Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Партія регіонів ніколи не була центристською політичною партією — це була лівопопулістська, патерналістська й авторитарна політична сила. «Неідеологічні авторитарні» політичні сили керують завдяки потужним політичним машинам, які використовують ефективний репресивний апарат. Але, як пише Іван Крастєв, «малоймовірно, щоб прихильники авторитаризму утрималися при владі у невеликих і слабких країнах, які розташовані поруч із Європейським Союзом або Сполученими Штатами, потребують кредитів МВФ, економічно та культурно пов’язані із Заходом, і де бракує жорсткої правлячої партії, яка не зможе або не захоче стріляти у протестувальників»[796].

Усі ці фактори стосувалися України, яка межує з чотирма членами НАТО та ЄС, постійно перебуває в умовах економічної кризи та потребує фінансової допомоги Заходу. Хоча Партія регіонів і була політичною машиною, вона ніколи не могла серйозно сподіватися монополізувати владу в Україні, збираючи близько третини голосів на пропорційних парламентських виборах 2006 та 2007 років. Результати «Єдиної Росії» у відсотках були удвічі вищими, і Владімір Путін був набагато популярнішим у Росії, ніж Віктор Янукович в Україні. На відміну від авторитарних режимів у Євразії, режим Януковича був значно менш ефективним, не зумівши утримати владу в протистоянні з Євромайданом. Силовики Януковича вбили близько сотні протестуючих, що було не набагато менше за кількість жертв розправи в Андижані у травні 2005 року, коли від рук узбецьких сили безпеки, за офіційними даними, загинуло 187 осіб. На хвилі суспільного гніву та обурення, втративши підтримку частини силовиків, президент Янукович утік із країни, тоді як його колега Іслам Карімов залишився в Узбекистані, його авторитарний режим встояв, і репресії продовжилися.

Слов’янофільські та радянофільські орієнтири Партії регіонів не забезпечили їй політичної стабільності та монополії на владу, в досягненні яких великодержавні імперці та радянські націоналісти посприяли відповідно Путіну та Алєксандрові Лукашенку. У країні такого регіонального розмаїття, як Україна, ці орієнтири не були привабливими для більшості виборців, багато з яких активно діяли у структурах громадянського суспільства чи націоналістичних угрупованнях. Вони зуміли мобілізувати своїх прихильників проти «совка» Януковича та «Інших» із Партії регіонів, які блокували європейську інтеграцію України. У Росії та Білорусі великодержавні імперці та радянські націоналісти були привабливими для більшості, натомість прозахідні ліберали в Росії та антиросійські націоналісти у Білорусі втішалися лише підтримкою меншості.

Адміністрація губернатора Януковича створила в 1997–2002 роках у Донецьку таку модель управління, яку він під час свого президентства намагався поширити на решту України. Керстін Ціммер пише: «Партію регіонів не слід розглядати як актора, окремого від місцевої та регіональної влади. Місцеві чиновники також не сприймали цього “фундаментального” функціонального розмежування. Ресурси міста цілеспрямовано й централізовано використовувалися для втілення “мандату” партії»[797]. Донецька модель управління полягала у «злитті політичної та економічної влади, а водночас у цілковитому придушенні інакомислення та нестримній корупції» і багато у чому (хоча, звісно, не у демонстрації власних статків) була «продовженням радянської цивілізації». Ганс ван Зон описує цю модель як «напівфеодальний олігархічний капіталізм із командно-адміністративним підходом до управління, в якому не допускається жодної незгоди»[798]. У роки свого президентства Янукович прагнув застосувати цю ж модель у загальнонаціональному масштабі, проте не зміг, бо Донбас — це ще не вся Україна.

Але чи змогли б колишні злочинці стати респектабельними бізнесменами і грати за правилами, пішовши шляхом західних баронів-розбійників? Посол США у Києві Вільям Тейлор був типовим західним політиком і експертом, якому наївно хотілося вірити словам Ріната Ахметова про те, що саме так і має статися. Ці політики й експерти недооцінили неприборкану жадібність олігархів, їхню самозакоханість, потребу в державі (як і в Заході) для запровадження нових правил гри, їхню здатність діяти так, аби здобути величезну ренту, а також готовність європейських держав і офшорних податкових схованок приймати їхні брудні гроші. Посол Тейлор у своїх шифрограмах із Києва повідомляв, що багато разів зустрічався з Ахметовим, коли переконався, що той підтримує відкрите та прозоре бізнес-середовище. У своєму виступі 2006 року Ахметов сказав: «Я, безумовно, за європейський вибір. Я, безумовно, за європейські цінності»[799].

Але слова нічого не варті, важливі справи. Немає жодних доказів, що Ахметов суворо дотримувався закону в часи президентства Януковича, коли розширив свою бізнес-імперію за рахунок інсайдерської приватизації та державних замовлень, а його підприємства «експоненційно процвітали»[800]. Парламентська група Ахметова у фракції Партії регіонів проголосувала за «диктаторські закони» від 16 січня 2014 року. Ахметов лише говорив західним політикам і послам те, що вони хотіли чути, і так само, як Путін, упродовж багатьох років практикував радянські ігрища, обманюючи наївних представників Заходу і вдаючись до дипломатичної форми «маскировки» («маскування»).

Посол Тейлор повідомляв, що Янукович хоче змінити свій негативний образ, сформований після виборів 2004 року, і подолати лиху славу авторитарного правителя й корупціонера. Тейлор описав його як «стримуючий центр у партії», який «прагне покращити свій образ і захистити український суверенітет»[801]. Ці думки Тейлору навіяв Пол Манафорт, американський політтехнолог, чиї каламутні таланти згодом привернули увагу кандидата у президенти США Дональда Трампа, який найняв його для проведення власної передвиборчої кампанії 2016 року Впродовж років до цього Манафорт успішно лобіював лагідний образ Януковича в американських та європейських посольствах у Києві.

Янукович ніколи не міняв оперативного стилю, і в часи свого президентства створив мафіозну державу, недовге існування якого закінчилося кровопролиттям і зрадою. Янукович не був готовий істотно змінювати свій образ, а якби й захотів, це потребувало б масштабного «капітального ремонту» його особистості. Такі люди, як Янукович, були готові вислуховувати поради, як зміна іміджу спрацює їм на користь, але не збиралися змінювати манеру своєї політичної поведінки щодо союзників та підлеглих, так само як і власні погляди на радянське минуле, Росію та Україну. Людмила Павлюк показала, що під час передвиборчої кампанії 2004 року Янукович зловживав державно-адміністративними ресурсами і запальною антизахідною риторикою та демонстрував свій «радянський авторитарний стиль [...] у найбільш первозданному вигляді»[802].

Віднайти свідчення позитивних змін у донецькому клані, як того хотілося західним політикам, неможливо. Врешті-решт, не всі політичні лідери задивляються на Захід і намагаються наслідувати Європейський Союз. Ван Зон пише, що паразитизм еліт, короткотермінові корупційні перспективи, цинізм, неповага до верховенства закону і прав людини — це «домодерні» й «антимодерні практики», які є «дуже стійкими, оскільки кореняться в родовому світогляді»[803].

ОПАНУВАННЯ РЕГІОНУ ТА МОНОЛІТНА ЄДНІСТЬ

Єдиною партією влади в Україні, здатною опанувати певний регіон і мобілізувати сталу виборчу базу, була Партія регіонів. У 1990-х роках Народно-демократична партія (НДП) спиралася на Харків і Дніпропетровськ, два міста, вихідці з яких тривалий час правили радянською Україною. Багато членів НДП свого часу входили до «Демократичної платформи» і тому підтримували квазіліберальну ідеологію. Міжрегіональний блок реформ (МБР) мав подібні регіональні центри і комсомольським родовід, а також підтримував ліберальну, але ще більш російськомовну платформу. Обидві партії злилися у 2000 році. Наприкінці 1990-х років в НДП стався великий розкол, подібний до того, якого зазнала КПРС наприкінці радянської доби, розділившись на «номенклатуру» та «Демократичну платформу». Одну частину підтримував прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, а ті, хто відколовся, створили Партію «Реформи і порядок» (ПРП), яку впродовж тривалого часу очолював Віктор Пинзеник.

Важливим фактором, що перешкоджав відродженню дніпровського клану в пострадянській Україні зусиллями НДП, була спроможність ділових еліт об’єднатися в єдиний регіональний клан. Розбіжності безугавно ускладнювали стосунки між Віктором Пінчуком, Ігорем Коломойським, Павлом Лазаренком та Юлією Тимошенко. Сергій Тігіпко, союзник Пінчука, увійшов до складу уряду прем’єр-міністра Миколи Азарова, а його партія «Сильна Україна» (раніше «Трудова Україна») злилася з Партією регіонів у 2012 році.

У 1990-х роках електоральних невдач зазнали також наближена до ділових кіл Ліберальна партія (створена колишніми комсомольськими лідерами) та низка партій, створених «червоними директорами». Більшість із них пізніше влилися до Партії регіонів. Ліберальна партія виникла у Донецьку в жовтні 1991 року. Її очолили колишні комсомольські очільники та олігархи Володимир і Євген Щербані, які так ніколи і не змогли стати місцевою партією влади. У 1994–1998 роках парламентську фракцію Ліберальної партії «Соціально-ринковий вибір» очолював колишній голова СБУ Євген Марчук, що свідчило про зміну відносин між силовиками та криміналітетом, про яку йшлося раніше. Лідер лібералів, депутат Верховної Ради Євген Щербань був застрелений у листопаді 1996 року на летовищі Донецька. Ліберали та Партія праці об’єднали свої зусилля у блоці «Разом» на виборах 1998 року, однак не змогли пройти до парламенту, отримавши усього 1,89% голосів. Донецька Партія регіонального відродження України (ПРВУ) того ж року здобула менше 0,9%.

У 2012 році Партія регіонів відзначала своє п’ятнадцятиліття. Вона вела свій родовід від ПРВУ, засновником якої був свого часу тодішній донецький міський голова Володимир Рибак. У 2012–2014 роках Рибак очолюватиме Верховну Раду України.

У 2000 році в Донецьку завдяки об’єднанню ПРВУ, Партії праці, Всеукраїнської партії пенсіонерів, партії «Солідарність» Петра Порошенка та партії «За красиву Україну» майбутнього міського голови Києва Леоніда Черновецького постала регіональна партія влади. Партію регіонального відродження «Трудова солідарність України» перейменували на Партію регіонів у березні 2001 року, коли вона створила депутатську фракцію «Регіони України». Після об’єднання із фракцією «Європейський вибір» майбутнього прем’єр-міністра Азарова «Регіони України» стали другою за величиною фракцією (після «Нашої України») у парламенті 2002–2006 років.

Об’єднання донецького клану забезпечило Партії регіонів велику фінансову підтримку місцевих олігархів, зокрема Ахметова, а після 2006 року — «газового лобі» на чолі з Дмитром Фірташем, Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним. Янукович скористався приєднанням «газового лобі» для збільшення своєї автономії від донецьких олігархів і поглинання Республіканської партії України, партії «газового лобі». Завдяки цьому Партія регіонів отримала альтернативне джерело фінансування. У 2010–2012 роках очільники «газового лобі» Льовочкін, Бойко та Костянтин Грищенко посіли впливові посади голови адміністрації президента, міністра енергетики й вугільної промисловості та міністра закордонних справ відповідно. Натомість у часи правління Януковича, Фірташ, Ахметов і син глави держави Олександр Янукович, який очолив «сім’ю» (особистий клан президента), уклали найбільшу кількість приватизаційних угод. В умовах украй високого рівня недовіри в українському суспільстві українські можновладці вважали, що «довіряти можна лише вузькому колу родичів і друзів»[804].

Чотирирічний період клептократії та корпоративного рейдерства Януковича сприяв стрімкому збагаченню президентського клану — «сім’ї». Опанування держави та накопичення активів «сім’ї» дозволили Януковичу стати «хазяїном» України та досягти своєї мети — стати фінансово незалежним від донецьких олігархів і «газового лобі». У 2011 році Олександр Янукович, отримавши левову частку державних тендерів і вдаючись до корпоративного рейдерства, увійшов до списку 100 найбагатших людей України[805]. «Сім’я» взяла під контроль державні фінанси (міністерство фінансів, включно з колишньою державною податковою адміністрацію, та Національний банк України) і «силові» відомства (міністерство внутрішніх справ, міністерство оборони та СБУ).

Партія регіонів боролася з тими, кого вважала ворожими політичними силами, скажімо «Нашою Україною» Віктора Ющенка та «Блоком Юлії Тимошенко» (БЮТ). Після того як президентські повноваження перейшли до Ющенка, Партія регіонів залишилася найвпливовішою партією в Україні, а провідні члени менших центристських партій приєднувалися до неї, шукаючи захисту від можливих кримінальних проваджень. Партія регіонів виступала в ролі страхового поліса для колишніх державних службовців, звинувачених у зловживанні службовим становищем, надаючи їм місця в парламенті та імунітет від переслідування, а отже, «Партія регіонів — осередок кучмістської еліти»[806]. У 2005–2006 роках колишні прокучмівські еліти боялися, що гасло виборчої кампанії Ющенка «Бандитам — тюрми!» буде застосоване до них на практиці, а арешт Бориса Колеснікова у квітні 2005 року донецька еліта розцінила як «оголошення війни». Коли Ющенко навідався до Донецька, декому здавалося, ніби він «поводився як конкістадор, який прибув на завойовану територію»[807]. У ті часи посольство США в Києві повідомляло, що Партія регіонів «згуртувала більшу частину політичної опозиції до президента Ющенка». Тож Тарас Чорновіл, який відігравав провідну роль у Партії регіонів у 2005–2012 роках, описує її не як «політичну партію», а як клуб знайомих, які зібралися гуртом, щоб вижити і захистити інтереси одне одного[808].

СТАБІЛЬНА ВИБОРЧА БАЗА

Стала, дисциплінована та організована за авторитарним принципом виборча база, котра економічні пріоритети й стабільність цінує понад демократію, сприяла донецькому кланові у створенні монолітної партійної машини та монополізації влади Партією регіонів на сході та півдні України. Упродовж першого десятиліття після розпаду СРСР на Донбасі склалося неопатримоніальне інституційне середовище, де не було дозволено інакомислення, натомість політика, бізнес і злочинність були взаємно інтегровані, а державні та ділові імперії нагадували цілі радянські галузі державних міністерств[809]. Українські експерти почали описувати Донбас як тутешню «Білорусь» ще у 2002 році, коли Януковича призначили прем’єр-міністром[810].

Патримоніальна політична культура сприяла закріпленню радянської патерналістської залежності робітничого класу від еліт, тим самим підносячи колективізм понад індивідуалізмом та особистою ефективністю. Партія регіонів мала стабільну електоральну базу виборців, що налічувала від чверті до третини осіб з правом голосу, значна частина яких не мала вищої освіти; більшість були робітниками, пенсіонерами та ветеранами війни чи праці. У 1994 і 1998 роках, коли Партії регіонів ще не існувало, чимало з них голосували за КПУ. Подібний за суспільно-економічними показниками електорат створив президентові Лукашенку стабільну базу підтримки серед білоруських виборців.

Виборці Партії регіонів не підтримували політичні сили, очолювані російськомовними інтелектуалами, скажімо МБР (1994), СЛОн (1998) і «Команду озимого покоління» (2002). Вони б не віддали стільки голосів за олігархів-вихідців із середнього класу, на зразок Тігіпка, якби він був кандидатом від влади на виборах 2004 року. На виборах 1998 року лише 12 400 з-поміж 2,4 млн. виборців Донецької області підтримали СЛОн. Ліберальні за ідеологією політичні партії, що вийшли із комсомолу, не змогли здобути численної бази виборців, адже середній клас ще не з’явився у момент переходу України до ринкової економіки. Виборча база Партії регіонів була діаметрально іншою, вона спиралася на великий бізнес і виборців із робітничого класу. Тимчасом донецькі еліти не цікавилися «ідейними, політичними й культурними аспектами незалежності, а також ідеєю історичної справедливості»[811].

Значна частина колишніх виборців КПУ та Прогресивної соціалістичної партії України перейшли до Партії регіонів, а підтримка КПУ скоротилася від 20% у 2002 році до 3% на виборах 2006 року і лише в 2012 році знову зросла до 12% за рахунок Партії регіонів. Від двох третин до трьох четвертих виборців Партії регіонів дотримувалися соціалістичної та комуністичної орієнтації[812]. Партія замінила КПУ в ролі домінуючої регіональної політичної сили, а комуністи поступово кооптувалися з нею, приєднуючись до парламентських коаліцій у 2006–2007 і 2010–2012 роках. У 1990-х роках КПУ та місцеві ділові еліти тісно співпрацювали, коли «донецькі бізнесмени діяли в тіні комуністичної партії», а після створення партії регіонів «у 2002 році донецький бізнес повністю вийшов із тіні КПУ»[813]. Партія регіонів і Янукович залишалися лояльними до Кучми, поки той перебував при владі, ставши незалежною політичною силою в 2005 році, а відтак підписали угоди про співпрацю з путінською партією «Єдина Росія» та російськими націоналістичними партіями в Криму.

ЛІВАЦЬКИЙ ПОПУЛІСТ І АВТОРИТАРНИЙ ЛІДЕР

В «ідеологічному» арсеналі євразійських авторитарних лідерів Януковича та Путіна стабільність втілювала дисципліну і здатність забезпечувати виконання завдань. Посол України в Білорусі Віктор Тихонов, один із очільників Партії регіонів, високо оцінив авторитарний режим у Білорусі за гарантію «стабільності». Партія регіонів зневажала «хаос» і називала президентство Ющенка «помаранчевим беззаконням»[814]. Донецькі виборці у своїй більшості шанують міцну структуру влади з чітко визначеною ієрархією та владним «керівником» («босом») і «хазяїном»[815]. Янукович непохитно вірив, що стабільність — це ключовий елемент «демократії».

Позаяк Партія регіонів була авторитарною політичною силою, її з’їзди виглядали як «партійні збори радянських часів», що відбувалися «за кращими канонами з’їздів КПРС»[816]. У парламенті Партія регіонів та КПУ були дуже дисциплінованими та одностайними під час голосування, а Янукович «поводився як партійний бос радянської доби»[817]. Коли Партія регіонів перебувала при владі у 2006–2007 та 2010–2014 роках, вона підкуповувала, шантажувала або змушувала депутатів опозиції дезертирувати до складу урядової коаліції. «Чорна книга», знайдена у штаб-квартирі Партії регіонів під час пожежі 18 лютого 2014 року, показала, що вона витратила $2 млрд. на підкуп депутатів, урядовців та інших державних чиновників[818]. За словами тодішнього депутата від блоку «Наша Україна — Народна самооборона» Юрія Гримчака, членам парламенту пропонували хабарів на суму $6 млн., щоб вони перейшли на бік Януковича. «Чорна книга» кидає світло на масштабну програму корумпування держави та її посадових осіб, що розпочалася напередодні виборів 2010 року, і свідчить про те, що Янукович прийшов до влади незаконно завдяки хабарництву.

Виборча програма Партії регіонів 2006 року визначила першочерговими завданнями досягнення «стабільності, добробуту й перспектив розвитку», а прем’єр-міністр Янукович пообіцяв навести в країні «лад». Того ж року, заочно відповідаючи на критику з боку президента Ющенка, він заявив: «І ми будемо все робити, щоб так і відбувалося, і наводитимемо лад у державі. [...] Узурпація? Хай буде узурпація. Якщо вона йтиме на користь державі і людям — хай називають так. [...] Стримувати нас можна. Але чи це піде на користь? Я б цього не радив ні політикам, на президентові». У 2010 році він ще раз задекларував вірність своєму кредо: «Демократія — це в першу чергу порядок»[819]. Янукович мав таку ж, як і Путін, антипатію до суспільно-політичних процесів, якими не можна керувати «згори»; перший побачив «анархію» в Україні після Помаранчевої революції, другий називав ситуацію в Росії 1990-х років «хаосом». Вирішенням проблеми, на думку обох лідерів, була керована демократія та авторитарний «порядок», який забезпечив би «стабільність». Виборчі кампанії Януковича зосереджувалися на обіцянках стабільності та досягненні мети за допомогою дисципліни[820]. Цей дискурс залишається ключовим у пропаганді на окупованому Донбасі, де російські маріонетки стверджують, що борються за те, щоб не було олігархів і «щоб ми мали стабільність»[821].

Програма Партії регіонів на дострокових виборах 2007 року мала назву «Стабільність і добробут», а під час виборів Янукович наголосив, що принципи його партії полягають у «відновленні справедливості та перемозі політичних сил, які працюють на стабільність». Американська дипломатична шифрограма з Києва повідомляла: «Янукович знову і знову повторив, що пріоритетом для партії регіонів є стабільність»[822]. Парламентські коаліції на підтримку Януковича називалися «Стабільність і добробут» (2006–2007) та «Стабільність і реформи» (2010–2012). Під час передвиборної кампанії 2012 року Партія регіонів використовувала рекламні щити з гаслами «Від стабільності до процвітання», «Стабільність досяжна!» та «Руїну подолано, стабільності досягнуто!».

Виборчі програми Партії регіонів наголошували на економіці, проте мало уваги приділяли верховенству закону, свободі медій, демократії, вільним виборам і корупції. Виборчі промови та програми Януковича й заяви Ахметова підкреслювали економічне зростання та високі стандарти життя, водночас вони промовисто мовчали стосовно демократизації та боротьби з корупцією[823]. Партія регіонів, яка спиралася на колишніх комуністичних виборців та робітничу базу, була однією з найбільш популістських партій в Україні. Виборча програма Януковича 2010 року, розроблена спільно з рудиментом радянської епохи, Федерацією профспілок, містила екстравагантні обіцянки про підвищення соціальних витрат і пенсій, звільнення від оподаткування малого та середнього бізнесу, субсидованих комунальних тарифів.

Ті українці, які плекали східнослов’янську та радянську ідентичність і яких легко було спіткати в Криму та на Донбасі, демонстрували більші проавторитарні тенденції та надавали пріоритет економіці та стабільності перед демократією[824]. У 2014 році демократію вважали найбажанішим типом державного управління близько 40% опитаних на Донбасі, у південних регіонах — ще менше (35,5%), тоді як на заході та в центрі України таких було понад 55%[825]. Найбільше українців, переконаних у тому, що для функціонування демократії необхідна опозиція, мешкало на заході країни (81%), найменше — на сході (46%)[826].

Пріоритет стабільності, економічного зростання, рівня життя та порядку перед демократією зумовлений вищим рівнем радянської ностальгії, який спостерігається в таких регіонах, як Донбас. Опитування Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ) показало, що 64% росіян проголосували б за збереження СРСР, якби нині відбувався референдум, подібний до того, що відбувся 17 березня 1991 року, коли радянських громадян запитували, чи слід зберегти країну в її тогочасній формі. Виборці зі східної та південної України, де громадяни здебільшого надавали пріоритет економічного розвитку (50% і 64% відповідно) перед демократичними правами (20% і 22%), були частіше схильні голосувати за Партію регіонів і КПУ.

І навпаки, у західній і центральній Україні, зокрема у столиці, 41%, 48% та 45% виборців відповідно віддавали перевагу демократичним правам над економічним розвитком (32%, 35% і 36%). Станом на 2013 рік «більшість населення (55%) [була] певна, що демократія є найбільш бажаним типом державного устрою для України. Тих, хто вважає, що за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний, [було] значно менше — 19%; ще 14% виявляють байдужість до того, демократичний режим у країні чи ні (решта 13% не визначилися)». 35% українців вірили, що країні потрібна «сильна рука» (порівняно з 43% у Росії)[827]. Підтримка авторитаризму як державного ладу, привабливішого за певних обставин за демократію, була найвищою серед виборців Партії регіонів та КПУ (36%); серед електорату Партії регіонів їх було 23%, що було більше, ніж серед прихильників «Батьківщини» і навіть націоналістичної «Свободи» (16% і 20% відповідно).

За даними дослідження IFES, апатія у ставленні до демократичного розвитку була найвищою на сході, півдні та півночі України, де 39% опитаних висловилися двозначно. Менше українців зі сходу вважали Україну демократією, ніж із заходу (47% проти 36%). Найменше підтримували демократію виборці КПУ (31%), а найвищим показник підтримки був у виборців «Батьківщини» (59%). Серед виборців націоналістичної «Свободи» на користь демократії схилялася більша частка, ніж з-поміж тих українців, які голосували за Партію регіонів (відповідно 55% та 51%).

ДЕРЖАВНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ РЕСУРС ТА ВИБОРЧІ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ

Донецька політична машина спиралася на клієнтелізм[828], силовий примус і ефективне використання державно-адміністративного ресурсу для виборчих фальсифікацій, які виявилися успішними на місцевих, парламентських та президентських виборах[829]. Ендрю Вілсон писав, що Партія регіонів — це «клієнтелістська та авторитарна організація, яка винагороджує друзів і карає ворогів»[830]. Влада означала доступ до фінансових ресурсів для патронажу та клієнтелізму, можливість навести «порядок», перемогти «противників» і купити когось із опонентів. 15% виборців Партії регіонів вважали, що для виграшу на виборах потрібні фінансові та адміністративні ресурси, що вдвічі перевищувало частку виборців «Нашої України» та «Блоку Юлії Тимошенко», які дотримувалися подібних поглядів.

Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки у Донецьку відбувався за принципом «нехай переможе найсильніший», коли конкурентів відтісняли на узбіччя «нечесними й часто кримінальними методами»[831]. Найжорсткіші і найнещадніші піднімалися на вершину, використовуючи неперебірливі методи. «Червоні директори» завдяки напівкримінальним методам взяли під контроль державні підприємства, що дало їм ресурси для «забезпечення підтримки адміністративних, ділових і кримінальних структур»[832]. Основний спосіб, послуговуючись яким екс-директори державних підприємств і злочинці стали олігархами, «базувався на розграбуванні державних компаній за співучасті державних органів»[833]. «Червоні директори» Донбасу створили Партію праці на чолі з Володимиром Ландиком. Вона передусім була лобістською групою, покликаною добиватися державних субсидій для великого бізнесу, проте також співпрацювала з панславістським «Громадянським конгресом» і Слов’янської партією.

Державно-адміністративні ресурси заходилися використовувати в Донецькій області починаючи з виборів 1999 року, за три роки потому, як Януковича призначили головою облдержадміністрації. На плівках, нібито записаних у той час президентським охоронцем Миколою Мельниченком, особа з голосом, схожим на голос Януковича, похвалялася, що її люди повністю контролюють область[834]. Полегшення доступу до державно-адміністративного ресурсу сприяло формальному зростанню явки (тобто кількості вкинутих бюлетенів) на місцевих виборчих дільницях від 66% на виборах 1994 та 1998 років до 79% у другому турі виборів 1999 року та 97% у шахрайському другому турі виборів 2004 року. У грудні 1998 року голова облдержадміністрації Янукович заснував блок «За єдність, злагоду і відродження», який об’єднав сімнадцять донецьких НУО та партій задля підтримки переобрання Кучми, і приєднався до прокучмістського Всеукраїнського громадсько-політичного руху «Злагода». Янукович ніколи не приховував того факту, що глави місцевих адміністрацій організовували структури блоку «За єдність, злагоду і відродження» під егідою його ОДА. Державно-адміністративні ресурси підтримали переобрання Кучми у 1999 році та просування блоку «За єдину Україну» на виборах 2002 року.

У 1999 році використання державно-адміністративних ресурсів збільшило відсоток голосів, поданих за Кучму в другому турі порівняно з першим, на 21%. На Донеччині Кучма у першому турі виборів став другим після лідера КПУ Петра Симоненка, але завдяки використанню державно-адміністративного ресурсу кількість відданих за нього у другому турі голосів різко зросла — із 32% до 53% (результат Симоненка порівняно з першим туром натомість зріс менш ніж на 2%). На плівках, нібито записаних Миколою Мельниченком, зафіксовано, як людина голосом Януковича доповідає співрозмовнику з голосом Кучми: «Хлопця аж туди ми такого ми [sic] поставили, який виконав завдання. А реально, реально [лідер Соціалістичної партії Олександр] Мороз у нас третій. Грубо кажучи, це 12–13%». Офіційні підсумки першого туру віддали Морозу на Донеччині удвічі менше — лише 6,3% — і четверте місце[835].

На виборах до Верховної Ради 2002 року Донецька область забезпечила успіх пропрезидентському блокові «За єдину Україну». То був єдиний регіон України, де цей блок посів перше місце із 37% голосів[836]. «Завдяки технологіям, які були задіяні у Донецьку, “За ЄдУ”[837] пройшла у парламент»[838], — сказав Євген Марчук. Кучма віддячив донецьким елітам за цю лояльність, зробивши Януковича того ж року прем’єр-міністром, а 2004 року — кандидатом від влади на президентських виборах.

Носії євразійської авторитарної політичної культури виявилися неспроможними збагнути незаконність фальсифікації виборів, що й сталося з авторитарною Партією регіонів. Янукович перетворився на серійного фальсифікатора, підробляючи результати волевиявлення громадян у ролі голови облдержадміністрації на виборах 1999 та 2002 років, у ролі прем’єр-міністра на виборах 2004 року та як президент на виборах 2012 року. В інтерв’ю трьом українським телеканалам у лютому 2012 року Янукович знову наполягав, що у 2004 році фальсифікації виборів не було, тож він чесно переміг у другому турі виборів[839]. Помаранчева революція та пізніший Євромайдан були, на думку Януковича, просто переворотами за сценарієм Заходу, які позбавили перемоги порядного кандидата у президенти у першому випадку та влаштували «фашистський» заколот проти законно обраного президента у другому.

МОНОПОЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ

Упродовж 2005–2007 років Партія регіонів успішно позбулася конкуренції з боку інших «центристських» партій шляхом їхньої маргіналізації, злиття або кооптування. Партія регіонів домовилася про локальні союзи з російськими націоналістичними партіями в Криму, з партією Маркова «Родина» («Вітчизна») в Одесі та партією «Єдиний центр» Віктора Балоги на Закарпатті, трьох регіонах України, де вона була електорально й структурно слабкою. Злиття у березні 2012 року партії «Сильна Україна» з Партією регіонів усунуло ще одну загрозу для останньої на парламентських виборах того ж року, а також нейтралізувало Тігіпка, який посів третє місце на виборах 2010 року, в ролі потенційного кандидата на майбутніх президентських виборах 2015 року. «Сильна Україна» була останньою центристською партією на сході та півдні України, яку слід було усунути задля забезпечення монополії Партії регіонів на владу в цьому регіоні.

Партію регіонів започаткувало злиття «червоних директорів» (ПРВУ на чолі з Володимиром Рибаком, Партія праці на чолі з Ландиком і Юхимом Звягільським) та нових олігархів (Ахметов, Колесніков, Андрій та Сергій Клюєви) у середовищі донецьких еліт. Ця партія також об’єднала донецьких і кримських панславістів, скажімо, Вадима Колесніченка із псевдоправозахисного громадського руху «Російськомовна Україна» та Олексія Костусєва з партії «Союз». У 2006 та 2012 роках було поглинено лідерів двох дніпропетровських партій влади — «Трудової України» (Володимир Сівкович, Валерій Коновалюк, Дмитро Табачник) та її наступниці «Сильної України» на чолі з Тігіпком, який став заступником голови Партії регіонів. Вона також поглинула ще три політичні партії: «Нову генерацію України» (Юрій Мірошниченко), «Нову демократію» (Євген Кушнарьов) та Республіканську партію України, підконтрольну газовому лобі.

У Криму Партія регіонів спочатку шукала союзу з місцевими політичними силами, що зійшли на узбіччя у роки президентства Кучми. Президент Путін допоміг їй у цьому за посередництва політтехнолога Костянтина Затуліна, який звів Партію регіонів та місцевих російських націоналістів, що приєдналися до кримського блоку «За Януковича!» на виборах 2006 року[840]. США вважали, що «завдяки “Регіонам” “Російський блок” набув неабиякої політичної популярності у 2006 році шляхом формування єдиного кримського виборчого списку та надання їм місць у кримській Раді, бо самі б вони не змогли перемогти»[841]. У 2006–2010 роках Партія регіонів співпрацювала у Верховній раді Криму з російськими націоналістами (партія «Союз») та Прогресивною соціалістичною партією. Подібної коаліції президент Кучма ніколи б не підтримав. Сумнівний альянс призвів до ухвалення Верховною радою Криму у вересні 2008 року єдиної в СНД (поза межами Росії та анклавів заморожених конфліктів) резолюції на підтримку «незалежності» Південної Осетії та Абхазії; спроба ухвалити аналогічну резолюцію в українському парламенті не отримала достатньої підтримки. У 2014 році російські націоналістичні союзники Партії регіонів, як-от партія «Російська єдність» на чолі з Сергієм Аксьоновим, стали місцевою опорою і ширмою для російської окупації Криму.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ТА КОЛАПС ПАРТІЇ РЕГІОНІВ

Янукович утік з посади 22 лютого 2014 року після того, як втратив підтримку парламентської фракції Партії регіонів та сил безпеки. Збройні сили України під час Помаранчевої революції та Євромайдану відмовилися брати участь у придушенні протестів. Режим розсипався через небажання домогтися компромісу впродовж кризи Євромайдану: скажімо, неготовність замінити прем’єр-міністра Азарова ще у грудні 2013 року (це сталося вже наприкінці січня), а також міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Провокації на кшталт ухвалення антидемократичного законодавства 16 січня 2014 року розбурхали політичну кризу. На сході України від 31% до 36%, а на півдні — 42% мешканців негативно ставилися до Євромайдану[842], що віддзеркалювало не тільки лють від того, що з подачі російського та місцевого телебачення сприймалося як незаконний путч, але й певність у тому, що владу в Януковича одного разу вже було «вкрадено» десять років тому. Значна частина населення Донбасу вірила у міф промислового та економічно потужного регіону і в те, що «схід» завжди виграє вибори, а якщо це не вдалося 2004 року, то лише через західну змову[843]. Інтенсивне використання спецпідрозділу міліції «Беркут» 30 листопада 2013 року та згодом упродовж усього Євромайдану лише збільшувало кількість протестувальників та рішуче налаштовувало їх триматися до перемоги, яку маніфестанти розуміли як усунення Януковича від влади.

Партія регіонів дистанціювалася від Януковича наступного дня після його втечі з України[844]. Партію почало розривати зсередини, коли стало відомо про кількість убитих демонстрантів, у той час як «хазяїн» утік, а до влади прийшли політичні лідери, які підтримали революцію. Ціммер пише: «“Команда” залежить від покровителя в політичному центрі, і коли той втрачає свій вплив, “команда” має тенденцію до того, щоб розсипатися»[845]. Першими залишили фракцію Партії регіонів кооптовані та підкуплені, а також депутати, які походили не з Донецької та Луганської областей чи Криму, — трьох регіональних фортець партії. Упродовж наступних дев’яти місяців фракція Партії регіонів скоротилася наполовину, від 206 до 105 депутатів[846], в той час як її популярність на сході та півдні України стрімко впала.

Спочатку очільники Партії регіонів сподівалися використати публічні акції протесту в Донецьку для тиску на Київ, так само, як у випадку із Сєвєродонецьким з’їздом у листопаді 2004 року. Прихильники федералізму та запеклі опоненти Євромайдану в лавах Партії регіонів, скажімо, Михайло Добкін та ентузіаст «Новоросії» Олег Царьов, сподівалися підняти хвилю регіонального невдоволення. Проте незабаром їх відсунули на другий план досі маргінальні місцеві та імпортовані російські націоналісти, підтримані прихованим російським вторгненням[847].

На Донбасі розпад Партії регіонів витворив політичний вакуум, який окупанти вирішили заповнити проросійськими організаціями, що їх у 2006–2007 роках тренувала, фінансувала та оснащувала російська розвідка. Бойовики, які брали участь в Антимайдані, проросійські активісти з організації «Донецька республіка» та колишні члени Партії регіонів відчували подвійну зраду — Києва та лідерів місцевого донецького клану. Вони також були розгнівані на власні донецькі регіональні еліти. Як і в Криму, їх обурювало те, як зневажливо повелися обидві сторони зі спецпідрозділом «Беркут», трьох співробітників якого було застрелено першими 20 лютого 2014 року[848] (загалом сімнадцять силовиків загинули у Києві під час Євромайдану). Невдоволені могли пройти додаткове навчання в таборах російської розвідки. Їх підтримали «зелені чоловічки» з російського спецназу, які прибули на Донбас на початку квітня 2014 року. Невдоволених також підсилив наплив «політичних туристів» — російських націоналістів і неонацистів, переконаних, що Путін має намір приєднати до Росії так звану «Новоросію» так само, як він вчинив у Криму.

Підтримка Партії регіонів ще більше знизилася після того, як Росія анексувала Крим, де 82 зі 100 депутатів парламенту автономії перебували в її лавах. За підсумками інсценованих у вересні 2014 року «виборів» більшість в утвореній окупантами «державній раді Республіки Крим» здобула «Єдина Росія», до якої влився кримський осередок колишніх «регіоналів».

Колапс Партії регіонів став очевидним під час дострокових президентських та парламентських виборів, проведених в Україні відповідно навесні та восени 2014 року. Осередки партії порушили партійну дисципліну і не висунули єдиного кандидата у президенти. З-поміж 24 кандидатів, зареєстрованих для участі у президентських виборах, щонайменше одинадцятеро були пов’язані з режимом Януковича, були вихідцями з Партії регіонів або мали з нею тісні зв’язки[849]. Ба більше, популярність Партії регіонів зазнала непоправної шкоди з огляду на підтримку, надану нею кандидатові у президенти Михайлу Добкіну[850]. Добкін здобув близько 3%, посівши шосте місце, що було дуже далеко від 44% і 48%, отриманих Януковичем на попередніх президентських виборах у грудні 2004 та лютому 2010 року.

У жовтні 2014 року Партія регіонів ухвалила рішення не брати участі у виборах, проте її лідери потрапили до парламенту за списком від «Опозиційного блоку», який посів четверте місце, здобувши 9,43%. Це знов-таки було дуже далеко від 30–34%, отриманих Партією регіонів на виборах 2006, 2007 і 2012 років.

За іронією долі, агресія Путіна проти України лише прискорила втрату «регіоналами» електоральної бази, яку вони накопичували роками. Як вказує Пол д’Аньєрі, під окупацією РФ на Донбасі та у Криму опинилися 29 одномандатних виборчих округів та 3,75 млн. (16%) українських громадян, які мають право голосу. Це приблизно те саме, якби у волевиявленні не могли взяти участі жителі трьох областей Галичини — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської. Під час виборів 2010 року 89% виборців на тих українських теренах, що нині перебувають під контролем Кремля, голосували за Януковича. У 2012 році кандидати від Партії регіонів перемогли у 26 із 29 округів, мешканці яких зараз живуть в окупації, ще два місця дісталися тоді самовисуванцям і одне — представнику проросійської партії «Союз». Щоби продемонструвати вплив утрати цих виборців на електоральні результати, д’Аньєрі показує, що, якби гіпотетично ці землі перебували під окупацією 2010 року, Юлія Тимошенко перемогла би на президентських виборах із десятивідсотковим відривом (насправді вона програла Януковичу з різницею у 3%). Тож доки Росія незаконно утримує владу над частиною території України, доти вона позбавляє проросійські сили реальних шансів на перемогу на виборах — із цієї причини Путін та його підручний Віктор Медведчук прагнуть інтеграції донецької та луганської псевдореспублік до складу України[851].

«ОПОЗИЦІЙНИЙ БЛОК»

Ганебний розпад Партії регіонів був зумовлений одкровеннями щодо масштабів корупції у часи мафіозної клептократії Януковича, вбивствами протестуючих на Євромайдані та підозрами у розпалюванні конфлікту. Після цього лідери «Опозиційного блоку» (що сформувався довкола двох основних груп — очолюваного Ахметовим, Борисом Колесніковим та Олександром Вілкулом донецького клану та газового лобі Сергія Льовочкіна і Юрія Бойка) вже не мали змоги масово підкуповувати чи шантажувати компроматом депутатів-мажоритарників, змушуючи приєднатися до їхньої фракції, як це робилося до 2014 року Другою проблемою для «Опозиційного блоку» був колапс дисципліни, яка робила Партію регіонів цільним політичним механізмом. Як і «регіонали» у травні 2014 року, «Опозиційний блок» не був готовий висунути єдиного кандидата на наступних президентських виборах 2019 року, що призвело до виключення з його парламентської фракції Бойка і Льовочкіна: донецьке крило партії на чолі з Ахметовим виступило проти їхнього прокремлівського альянсу з партією «За життя» Медведчука і Вадима Рабіновича. Третя група, очолювана лідером партії «Наші» Євгеном Мураєвим, який раніше належав до фракції «Опозиційного блоку» та очолював політраду партії «За життя», також вирішила самостійно брати участь у прийдешніх виборах.

ВИСНОВКИ

В Україні створення згуртованої партійно-політичної машини увінчалося успіхом лише на Донбасі. У Дніпрі місцеві клани розділилися на ворогуючі групи, очолювані Віктором Пінчуком, Сергієм Тігіпком, Ігорем Коломойським, Павлом Лазаренком і Юлією Тимошенко. Соціал-демократична партія України (об’єднана) не змогла опанувати Києва, який традиційно підтримував націонал-демократичні та «помаранчеві» партії, а після того, як Кучма залишив свою посаду, стала маргінальною політичною силою. Аграрна партія не змогла мобілізувати селян і землеробів. У 1990-х роках «центристські» партії, створені колишніми комсомольськими очільниками й орієнтовані на середній клас та ліберальних виборців, не змогли забезпечити собі підтримку на сході та півдні України, де лівопопулістська й олігархічна Партія регіонів привласнила електоральне поле.

Янукович та Партія регіонів успішно інтегрували еліти з числа «червоних директорів», новоспечених олігархів, панславістів, колишніх комуністів і кримінальних елементів в організацію, що захищала свої інтереси від зовнішніх загроз та надавала широкий патронат її членам. Радянські історичні міфи та ностальгія, стабільна база виборців, агресивна та авторитарна оперативна культура, доступ до великих обсягів фінансів і державних адміністративних ресурсів перетворили партію на гігантську, дисципліновану та уніфіковану політичну машину, яка в період між Помаранчевою революцією та Євромайданом досягла монополії на владу на сході та півдні країни. Партія регіонів була єдиною «центристською» політичною партією, що пережила епоху після Кучми, маючи дві потужні регіональні бази на Донбасі та в Криму. Сателіти з КПУ додавали Партії регіонів 5–12% до її коаліцій у представницьких органах влади.

Президентство Януковича негативно позначилося на демократизації України та її національній інтеграції з чотирьох причин. По-перше, підтримка русофільської та неорадянської культури й українофобії посилила регіональну та етнокультурну напруженість, проявом чого стало зростання підтримки націоналістів зі «Свободи» на виборах 2012 року. Міжрегіональна напруженість була доволі високою починаючи з 2004 року з огляду на шквал російської телевізійної та дипломатичної пропаганди, яка змальовувала «помаранчевих», а отже, і прихильників Євромайдану, «фашистами» та «агентами Заходу». Конфлікт на Донбасі почався як контрреволюція, спрямована проти незаконного, на думку місцевої людності, усунення обраного лідера (Януковича), який втішався підтримкою більшості на Донбасі, але хутко перейшов у фазу російської агресії, коли вже не мало істотного значення, під якими гаслами вона відбувалася. Криваве збройне протистояння в регіоні не почалося би без іноземного вторгнення, адже саме російський спецназ і найманці, зброя, гроші та підготовка бойовиків із боку Росії перетворили локальні протести проти зміни влади у столиці на повномасштабну війну.

По-друге, «сім’я» Януковича за жодних обставин не хотіла поступатися владою, що з великою ймовірністю послужило причиною кровопролиття під час Євромайдану. Цим події зими 2014 року відрізнялися від ненасильницької Помаранчевої революції, коли Кучма вже готувався залишити посаду президента[852]. Насильство проти Євромайдану посилило напруженість у Криму й на Донбасі та сприяло розпалюванню конфлікту.

По-третє, культура гри з правилами, а не за правилами негативно позначилася на парламенті та судочинстві, адже обидві ці гілки влади були корумпованими та залежними від виконавчої вертикалі[853]. Для підкупу опозиційних політиків, суддів і державних службовців витрачалися значні суми готівки.

По-четверте, схильність до монополізації економічної та політичної влади посилила корупцію, погіршила діловий клімат, зменшила іноземні інвестиції та залишила на узбіччі багатьох представників недонецьких еліт, які відчували себе людьми «другого сорту». Вони були першими, хто залишив Партію регіонів під час Євромайдану й особливо після втечі Януковича до Росії. Янукович і Азаров, будуючи мафіозну державу, привели Україну до економічної кризи та фінансового банкрутства, а відтак вона потребувала мільярдів доларів західної допомоги, щоб уникнути дефолту.

Дії Януковича містили ознаки державної зради, адже він дозволив росіянам захопити владні важелі в СБУ і розвалити військо, а після втечі з України публічно висловив підтримку вторгненню Росії до Криму. Янукович та його союзники вже давно використовували бойовиків мафії для тиску на виборах і корпоративного рейдерства, підтримували й захищали російські націоналістичні та панславістські групи (як-от організацію «Донецька республіка»), а під час Революції гідності оплачували й озброювали учасників Антимайдану. У квітні-травні 2014 року ці групи за підтримки Путіна та Росії перетворилися на інструменти ведення гібридної війни, що є предметом розгляду в наступному розділі.