Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

ЧОТИРИ МІФИ ПРО ВІЙНУ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

У дискусіях про конфлікт на Донбасі, що точаться на Заході, фігурує чотири основні міфи. Вони стосуються мови, релігії, українського націоналізму та національної приналежності.

Найбільший міф цієї війни обертається навколо мови, хоча насправді вона мала мізерне значення у контексті анексії Росією Криму і не відіграє важливої ролі у подіях на Донбасі. Під час соціологічного опитування у листопаді-грудні 2016 року українським респондентам пропонували обрати три найважливіші проблеми, які, на їхню думку, стоять перед країною. Лише 1% опитаних назвав серед них статус російської мови: у переліку проблем, що найбільше хвилюють людей, він опинився на передостанній позиції з-поміж сімнадцяти запропонованих. Міжнародні правозахисні організації засвідчили, що у Криму навесні 2014 року не існувало жодних загроз для російськомовного населення. Опитування підтверджують, що мова не є нагальною проблемою й на сході України. За оцінками, у певні моменти російськомовні бійці становили близько двох третин українських військових, які брали участь в АТО. Чимало російськомовних добровольців нараховується у лавах таких націоналістичних підрозділів, як Добровольчий український корпус «Правий сектор» і полк «Азов». Ці факти підривають міф про те, що конфлікт у Донбасі породжений «націоналістичною» державою, яка начебто не бажає бути достатньо інклюзивною, щоб гарантувати права своїх російськомовних громадян.

Російські лідери не спроможні осягнути концепт російськомовного українського патріотизму, хоча він аж ніяк не новий. За радянських часів Петра Шелеста і Леоніда Кравчука, які походили з різних регіонів України (перший був із Харкова, а другий — з Волині) та у роботі й побуті спілкувалися російською, вважали українськими націонал-комуністами, бо вони публічно популяризували українську мову і виступали проти російського шовінізму. Парадоксально, але, як пише Куромія, навіть Володимир Щербицький, чиє ім’я стало ледь не синонімом офіційної русифікації та політичних репресій, у певному розумінні був «палким українським патріотом»[8].

В Україні, як і в інших країнах, мова нерідко слугує маркером ідентичності, але не менш важливим є ставлення громадян до історичного минулого та майбутньої траєкторії розвитку своєї держави. Ідеологи Кремля і російських маріонеток продовжують плекати радянські стереотипи про першість російської мови, славити «великого вождя» Сталіна й експлуатувати міфи «Великої Вітчизняної війни». Водночас вони принижують українську мову як «селянську», «грубу» і непридатну для модерного індустріалізованого світу. Ксенофобія у ставленні до українців далася взнаки при тотальному закритті українських шкіл та медій у Криму та окупованих районах Донбасу. На противагу цьому, більшість російськомовних громадян України не сповідує шовінізму радянського зразка у ставленні до української мови, підтримує десталінізацію та дерадянізацію. Серед них можна зустріти бійців і активістів українських організацій, що вважаються націоналістичними — я неодноразово зустрічав їх під час моїх частих візитів на схід України та до зони АТО. Політолог Сергій Куделя переконаний, що мовний чинник все ж відіграв певну роль на Донбасі: за його спостереженнями, російські маріонетки здебільшого не змогли закріпитися в населених пунктах Донбасу, де україномовне населення становило понад 80%. Утім приклади російськомовних українських патріотів показують, що вплив цього чинника був радше опосередкованим, і він не може розглядатися ізольовано від інших.

Другий міф про конфлікт на Донбасі зосереджений на українському націоналізмі, який здавна був пострахом для царської Російської імперії, СРСР і сучасної Росії. Цей міф прирівнює «українських націоналістів» до «нацистських колабораціоністів», а термін «фашист» застосовує щодо послідовників будь-яких політичних поглядів, які виступають проти панування Росії над Україною. У Радянському Союзі «буржуазними націоналістами» могли оголосити націонал-комуністів, як-от Івана Дзюбу, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», або ліберально-демократичних дисидентів з Української Гельсінської групи. У путінській Росії ярликом «фашизм» позначають безліч різних явищ і суб’єктів — від критики влади, підтримки НАТО, США і України до недопуску російських спортсменів, які вживали допінг, на Олімпійські ігри[9]. Сучасний американський політолог Річард Саква так само перебуває в полоні кремлівської системи координат, характеризуючи всіх українських політиків, які бачать майбутнє своєї країни в об’єднаній Європі, до «націоналістів» і «фашистів». Він стверджує, зокрема, що «радикалізована українська націоналістична еліта» контролює Верховну Раду[10]. Насправді ж українська націоналістична правиця не могла похвалитися значними показниками електоральної підтримки: лише одного разу, 2012 року, виборчий список націоналістів подолав прохідний бар’єр до парламенту.

Третій міф пов’язаний з релігією: зокрема, він пророкує заборону «українськими націоналістами» Російської православної церкви (РПЦ)[11], а також протиставляє «православний схід» України «[греко-]католицькому заходові». Це протиставлення є безпідставним навіть у світлі номінальних демографічних показників. По-перше, греко-католики становлять більшість лише у трьох із семи західних областей[12], а по-друге, частка православних вірян на Донбасі не більша, ніж на заході Україні в цілому (54%), і значно менша, ніж у центральних, південних та інших східних регіонах, де цей показник коливається у межах 72–76%[13]. Подорожуючи Донбасом, можна зауважити дуже малу кількість храмів будь-яких конфесій[14]. Організоване релігійне життя у цьому регіоні, який зазнав потужної радянізації, було слабо розвинене, натомість краю було притаманне порівняно широке розповсюдження атеїзму[15]. Більшість православних парафій, включно з парафіями РПЦ, міститься в україномовних центральних і західних областях України, мешканці яких свого часу масово підтримували Помаранчеву революцію та Євромайдан.

Четвертий міф стосується національної ідентичності та реанімації імперських уявлень про росіян і українців як «один народ». Президент Путін та його поплічники запозичили цю риторику в крайніх націоналістів і профашистських представників міжвоєнної російської еміграції. Вони зневажають український суверенітет, називаючи Україну «штучною» та «збанкрутілою» державою, що нібито спирається на темні плани й інтриги Заходу, спрямовані на послаблення Росії. Ґіркін, який приписує собі сумнівну заслугу людини, котра натиснула «спусковий гачок війни» на Донбасі, переконаний, що українці — це звичайні росіяни, які відрізняються лише тим, що послуговуються «іншим діалектом»[16]. Демонстративні прояви симпатії Путіна до білої еміграції та фундаторів євразійської ідеології, які ніколи не вважали українців окремим народом, підтверджують шовіністичну природу його власного політичного світогляду. Осердя політики Путіна щодо України становлять російські стереотипи столітньої давнини, радянські теорії змов та антизахідна ксенофобія, поєднані з глибоким нерозумінням внутрішньої динаміки української політики та ідентичності.

Для розуміння конфлікту на Донбасі важливо усвідомити, що спалах крайнього насильства тут спричинив аж ніяк не український націоналізм — до нього призвело масоване гібридне втручання Росії, яке переросло у відкриту збройну інтервенцію. До того, у 2006–2007 роках, радикальних панславістів і радянських націоналістів з України тренували в російських таборах[17]. Російська розвідка, яка здобула контроль над СБУ під час президентства Януковича, активно працювала на Донбасі упродовж усього Євромайдану, надаючи фінансування й тренуючи «антимайданівських» бойовиків. Ендрю Вілсон вважає, що Донбас, безумовно, потерпав від ворожнечі між громадянами, проте без втручання з боку Росії масового насильницького конфлікту не сталося б[18].

Ніколай Мітрохін виділяє у подіях 2014 року на Донбасі три відмінні етапи. На першому етапі, у квітні, російські спецназівці, козаки, православні активісти, неонацисти та послідовники агресивного євразійства Алєксандра Дуґіна допомагали місцевому криміналітету та соціальним аутсайдерам, які програли від пострадянських економічних змін, а тепер прагнули взяти реванш і збагатитися за рахунок місцевих олігархів. Наступний етап розпочався у травні, коли в конфлікт втрутилися «фанатики, авантюристи та солдати», зокрема значна кількість ветеранів силових структур РФ і «політизованих прихильників російських неоімперських організацій». Третій етап, за Мітрохіним, починається у серпні, коли на Донбас вторглися батальйонні тактичні групи регулярних російських військ[19].

На відміну від широкого діапазону раніше опублікованих праць про конфлікт в Україні, у центрі уваги цієї книги перебувають російський націоналізм та особливості колективної свідомості політичних еліт і населення Росії та України. Військовій агресії Путіна 2014 року передувало тривале зростання ксенофобії та популярності імперсько-шовіністичного світогляду. Фашистські елементи євразійської ідеології та ультранаціоналізм значної частини російської еміграції крок за кроком зміщувалися з маргінесу до центру російського політичного життя. У даній публікації підкреслюється важливість українсько-російських відносин у сфері ідентичності, регіональної тотожності, мови та культури для пояснення витоків сучасної кризи.