Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російські кампанії проти «українського сепаратизму» та націоналізму сягають епохи Полтавської битви 1709 року, коли козацькі війська на чолі з гетьманом Іваном Мазепою уклали союз зі Швецією, проте були розбиті Російським царством. Упродовж наступних трьох століть теми «зради» та причетності західних урядів до українських політичних проектів, покликаних ослабити Росію, становили осердя українсько-російських відносин.

Деякі російськомовні українці, носії «малоросійської» та радянської ідентичностей, вважали, що українці були «братнім народом» у тісному союзі, мешканцями губернії в царській Росії, радянської республіки чи домініону в межах СНД. Вони погоджувалися з підрядною роллю України в «російському світі»[297] та заперечували проти європейської інтеграції. За радянської доби ті, хто поділяв ці погляди, складали найчисленнішу групу на Донбасі та в Криму.

Українці, які не приймали російської ієрархії національностей та підтримували майбутнє України в Європі, були, з точки зору вірнопідданців, «зрадниками», які повернулися спиною до «братнього російського народу». В Радянському Союзі тих, хто шукав місця для української ідентичності поза межами радянської та російської сфер впливу, паплюжили, називаючи «буржуазними націоналістами» і «нацистськими колабораціоністами», а в сучасній Росії — «фашистами». Президент Путін навесні 2014 року заявив: «Ми бачимо сваволю неонацистів, націоналістів і антисемітів у деяких частинах України, в тому числі й у Києві». В Росії українських трудових мігрантів часом називають «екстремістами» лише тому, що «вони говорять між собою українською»[298]. У Криму, якому був притаманний високий рівень ксенофобії, ще більше розпаленої російськими окупантами та їхніми місцевими колаборантами у 2014–2015 роках, ці фобії віддзеркалилися у репресіях проти української та кримськотатарської мови та культури[299].

Українці в царському, радянському та російському світогляді були не самостійними дійовими особами, а лише пішаками у змовах австрійців під час Першої світової війни[300], нацистської Німеччини у Другій світовій війні, західних та ізраїльських спецслужб у часи «холодної війни», а зрештою США та ЄС у «просуванні демократії». Теорії змов залишаються глибоко вкоріненими в пострадянських політичних силах, як-от «Єдина Росія» та Партія регіонів. Віктор Янукович був переконаний, що Помаранчева революція та Євромайдан були західними змовами, покликаними перешкодити йому прийти до влади в першому випадку і усунути його від влади у другому. Путіну притаманний патологічний страх перед революціями, відколи він, перебуваючи в Німецькій Демократичній Республіці, побачив на власні очі, як повсталий народ повалив комуністичний режим[301]. Виступаючи в ООН, Путін заявив, що Євромайдан зумовлений тим, що «ззовні спровокували збройний переворот», унаслідок чого «спалахнула громадянська війна», тим самим звинувативши західні уряди в ескалації конфлікту[302]. Російські масмедії здавна сповіщали про загрозу «громадянської війни» в Україні та зображували Україну «збанкрутілою державою».

Використання поняття «фашизм» у цьому розділі не має нічого спільного з поширеними в західній політології дефініціями цього явища. Термін «фашизм» у Радянському Союзі вживали неналежним чином як лайку, що знаходить своє продовження в сучасній Росії. В обох випадках його некоректно використовували для осуду всіх відтінків політичних поглядів, починаючи від націонал-комуністів і ліберальних демократів до націоналістів[303]. У своїй блискучій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба писав, що під «націоналістами» в Радянському Союзі «розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності»[304].

Радянський і путінський режими послідовно використовували терміни «фашист» і «неонацист» для опису прозахідних сил в Україні, інакодумців чи прихильників Євромайдану[305]. Хороші «нефашистські» українці вважають свою країну природною частиною «російського світу» і вірять у міф, стисло сформульований як «Єдиний народ! Єдина історія!». Вживання терміну «фашист» проблематичне ще й тому, що чимало російських націоналістів, які підтримують анексію Криму та боротьбу проти «українських фашистів», «своєю ідеологією нічим не відрізняються від тих, з ким вони наміряються боротися»[306].

У цьому розділі проаналізовано, яким чином консервативна контрлібералізація за часів Брєжнєва й Путіна скористалася міфологією «Великої Вітчизняної війни» та ореолом генералісимуса Сталіна, що призвело до ресталінізації брєжнєвського та андроповського СРСР, путінської Росії та окупованих нею територій на сході України. Позаяк Путін належить до тих, хто вважає, що розпад СРСР був трагедією, його точки відліку при побудові сучасної Росії очікувано близькі до консерватизму брєжнєвської «епохи застою», коли толерували й заохочували офіційний російський націоналізм.

У першій частині цього розділу буде з’ясовано, що таке російська інформаційна війна та політична технологія як один із елементів путінської гібридної війни проти України і яким чином це позначилося на згубній брехні й ненависті, що в свою чергу підштовхнуло до розбійного нападу, величезних цивільних втрат, порушення прав людини та військових злочинів. У другій частині досліджено витоки сучасного антиукраїнського націоналізму, які сягають кінця 1920-х років, коли Сталін опанував вершини влади, була згорнута кампанія коренізації, відбулися репресії проти націонал-комуністів, Голодомор і «великий терор». Цей радикальний поворот відбувся водночас із поверненням до російської імперської історіографії та відродженням ієрархії східних слов’ян, у якій для росіян визначено місце «старшого брата». У третій частині аналізуються джерела та внутрішні протиріччя українського й антиукраїнського націоналізму в Україні та Росії.

НІЧОГО ПРАВДИВОГО Й УСЕ МОЖЛИВЕ: РАДЯНСЬКІ КОМІСАРИ ТА РОСІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ

Телебачення, газети, радіо, збори членів комуністичної партії та комсомолу були інструментами впливу тоталітарної радянської держави на своїх підданих. Однак ідеологічні кампанії 1960-х років не спиралися на масову суспільну підтримку, оскільки цинізм і кар’єризм зростали, корупція ставала дедалі поширенішою, а суспільна підтримка комунізму меншала. Радянським ідеологічним кампаніям бракувало супутникового мовлення, інтернету та соціальних мереж, чи бодай факсимільних апаратів, які з’явилися щойно наприкінці 1980-х років, проте усім цим тепер може користуватися путінська Росія.

Нещадна манера російського телевізійного натиску нагадує загороджувальний вогонь, який вела радянська пропаганда у роки «холодної війни». Проте, з урахуванням щорічних витрат у $1,4 млрд., застосування сучасних інформаційних і політичних технологій, соціальних мереж тощо це зумовлює цілком інший і незмірно ширший рівень атаки[307]. Російський ксенофобський дискурс і телевізійна пропаганда сприяли розпалюванню конфліктів і насильства під час україно-російської кризи, накидаючи стереотипи «бандерівців», «фашистів» і «українських націоналістів».

Пропаганду як дедалі важливіший аспект путінського «консолідованого авторитарного режиму» використовують для мобілізації внутрішньої підтримки супроти внутрішніх опонентів, фінансованих із-за кордону неурядових організацій та зовнішніх ворогів («Захід», особливо США, «українські фашисти», терористи з Ісламської держави й Туреччина)[308]. Масовані пропагандистські атаки на російському телебаченні[309] один із аналітиків описав так: «Найдивовижніший бліцкриг в інформаційній війні, який нам коли-не-будь доводилося бачити в історії інформаційних воєн»[310]. Інформація в Росії Путіна — це не просто продукт державного контролю за мас-медіями, але й важливий компонент гібридної війни, тобто війни, що ведеться прихованим і обманним шляхом. Путінська Росія продукує «інформацію як різновид зброї», і так само «різновидом зброї» стали в її руках організована злочинність, фінансова й корпоративна корупція, Інтернет і проблема біженців[311]. У розмові з Дуґіним Сурков назвав себе «державним посланцем у світі організованої злочинності»[312]. Брехня, обман, шантаж і невідповідність правді, змішані фахівцями із медіа-комунікацій докупи в коктейль на російському телебаченні, прагнуть заплутати і зневажити внутрішніх і зовнішніх ворогів Росії. Пропаганда і «перетворення інформації на різновид зброї» відіграли важливу роль у розпалюванні конфлікту на Донбасі, роздмухуванні ксенофобії в Криму та жорстокому поводженні з проукраїнськими та кримськотатарськими активістами й українськими військовополоненими. У Криму та окупованих районах Донбасу було закрито україномовні школи і класи й заблоковано критичні до Росії ЗМІ.

Після переобрання Путіна у 2012 році російське телебачення та інші тамтешні медії таврували українську опозицію, а згодом і Євромайдан як «фашистів» із такою пропагандистською гарячковістю, яка востаннє спостерігалася хіба що за сталінської доби. В Україні, особливо після приходу до влади Януковича в 2010 році[313], Партія регіонів активізувала використання радянських стереотипів, також зображаючи своїх опонентів «фашистами». У 2012–2013 роках регіонали заходилися влаштовувати «антифашистські» мітинги по всій Україні, готуючись до майбутніх президентських виборів 2015 року. Антифашистська риторика заохочувала проросійських бойовиків до насильницьких нападів на українських патріотів і націоналістів. У січні 2012 року учасники вшанування роковин бою під Крутами зазнали брутального нападу бандитів, які вигукували: «Донбас — це російська земля!», «Смерть бандерівцям і фашистам!»[314]. Слід зауважити, що бій під Крутами у січні 1918 року, де загинули українські курсанти, захищаючи від більшовицьких загарбників соціал-демократичний і самостійницький український уряд, не мав нічого спільного зі Степаном Бандерою.

Відродження антинаціоналістичної риторики радянських часів стало очевидним під час україно-російської кризи. Путін звинуватив лідерів Євромайдану в тому, що вони «вдалися і до терору, і до вбивств, і до погромів. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби й антисеміти»[315]. Путін запозичував жорстку лексику із практикованої упродовж десятиліть радянської антинаціоналістичної пропаганди, з погляду якої націоналісти є за визначенням «невиправними» і лихими незалежно від специфіки їхньої ідеології. Це «дозволяло конструювати змовницькі наративи» та «виключало альтернативні способи мислення» про українських націоналістів[316].

Застосування комуністичного терору проти таких опонентів «не вимагало доказів їхніх злочинів»[317]. Так само немає сенсу шукати реальні злочини, які начебто вчинили українські націоналісти в сучасній Росії та на окупованих територіях. У Радянському Союзі українських «націоналістів» ув’язнювали за «загальнокримінальні злочини»[318]; це триває в сучасній Росії, де десятки українців піддали репресіям за вкрай непереконливими обвинуваченнями[319]. У 1967 році постало п’яте управління КДБ, покликане стежити за емігрантами, іноземними журналістами та неформальними групами всередині СРСР Російське законодавство проти «екстремізму» й «тероризму» цілком узгоджується з антидемократичним духом радянського права[320].

Гібридна війна, розпочата на Донбасі під час «російської весни» 2014 року, є «різновидом політичних технологій», у яких «інформаційна зброя» відіграє в операції центральну роль[321] і де «неправда є для оперативника розвідки розмінною монетою, а факти фальшуються». Путін присвятив «багато часу в своєму професійному житті, перекручуючи правду, маніпулюючи фактами та граючись із вигадками»[322]. Фальсифікації та пропаганда мобілізували російських і європейських неонацистів і сталіністів до поїздок добровольцями на Донбас, щоб боротися там проти «фашистів», НАТО й «американських найманців». Утім не всі російські добровольці спіткали на Донбасі «фашистів» і «американських імперіалістів». Один із них, Бондо Доровських, повернувся додому розчарований, адже замість сучасної версії реанімованої «вітчизняної війни проти фашизму» він знайшов тут «чисту агресію» російських маріонеток і російських військових[323]. Інші російські добровольці скаржилися на те, що на Донбасі їх називали «окупантами»: про це розповіли учасники групи «ополченців», залучених ветераном російського спецназу Владіміром Єфімовим[324]. Дєніс Дєйкін, який потрапив у полон до українських військових, свого часу дізнався про агресію «Правого сектора» з російських телевізійних програм, але під час своєї участі в боях на боці російських маріонеток ніколи не стикався з «українськими націоналістами»[325].

Російська телевізійна пропаганда спеціалізується на штампуванні безсоромної брехні (приміром, про партію «Свобода», що начебто планує надрукувати гривневу банкноту з портретом Гітлера)[326]. Російські «фабрики тролів»[327] атакують лідерів ЄС і США та «українських націоналістів», публікуючи принизливі коментарі під публікаціями в соціальних медіях, де йдеться про Крим, про збитий малайзійський авіалайнер рейсу MH17, західні санкції та політиків, пов’язаних із Євромайданом. Більшість росіян вірять запевненням російської телепропаганди, наче літак рейсу MH17 збили українці (водночас цю точку зору поділяють лише 3–4% українців, натомість 53–54% звинувачують у цьому російських маріонеток[328]). Російські медії та міністр закордонних справ Лавров стверджували, що Україна використовує фосфорні бомби, а посол Росії в ООН вимагав від міжнародного співтовариства засудити Україну за те, що вона нібито застосувала їх на Донбасі. Світлини застосування цих бомб насправді походять з Іраку. На знімку українського танка, зробленому фотографом “Reuters”, російські телевізійники додали свастику. Фото «українських вояків» із нацистськими татуюваннями виявилися портретами злочинців із російських в’язниць[329].

До прикладів найдикішої брехні належав сюжет про трирічну дитину, буцімто розп’яту українськими військовими на очах її матері, яка також померла після того, як її нібито прив’язали до українського бронетранспортера й тягали вулицями, аж доки вона не сконала. Два інші зразки дезінформації стосувалися того, що бійці батальйону «Айдар» начебто зґвалтували дванадцятьох сиріт, а президент Порошенко санкціонував убивства на Донбасі[330]. Один із російських козаків сказав журналістам, що приїхав сюди «боротися проти фашистів і нацистів». Ці побрехеньки стрімко посилили українофобію у ставленні до уряду Євромайдану та українських військових: «Я прочитав статтю про те, як десь у Луганській області українські національні гвардійці знайшла ветерана Другої світової війни, вдягнули його у [парадну] форму та перерізали йому горло»[331].

Брехню прищеплюють навіть учням російських початкових і середніх шкіл, коли їх відвідують лектори, які намагаються навчати дітей «патріотизму і родинним цінностям». Відставний актор Іван Агулов розповів дітям у російській школі сфабриковану історію про розп’ятого хлопчика, упереджено додавши від себе, що начебто «кілька місяців дощі не могли змити кров». Попри протести батьків з приводу того, що через ці уроки їхні діти увечері не можуть заснути, директорка школи підтримала Агулова, а сам він сказав: «Вони [діти] повинні знати, що таке фашизм і до чого це призводить»[332]. Українських солдатів, які нібито вчинили ці звірства, Агулов назвав «бестіями і фашистами»[333].

Ще одна нахабна брехня стверджувала, наче в копальні на Донеччині після відступу українських військ виявили «масове поховання» 80 жертв «фашистів» із відрізаними вухами, в тому числі обезголовленої вагітної жінки[334]. Хоча цифра у 80 жертв була названа «загальновідомим фактом», що розпалювало гнів і недовіру, це твердження не мало жодного фактичного підґрунтя. Мешканці Донбасу відтворювали коментарі російського телебачення, говорячи: «Вони [«київські фашисти»] хочуть нас знищити»[335]. Один російський православний священик на Уралі благословив добровольців, які вирушали в Україну, щоб боротися проти «фашистської нечисті»[336]; інший священик допомагав катувати українських військовополонених, б’ючи їх хрестом по голові[337]. А колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, архітектора Східного партнерства ЄС, російська пропаганда сміховинно назвала агентом ЦРУ в молоді роки, що начебто було зумовлено його бажанням помститися Росії за поразку Швеції в 1709 році.

Брехня й обман, що поширюються телеканалами Росії, а також «ДНР» і «ЛНР», служать «посиленню ненависті та розколу»[338]. Молодий український солдат, пересуваючись на БМП, підірвався на міні, що відірвала частину його тіла й закинула на телеграфний стовп. Російський найманець на Донбасі зауважив з цього приводу: «Це моє улюблене видовище: нацист висить на дроті. Врешті-решт, є Бог на небі»[339]. Шалена українофобія після перемоги Євромайдану призвела до силового протистояння у Харкові й Одесі навесні 2014 року. Проросійські активісти, охороняючи велетенський пам’ятник Леніну в Харкові, тим самим наче давали знак: «Фашисти, не випробовуйте терпіння Харкова», і застерігали Київ від «репресій» проти російськомовних громадян України[340]. Російське телебачення так інтенсивно поширювало пропаганду ненависті, що захисники харківського пам’ятника Леніну казали журналістам канадської CBC: «Як я можу підтримувати державу, яка оголосила мені війну?»[341]. Велетенський пам’ятник Леніну в Харкові демонтували у вересні 2014 року. Російська розвідка навчала та платила місцевим бойовикам з «Оплоту», щоб ті били «фашистів» у Харкові, а молодих прихильників Євромайдану витягували із будівель органів влади й жорстоко лупцювали під оплески натовпу, захопленого таким жорстоким поводженням[342].

На Євромайдані загинули 17 співробітників МВС: семеро з «Беркута» і десятеро з внутрішніх військ, у т. ч. троє з Криму та четверо з Харкова. Офіцерам міліції із підрозділу «Беркут», які брали участь у вбивстві беззбройних демонстрантів Євромайдану, місцеві мешканці аплодували, коли вони поверталися до Донецька та Криму[343]. Десятеро офіцерів «Беркута», звинувачених у веденні снайперського вогню по натовпу під час Євромайдану, втекли до Росії, де їм надали російське громадянство.

Навесні 2014 року мирні проукраїнські демонстранти та прихильники Євромайдану в Донецьку, Луганську, Харкові й Одесі були атаковані, позаяк «будь-який противник розділення країни на шматки автоматично оголошувався ними фашистом, майданутым, бандерівцем і взагалі ворогом та нелюдом. І навіть якщо реально ви при цьому не були фашистом, не підтримували Майдан і не були бандерівцем, в їхніх очах “так не буває”. Ви — ворог»[344].

Ключовою постаттю путінської пропаганди, російських політичних технологій та ідеологічного дискурсу є давній радник Путіна Сурков, добре відомий розробкою концепції «суверенної демократії», покликаної описати путінський режим. Роками він був головним маніпулятором у політичній системі, де «кожен політик був актором, що діяв за сценарієм Суркова»[345]. Російська «драматургія» мала свою власну логіку і «вже давно втратила зв’язок із реальністю чи реальними наслідками для світу», манджаючи на високій швидкості Україною, Сирією та іншими країнами, «наче засліплена від наркотиків»[346]. Російська пропаганда пов’язує зовнішню політику США і просування демократії на Близькому Сході із нацизмом і закликає Росію не відступати, позаяк «за Сирією пролягає російський кордон»[347]. Подібна заява пролунала за два роки до початку військової інтервенції РФ у Сирії 2015 року.

Російські лідери та громадськість вірять пропаганді, яку поширюють російські ЗМІ, фахівці з піару та політологи, оскільки «замість політики вона пропонує мистецтво перформансу. Замість дебатів — видовище. Замість проблем — “драматургію”. А замість реальності — вигадку»[348]. Редактор російськомовного часопису «Новое время», що виходить у Києві, Віталій Сич зазначив, що російська пропаганда, яка виглядала «сміховинно» в Києві, була «надзвичайно ефективною» в деяких російськомовних регіонах України, а тим паче в Росії, ЗМІ якої представляли всьому світові Революцію гідності як «незаконний переворот неонацистів, керований і спонсорований США»[349]. Євромайдан, що був «антикримінальною революцією», було «показано як агресивний наступ на все, що російське за культурою, мовою, ідентичністю»[350].

Владіслав Сурков сприяв просуванню таких проросійських організацій, як «Український вибір» Віктора Медведчука, фінансуванню ультраправих політиків і угруповань у Європі та сформулював параметри політичної технології Росії щодо «життєво важливої для системи»[351] України. Сурков давав президентові Януковичу поради щодо сумнозвісних «диктаторських законів» від 16 січня 2014 року, які стали каталізатором насильства у Києві та інших українських містах[352]. Електронні листи зі зламаної хакерами поштової скриньки Суркова переконливо свідчать про роль «православного олігарха» Константіна Малофєєва у підтримці російських маріонеток і демонструють високий рівень впливу РФ на поглиблення політичної дестабілізації та розростання сепаратизму в Україні. Сурков до найменших дрібниць контролював російських маріонеток і сам добирав членів «уряду ДНР»[353]. Другий пакет листів зі зламаної скриньки Суркова підтвердив, що вище керівництво Кремля контролює російських маріонеток, фінансує сепаратистський рух у містах України поза межами Донбасу та провадить пропагандистські кампанії проти українських лідерів.

Сурков також був організатором і учасником інавгураційного з’їзду Слов’янського антифашистського фронту в лютому 2014 року, започаткованого тридцятьма російськими націоналістичними організаціями, як-от Російська громада Криму, «Російська єдність» і Конгрес російських громад[354]. Російські маріонетки на Донбасі описують його як свого «політичного куратора», котрий забезпечував ідеологічне тло для проекту «Новоросії»[355]. Пітер Померанцев характеризує Суркова як чільного радника Путіна в Україні. «Чим є політика Росії в Україні, як не війною у форматі реаліті?»[356]. «ДНР» і «ЛНР» «починалися як фікції, створені олігархами у східних областях України та пропагандистами у Кремлі»[357].

Російська «війна у форматі реаліті» використовувала політичні технології, немислимі для радянських лідерів, і прищеплювала внутрішньо суперечливий образ «фашистів»-українців, які водночас є «братами» Росії, оскільки вони — «один народ». Пілот російського «Аерофлоту» під час рейсу з Москви назвав українців через внутрішній гучномовець «покидьками», «мерзотниками» й «убивцями». «Нічні вовки», банда байкерів на чолі з Алєксандром («Хірургом») Залдостановим (яка є одним із найбільших адресатів фінансування від адміністрації російського президента з-поміж громадських об’єднань), починаючи із 2010 року проводить у Криму щорічні байкерські шоу, що обертаються довкола міфу про «Велику Вітчизняну війну». Залдостанов отримав від російської влади медаль «За повернення Криму»[358]. У серпні 2014 року «Нічні вовки» влаштували шоу з використанням «націоналістичного року, піротехніки, нацистської символіки і танців-тлумачень, щоб зобразити Україну краєм, захопленим фашистами». Були задіяні всі звичні ідеологічні реквізити: американська змова проти Росії, західна русофобія, українська держава, що кишить фашистами, керованими західними ляльководами, російські визволителі Криму, українські звірства на Донбасі та російські воїни, котрі перемагають українських неонацистів і визволяють своїх російських братів. Це видовище обійшлося в мільйони доларів, його транслювали у прямому ефірі на каналі «Россия 2», а проводили в Севастополі, де, як сказав Залдостанов, «ми святкуємо нашу священну перемогу, коли фашизм, як гниле, отруйне тісто, переповнив київську діжу і став розповзатися по всій Україні». Лідерів України він зарахував до тієї ж категорії, що й «вороги, які нас ненавиділи, убили радянську країну й відібрали в неї її територію та армію»[359].

Політична технологія «війни у форматі реаліті» знайшла свій недвозначний вираз у гаслі Партії регіонів «До Європи без фашистів!», проголошеному політичною силою, дуже далекою від європейських цінностей. Ця технологія знайшла своє найбільш повне, орвеллівське втілення у спробах довести, що то Україна, а не Росія винна у вчиненні злочинів проти людяності на Донбасі, тоді як докази, представлені міжнародними організаціями та правозахисними групами, вказують, що головними винуватцями були саме Росія та російські маріонетки[360]. Слідчий комітет РФ закликав до покарання України за «геноцид» проти російськомовного населення східної та південної України[361]. Подібна лицемірна риторика увійшла в моду ще на світанку правління Путіна. У липні 2000 року 345 депутатів Державної думи підтримали резолюцію, що засуджувала «дискримінацію російської мови» в Україні. Вона звинувачувала українську владу і «крайні націоналістичні сили» в нарузі над «нашою історією» і прагненні «звести нездоланну стіну [...] духовного відчуження братніх народів»[362].

Безпідставність цих тверджень засвідчив той факт, що більшість російськомовних громадян України під час війни підтримали Київ, а не Москву. Розслідування міжнародних організацій та доповіді правозахисних організацій щодо конфлікту на Донбасі не узгоджуються з фальшивими звинуваченнями, висунутими Слідчим комітетом Росії, який заявив, що керівники Української держави, її Збройних сил, Нацгвардії та «Правого сектора» буцімто «віддавали накази, спрямовані на повне знищення саме російськомовних громадян» на Донбасі. Останніх, за цією версію, начебто навмисно вбивали, позаяк вони «говорили російською мовою і не бажали впадати в націоналістичну істерію и допустити на свою рідну землю фашистську ідеологію»[363]. Згодом Росія розширила репертуар цієї міфології, стверджуючи, начебто українські націоналісти з Євромайдану раніше воювали на чеченському боці в 1990-х роках. Голова Слідчого комітету РФ Алєксандр Бастрикін оприлюднив химерну заяву про те, що колишній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк наприкінці 1994 — на початку 1995 року нібито воював у Грозному і брав участь у «катуванні та розстрілах полонених військовослужбовців російської армії»[364].

Проте щоб це виглядало не так химерно, російські мас-медії повторили нісенітницю, що вперше виринула на поверхню за рік до того — про те, що український парламент буцімто вимагає від Монголії компенсації за «геноцид українського народу», вчинений у XIII столітті ханом Батиєм, онуком Чингісхана. Оприлюднивши «деталі» вигаданої претензії на компенсацію, російським телеглядачам і читачам друкованих медій повідомили, що голова монгольського парламенту нібито відповів на українські вимоги, заявивши, що його країна виплатить відшкодування лише безпосереднім жертвам хана Батия та членам їхніх родин. Химерні твердження оприлюднили, зокрема, державний інформаційний телеканал «Россия 24», канал РЕН ТВ, державне інформагентство «РИА Новости», видання «Известия», «Независимая газета» і «Комсомольская правда» та багато інших російських ресурсів[365]. Мета фальшивки полягала в тому, щоб виказати насмішку та російське шовіністичне презирство до України як збанкрутілої держави, що спроможна існувати лише за рахунок іноземних грошей.

Заклик Росії до створення міжнародного трибуналу для розслідування «українських злочинів» на Донбасі був нещирим і не мав шансів на втілення; зрештою, Росія голосувала проти формування трибуналу ООН, покликаного розслідувати знищення малазійського авіалайнера рейсу MH17, в результаті якого загинули 298 невинних цивільних осіб. Вимоги Росії не стали більш правдоподібними і завдяки публікації книжки «Трагедія південного сходу України: Біла книга злочинів», де вже на обкладинці було використано фальшиву світлину[366].

Демонізація захисту Україною її незалежності також спиралася на стереотипи щодо українців, які культивувалися в попередні роки путінського правління — наприклад, про те, що українці не мають атрибутів справжньої нації (як Путін свого часу переконував Джорджа Буша), а українська незалежність штучна, бо існує лише завдяки допомозі США, НАТО та ЄС, що прагнуть послабити Росію[367]. Путін стверджував, що російські маріонетки воюють не з українською армією, а з «іноземним легіоном», підтримуваним НАТО, а російське телебачення неодноразово брехало, наче війська НАТО вбудовано в українські збройні сили[368]. Російські бойовики, вирушаючи на війну в Україні, казали, що роблять це, щоб допомогти своїм «російським братам», які протистоять українським воякам, оснащеним натовською зброєю, і воювати проти польських найманців[369]. Коли голландський журналіст Стефан Гайбоом запитав у російських маріонеток на Донбасі, чому вони використовують термін «фашист», співрозмовники не змогли розтлумачити значення цього стереотипу, пояснити, хто такі фашисти і звідки вони взялися; вони лише повторювали фразу: «Фашисти й бандерівці — це одне й те саме!»[370].

«Правий сектор» у російських медіях описували як «американський підрозділ», а отже, організацію, підпорядковану ляльководам із Вашингтона[371], а у сценах допитів українських в’язнів на російському телебаченні постійно повторювалися такі твердження[372].

1. Українські війська укомплектовано симпатиками нацистів.

2. Їх навчає та підтримує Захід.

3. Вони свідомо вбивають цивільне населення.

4. Чинити опір Росії марно, тому українці мусять капітулювати.

РАДЯНСЬКИЙ АНТИУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ

Нападки на український націоналізм розпочалися у 1928–1932 роках, коли більшовицьке керівництво ставлення до націонал-комунізму, що передувало реабілітації Російської імперії, російських націоналістів, воєначальників та істориків. Від середини до кінця 1930-х років радянський режим намагався дедалі більше розмити межу між радянською та російською ідентичностями й російським націоналізмом та радянським патріотизмом. Завдяки «відновленню в часи війни етнічної ієрархії» російський народ став «старшим братом» і «провідним народом»[373].

Український історик, голова Центральної ради Михайло Грушевський, який був членом партії українських есерів, став жертвою цієї переорієнтації в радянській національній політиці. На початку 1930-х років його зарахували до «буржуазних істориків», а погляди вченого заходилися класифікувати як «націонал-фашистські»[374]. У другій половині 1930-х років та під час Другої світової війни, коли російський великодержавний націоналізм було цілковито реабілітовано, поняття «українські націоналісти» фактично стало тотожним «фашистам» і, згодом, «нацистським колабораціоністам». На адресу українських істориків та політичних лідерів, учасників українських військових формувань, які воювали за незалежність, починаючи від козацтва й до сучасності, вірних Української греко-католицької церкви та українців, які відзначилися в боротьбі за незалежність, лунали антинаціоналістичні тиради. Нападки на український націоналізм і уславлення російського націоналізму «звелися до перевиховання народів СРСР задля ототожнення їх із радянською сучасністю і російським імперським минулим»[375].

Від 1940-х років радянські нападки на український націоналізм дедалі більше були спрямовані у бік західних українців, яких, як і в Російській імперії, вважали «зараженими» і відмежовували від російськомовних мешканців сходу та півдня України. «Бандерівці» — це усього лише новіший термін, що прийшов на зміну давнім зневажливим окресленням українських націоналістів, як-от «мазепинці» та «петлюрівці». У Російській імперії українці мусили обирати між тим, щоб «погодитися на переслідування як “мазепинці”, на самознищення як “малороси” чи на зневагу як “хохлы”»[376]. Більшовицька традиція означення західних українців як найбільш підозрілої групи українського народу виникла в 1930-х роках і була скерована проти галичан, які раніше переїхали до радянської України, аби долучитися до кампанії українізації (коренізації)[377]. У часи «великого терору» наприкінці 1930-х років вистачало лише продемонструвати прихильність українській ідентичності, не кажучи про її активне поширення, щоб людину арештували, піддали тортурам і стратили органи НКВС. Таким чином до початку Другої світової війни було винищено значну частину української інтелігенції.

Радянські тиради і стереотипи, скеровані проти західних українців, відродилися під час виборчої кампанії Януковича 2004 року та в риториці депутатів від Партії регіонів на виборах подальших років. Ці політики вимагали, щоб західні українці припинили «нав’язувати свої цінності» східній Україні. «Галичани повинні усвідомлювати, що вони в цій країні нахлібники, і, як і всі нахлібники, повинні знати своє місце. Не нав’язувати свої цінності решті, а розуміти, що ті, хто їх годує, хто їх утримує, мають право на власні цінності», — заявляв депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв. Активісти Партії регіонів та члени уряду Миколи Азарова жорстко критикували галичан за те, що мова, якою вони розмовляють, нібито не є «літературною українською»[378].

Такі доктринерські погляди було глибоко закорінено в риториці радянської доби. Їх також роздмухувала російська телепропаганда, що нагнітала локальну підтримку на Донбасі для насильницької контрреволюції проти «фашистського» Євромайдану. Болдирєв вважав, що українська діаспора в Північній Америці «органічно пов’язана з колабораціоністами періоду Другої світової війни»[379]. Борис Колесніков змальовував демократичну опозицію як «бандерівців» і «бандитів», ворожих до російськомовних громадян, мешканців сходу України та Росії. «Регіонали» та російські пропагандисти також зображали політичних опонентів утриманцями Заходу, які завадили Януковичу стати президентом у 2004 році, а врешті позбавили його влади десять років потому. Подібні обвинувачення звучали на адресу не лише націоналістичних сил, зокрема «Правого сектора» і партії «Свобода», але й Ющенка та націонал-демократів, центристів, скажімо, Віталія Кличка та Петра Порошенка, а також українських журналістів, які критикували Януковича і Путіна. Образ Порошенка, який народився на Одещині, був одним із засновників Партії регіонів, згодом — членом уряду Азарова, а також мав власні підприємства в Росії, може служити прикладом гротескного спотворення поняття «фашизм», до якого вдаються ЗМІ Росії та угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Наприкінці 1940-х — на початку 50-х років члени сталінської керівної верхівки Андрєй Жданов та Лазар Каганович прагнули «до кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України» та «очистити» українську культуру й освітні установи[380]. «Українська проблема» постійно залишалася для радянських та російських лідерів небезпечною заразою; Хрущов заявив на XX з’їзді КПРС у 1956 році, що українці наприкінці Другої світової війни уникнули долі менш численних народів, як-от кримських татар, і не були депортовані «лише тому, що їх надто багато, і нікуди було їх заслати»[381]. Як пише Сергій Плохій, радянські лідери вбачали в українцях найнебезпечніший чинник внутрішньої дестабілізації в СРСР, «найбільш неспокійну та непокірну етнічну меншину»[382]. І дійсно, навіть на останньому відрізку сталінської доби деякі українські читачі дозволяли собі писати протести до газет, критикуючи радянську національну політику й історіографію, що трактували росіян як «старшого брата» та «понижували» українців до «селюків-мужланів». Підпільні націоналістичні організації упродовж 1940 — на початку 1950-х років друкували і розповсюджували листівки та брошури, в яких засуджували національну політику Кремля та російський шовінізм у ставленні до українців[383].

Зображення українців у дусі російського шовінізму не заохочувалося в роки хрущовської «відлиги» та поки радянською Україною керував націонал-комуніст Петро Шелест. Проте 1971 року Шелеста усунули від влади через звинувачення в «національному ухилі», після чого відбувся погром українських інакодумців, культури та освіти — найбільша політико-ідеологічна чистка післясталінської епохи. У 1972–1989 роках, коли республіку очолював Володимир Щербицький, радянська національна політика відзначалася зверхнім ставленням до української мови та культури, що відображало «малоросійський» світогляд української партноменклатури, їхнє ритуальне благоговіння перед «старшим братом». «Таким чином, етнічні українці мусили від імені Москви займатися вигнанням злого духа українського “сепаратистського націоналізму”», і доба Щербицького стала часом масштабних репресій, що тривали до 1987 року[384].

Відвідавши радянську Україну, канадець українського походження Іван Коляска (Джон Коласкі) писав: «Росіяни повсюди демонструють із пихатою зверхністю свою настанову, своє презирство, іноді завуальоване, але часто и неприховане, до української мови, своє відверте відчуття російської переваги»[385]. Якби це сказав український дисидент чи націонал-комуністичний лідер, його чи її звинуватили б у «буржуазному націоналізмі». Іронія полягає в тому, що Коласкі не належав до жодного із угруповань емігрантської ОУН, натомість до того моменту був прорадянським українсько-канадським комуністом.

Починаючи від 1960-х років радянська антинаціоналістична риторика була скерована проти угруповань ОУН в середовищі еміграції, націоналістів у СРСР, демократично орієнтованих дисидентів і націонал-комуністів, гуртом означених як «буржуазні націоналісти», що нагадує сучасне еластичне використання терміну «фашисти». Радянське розуміння «буржуазних націоналістів» було дуже широким і стосувалося окремих осіб і груп активістів у радянській Україні та на Заході, які пропагували демократію та права людини, патріотів і патріоток, які захищали українську мову та культуру, поміркованих, які підтримували ширшу автономію для радянської України в умовах вільної конфедерації радянських республік, націоналістів і націоналісток, які вимагали незалежності України від СРСР.

Культ і міфи «Великої Вітчизняної війни» поширювалися Брєжнєвим починаючи з середини 1960-х років, а за часів Путіна пропаганда зробила їх новою релігією владного режиму. Мілітарний міф має важливе значення для виховання у росіян почуття власної ексклюзивності. Ані для брєжнєвського, ані для путінського режимів він не був можливим без уславлення Сталіна[386]. Сучасному Кремлю, що обрав своєю ідеологічною основою «оксамитовий сталінізм», цей міф дозволяє відвертати увагу від злочинів проти людяності, вчинених Сталіним та його поплічниками[387]. «Оксамитовий сталінізм», замаскований під патріотизм, залишається «старою сумішшю російського православ’я, державного націоналізму та самодержавства»[388]. 9 травня стало найважливішим державним святом в СРСР після 1965 року — тоді ж, коли Брєжнєв зупинив кампанію десталінізацїї, — та у пострадянській Росії.

Радянська ідентичність була заснована саме на пам’яті про «Велику Вітчизняну війну». Інтенсивне відзначення її ювілеїв у 1965–1985 роках запам’яталося майбутнім російським і українським очільникам, серед яких були і Путін, і Янукович. Переможна війна як ідеологема набула видимих обрисів у медалях радянських ветеранів, радянських прапорах і емблемах, зображеннях Сталіна й Червоної армії, сакральних символах Російської православної церкви та свастиках, намальованих на тризубах, уживаних під час військових нападів на уявних українських «фашистів». Радянські ідеологічні мотиви, відроджені в путінській Росії, знайшли вираження у гаслах на кшталт «Бий фашистського звіра!»[389]. Деякі мешканці Донбасу закликали Росію визволити їх від українців, які є «тиранами» і «гіршими за фашистів». У коментарі на каналі «Россия-1» наголошувалося, що нацистська Німеччина ставилася до радянських людей краще, ніж Україна чинить з власним народом. «Вони — варвари, справжні фашисти!»[390].

Російські очільники закликали європейських лідерів зупинити піднесення «нових Бандер і Шухевичів» та припинити підтримку Євромайдану, оскільки цим вони начебто «заохочували український нацизм». Ці вимоги мають орвеллівську природу, оскільки Путін підтримує скеровану проти ЄС коаліцію націоналістів, фашистів і неонацистів, які здобули широку електоральну підтримку в багатьох європейських країнах. Французький «Національний фронт», одна з найпопулярніших ультраправих партій Європи, наприкінці 2014 року отримав від Росії $11,7 млн. «позики» (насправді це був подарунок). У березні 2015 року лояльна Путіну російська націоналістична партія «Вітчизна» («Родина») організувала зустріч 150 представників європейських націоналістичних та фашистських партій на Міжнародному російському консервативному форумі[391].

Ресталінізація у минулому й сьогодні спирається на глибоке відчуття радянської ностальгії, російський великодержавний націоналізм, амбівалентне ставлення до демократії та змішування російської й радянської ідентичностей[392]. Друга важлива складова культу полягала у довічному єднанні українців та росіян як «братніх народів», а ті «націоналісти», які виступали проти цього єднання, є за визначенням «нацистськими запроданцями», котрі зрадили радянську батьківщину. Кліффорд Гедді та Фіона Гілл[393] пишуть, що для Путіна цей міф дуже особистий, позаяк його батько був одним із небагатьох уцілілих службовців підрозділу НКВС, відправленого до окупованої нацистами Естонії.

Отже, у брєжнєвському СРСР та путінській Росії антиукраїнський націоналізм неодмінно супроводжувався пропагандою культу війни та ресталінізацією. У 2014 році Путін спробував пов’язати їх іще міцніше, декларуючи, що російська батьківщина, нехтуючи міжнародним правом та чинними угодами з Україною, має право та обов’язок захищати етнічних росіян і російськомовних у Криму від «фашистів», що прийшли до влади за допомогою Заходу. Такі претензії не були нічим новим. У Москві неодноразово використовували аргумент «запрошення» до іноземних країн задля їхнього захисту: України від польсько-литовської Речі Посполитої (XVII ст.), Грузії від Османської імперії (XVIII ст.), Чехословаччини від НАТО (1968), Афганістану від Пакистану (1979), врешті, мешканців Криму від пронатовських українців (2014).

Слід додати сюди також російський еквівалент «тягаря білої людини» — давнє російське прагнення до повторного зближення та возз’єднання історичних «русских» земель. Путін, стверджуючи, ніби Крим — це російська територія з історичної, культурної та мовної перспективи, посилався на історію Київської Русі та хрещення великого князя Володимира на півострові[394].

У 1930-х — 80-х роках радянська історіографія зображала Київську Русь як місце народження «братніх» народів, запозичивши від царських часів теорію правонаступництва Київської Русі, звідки державницьку традицію було «перенесено» до Володимиро-Суздальського князівства, Московії, а відтак Російської імперії та СРСР. У російській імперській історіографії українці не мали історичного коріння поза єдністю з Росією (прагнення до якої нібито було засвідчено у Переяславській угоді 1654 року), а також не могли існувати поза межами сфери впливу Росії та «російського світу»[395].

«Велика Вітчизняна війна» була протиотрутою для тих радянських і російських лідерів зі сталінськими та російськими націоналістичними ідеологічними симпатіями, які хотіли припинити десталінізаційні кампанії 1950-х — 1960-х і кінця 1980-х років. Культ війни в добу Брєжнєва і в путінській Росії покриває сталінські злочини проти людяності та, «пригнічуючи пам’ять про ҐУЛАҐ, переназиває та пригнічує пам’ять про ірраціональні, невиправдані страждання жертв радянської системи»[396]. Путін є спадкоємцем брєжнєвської традиції приховування сталінських злочинів, натомість він зосереджує увагу на тому, як генералісимус Сталін здолав нацистів і перетворив СРСР на ядерну наддержаву, яка втішалася міжнародною повагою і яку боялися в усьому світі.

Представники антисталінського крила в радянському керівництві, навпаки, зосереджувалися на масових злочинах 1930-х років та жертвах, понесених у Другій світовій війні, на неготовності Червоної армії та причинах її катастрофічних поразок після німецького вторгнення, на депортаціях із Західної України та із трьох республік Балтії до Сибіру (хоча й вони до останнього намагалися утриматися від розкриття документів про пакт Молотова-Ріббентропа та знищення полонених польських офіцерів у Катинському лісі). Перемога у війні з Гітлером, з точки зору антисталінців, була не лише наслідком діяльності Сталіна, а передусім зусиль усіх радянських народів[397].

У брєжнєвському СРСР «Велику Вітчизняну війну» використовували для мобілізації «дедалі більш невдоволеної, відчуженої та схильної до алкоголю молоді»[398]. Подібні мотиви прискорили дрейф Путіна до російського націоналізму та мілітаристських міфів, коли він повернувся до президентського кабінету після масових демократичних протестів 2011–2012 років. За Брєжнєва влада намагалася використати міфологію війни, аби вберегти радянську молодь від впливу ідей «Празької весни» та дисидентів і змусити населення загалом шанобливо ставитися до комуністичної ідеології. Культ війни мобілізував молодь на «військово-патріотичне виховання», єднав її з ветеранами та сприяв повазі до старших. Війна була «резервуаром національних страждань, які слід було використовувати знову й знову, щоб мобілізувати лояльність, підтримувати порядок і досягти якоїсь подоби енергії, щоб протистояти національній апатії, що зростала»[399]. Тими самими причинами можна пояснити широке використання Путіним воєнної міфології в сучасній Росії[400].

Починаючи з середини 1960-х і до 1980-х років у Радянському Союзі сформувався багатошаровий воєнний культ. Він включав «безліч святих, сакральні реліквії та жорстку майстерну оповідь про війну»[401]. У часи соціалізації Путіна брєжнєвська система «напрочуд потужно»[402] мілітаризувала радянську молодь, використовуючи для цього структури Комуністичної партії, Всесоюзної піонерської організації, комсомолу й напіввійськового ДТСААФ (Добровільного товариства співпраці з армією, авіацією та флотом). Юнаки та дівчата оглядали місця бойових дій та військові музеї, зустрічалися з ветеранами, влаштовували шкільні виставки та святкові вечори, брали участь у військових іграх і таборах військової підготовки, у ритуалах почесної варти, публічно присягали, марширували в одностроях і вимахували прапорами.

Значна частина цього культу «зяяла величезним лицемірством», адже історією «Великої Вітчизняної війни» цілеспрямовано маніпулювали, перекручували її та «посипали блискітками задля обслуговування політичних потреб тих, хто керував країною»[403]. Ідеологічне бичування українських націоналістів також було нерозривно пов’язане із радянським (а пізніше російським) воєнним культом. Вихваляння «полководця» Сталіна призвело до того, що 1930-ті роки поставали не як десятиріччя масових злочинів, а як славна епоха індустріалізації, завдяки якій потужна радянська держава змогла врятувати Європу від «фашизму»[404].

Комуністична партія України та КДБ пов’язували «український буржуазний націоналізм» із фашизмом і нацистськими колабораціоністами часів Другої світової війни, українською еміграцією, п’ятою колоною антикомуністів, котрі за підтримки західних спецслужб прагнуть знищити Радянський Союз. З кінця 1960-х і до кінця 1980-х років КПРС та КДБ дедалі частіше розглядали виступи дисидентів і політичної опозиції на захист української мови та культури як вияв «українського націоналізму». Коли хтось публічно пишався тим, що розмовляє українською, то таку особу КДБ негайно підозрювало в ідеологічно-підривній діяльності. Націоналістичний активіст Анатолій Лупиніс розповів, як його запитували в КДБ на допиті: «Чому ви спілкуєтеся виключно українською? Що спонукало вас, особу, яка упродовж перших трьох років навчання в інституті розмовляла російською мовою, почати говорити українською? Чи ви не знаєте, що офіційною мовою в нашій країні є російська, і що в майбутньому всі народи говоритимуть російською? Чому ви відростили вуса?»[405].

За кілька десятиліть потому це «полювання на відьом» отримало друге життя на окупованих землях Криму і Донбасу, де особу могли затримати за розмову українською й демонстрацію українського прапора або ретроспективно засудити за участь у Євромайдані чи мітингах на підтримку єдності країни[406].

Зневажливі погляди та стереотипи щодо української мови, культури й історії, що були поширені у лавах Партії регіонів, КПУ, російських маріонеток на Донбасі та серед російських очільників, закорінені в епосі брєжнєвського «застою». Олександр Мотиль зазначає: «У письменстві українських дисидентів часто повторюється скарга, що співгромадяни знущалися з них, коли вони говорили українською, і казали їм розмовляти “людською”, тобто російською мовою»[407]. Такі погляди залишили незгладний відбиток, і навесні 2014 року українські журналісти, які подорожували до Криму та Донецька, переконалися, що вживання української мови автоматично робило їх підозрілими у прихильності до Євромайдану та «західноукраїнськими бандерами»[408]. Ця традиція відсилає нас до 1960–1970-х років, до радянських ідеологічних звинувачень української мови у тому, що це «бандерівська мова»[409]. Мешканець Луганська розповів про те, що віддає перевагу єдності з Росією, а не з «фашистським Києвом», а причина полягає в тому, що він не бажає говорити «цією телячою», тобто українською, мовою[410]. В 1990-х роках Анна Фурньє виявила, що київські школярі не бажають говорити українською у класі через побоювання видатися надто «націоналістичними»[411].

Попри те, що в роки Другої світової війни чимало росіян добровільно служили у збройних силах нацистської Німеччини, брєжнєвсько-андроповські КПРС і КДБ утримувалися від ідеологічних кампаній проти росіян-емігрантів і не звинувачували їх у співпраці з нацистами. Утворений російськими емігрантами у 1930-х роках НТС під час Другої світової війни надихався ідеями колабораціоністського руху генерала Власова, проте його члени ніколи не перебували в переліку головних мішеней радянської пропаганди, оскільки не становили загрози територіальній цілісності СРСР. Радянські спецслужби здійснювали операції проти НТС, але не намагалися фізично знищити його лідерів, на відміну від чільних українських націоналістів, які розглядалися як джерело реальних небезпек для системи.

Російські націоналісти не були сепаратистами і не намагалися відокремитись від СРСР. Натомість привілейований статус російської мови та культури означав, що російські дисиденти та антикомуністичні емігранти майже не мали підстав скаржитися на національну дискримінацію. Росіян, які виступали проти радянського режиму, не звинувачували в «буржуазному націоналізмі», оскільки вони, подібно до англійців у Великій Британії, не прагнули створення окремої держави. У 1991 році керівництво Російської РФСР просто не бачило потреби у проголошенні державної незалежності[412], тоді як Україна 24 серпня проголосила себе незалежною державою. Двадцять три роки потому, 24 серпня 2014 року, регулярні частини збройних сил РФ вторглися на схід України поблизу Іловайська і Новоазовська — і такі календарні збіги в історії української кризи повторювалися неодноразово (див. Таблицю).

Таблиця 1.

Збіг чи умисна зневага? Важливі дати російсько-української кризи

Радянський режим витрачав чималі ресурси на засудження «буржуазного націоналізму» у себе вдома та за кордоном аж до кінця 1980-х років. Низка найгучніших кампаній проти українських емігрантів у 1980-х роках супроводжувалися міжнародним полюванням на гаданих «військових злочинців» у Канаді, Великобританії та США. У 1960 році Радянський Союз створив контрольоване КДБ Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (широко відоме як Товариство «Україна»), що спеціалізувалося на нападах на українську «націоналістичну» еміграцію. Подібні товариства були створені також для литовців, латишів і естонців, але не для росіян. Газета «Вісті з України», що виходила раз на два тижні, та її англомовний еквівалент «News from Ukraine», обидві доступні лише за межами СРСР, стали основним інструментом поширення дезінформації та обвинувачень проти окремих членів української діаспори, яких зображали як «нацистських колабораціоністів». Ці газети містили інформацію про судові процеси над українськими «націоналістами» в СРСР та аналіз підступних засобів, якими українські емігрантські організації буцімто прагнули підірвати радянську владу за підтримки західних розвідок та місцевих агентів.

КДБ спеціалізувався на пошукові зв’язків «націоналістичної» еміграції з українськими дисидентами та культурними діячами, намагаючись довести, що то були не автентичні внутрішні рухи, а змови, натхненні іноземними «нацистськими військовими злочинцями» та західними спецслужбами. Традиція пояснення опозиційної активності як справи рук Заходу закріпилася в російському та білоруському законодавстві, яке визначає НУО, що мають підтримку з-за кордону, як «іноземних агентів». Партія регіонів та КПУ також намагалися запровадити схожі норми в Україні, проте їм бракувало голосів у парламенті аж до січня 2014 року, коли прийняті в неконституційний спосіб «диктаторські закони» лише прискорили падіння режиму Януковича.

УКРАЇНОФОБІЯ І РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ В ПУТІНСЬКІЙ РОСІЇ

Російські очільники, які ностальгують за Радянським Союзом і сталінським всевладдям, також упевнені, що росіяни та українці — це один народ (ця точка зору суперечить офіційному радянському визнанню українців окремим народом). Путін неодноразово заявляв, що між українцями та росіянами немає різниці, що вони — «один народ»[413]. Шовіністичні погляди, загальноприйняті сьогодні серед російського керівництва, не дочекалися майже жодного аналізу в західних наукових дослідженнях українсько-російської кризи.

Міфологія «дружби народів», сформульована творцями радянської національної політики, пропагувала її як своєрідну наднаціональну «уявлену спільноту» багатонаціонального радянського народу[414], сформованого Росією, що існувала століттями. Така міфологія виключала об’єктивну оцінку українсько-російських відносин, оскільки не могла адекватно порадити собі з військовими конфліктами між обома країнами, як-от у 1709 та 1917–1920 роках, або наслідками культурної денаціоналізації України та масових злочинів проти людяності.

Друга суперечність полягає в тому, що Росія мусить порадити собі з незручними реальними фактами, котрі були відомі й раніше, проте виглядають цілком інакше після 2014 року. Якщо українці та росіяни є «братніми народами», то чому лише меншість українців підтримує приєднання своєї країни до Митного та Євразійського союзів? Чи дійсно всі українці, не зацікавлені в союзництві, є «фашистами», позаяк вони, особливо після анексії Криму та початку гібридної війни на сході України, не хочуть бути частиною «російського світу»? Українців, які прагнуть незалежності від Росії, зображують «прихильниками фашистів» і «русофобами»[415]. Якщо така значна кількість українців справді є «фашистами», які привели до влади лідерів Євромайдану, влаштувавши «нацистський державний переворот», чому ж так мало з них голосували за націоналістичних кандидатів та їхні партії на президентських і парламентських виборах 2014 року[416]? На виборах 2014 року українські ультраправі отримали тільки третину голосів, здобутих ними за три роки до того. Націоналістична партія «Свобода» лише один раз увійшла до парламенту, і це було під час президентства Януковича, а не Ющенка чи Порошенка. «Правий сектор», який зазвичай демонізують у російських мас-медіях, не став парламентською політичною партією, хоча його лідер Дмитро Ярош став депутатом завдяки перемозі в мажоритарному окрузі. Хоча у лавах «Свободи» дійсно є прихильники фашистських поглядів, члени цієї партії та «Правого сектора» здебільшого є консервативними націоналістами. Ідеологічно найближчим до неонацизму серед українських політичних сил є Національний корпус, витоки якого пов’язані із Соціал-націоналістичною асамблеєю (СНА), що відмовилася підтримати започатковану Олегом Тягнибоком модернізацію колишньої Соціал-націоналістичної партії 2004 року. СНА та Національний корпус опосередковано пов’язані зі спецпідрозділом Національної гвардії «Азов», значну частину бійців якого складають російськомовні вихідці зі східноукраїнських регіонів. Таким чином, хоч би як іронічно це не звучало, крайні форми сучасного українського націоналізму варто шукати не так на заході, як на сході України.

Найбільшу концентрацію нацистів і фашистів на Донбасі витворює присутність російських націоналістичних угруповань (як-от РНЄ) та європейських фашистських груп. Російські націоналістичні добровольці заперечують звинувачення в нацизмі, стверджуючи, буцімто витатуювані в них на передпліччях свастики є «стародавніми слов’янськими символами»[417]. Між тим, один із російських нацистів-антисемітів, який воював на Донбасі, мав на руці татуювання із зображенням Гітлера[418]. Істинні російські фашисти їздили на Донбас воювати з російськомовними українцями-«фашистами», військовослужбовцями Збройних сил і Національної гвардії. Олександр Кравцов, один із лідерів російських маріонеток із луганської «Молодої гвардії», який мав тісні зв’язки з Прогресивною соціалістичною партією, розмістив на своїх сторінках у Facebook та ВКонтакте «неонацистські та язичницькі символи», які він запозичив, зокрема, з веб-сторінки неонацистської організації «Слов’янський союз»[419].

Упродовж XX століття найбільші злочини у Криму здійснювалися Кремлем, а не міфічними «українськими націоналістами». Партія регіонів, КПУ та основні російські політичні партії, передусім націоналісти та комуністи, підтримували посилання Сталіна на діяльність «нацистських колабораціоністів», яким той скористався, щоб виправдати депортацію кримських татар до Центральної Азії та Сибіру в 1944 році. Не дивно, що щорічне народне вшанування пам’яті про цю трагедію було заборонене після російської анексії Криму[420].

Неправильне тлумачення радянської та російської міфології «дружби народів» призвело до плутанини в політиці. Путін недоречно сказав президентові США про значну кількість «росіян», які мешкають в Україні, змішавши разом російськомовних й етнічних росіян, щоб таким чином досягти цифри у «сімнадцять мільйонів»[421]. Проте російськомовні мешканці України — це не те саме, що етнічні росіяни, і не всі етнічні росіяни та російськомовні мешканці України підтримують Путіна, «Новоросію» чи «російський світ».

Оскільки чимало російськомовних громадян підтримують Київ, було б неправильно визначати конфлікт на Донбасі як «громадянську війну» між тими, хто розмовляє українською та російською мовами. «Насправді цей конфлікт подібний до Франкенштейна, штучно створеного російським урядом, який народився від брутального зовнішнього поштовху військової сили та вторгнення» і в якому роль «хореографа захоплення східної України» дісталася ГРУ[422]. Цей конфлікт більше схожий на зіткнення між конкуруючими українським/європейським і «русскомирским» цивілізаційними проектами[423], яке Стівен Шульман раніше описав як змагання між «етнічною українською» та «східнослов’янською» ідентичностями[424]. «Східнослов’янська» ідентичність тут поєднує в собі суміш етнічної та імперської російської та радянської колективних ідентифікацій. Українці та росіяни, ті, яким притаманна радянська ностальгія й ті, «хто прагне збереження імперії», підтримують російських маріонеток на Донбасі. Натомість ті, «кому більше несила терпіти збереження її впливу», виступили проти них[425].

БОРОТЬБА ЗА ІСТОРІЮ

Радянські та російські ідеологічні тиради проти «українського націоналізму» супроводжуються уславленням Сталіна. Сучасні російські лідери принципово не згодні з декомунізацією України[426], вшануванням пам’яті про Голодомор як великий радянський злочин і вияв геноциду, скоєного проти українського народу, а особливо з реабілітацією українських націоналістичних груп. У 2009–2012 роках президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв створив Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, покликану «захищати Росію від фальсифікаторів історії й тих, хто заперечуватиме радянський внесок у перемогу в Другій світовій війні»[427]. У серпні 2009 року Мєдвєдєв надіслав президентові Ющенку «послання», де стверджував:

«Російсько-українські відносини зазнають випробувань також унаслідок дотримання Вашою адміністрацією лінії на перегляд спільної історії, героїзації нацистських поплічників, звеличування ролі радикальних націоналістів і нав’язування міжнародній спільноті націоналістично забарвлених трактувань масового голоду 1932–1933 років в СРСР як “геноциду українського народу”»[428].

Російська кампанія проти української інтерпретації Голодомору була настільки всеохоплюючою, що навіть твори видатного правника Рафаеля Лемкіна, який запровадив сам термін «геноцид», потрапили до Федерального списку екстремістських матеріалів. Янукович втілив вимоги Росії, відмовившись від позиції щодо Голодомору, якої дотримувалися троє попередніх українських президентів, і погодившись із російським поглядом на голод як спільне лихо народів СРСР. Після окупації Росією Криму сам термін «Голодомор» був тут заборонений, а книги про голод класифікують як «екстремістські».

Реабілітація Сталіна спонукала Путіна боронити пакт Молотова-Ріббентропа і звинуватити Польщу в тому, що саме вона винна в нападі нацистської Німеччини, адже раніше колаборувала з нацистами під час розпаду Чехословаччини. Путін стверджував, що СРСР не вторгся до Польщі у 1939 році, а лише повернув втрачену ним територію, подібно до того, як Росія не загарбала, а «повернула» Крим. Путін, здавалося, не знає, коли слід зупинитися, стверджуючи, буцімто Голокост був спільним злочином поляків та німецьких нацистів[429].

Путін і Мєдвєдєв зайняли жорстку позицію, прагнучи монополізувати радянську перемогу в Другій світовій війні. Путін стверджував, що Росія виграла би війну навіть без України, що звучало дивно, адже тоді загинуло 8–10 мільйонів українців, а два мільйони були змушені до рабської праці в Німеччині (в тому числі й батько автора цієї книжки). Більшість битв, у яких СРСР брав участь, відбулися на терені радянської України, існувало чотири Українських фронти, 2072 українців було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, українські солдати звільняли Аушвіц, а українець Олександр Берест брав участь у встановленні прапора перемоги над Берліном. У 2015 році МЗС Польщі пояснило своє небажання запрошувати Путіна на меморіальні урочистості з нагоди 70-річчя звільнення Аушвіца, заявивши, що його звільнили не російські, а українські воїни. Польський сенат відмовився спільно з Росією засудити націоналістичні угруповання в Україні, популярність яких дедалі зростала, з огляду на російську політику.

Ще однією причиною суперечки стало те, що президенти Ющенко й Порошенко за прикладом західних країн воліли відзначати річницю завершення війни в Європі 8, а не 9 травня, як це робили в Радянському Союзі та Росії. У травні 2015 року українське телебачення показало рекламний матеріал, у якому радянські ветерани, котрі захищали радянську Україну, єдналися з молодими солдатами, які захищають Україну сьогодні. Натомість День перемоги в Росії був «упакований як споживча розвага патріотичної тематики»[430].

УКРАЇНОФОБІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: ДОНБАС ЯНУКОВИЧА ТА КРИМ

Очільники пострадянської України відродили радянський антинаціоналізм під час виборів 2002 й 2004 років у відповідь на загрозу, яку вони бачили у Вікторові Ющенку та очолюваному ним блоці «Наша Україна»[431]. Ідеологію цієї політичної сили вони називали «нашизмом», цілеспрямовано апелюючи до схожого за звучанням слова «нацизм». «Антифашистські» ярлики, наліплювані в радянському стилі на опозицію, повернулися на виборах 2004 року, коли кампанія проти Ющенка зосередилася на антиамериканській риториці[432]. Отож, українофобія не з’явилася нізвідки в 2013–2014 роках, а була прямим продовженням ідей, ідентичності та шовінізму, глибоко закорінених у минулому Росії та СРСР. Недарма близький до Кремля Сєрґєй Ґлазьєв ще до Помаранчевої революції охарактеризував Україну, яку очолювали представники східних регіонів Кучма та Янукович, як вотчину «послідовників Мазепи та Бандери»[433].

Напередодні виборів 2004 року в секретних інструкціях Банкової ЗМІ та представникам президента в областях рекомендувалося розігрувати карту загрози можливого приходу Ющенка до влади за допомогою «націоналістів, олігархів та екстремістів»[434]. Ще за рік до виборів, у жовтні 2003 року, коли «Наша Україна» планувала провести з’їзд у Донецьку, там з’явилися рекламні щити, на яких уявний Ющенко піднімав руку в нацистському вітанні. У телевізійних програмах, фінансованих Партією регіонів, нацистські паради часів Другої світової війни постійно ставили поруч із виборчою кампанією Ющенка. За словами українського письменника Юрія Андруховича, донецькі очільники зображували лідера опозиції «націоналістичним монстром», «фашистом» і «нацистом». Вплив «антифашистської» (антиющенківської) передвиборчої пропаганди 2004 року можна легко зауважити у словах наляканого пенсіонера, який казав: «Якщо переможе Ющенко, повернуться нацисти. Нещодавно я був на заході України і бачив колони іноземних військ, фашистів. Якщо буде війна, я воюватиму до останнього набою»[435].

Список зруйнованих і ушкоджених на сході України пам’ятників був набагато довшим, ніж на заході. Українські прапори публічно спалювали до або під час українських національних свят. Носії «негативної ідентичності» у Криму й на Донбасі, тобто українці, які зверхньо дивилися на співвітчизників, що не прийняли «вищої» російської культури, наполягали на консервативних цінностях російського православ’я, культі «Великої Вітчизняної війни», захисті російської мови та культури і міфах про те, що Донбас «годує» Україну.

Культивування російського націоналізму та підтримка східнослов’янської православної цивілізації в межах «російського світу» означали, що «риторика Кремля більш-менш збігається з політикою ідентичності Партії регіонів»[436]. Найгаласливішими з-поміж очільників антинаціоналістичних кампаній були депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко та міністр освіти Дмитро Табачник. Ці двоє розпочали кампанію проти лідерів українських націоналістів одразу ж після обрання Ющенка президентом. У липні 2013 року Колесніченко, відомий своїми націоналістичними поглядами, відкритою українофобією та гомофобією[437], виступив з ініціативою створення центру з розслідування нацистських військових злочинів в Україні. Центр так і не встигли створити до втечі Януковича з України на початку наступного року Колесніченків центр мав бути афілійований із керованим ним Міжнародним антифашистським фронтом, подібним до організації «Світ без нацизму», формально створеної 2010 року в Україні, але де-факто базованої в РФ. Під час Євромайдану Колесніченко використовував відповідну риторику, вимагаючи від влади «покарати неонацистів»[438].

Табачник називав правління Ющенка «фашизмом на марші» — цю фразу можна було б запозичити з будь-якого ідеологічного посібника комуністичної партії. У роки президентства Віктора Ющенка Табачник, спираючись на радянську ідеологічну пропаганду, написав у співавторстві з колишнім заввіділу ЦК КПРС Георгієм Крючковим книжку, в якій вони попереджали про небезпеку «фашизму» в Україні. Цей термін він уживав стосовно усіх прихильників Помаранчевої революції[439]. Запропонована Табачником нова концепція шкільних підручників передбачала відродження радянських поглядів на українських націоналістів як «убивць» і «нацистських колабораціоністів». Табачник наполегливо стверджував, що «Бандера і Шухевич залишаться в історії як націоналісти й організатори масових убивств, але водночас вони ще й назавжди будуть заплямовані колабораціонізмом»[440].

Партія регіонів широко використовувала проти опонентів із середовища демократів і націоналістів «антифашистську» риторику, перебуваючи і в опозиції, і при владі (2006–2007, 2010–2014). Її головною метою було маніпулювання та забезпечення переобрання Януковича на виборах 2015 року:

1. Здатність ВО «Батьківщина» боротися за владу було обмежено через судові переслідування, підкуп депутатів та ув’язнення лідера партії Юлії Тимошенко, що мало на меті позбавити її змоги брати участь у президентських та парламентських виборах.

2. Віталія Кличка та очолювану ним партію УДАР привернуло на свій бік газове лобі в уряді Миколи Азарова, міністром якого був майбутній союзник Кличка Петро Порошенко.

3. Олег Тягнибок і його партія «Свобода» отримали фінансову підтримку — спочатку від олігарха Ігоря Коломойського, а згодом від депутатів-«регіоналів», зокрема Андрія Клюєва — та здобули широкий доступ до телебачення (зокрема, каналу «Інтер», що належав газовому лобі). Завдяки цьому 2012 року «Свобода» увійшла до парламенту з 10% голосів. Підсумки парламентських перегонів 2012 року та більш ранніх місцевих виборів 2009–2010 років «лише зміцнили підозру, що “Свобода” користується прихованою підтримкою»[441]. Одним зі сценаріїв, що готувалися до чергових президентських виборів 2015 року, було повторення Януковичем перемоги Леоніда Кучми у 1999-му. Успіх Кучми тоді пояснювався голосуванням не так за нього, як проти лідера комуністів Петра Симоненка; цього разу «проєвропейський політик» Янукович мав здолати у другому турі «фашиста» Тягнибока.

Риторика Партії регіонів сприяла підвищенню політичної температури напередодні Євромайдану, що призвело до запеклого конфлікту. У заявах і публікаціях представників Партії регіонів повторювалися такі дискурсивні елементи[442]:

• «фашиствующие бойовики,

• звірство й терор,

• політичні екстремісти,

• молодики, нелюди,

• безчинства і відверте звірство,

• злодіяння, ворожнеча й ненависть,

• насильство й хаос,

• політичний тероризм,

• неонацизм, неофашизм, фашизм,

• “коричневі”, рішуча відсіч».

Заява Партії регіонів, оприлюднена під час «антифашистських» мітингів у травні 2013 року, була сповнена ядучого сарказму, який згодом заходилося випромінювати російське телебачення. Усі, хто виступав проти «регіоналів», стали «фашистами»[443]. Російське телебачення, яке масово переглядали на Донбасі та у Криму, протягом 2013–2014 років працювало на підвищених обертах, обвинувачуючи Збройні сили України в усіх артилерійських і ракетних обстрілах, що завдали шкоди житловим будинкам. Український офіцер засвідчив, що російські маріонетки бомбардували цивільні споруди, а відтак упродовж кількох хвилин демонстрували телевізійним групам з РФ «порятунок людей»[444]. В обстрілі російськими окупаційними силами тролейбуса, внаслідок якого загинуло 13 цивільних осіб, звинуватили українських військових. Коли українських в’язнів привезли на місце події та заходилися їх принижувати, Олександр Захарченко сказав: «Я не міг, на жаль, усіх розстріляти»[445]. Мешканці Донбасу, які отримують новини лише завдяки російським телевізійним каналам і телебаченню «ДНР» (канали «Новороссия», «Оплот» та інші), вірять російській пропаганді, що посилює їхнє відчуження та ненависть до української держави.

Партія регіонів вимагала для себе монополії на європейську інтеграцію України, будучи політичною силою, що не мала нічого спільного з європейськими цінностями. Використовуючи мову радянської епохи, «регіонали» в одній зі своїх заяв характеризували опозицію як «радикальні політичні сили», що «дотримуються принципів нацистської ідеології» та «провокують і підбурюють етнічну й міжрелігійну ворожнечу», вдаючись до «руйнівних і провокаційних» дій. Партія регіонів закликала українців залишатися пильними до загрози «відродження фашизму» та попереджала, що опозиція змовилася з «агресивними націоналістами» і «фактично є співучасником українських неонацистів». Ідеологія опозиції, стверджувалося в заяві, начебто «расистська, антисемітська та ксенофобська» й «несумісна з фундаментальними принципами ЄС». Партія регіонів вимагала від ЄС засудити українських політиків, чиї дії сприяли «відродженню нацизму в Україні», і завершувала заяву гаслом: «Фашизм в Україні не пройде!»[446].

Цю войовничу риторику «регіонали» вживали також у ході підготовки до президентської виборчої кампанії 2015 року. Наприкінці жовтня 2013 року, за місяць до того, як спалахнули протести Євромайдану, Партія регіонів організувала святкування 69-річчя звільнення України від нацистів. Тим самим вона, наслідуючи приклад Росії, намагалася скористатися минулими перемогами, аби знову закликати до боротьби проти сучасного «фашизму», тобто прозахідної опозиції.

На Донбасі проти проукраїнських активістів чинилося систематичне насильство. Свого часу радянська пропаганда також пов’язувала з «фашизмом» синьо-жовтий прапор і тризуб, і відповідні кліше відродилися в путінській Росії. На Донбасі багаторічні нападки КПУ й Партії регіонів на «фашистів» сягнули кульмінації 2014 року в примітивних негативних стереотипах українських патріотів і прихильників Євромайдану. Підтримку територіальної єдності України «зображували як ознаку нетерпимості та націоналізму», тож було небезпечно носити українську національну символіку. Спілкування українською мовою чи повага до державного прапора стали ознаками «фашизму»[447].

У листопаді 2014 року Верховний суд РФ заборонив українські націоналістичні угруповання «Правий сектор», УНА-УНСО та «Тризуб» на російській території, де вони і так не провадили активної діяльності. Державна дума заборонила «бандерівські» символи, які нібито домінували на Євромайдані й пізніше були використані в конфлікті на Донбасі, оскільки їх прихильники буцімто закликали до «геноциду, зокрема проти російського народу».

Під час Євромайдану та російської гібридної війни «на нас відкрили сезон полювання», — говорив один з українських активістів у Донецьку[448]. Під час Євромайдану діяльність його погромників координував Андрій Клюєв, тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони України. Цих людей навчали у приміщенні МВС, а на місцях очолювали представники молодіжного крила Партії регіонів. Пов’язаних із організованою злочинністю «братків», одягнутих у звичні для них тренувальні костюми, часто використовували в ролі розпорядників під час «антифашистських» парадів і для силових нападів на журналістів та опозиційних активістів[449]. Ці напади, неначе на сміх, здійснювалися під гаслом: «До Європи без фашистів!»

Під час російської окупації західної частини Донецької області у квітні-червні 2014 року україномовні активісти стали мішенню викрадень, катувань і вбивств. Мешканцям Слов’янська радили розповідати «народним дружинникам» про усіх підозрілих людей, «особливо тих, які розмовляють українською мовою»[450]. Під час короткої російської окупації під заборону потрапили партії УДАР, «Свобода» та «Батьківщина». Українські політичні партії залишаються поза законом на українських територіях, що надалі перебувають під військово-адміністративним контролем Кремля. Мешканців Донбасу, які сповідують «проукраїнські» погляди, спецслужби угруповань «ЛНР» і «ДНР» зараховують до «шпигунів» і «терористів»[451].

Українофобія й шовінізм, які тривалий час культивувалися на Донбасі та в Криму, спираються на давні російські та радянські стереотипи, міфи й ідеологеми про Україну та українців. На окупованих територіях російська влада і місцеві колаборанти здійснюють репресії проти носіїв української та кримськотатарської мови, культури й ідентичності. У моніторинговому звіті Конгресу національних громад України йдеться про те, що єдиний регіон, де після 2014 року ксенофобія зростає, — це Крим[452]. Донецький національний університет змушений був переїхати до Вінниці, тоді як те, що лишилося в Донецьку, аж ніяк не можна назвати схожим на університет. «Ректор» цього так званого «університету» Сергій Баришніков, призначений окупантами, давно відомий своїми українофобськими і шовіністичними поглядами. У травні 2015 року меморіальну дошку на вшанування українського поета і дисидента Василя Стуса, відкриту 2001 року тодішнім донецьким губернатором Януковичем, зруйнували, замінивши її на пам’ятник радянському шпигуну Ніколаю Кузнєцову. Стус народився на Вінниччині, але навчався у Донецьку в 1954–1959 роках. Він помер у колонії для політичних злочинців на Уралі в 1985 році, вже після приходу до влади в СРСР Міхаіла Горбачова. Попри те, що Стуса більше не шанують в окупованому місті, переміщений Донецький університет, який тепер функціонує на новій батьківщині, нині носить його ім’я.

«Антифашистська» риторика та гра на «єврейському питанні» були ключовими інструментами у підготовці Януковича до президентських виборів 2015 року[453]. Маніпуляція антифашизмом була органічно пов’язана із поверненням до радянської пропаганди і міфів про «Велику Вітчизняну війну» та копіюванням російського сценарію святкування Дня перемоги над нацизмом. Перші спроби розпалити конфлікт були пов’язані з присутністю російських націоналістів із георгіївськими стрічками на урочистостях у Львові 9 травня 2011 року, що завершилися їхніми зіткненнями з українськими націоналістами та вогнепальним пораненням прихильника партії «Свобода»[454].

У травні 2013 року секретар РНБО Андрій Клюєв, ідеологічно керований російськими політтехнологами, організував антифашистські мітинги по всій Україні[455]. Мітинги проти «фашистів» та «екстремістів» під гаслами на кшталт «Фашизм не пройде!», «Стоп екстремізму!», «Стоп Майдану!» тривали як до, так і під час Революції гідності[456]. Президент Янукович і прем’єр-міністр Азаров використовували мову, подібну до путінської, описуючи протестувальників як «нацистів, екстремістів і злочинців»[457].

Про небезпеку розпалювання штучного «антифашизму» та поширення безпідставних тверджень про антисемітизм йшлося у заяві всеукраїнської Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) та Конгресу національних громад України. Вони характеризували цю стратегію як штучне розмежування суспільства та радикалізацію обох сторін задля відвернення уваги суспільства від опозиційних мітингів. У цей час влада змушувала державних службовців брати участь в «антифашистських» акціях, а студентам і пенсіонерам за присутність на них платили по 50 гривень[458]. «Антифашистські» демонстрації було спрямовано винятково на дискредитацію політичної опозиції «шляхом нав’язування громадськості асоціативних зв’язків між історичним фашизмом, партією Всеукраїнське об’єднання “Свобода” та всіма силами, що протистоять чинній владі». Автори заяви попереджали організаторів «антифашистської» політичної технології, що ті нестимуть відповідальність за провокації та ескалацію напруженості[459].

Чотирирічна «антифашистська» боротьба часів Януковича, підтримувана невпинною російською телевізійною пропагандою і таємними операціями, підготувала підґрунтя конфлікту на Донбасі. У 2013 році політтехнолог Юрій Романенко застерігав, що «антифашистський» дискурс та інші антиукраїнські заходи режиму Януковича та Партії регіонів матимуть дуже сумні наслідки, адже врешті-решт брехня «почне працювати», а нагоду для консенсусу буде втрачено. Проте у перспективі виборів 2015 року (яким так і не судилося відбутися) в Партії регіонів, здавалося, не було реального простору для маневру[460].

За президентства Януковича обидві сторони (і Партія регіонів, і українські національно-патріотичні сили) розгорнули «війну пам’ятників». Упродовж 2010–2012 років було знищено або пошкоджено три історико-культурних пам’ятники, а 2013 року сильно постраждав один монумент національним героям. Українські націоналісти реагували, пошкоджуючи радянські пам’ятники, зокрема, здійснивши першу спробу знести статую Леніна в Києві (його остаточно знесли у грудні 2013 року)[461].

Конфлікти, насильство та запеклість, які повсюдно спостерігалися у 2014 році, не виринули нізвідки, а були зумовлені руйнівними наслідками радянської пропаганди та передвиборчою риторикою і публікаціями Партії регіонів упродовж щонайменше попереднього десятиліття. Попередження про небезпеку використання такої риторики лунали за багато років до Євромайдану та «російської весни».

ВИСНОВКИ

Російські кампанії проти різних виявів українського націоналізму тривали від початку XVIII століття і ставали очевиднішими та гучнішими, коли російська держава опинилася у кризі на початку XX століття, у роки громадянської та Другої світової воєн, «холодної війни» і брєжнєвської епохи «застою», а особливо під час нинішньої українсько-російської кризи. Радянсько-російська концепції «дружби народів» ґрунтується на тому, що росіяни й українці живуть в одній державі чи, як мінімум, у тій самій сфері впливу. Ця абсолютно примордіальна етнічна концепція ігнорує сучасну реальність мешканців країн з однаковими мовами, які поза тим живуть в окремих незалежних державах. В Австрії, частині Швейцарії та Німеччині люди спілкуються німецькою мовою. В Австралії, Новій Зеландії, США, більшій частині Канади та Індії — англійською. Чи мусить уся Центральна та Південна Америка, за винятком Бразилії, об’єднатися в одну державу, позаяк усі там розмовляють іспанською? Такий висновок «логічно» випливав би з радянської та російської доктрин «дружби народів».

Існує п’ять компонентів російських та радянських антиукраїнських націоналістичних кампаній і ресталінізації. По-перше, ці кампанії посилюються в авторитарні та контрреволюційні часи, як це відбувалося у відповідь на Революцію троянд, Помаранчеву революцію чи Євромайдан. По-друге, російські та радянські очільники завдяки українофобським кампаніям стають союзниками російських великодержавних націоналістів, неосталіністів і антизахідних ксенофобів. Організовані кремлівськими лідерами Брєжнєвим і Путіним антиукраїнські націоналістичні кампанії відбувалися одночасно з відродженням міфології «Великої Вітчизняної війни» та ресталінізацією радянської й російської держав. По-третє, українська ідентичність та автономія були більш прийнятними для московських очільників за умов лібералізації, в 1920-х, та другій половині 1950-х — середині 1960-х, наприкінці 1980-х — 1990-х роках. Але ці періоди охоплювали лише меншу частину радянської історії, в якій упродовж 69 років існування СРСР домінували Сталін і Брєжнєв. По-четверте, радянські та російські націоналісти і неосталіністи міркують про українців у спрощених категоріях: або як про добросовісних українців, або, на противагу їм, як про «буржуазних націоналістів», русофобів і «фашистів», які за підтримки іноземних держав прагнуть ослабити Росію.

По-п’яте, Путін і російські неосталіністи і надалі зазнаватимуть великих розчарувань через те, що власними руками знищили уявлення про «братерство» між росіянами та українцями, хоча наразі вони й перекладають провину за це на західні уряди і змовників-чужинців. Путін зруйнував ілюзії частини російськомовних українців, які раніше вірили у ці міфи, проте розцінили анексію Криму як ніж, встромлений у спину тієї миті, коли Україна опинилася у скрутному становищі. Військова кампанія Путіна проти України стрімко зменшила почуття «братерства» з росіянами, які мешкають у Російській Федерації, і таким чином сприяла формуванню української нації. Путін, прагнучи побудувати «російський світ», насправді доклався до прямо протилежного. Не виключено, що європейська інтеграція та історія України згодом покажуть, що Путін парадоксальним чином зробив для розбудови української нації більше, ніж ненависний йому Степан Бандера.

Українофобія та антисемітизм на, перший погляд, не пов’язані між собою, але це не так. Вони проростають із того самого коріння шовінізму, расизму й ксенофобії, які в минулому були осердям російського та радянського великодержавного націоналізму Українофобія та антисемітизм фактично є двома сторонами однієї медалі російської імперсько-національної ідентичності, що розкривається у наступному розділі.