Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Більшість національних держав не є етнічно чи лінгвістично однорідними; наприклад, Ельзас-Лотарингія входить до складу Франції, Каталонія — Іспанії, а Південний Тіроль — Італії. Проте згадані національні держави із громадянською дефініцією національності існують давно, вони є членами Європейського Союзу, де кордони всередині Шенгенської зони важать небагато. Російська ж ідентичність залишається примордіальною, етнічною і ґрунтується на мові та культурі, а отже, більше нагадує Європу до Другої світової війни. Країни, що визначають власні ідентичності таким чином, прагнуть об’єднати носіїв однієї мови — чи то німецької у 1930-х роках, чи російської нині.

Донбас, як і Крим, завжди мав амбівалентні стосунки з рештою України. Теодор Фрідґут, який писав за два десятиліття до теперішнього конфлікту, констатував, що після більшовицького перевороту 1917 року питанню «про приналежність [регіону] радше до Росії, а не до незалежної України судилося відіграти центральну роль у політиці на Донбасі»[702]. У часи великих зрушень довкола питання про лояльність Донбасу виникала напруга. У 1918 році більшовиками була створена «Донецько-Криворізька радянська республіка» (ДКРР), що претендувала на автономію у складі Радянської Росії, проте Ленін наполіг на приналежності її території Радянській Україні. Свого часу до цих фактів апелював Путін, намагаючись довести, буцімто Ленін змусив Донбас приєднатися до України[703]. На Донбасі було 33 пам’ятники провідникові «ДКРР» Артему (Федору Сергєєву), у тому числі в центрі Донецька.

У першій половині 1990-х років донбаські еліти організували страйки шахтарів, намагаючись залякати президента Леоніда Кравчука закликами до дострокових президентських виборів у 1994 році, а під час парламентських виборів того самого року відбувся місцевий референдум щодо статусу регіону. На референдумі 80% учасників підтримали федералізм, 87% погодилися з тим, що російська мова мусить стати другою державною мовою, а понад 89% виступили за приєднання України до економічного союзу СНД та парламентської асамблеї країн Співдружності. Під час Помаранчевої революції в Сєвєродонецьку відбувся профедералістський з’їзд, учасники якого погрожували сепаратизмом і вимагали федеративної України з автономним статусом для регіонів сходу та півдня. Упродовж Євромайдану цей регіон перебував на передньому краї ворожої до нього активності, котра переросла у збройне протистояння після втечі президента Януковича та прямого втручання Росії.

Починаючи з 1870-х років, Донбас масово заселяли росіяни зі Смоленської, Тульської та Курської губерній, оскільки місцеве населення «не бажало займатися фабричною роботою». У 1884 році людність місцевого походження становила лише чверть мешканців Юзівки (майбутнього Донецька), натомість 71% прибув із суто російських регіонів. Російське село стало основним джерелом «постачання людської маси для зосередження пролетаріату в другому після центральних промислових регіонів Росії навколо Москви та Санкт-Петербурга» осередку[704]. Згідно з переписами населення 1871 та 1897 років, «росіяни» («русские») становили відповідно 82,5% та 73,1% населення Донбасу. Але це відбувалося лише тому, що термін «росіяни» охоплював три східнослов’янські народи, оскільки українці та білоруси офіційно не визнавалися окремими етнічними групами. Втім, саме українці (означені як «малороси») складали у регіоні три чверті так званих «росіян».

У липні 1917 року в самому місті Юзівка мешкало 32 тисяч росіян та 10 тис. євреїв. Українці були третіми за чисельністю — їх налічувалося 7 тис. Між 1884 і 1923 роками частка росіян в етнічному складі Юзівки зменшилася з 87% до 54% завдяки зростанню єврейського населення до 38%. Але українці й у 1923 році становили лише 7% мешканців міста. У пору воєнного протистояння на теренах колишньої імперії українські селяни повернулися з індустріальних центрів до своїх сіл, де на початку 1920-х років багато з них стали жертвами масового голоду.

Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався [в етнічному та мовному плані] російським, попри [українське] оточення». Тож і наприкінці XX століття нащадки переселенців із Росії вважали місто своєю домівкою та, на відміну від ситуації в балтійських країнах, не сприймалися сусідами-українцями як чужинці[705]. Найбільшу частку етнічних росіян у краї (43%), зафіксував останній радянський перепис населення 1989 року.

У часи конфліктів, що слідували за революцією 1917 року, населення Донбасу найбільше підтримувало анархістський селянський рух Нестора Махна, а в другу чергу — більшовиків. Під час виборів до Всеросійських установчих зборів останні отримали 40% голосів, а есери та меншовики — відповідно 18% і 7%. Більшовики втішалися на Донбасі високою підтримкою, тоді як в Україні загалом вона не перевищувала 10%. Висока підтримка більшовиків і той факт, що в регіоні мешкала дуже велика частка від загальної кількості членів їхньої республіканської парторганізації, стали важливими чинниками, що зумовили згоду Леніна на збереження краю у складі України[706].

Документальні джерела не свідчать про активність українських політичних партій на шахтах чи заводах Донбасу напередодні та під час революції. Українські партії активно діяли на Харківщині та в інших сусідніх губерніях, проте Донбас «був оплотом російської соціалістичної активності, а не українського націоналізму»[707]. Слабкість українського націоналізму тут була характерною і для доби незалежності України.

Цікавим аспектом історії Донбасу є питання, чому українські селяни рідше за селян із центральної Росії шукали роботу на копальнях і заводах. Українські партії здобули певну підтримку на теренах, де функціонували земства, але були відсутні на вугільних шахтах. Українські селяни вважали копальні «і етично, й етнічно чужими». Вони були переконані, що шахти тьмяні, замкнуті, запилюжені, повні диму та сліпучого жару із вагранок[708].

На відміну від Донбасу, на фабрики Москви переважно наймалися росіяни з навколишніх сіл, позаяк «вони залишалися у знайомому оточенні, яке розмовляло російською мовою, складалося із православних християн за вірою та базувалося на доволі уніфікованій селянській культурі»[709]. Українських же селян використовували у царській Російській імперії як страйколамів, бо вони вважали шахтарів «спроможними на будь-яку мерзоту». Селянки лякали ними дітей, розповідаючи на сон грядущий історії про привидів-вуглярів. В уяві частини українських селян шахтарі були брудними, невіруючими брехунами, «здатними вбити людину за пару копійок»[710]. У 1925 році, на піку процесу «коренізації», українці становили лише 19,1% і 19,4% відповідно серед металургів і шахтарів. І нині, багато десятиліть потому, негативні стереотипи наповнюють взаємні уявлення обох сторін конфлікту на Донбасі.

Присутність значної кількості російських мігрантів на Донбасі зробила радянську політику українізації 1920-х років непопулярною. На перший погляд, все виглядало зовсім інакше: кількість російськомовних шкіл у регіоні зменшилася з 92% до 11%. Проте цей успіх був «суто поверховим», оскільки поширення української мови породжувало сильний опір, ба навіть ворожість[711].

Трансформація радянської національної політики на початку 1930-х років і Голодомор «покінчили з українізацією і привели Україну під пряме керівництво Росії»[712]. Донбас був одним із регіонів, які найбільше постраждали від сталінських злочинів проти людяності, зокрема, репресії викосили й місцеву комуністичну еліту та комсомол. Під час «великого терору» 40–50 тис. Із 267 тис. арештів, здійснених у радянській Україні, припало на Донбас[713]. Гіроакі Куромія пише, що в 1930-х роках усіх етнічних українців на Донбасі вважали потенційними «сепаратистами і ворогами», а перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, один із архітекторів Голодомору, «полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст»[714].

Після Другої світової війни на Донбасі відбувалося «драматичне скорочення рівня прихильності до української мови»[715], яке тривало до 1991 року, і це становище не змінилося в незалежній Україні. Радянська національна політика прагнула «міцніше прив’язати Україну до РРФСР, підтримавши російський складник її прикордонних районів»[716], тож російське населення Донбасу перевершувало частку етнічних росіян у Латвії та Естонії. Українська стала мовою меншини в Донецьку, Луганську та Одесі, а частка етнічних українців у цих трьох містах та в Харкові була дуже низькою. Частка українців, які під час радянських переписів називали українську мову рідною, знизилася, а тих, хто називав рідною російську, зросла майже до 88% від міського населення Донбасу.

«Донецький басейн являє собою крайній випадок»[717] абсолютного зниження кількості українського населення, носіїв ідентичності та мови. Водночас на сході та півдні України, особливо на Донбасі, оселилося чимало росіян. Богдан Кравченко вважає, що некваліфіковані українські робітники не могли конкурувати з російськими мігрантами, які отримували найкращі позиції в економіці. Українській ідентичності також загрожували міжетнічні шлюби й двомовність та тиск з метою асиміляції[718].

Місто Юзівка було стратегічно настільки важливим, що його у 1924 році було перейменовано на Сталін, а в 1929 році на Сталіне, і це ім’я воно носило до 1961 року. Однак ще важливіше те, що Донбас був «коридором», безпосередньо пов’язаним із Москвою[719]. Донецьк став «потужним пролетарським осердям», що давало йому в рамках радянської комуністичної міфології високий статус робітничого раю.

Донецьк мав найчисленніше регіональне членство в КП(б)У, і, що було нетипово для України, місцевий очільник комуністів був етнічним росіянином. Донбаська фракція в КП(б)У була «надзвичайно прийнятною для Москви», оскільки походила із регіону, ізольованого від української ідентичності та культури. Ба більше, регіональні еліти Донбасу були «налаштовані на мислення «всесоюзними», тобто централістськими категоріями»[720]. Це продовжувалося і в незалежній Україні, де їхні погляди та оцінки було зорієнтовано «більше на Москву, ніж на Київ»[721]. Стосунки Донбасу з іншими регіонами України, як писала Кірстін Циммер, були схожі на відносини з іноземними країнами[722]. Російські друковані та електронні медії, які від 2012 року ставали дедалі більш одержимі ненавистю, верескливі та українофобні, були основним джерелом інформації про світ для читачів і глядачів на Донбасі.

Комуністичні еліти Донбасу вороже ставилися до національного комунізму. В 1972 році вони підтримали повалення першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і його заміну відданим Брєжнєву Щербицьким, який повернувся до традиційної радянської політики асиміляції, русифікації та придушення інакомислення й опозиції. Вони працювали в «середовищі, де національної проблеми практично не існує»[723], тоді як ця проблема була першорядною для українських дисидентів, пов’язаних із Донбасом, таких як Василь Стус, Іван Дзюба, Надія та Іван Світличні, Петро Григоренко та Микола Руденко.

Після смерті Сталіна і аж до 1990 року Компартію України не очолювали діячі, чиє кар’єрне сходження відбувалося на Донбасі (донеччанами були останній за радянських часів лідер КПУ Станіслав Гуренко та його наступник у незалежній Україні Петро Симоненко). Водночас регіон був впливовим у профільних міністерствах, зокрема вугільному та металургійному. Перший секретар Донецького обкому КПУ Яків Погребняк у 1969–1973 роках очолював Раду профспілок республіки.

За даними двох останніх радянських переписів (1979 і 1989 років), частка етнічних росіян у Донецькій та Луганській областях зросла до 43,4%, у той час як лише 51,6% становили українці[724]. При цьому задекларована під час перепису етнічна приналежність важила у регіоні значно менше, ніж вірність радянській та регіональній ідентичності, у яких схрещувалися українська та російська етнічні лінії. Радянський режим сприяв припливу українців на промислові підприємства та копальні Донбасу. Але українці, які перебиралися до цього регіону, потрапляли у середовище, де були відсутні україномовні ніколи і медії, де радянська та регіональна ідентичність артикулювалася нібито більш «цивілізованою» російською мовою, широко уживаною в сучасних містах та індустрії. В 1989 році заступник голови страйкового комітету Донецького басейну Петро Побережний говорив: «Ну, це не наша провина, що ми не знаємо своїх символів та історії українського народу»[725]. Наприкінці 1980-х років складалося враження, що етнічні українці Донбасу відчувають себе подібно до корінних народів Америки чи Австралії. Українські школи та дитячі садки були відсутні, і в містах ніде не звучала українська мова. Тут важко було віднайти якісь українські національно-культурні символи, а Горлівська міськрада наголошувала, що не пустить до себе «рухівців» чи «бандерівців»[726]. За чверть століття куди більше мешканців Донбасу готові були вмирати за українські символи — і деякі справді були за це вбиті, як, наприклад, депутат тієї ж Горлівської міськради Володимир Рибак.

На референдумі в грудні 1991 року жителі Кримської АРСР, Севастополя, Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей висловили нижчу за решту регіонів підтримку незалежності України. У Криму «за» проголосували 54,19% тих, хто брав участь у волевиявленні, що за істотно нижчої, ніж загалом по країні, явки склало близько третини повнолітніх мешканців півострова. У всіх інших областях, окрім названих, незалежність підтримали понад 90% учасників референдуму. Частка виборців, які сказали «ні», у середньому по Україні становила 7,58%; найвищою вона була у Криму (42,22% від кількості учасників голосування), Севастополі (39,39%), на Луганщині (13,41%), Донеччині (12,58%), Одещині (11,6%) та Харківщині (10,43%). Явка виборців найнижчою була в Севастополі (63,74%), Кримській АРСР (67,5%), Одеській (75,01%), Харківській (75,68%) та Донецькій (76,73%) областях.

З-поміж цих регіонів Крим і Севастополь були анексовані Росією, Донецька і Луганська області стали ареною збройного конфлікту за участю російських військ та проросійських маріонеток, натомість у Харкові та Одесі проукраїнські сили, зокрема представники молодого покоління, які не відчували ностальгії за СРСР, здолали російських націоналістів.

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА

Більшість із тих, хто під час радянських переписів називали себе українцями, мали російськомовну, еклектичну радянську та регіональну ідентичність. Це знайшло свій вираз у гербі Донецька, що «є химерною сумішшю царської, радянської та української символіки»[727]. Починаючи від 1991 року більшість тутешніх мешканців голосували не за українські національно-демократичні чи соціал-демократичні партії, а за проросійські й радянофільські КПУ, Партію регіонів і Прогресивну соціалістичну партію. У 2014 році російські маріонетки отримали найвищу підтримку в найбільш індустріалізованих і шахтарських районах на сході Донеччини та півдні Луганщини.

Для розуміння ролі Донбасу і Криму в українській історії та сучасній кризі варто зважати на те, що ці регіони не відігравали суттєвої ролі в репертуарі спільних ідей членів української «уявленої спільноти» (якщо послуговуватися концептом Бенедикта Андерсона). Вони здебільшого не посідали значного місця в українській історіографії, у програмах політичних партій, а також у дослідницькій та видавничій діяльності українознавчих наукових центрів в Україні, а особливо на Заході. Західні історії України приділяли Донецьку і Луганську набагато менше уваги, ніж, скажімо, Харкову, Дніпру чи Запоріжжю.

Політична культура, що постала упродовж десятиліть радянізації на Донбасі, витворила набір із дев’яти помітних атрибутів:

1. Радянський режим придушив незалежні ініціативи та «запровадив габітус залежності», створивши глибоко вкорінену культуру патерналізму. У 1990 році, напередодні розпаду СРСР, один шахтар заявив, що вони «навчилися нічому не вірити»[728]. У населення було відчуття «надмірної безпорадності»[729]. Ганс ван Зон писав: «Силу тут використовують не для того, щоб сприяти, а радше для того, щоби блокувати ініціативу з низів»[730]. Малий і середній бізнес складали лише 15% економіки Донецької області[731]. У Пітера Померанцева склалося враження, що протистояння Євромайдану на Донбасі було, серед іншого, виявом ураженої чоловічої гідності.

Кияни масово виступили проти корумпованого президента Януковича, натомість у Донецьку, де знали про мафіозну культуру місцевого клану, більше невдоволення викликали його противники[732]. При цьому не можна забувати, що свої «євромайдани» були і в Донецьку, і в Луганську.

2. Донбаські виборці здебільшого підтримували політичні партії, які поширювали патерналістський популізм (наприклад, КПУ та Партію регіонів), але не голосували за колишніх комсомольських лідерів із Ліберальної партії України та російськомовних інтелектуалів зі СЛОна. Ігор Тодоров вважає, що ліберальна ідея не мала шансів на успіх у донецькій політиці, позаяк вона не могла конкурувати з лівопопулістськими гаслами КПУ та Партії регіонів[733]. Ці партії обіцяли широкий спектр матеріальних благ, якщо їх оберуть, проте не мали наміру виконувати свої обіцянки, адже «недовіра і шахрайство лютували у суспільстві на всіх рівнях»[734].

3. Серед населення Донбасу набув поширення «синдром зачарування минулим», що спирався на віру в економічну потугу та зростання промисловості у колишньому СРСР. Цей міф був заснований на захопленні старими й відсталими галузями вугільної та металургійної промисловості, які перебували у цілковитому занепаді в усіх промислово розвинених країнах[735]. З іншого боку, українська культурна інтелігенція оплакувала наслідки індустріалізації та урбанізації, які призвели до руйнування українських сіл, а отже — до денаціоналізації. В 1946 році Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, докоряв Миколі Бажану: «Ні, Ви ще скажіть, чому [українські] письменники стосовно Донбасу і взагалі індустріалізації стають в опозицію [...]?»[736]. Після того, як Україна стала незалежною державою, міф про Донбас як промисловий локомотив СРСР перетворився на міф про те, що індустріальний Донбас «годує» Україну (тобто, як стверджувалося, вносить найбільшу частку до її бюджету), зокрема її аграрну західну частину. Цей міф непомітно трансформувався у певність, що очільники Донбасу мають природне право бути правителями України. Насправді ж Донбас отримував великі субсидії, особливо на видобуток вугілля, і величезна частина його прибутку ніколи не оподатковувалася, тож не було і внеску до державного бюджету.

4. За часів СРСР засудженим пропонували скоротити вирок за умови, що вони погодяться стати шахтарями на Донбасі, тож кожен третій вугляр мав кримінальне минуле[737]. Чимало невеликих містечок, що виросли навколо вугільних шахт, населяли родини, до складу яких входили колишні засуджені[738].

5. Для мешканців Донбасу була характерна низька мобільність через обмежені можливості та стимули для поїздок за межі їхніх населених пунктів і регіону загалом. Коли дітей із Донбасу запрошували безкоштовно відпочити на заході України під час канікул, дехто з батьків так мотивував відмову: «Ми ж їх більше не побачимо, їх же на органи розберуть!»[739]. Подібні страхи поділяло далеко на все населення краю, проте вони були закономірним результатом пропаганди, що пов’язувала Захід з усіма можливими негативними явищами. Чимало місцевих жителів виявилися не готовими покращувати рівень свого добробуту шляхом виїзду на роботу за кордон або в інші частини України. Джентіле з’ясував, що бідняки становили на Донбасі стабільну групу упродовж останніх трьох десятиліть, позаяк опиралися змінам[740]. Разом з тим багато мешканців заходу й півдня України мігрували у пошуках зайнятості по всій Європі, а за отримані доходи, які вони переказували та привозили додому, розбудовували власний малий і середній бізнес.

6. Попри те, що можновладці ставилися до місцевого населення зі зневагою, наче до холопів, утримуваних коштом убогих місцевих служб, і жебраків, більша його частина голосувала за найбагатших олігархів України, які купують розкішні палаци й пентхауси по усій Європі. Мешканці Донбасу кляли «мафію» за високий рівень корупції, але не бачили «мафії» у себе перед очима у вигляді олігархів і Партії регіонів. Традиції патрон-клієнтських відносин з начальством і невисоке почуття ефективності були глибоко вкорінені, і вони продовжують впливати на відносини між мешканцями Донбасу та їхніми новими правителями, російськими маріонетками. Український журналіст, який потрапив у полон до окупантів і працював разом із засудженими місцевими мешканцями на примусових роботах, розповідав: «Їх б’ють, забирають авто, відбирають майно, а вони все одно за “ЛНР”. Це парадокс, який для мене був несподіванкою»[741].

7. Вдавшись до страйку в 1989 році, донбаські шахтарі «дезавуювали джерело власної привілейованої ідентичності як еліти трудящих»[742]. Їхній життєвий рівень драматично впав у 1990–2000-х роках, коли копальні зажили лихої слави особливо небезпечного місця роботи, а Україна посіла друге місце у світі за рівнем аварійності після Китаю.

8. Російську мову тут вважають мовою модерності та радянської влади. На Донбасі та у Криму після 1991 року не відбулося такого розширення мережі закладів україномовної освіти, як в інших регіонах сходу та півдня України. Станом на 2010 рік у Донецьку працювало 36 україномовних шкіл, що становило близько чверті від загальної кількості, але цей показник знову пішов донизу за президентства Януковича. За роки війни державна мова істотно зміцнила свої позиції на підконтрольних українському урядові територіях Луганщини (65% у 2016/17 навчальному році) та Донеччини (59%). Її все ще менше, ніж у Запорізькій (75%) та Дніпропетровській (81%) областях, але все ж набагато більше, ніж перед 2014 роком[743].

9. Регіональна та радянська ідентичності за поширенням переважали і українську, і російську. На це співвідношення вплинув і дуже високий відсоток змішаних українсько-російських родин, у яких ототожнити себе з однією із етнічних груп для дитини означало стати на бік одного з батьків. Лише третина шлюбів на Донбасі укладалася між українцями та українками. Тому Донбас був іще більш «радянським» за своєю ідентичністю, ніж Крим, і мав вищий рівень міжетнічних шлюбів, який у 1970-х роках сягнув 55% (до 1992 року він дещо зменшився — до 47,7%). У Криму відсоток таких шлюбів, утім, також був дуже високим. У змішаних родинах народилася велика когорта людей, які вважали себе двоетнічними україно-росіянами і водночас радянськими людьми. У 1991 році 51% мешканців Донецька назвали себе спадкоємцями водночас і української, і російської культур[744]. Ця двоетнічна самоідентифікація була вельми типовою не тільки для Донбасу, але й для інших регіонів України до 2014 року.

Слабкість етнічних ідентичностей у порівнянні з регіональною була чинником формування твердої відданості «уявленій спільноті» Донбасу[745]. Проте конфлікт показав, як важко визначити контури Донбасу, оскільки вони зовсім не збігаються з адміністративними межами Донецької та Луганської областей. Російські маріонетки не змогли мобілізувати на свою підтримку мешканців україномовних сіл на північ від Луганська та районів на захід і південь від Донецька, ба навіть у цих районах Донбасу, контрольованих Києвом, існували гострі й незрозумілі відмінності. Хоча майже всі школи в Слов’янську є україномовними (окрім однієї російськомовної), президент фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна констатувала, що тут існує більш проросійська орієнтація щодо внутрішніх і зовнішніх питань, ніж у Краматорську, розташованому всього за 15 км від нього[746]. Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін (раніше відомий в амплуа письменника-фантаста) стверджував, що мешканці невеликих містечок Донбасу мають проросійські настрої, тоді як населення міста Донецька поділяється навпіл на проросійське та проукраїнське[747].

Переконатися у тому, що українську ідентичність раніше репресували, можна завдяки змінам, які відбулися у підконтрольній Києву частині Донбасу від 2014 року, де українська громадянська ідентичність вперше стала популярнішою за регіональну.

Ідентичності на Донбасі можна проаналізувати за трьома напрямками:

1. У містах, звільнених від російської окупації влітку 2014 року, частка симпатиків відокремлення від України складала явну меншість — від 9 до 16% включно з тими, хто виступав за «незалежність» Донбасу та за приєднання регіону до Росії. Від двох третин до трьох четвертих населення виступали за збереження регіону в складі України на попередніх умовах або з наданням певної форми автономії[748].

На Донбасі проросійські рухи, що прагнули самостійності краю або союзу з Росією, як-от «Рух за відродження Донбасу», «Громадянський конгрес», Слов’янська партія та «Донецька республіка», були маргінальними аж до кризи 2014 року, коли їх допустила до «влади» російська окупаційна адміністрація. На так званих «виборах», проведених окупантами на Донеччині 2014 року, «Донецька республіка» нібито посіла перше місце із 68,35% голосів, а «Вільний Донбас» — друге із 31,65%. До початку агресії РФ очільники цих маргінальних проросійських та панславістських груп були інтегровані з КПУ, Прогресивною соціалістичною партією та Партією регіонів. Базилюк, котрий завжди дотримувався антиукраїнських поглядів, був колишнім лідером Слов’янської партії, приєднавшись пізніше до «регіоналів». Сама Партія регіонів відрізнялася від центристських партій, маючи помітне панславістське та прорадянське крило, очолюване такими депутатами, як Вадим Колесніченко.

2. Протягом кількох десятиріч відбувалося прищеплення ворожості до західних українців, «буржуазних націоналістів», «фашистів» та «нацистських наймитів».

3. Вельми поширеною була недовіра та ксенофобія щодо Заходу, особливо США і НАТО.

Іронія полягала в тому, що донбаські олігархи та регіональні еліти значну частину свого життя проводили у Західній та Південній Європі, де довіряли тамтешнім банкам свої — точніше, вкрадені в Україні — гроші, купували нерухомість і віддавали дітей до приватних шкіл. Україну вони вважали чимось на зразок колонії, звідки отримували високу ренту, за яку не сплачували податків, а кошти переводили в офшорні податкові схованки.

У незалежній Україні донецькі еліти прагнули економічної автономії, аби надлишки, які раніше забирали Москва та Київ, залишалися в Донецьку для збагачення нових олігархів та еліт. Донбас почав асоціюватися з підйомом жорстокого олігархічного класу в 1990-х роках, коли він консолідувався після десятиліття насильства. Володимир Бойко, колишній директор заводу імені Ілліча у Маріуполі, казав, що справжнім «хазяїном» у Донецькій області був найбагатший олігарх, а не глава адміністрації, призначений із Києва. За даними грудневого опитування 2005 року, 29,9% українців вважали Ріната Ахметова «кримінальним авторитетом донецької мафії», а ще 28,4% — «хазяїном» Януковича та Партії регіонів. «Хазяїн» — це еквівалент феодального лорда[749] і «самодержця», який контролює ту частину економіки та держави, на яку здатний, він нетерпимий до інакомислення і не плекає жодних обов’язків і прав стосовно своїх підданих[750]. Така політична культура є антитезою європейських цінностей, до яких олігархи, за їхніми словами, прагнули. Жадібність донецького клану не мала меж, що з очевидністю відобразив присвоєний Януковичем маєток у Межигір’ї, за розмірами близький до площі Монако, який обслуговували сотні працівників персоналу. Як писав Ярослав Кошів, «стільки прислуги не було у поміщика в часи кріпацтва»[751].

Фактичні володарі Донбасу намагалися маніпулювати громадською активністю задля зміцнення своїх політичних позицій. Для цього вони намагалися направити у потрібне політичне русло протестний рух шахтарів. Останні вийшли на авансцену республіканської політики під час страйків 1989 року, коли, зневірившись у Радянському Союзі та КПРС, що втрачала свої позиції, вони підтримали ідею українського суверенітету. Це привело їх до укладення тактичного альянсу з Народним рухом України (НРУ). Але, як показав з’їзд НРУ у вересні 1989 року, їхні відносини залишалися прохолодними. Вимоги щодо проголошення повної незалежності від Москви та ствердження прав української мови і культури були більше до смаку гірникам із Червонограда на Львівщині — міста, де у липні 1990 року вперше в Радянському Союзі демонтували пам’ятник Леніну і звідки походив колишній радянський політв’язень, представник радикального крила дисидентського руху Степан Хмара, — ніж їхнім колегам зі Сходу[752].

Під час нової хвилі шахтарських страйків 1993 року еліти Донбасу намагалися використати їх, аби добитися автономістських поступок від Києва. Тоді гірники, вочевидь, не з власної ініціативи, вимагали проведення одночасно з парламентськими виборами референдуму в Донецькій та Луганській областях. Такий референдум, з юридичних міркувань названий «дорадчим опитуванням», дійсно відбувся у березні 1994 року На нього було винесено чотири питання: (1) чи має Україна стати федеративною республікою; (2) чи має російська мова стати другою державною поряд з українською; (3) чи має російська мова, поряд з українською, стати мовою діловодства, освіти і науки на обласному рівні; (4) чи має Україна приєднатися до Статуту СНД і брати повноправну участь в економічному союзі та міжпарламентській асамблеї держав Співдружності.

Страйки гірників 1989 і 1993 років дають уявлення про динаміку відносин Донбасу з Москвою та Києвом. У 1989 році шахтарі були готові розпрощатися з СРСР і пов’язати своє майбутнє з альтернативою — чи то ґорбачовським проектом Союзу Суверенних Республік у 1990–1991 роках, чи незалежною Україною після серпня 1991 року. Але станом на 1993 рік донбаські вуглярі виступали від імені свого регіону на підтримку повної інтеграції України з СНД, яке розглядалося як сурогат Радянського Союзу. Вимоги «дорадчого» референдуму 1994 року практично збігалися з тими, що їх починаючи з 2014-го публічно виголошує Путін, його фактичний довірений представник Віктор Медведчук та лідери угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Упродовж десятиліть Росія підтримувала ідеї федералізму в Україні. Від 2014 року вона робила усе можливе задля ослаблення центрального українського уряду через впровадження федеративної системи та забезпечення своїм маріонеткам на Донбасі права вето щодо внутрішньої та зовнішньої політики Києва. Москва також ніколи не припиняла просувати ідею про надання російській мові ролі державної в Україні за зразком Білорусі. Леонід Кучма використав гасло офіційного статусу російської на регіональному рівні у президентських перегонах 1994 року, але не робив нічого задля його втілення в життя протягом наступних десяти років при владі. Такий статус російській мові надав прийнятий у липні 2012 року «закон Ківалова-Колесніченка». Наступного року Путін нагородив його ініціаторів, народних депутатів від Партії регіонів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка медаллю Пушкіна «за великий внесок у збереження й популяризацію російської мови та культури за кордоном». У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав цей закон неконституційним.

Страйки гірників 1993 року призвели до призначення виконувачем обов’язків прем’єр-міністра донецького «червоного директора» Юхима Звягільського. Його призначення підтвердило роль місцевих еліт в організації шахтарського протесту як інструменту тиску на Київ. Президент Кравчук також погодився на проведення дострокових президентських виборів, на яких поступився Кучмі. У 1996–1997 роках між Києвом і Донецьком тривали переговори щодо «пакту про ненапад», на яких голова Донецької обласної адміністрації Янукович був посередником, поручителем і «дахом». У 1999 році Донецька область стала спеціальною економічною зоною, тобто чорною дірою, через яку місцеві олігархи викачували кошти з України[753]. Закон звільнив їх від сплати ввізного мита на п’ять років, від податку на прибуток упродовж трьох років і від половини податку на прибуток ще на два роки.

Як і за часів СРСР, у незалежній Україні багатолітніми конкурентами донецького клану залишалися еліти Дніпропетровська (нині Дніпро) та Харкова. Харків, місто інтелектуалів і студентів, порівняно легко вдалося кооптувати в систему, де найголовніші важелі управління було зарезервовано за центральною київською владою, а регіони були підлеглими. Складнішою була ситуація із Дніпропетровськом, оскільки тут постали свої олігархи — Павло Лазаренко, а згодом Ігор Коломойський. Конфлікт між донецькими та дніпропетровськими можновладцями протягом 1990-х років проявлявся у вбивствах і замахах на життя конкурентів, а 2014 року дався взнаки у безкомпромісній протидії прихильникам російських маріонеток з боку Коломойського, тоді голови Дніпропетровської обласної адміністрації.

Великі підприємства Донбасу були ідеальними механізмами для політичного впливу та шахрайства на виборах, адже їхні працівники, які усвідомлювали низьку ефективність цих гігантів і боялися безробіття, голосували, як скажуть начальники, — так само, як і в СРСР[754]. Але донецька політична машина змогла запрацювати лише після вщухання міжкланового насильства, коли переможна сторона і голова обладміністрації Янукович об’єднали раніше ворожі одне до одного угруповання.

У 2000–2001 роках постала Партія регіонів, яка співпрацювала із президентом Кучмою та пропрезидентськими центристськими партіями, а після Помаранчевої революції почала діяти самостійно. Як і решта авторитарних лідерів у євразійському регіоні, Янукович цинічно вважав, що кожну людину можна купити за певну ціну, тож він може монополізувати економіку та політику цілої країни, підкуповуючи місцеві еліти, як це вчинив Путін у Чечні. Врешті наприкінці 2013 року, Путін купив його самого в обмін на непідписання Угоди про асоціацію України з ЄС[755]. Однак їхній взаємний цинізм, так само як і логіка російських політтехнологів 2004 року та розвідслужб РФ десятиліттям пізніше, був непридатний для розуміння базової динаміки розвитку України.

Перехідний період від планової економіки до ринку на Донбасі поглибив залежність робітників від начальства. Ці стосунки сформувалися в умовах соціально-економічної нестабільності, коли робітники боялися втратити роботу, — на відміну від СРСР, де забезпечувалася повна зайнятість. Глибока патримоніальна залежність трудящих від їхніх босів постала водночас із піднесенням хижацької та клептократичної еліти, яка не несла відповідальності за жодні злочини, включно з убивствами, кривавим насильством, гігантськими крадіжками, виведенням активів та корпоративним рейдерством.

Донецька еліта та інші олігархи здобували вигоду від утримання України в сутінковій зоні «частково реформованої рівноваги»[756]. Існування країни в умовах гібридного переходу було найкращим для олігархів та корумпованих держчиновників способом отримання фінансової користі «від арбітражу між реформованими та нереформованими галузями економіки»[757]. Українська держава перебувала на межі банкрутства упродовж переважної частини свого існування, оскільки олігархам було дозволено отримувати величезну ренту завдяки «зловживанню монопольними позиціями та привілейованому доступу до державних ресурсів», маніпулюванню цінами, ухилянню від сплати податків, виведенню активів та високому рівню криміналізації[758].

«БРАТНІ НАРОДИ»

З-поміж усіх регіонів України саме на Донбасі найбільше респондентів (72%) підтримували твердження про те, що локальні громади України мають право вшановувати власних героїв і традиції, і найменше, 20% опитаних, погодилися із твердженням, що в усій Україні вони мусять бути єдиними. Люди на Донбасі демонстрували порівняно невисоку зацікавленість щодо участі у проекті українського національного будівництва та вшануванні українських національних героїв.

Прихід лідерів донецького клану до влади в Україні у 2010 році дозволив їм впровадити антинаціональну політику, яка діяла у Радянському Союзі та була популярною в їхньому рідному регіоні. Інститут національної пам’яті, створений за президентства Ющенка як центральний орган виконавчої влади, був ліквідований і повторно відкритий як підпорядкована урядові науково-дослідна установа. Призначення комуніста Валерія Солдатенка новим директором Інституту в лютому 2011 року стало відвертою образою на адресу патріотично налаштованих українців, адже він був автором постанови КПУ 1990 року, яка заперечувала штучний характер Голодомору 1932–1933 років. Та постанова стверджувала, що масовий голод стався внаслідок поганої погоди та дезорганізації, зумовленої колективізацією сільського господарства. Давній підхід Солдатенка до історії Голодомору був таким самим, як і в Януковича, і водночас відповідав духові послання президента Мєдвєдєва президенту Ющенку 2009 року, що засуджувало «нав’язування міжнародному співтовариству націоналістично забарвлених трактувань масового голоду [...] як “геноциду українського народу”»[759]. Міністр освіти України Дмитро Табачник також погоджувався з російським баченням Голодомору попри те, що це повністю суперечило його міжнародним зусиллям з лобіювання оцінки Голодомору як геноциду в сімдесяті роковини трагедії (2003 рік), коли він керував гуманітарним блоком у першому уряді Януковича. Очевидно, неможливо уявити собі ситуацію, коли б член ізраїльського уряду зберіг свою репутацію, змінивши підхід до Голокосту від сприйняття його як геноциду до применшення його ролі протягом кількох років.

Упродовж понад двох десятиліть, від кінця 1980-х років — у радянській, відтак незалежній Україні, тривала десталінізація, перервана за часів Брежнева. Голодомор був надзвичайно чутливою темою для суспільства, і будь-який український уряд, що недооцінював її або, ще гірше, був готовий прийняти офіційну російську точку зору як власну, мав усі шанси наразитися на гостре обурення патріотично та націоналістично налаштованих українців. Ресталінізація в Росії за Путіна та в Україні за Януковича, втілена у встановленні пам’ятників Сталіну, применшенні його злочинів і підміні історії Другої світової війни міфологемами «Великої Вітчизняної», зробила свій внесок у накопичення громадського невдоволення, яке відкрито вибухнуло під час Євромайдану. З точки зору активістів Революції гідності, Путін і Янукович виступали за відродження радянської політики українофобії.

Посиленню невдоволення в суспільстві сприяли ще два чинники. Першим було відродження притаманних радянській добі звинувачень українських націоналістів у «фашизмі», а другим — кроки до написання спільної українсько-російської історії, що підривало підвалини української незалежності, яку Янукович, відповідно до Конституції та присяги, мусив відстоювати. При формуванні єдиного підходу до минулого в російсько-української комісії виникли труднощі стосовно оцінки початків української держави, Переяславської угоди 1654 року та українського національного руху після 1917 року.

За Януковича і Табачника до українських шкільних підручників було внесено радикальні зміни. Тепер їхній зміст суттєво відрізнявся від висновків українських істориків, що робилися з кінця 1980-х років, а особливо у незалежній Україні. Ці зміни явно копіювали ті, що їх було впроваджено у путінській Росії, та включали такі історичні міфи:

1. Нав’язувалася думка, що українці й росіяни історично не були різними народами.

2. Відтворювався імперський і радянський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів».

3. Про русифікацію більше не згадувалося.

4. Міф «Великої Вітчизняної війни» витісняв історію Другої світової війни.

5. Відбулося повернення до радянської практики таврування українських націоналістів як «фашистів» та «нацистських колабораціоністів».

6. Критичний аналіз радянського досвіду було значно скорочено. Це цілком узгоджувалося з підходом Януковича, який ще у 2004 році називав виклад історії СРСР в українських книжках однобічним і аморальним, таким, що ображає пам’ять покоління батьків.

7. Значення масового громадянського активізму під час Помаранчевої революції зводилося до мінімуму, а шахрайство на виборах 2004 року ігнорувалося зовсім[760].

Новий підхід до викладання історії України відображав погляди більшості населення Донбасу. Опитування, проведене вже після падіння Януковича, наприкінці 2014 — на початку 2015 років, на підконтрольних Києву територіях регіону, зафіксувало негативне ставлення до українських націоналістичних організацій, розпаду СРСР, Помаранчевої революції та Угоди про асоціацію з ЄС, а також до таких персоналій, як гетьман Іван Мазепа, провідник ОУН Степана Бандера, президенти Кравчук, Ющенко та Петро Порошенко. При цьому чверть опитаних на Донбасі (і половина мешканців України) з різних причин негативно оцінювала також і Януковича. На противагу їм, на Донбасі побутувало прихильне ставлення до Сталіна, що відрізняло цей регіон від сусідніх областей, а особливо від центральної та західної України. Мешканці Донбасу позитивно оцінювали гетьмана Богдана Хмельницького та Переяславську угоду 1654 року як «возз’єднання» України з Росією, царя Петра I та утворення Російської імперії, формування СРСР та радянських вождів Леніна і Брєжнєва[761].

Прийняття путінського історичного наративу та нове намагання використати привид «фашизму» в часи президентства Януковича підготували ґрунт для протистояння, що стало явним під час Євромайдану. Навіть якби революція не розпочалася, цілком імовірно, що напруга між Донецьком та Києвом, між Януковичем, який жадав переобрання у 2015 році, та опозицією призвела б до «вимушеної» фальсифікації з боку влади, а отже, масових протестів. «Путінізуючи» історію України, президент Янукович та міністр освіти Табачник гралися з вогнем.

ДОНЕЦЬКИЙ КЛАН І РОСІЙСЬКІ МАРІОНЕТКИ

Ідеї сепаратизму не були чужими донецькому кланові; він, зрештою, погрожував ним Києву щодесять літ у 1994, 2004 та 2014 роках. Через цю загрозу та слабкість української держави президенти України делегували управління регіоном місцевим олігархам, як-от Ахметову. Не всі лідери та члени Партії регіонів відкрито підтримували виокремлення Донбасу, але вони здебільшого толерантно ставилися до українофобів у своїх лавах, які прагнули розпаду України. Очільники та активісти Партії регіонів були готові скористатися загрозою сепаратизму як важелем проти Києва, як це мало місце 2004 року, проте за десять років, коли ця загроза супроводжувалася силовим російським втручанням, важіль вислизнув з їхніх рук.

При аналізі відносин між Партією регіонів та сепаратистами слід враховувати шість чинників. Перший полягав у готовності до таємних домовленостей і прихильності до сепаратистських настроїв у Криму від 2006 року, а на сході та півдні України від 2010 року. Партія регіонів прагнула апелювати до широкої аудиторії, від центристски налаштованих бізнесменів і до лівих популістів панславістської та радянофільської орієнтації, частина яких була схильна підтримувати сепаратизм. Янукович і «регіонали» були переконані, що зможуть контролювати радикальні сепаратистські рухи та маніпулювати ними на свою користь. Партія регіонів завжди мала у своїх лавах сепаратистів (наприклад, Олександра Базилюка чи Віктора Тихонова) та працювала спільно з радикальними проросійськими угрупованнями, такими як «Донецька республіка», що мала тісні зв’язки з чільним «регіоналом», віце-прем’єром в уряді Азарова Борисом Колесніковим. У вересні 2008 року Партія регіонів, КПУ та кримські російські націоналісти підтримали російську окупацію Південної Осетії та Абхазії[762].

Янукович зазвичай брехав, кажучи, що не підтримував сепаратизму наприкінці 2004 року, описуючи його як «політичну провокацію». Однак те, що одна сторона вважала автономією та федералізмом, можна було інтерпретувати і як іредентизм. Усі донецькі політичні партії, включно з лібералами, виступали за «місцеву автономію».

У 2014 році уживана Партією регіонів стратегія «контрольованого сепаратизму» шляхом маніпулювання, кооперування та змов із сепаратистами й українофобськими угрупованнями неочікувано призвела до протилежних наслідків. Після розпаду партії виник політичний вакуум, і в цю мить контроль за великими теренами на Донбасі перейшов до Росії та залежних від неї маргінальних груп. Зрештою, неможливо з певністю сказати, чи сепаратистів свого часу кооптували до Партії регіонів, чи вони самі проникли до її лав.

Другим чинником була глибоко вбудована у повсякдення Донбасу культура насильства. Широке використання бойовиків мафії для фальсифікації виборів, корпоративного рейдерства, нападів на журналістів та опозицію підготували атмосферу для подальшої ескалації. Чільні олігархи з Партії регіонів, зокрема Ахметов, не засудили насильства, яке розв’язав президент Янукович проти активістів Євромайдану. Деякі з бойовиків пізніше утворили осердя батальйону «Восток» («Схід»), загону спецпризначення ГРУ, очолюваного колишнім офіцером «Альфи» СБУ Олександром Ходаковським.

Під час Помаранчевої революції та Євромайдану Партія регіонів звозила до Києва членів спортивних клубів та злочинних угруповань (більшість вимушених учасників провладних мітингів були працівниками бюджетних закладів, зокрема шкіл, лікарень тощо). У 2014 році, на відміну від подій десятилітньої давності, у складі правлячої верхівки еліти забракло поміркованого крила, яке б завадило Януковичу вдатися до насильства, натомість Путін, його найближчий радник Владіслав Сурков і російська розвідка тиснули на українського президента, аби той вжив жорстких репресивних заходів проти протестувальників[763].

По-третє, донбаські олігархи залишалися пасивними, нейтральними або брали участь у подіях на боці росіян упродовж періоду від втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року аж до вторгнення та російських «зелених чоловічків» на чолі з Ґіркіним на початку квітня. Російські підрозділи здійснили скоординоване захоплення Слов’янська, Горлівки, Красного Лиману (нині Лиман), Краматорська, Артемівська (нині Бахмут), Красноармійська (нині Покровськ), Дружківки, Макіївки і Єнакієва. До моменту їхнього прибуття місцеві проросійські угруповання не мали фахово керованих військових сил. Починаючи із 2010 року агенти російської розвідки проникали й перебирали керівні позиції в СБУ, а під час Євромайдану таємно навчали та фінансували бойовиків-«антифашистів» і російських націоналістів[764]. Важко повірити, що Ахметов не знав про ці російські таємні операції, адже він мав величезну ділову імперію, мережу Партії регіонів в органах місцевого самоврядування та повністю контролював силові структури в Донецькій області.

Ахметов відхилив пропозицію очолити Донецьку обласну адміністрацію (Сергій Тарута мав би очолити Луганську ОДА) і відмовився підтримати формування українських добровольчих батальйонів[765], — на відміну від Коломойського, який погодився на обидві пропозиції. Упродовж трьох місяців (лютий-квітень 2014 року) місцеві еліти та олігархи мали шанс заблокувати проросійських заколотників, мобілізувавши проукраїнських демонстрантів. Робітники і шахтарі залишилися пасивними і лише патрулювали за наказом Ахметова вулиці в Маріуполі, проте і це сталося набагато пізніше, у травні. Звягільський та інші очільники Партії регіонів контролювали найбільші вугільні копальні і могли мобілізувати шахтарів проти російських маріонеток.

По-четверте, лідери Партії регіонів та олігархи заохочували насильство проти учасників Майдану і, попри контроль над місцевими силовими структурами, не завадили їхній дезінтеграції та дезертирству до лав російських маріонеток. Наприклад, начальник управління МВС у Донецькій області Роман Романов залишився вірним Олександру Януковичу, а його підлеглі займали пасивні, нейтральні чи проросійські позиції.

Четвертий чинник полягав у тому, що еліти Донбасу та очільники Партії регіонів погодилися з одержимою ненавистю риторикою Росії та радикальних проросійських сил на адресу Євромайдану та політичної опозиції. Борис Колесніков, близький до Януковича та Ахметова від 1990-х років, висував непомірні вимоги у формулюваннях, які не відрізнялися від тих, що транслювало російське телебачення. Колесніков, як уже зазначалося, був пов’язаний із проросійськими радикалами з угруповання «Донецька республіка», які незабаром здобули впливові позиції в російській окупаційній адміністрації. Декларуючи, що він виступає від імені східної України, Колесніков казав: «Вони не хочуть бачити озброєних неофашистів із Західної України та Києва у своєму регіоні. Вони не хочуть, аби усі їхні податки йшли до Києва. І вони не хочуть, аби їм вказували, якою мовою розмовляти»[766].

По-шосте, олігархічний контроль за місцевими медіями був ще одним проявом впливу, яким не скористалися для протидії сепаратистській пропаганді. Ахметов володів популярною газетою «Донецкий кряж», що стала провідним рупором вимог російських маріонеток і публікувала запальну риторику проти українських збройних сил, яких називали «нацистами» та «фашистами». Газета надала колишнім співробітникам розформованого спецпідрозділу МВС «Беркут» змогу публікуватися на своїй мережевій сторінці, щоб ті могли висловити свою ворожість до Євромайдану.

І врешті, «деякі місцеві олігархи» «уклали мирні угоди із сепаратистськими лідерами». Важливо, що «мовчазне відокремлення» Донбасу «стало можливим лише завдяки співпраці місцевої влади та неформальній прихильності частини силових структур до Партії регіонів та великого бізнесу». Як вказує Ендрю Вілсон, успішні рухи вимагають ресурсів для мобілізації, підготовки та оснащення, і їх було надано місцевими елітами та Росією: «Еліти та ресурси були ключем до перетворення маргінального руху на масове явище»[767].

Ахметов виявився олігархом, публічний образ якого найбільше постраждав від його хибної поведінки на Донбасі. Сидячи між двох стільців, він розлютив українських патріотів і водночас, не підтримавши без вагань російських маріонеток, не потрапив у цілковиту неласку до них лише тому, що забезпечує працевлаштування чималої кількості мешканців регіону[768]. Як і багатьох олігархів, Ахметова турбувала не національна безпека України, а те, аби його ділову імперію, промислові підприємства та палац у Ботанічному саду не націоналізували. Заводи Ахметова продовжили працювати на окупованих Донеччині й Луганщині та сплачувати податки угрупованням «ДНР» і «ЛНР»[769]. Тарута і Коломойський, двоє олігархів, які погодилися стати головами обласних державних адміністрацій, втратили свої активи на Донбасі та в Криму. Місцеві еліти Партії регіонів або активно підтримували російських маріонеток, або залишалися нейтральними.

Ахметов вичікував, прагнучи грати ту саму гру, яку зіграв донецький клан у листопаді 2004 року, коли погрожував Києву федералізмом і навіть сепаратизмом, і, «влаштувавши дубль», зберегти свій вплив[770]. Слова і вчинки Ахметова пролунали двозначно й тоді, коли він заявив послу США Вільяму Тейлору, що підтримує прозору політику й бізнес. Публічно Ахметов закликав до «спокою та компромісу», але за кулісами вів переговори щодо пакту про ненапад із провідниками сепаратистів[771]. Денис Пушилін та його спільники виглядали «проектом маріонеток Ахметова», а дві третини соратників самопроголошеного «народного губернатора» Губарєва, за деякими даними, перебували на утриманні в Ахметова[772]. Сам Губарєв розповідав «Российской газете», що Ахметов фінансував російських маріонеток (останній, звісно, це заперечував)[773].

За однією з версій, Ахметов хотів створити на Донбасі «маріонетковий уряд», аби, як і 2004 року, «посилити свою позицію на переговорах з Києвом»[774]. Тому він публічно підтримав територіальну цілісність України, але мало що зробив, аби її захистити. Коли глава Адміністрації президента Сергій Пашинський звернувся до Ахметова за допомогою, той «вийшов із процесу, хоча ми й просили його допомогти нам»[775].

Без нейтралітету або підтримки «хазяїна» Донбасу російські політичні туристи могли лише навідатися до регіону, а «місцеві бандити не могли б організувати нічого без його [бодай] мовчазного схвалення»[776]. Замість цього Ахметов «обіцяв не допустити розгону бандформувань сепаратистів, не реагував на мародерство й насильство бойовиків ДНР у Донецьку, закликав [київську] владу почути російських терористів Стрелкова [Ґіркіна] та Бородая, видаючи їхні вимоги за “голос Донбасу”»[777]. Подвійну гру Ахметова можна побачити і завдяки тісним зв’язкам із колишнім «главою ДНР» Олександром Захарченком, який «певний час був частиною донецького клану». Згідно із твердженнями анонімного джерела, на які посилається російська «Новая газета», Ахметов запитав Суркова, чи погодиться той призначити Захарченка «главою ДНР» як спосіб гарантувати захист своїх активів[778]. Починаючи від березня 2014 року, коли шляхи бойовиків організації «Оплот» й міського голови Харкова Кернеса розійшлися, «до фінансування “Оплоту” долучилися люди з оточення Ріната Ахметова»[779]. Ахметов зустрівся із представниками місцевих проросійських сил 8 квітня 2014 року та висловив їм свою підтримку лише за чотири дні до того, як Ґіркін і «зелені чоловічки» прибули на Донбас, що «наводить на думку, наче він добре інформований про те, що відбувається»[780]. Російський аналітик Дмітрій Трєнін пише, що українські ділові та політичні лідери, «які давно були близькі до Кремля, спонсорували та заохочували ранні протести в регіоні проти центральної влади в Києві»[781].

Союзник Ахметова від 1990-х років, колишній найманий убивця Юрій Іванющенко був відверто зацікавлений у підтримці антимайданівських бойовиків і російських маріонеток на Донбасі. Журналістка-розслідувачка, а пізніше народний депутат Тетяна Чорновол знайшла свідчення того, що Іванющенко фінансував колишніх лідерів організованої злочинності, які захопили владу в Горлівці та Єнакієво (де розташовано його палац)[782].

Наявні прямі докази того, що в Луганську «хазяїн» місцевого крила Партії регіонів Олександр Єфремов нишком змовився з російськими маріонетками. За даними журналістів, Єфремов, який раніше очолював фракцію «регіоналів» у Верховній Раді, «повністю контролював Луганськ, і всі помітні кадрові призначення в місті відбувалися лише після узгодження з ним»[783]. За твердженням його опонента Володимира Ландика, в лютому 2014 року Єфремов зустрічався з радником російського президента Сєрґєєм Ґлазьєвим у своєму луганському палаці і погодився підтримати захоплення області росіянами в обмін на те, що саме він залишиться місцевим «хазяїном»[784]. «ЛНР» — «це проект колишнього голови облдержадміністрації Єфремова», у якого були тісні зв’язки з «народним губернатором» Валерієм Болотовим. У штаті «ЛНР» працювали колишні члени Луганської обласної державної адміністрації, призначені під тиском Єфремова[785]. Перший «глава ЛНР» Валерій Болотов був підручним Єфремова в незаконній діловій активності та корпоративному рейдерстві. До складу «уряду ЛНР» увійшли багато колишніх активістів Партії регіонів або співробітників міського голови Луганська Сергія Кравченка, якого обрали на цю посаду за сприяння Єфремова. Колишній генеральний директор Луганської обласної державної телерадіокомпанії Родіон Мірошник також став одним із керманичів «ЛНР».

ПРОЕКТ «НОВОРОСІЯ»

Упродовж нетривалого періоду 2014–2015 років Путін неодноразово повертався у виступах до ідеї «Новоросії», яку він побічно зачепив ще в 2008 році у своїй промові в НАТО. Проте ця історія зблякла, а сам він заплутався, які ж території мають належати до «Новоросії». Як відомо, у 1764–1802 роках і 1822–1874 роках в Російській імперії існували дві адміністративні одиниці під назвою «Новоросія», до складу жодної з яких не входили Харків і Слобідська Україна. Але Путіна це не зупиняє: він дотримується прагматичного підходу до історії — незалежно від того, йдеться про християнізацію Київської Русі (у той час, коли Москви ще не існувало) чи про Новоросію.

17 квітня 2014 року Путін риторично запитав, чому радянські лідери віддали Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв і Одесу радянській Україні. Подібним чином у 1990-х роках російські націоналісти, зокрема мер Москви Юрій Лужков, ставили питання про те, чи не сп’яну Микита Хрущов «подарував» радянській Україні Крим. «Згодом, з різних причин ці території відійшли. А народ же там залишився», — заявив Путін.

Насправді Новоросія як частина Російської імперії ніколи не була населена російською більшістю: тут переважали українці, а саме українські селяни, які вирушили туди після її анексії Санкт-Петербургом. За даними царського перепису 1897 року, українські селяни становили більшість населення у всьому регіоні Новоросії[786] (як уже зазначалося, цей перепис розглядав «малоросів»-українців як підгрупу «росіян»). Ці землі також населяли євреї, румуни й татари; росіяни, до яких звично апелював Путін, масово стали прибувати значно пізніше, під час радянської індустріалізації[787].

Через нездатність РФ мобілізувати російськомовне населення у більшості південних та східних регіонів України проект «Новоросії» довелося згорнути. Навесні 2015 року Кремль «фактично визнав поразку, незалежно від того, як він намагається це прокрутити». «Мрії багатьох росіян, які ностальгують за імперією, про те, що значні терени російськомовної України буде приєднано до Москви, зів’яли»[788]. Більшість російськомовних громадян України тяжіють до Києва, а не до Москви, і навіть ті, хто мав намір втілити проект «Новоросія» в життя, пояснювали свій провал тим, що вони «не мають активної підтримки у східних областях України»[789]. Втім, хоча проект так і не зрушив з мертвої точки, російські націоналісти так і не змогли визнати той факт, що російськомовні українці у переважаючій своїй більшості є українськими патріотами. В інтерв’ю російському журналісту Ґіркін продовжував наполягати, що «Новоросія» — це «російська держава, населена російськими людьми, такими ж, як ми з вами», які хочуть бути в складі Росії[790]. Вони з Путіним дуже помилялися[791].

У рамках російського проекту «Новоросії» планувалося розв’язання громадянської війни із застосуванням гібридних методів, що дало б Росії додаткові «підстави» для втручання. Харків і Одеса були стратегічними містами, де з лютого по травень 2014 року за підтримки з Росії тривало силове протистояння. У чотирьох сусідніх областях — Дніпровській, Запорізькій, Херсонській та Миколаївській провокації не мали громадської підтримки. З обласних центрів цих регіонів найбільш «радянізованим» вважався Миколаїв із його підприємствами військово-промислового комплексу і значними економічними зв’язками з Росією; проте на виборах міського голови 2015 року кандидат від прозахідної «Самопомочі» Олександр Сенкевич переміг тут кандидата «Опозиційного блоку»[792].

ВИСНОВКИ

Століття тому частина населення Донбасу, серед яких ті, хто підтримував найпопулярніші політичні сили — анархістів Махна і більшовиків — не бажала бути частиною України, керованою Центральною Радою чи Директорією. Цей регіон, за виключенням території колишньої Області Війська Донського, раніше вже був частиною українських губерній, які було включено до складу радянської України задля розширення бази більшовицької підтримки всередині УРСР Упродовж усієї історії радянської держави він залишався оплотом консервативних сил проти націонал-комуністів. Донбас був потужним лобістом інтересів Москви та провідником радянської національної політики й русифікації; у містах краю мало цікавилися українською історією, культурою та мовою, проте сільська людність (відсоток якої на Луганщині був вищим, ніж на Донеччині) лишалась україномовною та українокультурною. Швидкий перехід до незалежної України мало що змінив. Донбас початку XXI століття успадкував досвід і радянського минулого, і кримінальної війни 1990-х років. А після того, як 2002 року Янукович та донецький клан вийшли на загальнонаціональний рівень і двічі спробували опанувати всю Україну, громадянське суспільство відповіло масовими протестами.

Ініціатори російської гібридної війни та російські маріонетки не змогли створити «Новоросії» і захопили лише меншу частину Донбасу (близько 13% території України), продемонструвавши хибність взаємного ототожнення різних частин Луганщини і Донеччини. Після трирічної україно-російської кризи Парламентська асамблея Ради Європи назвала російську політику на Донбасі «гібридною анексією», що випливає із гібридної війни[793].

Російська окупація розділила Донбас на дві частини, одна з яких перебуває під контролем Києва, а інша — Москви. На боці, контрольованому Києвом, шириться українська ідентичність, триває декомунізація, в той час як на іншому боці відбуваються процеси, аналогічні тим, що тривають у Росії, — повторна радянізація, супроводжувана відродженням культу Сталіна та Великої Вітчизняної війни. У найближчому майбутньому єдиним місцем на Донбасі, де ще стоятимуть пам’ятники Леніну, будуть окуповані Росією райони, оскільки «Донецьк — це місто, яке почуває себе дедалі більш русифікованим політично, економічно та соціально»[794].

У наступному розділі буде проаналізовано історичний шлях Партії регіонів, чиї намагання створити в Україні мафіозну та авторитарну державу призвели до масштабної кризи.