стрічки». У Росії ж від травня 2014 року заперечення нацистських злочинів карається відповідно до кримінального кодексу, в той час як адепти путінського режиму применшують, приховують та виправдовують злочини сталінізму. І Путін, і Мєдвєдєв засудили ототожнення двох тоталітарних ідеологій одна до одної та вкрай болісно сприйняли спроби усунення рудиментів радянського минулого в Україні, що збереглися у пам’ятниках, меморіальних дошках, назвах вулиць тощо.

Хоча фільм про злочини, вчинені у Бабиному Яру, було знято ще 1981 року, широкій громадськості його вперше показали за часів ґорбачовської «гласності», в 1987 році, завдяки наполяганням редактора московського тижневика «Огонёк» Віталія Коротича. І лише восени 1991 року, після проголошення незалежності України та з нагоди п’ятдесятиріччя трагедії Бабиного Яру, тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук став першим українським очільником, який офіційно віддав данину пам’яті загиблим євреям та представникам інших національностей[484].

За радянської доби антисіоністські книжки та брошури були сповнені нападок на євреїв. Пропагандистські твори, скажімо «Іудаїзм без прикрас» Трохима Кичка, друкували мільйонними накладами, тож вони вплинули на ціле покоління радянських людей, які нині перебувають при владі в Росії та на окупованих нею українських територіях. Антисіонізм превалював у політичному керівництві збройних сил і КДБ (де Путін був офіцером у 1975–1991 роках) та рішуче вплинув на російсько-націоналістичне й консервативне крило у КПРС[485]. У 1970-х — 80-х роках кількість антисіоністських публікацій стрімко зросла, їх «супроводжували захоплені відгуки у засобах масової інформації»[486]. Крім того, антисіонізм проник у чималу кількість белетристичних творів таких авторів, як Іван Шевцов, де євреїв зображали лиходіями та убивцями.

Творці антисіоністської пропаганди Юрій Колєсніков, Лев Корнєєв та Євґєній Євсєєв зосередилися на примарній співпраці між сіоністами й нацистами, «змові» між євреями, СС та гестапо. У 1984 році стотисячним накладом було видано книжку В. Малишева «За ширмою масонів», яка «викривала» так звану «змову» вільних мулярів. Лунали твердження, що сіонізм і південноафриканський апартеїд є політичними побратимами, позаяк сучасний расизм начебто постав із юдео-християнської традиції, згідно з якою євреї є богообраним народом, а масони — це переважно світські євреї[487]. Найпродуктивнішого в СРСР антисіоністського та антисемітського пропагандиста Корнєєва широко цитували інші «колеги про цеху». Великим попитом в Радянському Союзі користувалися його твори, опубліковані в Україні (як-от «Класова сутність сіонізму», 1982) чи в далекому Киргизстані («Сучасний юдаїзм і сіонізм», 1983)[488]. Особливо огидну антисемітську статтю, яку засудили ліберальні автори, Корнєєв опублікував у ленінградському щомісячнику «Нева» у травні 1982 року, у якій він дав розширене тлумачення давнього стереотипу «єврейської загрози» для Росії, поширивши його на експлуатацію багатими євреями російських та українських трудящих завдяки їхньому контролю над банками та іншими ресурсами. Він також голослівно заявив про зв’язки між сіоністами та нацистами, фашистами, мафією та масонами[489]. Ці теми радянської антисіоністської літератури докладно представили у своїй книзі «Отрута сіонізму» Олена Модржинська і Володимир Лапський, які до всього додали ще й «змову» євреїв, що нібито стояла за «Празькою весною» 1968 року. Антисіоністські автори також звинуватили «контрольовану євреями» адміністрацію Рейгана та американський військово-промисловий комплекс у погіршенні радянсько-американських відносин[490].

У радянських антисіоністських публікаціях стверджувалося, що євреї займалися лише збагаченням та еміграцією до Палестини, і що на теренах, окупованих нацистами, вони покинули убогих одноплемінників напризволяще. Найактивніші радянські антисіоністські автори також висунули наступні химерні звинувачення[491]:

• Твердження про шість мільйонів євреїв, убитих в часи Голокосту, — перебільшення, оскільки ця цифра завищена у два-три рази.

• Сіоністи несуть відповідальність за смерть євреїв під час Голокосту. Кількість слов’янських, єврейських і ромських жертв була б меншою, якби не існувало союзу між сіоністами й нацистами.

Антисіоністські публікації не припинилися і після того, як у 1985 році до влади прийшов Ґорбачов, оскільки їхніх авторів надалі підтримували російські націонал-більшовики в лавах КПРС, у Спілці письменників РРФСР та офіційних російських радянських газетах і журналах[492]. У радянській Україні публікувати антисіоністську літературу дозволяв у часи свого сімнадцятирічного правління очільник КПУ, протеже консервативних радянських лідерів Володимир Щербицький.

Радянський антисіонізм залишив незгладимий слід у свідомості малоосвічених робітників Росії та України, які виношували гнів щодо свого «начальства» (безпосереднього керівництва, але також і олігархів, євреїв, західного капіталу, Міжнародного валютного фонду тощо). Кого б вони мали винуватити в тому, як живуть — КПРС, євреїв, Захід, чи, може, самих себе за те, що терпіли брутальну манеру поводження з ними? Завжди було зручніше звинувачувати когось іншого. Так само, як радянська антисіоністська пропаганда спрямовувала гнів невдоволених радянськими правлячими елітами у бік євреїв та Заходу, сучасні російські ксенофоби провину за усі лиха Росії покладають на Захід, НАТО та українських «фашистів».

Радянська антисіоністська пропаганда зображувала євреїв паразитами, які ніколи не створювали нічого путнього; вони були піонерами світового капіталізму і перебували на передовій антикомунізму, вони гостро ненавиділи російську культуру. Наприкінці 1980-х років вплив радянської антисіоністської пропаганди можна зауважити у постанні товариства «Пам’ять», сучасного втілення чорносотенного Союзу російського народу, підтримуваного КДБ. Підставовим документом ідеології «Пам’яті» стали «Протоколи сіонських мудреців», фальшивка, виготовлена у надрах царської таємної поліції («охранки»). «Пам’ять» поглибила і розширила антисіоністську пропаганду 1970-х — першої половини 1980-х років, наголошуючи на глобальному пануванні сіонізму як агента імперіалізму та показуючи, «наскільки потужною силою антисемітизм був у СРСР»[493]. На відміну від властей, які маскували свій антисемітизм, «Пам’ять» займала відкрито юдофобські позиції.

Антисіоністські пропагандисти ганили огидними ксенофобськими лайками «відмовників» (євреїв, які безуспішно домагалися права на еміграцію з СРСР). Віталій Портников згадував, як наприкінці 1980-х років секретар московського міського комітету комсомолу сказав йому, що «євреї хоча б виїжджають, а українці хочуть знищити нашу велику країну»[494]. Євреїв та українців і тоді, і пізніше вважали антиросійськими та антирадянськими баламутами на утриманні Заходу.

Владімір Бєґун, відомий антисіоністський пропагандист, був типовим націонал-більшовиком, якому скрізь ввижалися сіоністські змови та контрреволюційні зазіхання євреїв, які прагнуть світового панування. Бєґун стверджував, що єврейські погроми кінця XIX — початку XX століття були історично виправдані, адже їх влаштовували росіяни, які протестували проти багатств, накопичених «єврейськими гнобителями» завдяки експлуатації. У 1977 році офіційне радянське російсько-націоналістичне видавництво «Молодая гвардия» випустило книгу Бєґуна «Вторгнення без зброї», де євреїв і фашистів зображено найбільшою загрозою для миру в усьому світі[495]. Назва книжки Бєґуна віддзеркалила параноїдальне прагнення комуністичних функціонерів ідейно дискредитувати інакомислячих та лідерів опозиції як буцімто утриманців західних спецслужб, що намагалися ідеологічно підірвати радянський лад.

Апогей радянського антисіонізму припав на середину 1960-х — середину 1980-х років — той самий час, коли формувався міф «Великої Вітчизняної війни» і тривала реабілітація культу Сталіна. Упродовж консервативної брєжнєвської «доби застою» російські націоналісти вправлялися у демагогії довкола сюжетів про євреїв-більшовиків у офіційних радянських журналах[496]. У СРСР євреї були головним ворогом російських націоналістів, і Волтер Лакер вважав, що це не «зміниться докорінним чином у найближчому майбутньому»[497]. Євреї і тоді, і згодом сприймалися як носії «космополітизму», які підтримують глобалізацію та міжнародний капіталізм і духовно неспроможні стати росіянами, а отже, щирими патріотами російської держави. Зрозуміло, що їх, таким чином, вважають основними отримувачами вигоди від приватизації 1990-х років, а терміни «євреї» та «олігархи» використовують взаємозамінно. Євреї забезпечили платформу для світового панування; євреї та масони проникли у західні інтелектуальні кола[498].

Праві та ліві радикали з Росії та Європи уже тривалий час доходять взаєморозуміння між собою. Російські націоналісти та їхні маріонетки на Донбасі мають союзників серед європейських ультралівих антикапіталістичних та антиглобалістських рухів, а водночас серед європейських неонацистів та ультраправих націоналістичних популістів. Представники цих різних груп сходяться у поглядах на Євромайдан як на втілення планів місцевих (нерідко «єврейських») олігархів та їхніх американських поплічників[499]. КПРФ є природною союзницею російських націоналістів, які засуджують постмайданний український уряд, начебто опанований олігархами, і зображують його маріонеткою всевладного дядечка Сема з єврейськими рисами обличчя. Кліффорд Ґедді та Фіона Гілл вказують, що ця риторика закорінена у старих і нових теоріях змови, вигаданих ультралівими й ультраправими співучасниками російської політики, починаючи від антисемітських «Протоколів сіонських мудреців»[500].

У сучасній Росії антисемітизм можна спіткати у тих самих групах, що і в царській імперії та у середовищі післяреволюційної російської еміграції — йдеться про крайніх російських націоналістів, імперіалістів-білогвардійців, євразійців, козаків і членів радикальних російських православних братств. Російська православна церква та її братства в Україні мають яскраво виражені ксенофобські та антисемітські тенденції[501]. Дуґін, будучи прихильником фашизму та «консервативної революції», також висловлює антисемітські погляди. За його словами, «націоналісти, які задавали тон на Майдані, заявляли, що мусять мати президента-українця. В результаті вони обрали єврея, а не слов’янина, хто б там він не був»[502]. Ідеологія російських націоналістичних та неонацистських груп також істотно впливає на слова та дії представників угруповань «ДНР» і «ЛНР».

АНТИСЕМІТИЗМ НА ДОНБАСІ ТА У КРИМУ

Антисемітизм має на Донбасі тривалу традицію, хоча вона й не перебувала у фокусі уваги науковців, зосереджених на антисемітизмі в інших регіонах. Значна частина наукових публікацій, що з’являються на Заході, виходить із хибної передумови про те, що націоналізм та антисемітизм існували і досі існують виключно на заході України. У 1880-х роках євреї складали 15–25% населення Донбасу, і вони мали таку ж неприязнь до вугільних шахт та важкої промисловості, як і українські селяни. Хоча донбаські євреї були асимільовані та послуговувалися російською мовою, їх не залучали до роботи на вугільних копальнях і заводах, а тому вважали аутсайдерами, що живуть окремо від пролетарської маси[503].

Вияви антисемітизму було задокументовано на Донбасі з кінця XIX століття і до післявоєнної радянської доби. На межі століть тут відбулися перші єврейські погроми. За часів царату ініціаторами переслідування євреїв і поширення антисемітизму була Російська православна церква, школи, поліція та «охранка». Після падіння імперії, під час війни за владу на її теренах, практично всі учасники протистояння — більшовики, «білі» війська, українські отамани та анархісти — влаштовували нові погроми на півдні та сході України. Тут були поширені гасла: «На чолі Червоної армії стоїть єврей!», «Радянські, але не євреї!», «Смерть євреям і комуністам!», а найвідоміше з них постало ще в царські часи: «Бий жидов, рятуй Росію!» Гіроакі Куромія пише: «Негативні почуття до радянської влади часто були забарвлені антисемітизмом»[504].

Чинники, що зумовили ці погроми, були не лише етнічними та релігійними. У період швидких перетворень важливу роль відігравали суспільно-економічні мотиви, оскільки євреїв сприймали як агентів модерності та руйнівників традиційного укладу в промисловому регіоні на початку XX століття; так само й нині російські маріонетки на Донбасі вбачають в українських євреях агентів лідерів проєвропейського Євромайдану. Антисемітизм на Донбасі також продукувала культура протистояння «народу» і «начальства», яка надалі живе в антиолігархічних настроях російських маріонеток на окупованих територіях. На Донбасі, як і деінде, євреїв звинувачували в тому, що вони посідають керівні посади і переважають у складі радянської таємної поліції, що під час Другої світової війни з-поміж них начебто рекрутували менше вояків до лав радянських збройних сил, ніж серед інших етнічних груп, що вони відповідальні за арешти, катування, страти й Голодомор, влаштовані радянським режимом[505].

Антисемітизм вплинув на те, як невдоволені робітники Донбасу висловлювали свій гнів з приводу умов праці й ставлення до них «начальства». Одна з перших антирадянських опозиційних груп післявоєнної доби, «Демократична молодь Росії та України», була започаткована на Донбасі задля покращення життя робітників. Її учасники вважали євреїв «несправедливим народом», який живе за рахунок праці українських і російських робітників, і ця теза не відрізняється від тверджень, якими мотивувалися всі антисемітські напади починаючи з кінця XIX століття[506].

Звинувачення на адресу «начальства» продовжують впливати на світогляд сучасних російських маріонеток, але призводять до цілком інших висновків, аніж ті, що їх робили учасники протестів на Євромайдані. Перші, згідно з російськими традиціями, прагнуть подужати «начальство» — «бояр» і за допомогою «доброго царя» (тобто Путіна) вирішити свої проблеми. Ще навесні 2016 року я почув від мешканців контрольованого українською армією села на Донбасі сподівання на те, що Путін відродить Радянський Союз, після чого люди нарешті заживуть щасливо.

Після того, як контроль над частиною Донбасу захопили російські окупанти та їхні маріонетки, які гучно заявляли про свій «антифашизм», євреї заходилися виїжджати звідти, шукаючи безпечних місць на контрольованій Києвом території. Еліягу (Георгій) Зільберборд, підприємець і член опікунської ради донецької єврейської громади, саркастично зазначав, що «євреї тікають від “російського світу”, щоб сховатися під крилом у “фашистської” київської хунти. Мені більше нічого сказати»[507]. Зільберборда незабаром убили на околиці Донецька, коли він намагався зупинити пограбування будинку свого сусіда[508].

Ще до війни антисемітизм був звичним явищем серед російських націоналістичних, шовіністичних, антимайданівських і панславістських груп на Донбасі, в Одесі та Криму, які ностальгували за СРСР. В Одесі антисемітизм був поширений у партії «Вітчизна» («Родина»), чиї лідери тісно співпрацювали з Партією регіонів після виборів 2007 року. Антисемітизм також був поширений у Слов’янській партії та серед одеських «дружинників», частина з яких допомагала російським маріонеткам під час силового протистояння в Одесі у квітні-травні 2014 року. В публікації у мережі ВКонтакте на сторінці одеської «дружини» було заявлено: «Одеса — місто-герой. І лише герої, а не жиды і хапуги заслуговують на життя в цьому місті!»[509].

РАСИЗМ, АНТИСІОНІЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ НА ОКУПОВАНОМУ ДОНБАСІ

В публічному дискурсі угруповань «ДНР» і «ЛНР» наявний «високий рівень антисемітизму», поєднаний з антикримськотатарською ксенофобією у Криму[510]. Провідний український експерт з проблем ксенофобії В’ячеслав Ліхачов писав, що «антисемітизм давно став важливим компонентом офіційної ідеології маріонеткових режимів, проголошених на території Донецької та Луганської областей, окупованих Росією»[511]. Головний рабин Донбасу Пінхас Вишедські назвав Олександра Крякова, прес-секретаря екс-«народного губернатора» Губарєва найвідомішим антисемітом у регіоні, а Європейська асоціація єврейської культури визначила так звану Концептуальну партію «Єднання» російського генерал-полковника Константіна Петрова як «антисемітську неопоганську націоналістично-сталінську секту». Як і РНЄ, ця партія використовувала конфлікт на Донбасі для того, щоб активізувати свою популярність у Росії[512].

На окупованих Росією територіях також мають місце антиромські та інші расистські напади. Зокрема, зафіксовано випадки затримання чорношкірих студентів-іноземців, яких їхні тюремники порівнювали з президентом Обамою, на адресу якого російські «тролі» використовують расистські формулювання[513]. Волі було позбавлено щонайменше 32 іноземних студентів, переважно з Нігерії: сепаратисти тривалий час утримували їх у підвальних приміщеннях і змушували працювати, як рабів[514]. Бразильський найманець «ДНР» Рафаель Лусварґі констатував, що російські маріонетки називали членів його підрозділу «“мавпами з Південної Америки”... Це сильно образило всіх бразильців»[515]. Загалом 2013 року, напередодні українсько-російської кризи, в Україні було нараховано 21 напад, мотивований расовим чи етнічним походженням жертв, у той час як в Росії тоді ж — від 199 до 205 нападів (залежно від розрахунків різних НУО). У Росії 25 з-поміж жертв цих нападів загинули. Того року в Україні трапилося 20 випадків «ксенофобського вандалізму», натомість у Росії — 70[516].

Антисемітизм лідерів та адептів «ДНР» і «ЛНР» походить із трьох джерел. Перше — це вплив російських націоналістичних, шовіністичних та імперіалістичних груп серед російських маріонеток. Скажімо, очільник РНЄ Баркашов розповсюджував у мережі ВКонтакте антисемітські та українофобські тексти й зображення[517]. Друге — це їхня антизахідна ксенофобська, радянська та панславістська ідеологія. Третім важливим джерелом антисемітизму є колишні прихильники КПУ та Партії регіонів, які цінують «порядок» та «стабільність» авторитарного штибу понад демократичні свободи, що, за даними опитувань, є передумовою антиєврейських почуттів[518].

На прес-конференції в лютому 2015 року, що транслювалася у прямому ефірі каналу «Россия 24», тодішні «глави ДНР і ЛНР» Олександр Захарченко та Ігор Плотницький засудили «жалюгідних представників великого [єврейського] народу», які, за їхніми словами, перебувають при владі в Україні[519].

Російське телебачення роздмухує антисемітизм, підкреслюючи єврейське походження прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана[520], а також тиражуючи фантазії на тему буцімто «справжніх прізвищ» відомих українських політиків: Петра Порошенка (його голослівно називають «Вальцманом»), Юлії Тимошенко (якій приписують «єврейське» прізвище «Капітельман»), Арсенія Яценюка і навіть очільника націоналістичної «Свободи» Олега Тягнибока (якого іменують «Фронтманом»). Оголошення, розклеєні в окупованому Луганську, переконували перехожих, що популярний український телеведучий «єврей [Савік] Шустер пояснить, чому українець мусить захищати інтереси єврея Яценюка та євреїв[-]олігархів»[521]. Телевізійна пропаганда «ДНР» і «ЛНР» стверджує, що адміністрацією президента, урядом та парламентською коаліцією в Україні керують євреї, які вдають із себе українців.

Голова департаменту громадських зв’язків Федерації єврейських громад Росії Борух Горін, почувши ці химерні твердження, констатував: «Звичайно, це відгонить антисемітизмом». Голова Антидифамаційної ліги[522] Абрагам Фоксман також погоджується, що риторика російських маріонеток щодо «єврейської змови», яка нібито лежить в основі Євромайдану, є безперечно антисемітською[523].

Влітку 2015 року ватажок «ЛНР» Плотницький виступив на конференції в Костромському державному університеті з доповіддю «Сучасна Україна як фашистська держава нового типу». У своїй промові він зазначив, що саме слово «Євромайдан» нібито викриває його «єврейських» організаторів і бенефіціарів:

«Чому саме “Євромайдан”? Від чого, власне, така назва? Від території? Чи, може, від нації, яка зараз переважно очолює колишню нашу Україну? Там Вальцман, Гройсман і багато інших... Я не маю нічого проти євреїв як нації, як обраного народу, про це ми скажемо окремо, якщо буде така змога. Але питання в тому, що коли ми називаємо те, що сталося, “Євромайданом”, то виходимо з того, що на чолі зараз стоять представники тієї нації, яка найбільше постраждала від нацизму»[524].

Російські добровольці-націоналісти з неонацистських політичних партій, як-от РНЄ, перенесли свій антисемітизм на Донбас[525]. Тож на окупованих територіях ці настрої стають дедалі впливовішими. Існує чимало доказів того, що «проросійські екстремісти, які тероризують східноукраїнські області, є галасливими антисемітами та расистами»[526]. Ці люди вірять, що євреї є одними із головних ворогів Росії[527].

Загалом чимало аспектів російської інформаційної війни виглядають гротескно: російські неонацисти та антисеміти воюють на Донбасі в лавах «антифашистів», євреї змушені тікати з окупованих районів на терени, підконтрольні урядові «фашистської України», а Кремль об’єднує зусилля з антиєвропейськими неонацистськими силами на Заході.

«Харківські партизани», відповідальні за численні терористичні напади у Харкові, складаються із членів антимайданівської групи вігілантів «Оплот». Риторика речника «харківських партизанів» Філіпа Екозьянца пронизана «похмурими антисемітськими тирадами про те, що “безсоромні жиды” захопили владу в Україні за сприяння Заходу». Іншими словами, його погляди — це черговий переспів старої антисемітської претензії, який повертає нас до чорносотенної тези про «світову єврейську змову»[528].

У березні 2014 року представники проросійських угруповань в Луганську називали Євромайдан «сіоністським переворотом», а проросійські юрми вигукували гасла проти «жидов». Викривлена та химерна форма раціоналізації усього цього — «антисемітський наратив з деякими елементами Антимайдану, з якого випливає, що євреї — це “фашисти” (як у СРСР, коли “сіоністи” були співучасниками “американського імперіалізму”), а “антисемітизм трактується як антифашизм”. Російські маріонетки стверджують, що вони борються за визволення своїх “українських братів” від євреїв, які перебувають у владі»[529].

Російські націоналісти називають «жидами» ключових українських політиків, як-от Порошенка, Яценюка та Ігоря Коломойського. «Антимайданівські» веб-ресурси пов’язують євреїв із крайніми українськими націоналістами, використовуючи заголовки на кшталт «Смерть жидобандерівцям!» та посилаючись на зображення еталонного «жидобандерівця» Коломойського у відповідній футболці й інші подібні образи[530]. Як говорив один із російських бойовиків, «його головний аргумент проти України полягає в тому, що “вами керують євреї”»[531].

У 2014–2016 роках статті, інтерв’ю та коментарі подібного спрямування публікувалися у провідних російських ЗМІ, російських націоналістичних виданнях та медіях угруповань «ДНР» і «ЛНР». Антисемітські інсинуації також були задіяні під час персональних конфліктів між очільниками російських маріонеток. Ці публікації дають нам змогу проаналізувати сучасний російський антисемітизм та його прояви на окупованому Донбасі, які у певних випадках зраджують його спадкоємність щодо традиційного радянського антисіонізму[532]:

1. Конфлікти між очільниками російських маріонеток, як персональні, так і пов’язані із суперечками з приводу бізнесу та корупції, іноді змушували їх вдаватися до антисемітських інсинуацій. Так, Олександра Ходаковського, який дезертирував із загону СБУ спеціального призначення «Альфа» до проросійських сил і був призначений командувачем батальйону «Восток» («Схід»), звинуватили в тому, що він — спеціально підготовлений агент ізраїльського «Моссаду», засланий у керівництво «ДНР» для здійснення диверсій та зриву військових операцій. Начебто будучи «євреєм і громадянином Ізраїлю», він «діяв у відповідності з Торою». Пропаганда конкурентів Ходаковського зображала його із зіркою Давида на лобі[533].

2. Ще 2004 року для означення євреїв, які підтримували Помаранчеву революцію, почав застосовуватися термін «жидо-бандерівці». Цих євреїв звинувачували в тому, що вони буцімто є зрадниками, які запродалися українській «націоналістичній» опозиції. У 2014 році російські націоналісти знову взялися стверджувати, що в результаті Євромайдану «жидо-бандерівці захопили владу в Україні». Втім, в українському суспільстві та медіапросторі цей термін набув здебільшого схвально-іронічного звучання.

3. Лунають звинувачення у підтримці київських «фашистів» на адресу масонів Європи і США.

4. Триває роздмухування образу єврейських «ворогів». Очільники «ДНР» та «ЛНР» заявляли в Москві, що внутрішньоросійська «п’ята колона» переважно складається з євреїв.

5. Наголошується на начебто єврейському походженні політиків, які підтримували Революцію гідності. Звучать ірраціональні заяви про політичну спілку між сіоністами й антисемітами, начебто створену лідерами Євромайдану, більшість із яких буцімто мають «єврейське коріння».

6. Проводиться думка про те, що Євромайдан був влаштований євреями з України та з-за кордону, в тому числі з Ізраїлю.

7. Речники відродженого радянського антисіонізму стверджують, що євреї не бояться антисемітизму й толерантні до нацистів, якщо ті не перешкоджають їхнім діловим інтересам.

8. Різновидом цих стереотипів є теза про те, що Євромайдан було нібито організовано «радикальною єврейською фашистською сектою» під проводом рабинів «Хабаду» та євреїв, які планують побудувати в Україні «нову Хозарію».

9. На мережевій сторінці однієї зі Спілок письменників Росії було опубліковано статтю «Єврейські олігархи — приховані рушії “українського бунту”». У ній стверджувалося, що Євромайдан був переважно натхненний «єврейськими олігархами», які прагнуть контролювати багатства України. Євреї, мовляв, очолювали повалення Януковича, бо хотіли повернути собі майно, втрачене у часи більшовицького режиму.

10. Згідно з конспірологічною версією, «антитерористичну операцію» українських військ на Донбасі було начебто приурочено до єврейських свят.

11. При характеристиці єврейських добровольців збройних сил України стверджувалося, що вони «відрізняються особливою, звірячою кровожерливістю — не беруть полонених, розстрілюють усе, що рухається. Не гребують ритуальним поїданням сирої печінки ополченців — так розпаляють себе перед боєм»[534].

12. Ще одне геть безпідставне твердження стосується пожежі у приміщенні одеського Будинку профспілок 2 травня 2014 року, яку нібито влаштували «ізраїльські агенти», які в такий спосіб нагадали про Другу світову війну, коли євреїв спалювали живцем.

13. Широко розповсюдженою є теза про те, що українські добровольчі батальйони, зокрема «Дніпро» та «Азов», зобов’язані своєю появою «грошам єврейської громади Дніпра».

14. Проводяться паралелі між Донбасом і сектором Газа, мета яких — на підставі існуючих антиізраїльських стереотипів закріпити думку про те, що українська сторона, зокрема прихильники Ігоря Коломойського, здійснює вбивства цивільного населення.

АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ ТА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років антисемітизм залишався на маргінесі політичної думки української діаспори, за винятком колишніх українських націоналістичних дисидентів Валентина Мороза та Бориса Терелі. Показово те, що обидва хутко опинилися поза межами еміграційної ОУН(б) (бандерівського крила Організації українських націоналістів) та були пов’язані з виданнями й організаціями, що мало впливали на українську емігрантську політику.

Антисемітизму не було у мейнстрімі українського дисидентського руху — серед «шістдесятників», націонал-комуністів, в Українській Гельсінській групі, а наприкінці 1980-х — в Українській Гельсінській спілці та Народному русі. Також не було проявів антисемітизму в діяльності підпільних українських греко-католицьких і націоналістичних груп, скажімо Українського національного фронту Основну увагу ці дисидентські групи, націоналістичні опозиційні рухи й політичні партії приділяли правам людини, релігійній свободі та національному визволенню від радянського та російського панування. Ворогами для цих розрізнених груп були комунізм, радянська держава та російський шовінізм, а не євреї. На ділі єврейські та українські дисиденти тісно узгоджували свою дисидентську та опозиційну діяльність, особливо коли вони були разом ув’язнені в ҐУЛАҐу.

ОУН(б)[535] домінувала у повоєнній українській діаспорі й з огляду на її авторитарну ідеологію прагнула монополізувати вплив на українські громади. Проте така монополізація українських громад вдалася ОУН(б) лише у Великій Британії, куди політичні емігранти з України масово прибули наприкінці 1940-х років, натомість альтернативні українські націоналістичні та демократичні політичні групи були відносно слабкими. У Канаді, куди перші українці емігрували ще в 1880-х роках, ОУН(б) не вдалося опанувати КУК (Комітет українців Канади). У США, після того як ОУН(б) перебрала контроль над рамковим органом, Українським конгресовим комітетом Америки, інші політичні та громадські групи покинули його та створили власний рамковий орган.

Хоча ОУН(б) завжди залишалася авторитарно-консервативною націоналістичною організацією, вона не поширювала антисемітизму на еміграції в Західній Європі та Північній Америці. ОУН(б) може бути класифікована як націонал-популістична сила, як і молодші за неї сучасні українські націоналістичні партії, «Свобода» та «Правий сектор», де антисеміти заявляли про себе (в останньому випадку це сталося після виходу з партії її колишнього лідера Дмитра Яроша).

Відсутність антисемітизму була ще важливішою для двох інших фракцій післявоєнної ОУН — консервативного (базового) крила під керівництвом Андрія Мельника, широко відомого під назвою ОУН(м)[536], та ліберального й соціал-демократичного крила, очолюваного демократом Левом Ребетом, керівника ОУН(з) (ОУН за кордоном). Лева Ребета і Бандеру вбив у Мюнхені в 1957 та 1959 роках відповідно агент КДБ Богдан Сташинський. ОУН(з), найбільш демократично орієнтоване з-поміж трьох крил ОУН, об’єдналося із Закордонним представництвом Української головної визвольної ради (ЗП УГВР), яка після Другої світової війни співпрацювала в антирадянській діяльності з американською розвідкою. Від 1952 року й до розпаду СРСР уряд США фінансував підпорядковану ЗП УГВР дослідницько-видавничу корпорацію «Пролог»[537]. «Пролог» сприяв єврейсько-українському примиренню та публікував присвячені єврейсько-українській проблематиці книжки та статті у своєму щомісячному журналі «Сучасність», написані єврейсько-українськими авторами, сіоністами й дисидентами.

Порівняно з високим рівнем підтримки націоналістичних та неонацистських політичних партій і рухів у країнах ЄС та Росії, націонал-популісти ніколи не здобували великої підтримки населення України, навіть після початку російської агресії (що продемонстрували парламентські вибори у жовтні 2014 року). У незалежній Україні прояви антисемітизму були обмеженими і маргінальними, особливо якщо порівняти їх з кількістю антисемітських інцидентів у зарубіжних країнах, здійснюваних праворадикальними та ісламістськими угрупованнями[538]. Варто згадати, однак, що на так званих «плівках Мельниченка», оприлюднених восени 2000 року, особи з голосами, схожими на голоси тодішнього президента Кучми та голови Державної податкової адміністрації Азарова, вдаються до нецензурних юдофобських висловлювань, говорячи про Віктора Ющенка та заможних київських євреїв[539]. Пік кількості антисемітських публікацій в Україні припав на 2005–2007 роки, коли приватний університет МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом) отримав чимале іноземне фінансування із Лівії та Ірану й видав значний обсяг ксенофобської літератури[540].

Випадки антисемітської пропаганди траплялися в Україні в контексті виборів: вони були спрямовані проти Едуарда Гурвіца, мера Одеси у 1994–1998 та 2005–2010 роках, а також проти Юлії Тимошенко під час президентських перегонів 2010 року[541]. Раніше, під час парламентської передвиборчої кампанії 2002 року, преса Народно-демократичної партії (НДП), яку зазвичай відносили до поміркованих пропрезидентських центристських сил, надрукувала низку антисемітських статей і карикатур. Вінницька юдейська релігійна громада тоді зверталася зі скаргою на діяльність газети НДП «Народна хвиля» до місії ОБСЄ[542].

У 2011 році спеціальний уповноважений Держдепу США з питань спостереження та боротьби проти антисемітизму Ганна Розенталь відзначала, що юдофобія не є широко розповсюдженим явищем в Україні:

«Упродовж останніх п’яти років становище в Україні покращилося. Кількість антисемітських актів вандалізму в 2010 році скоротилася більш ніж наполовину Крім того, завдяки спільному тискові з боку українського уряду, неурядових організацій та єврейської громади на МАУП ми спостерігали різке скорочення публікацій антисемітських статей, і це доводить, що ми можемо досягти успіху, якщо працюватимемо разом»[543].

Кандидатів зі списку української націоналістичної партії було обрано до українського парламенту лише одного разу, 2012 року, коли «Свобода» отримала 10% голосів виборців, які таким чином протестували проти авторитаризму та радянофілії режиму Януковича. Як показує таблиця 2, електоральні результати націоналістичної правиці в Україні є досить низькими, значно нижчими, ніж в Австрії, Данії, Швейцарії, Польщі та Нідерландах. Виборці у більшості європейських держав демонструють набагато вищий рівень підтримки націонал-популістів, а в Австрії 2016 року вони мало не стали на чолі держави. У Росії націоналістичні політичні сили так само здобувають набагато більшу підтримку, ніж в Україні. Еміграція євреїв з РФ до Ізраїлю є вищою, ніж з України: протягом 2014–2015 років вона збільшилася на 40% (в Україні на 16%), а від 2013 року її зростання сягнуло 60% (в Україні за той самий час — менш ніж 24%)[544].

Таблиця 2.

Націонал-популістські та неонацистські політичні партії на парламентських виборах у Європі

У 1990-х роках попередниця «Свободи», відома як Соціал-національна партія України (СНПУ), намагалася грати на гаслах, подібних до неонацистських. У 2004 році СНПУ перетворилася на націоналістичну популістську партію, яка отримала нову назву «Всеукраїнське об’єднання “Свобода”». Проти трансформації СНПУ виступили переважно російськомовні активісти зі східної України, які продовжили традиції СНПУ та її молодіжного крила, організації «Патріот України», в рамках Соціал-національної асамблеї. У 2014 році частина з них, а також футбольні ультрас, вступили до лав батальйону «Азов», базованого в Маріуполі.

У 2004 році лідера партії «Свобода» Олега Тягнибока виключили з парламентської фракції блоку «Наша Україна» через антисемітську промову, після чого подібних заяв він більше не виголошував. Водночас деякі інші діячі «Свободи» також виступали з антисемітською пропагандою. Натомість Дмитро Ярош, очільник «Правого сектора» у 2014–2015 роках, продемонстрував високий рівень толерантності щодо національних меншин. Ярош зазначав, що «Правий сектор» позитивно налаштований до тих, «хто приєднується до нас у боротьбі за державність української нації» і з повагою ставиться «до тих, хто визнає наше право бути господарями своєї долі на власній землі». «Правий сектор» висловлював незгоду з деякими расистськими поглядами, які лунали з боку представників «Свободи» та «Азова». Керівником інформаційного бюро «Правого сектора» став етнічний росіянин із Криму; крім того, у складі «Правого сектора» та «Азова» перебуває чимало російськомовних громадян України та Росії.

В умовах недостатньої прозорості української політики неможливо з усією переконливістю встановити джерела фінансування таких партій, як «Свобода» (втім, це стосується і решти політичних сил). За певними припущеннями, фінансову підтримку їй початково надавав Ігор Коломойський, а згодом — лідери Партії регіонів. Логіка фінансування «Свободи» в останньому випадку виглядає аналогічною підтримці Рінатом Ахметовим Радикальної партії Олега Ляшка: йшлося про те, щоб відібрати голоси в найбільших конкурентів «регіоналів» — спочатку «Нашої України» Ющенка, а згодом «Батьківщини» Тимошенко. На відміну від них, ані «Свобода», ані Радикальна партія ніколи не становили електоральної загрози для Партії регіонів, особливо на Донбасі та на сході України загалом.

Вдаючись до заздалегідь підготовлених провокацій, російські спецслужби також прагнули перебільшити рівень антисемітизму в Україні. Найбільші націонал-демократичні партії часів незалежної України (у 1990-х роках нею був Народний рух на чолі з колишнім дисидентом В’ячеславом Чорноволом, у 2000-х — «Наша Україна», а у 2010-х — «Батьківщина») ніколи не сповідували антисемітизму. Українських євреїв і кримських татар обирали до парламенту за списками Руху, «Нашої України», «Батьківщини», «Народного фронту» колишнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та «Блоку Петра Порошенка».

За президентства Віктора Ющенка держава зосереджувала підвищену увагу на минулому українського націоналістичного руху коштом сучасної політики та питань урядування. Це давало Москві привід звинувачувати його та інших прозахідних українських політиків у «фашистських» уподобаннях. Тим західним експертам і вченим, які вважали українських націоналістів «фашистами» й антисемітами, Ющенко з його намаганням ввести українських націоналістів до офіційного історичного канону ввижався аморальним політиком і ледь не втіленням антисемітизму. На підтвердження своїх слів вони часто посилалися на підготовлений СБУ в липні 2008 року список дев’ятнадцяти осіб, підозрюваних в організації Голодомору, дехто з яких мав єврейське походження.

Запал Ющенка у висвітленні радянських злочинів проти українців знайшов своє відображення у дослідженні та публікаціях документів, підготовлених заснованим у травні 2006 року Українським інститутом національної пам’яті. На жаль, очевидно менша увага до нацистських злочинів з його боку слугувала продовженням радянської традиції, коли Голокост переважно опинявся поза увагою дослідників. Олександр Бураковський, у минулому один із лідерів Народного руху України, припускав у 2009 році, що «Ющенко, схоже, не бажає визнавати Голокост частиною історії своєї країни чи увічнювати пам’ять про Голокост таким чином, щоб майбутні покоління українців змогли його зрозуміти»[548]. Інклюзивна українська історія XX століття, безумовно, мала включати пам’ять про всіх учасників бойових дій на території України та про злочини проти людяності, вчинені тут обома тоталітарними режимами.

У 2013–2014 роках провідні єврейські організації України виступили на підтримку Революції гідності. У складі «самооборони Майдану» були активісти різного етнічного, в тому числі єврейського, походження, зокрема колишні військовослужбовці Армії оборони Ізраїлю. Про п’ятьох євреїв відомо, що вони очолювали підрозділи «самооборони Майдану». Серед понад ста протестувальників, убитих в центрі столиці в лютому 2014 року, троє належали до української єврейської громади. Одного із загиблих, Олександра Щербатюка, єврея не за походженням, а за власним вибором, поховали на Буковині під урочистий салют «Правого сектора»[549].

На запитання про антисемітизм під час та після Євромайдану український олігарх єврейського походження Віктор Пінчук відповів просто: «Це маячня»[550]. Справді, якщо, як заявляє російська пропаганда, вперше в історії України при владі опинилася «неонацистська хунта», то до неї навдивовижу лояльно ставиться або підтримує велика кількість євреїв, а сама вона включає представників єврейської громади на важливих посадах, аж до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Українцями єврейського походження є чимало російськомовних громадян, які служать в українській армії та добровольчих батальйонах: дехто з них, як ортодоксальний юдей-хасид Ашер Черкаський з полку «Дніпро-1», стали добре відомими в Україні.

Доповідь Державного департаменту США щодо становища у царині прав людини в Україні до початку українсько-російської кризи зафіксувала найбільшу кількість проявів антисемітського насильства та вандалізму в центральних, східних і південних регіонах України (Київ, Павлоград, Суми, Кіровоград, Дніпро, Черкаси, Мелітополь, Миколаїв, Судак і Севастополь). Вивчення Ваадом антисемітських публікацій засвідчило, що вони були спрямовані проти лідерів опозиції так само, як і проти владних структур, і що антисемітське насильство та нищення єврейських пам’яток і споруд відбувалося і на південному сході, і на заході України[551].

Російська націоналістична партія «Вітчизна» («Родина»), яка була активною в Одесі, систематично розпалювала антисемітизм через газету «Наше дело» за підтримки свого лідера Ігоря Маркова. Місцеві газети публікували пристрасні антисемітські статті проти Едуарда Гурвіца, який був союзником «Нашої України», а 2012 року потрапив до Верховної Ради за списком партії УДАР. Антисемітські статті публікували також газети панславістської політичної партії «ЗУБР» («За Україну, Білорусь, Росію»). Діячі Прогресивної соціалістичної партії Наталії Вітренко також підтримували антисемітизм. Як і представники «Оплоту» та угруповань «ДНР» і «ЛНР», вони стверджували, що Євромайдан був змовою євреїв.

В різних українських регіонах антисемітизм та атаки на представників неслов’янських меншин планували скінгеди, які перебували у тісному зв’язку з однодумцями з РФ, російськими націоналістами та козаками. Пізніше їхні угруповання також відправляли своїх добровольців воювати на Донбасі. У Севастополі та Криму антисемітизм був поширений серед російських козаків, зокрема у громаді «Соболь» під керівництвом Віталія Храмова. Російські козаки, які показали себе одними з найбільш ксенофобських добровольців-націоналістів у лавах гібридних військ, перебували на Луганщині від початку збройного конфлікту. Міліцейський спецпідрозділ «Беркут» також зажив лихої слави через повідомлення на його сторінках у соціальних медіях, що містили антисемітські та гомофобські нападки на Євромайдан та згадки про «єврейське коріння та зв’язки опозиційних лідерів»[552]. Вочевидь, антисемітизм був злом, що аж ніяк не обмежувалося Західною Україною, причому підтримку адміністративної вертикалі він здобув саме після початку агресії РФ на окупованих нею територіях.

ВИСНОВКИ

Антисемітизм завжди був характерною рисою російського націоналізму, яку за радянських часів намагалися маскувати під «антисіонізм». Антисемітські виступи ватажків угруповань «ДНР» і «ЛНР» цілили у Євромайдан та його єврейських учасників і прихильників задля підкріплення фантазій про змову Заходу та міжнародного капіталу проти фіктивних «народних республік». Окупований Донбас став пародією на Радянський Союз, де офіційною соціалістичною ідеологією, антисіонізмом та антирасизмом маскують юдофобію, національну та расову дискримінацію.

Антисемітизм не відіграв помітної ролі в розвитку української політичної думки, а український націоналізм, який заявив про себе у другій половині XIX та перші два десятиліття XX століття, здебільшого тяжів до федералізму, соціал-демократії й національного комунізму. Це не має дивувати, адже український націоналізм був подібний до свого ірландського аналога у прагненні звільнити упосліджені верстви населення та власну етнічну групу від правлячих класів та іноземного гнобителя. Лише у 1930-х роках, як і в більшості європейських країн, український націоналізм здійснив правий поворот. Антисемітизм був частиною програми ОУН аж до її трансформації в 1943 році, коли відбулося її часткове повернення до соціал-демократичних тенденцій. Серед української діаспори та поміж українських дисидентів і опозиціонерів, які тісно співпрацювали із сіоністами поза межами та всередині ГУЛАГу, антисемітизм впливу не мав.

Істотна частина українських єврейських лідерів і громадських діячів публічно підтримала Євромайдан та згуртувалася на захист України від нападу Росії[553]. Звісно, серед представників єврейської громади, як і інших меншин країни, мали місце й окремі випадки протилежного штабу, зокрема прислужування режиму Януковича, обумовлене страхом чи інтересами самозбагачення.

Кількість антисемітських нападів у незалежній Україні є однією з найнижчих у Європі: зокрема, їх менше, ніж у Німеччині, Франції та Великій Британії. Вибори до Верховної Ради лише одного разу із семи за чверть століття виявилися успішними для ультраправої політичної сили[554].

Історично антисемітизм та російський націоналізм крокували пліч-о-пліч і в імперії Романових, і в Радянському Союзі, і в пострадянській Росії. Політичне та культурне пригнічення й насильство щодо «інших», зокрема українців та євреїв, схвалювалися російськими націоналістами і активно здійснювалися їхніми руками. Вони також були частиною повсякденного життя на прикордонні, особливо коли центральні уряди в Петрограді, Москві чи Києві припиняли нормально функціонувати. У наступному розділі досліджуються саме феномени злочинності та насильства, а точніше їхнє побутування в донбаському контексті.