Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Українофобія в російській телевізійній пропаганді та публічному дискурсі російських політиків призвела до значного погіршення становища з правами людини у випадку громадян України в РФ та на окупованих нею територіях Криму (зокрема, йдеться про права кримських татар й етнічних українців) і Донбасу. Вона також зумовила терпимість російської влади до порушень прав людини та воєнних злочинів, вчинених російськими військовими та маріонетками.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини вважає, що «політичні лідери повинні утримуватися від використання повідомлень про нетерпимість або виразів, які можуть підбурювати до насильства, ворожості чи дискримінації; але вони також відіграють вирішальну роль у тому, щоб твердо й оперативно виступити проти нетолерантності, дискримінації, стереотипів та мови ненависті»[1154]. Режим Путіна несе відповідальність за усе перелічене, великою мірою через широке використання російської телепропаганди та інших форм політичної технології, в тому числі разючої та грубої брехні. Агресивна риторика та пропаганда поглиблюють кризи і сприяють посиленню конфліктів, як це і сталося на Донбасі.

Українська влада поставила питання про воєнні злочини, скоєні на Донбасі та у Криму, перед Міжнародним кримінальним судом (МКС). Старший прокурор МКС Алекс Вайтинг вважає, що із Криму та східної України «надходило багато повідомлень про воєнні злочини, ба навіть злочини проти людяності»[1155]. Постанова МКС, ухвалена в листопаді 2016 року, та зростання західних претензій до Москви на тлі вчинених у Сирії військових злочинів змусили РФ розірвати співпрацю з ним як країни-спостерігача і заявити про відмову від раніше задекларованого наміру набути у ньому повноправного статусу.

МКС повідомив, що «ситуація у Криму та Севастополі еквівалентна міжнародному збройному конфлікту між Україною та Російською Федерацією». Суд описав ситуацію в окупованому Криму, а також зробив висновок, що транскордонний артилерійський обстріл української території з Росії та затримання там на Донбасі російських військовослужбовців «свідчить про безпосередні бойові дії між російськими збройними силами та українськими урядовими силами, що доводить існування міжнародного збройного конфлікту»[1156].

Незадовільні показники української влади у сфері розслідування і покарання в Україні й за кордоном (із використанням інструментів Інтерполу) винуватців злочинів, скоєних режимом Януковича, породили сумніви в тому, що подібні спроби матимуть успіх в МКС. Окрім того, у вересні 2014 року правозахисники з організації «Міжнародна амністія» (Amnesty International) передали президентові Порошенку відкритого листа про те, що Україна не ратифікувала Римський статут МКС: на заваді стояла ухвала Конституційного суду від 2001 року про те, що статут суперечить Конституції України. У січні 2007 року Україна ратифікувала угоду про привілеї та імунітети Суду (APIC) без ратифікації Римського статуту.

Телебачення в Росії та в окупованих частинах Донецької й Луганської областей транслює зовсім інакшу точку зору. Слідчий комітет Росії висунув проти властей України звинувачення в «геноциді», а заснована прокремлівськими активістами «кампанія проти політичних репресій та переслідувань інакодумців в Україні» задекларувала:

«Типовими для української реальності стали масштабні політичні репресії. Безліч людей інших політичних переконань, про яких судять часом на підставі мови, якою вони користуються, національної приналежності та проживанню на певній території, піддано арештам, катуванням та іншим утискам»[1157].

Поки нашвидкуруч створені російські інтернет-сайти поширювали ці голослівні твердження, в анексованому Криму було заборонено діяльність представницького органу кримських татар, Меджлісу. Його голові, Рефату Чубарову, та багаторічному лідерові національного руху Мустафі Джемілєву, заборонили в’їзд до Росії та на окупований півострів, а багатьох кримськотатарських активістів запроторили за ґрати. Навесні 2016 року російські пропагандистські медіа поширили фейк про те, що турецька розвідка начебто контролює самоврядні структури кримських татар. Кримськотатарські та українські ЗМІ на півострові було ліквідовано, кримськотатарські та українські організації — заборонено. Зокрема, 2015 року кримськотатарський телеканал ATR, радіо “Meydan” і навіть дитячий телеканал “Lâle” мусили припинити мовлення, після чого їхнім редакціям довелося переміститися на материкову частину Україну[1158].

Призначена російськими окупантами «прокурор Криму» Наталія Поклонська зажадала, аби всі прихильники Революції гідності покинули півострів, оскільки вони пов’язані з українськими «націоналістами» та «фашистами». Вона розгорнула репресії проти активістів Євромайдану та склала список учасників «проукраїнських» акцій. Означення «проукраїнський» виявився так само розпливчастим, як і поняття «буржуазний націоналіст» у Радянському Союзі. Поклонська запевняла, що у кримських в’язницях вистачить камер для «українських націоналістів і радикалів», які підтримують «розквіт фашизму в Україні». Глава окупаційного «уряду» Криму Аксьонов погрожував гаданим українським нацистам трибуналом, що звучало доволі пікантно з вуст колишнього очільника політичної партії, яка співпрацювала з найпомітнішою російською неонацистською організацією РНЄ.

ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ ТА ЕТНІЧНИЙ ШОВІНІЗМ

Радянська національна політика заохочувала шовінізм у ставленні до мов і культур неросійських народів, особливо української та білоруської, носіїв яких особливо наполегливо схиляли до русифікації. Три східнослов’янських народи мали стали осердям майбутнього російськомовного Homo sovieticus. Росіяни та російськомовні радянські громадяни дивилися на українську та білоруську мови зверхньо, як на селянські діалекти, що мали зникнути, поступившись російській, яка сприймалася як мова модерності. Подібна зневажлива політика щодо регіональних мов була очевидною у Франції, Великій Британії та інших країнах Європи до 1960–1970-х років.

Спротив поширенню вживання української мови після 1991 року виник тому, що значна частина носіїв російської не змогла змиритися зі змінами у мовній ієрархії в незалежній Україні. Так само, як і під час «коренізації» 1920-х років, росіянам «не подобалося щодня чути про свою належність до колишньої великодержавної нації і теперішню потребу приносити жертви на користь раніше пригноблених народів»[1159]. Українці, які глибоко засвоїли радянські міфи про «дружбу народів», категорично заперечували проти визнання росіян національною меншиною. Починаючи з 1930-х років радянська національна політика визначала росіян як «перших серед рівних»[1160]. Виняткове становище росіян з особливою яскравістю відбив знаменитий тост Сталіна у травні 1945 року, у якому їх було названо «найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» та «керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Анна Фурньє з’ясувала, що в незалежній Україні протидія зростанню впливу української мови корелювала не так з уявними «загрозами» для російської, як з відмовою визнати перехід останньої до розряду мов меншин, що відбувся паралельно з підвищенням статусу української мови, котру багато хто зневажав як «селянський діалект», до рівня державної[1161].

Лівопопулістські політичні партії та Партія регіонів регулярно грали на остраху людей перед перспективою «українізації» під час виборчих кампаній, а російські медії ще більше розпалили його під час Євромайдану. Зарозумілий погляд на українську мову та культуру був поширеним явищем у роки президентства Януковича, що загострило міжрегіональну напруженість і збільшило електоральну підтримку партії «Свобода». Не реалізована у лютому 2014 року спроба скасування суперечливого мовного «закону Ківалова-Колесніченка», який свого часу підніс російську мову до рівня регіональної на сході та півдні країни, була використана як «доказ» буцімто передбачуваної русофобії лідерів Євромайдану.

Слід зазначити, що у 2012 році «закон Ківалова-Колесніченка» прийняли з численними порушеннями регламенту. Перший заступник голови фракції «регіоналів» Михайло Чечетов похвалявся: «Можна оцінити красу гри Партії регіонів, коли ми наших політичних опонентів розвели, як кошенят»[1162]. Венеціанська комісія Ради Європи піддала критиці цей закон, оскільки він ставив російську мову, що не була загроженою, у привілейоване становище порівняно як з іншими мовами меншин, так і, в частині регіонів, із державною українською[1163]. У лютому 2018 року закон було скасовано Конституційним судом України.

Українофобія в Росії різко зросла після Помаранчевої революції та обрання президентом Віктора Ющенка. Хвиля російського націоналізму, ксенофобії та шовінізму стрімко пішла вгору в 2005–2007 роках, у відповідь на Революцію троянд та Помаранчеву революцію. Другий підйом цих настроїв припав на 2011–2012 роки, коли після масових протестів у Росії Путін здійснив правий поворот, дійшовши висновку, що Росія перебуває у стані війни із Заходом, який режисує змови задля її ослаблення. Ще у 1990-х роках офіцери трьох головних розвідслужб Росії — Служби зовнішньої розвідки, ФСБ та ГРУ — не вірили, що «холодна війна» залишилася в минулому. ГРУ і надалі бачило себе організацією, «залученою до активного конфлікту»[1164].

Показово, що навіть колишній подвійний агент Сєрґєй Скріпаль, який дивом вижив після хімічної атаки кілерів із ГРУ у березні 2018 року, виявився типовим націоналістом, яких чимало серед російських силовиків. Скріпаль підтримував анексію Криму РФ та зневажливо висловлювався про українців як про «овець, яким потрібен гарний пастух». Як і інші російські націоналісти, він розглядав Україну як «штучну державу», а тому вірив, що якби у Москві хотіли, російські війська легко могли б захопити Київ. Так само і Путін є великодержавним шовіністом і націоналістом, прибічником так званих «традиційних», консервативних цінностей, яким вірить, що Росія є центром морально вищої за західну євразійської цивілізації, а Україна — це всього лише «російська» земля, населена відгалуженням «російського народу».

Наприкінці 2010 року російські силовики провели кілька обшуків у Бібліотеці української літератури в Москві, за результатами яких п’ятдесят книжок вилучили для «психологічно-лінгвістичної експертизи», а саму будівлю тимчасово опломбували і закрили для працівників і відвідувачів. Незабаром бібліотека відновила роботу, але у жовтні 2015 року репресії спалахнули з новою силою — було затримано її директорку Наталію Шаріну, яку звинуватили у зберіганні на полицях «екстремістських» книжок і журналів. Шаріну помістили під домашній арешт, інкримінувавши «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», приміщення бібліотеки вчергове обшукали, а комп’ютери конфіскували «не фахівці з літератури, а костоломи»[1165]. Серед вилучених друкованих видань були дитячі книжки з малюнками, а деякі «націоналістичні» публікації, за словами бібліотекарки, підкинули поліцейські. Голова комітету захисту ув’язнених письменників Міжнародного ПЕН-клубу засудив ці рейди: «Яким би не був зміст матеріалу, що начебто зберігався в бібліотеці, арешт бібліотекарки державними органами явно здається непропорційною відповіддю»[1166].

Щоправда, не всіх росіян підхопив вир масованого пропагандистського натиску на українських «фашистів». Російський правозахисний центр «Сова» засудив переслідування працівників української бібліотеки. Однак здебільшого російська громадська думка перебувала в руслі лінії офіційної пропаганди та стереотипів щодо українців. Висловивши протест проти «українського фашизму», низка російських письменників із Москви розірвала зв’язки з Андрієм Курковим, відомим російськомовним літератором, який мешкає в Києві, підтримував Євромайдан та засуджує агресію Путіна[1167].

Після встановлення окупаційного режиму на Донбасі керівництво угруповань «ДНР» і «ЛНР» заходилося здійснювати ту саму політику, яку Росія провадила у Криму, намагаючись зачистити захоплені українські терени від прихильників Євромайдану, інших українських патріотів та усіх не лояльних до Росії та її маріонеток[1168]. Засуджуючи Євромайдан за гадану дискримінацію російської мови, ватажки «ДНР» і «ЛНР» здійснюють репресії щодо носіїв української культури і мови, а також вірян приязних до України конфесій. Усі сліди української мови, культури, освіти, політичного та релігійного життя в окупованих районах Луганщини і Донеччини систематично затираються. «Немає жодних україномовних газет чи [телевізійних] каналів, а будь-яку нашу веб-сторінку з явно проукраїнською позицією негайно блокують»[1169].

Повторюючи практику репресій проти міфічних українських націоналістичних організацій, яку востаннє широко застосовували у роки сталінського «великого терору», в Росії та Криму за подібними звинуваченнями ув’язнюють українських і кримськотатарських культурних і політичних активістів, а також військовослужбовців[1170]. Загалом лише на території окупованого Криму з політичних мотивів було незаконно затримано щонайменше 70 громадян України[1171].

Російські громадяни, які виступали проти агресії Путіна в Україні, також зазнали політичних репресій. У Росії зафіксовано збільшення кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за так званий «екстремізм» на 300%, і четверту за розміром групу з-поміж цих людей складають ті, кого переслідують за осуд російської мілітаристської політики проти України.

• Поета і вчителя Алєксандра Бившева засудили за «розпалювання ворожнечі». Він виступив проти анексії Росією Криму, написавши вірша «Українським патріотам».

• Руфера Владіміра Подрєзова засудили до двох років позбавлення волі за розмальовування зірки на шпилі московського хмарочоса у барви українського прапора.

• Поширення українофобії на Далекому Сході Росії, на відстані багатьох тисяч кілометрів від Донбасу, стало очевидним завдяки репресіям, які спіткали Наталію Романенко, керівницю українського хору в Хабаровську, яку після повернення з України звинуватили у «націоналізмі» та облили зеленкою, назвавши «бандерівкою»[1172].

• Голову казанського громадського об’єднання «Всетатарський громадський центр» Рафіса Кашапова було засуджено до трьох років позбавлення волі за поширення «етнічної ворожнечі» та «сепаратизму». Він публікував в інтернеті тексти з критикою політики Росії на Донбасі та у Криму.

• Єкатєріну Волоґженіну включили до офіційного списку «терористів» і звинуватили в «розпалюванні ненависті» проти «добровольців-солдатів із Росії», які воюють на Донбасі, а також у діяльності, спрямованій проти діючої влади РФ. Волоґженіна розповсюджувала повідомлення про конфлікт у Донбасі через соціальні мережі. Її ноутбук, планшет, цифрову камеру та компакт-диски конфіскували.

• Влада Колєснікова виключили з технікуму після того, як він виступив проти російської агресії в Україні. Адміністрація та інші студенти технікуму розгнівалися на нього через футболку «Поверніть Крим!», а дід юнака, симпатик КДБ, сказав йому: «Ти мій ворог. Ти зрадив нашу країну [...] Ти не розумієш, що Сполучені Штати скористалися ними [українцями] як гарматним м’ясом, аби зашкодити Путіну»[1173]. Повідомлялося, що у грудні 2015 року Влад наклав на себе руки — втім, у Росії вбивства бувають дуже схожими на «самогубства». Навіть якщо його смерть дійсно була суїцидом, вина за неї лежить на російській владі, яка сформувала атмосферу морального терору проти інакодумців[1174].

• Віктора Шура, російського громадянина, який постійно проживав в Україні, викрали та потайки доправили до РФ, де засудили до 12 років ув’язнення за «шпигунство»[1175].

І це лише декілька показових випадків.

У Криму вже давно спостерігалася напруженість у стосунках між етнічними росіянами та кримськими татарами, які прагнули повернення на землю, з якої їх депортував Сталін у 1944 році. Киримли називають ті події, внаслідок яких загинула близько половини їхнього народу (на шляху до Середньої Азії та Сибіру або в перші роки після насильницького переселення), геноцидом. Від початку свого повернення до Криму наприкінці 1980-х років вони щороку 18 травня згадували свою найбільшу національну трагедію, але у 2014 році, після російської анексії, їм фактично заборонили проводити традиційні поминальні заходи[1176]. Етнічних росіян масово завозили до Криму після Другої світової війни, і деякі з них привласнювали покинуте майно кримських татар. Партія регіонів, російські та українські комуністи й російські націоналісти у Криму та Росії підтримували безглузді сталінські звинувачення киримли в «колабораціонізмі» під час нацистської окупації на «виправдання» злочину депортації. Прем’єр-міністр Криму часів президентства Януковича Анатолій Могильов[1177] був типовим речником цієї ксенофобської коаліції, виступаючи з антитатарськими філіппіками на шпальтах «Крымской правды», найпопулярнішої газети на півострові.

Російська окупаційна влада зробила кримських татар своєю мішенню в регіоні, що традиційно мав одні з найвищих показників ксенофобії в Україні[1178]. Антитатарські стереотипи здавна були присутні в інформаційному полі Криму, проте почали зростати експоненційно у роки президентства Януковича, коли Партія регіонів та союзні їй кримські російські націоналісти стали домагатися жорсткішого контролю над життям півострова. У 2012 році Європейська комісія проти расизму та нетерпимості констатувала поширення антикримськотатарської мови ненависті[1179]. Багато кримських газет, серед яких передусім згадують «Крымскую правду», здавна публікували провокаційні та зневажливі статті з нападками на кримських татар і українців[1180].

Попри російську телепропаганду та провокаційні публічні заяви про те, що буцімто існує серйозна загроза для російськомовних громадян з боку очільників Євромайдану, реальна ситуація на місцях була зовсім інакшою. У березні 2014 року Рада Європи не виявила жодних загроз для національних меншин на материковій частині України, проте висловила «нагальне занепокоєння» щодо російської політики у ставленні до українців, киримли, караїмів та кримчаків у Криму в перші ж тижні окупації[1181]. За кілька років з моменту оприлюднення цієї доповіді політична атмосфера у Криму довкола киримли та українців уже нагадувала найчорніші дні Радянського Союзу.

Офіційне ставлення до кримських татар стало очевидним майже одразу після того, як російські війська вторглися на півострів. 3 березня 2014 року бойовики кримських воєнізованих угруповань російських націоналістів викрали кримськотатарського активіста Решата Аметова, піддали його тортурам і вбили. Відтоді арешти, висилки та ув’язнення кримських татар стали ледь не регулярними, кримськотатарські школи та видавництва закривали, а кримськотатарські історичні пам’ятки руйнувалися[1182].

Починаючи з весни 2014 року права людини у Криму перебувають під постійною загрозою. Правозахисна організація “Human Rights Watch” характеризує становище на цій території як всеохоплюючу «атмосферу страху і репресій»[1183]. Упродовж років, що минули, російська окупаційна влада «не змогла провести посутні розслідування таких дій збройних угруповань як тортури, позасудові страти, зникнення людей, напади і побиття кримських татар, українських активістів і журналістів». У квітні 2016 року Меджліс було поставлено поза законом як «екстремістську організацію»[1184]. Влада «переслідувала й залякувала» кримськотатарських активістів, провела «необґрунтовані обшуки в мечетях, ісламських школах та десятках будинків кримських татар під приводом пошуку наркотиків, зброї та “забороненої літератури”, відкрила кримінальні провадження за звинуваченнями в “організації безладів”, “екстремізмі” та “тероризмі”»[1185]. Не проводилося жодних розслідувань з приводу загибелі дев’яти кримськотатарських активістів і 25 випадків викрадення та затримання киримли російською окупаційною адміністрацією. У травні 2016 року люди у формі патрульних поліцейських викрали члена виконкому Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова. Він безслідно зник — можливо, був убитий.

Українська мова у Криму, яка і до російської анексії майже не отримувала сприяння влади з Києва, потрапила «під ніж». Рада Європи виявила ознаки системної етнічної, релігійної та мовної дискримінації на окупованому Донбасі та у Криму, але не знайшла проявів подібної політики на теренах, підконтрольних урядові Україні[1186]. Російська політика стосовно української мови та освіти в Криму є продовженням давньої нетерпимості у ставленні до українців у Російській Федерації, де вони є однією з найчисленніших національних меншин, але де-факто позбавлені будь-яких культурних, освітніх і мовних прав. У квітні-травні 2014 року, одразу після анексії, департамент освіти в Криму понизив рівень викладання української мови та культури до факультативного, водночас помітно розширивши вивчення російської мови, літератури та історії. До осені 2014 року освітня політика в Криму уже нагадувала ситуацію в Росії: жодна з-поміж шестисот місцевих шкіл не передбачала навчання українською мовою[1187].

РЕЛІГІЙНІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Перші три президенти України прагнули зберегти рівновагу між проукраїнськими та проросійськими церквами в Україні. Кравчук, Кучма та Ющенко заявляли про бажання створити автокефальну (незалежну) Українську православну церкву, проте, незважаючи на риторику, у цьому напрямку не було вчинено жодних кроків. Янукович покінчив із цим балансуванням і відкрито став на бік Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Він розбудував тісні особисті стосунки з московським патріархом Кірілом і був відзначений однією з найвищих нагород РПЦ — орденом святого князя Володимира. Під час Євромайдану, у січні 2014 року, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Святослав Шевчук отримав через Міністерство культури листа від СБУ, яка погрожувала правовому статусу його Церкви, якщо він і надалі підтримуватиме антиурядові протести. Ця безглузда погроза відобразила рівень впливу російських спецслужб на СБУ. Вона також засвідчила традиційну ксенофобію кліки Януковича стосовно західних українців і прагнення повернутися у часи, коли УГКЦ в Радянському Союзі була заборонена.

Саме російська агресія, а не політика української влади стала найсерйознішою загрозою для впливу УПЦ МП. Проте під час війни російська телевізійна пропаганда продовжувала поширювати нісенітниці про українські проавтокефальні православні конфесії. Канал «Россия-1» показав документальний фільм «Переслідування», на початку якого предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) патріарха Філарета звинувачували в намаганні перетворити її на «нацистський духовний центр, де головним святим буде Бандера». Філарета у стрічці зображено кровожерним фанатиком, який буцімто прагне винищити мешканців Донбасу — краю, де він народився. Водночас у цьому фільмі йдеться про те, що київський православний патріарх за дорученням США начебто працював задля знищення православ’я в Україні[1188].

В Україні існує релігійний плюралізм, і жодна церква не має статусу державної. Угруповання «ДНР» і «ЛНР» мавпують путінську Росію, де РПЦ де-факто є державною: її «панівне» становище було зафіксоване в першій версії «конституції ДНР» у травні 2014 року (пізніше це положення прибрали)[1189]. Інші релігійні конфесії зазнали переслідувань з боку козаків і російських націоналістичних угруповань, скажімо, «Російської православної армії». Протести проавтокефальних українських церков з цього приводу на окупованому Донбасі та у Криму засудили як проплачеш Заходом, пов’язані з ЦРУ й вигідні українській армії та пропаганді.

Під час конфлікту російські священики та «православні» екстремісти й фашисти порушували права людини. Захоплених у полон українських захисників Донецького аеропорту російський православний священик бив по голові дерев’яним хрестом. Він «казав, що ми — не люди. Священик у рясі із хрестом, — згадував колишній полонений Олександр Машонкін. — Цей дерев’яний хрест зламав на голові одного полоненого, потім повернувся з металевим хрестом і бив. Я такого священика хіба у фільмах жахів бачив»[1190]. Священики РПЦ, іноді надягнувши козацькі шапки та прип’явши козацькі шаблі, керували підрозділом, який чинив страти у підвалі церкви у Слов’янську, де відбувалися тортури[1191].

РПЦ мала тісні зв’язки з російськими козацькими угрупованнями, які жорстоко поводилися з українськими військовополоненими. «Одними з найпотворніших» були порушення прав людини, які чинило козаче «Всевелике військо Донське». Так звана «Російська православна армія», пов’язана з Ігорем Гіркіним, була задіяна у викраденнях, катуванні, вбивствах і жорстокому поводженні з військовополоненими[1192]. Чи не найжорстокіше до українських бранців ставилися в загоні «Бетмена» (Олександра Бєднова), хоча, звичайно, прояви садизму навряд чи піддаються порівнянню.

Російські бойовики-фундаменталісти відчували жагучу ненависть до українських греко-католиків і «схизматиків» (прихильників української православної автокефалії), зумовлену багатовіковим отруєнням свідомості росіян у ставленні до обох конфесій. Царські та радянські армії нищили греко-католицьку церкву в Галичині в роки відповідно Першої та Другої світових воєн. За винятком віруючих РПЦ, до представників усіх інших релігійних конфесій «застосовувалися вбивства, катування, примусові переміщення, позбавлення свободи та жорстоке позбавлення свободи, які порушують базові права, закріплені в міжнародному законодавстві»[1193]. Окупаційна «міська адміністрація» Слов’янська орендувала в УПЦ МП музей-садибу «Вілла Марія», яку використовувала для «збору гуманітарної допомоги повстанцям», розповіла музейний екскурсовод Віра Кушнір. Вона додала, що російських православних священиків часто бачили на барикадах російських маріонеток у Слов’янську[1194]. Представники духовенства РПЦ в Росії та східній Україні благословляли прапори російських маріонеток та освячували блок-пости на дорогах. На Уралі священик РПЦ благословив бойовиків, які їхали на Донбас боротися з «фашистськими покидьками»[1195].

Українські православні віряни «побачили зброю в їхніх церквах, і священиків, які закликали до сепаратизму та приєднання до місцевих сепаратистських сил». Представники РПЦ «закликали до агресії. Вони казали, що Крим не був Україною, що Донбас не був Україною». Деякі священики Московського патріархату відмовлялися відправляти панахиди за загиблими українськими вояками[1196]. Священик РПЦ отець Олег із кафедрального собору Святого Духа у Слов’янську став капеланом Гіркіна та благословляв «ДНР», «ЛНР» і російські прапори.

У Криму ще 2010 року було створено воєнізовані табори під патронатом Синодального комітету РПЦ. Отець Віталій Веселий, настоятель Свято-Воскресенського храму Слов’янську та керівник місцевого Центру слов’янської культури, активно співпрацював із російськими окупаційними силами. У цих священиків РПЦ були такі самі погляди, як у Гіркіна та інших російських націоналістів й імперіалістів: на їхню думку, України не існує, а українці є відгалуженням російського народу.

Протестанти стали мішенню для росіян і російських маріонеток ще й через їхній зв’язок з США, які, на думку адептів «російського світу», просувають некорінні релігійні конфесії на «православній землі». РПЦ та її козаки-бойовики називали протестантів «сектантами». У квітні 2014 року, коли окупаційні загони захопили західну частину Донецької області, священики РПЦ прибули з козаками та «місцевими бандитами» і вимагали від представників інших релігійних конфесій віддати їхні будівлі та храми. У Слов’янську загони росіян і російських маріонеток передали протестантські храми РПЦ, яка дозволяла використовувати їх для вправляння у стрільбі й воєнізованій підготовці[1197]. Ці ж священики благословляли обстріли українських військ. До протестантських храмів вони часто ставилися із презирством і використовували їх під сховища зброї.

Упродовж недовгої російської окупації у Слов’янську було вбито чотирьох членів протестантської Євангельської церкви Преображення Господнього: двох синів пастора Олександра Павенка, Рувима і Альберта, та двох дияконів, Віктора Брадарського і Володимира Величка. Їх затримали 8 червня 2014 року, наступного дня стратили, а тіла поховали у братській могилі разом з іншими жертвами[1198]. Також затримали керівника Євангелічної асоціації «Церкви Божої» єпископа Олексія Демидовича і члена церковної волонтерської групи Геннадія Лисенка. Їх били та кололи багнетами, Лисенку зв’язали руки й ноги, але, на щастя, вони вижили. Ще один протестантський священик, пастор Микола Калініченко із церкви «Слово життя» в Шахтарську, пережив імітацію розстрілу[1199]. Деяких протестантських лідерів у Слов’янську вбили з метою заволодіння їхнім бізнесом місцеві злочинці, які приєдналися до російських маріонеток[1200].

Переслідування конфесій, що не належали до російського православ’я, в окупованих районах, спонукало євреїв, протестантів, українських православних та греко-католиків тікати на підконтрольні Україні території. Російські маріонетки нищили або ушкоджували храми УПЦ КП та релігійні споруди інших конфесій, репресували й убивали українських православних священиків і протестантських пасторів. Від 30 до 40 храмів УПЦ КП на окупованому Донбасі було закрито, а священнослужителі втекли після публікації їхніх прізвищ у «списках на ліквідацію». У Слов’янську та Новоазовську священиків УПЦ КП викрадали, погрожували їм і по-звірячому били, а їхні церкви обстрілювали і грабували. Протестантських пасторів Олександра Шуміна, Валерія Лоторева, Павла Мінькова та Юрія Іванова викрали та змусили працювати в таборах російських маріонеток[1201]. У Криму УПЦ КП потерпала від нападів козаків і бойовиків, позаяк її вірних і священиків звинувачували в тому, що вони «фашисти» і «сатаністи». Церковні приміщення плюндрували; їх пікетували протестувальники, які тримали плакати із провокаційними гаслами, як-от «Ні “Правому сектору” у Криму!»[1202].

ПОРУШЕННЯ РОСІЯНАМИ ТА РОСІЙСЬКИМИ МАРІОНЕТКАМИ ПРАВ ЛЮДИНИ І ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ

Жорстоке та негуманне поводження з українськими військовополоненими не дивує: врешті-решт, російська влада ніколи не поважала навіть співвітчизників-жертв воєнних дій і військовополонених. Ставлення до росіян, які загинули під час двох чеченських конфліктів[1203], стало проявом ширшої культури неповаги до життя та прав людини в російській та радянській історії. Брак поваги до людського життя — «традиційний в Росії», де ніколи не існувало верховенства права і де людина не має жодної цінності. Девід Саттер пише, що «марнотратне ставлення до індивіда домінувало в посткомуністичній Росії, і це відображалося в окремих долях»[1204]. Приклади порушення прав людини та воєнні злочини представлено нижче.

Воєнні злочини становлять специфічну категорію злочинів, які мають трактуватися з особливою суворістю. Серед воєнних злочинів, вчинених російськими військовими на українській території, необхідно виділити такі:

• застосування колективної відповідальності;

• тортури і нелюдське поводження;

• страти;

• відмова в достойному похованні загиблих та наруга над їхніми тілами;

• викрадення задля вимагання викупу;

• жорстокі допити;

• мародерство.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) та незалежні правозахисні групи на Заході й в Україні систематично документують приголомшливі злочини російських військ та їхніх маріонеток, які беруть участь у тортурах, жорстокому поводженні та масових стратах людей. В одній із перших доповідей на цю тему, опублікованій навесні 2014 року, УВКПЛ констатувало: «Збройні групи дедалі частіше порушують права людини, включно з викраденнями, катуванням і жорстоким поводженням, незаконними затриманнями та вбивствами, а також захопленням і утриманням громадських будівель»[1205]. Управління рекомендувало: «Тих, кого буде визнано причетними до створення та підбурювання озброєних угруповань, перетворення їх у воєнізовані формування, слід притягнути до відповідальності за національним та міжнародним законодавством»[1206]. У серпні 2014 року воно повідомило, що збройні угрупування продовжують тероризувати населення у підконтрольних їм районах, скоюючи «вбивства, викрадення, фізичні та психологічні тортури, жорстоке поводження та інші серйозні порушення прав людини та міжнародного гуманітарного законодавства»[1207].

На російських військових, російських націоналістах, таких як убитий у жовтні 2016 року Арсеній Павлов («Моторола»), і прокадировських найманцях лежить провина за вчинення найтяжчих порушень прав людини та воєнних злочинів. Російський танкіст із Бурятії, який потрапив до донецької лікарні після важкого поранення під Дебальцевим, згадував про захоплення кількох сіл: «Я, безумовно, не пишаюся тим, що зробив. Що знищував, убивав»[1208]. Росіянин, який у 2014 році відправився воювати на боці бойовиків «ДНР», пізніше розповідав, що опинився пліч-о-пліч зі «звичайними головорізами», яким було «байдуже, проти кого воювати»[1209].

Багато українських військовослужбовців безслідно зникли. Загалом залишається невідомим місце перебування близько 1500 осіб — частину з них, імовірно, утримують у полоні на окупованих територіях.

У 1940-х і на початку 1950-х років партизани Української повстанської армії (УПА) стріляли в себе або підривали себе гранатами, аби не бути схопленими живцем та уникнути катування і принизливої страти. У березні 1950 року командувач УПА Роман Шухевич застрелився, коли його криївку оточили внутрішні війська Міністерства держбезпеки СРСР На Донбасі деякі українські вояки також віддали перевагу самогубству перед полоном, який загрожував їм тортурами та рабською працею. Український солдат Андрій Козинчук розповідав: «Найгірше для нас, гірше за смерть, було потрапити в полон. Тож граната мусила забрати на той світ і нас, і, якщо пощастить, кількох ворогів»[1210].

Українські солдати, звільнені навесні 2016 року, дали жахливі свідчення про тривале перебування в ув’язненні у повній ізоляції та застосування тортур, зокрема побоїв та ураження електричним струмом[1211]. Українських військовополонених били прикладами вогнепальної зброї та катували електричним струмом; пальці на ногах і руках їм чавили плоскогубцями, стріляли в них із травматичних пістолетів, а у випадку жінок погрожували зґвалтуванням[1212].

Військові чинної служби РФ та російські добровольці скоювали або контролювали 40% випадків катування. Третина українських військовополонених та 16% затриманих цивільних були свідками загибелі людей внаслідок застосування тортур. Ці дії, вчинені загонами росіян і російських маріонеток, є воєнними злочинами. «Міжнародна амністія» заявила, що «катування, жорстоке поводження та навмисне вбивство солдатів, яких було затримано, поранено та тих, хто здався, є воєнними злочинами». «Позасудові страти є воєнним злочином — просто і ясно», — каже заступник директора європейської та центральноазійської програми «Міжнародної амністії» Дєніс Крівошеєв[1213].

Українські патріоти, які мешкають у регіонах, контрольованих російськими маріонетками, наражаються на затримання, катування та смерть від самого початку збройного заколоту. Українських патріотів і релігійних лідерів звинувачували у тому, що вони «шпигуни», «терористи» та «сектанти», які працюють за дорученням західних спецслужб і яких мусять позбутися «ДНР» і «ЛНР»[1214]. У Горлівці місцевого депутата від партії «Батьківщина» Володимира Рибака, який виступив проти захоплення його міста «зеленими чоловічками» Гіркіна, затримали чоловіки в камуфляжній формі. Його по-звірячому катували і вбили, а тіло кинули в річку[1215]. До цієї жахливої розв’язки місцева юрма глумилася з Рибака, підбадьорюючи російських «зелених чоловічків» — схоже сталося у Донецьку, коли українських в’язнів змусили під дулами автоматів пройтися маршем вулицями міста. У Горлівці також стратили двох молодих активістів Євромайдану, 25-річного Юрія Дяковського та 19-річного Юрія Поправка. Дяковського вбили одразу після затримання, а Поправка, як і Рибака, закатували до смерті — їхні тіла знайшли одночасно. Під час моїх відвідин Слов’янська українські активісти розповідали про короткострокову російську окупацію міста, коли озброєні чоловіки обшукували їхні будинки; більшість із них змушені були переховуватися.

Силові структури росіян і російських маріонеток часто вдавалися до тортур від самого початку конфлікту[1216]. Командувач збройних формувань угруповання «ДНР» Ігор Гіркін видав розпорядження про застосування смертної кари на територіях, контрольованих окупантами. Це не має дивувати з огляду на звинувачення у причетності до масових вбивств у боснійському Вишеграді, що звучали на адресу Гіркіна. Згідно з документами, що перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду, навесні-влітку 1992 року під час кампанії етнічної чистки, влаштованої сербськими націоналістами та воєнізованими підрозділами, там було вбито 3000 цивільних боснійських мусульман, у тому числі 600 жінок та 119 дітей. Гіркін також брав участь у Другій чеченській війні, під час якої російські військові вчинили численні злочини проти мирного населення. Участь Гіркіна в обох цих конфліктах та етнічних чистках підготувала його до вчинення порушень прав людини та воєнних злочинів в Україні.

Під час окупації Слов’янська Гіркін, який проголосив себе «міністром оборони ДНР», запровадив військові трибунали, оголосивши чинним відповідний декрет Сталіна від 1941 року. Таємна поліція «ДНР» функціонувала десь «між радянським законодавством і правосуддям бойовиків»[1217]. «На основі цього [сталінського] законодавства ми судили, здійснювали суди, розстрілювали», — пізніше розповідав Гіркін[1218]. Загони Гіркіна вчинили набагато більше страт, ніж він сам публічно визнавав, включно з убивствами протестантських релігійних лідерів. Очільники російських маріонеток також вдавалися до тактики випаленої землі, зрівнюючи із землею села, коли відступали під тиском українських сил улітку 2014 року.

Трибунали, створені бойовиками «ДНР», присвоїли собі право карати смертю за гадані злочини «державної зради», «шпигунства», «дезертирства», «мародерства» та «пропаганди фашизму». Щодо останнього аналітик Харківської правозахисної групи Галя Койнаш відзначала:

«“Закон” який забороняє “пропаганду фашизму” виглядає скопійованим із російського відповідника, що, мабуть, має сенс, адже будь-який аналіз дозволяє зрозуміти, як багато бойовиків і тих, хто готує їх у Росії, мають ультраправі та неонацистські переконання, які цей документ має на меті заборонити»[1219].

Репресії військових трибуналів покликані відволікти увагу від дедалі зростаючої соціальної вразливості жителів ОРДЛО через брак ресурсів для виплати пенсій, зарплат і соцвиплат, що призводить до дезертирства, протестів і страйків. Військові «трійки», що «судять» на основі доносів, насильства та залякування, пише Койнаш, — це «ще одне страхітливе нагадування про найгірші методи радянської влади, явно спрямоване на тероризування населення»[1220].

У низці випадків окупанти з підкресленою зневагою ставилися до поранених і загиблих українських військовополонених. Є відеосвідчення того, як російські маріонетки, зокрема Михайло Толстих («Гіві»)[1221] та Арсеній Павлов («Моторола»), витягували тіла убитих українців із фургонів і скидали їх до рівчака, де залишали непохованими. «Гіві» катував поранених і захоплених у полон українських військових, кидаючи їх на землю, відрізав їхні шеврони, які заштовхував їм до рота і змушував їсти. Командир російських маріонеток, коментуючи загибель українських солдатів, сказав, що вони померли, бо відмовилися добровільно здатися: це був натяк на те, що їх стратили після взяття в полон[1222]. Із сотень українських солдатів, захоплених у полон під Іловайськом, майже всі, кого не стратили, зазнали тортур та жорстокого поводження. Принаймні четверо були страчені через те, що недостатньо швидко виконали наказ роздягнутися. Серед них були Артем Каліберда, який начебто поводився «істерично», і Андрій Лозинський, який попросив дозволити йому подзвонити додому матері. Колишній український військовополонений підтвердив матері, яка шукала свого зниклого під час бойових дій сина, що російські маріонетки наказали пораненим і травмованим полоненим роздягнутися, а потім їх стратили[1223].

Поранених українських військовополонених зі шрапнеллю в ногах змусили марширувати центром Донецька під свист, серед плювків і штурханів мешканців міста, підбурюваних російською та місцевою українофобською телепропагандою. Оксана, яка поїхала до Донецька добиватися звільнення свого чоловіка, старшого сержанта Анатолія Свирида, сама зазнала побоїв і тортур електричним струмом. Вона згадувала, що «мене били так само жорстоко, як чоловіків», бо «вони хотіли, аби ми зізналися у шпигунстві»[1224].

Після битви за Дебальцеве окупанти не поховали загиблих українців, залишивши їхні тіла гнити й бути поживою для приблудних собак. «Собаки пожерли трупи», після чого «від них залишилося так мало, що нічого було й ховати»[1225]. «Журналісти “Associated Press”, які прибули до Дебальцевого невдовзі після захоплення його росіянами та російськими маріонетками, на власні очі бачили непоховані тіла українських солдатів, що лежали на дорогах і перед садками людських будинків»[1226]. Ватажок «ДНР» Захарченко насміхався з українських вояків, полонених під Дебальцевим, які тремтіли й стояли навколішки в снігу, кажучи, що президент Порошенко їх «зрадив», бо вони для нього «не більше ніж шматки м’яса»[1227].

Занепад правопорядку на окупованій частині Донбасу призвів до таких беззаконних дій, як мародерство та свавільні страти українських військовополонених. Захарченко публічно шкодував, що не може розстріляти усіх військовополонених, які брали участь у марші центром Донецька[1228]. Олександр Машонкін, який зазнав поранення і був захоплений в полон на донецькому летовищі, згадував, що у підвалі підрозділу «Мотороли» українських бранців «били усім — трубами, табуретками, ніжками від столів. Били скрізь — по голові, по всьому тілу, у пах»[1229]. «Сєвєр», інший український «кіборг», згадував: «Вони били нас шість чи сім годин трубами, прикладами автоматів, битами й усім, що траплялося їм під руку».

«Міжнародна амністія» задокументувала численні військові злочини, вчинені російськими маріонетками та російськими військовими проти українських активістів, журналістів і учасників бойових дій. До них належать вбивства захоплених у полон поранених і ув’язнених українських націоналістів. Під час наступу українських військ влітку 2014 року бойовики «ЛНР» перед втечею стратили українських бранців, стріляючи їм у голову та шию. Цей розстріл нагадував вбивства в’язнів радянських тюрем на Західній Україні, вчинені НКВС у червні 1941 року[1230].

Серед російських маріонеток і військових, які вчинили найтяжчі порушення прав людини, особливо відзначилися батальйони «Спарта» і «Призрак» («Мара»), що базувалися в Донецьку та Алчевську, — їх звинувачують у скоєнні численних злочинів проти людяності, зокрема, вони відповідальні за страти таких українських солдатів (перелік не є вичерпним):

1. Ігор Брановицький (90-й батальйон, 81-а бригада) був поранений та захоплений в полон на летовищі Донецька. Боєць «Сєвєр» став свідком того, як Павлов-«Моторола» убив Брановицького двома пострілами в голову після того, як той назвав себе кулеметником[1231]. «Сєвєр» вважає, що Брановицький міг би вижити попри своє поранення, якби його евакуювали до лікарні, проте Павлов не хотів обтяжувати своїх підлеглих доглядом за пораненими українськими бранцями[1232]. Групу «кіборгів» катували «Гіві», два чеченці на прізвиська «Танчик» і «Сталін» та священик, який використовував хрест як засіб для катування[1233].

2. Андрій («Бур») Гаврилюк (95-а аеромобільна бригада) також потрапив до полону після поранення в Донецькому аеропорту. Окупанти вбили його трьома пострілами в голову.

3. У селищі Красний Партизан (нині Бетманове) стратили чотирьох українських військових, які охороняли блокпост на трасі Горлівка-Донецьк: Андрія Колісника, Альберта Саруханяна, Сергія Слісаренка та Романа Сеха. За словами свідка злочину, Саруханяна вбили через те, що він був вірменином і на питання про те, що він тут робить, відповів, що «воює за Україну». Серед бойовиків була дівчина, яка «із задоволенням» стріляла у полонених зі снайперської гвинтівки, цілячись в коліна й легені жертв[1234].

4. Було розстріляно трьох полонених солдатів із 30-го механізованого корпусу: Олександра Бердеса, Василя Демчука і Павла Плоцінського. Їхні тіла знайшли наступного дня після страти.

Всупереч Женевській конвенції українських військовополонених використовували як рабську силу: «Казали, що ми — раби з України», — згадував Машонкін[1235]. З’явилися свідчення того, що українських військовополонених, яких вважали зниклими безвісти, змушували працювати у підпільних вугільних копальнях[1236]. “Human Rights Watch” повідомляла, що проросійські бойовики «перешкоджали наданню медичної допомоги, незаконно затримували людей, жорстоко поводилися із затриманими, змушували їх до примусової праці, викрадали мирних жителів з метою отримання викупу та використовували викрадених людей як заручників»[1237]. У річному звіті Східної правозахисної групи йшлося про наявність у 15 виправних колоніях на окупованій Луганщині п’яти тисяч «рабів-робітників», яких змушували працювати по 12 годин на день, годуючи лише кашею і не надаючи їм медичної допомоги. Їх били, морили голодом і катували, якщо вони відмовлялися виконувати свою неоплачувану роботу або протестували проти умов праці. Прибуток від товарів, які вони виготовляли, привласнювало керівництво «ЛНР»[1238].

Одним із найжорстокіших різновидів катувань стала кастрація українських військовополонених. Такі звірства, найвірогідніше, були все ж поодинокими. «Є ситуації, коли чоловіки повертаються інвалідами після перебування в полоні», — каже прес-секретарка київського відділення Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда» Альона Зубченко. За її словами, «у нас є випадки, коли чоловіків кастрували. Це важкий удар для чоловіків. У нас є дзвінки від батьків, чиї 20-річні сини наклали на себе руки після того, як побували в полоні й були кастровані, бо вони більше не могли з цим жити. Але є й інші ситуації, коли люди, які втратили свою сексуальність, намагаються компенсувати це [домашнім] насильством»[1239].

ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ УКРАЇНСЬКОЮ СТОРОНОЮ

Міжнародні правозахисні організації покликані фіксувати інформацію щодо порушень прав людини та військових злочинів, і вони мають перевіряти правдивість усіх тверджень, які лунають на чиюсь адресу. Звинувачення на адресу українських військових часто виявляються неправдивими або перебільшеними. Приклад залежності від украй упереджених свідчень дав Річард Саква, який користувався переважно офіційними російськими джерелами, що згадували лише порушення прав людини з боку бійців українських батальйонів. З цієї причини Саква писав про підрозділи української Нацгвардії, що стали «сумнозвісними» завдяки своїй «недисциплінованості та жорстокості», бо начебто «регулярно чинили звірства проти мирних мешканців і полонених “терористів”»[1240].

Організація “Human Rights Watch” піддавала критиці обидві сторони конфлікту на Донбасі за невибірковий обстріл артилерійськими снарядами та реактивними ракетами із систем залпового вогню «Град» місць проживання цивільного населення[1241]. Російське державне телебачення через недогляд показало, як кремлівські маріонетки ведуть вогонь із житлових будинків, намагаючись спровокувати відповідь з українського боку, що могла б ушкодити ці будівлі та вбити мирних мешканців. Невибіркові обстріли та ракетні атаки не розрізняють цивільних і воєнних цілей. «Українські сили та сепаратисти порушують міжнародне гуманітарне право, наражаючи на небезпеку цивільних осіб нападами невибіркового характеру, незважаючи на те, що атаки можуть бути спрямовані тільки проти комбатантів», — заявила «Міжнародна амністія». — «Ці атаки є незаконними, адже українські сили використовують зброю в населених районах, де прицільність не може бути достатньо точною для того, щоб розрізняти цивільні об’єкти і військові цілі». Організація також засудила розміщення військових об’єктів «ДНР» у житлових районах, де «сепаратисти не застосували всіх можливих запобіжних заходів для захисту цивільних і наразили їх на небезпеку у порушення законів війни»[1242].

Обидві сторони також звинувачувалися у жорстокому поводженні з військовополоненими. При цьому з боку українських сил задокументовано значно менше випадків зловживань, аніж з боку їхнього противника. «Міжнародна амністія» повідомила, що найбільші порушення відбуваються в районах, контрольованих росіянами та їхніми маріонетками. Як вказує ПАРЄ, за правопорушення та військові злочини на окупованій частині Донбасу відповідальна Росія, оскільки відповідні райони контролюються її озброєним персоналом і залежать від російської фінансової, матеріально-технічної та адміністративної підтримки.

Порушення прав людини, мародерство, викрадення людей, невиправдане застосування насильства та інші зловживання є типовими для всіх конфліктів, у яких беруть участь добровольці та парамілітарні збройні формування, як це показали, наприклад, воєнні дії в Іраку чи Судані. Водночас, як підкреслює експерт Норвезького інституту оборонних досліджень Тор Букволл, у випадку українських добровольчих батальйонів прояви цього явища виглядають «істотно меншими і менш систематичними». На Донбасі, зазначає Букволл, насильство щодо цивільних осіб з боку українських «добробатівців» не мало характеру спланованих дій, у яких можна було б звинувачувати уряд чи керівництво українських націоналістичних політичних сил.

На Донбасі дійсно мали місце випадки катування та вбивства полонених, вчинених бійцями українських збройних формувань. Вірогідними є також свідчення щодо насильницьких зникнень та незаконного тримання людей під вартою в тюрмах СБУ «Міжнародна амністія» задокументувала порушення, вчинені батальйоном «Айдар» на північ від Луганська у 2014 році[1243]. Розслідування звинувачень на адресу військовослужбовців спецроти «Торнадо» призвело до її розпуску влітку 2015 року. За вироком українського суду екс-командир «Торнадо» Руслан Онищенко та семеро його колишніх підлеглих отримали від 8 до 11 років ув’язнення, ще чотирьох засудили до умовних термінів[1244].

«Міжнародна амністія» провела важливе розрізнення між утриманням під вартою на підконтрольній урядові України території (коли «більшість затриманих українською стороною врешті постали перед судом, їм було надано адвокатів та розпочато офіційні судові провадження») та перебуванням у неволі в ОРДЛО[1245]. Парламентська асамблея Ради Європи високо оцінила співпрацю української влади з міжнародними організаціями та початок «судового переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні воєнних злочинів й інших порушень прав людини з боку проурядових сил»[1246]. Українські сили не застосовують тривалих затримань, катувань і вбивств активістів і журналістів, що є звичною справою для «ДНР» і «ЛНР». Українська журналістка Марія Варфоломеєва незаконно перебувала в полоні російських маріонеток упродовж 419 днів[1247].

ВИСНОВКИ

Шовіністична російська пропаганда та публічна риторика посадовців і російських націоналістів, спрямовані проти української та кримськотатарської етнічної ідентичності, мови та релігії, створили напружену атмосферу, в якій поточний конфлікт став ще згубнішим, виникли передумови для порушення прав людини та воєнних злочинів.

Більшість порушень прав людини та воєнних злочинів на Донбасі скоїли російські військовослужбовці чинної служби, російські націоналісти-добровольці та російські маріонетки. Цьому не слід дивуватися з чотирьох причин. Перша — це спадщина російського і радянського минулого, коли людське життя не мало жодної цінності. Другою було те, що частина російські бойовиків, перш ніж прибути в Україну, уже мала досвід співучасті у воєнних злочинах в Боснії, Чечні та інших «гарячих точках». Третя причина — це атмосфера вседозволеності, сформована російською пропагандою та публічним дискурсом, у якому всіх українців, не згодних з путінським «російським світом», називають «фашистами», тобто тими, щодо кого допустимі будь-які порушення законів, звичаїв та етичних норм. Четвертий чинник полягає у відсутності відповідальності за злочини, скоєні російськими силовиками раніше у Чечні та Грузії та починаючи з 2014 року на Донбасі. Існує величезна кількість доказів нелюдського поводження з українськими військовополоненими, катування і використання їхньої рабської праці, проте найбільше занепокоєння викликають страти поранених бранців. З українськими солдатами поводилися абсолютно по-варварськи, коли їх захоплювали в полон під час боїв під Іловайськом, на Донецькому летовищі та поблизу Дебальцевого.

За даними міжнародних організацій та правозахисних НУО, українські сили значно меншою мірою спричинилися до зафіксованих порушень прав людини. Обидві сторони конфлікту використовували артилерію та ракети «земля-земля» в житлових районах, що призвело до руйнувань і жертв серед цивільного населення. Кількість порушень прав людини значно скоротилася після того, як добровольчі батальйони було інтегровано до Збройних сил та Національної гвардії України.

Переслідування носіїв української мови та культурно-релігійної ідентичності, нелюдська поведінка, порушення прав людини та воєнні злочини проти українських громадянських активістів, журналістів і військових (незалежно від того, були вони україномовними чи російськомовними) на окупованих територіях призвели до стрімких змін у колективній ідентичності громадян України. Російських керівників нічого не навчила їхня власна історія, коли в 1990-х роках зневага, якої президент Кучма зазнав від Єльцина, підштовхнула його відвернутися від Росії у бік НАТО та США. Підтримка Путіним Януковича в 2004 та 2013 роках завершилася двома народними повстаннями. Достоту так само й сьогодні, замість зламати українців, агресія Кремля безповоротно змінила їхнє самоусвідомлення, що є предметом розгляду в наступному розділі.