Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Під час україно-російської кризи 2014–2015 років і революції Євромайдану, учасники якої прагнули інтеграції України до пост-модерної Європи, українцям довелося зіштовхнутися з імперіалістичною Росією XIX століття. В основі цього зіткнення лежали три чинники. Перший — неспроможність більшості мешканців Російської Федерації визнати, що українці є окремим народом. Таке ставлення опитування фіксували ще у 2000 році, коли Путіна вперше обрали президентом[856]. Стівен Коткін пише, що «на відміну від Сталіна, Путін не визнає існування української нації, окремої від російської»[857]. Втім, Путін аж ніяк не був творцем подібного способу сприйняття, тож цей чинник не зникне, якщо він перестане бути російським очільником після 2024 року. Чимало українців оптимістично сподіваються на поліпшення взаємин з РФ у післяпутінську еру, але їхній оптимізм не враховує того факту, що російський націоналізм щодо України та українців існує і поза владною вертикаллю Путіна. Впливова частина російської опозиції, включно з Алєксєєм Навальним, у різних формах підтримала анексію Криму.

Другим чинником була широко розповсюджена думка про те, що Україна не є незалежною і суверенною державою, а лише інструментом, за допомогою якого Захід сприяє ослабленню Росії. Коткін стверджує, що Путін, так само, як і Сталін, вбачає в сусідах «зброю в руках західних держав, які наміряються використати їх [сусідів] проти Росії»[858]. Політика Москви щодо України та інших колишніх радянських республік, як нібито позбавлених суверенітету, несумісна з міжнародно прийнятими нормами. Потреба Росії в тому, щоб її визнавали першою серед нерівних і шанували пріоритет російських інтересів у Євразії, відображає «прагнення до сюзеренітету». Сюзерен обмежує зовнішній суверенітет і дозволяє васалові повну внутрішню автономію, забезпечуючи захист і допомогу[859]. Прикладом таких відносин є взаємини між Росією та Білоруссю; російські пропозиції щодо врегулювання кризи на Донбасі мають на меті перетворити Україну на підлеглу сторону в рамках подібних відносин. Е. Вейн Меррі пише, що «більшість російської еліти не здатна думати про Україну інакше як про клієнта сюзерена»[860]. Але, як ми бачили в попередніх розділах, ця політика ігнорує ту обставину, що Україна — це не Білорусь.

Третім чинником є російська точка зору, згідно з якою Крим і населені російськомовними громадянами схід та південь України було помилково включено радянським режимом до складу України. Путін за різних нагод повторював цю тезу всупереч тому, що на зламі XX століття більшість мешканців східної та південної України були українцями. Російські претензії засновані на безпідставному зарахуванні російськомовних українців до числа росіян і «співвітчизників». Що стосується Криму, то хоча зв’язки українського етнокультурного ядра з ним були історично слабшими, ніж з іншими регіонами, зокрема Донбасом, російський підхід не має нічого спільного з розумінням історії формування територій країн світу. Якби він послідовно уживався стосовно самої Росії, довелося б проводити референдуми, щонайменше, на Північному Кавказі, Курильських островах та в Калінінграді. Далебі, Крим історично більшою мірою пов’язаний із тюркським світом, у межах якого він існував від XIII до XVIII століття, аніж з Росією, намісники, якої правили на півострові упродовж 170 років.

КОНФЛІКТ МІЖ ЗАХІДНИМИ ОЧІКУВАННЯМИ ТА РОСІЙСЬКОЮ ВИНЯТКОВІСТЮ

До україно-російської кризи усе ще жевріла надія, що, залишаючись недосконалою системою з певними складнощами, Російська Федерація перейшла до політичної системи, котра нарешті хоча б нагадує західні демократичні ринкові економіки. У 1998 році, ще до того, як Путіна обрали президентом, Росії запропонували приєднатися до «Великої сімки», хоча в неї була слабка економіка та недосконала демократія. Росія залишалася членом «Великої вісімки» у 2005–2014 роках, коли Freedom House визначав її як державу, що не є вільною та має «консолідований авторитарний режим». Членство Росії свідчило про приязнь західних лідерів і політиків, захоплених «ліберальнішим» російським президентом Дмітрієм Мєдвєдєвим[861], проголошена яким «модернізація» насправді була ілюзорною»[862].

Едвард Лукас почав писати свою книгу «Нова холодна війна» після вбивства ворога Кремля, колишнього офіцера ФСБ Росії, політемігранта і британського підданого Аєксандра Литвиненка в Лондоні у листопаді 2006 року. Він нагадує: «Коли її опублікували 2008 року, книжку високо оцінили яструби, які уважно стежать за подіями в Росії, зокрема східноєвропейські. Проте у Лондоні, Вашингтоні, Берліні та інших столицях одностайно погодилися, що моя книжка — панікерська нісенітниця». Так трапилося тому, що «Росія, на думку широкого загалу, була капіталістичною країною, хоча й не без вад. Вона мала плюралістичну політичну систему з виборами, судами та інституціями. Путін був огидний, але він запровадив у своїй країні стабільність і повернув їй національну гордість. Ми могли б мати справи з ним — і у сфері комерції, і в дипломатії»[863].

Як зазначалося у висновку комітет у в справах Європейського Союзу британської Палати лордів у 2015 році, відносини між ЄС та Росією «занадто довго були засновані на оптимістичному припущенні, що Росія нібито перебуває на шляху до демократичної “європейської” країни», проте ці сподівання не справдилися[864]. Про еволюцію Росії до більш націоналістичного «консолідованого авторитарного режиму», де відсутня свобода, було відомо майже за десятиліття до україно-російської кризи. Однак «Заходові на той час простіше було нехтувати цим і багатіти думкою, буцімто Росія просувається до ліберально-гібридної моделі, з якою Захід може відчувати себе комфортно»[865]. З цим пов’язане припущення про те, що російська національна ідентичність еволюціонує нормальним шляхом завдяки рішенням, які раціонально ухвалюють її еліти, і тому в Росії не відбувається нічого незвичайного[866].

Ті, хто вірив, що Росія перебуває в розпалі заплутаної трансформації, але, попри це, рухається у західному напрямку, в жодному разі не могли передбачити майбутньої україно-російської кризи. «Війна в Україні почасти є результатом заснованого на невтручанні підходу Заходу до Росії», — підсумовує свою доповідь Chatham House[867]. Захід принципово хибно оцінював Росію напередодні україно-російської кризи і «не розгледів, що хоча небагато росіян прагнули повернення до радянського комунізму, більшість із них ностальгували за статусом наддержави, чим Путін і скористався»[868].

Панування над Україною має ключове значення для Росії, чиї еліти та громадяни прагнуть статусу великої держави, а захист Україною свого суверенітету в рамках європейської ідентичності розглядається ними як зрада гаданих «споконвічно братніх» відносин. Тому російські лідери цілковито погоджуються із твердженням Збіґнєва Бжезінського про те, що Росія не може бути імперією без України.

Хоча в цьому розділі основна увага приділяється відносинам Путіна з Україною, ми не можемо залишити поза увагою й Боріса Єльцина, який був лідером Росії від 1990 до 2000 року. Зазвичай його вважають демократичнішим за Путіна. Леонід Кучма протиставляв Єльцина Путіну, кажучи, що перший приязніше ставився до України. З точки зору Кучми, Єльцин був демократом «у душі», який на кожній зустрічі з українським колегою готовий був «капітулювати і змінити свою позицію»[869].

Попередник Кучми Леонід Кравчук має інакшу точку зору, вважаючи, що Єльцина та Путіна годі чітко розмежувати у їхньому ставленні до України. На думку Кравчука, обидва президенти РФ не поважали суверенної України і погоджувалися, що вона має бути частиною Росії. Єльцин риторично питав Кравчука: «Ви дійсно вірите, що Україна увійде в Європу?» і сам відповідав словами, які можна було б почути і з вуст Путіна: «Е ні, ми 330 років разом, все пронизано цим словом «разом», і розірвати нас неможливо». За Кравчуком, Єльцин був переконаний: більшість росіян вважають, що не можна дозволити Україні рухатися до Європу, покинувши Росію[870]. Усі українські президенти, за винятком Януковича, сходилися в переконанні, що мета Путіна — «знищити Українську державу», а Єльцин відрізнявся від нього тим, що не ризикнув би втягнути Росію у війну з Україною.

Поворот Путіна до націоналістичної та реваншистської зовнішньої політики, українофобія та ксенофобія були чітко артикульовані вже у лютому 2007 року в його промові на Мюнхенській конференції з питань безпеки та у квітні наступного року у виступі перед Радою НАТО-Росія у Бухаресті[871]. 2008 року Росія також провела перший від радянських часів грандіозний парад збройних сил за участі наземної та повітряної військової техніки[872]. Проте Бен Джуда вважає, що «великий поворот» у політиці Путіна стався ще 2003 року, бо відтоді він більше не тримався політичної спадщини Єльцина[873]. Вирішальним чинником у зміні ставлення Путіна до України та Заходу стала Помаранчева революція, яка стала зовнішньополітичним еквівалентом дефолту 1998 року і яку російський політолог Глєб Павловський описує як «одинадцяте вересня» Путіна[874].

У своїх промовах 2007 та 2008 років Путін переконував, що Росія знову є могутньою, великою державою, яка вимагає поваги з боку Заходу. Коли Росія була слабкою, вона втрачала території, як під час укладення Брест-Литовського договору з Німеччиною 1918 року та розпаду СРСР 1991-го. Путін наче говорив Заходові: «Досить!» і сигналізував, що захистить російські «національні інтереси», не слухаючи західних заперечень[875].

Повернення до радянської, кадебістської практики та відродження російського націоналізму можна було легко зауважити у вбивстві Алєксандра Литвиненка, що його правовий експерт лондонської поліції охарактеризував як «ядерну атаку на вулицях Лондона»[876]. Цей злочин, говорить американський аналітик Браян Вітмор, «означив момент, коли путінська Росія переступила межу. Це був момент, коли Москва перейшла від клопіткого партнерства із Заходом до міжнародного беззаконня. Путін навіть припинив удавати, що гратиме за міжнародними правилами... Це був момент, коли гангстерська держава Путіна відкрито вийшла на міжнародний рівень».

Вітмор продовжує:

«Після цього вбивства громадянина Великої Британії відбулися вторгнення до Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас, було збито літак рейсу МН17, викрадено громадянина Естонії розвідника Кохвера та українську громадянку Надію Савченко. У листопаді 2006 року Росія повністю пустилася берега, і їй це минулося безкарно [...] практично без жодних наслідків. І відтоді з наслідками усього цього живемо ми»[877].

ДЕМОКРАТИЧНІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РАДЯНСЬКІ ЗМОВИ

Варто ще раз нагадати, що Путін прийшов до влади саме тоді, коли авіація країн НАТО бомбардувала територію Югославії, Косово відокремлювалося з тим, щоб у майбутньому стати незалежною державою, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з подій, які заходилися називати «кольоровими», або демократичними революціями. Російські та інші пострадянські лідери соціалізувалися під впливом конспірологічних теорій, тому вони розглядали «кольорові» революції як єдиний ланцюжок подій. Ці страхи ще глибше закорінені у свідомості офіцера КДБ Путіна, який 1989 року в Дрездені став очевидцем демократичної революції та краху комуністичного режиму НДР. «І всі ці далекі роки прокинулися в нього усередині»[878], коли він побачив революції на теренах, які вважав підконтрольними винятково Росії.

Повернення до радянського змовницького світогляду супроводжувалося відродженням антиамериканізму, що засвідчили президентські вибори 2004 року в Україні. Виборча кампанія Віктора Януковича, яку провадили відряджені Путіним російські політтехнологи, була заснована на стратегії «керованого хаосу».

Помаранчеву революцію Путін розцінив як особисту зовнішньополітичну невдачу, власне «одинадцяте вересня», і задумав контрреволюційну помсту. Проєвропейська Україна стала б для нього «стратегічною поразкою та приниженням»[879]. Після обрання Януковича у 2010 році Путін втішався тим, що отримав потенційного сатрапа; питання полягало лише в ціні, яку слід було запропонувати йому за перехід у цю роль. Хоча Янукович виконував майже усі вимоги Росії, цього було недостатньо для того, щоб Москва знизила ціну на газ для України, яка продовжувала платити за нього найбільше в Європі. Водночас Янукович, будучи першим українським президентом, який виступав проти членства України в НАТО, офіційно продовжував підтримувати укладення угоди про асоціацію з ЄС (хоча де-факто підривав цю можливість своєю внутрішньою політикою, зокрема ув’язнюючи опозиційних лідерів). Тому Андрій Циганков помиляється, стверджуючи, що у Януковича з Путіним склалися дуже добрі стосунки[880]. Насправді між ними продовжувала існувати напруженість, бо незалежно від того, що робило українське керівництво для задоволення вимог Кремля, йому завжди було мало.

Усунення Януковича від влади завело Путіна у безвихідь: одне приниження 2004 року — це ще півбіди, але двох упродовж одного десятиріччя було забагато. Путін схибив і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, позаяк те, що йому радили політтехнологи, розвідслужби, націоналістичні союзники й консультанти, спиралося на царські та радянські історичні міфи. У 2004 році російські політтехнологи Ґлєб Павловський, Константін Затулін, Марат Ґєльман і Сєрґєй Марков непохитно вірили, що розуміють Україну, хоча насправді усі вони цілковито помилялися[881]. Так, наприклад, Павловський виключав повторення грузинської Революції троянд в Україні. Ілюзія того, що більшість українців налаштована проросійськи і лише меншість на заході Україні не хоче близької співпраці з Росією, породила в них певність, що на президентських виборах в Україні в будь-якому разі переможе проросійський кандидат. У 2014 році російські розвідувальні служби та «сірі кардинали», скажімо, Владіслав Сурков, геть хибно розуміли ідентичності та лояльності російськомовних громадян України. При цьому Путін був схожий на більшість російських громадян, твердо переконаних, що Помаранчеву революцію фінансували США, Віктор Ющенко був американським лакеєм, його дружина — агенткою ЦРУ, а українські націоналісти «зганяли нещасних українців палицями на головні міські майдани і примушували їх скандувати перед телекамерами “Ю-щен-ко”»[882]. Тенденційне перекручення про американську змову було потрібне росіянам, аби спробувати пояснити дії «тупых хохлов», які організували революцію, не питаючи «старшого брата» — того «брата», який не здатен організувати подібну революцію в Росії.

Після Революції троянд і Помаранчевої революції Росія та інші авторитарні держави заходилися готувати контрреволюційні стратегії, які Томас Амброзіо називає «опірними»[883]. Розпливчасті законодавчі норми проти зарубіжного фінансування поціляло в неурядові об’єднання, чиї цілі та завдання нібито становили загрозу для «суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності, національної єдності, унікальності, культурної спадщини та національних інтересів Російської Федерації»[884]. Скероване проти НУО законодавство стало частиною низки заходів, покликаних запобігти революціям, та слугувало виправданням для придушення опозиційних груп[885]. Опозиційні й неполітичні НУО, що сприяли розвиткові громадянського суспільства, потрапили до тієї ж категорії «зрадників», що і в СРСР: за цією логікою, якщо їх фінансують і підтримують з-за кордону, вони позбавлені «природних» коренів удома. Всього лише за рік після Помаранчевої революції Путін заявив, що відповідні законодавчі новації необхідні для захисту російської політичної системи від «зовнішнього втручання», а також для того, «щоб захистити наше суспільство та громадян від поширення якоїсь терористичної ідеології, людиноненависницької ідеології, що може функціонувати під тією чи іншою вивіскою»[886].

Крім того, російська публічна дипломатія «спирається на традицію радянської публічної дипломатії»[887]. Вони обидві діяли, відкрито вдаючись до переконувань і умовлянь, водночас нишком не гребуючи маніпуляцією, дезінформацією та обманом. Нащадки КДБ, ФСБ та Служба зовнішньої розвідки РФ таємно діють через агентів впливу та підставні організації, а іноді вдаються до «активних заходів» (тобто вбивств). Убивство Литвиненка в Лондоні вписується у давню традицію замахів, здійснених радянським спецслужбами, жертвами яких були, зокрема, лідери українських націоналістів та інші еміграційні діячі. Відкриті різновиди діяльності включають канал RT (раніше “Russia Today”), експансію інформаційних центрів, як-от «РИА Новости» та «Спутник», дискусії у Валдайському клубі з іноземними експертами, створення аналітичних центрів, скажімо, Інституту демократії і співробітництва, та укладення контрактів із західними піар-агенціями.

Влада РФ фінансує діяльність прокремлівських НУО у власній країні, таких як Євразійський союз молоді (відгалуження Міжнародного євразійського руху), «Наші», «Росія молода» та «Молода гвардія». З російської скарбниці також отримують кошти проросійські НУО за кордоном, зокрема радикальні угруповання, як-от Міжнародна молодіжна корпорація «Прорив!», що активно діяла у зонах заморожених євразійських конфліктів[888]. Проросійські НУО почали з’являтися, наче гриби, в Україні у 2009 році, напередодні президентських виборів, а особливо після 2012 року, коли Путін заступив на третій президентський термін[889].

У січні 2015 року в Росії постала організація «Антимайдан», покликана, як і давніші організації, приміром «Наші», «запобігати кольоровим революціям, вуличним заворушенням, хаосу та анархії» в Росії. «Антимайдан», який згуртував суміш невдах, екстремістів і середньовічних «пекельних ангелів», скажімо, «Нічних вовків», запровадив воєнізовану підготовку своїх членів у спеціальних таборах. Ідеологія «Антимайдану» заснована на традиційній українофобії та антизахідній ксенофобії з такими гаслами, як «Майдан = фашизм», «Не забудемо! Не пробачимо!» і «Майдан потрібен ворогам Росії!». Мітинги проти Майдану відбуваються під прапорами Росії, «ДНР»/«ЛНР» і так званої «Донецької Русі»[890].

Російські національні меншини в СНД дедалі частіше стали розглядати як «активних агентів впливу». Перша мобілізація представників російської діаспори відбулася довкола питання про перенесення пам’ятника радянським солдатам часів Другої світової війни з центру естонської столиці Таллінна навесні 2007 року. Ключовим спільником російської «народної дипломатії» стала Російська православна церква, яка використовувала свої впливи на території колишнього СРСР. Фонд «Російський світ», заснований 2007 року зі щедрим державним фінансуванням, мав нагадувати Британську раду, але ця схожість була суто поверховою, зокрема з огляду на те, що частина коштів, що надавалися фондом російським меншинам сусідніх країн, також призначалася радикальним проросійським угрупованням.

ГРУЗІЯ ЯК ПРЕЦЕДЕНТ ДЛЯ КРИМУ

У часи президентства Єльцина Росія шляхом відкритого та прихованого втручання сформувала в Грузії та Молдові, а також в Азербайджані, ситуації заморожених конфліктів. Путін пішов іще далі, здійснивши вторгнення в Грузію та Україну й окупувавши окремі регіони цих країн. Санкції Заходу, запроваджені після вторгнення Росії в Грузію в серпні 2008 року та визнання Москвою незалежності Південної Осетії та Абхазії, виявилися запізнілими та млявими. Росія погрожувала агресивними діями щодо України, коли президент Ющенко не дав кораблям Чорноморського флоту, які брали участь в агресії проти Грузії, дозволу повернутися на базу в Севастополі[891]. Через шість років Путін вирішив, що Захід поставиться до нього так само поблажливо і після анексії Криму.

Рамкові параметри анексії Криму були розроблені Росією ще 2008 року. Путін не планував чогось нового у Криму — «він кружляв довкола знаного терену», адже кримська операція спиралася на грузинський шаблон. Те, що Кліффорд Гедді і Фіона Гілл називають «операцією на випадок непередбачених обставин», було «підготоване заздалегідь і готове до застосування, якщо буде така потреба, — але тільки за потреби»[892]. Загальні обриси потенційної анексії Криму були давно відомі, проте Київ і Захід ігнорували їх[893]. Москва інвестувала у гібридну війну, що розгорталася в Україні, спираючись на організовану злочинність, розвідку та сили спеціальних операцій[894]. Лінійні бойові операції невоєнного характеру стали в Україні «нагодою для підготовки і тренувальною базою»[895].

Млява реакція Заходу на вторгнення в Грузію показала Путіну, що вторгнення і розчленування сусідньої держави може йому минутися безкарно. Після російсько-грузинської війни американський президент Обама намагався «перезавантажити» стосунки з Росією, компанія, яку очолив колишній канцлер Німеччини Ґергард Шредер, збудувала газогін з Росії до Німеччини, а окремі лідери ЄС упадали за Росією і постачали їй військову техніку. Німеччина побудувала тренінговий центр для російських «зелених чоловічків»[896], які вторглися у Крим навесні 2014 року[897]. Ініційована Заходом реакція на анексію Криму та гібридну війну на Донбасі була такою ж млявою, як і на вторгнення в Грузію. Жорсткіші санкції було запроваджено лише після того, як у липні 2014 року російський зенітно-ракетний комплекс «Бук» знищив цивільний авіалайнер MH17[898], та після відкритого вторгнення збройних сил РФ на схід України за місяць потому.

Надсилаючи Путіну неправильні сигнали, західні політики та експерти, які ігнорували чи применшували його націоналізм, не розуміли, що він тепер не просто виступає проти розширення НАТО, а чинить спротив розширенню впливу ЄС на «Євразію», регіон, який президент Мєдведєв у 2009 році назвав «зоною привілейованих інтересів» Росії. Москва заявляла про своє право на втручання задля захисту росіян і «співвітчизників» на всій території колишнього СРСР від тих чи інших загроз починаючи з 1990-х років. Російські очільники та міжнародні організації по-різному характеризували загрози. У березні 2014 року, коли жодних загроз в Україні для них не було, а моніторингова місія Ради Європи «не зауважила ескалації насильства проти російськомовного населення на сході та півдні України»[899], Росія під приводом захисту російськомовного населення вторглася в Крим.

Сучасна російська зовнішня політика продовжує «доктрину Брєжнєва», що передбачає втручання у справи сусідніх держав у разі, якщо інтереси РФ нібито загрожені. Радянське «вибіркове ставлення до міжнародного права» було таким самим, що й у сучасній Росії — країні, де відсутнє верховенство права, яка грає правилами, а не за правилами і вдома, і за кордоном. Російська політична культура припускає можливість і навіть необхідність нехтування законністю в інтересах специфічно витлумаченої «справедливості», як це видно з неодноразових посилань Путіна на останню в контексті включення Криму до складу РФ.

Окрім цього, колишні радянські республіки в дусі традиційного російського шовінізму розглядалися у Росії як несуверенні держави, що нібито виправдовувало російське «прагнення до сюзеренітету»[900]. З погляду Росії, в України відсутня економічна, військова та культурна самовпевненість як атрибут суверенітету, а отже, Києвом завжди управлятиме іноземна влада; питання лише в тому, хто нею буде — Захід чи Москва. Російські чиновники пояснювали міністрові закордонних справ Польщі Радославу Сікорському, що Україна є «недосуверенною»[901].

Українці висловили рішучу незгоду з «доктриною Мєдвєдєва-Путіна». Так, наприклад, у 2016 році лише 2% опитаних на переважно російськомовній Дніпропетровщині підтримували можливість використання російської армії для «захисту російськомовних громадян» в Україні, натомість 84% повністю чи частково відкидали таку можливість[902]; 80% респондентів виступали проти анексії Криму Росією (10% згодні з нею), зокрема 71% вважали, що анексія була незаконним вторгненням і окупацією (4% з цим не погодилися), а 56% підтримали використання будь-яких засобів для повернення Криму (20% виступили проти цього)[903]. Це опитування показало, до якої міри російські дії не мали нічого спільного з інтересами російськомовних українців.

Російськомовні громадяни України не відчували, що їхній мові щось загрожує ані до, ані після 2014 року. На запитання, чи громадянам, чиєю рідною мовою є російська, щось загрожує, 82% опитаних на Дніпропетровщині відповіли «ні» (12% — «так»)[904]. Редактор тижневика «Новое время» Віталій Сич заперечував, що російськомовні, до яких належить і він сам, зазнають репресій: навпаки, вони можуть вільно розмовляти російською на публіці, на телебаченні та в органах влади, а мас-медії задовольняють їхні потреби[905]. Як уже зазначалося, з-поміж українських політичних журналів, подібних до «Time» і «Newsweek», три виходять російською мовою («Новое время», «Фокус», «Корреспондент») і два україномовні («Країна» та «Український тиждень»). Мешканці великих міст з кращою освітою купують ці журнали та є толерантними до мовних питань.

У 2010 році Росія створила Митний союз, який мав у майбутньому перетворитися на Євразійський економічний союз. Янукович після саміту Україна-ЄС у Вільнюсі говорив українським олігархам, що відмова від Угоди про асоціацію представляє поворот на 180 градусів у зовнішній політиці України[906]. Східне прикордоння ЄС справді є зоною суперництва Росії з її західними сусідами, де тільки одна сторона володіє потужною силою. Прагнучи вивести Україну з російської «зони привілейованих інтересів», ЄС — з точки зору Москви — не тільки «посягнув» на територію поза своїми межами, а й вдався до віковічної стратегії розколу «російського народу», іншими словами, у цій картині світу ЄС і його американський «ляльковод» підтримали «український сепаратизм» на терені природного дому росіян у межах «російського світу».

Непримиренне ставлення Росії до «Східного партнерства» стало шоком для Європейського Союзу. Брюссель «проґавив» найбільшу після Другої світової війни кризу в Європі, хоча «ЄС не слід дивуватися. Докази були перед очима у всіх»[907]. Грузія та Молдова, два учасники «Східного партнерства», які прагнуть інтегруватися до Європи, також є сусідами РФ, проте грузин і молдован у Москві не вважають частиною «єдиного (російського) народу», і тому російське ставлення до них ніколи не було таким ревним, як до України.

ПУТІН І ЯНУКОВИЧ

Партія регіонів і КПУ, найбільш проросійські та радянофільські політичні партії в Україні поза межами Криму, маючи свою базу на Донбасі, надали історичну, регіональну та ідеологічну опору для мобілізації виборців і захоплення й подальшого розграбування власної держави. Спершу Янукович на виборах 2004 року, а відтак Партія регіонів на наступних виборах розігрували мовну карту та поглибили розкол між регіонами у такому масштабі, на який не зважилися б раніше їхні центристські союзники за часів президентства Кучми. Ще під час виборів 2004 року Янукович і Партія регіонів закликали провести референдум щодо зміни статусу російської мови, яка мала б стати другою державною. Їхні наполягання до того ж супроводжувалися провокаційною риторикою та вимогами припинити буцімто наявну в Україні дискримінацію російської мови. Ця риторика пролунала ще до того, як до неї долучилася пропагандистська машина Путіна.

У роки президентства Кучми співпрацею з Росією керував президент, а Партія регіонів виступала як частина непростої коаліції з центристськими силами, що були набагато менш проросійськими. Деякі з них навіть симпатизували Ющенку, і більшість, зокрема й сам Кучма, не підтримували зміну статусу російської мови. Окрім мовного, Янукович і Партія регіонів також порушили питання продовження оренди Росією бази Чорноморського флоту в Севастополі після 2017 року та «фліртували з ідеєю приєднання до Митного союзу»[908].

Після 2005 року Партія регіонів стала незалежним політичним актором з претензіями на монополізацію російськомовного сходу й півдня України та знищення, інтегрування або підкуп конкурентів. «Регіонали» закріпили рішучішу проросійську лінію, уклавши 2005 року угоду про співпрацю з партією «Єдина Росія» , а наступного року — неформальний виборчий пакт із російськими націоналістами-іредентистами у Криму. Посередником при укладанні обидвох угод був кремлівський політолог Константін Затулін. Щоб підписати другу з них, Азаров і Борис Колесніков, хрещений батько Сєвєродонецького з’їзду 2004 року, навідалися до Москви[909].

Таблиця 4. Віктор Янукович, Партія регіонів (ПР) та Росія

27 липня 2013 року, за кілька місяців до Євромайдану, Путін прибув до України, щоб разом з Януковичем відсвяткувати 1025-річчя хрещення Київської Русі. Наступного дня Путін поїхав до Севастополя. Путінська риторика трималася російського націоналістичного та православного дискурсу про «Святу Русь» як колиску і довічний союз трьох східнослов’янських народів, складових «єдиного русского народа». Своїм візитом Путін немовби хотів нагадати українським «молодшим братам», що вони з росіянами — «єдиний народ» зі «спільним історичним корінням і спільною долею, ми маємо спільну релігію, спільну віру, ми маємо дуже схожу культуру, мову, традиції та менталітет...»[910]. Прийняти цю концепцію для українців означало погодитися на статус «молодшого брата», існувати в «російському світі» та сповідувати російську й радянську міфологію, що прославляла життя в імперії. Путін, відмовляючись визнати будь-які нарікання українців на царську й радянську владу (тобто заборону української мови та Голодомор), високо оцінював перебування України у складі Росії, яке начебто «змінило життя мешканців України та її еліти на краще».

Влітку 2013 року Путін вдався до потрійного підходу щодо Януковича, щоб спонукати його відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС (яка і без цього перебувала під загрозою через перебування в тюрмі Юлії Тимошенко)[911]. У липні того року Росія розпочала проти України «торгівельну війну», порушивши свої зобов’язання як члена Світової організації торгівлі.

Передусім Путін скористався риторикою «східнослов’янського братерства», щоб лобіювати відмову України від європейської інтеграції. За його ідею, після переобрання Януковича президентом у 2015 році (за потужної підтримки з боку РФ), Україна мала приєднатися до Євразійського союзу (колишнього Митного союзу) та погодитися на керований Росією консорціум з управління своєю газотранспортною системою. Янукович чотири рази зустрічався з Путіним напередодні та під час Євромайдану. Перша зустріч відбулася 27 жовтня 2013 року в Сочі. 9 листопада 2013 року вони зустрілися на російській військовій базі, де Путін нібито погрожував Януковичу тим, що у разі підписання Угоди про асоціацію Росія анексує Крим і «Новоросію». 17 грудня 2013 року Путін і Янукович підписали План дій, за яким Росія мала придбати українські єврооблігації на суму $15 млрд., а ціну на газ планувалося знизити до $268 за 1000 кубометрів (таку ціну платив посередник, холдинг Фірташа Ostchem, упродовж усього президентства Януковича). Три мільярди розчинилися в повітрі «як плата за послуги, надані Путіну», ще до того, як Янукович утік із президентського кабінету[912]. «Облігації були, по суті, хабарем Віктору Януковичу», — констатував британський журнал “The Economist”[913].

Протягом попередніх років президентства Януковича Росія відмовлялася знизити найвищу ціну на газ в Європі, яку платила Україна, попри численні поступки з боку останньої. Путін і Янукович вкотре зустрілися на Валдаї за тиждень до парламентського голосування 16 січня, яке юридично перетворило Україну на авторитарну державу і призвело до першого спалаху насильства на Євромайдані.

По-друге, Путін почав «закручувати гайки» у взаєминах з Україною, вдаючись до арсеналу жорстких політичних заходів, починаючи від торговельних ембарго, особистого компромату, шантажу, фінансових стимулів і аж до погроз анексувати Крим. Президент Білорусі Алєксандр Лукашенко ще у травні 2013 року бачив плани анексії Росією південно-східної України[914], регіону, який Путін наступного року назвав «Новоросією». «Також були повідомлення про те, що кремлівські оперативники відверто обговорюють проект анексії території, починаючи з літа 2013 року», — свідчив екс-глава польської дипломатії Радослав Сікорський[915]. Він додав, що «в МЗС Польщі пролунали тривожні дзвінки, оскільки “ми дізналися, що Росія прораховує, які регіони буде вигідно захопити”»[916]. Ці плани нагадували ті, що потрапили у розпорядження «Новой газеты» і які фокусувалися на російській анексії Запоріжжя, Дніпра та Одеси, але виключали Донбас як збитковий[917]. У вересні 2013 року Сєрґєй Ґлазьєв попереджав, що підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС матиме фатальні наслідки; зокрема, він погрожував, що Росія більше не гарантуватиме існування української держави та може втрутитися, «якщо проросійські регіони країни звернуться безпосередньо до Москви»[918]. Таке звернення планували прийняти Янукович і тодішній губернатор Харківщини Михайло Добкін на з’їзді так званого «Українського фронту» в Харкові у лютому 2014 році. Цей з’їзд так і не відбувся, проте вже незабаром з’явилося інше «прохання про допомогу» — цього разу особисто від Януковича, який на той час уже втік до Росії.

По-третє, Росія мала додатковий, особистісний важіль впливу на Януковича. Збір компромату має давню історію в Росії. У цьому їй допомагають успадковані від СРСР гігантські обсяги даних про радянських громадян, зібрані мільйонами інформаторів. Як уже йшлося вище, КДБ після двох термінів ув’язнення зробив Януковича інформатором, і той повідомляв спецслужби про діяльність організованих злочинних угруповань у Донецьку. Існує велика ймовірність того, що Путін скористався компроматом на Януковича у 2013–2014 роках. Радослав Сікорський, один із переговорників ЄС, залучених до врегулювання кризи під час Євромайдану, який, судячи з усього, мав інформацію від спецслужб Польщі та ЄС, розповідав: «Я відчув, що Путін щось сказав йому в Сочі. Думаю, що Путін мав компромат на Януковича: тепер ми знаємо, що раз на тиждень вантажівка регулярно вивозила готівку (вкрадену з українського бюджету) із грошового траншу. І я думаю, що він сказав йому: “Не підписуй Угоди про асоціацію, інакше ми захопимо Крим”. Тому він зламався»[919]. Український журналіст-розслідувач Сергій Лещенко вважає, що дозвіл на проникнення російської агентури до українських сил безпеки, відмова від підписання Угоди про асоціацію, ухвалення «диктаторських законів» у січні 2014 року та врешті заклик до російської збройної інтервенції відображали глибину контролю, який Путін здійснював над особою Януковича.

ПІДГОТОВКА ДО КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ

У 2003–2004 роках Революція троянд і Помаранчева революція звели нанівець плани Путіна та Януковича і спонукали їх вдатися до контрреволюційних стратегій на майбутніх виборах. Важливим етапом була підготовка до протистояння із протестуючими на виборах 2010 та 2015 років, на яких обидва рази мав перемогти Янукович. З ідеологічної точки зору Партія регіонів спиралася на типовий пострадянський популізм на тлі соціальної демагогії та ностальгійних мотивів — як і Лукашенко, але не як Путін, котрий мав змогу активно використовувати націоналізм титульної нації. На виборах 2015 року Партія регіонів мусила б спиратися на маргінальні проросійські організовані злочинні угруповання та групи бойовиків (як-от «Оплот» у Харкові та силове крило партії «Родина» в Одесі) з метою недопущення нової потенційної «кольорової» революції, що завадила б їй утриматися при владі.

Російські націоналістичні організації не можуть діяти в авторитарній Росії, не будучи насиченими агентурою російських спецслужб. Це було очевидним у випадку з офіцером ГРУ Ґіркіним, який брав участь у численних військових операціях у Росії та за кордоном, долучався до реконструкцій битв білогвардійців під час російської громадянської війни та є членом монархічних націоналістичних організацій. Дослідження антифашистського журналу “Searchlight” показало, що до складу кожної великої неонацистської групи в Росії входили один або декілька співробітників спецслужб. Російських ультраправих готувала розвідка, залучаючи офіцерів спецназу ФСБ та ГРУ. Російське керівництво дозволило націоналістам, козакам та їм подібним тренуватися, рекламувати себе в інтернеті, збирати пожертви та безперешкодно перетинати кордон з Україною. Російські козаки були «на підтанцовці», виступаючи в ролі підрозділів «місцевої» самооборони; вирішальну роль відігравали кадрові російські військові[920]. Алєксандр Можаєв із «вовчої» козачої сотні сказав: «Для козаків, для вовків відкритий коридор», і «вони [російські прикордонники] навіть не ставили штамп у моєму паспорті»[921].

На Донбасі панславістські та проросійські групи існували з часів розпаду СРСР, співпрацюючи з КПУ і ПСПУ, а згодом Партією регіонів. Їхні активісти заробляли на прожиття і здобували кошти для своїх організацій, працюючи у виборчих кампаніях Януковича та Партії регіонів. Щоліта «Донецька республіка», найвідоміша з цих проросійських груп, відправляла своїх членів до Росії для участі у воєнізованих тренуваннях разом із членами Євразійського союзу молоді Дуґіна, де співробітники ФСБ та ГРУ навчали їх шпигунства, диверсійних навичок і тактики партизанської війни. Дуґін і Сурков читали їм ідеологічні лекції та проводили у цих таборах семінари. Світлини членів «Донецької республіки» з Росії, Донбасу та Криму, які брали участь у цих таборах, розміщувалися в соцмережі ВКонтакте[922]. Учасниками тренінгів були, серед інших, майбутні «прем’єр-міністр ДНР» Андрій Пургін та «депутат парламенту ДНР» Олександр Фролов.

У роки президентства Януковича російське ГРУ «створило глибоко приховану, але добре структуровану мережу агентів, пов’язаних із проросійськими організаціями, що займаються незаконною діяльністю в багатьох частинах України». Колишній голова СБУ Валентин Наливайченко стверджував, що російські спецслужби «набирають та оплачують місцевих кримінальників», ладних приєднатися до проросійських протестів: «Вони дуже небезпечні, добре озброєні і багато років готувалися до того, що вони зараз роблять»[923].

Підготовка бойовиків активізувалася під час президентства Януковича з огляду на перспективу президентських виборів 2015 року Навчальні програми допомагали проникненню агентів ФСБ до СБУ, а ГРУ — до української військової розвідки. Воєнізована підготовка здійснювалася в рамках щорічних літніх таборів «Здорова Україна» у кримському Судаку та в Євразійському молодіжному таборі у Донузлаві. Від 2006 року Євразійський союз молоді проводив свій табір «під носом» у СБУ, поруч із колишньою українською військово-морською базою; інакше кажучи, він безперешкодно діяв упродовж чотирьох років президентства Ющенка, коли СБУ очолював Наливайченко. Після Помаранчевої революції на Кримському півострові як таємно, так і цілком відкрито «почала працювати мережа різних російських націоналістичних організацій, що агітували за приєднання до Росії». До них належали «Російська громада Криму», «Прорив!» (базований у районах заморожених конфліктів у Молдові та Грузії), воєнізоване козацтво, Євразійський молодіжний рух Дуґіна та Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія»[924]. Останні дві організації українська влада заборонила, Дуґіну було також заборонено відвідувати Україну. Проте «Російський блок» і партія «Російська єдність» на чолі з майбутнім очільником окупаційної адміністрації Криму Аксьоновим вважалися легально існуючими в Україні аж до квітня 2014 року.

Під час президентства Януковича було полегшено нарощування мереж проросійських та екстремістських активістів і радикалів, що створило загрозу територіальній цілісності України[925]. СБУ не вживала жодних превентивних заходів проти російських націоналістів-іредентистів у Криму впродовж усього президентства Януковича, в тому числі у 2013–2014 роках, коли аксьоновська «Російська єдність» остаточно розпочала підготовку до застосування воєнізованих формувань[926].

МЗС Росії, фонд «Російський світ» та Інститут країн СНД виступали співорганізаторами Євразійського молодіжного табору. Перед учасниками з України, Росії, Білорусі, Молдови та зон заморожених конфліктів виступали Константін Затулін і російські націоналісти, які зазвичай закликали до східнослов’янської єдності та знущалися з європейської інтеграції. На веб-сторінці табору «Здорова Україна» розміщували антисемітські та російсько-націоналістичні публікації, коментарі й зображення. Політичну підтримку табору надавали КПУ, Прогресивна соціалістична партія, «Український вибір» Медведчука та «Отпор» («Відсіч»), який, як пише антифашистський журнал “Searchlight”, «балансує між неонацизмом та неосталінізмом»[927].

Обов’язком ГРУ «було підготувати банди [бойовиків і воєнізованих активістів], а робота спецназу, контрольованого ГРУ, полягала у підготовці повстанців»[928]. Про підготовку проросійських силових угруповань до участі у виборах 2015 року, що так і не відбулися, розповів у березні 2014 року бойовик «Оплоту» «Ігор»: за його словами, вони мали зустрічатися із представниками російської розвідки перед вічами та акціями протесту для отримання інструкцій. «Ігор» визнав, що його «куратори належать до російських військових та розвідувальних структур»[929].

Під час президентства Ющенка СБУ відкрила кримінальне провадження проти членів організації «Донецька республіка», а трьом її очільникам інкримінували плани насильницького захоплення влади в державі, підрив територіальної цілісності України та посягання на расову і національну рівність. Ці обвинувачення, звісно, відпали після приходу до влади Януковича, коли «Донецька республіка» відновила свою діяльність. У 2014 році вона взаємодіяла з РНЄ при насильницькому захопленні державних установ на Донбасі[930]. Більшість інших радикальних проросійських та воєнізованих груп СБУ проігнорувала. Андрій Курков пише: «Іноді складається враження, що СБУ не помічала навіть власного існування»[931].

Групи бойовиків, чия діяльність загрожує територіальній цілісності України, належали до сфери спільної відповідальності СБУ та прокуратури, проте у випадку останньої прагнення розслідувати такі злочини спостерігалося рідко. За бездіяльність Генеральної прокуратури несуть відповідальність і президенти України, які вносили подання щодо призначення того чи іншого генерального прокурора. У роки президентства Ющенка СБУ вперше вдалася до активних заходів проти сепаратистів у Криму, Севастополі, Одесі та Донецьку, що призвело до вигнання деяких російських «дипломатів»[932]. Але у підсумку ці кримінальні провадження зайшли у глухий кут, оскільки Ющенко дозволив Партії регіонів контролювати прокуратуру. Згодом голова СБУ Наливайченко сказав: «Саме блокування боротьби із сепаратизмом на рівні парламенту і Генеральної прокуратури в 2008–2009 рр. призвело до наслідків, які ми зараз маємо, — анексований Крим, окупована частина Донбасу»[933]. Наливайченко, схоже, не зауважив, що саме президент призначає прокурорів, і Ющенко мав повноваження для зміни агента впливу донецького клану, генерального прокурора Олександра Медведька.

Україна ніколи не чинила рішучих заходів проти кримських сепаратистів, за винятком 2008–2009 років. Леонід Кучма визнавав, що російські консульства від 1994 року роздавали російські паспорти громадянам України. У 2003 році Кучма перервав закордонний візит і наказав українським військовим зупинити військове просування росіян у напрямку коси Тузла на східній околиці Криму. Кучма заявив: «[Україна] буде захищати свою територію, як належить, як передбачено в нашій Конституції»[934]. Янукович, навпаки, підтримав анексію Криму та вторгнення на схід України.

ПРОРОСІЙСЬКІ СИЛИ В РОКИ ПРЕЗИДЕНТСТВА ЯНУКОВИЧА

Не обмежуючись донецьким кланом, у 2006 році Янукович дозволив лідерам проросійського газового лобі приєднатися до Партії регіонів, а ставши главою держави, залучив їх до роботи у своїй адміністрації та уряді. Під час президентства Януковича газове лобі контролювало зовнішню політику через Костянтина Грищенка та Леоніда Кожару, енергетичні відносини з Москвою (Дмитро Фірташ і міністр палива Юрій Бойко) через голову адміністрації Сергія Льовочкіна[935]. Анатолій Орел, який мав тісні зв’язки з Москвою, був призначений старшим радником президента. Тарас Чорновіл, який багато років був депутатом від Партії регіонів, назвав Фірташа, Льовочкіна, Валерія Хорошковського та Бойка «московським квартетом»[936].

Західні експерти з української проблематики у більшості своїй недогледіли чи недооцінили міру поглинання й ослаблення росіянами сил безпеки України у часи президентства Януковича, а мої власні оцінки цього процесу в період «путінізації» українських силових структур свого часу зазнали критики як «перебільшення»[937]. Завдяки доказам, зібраним після повалення Януковича, можна констатувати, що я аж ніяк не перебільшував міри російського проникнення до сил безпеки України[938]. Проникнення агентів РФ і практика штатних сил безпеки в Криму, набраних за принципом проживання у регіоні, у подальшому посприяли анексії півострова. Про масштаб цього явища свідчить те, що навіть такі високопоставлені військові керівники, як Павло Лебедєв, колишній міністр оборони України, утекли до Криму, а контр-адмірал Денис Березовський дезертирував на бік росіян. З-поміж 18,8 тис. українських військових, які служили в Криму, лише близько 4300 залишилися вірними Збройним силам України[939].

Про попередника Лебедєва на посаді глави оборонного відомства Дмитра Саламатіна, який мав паспорт РФ, Сергій Лещенко пише: «Російський міністр оборони України розвалював обороноздатність збройних сил в інтересах сусіда-агресора, паралельно задаровуючи Януковича військовою технікою часів Другої світової війни. Американською технікою!»[940]. Лещенко мав на увазі джип «Студебекер US6–62», одне з численних старовинних авто, знайдених у палаці в Межигір’ї.

Публікація стенограми засідання РНБО від 28 лютого 2014 року підтверджує глибину державної зради, вчиненої у часи президентства Януковича[941]. Цікавими є чотири аспекти цього документу.

По-перше, це визнання масової підтримки РФ серед мешканців Криму, що не дивує, оскільки проросійські сентименти в цьому регіоні завжди були високими.

Другим є визнання чималої кількості перебіжчиків і побоювань зради серед місцевого персоналу кримських сил безпеки. Перехід більшості офіцерів та персоналу МВС, СБУ, армії та прокуратури на бік ворога є одним із найбільших актів державної зради в сучасній європейській історії. У Бахчисарайському районі Криму 80% військових, 90% прокурорів і 100% співробітників СБУ та МВС змінили за одну ніч свою присягу з української на російську[942]. Упродовж лише восьми місяців, до березня 2016 року, 30 працівників СБУ було заарештовано за корупцію та зраду[943].

Третій аспект — це відчуття дезорієнтації у підході офіційного Вашингтона у поєднанні з нерішучою позицією президента Барака Обами.

По-четверте, звертає на себе увагу консенсус стосовно того, що збройний опір марний, оскільки Україна не має великих і добре споряджених сил безпеки. Фактично протокол засідання РНБО підтверджує, що в Україні було лише 6 тис. військовослужбовців, яких можна було задіяти для організації опору на початку весни 2014 року.

І, нарешті, п’ятим важливим аспектом є млява політична воля багатьох лідерів Євромайдану, які не підтримали введення воєнного стану в Україні. Виконувач обов’язків глави держави Олександр Турчинов планував відвідати Крим, але Москва відрадила його від цього, погрожуючи, що його літак можуть збити[944].

Водночас протокол засідання РНБО розповідає нам набагато більше, вказуючи, що чільним державним зрадником був президент Янукович. Він зрадив Україну вже за місяць після свого обрання, коли через Верховну Раду без дискусії було протягнуто Харківські угоди, попередньо відхилені парламентськими комітетами[945]. Голосування було фарсом і призвело до сутичок у стінах парламенту і поза ним. Де-факто втрата українського суверенітету над Кримом розпочалася навесні 2010 року, коли Янукович домовився про продовження угоди щодо базування Чорноморського флоту в Севастополі до 2042–2047 років. Угода 1997 року про Чорноморський флот дозволила «тимчасове» 20-річне базування, яке мало б завершитися 2017 року. На додачу до бази Чорноморського флоту Янукович погодився повернути російські розвідувальні підрозділи, вислані звідти за президентства Ющенка. Партія регіонів, КПУ та «Блок Литвина»[946] одностайно проголосували за Харківські угоди. Чільні особи, які стоять за Харківськими угодами, добре відомі, але жоден із них не став фігурантом кримінального провадження, а декого у 2014 році переобрали депутатами від «Опозиційного блоку»[947].

П’ять чинників допомогли майбутній російській анексії:

1. Партія регіонів створила альянс із російськими націоналістами у Криму.

2. Російська розвідка надавала приховану та явну оперативну допомогу і тренувала своїх агентів та інформаторів.

3. Україна припинила контррозвідувальні операції проти російських спецслужб.

4. Росія збільшила свою військово-морську присутність у Криму.

5. Російські службовці військово-морських сил завжди ставилися до Севастополя та Криму як до фактично російської території[948].

Правоохоронні структури України на Донбасі та у Криму контролювали олігархи та регіональні клани: старші офіцери виконували радше їхні розпорядження, а не ті, що надходили з Києва, зокрема від уряду, очолюваного політичними лідерами, які підтримали революцію Євромайдану. У Криму й на Донбасі «ми мали майже повну зраду» працівників МВС. Міліція або покинула місця дислокації, або перейшла на бік окупантів та їхніх маріонеток, особливо у Криму[949]. Старший офіцер МВС у Криму Володимир Мерцалов розповів, як перетворив своїх людей на проросійський воєнізований підрозділ і співпрацював із російськими бортовими підрозділами при захопленні аеропорту Сімферополя 27 лютого 2014 року[950].

У часи перебування на посаді міністра оборони Саламатіна, який був громадянином Росії, комісаріати знищили бази даних призовників[951]. Коли міністрами оборони були Михайло Єжель, Саламатін і Лебедєв, військовий бюджет України суттєво скоротився, а військове обладнання було продане або передане Росії. Саламатін планував скоротити збройні сили України до 75 000 осіб у 2017 році. Дочка Єжеля була одружена з адміралом Тихоокеанського флоту Росії[952]. Під час вторгнення військ РФ до Криму навесні 2014 року українське військово-морське командування не знищило документацію, яку незабаром потому захопила російська розвідка. Після Євромайдану 40% військовослужбовців провалили перевірку на поліграфі, а 15 із 25 старших офіцерів армії не витримали атестаційний іспит, включно із двома генералами й чотирма полковниками[953]. Після 2014 року деякі українські службовці Військово-морського флоту продовжили свої відпустки в окупованому Росією Криму[954].

Російське проникнення до українських сил безпеки було також пов’язане із параноїдальним ставленням до можливості змови проти президента Януковича та його схильністю довіряти власну безпеку не вітчизняним, а російським фахівцям.

Технічно за охорону президента відповідає Управління державної охорони України, проте Янукович не користувався персоналом цієї структури з двох причин. По-перше, він побоювався замахів, які були частиною української політики 1990-х років. У вересні 2004 року під час передвиборної кампанії планувалося, що його, одягнутого в куленепробивний жилет під застебнутим пальто, обстріляють холостими набоями, а у «злочині» звинуватять «українських націоналістів». Страх був таким великим, що коли Янукович побачив, що в його бік із натовпу летить якийсь предмет, він запанікував і впав, примовляючи, що його застрелили[955]. «Закон Мерфі» іноді може стати на шляху втілення найретельніших планів: тоді івано-франківський студент кинув у Януковича звичайне куряче яйце. Другий чинник, який зумовив недовіру до українських спецслужб, сягав часів Помаранчевої революції, коли у вирішальний момент офіцери СБУ підтримали Ющенка. Відтак Янукович звернувся за послугами до Росії, і головою особистої охорони Януковича став громадянин РФ В’ячеслав Заневський[956].

Упродовж президентства Ющенка спецслужби Росії працювали таємно, контррозвідка СБУ вистежувала їхніх співробітників, а відтак їх виселяли з України. За часів Януковича українським спецслужбам наказали припинити операції проти Росії, і, за словами колишнього голови Служби зовнішньої розвідки Миколи Маломужа, «СБУ, яка мала би ловити сепаратистів і терористів, майже повністю припинила моніторинг на сході України та у Криму»[957]. Російським розвідувальним службам дозволили відкрито і безперешкодно діяти у Криму, на Донбасі та в інших регіонах[958]. Оперативна робота СБУ в 90% випадків була спрямована проти опозиції та полягала в нелегальному прослуховуванні, негласному стеженні та підготовці бойовиків для фальсифікації виборів і чинення насильства проти опозиціонерів і журналістів[959]. ФСБ тримала СБУ під контролем і мала повні дані про 22 000 співробітників та інформаторів. Напередодні вторгнення в Україну жорсткі диски та флеш-накопичувачі з оперативною інформацію або доправили в Росію, або знищили: ФСБ забрала «все, що є основою для фахової розвідки»[960]. ФСБ також повідомляла, що впровадила технологію стеження до мобільної телефонної мережі України[961]. Голова СБУ Олександр Якименко, його попередник, громадянин РФ Ігор Калінін та четверо керівників української розвідки втекли до Росії.

Міра проникнення російської розвідки до українських спецслужб далася взнаки навесні-влітку 2014 року. Тоді дії сил «антитерористичної операції» (АТО) опинилися під загрозою через витік розвідданих, які давали росіянам та їхнім союзникам-маріонеткам достатньо часу для зміцнення своїх позицій у перші, критично важливі місяці конфлікту[962]. Навесні 2016 року СБУ опублікувала список прізвищ 1391 свого співробітника, які перейшли на бік Росії у Криму, багато з них продовжили службу як офіцери ФСБ[963]. Заступник командувача АТО, високий за званням офіцер СБУ, виявився російським агентом[964]. Після Євромайдану в лавах СБУ було заарештовано 235 іноземних агентів, 25 з них обвинувачено в державній зраді, у тому числі заочно — екс-начальник контррозвідки.

Під час Євромайдану тридцять офіцерів ФСБ тричі відвідували Україну (13–15 грудня 2013, 26–29 січня та 20–22 лютого 2014 року), використовуючи санаторій СБУ в Кончі-Заспі під Києвом як базу для своєї діяльності[965]. Їхнім головним зв’язковим був керівник контррозвідки СБУ Володимир Бук. Щоразу їхній візит співпадав у часі із загостренням конфронтації: довкола відставки прем’єр-міністра Азарова та міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка (10–11 грудня 2013 року), ухвалення антидемократичного законодавства і перших убивств демонстрантів (16 та 22 січня 2014 року), апогею силового протистояння та перемоги Євромайдану (18–22 лютого 2014 року)[966]. Їхня мета полягала в тому, щоб:

а) зміцнити захист російських активів;

б) забезпечити постійний доступ до даних СБУ, спеціальних комунікацій і штаб-квартири Служби;

в) проводити тренінги з «антитерористичної» діяльності;

г) постачати спеціальне обладнання для масового придушення протестів.

З цією метою до Києва прибули два військові вантажні літаки із п’ятьма тоннами засобів контролю за терористами й натовпом, якими незабаром скористаються спецпідрозділи СБУ «Альфа» та МВС «Беркут»[967].

Інтригуючим аспектом стосунків Януковича з Путіним є лист президента-втікача із закликом до інтервенції російських військ в Україні. Під час прес-конференції в Ростові-на-Дону Янукович закликав Путіна «відновити порядок», оскільки, на його думку, «Росія повинна і зобов’язана діяти». Янукович захищав вторгнення Путіна в Крим як «природну реакцію на бандитський переворот у Києві». Першого березня 2014 року, перебуваючи на російській території, він звернувся до Путіна зі словами:

«У країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході та в Криму, — під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насильство, люди переслідуються за політичними та мовними ознаками.

У зв’язку з цим звертаюся до Президента Росії В. В. Путіна з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України»[968].

Згодом анексію Криму підтримав екс-прем’єр Азаров, який заявив, що цей регіон історично не був частиною України[969].

На початку лютого 2014 року в Харкові було створено «Український фронт», символом якого стала помаранчево-чорна «георгіївська стрічка» і який мав стати організаційним оформленням для сил Антимайдану. Голова Харківської облдержадміністрації Добкін заявив на установчому з’їзді організації в Харкові: «За 70 років в Україні з’являється новий Український фронт[970], який наче спадкоємець буде визволяти нашу землю за прикладом наших дідів і прадідів, як у далекі сорокові роки». У з’їзді «Українського фронту», призначеному на 22 лютого, мали взяти участь голови ОДА зі східної та південної України, які б оголосили про створення нової автономної територіальної одиниці. Після втечі з Києва Янукович спочатку прибув до Харкова, де мав «скликати збори депутатів усіх рівнів Південно-Східного та Кримського регіонів, щоб повторити сценарій створення у 2004 році Південно-Східної Української Автономної Республіки». Цей план провалився, позаяк наступного дня Януковича вже не було у місті[971]. Вимога «Українського фронту» про запрошення російських військ в Україну також пролунала з посиланням на необхідність «захисту російськомовних громадян» від «фашистів». Події на місцях випередили ці плани через стрімкий розпад режиму Януковича після кривавих убивств протестуючих на Євромайдані.

План проведення конгресу «Українського фронту» так і не втілився після того, як Михайло Добкін повідомив Януковичу, що не може гарантувати його безпеку, оскільки ситуація з нею у місті погіршилася і місцеві еліти почали евакуювати свої сім’ї. Вийшовши з Харківського палацу спорту, юні футбольні фанати з Харкова, Дніпропетровська та Полтави, які перебували в агресивному настрої після бійні на Євромайдані, прорвали лінію дружинників у приміщенні, де збирався з’їзд. Зачитавши на телебаченні звернення, де йшлося про «бандитизм, вандалізм і державний переворот», Янукович намагався вилетіти до Москви на своєму приватному реактивному літаку «Сокіл», проте йому перешкодили. Разом зі своїм ближчим оточенням він приїхав до Донецька, де зустрівся з олігархом Ахметовим, який порадив йому піти у відставку, а потім вирушив до Криму[972].

Задовго до цього Алєксандр Дуґін писав про майбутню «російську весну», під час якої мешканці «Новоросії» піднімуться проти «каральної націоналістичної диктатури» та «київських князів». Це призведе до кривавої «громадянської» війни з Москвою, яка забезпечить захист російськомовних громадян, а Захід і НАТО підтримають «фашистів». Дуґінська «російська весна» мала би закінчитися «визволенням» України за участі збройних сил Росії та «Новоросії» аж по річку Дніпро та приєднанням південно-східної України до Євразійського союзу[973].

Сергій Лещенко висловлював думку про те, що із самого початку не було плану евакуації Януковича з України до Росії, а слова Путіна про російських силовиків, які супроводжували його втечу з Києва, не відповідають дійсності[974]. Справді, питання полягало в тому, чому Януковичу довелося самотужки долати шлях до Криму із зупинками в Харкові та Донецьку. Пізніше стало відомо, що російські військові гелікоптери зустріли Януковича біля Бердянська Запорізької області й доставили на російську військову базу в Криму. Лещенко, схоже, помилявся, бо, згідно з новими даними, Януковича ще від Києва супроводжували офіцери спецназу ГРУ Алєксандр Мішкін (оперативне ім’я «Алєксандр Пєтров») та Анатолій Чепіґа («Руслан Боширов»). Імовірно, за здійснення цієї спецоперації президент Путін присвоїв їм звання героїв Росії. Пізніше, у 2018 році, Мішкіна-«Пєтрова» та Чепіґу-«Боширова» обвинуватили у причетності до хімічної атаки проти колишнього російського шпигуна Сєрґєя Скріпаля на території Великої Британії. До цього варто додати, що екс-прем’єр-міністр Азаров опинився в Росії ще за два дні до втечі Януковича з Києва[975].

Кремль заздалегідь формулював різні сценарії розвитку ситуації. Ґлазьєвська погроза щодо можливого втручання Росії на «запрошення» з України вже передбачала можливість відступу Януковича на східну Україну, де він міг би очолити з’їзд «Українського фронту», а відтак надіслати прохання про військову допомогу Росії для «захисту» російськомовних громадян України[976].

Янукович дійсно утік до Харкова, але провал російського плану зумовили два чинники. По-перше, виявилося неможливим провести з’їзд «Українського фронту» в цьому місті через слабку підтримку з боку еліт та громадськості сходу й півдня України.

На запитання, чи Росія мала право втрутитися для захисту російськомовних громадян, лише 5% українців відповіли «так», тим-часом 87% відповіли негативно. Найбільша кількість прихильників цієї ідеї проживала на сході, але й тут з цією перспективою погодилися лише 15%, натомість понад 66% сказали «ні»[977]. Тож друга причина провалу в тому, що російськомовні українські громадяни надали вкрай слабку підтримку російським маріонеткам у російськомовних областях східної та південної України. Інтервенція РФ була вмотивована не бажаннями місцевого населення, а неадекватними планами путінської верхівки. Окупаційні війська просунулися не туди, де на них нібито чекали, а туди, де змогли закріпитися у протистоянні з вірними урядові України силами.

ПУТІН І «КОЛЬОРОВІ» РЕВОЛЮЦІЇ В УКРАЇНІ

У 2009 році почали поширюватися чутки про те, що Путін ненавидить Януковича. Хоча це може до певної міри стосуватися його злочинного минулого, було б помилкою припускати, наче усе зводиться саме до цієї сторінки його біографії. Стверджували, що Путін також дотримується невисокої думки про президента Білорусі Лукашенка, чиє ім’я не пов’язане із кримінальними та корупційними скандалами. Путін, схоже, відчував зневагу до обох «русских» глав держав, вважаючи їх недостатньо покірними «нахлібниками» на утриманні РФ. Як уже зазначалося, продажність Януковича була здавна «добре задокументована», тому його було «порівняно легко підкупити», зробивши уразливим до шантажу, яким Путін міг користуватися як важелем[978].

Путін дивився на двох президентів по-різному. Лукашенко завжди жорстко реагував на загрози своєму режиму, натомість незворушно ставився до західних критиків його політичних репресій. Лукашенко, як і Путін, завжди демонстрував рішучість, натомість Янукович лякався і відступав. Попри потужну підтримку російських розвідників і силовиків, Янукович не зміг повернути собі ініціативу на вулицях Києва таким чином, як це успішно зробив Путін під час масових акцій протесту в Москві у 2011–2012 роках чи Лукашенко за шість років до того під час невдалої «Джинсової революції». З точки зору Кремля, Янукович проявив слабкість, вчасно не надавши силовикам усіх необхідних повноважень для придушення протесту; він зарано допустив втрату контролю влади над ситуацією, а незначний, за російськими мірками, масштаб насильства лише заохочував населення до участі в революції[979].

Путін приховано і явно підтримував Януковича під час Помаранчевої революції та Євромайдану. У першому випадку він відвідував Київ напередодні першого і другого турів виборів, щоб висловити тому свою підтримку. Утім цей крок лише ослабив підтримку Януковича і збільшив явку виборців у столиці. Росія виділила $300 мли. на підтримку його виборчої кампанії 2004 року, що офіційно завжди заперечувала[980]. Подальші фінансові стимули було надано завдяки газовій угоді, укладеній влітку 2004 року, коли Москва запропонувала Києву платити за газ украй низьку ціну, $55 за тисячу кубометрів, хоча й за участі новоствореного газового посередника «Росукренерго» (РУЕ). Але, безсумнівно, найважливішу підтримку кампанії Януковича надали тимчасово «позичені» йому російські політтехнологи. Тодішній голова парламенту Володимир Литвин заявляв, що в Україну «понаїхало безліч політтехнологів, які не гидують ніякими методами й переконані, що гроші не пахнуть. Вони вважають: чим “чорніша” акція, тим вище вона цінуватиметься»[981].

Діяльність цих піар-експертів розбурхала громадськість і спровокувала Помаранчеву революцію через нерозуміння ними специфіки української внутрішньої політики та ідентичності. Рівень обізнаності російських політтехнологів із ситуацією був настільки ж обмеженим, як і ФСБ, що рекомендувала Путіну в 2014 році спертися на російськомовних українців, які нібито мали підняти повстання проти Києва. Надбанням громадськості стала аналітична довідка, підготована для адміністрації президента Росії ще до падіння Януковича, яка стосувалася пропутінських повстань, починаючи з Харкова, а не з Донецька. Втім знання тих, хто укладав довідку про східну Україну було неадекватним, — це легко зауважити з того факту, що тодішнього голову Харківської обласної адміністрації Михайла Добкіна в документі названо «Н. Добкиным», мером Харкова (яким він перестав бути за чотири роки до цього)[982]. Цей документ також засвідчив цілковитий брак усвідомлення масової та широкомасштабної підтримки Євромайдану, котрий нібито тримався на «футбольних фанатах і представниках криміналітету», яким допомагав Захід. У документі стверджувалося, що в Харкові «місцеві еліти як ніколи раніше мотивовані до руху назустріч новим інтеграційним ініціативам Росії», що також було помилкою, оскільки єдиною мотивацією мера міста Геннадія Кернеса було здобуття прибутку. Харків опинився у центрі уваги через його символічну важливість як першої столиці радянської України.

Саме тут було запропоновано провести «неформальні збори» (тобто установчий з’їзд «Українського фронту») за участі місцевих еліт південних та східних регіонів. Як і в інших аналітичних документах, що потрапили до журналістів, планувалося таємно заохочувати акції громадянської непокори, використовувати пропаганду в медіях, вимагати референдумів, федералізації та об’єднання сходу й півдня України з Росією.

ПІДГОТОВКА ДО АНЕКСІЇ КРИМУ

Міжнародна реакція на анексію Криму була стриманішою, ніж на подальшу гібридну агресію на Донбасі, хоча перша була більш відкритим і нахабним проявом кремлівського імперіалізму. Домовленості, досягнуті лідерами європейських країн на переговорах 2008 та 2014–2015 років із Росією щодо припинення просування її військ углиб територій Грузії та України, мають схожі риси. У серпні 2008 року переговірникам із ЄС не йшлося про відновлення територіальної цілісності Грузії — так само питання Криму не фігурувало в Мінських угодах[983]. Під час президентської передвиборчої кампанії 2016–2017 років у Франції колишній глава держави Ніколя Саркозі, який претендував на повернення на цю посаду, недвозначно висловився на користь визнання анексії Криму. Низка західних експертів дотримується думки про те, що Крим повернувся до своєї «природної домівки»[984]. Річард Саква виправдовує анексію Криму, описуючи його як «осердя російської нації», водночас Раджан Менон та Юджин Румер називають його «безперечно російською територією»[985]. Подібні твердження ґрунтуються на уявленні про те, що історія Криму начебто почалася наприкінці XVIII століття, від часу його інкорпорації до складу Російської імперії. А проте доти на його території існувала держава кримських татар — Кримське ханство. Більшість часу свого існування, тобто понад 300 років, воно було васалом Османської імперії. Під російським управлінням Крим перебував у 1783–1954 роках (тобто 170 років), а отже, був частиною радянської і незалежної України. Кримські татари і турки управляли Кримом набагато довше за Росію, яка тепер претендує на роль «домівки» для кримчан. Важливіше те, що жодні історичні аргументи, історично вивірені або хибні, не можуть слугувати виправданням для агресії, порушення територіальної цілісності та суверенітету іншої держави.

Воєнні плани Росії стосовно вторгнення та приєднання Криму не були реакцією на повалення Януковича, адже вони вимагали багатомісячної підготовки. Починаючи з літа 2013 року кремлівський лідер погрожував Януковичу розчленуванням України. На медалі Міністерства оборони РФ «За повернення Криму» викарбувано дати спецоперації з його захоплення: 20 лютого — 18 березня 2014 року. Точкою відліку є день, коли Янукович ще був президентом України. Путін брехав про відсутність російських окупаційних військ у Криму в лютому-березні 2014 року, але насамкінець визнав прямо протилежне. Він виправдовував анексію як відповідь на «державний переворот», здійснений «націоналістами, неонацистами, русофобами і антисемітами»[986].

Російська розвідка провела «тривале й скрупульозне приготування» до вторгнення в Крим, яке мало розгортатися за умови, що там не буде українського опору. Так звані «зелені чоловічки» з ГРУ були доволі нечисленними, бо у Кремлі керувалися припущенням, що українці воювати не будуть, інакше «це було б нерозважливим починанням»[987]. Легкоозброєному спецназу «зелених чоловічків» допомагали перш за все морські піхотинці Чорноморського флоту, а також колишні офіцери «Беркуту», розлючені тим, що відбулося в Києві (де загинули 17 силовиків, зокрема троє кримчан, яких на півострові проголосили героями)[988], бойовики партії «Російська єдність» Аксьонова та члени організованих злочинних угруповань, які приєдналися до загонів «самооборони Криму». Українські війська були деморалізовані, їхнє спорядження вичерпалося за роки президентства Януковича, а керівництво держави і збройних сил після перемоги Євромайдану не віддавало жодних конкретних наказів. Київ міг наказати наземним військам відступити до Херсона, а кораблям відплисти до Одеси, або боронити свої бази та відбиватися, якби на них напали. Стратегічний відступ, мабуть, став б кращим варіантом, ніж приниження, яке зумовило би подальшу деморалізацію українського війська. Застосування зброї могло призвести до жертв серед цивільного населення, оскільки російські воєнізовані угруповання та «зелені чоловічки» використовували цивільних осіб як живі щити, розмістивши їх попереду, щоб вони блокували українські військові бази[989].

Зрада у сфері безпеки була примножена зрадою в політичній сфері. Партія регіонів, партія «Російська єдність» та козацькі організації об’єдналися в регіональне відділення партії «Єдина Росія». У 2014 році на влаштованих окупантами у Криму незаконних «виборах» «Єдина Росія» здобула 70 із 75 місць, решта п’ять дісталися ЛДПР. З-поміж 60 тис. колишніх членів Партії регіонів 15 тис. прийняли до «Єдиної Росії», декому з колишніх «регіоналів» дозволили вступити до «Справедливої Росії» та ЛДПР[990]. «Алєксандр», один із росіян, які брали участь в анексії Криму та подальшій гібридній війні на сході України, говорив, що «вся Партія регіонів органічно влилася в “Єдину Росію”, тоді як люди чекали чогось зовсім іншого. Вони хотіли нової влади»[991].

У ПОШУКАХ «ЯЛТИ-2»

Американський історик Тімоті Снайдер пояснює ідеологію мислення Путіна його ностальгією за Ялтинською системою і «великою угодою» лідерів наддержав[992]. Він порівнює виправдання Путіним своїх дій захистом російськомовних з аргументами Гітлера, який виступав на захист носіїв німецької мови та ідентичності в сусідніх країнах у 1930-х роках. Як і Гітлер, президент РФ пояснює своє небажання погодитися з існуючими кордонами тим, що вони, на його думку, «несправедливі».

Російські націоналісти завжди вважали, що Росія мусить об’єднатися з Україною без її західних областей, які не були частиною царської імперії і вороже налаштовані щодо Росії, а отже, не є культурно східнослов’янськими і «російськими». Західна Україна була головним пострахом у Радянському Союзі, адже її мешканцям безугавно дорікали за примарну «співпрацю з нацистами» під час Другої світової війни. Вирішення «українського питання», запропоноване режимом Путіна та російськими націоналістами, полягало в тому, щоб позбутися неспокійної та «русофобської» Західної України й отримати від Заходу визнання решти території України легітимною сферою впливу Росії. Хоча ці аргументи виглядають надуманими, американські реалісти[993], найвизначнішим з яких був Генрі Кіссінджер[994], пропонували пристати на них, так само, як і ультраліві вчені й журналісти, які підтримують ідею невступу України до ЄС і НАТО та її нейтрального статусу, який де-факто означав би її перебування у сфері впливів Росії[995]. «Як би неприємно це не звучало, — наполягав Стівен Коткін, — але перед Вашингтоном постала перспектива спробувати виробити шляхом переговорів велике територіальне врегулювання» з Росією, що передбачало б визнання російської сфери впливу[996]. Саква, Менон і Румер наївно вважають, що російські лідери здатні погодитися з тим, щоб у нейтральній Україні діяла демократична система, ігноруючи поширену у них масштабну параною — страх підхопити від сусідів «демократичну пошесть».

Голова Державної думи (2011–2016) та Служби зовнішньої розвідки РФ (із 2016 року) Сєрґєй Наришкін, член вузького «пітерського» кола путінських силовиків-високопосадовців, високо оцінював Ялтинську угоду 1945 року, завдяки якій, на його думку, упродовж півстоліття на планеті зберігався мир. Нестабільність, казав він, виникла тоді, коли Захід розширив НАТО до кордонів Росії та заходився пропагувати «пронацистські сили» в Україні. Наришкін скористався ювілеєм Ялтинської конференції для обґрунтування потреби в «Ялті-2», яка однозначно віднесла б Україну до російської сфери впливу. Такий компроміс буцімто призвів би до припинення розпаду України та зменшення напруженості між Росією й Заходом[997].

Навесні 2014 року Росія запропонувала великим державам сісти, як у Ялті 1945 року, за стіл переговорів і відродити поділ світу на сфери впливу. Російські лідери мріють зустрітися з європейськими та американськими лідерами і, розклавши на столі мапу, «поділити Європу в ялтинському стилі або стилі Молотова-Ріббентропа». «З точки зору Росії, — вважає російський військовий експерт Павєл Фєльґєнґауер, — мусить бути карта і лінія на карті»; мало того, «їм би хотілося таємного додатку»[998].

Як зазначав глава польського МЗС Сікорський, «Путін хоче, щоби Польща ввела в Україну війська [...] Це була одна з перших фраз, яку Путін сказав моєму прем’єр-міністрові Дональдові Туску, коли той відвідав Москву. Далі він заявив, що Україна є штучною державою, і що Львів — це польське місто, і чому б нам просто не владнати цього разом». Сікорський продовжував: «Тому Кремль закинув у Варшаві вудку, запропонувавши Польщі устами спікера російського парламенту клоуна Жиріновського п’ять областей Західної України. У Варшаві були переконані: це послання було пробною кулею найбільш сокровенних кіл Кремля»[999]. Не дивно, що Польща відхилила цю пропозицію.

У Кремлі переконані, що Росія — єдина справжня суверенна країна в пострадянській Євразії, тому інші держави, особливо «штучна» Україна, потребують патерналістського піклування про них з боку «старшого брата». Росія, опанувавши неросійські держави регіону, стабілізувала би Євразію, а отже, припинила нову «холодну війну» між Росією та Заходом[1000]. Гілл, характеризуючи російського лідера як «практикуючого адепта realpolitik у її найбільш очевидній формі», пише про те, «чого насправді хоче Путін»[1001]:

1. Поваги до Росії у старомодному розумінні цього терміну як схиляння перед сильним.

2. Повернення в минуле, до «Ялти» 1945 року, «наполягаючи на новому розподілі сфер впливу».

3. Щоб російська сфера впливу збігалася з історичними кордонами Російської імперії та СРСР (без Західної України), де Росія утримуватиме монополію на владу.

4. Щоб Росія була єдиною країною в Євразії з унікальною православною та культурною цивілізацією, імперською історією й міцною економікою, а також здатністю захищати свою територіальну цілісність та демонструвати силу.

5. Щоб усі колишні радянські республіки були «придатками Росії», які «мусять демонструвати вірність Москві».

Щоб у процесі пошуку «Ялти-2» Росії дозволили відкинути домовленості, досягнуті після закінчення «холодної війни», слідувати традиційній радянській політиці розмежування США та Європи й шукати нового європейського порядку, керованого великими державами, а також покінчити з американським однополярним світом.

Росія прагне до «великої угоди» з США, в якій буде переглянуто статус-кво, досягнутий після розвалу комуністичного блоку, і задля цього намагається підірвати НАТО та ЄС. На початку 2016 року західні політики раптом згадали про ці плани, звинувативши Росію в невибірковому бомбардуванні цивільних цілей у Сирії задля створення масового потоку біженців. Наплив іммігрантів до Європи мав би призвести до виснаження європейських ресурсів і збільшення підтримки виборцями антиєвропейських ультраправих партій, деякі з яких, скажімо Національний фронт у Франції, фінансує Кремль. Пропозиції Росії щодо нового європейського договору про колективну безпеку передбачають створення «парасолькової» ради з НАТО, ЄС, ОБСЄ та Договору про колективну безпеку СНД, що покінчило б з домінуванням НАТО в Європі й дало б Росії змогу просувати свій порядок денний у сфері європейської безпеки[1002]. Визнавши російську зону «привілейованих інтересів», Захід більше втручався б у справи «Євразії», заохочуючи поширення демократії та розширення НАТО і ЄС.

«БОСНІЗАЦІЯ»

Неофіційні російські націоналісти, які вирушили на Донбас для участі у путінській гібридній війні, очікували на анексію (з їхньої точки зору — «возз’єднання») цього регіону та інших шести областей уявної «Новоросії»; інакше кажучи, вони були переконані, що російський уряд діятиме тут так само, як і у Криму. Навесні 2014 року проросійські юрми в Харкові, Одесі та інших містах на сході й півдні України, хоча й не мали більшості та значної підтримки в суспільстві, також очікували, що після Криму російська анексія пошириться і на їхні регіони. Записи переговорів Ґлазьєва й Затуліна у лютому-березні 2014 року свідчать про міру втручання Путіна в Україні. «У мене прямий наказ від керівництва [Кремля] — піднімати людей на Україні, там, де ми зможемо», — каже Ґлазьєв, додаючи: «Президент [Путін] указ [про військове втручання в Україні] уже підписав. Операція почалася». Протестувальники за підтримки офіцерів російської розвідки мали захопити адміністративні будівлі, змусити місцевих чиновників оголосити про свою лояльність до Росії та закликати до її втручання[1003].

Гібридні війни вимагають імітації місцевої підтримки, яка маскує зовнішнє втручання іноземної країни, проте навіть такої декорації на сході та півдні України поза межами Донбасу забракло. Ґлазьєв скаржився на невелику кількість протестувальників, які вийшли на вулиці в шести областях поза Донбасом. «Чому Запоріжжя мовчить?» «Де вони? Де козаки?» — запитує Ґлазьєв. У його рідному Запоріжжі зібралися мізерні 1500 прихильників Росії, та й вони хутко розійшлися після того, як скуштували яєць і борошна від набагато численнішої проукраїнської юрби.

Путін не приєднав Донбасу та інших областей, які відносив до «Новоросії», з двох причин. По-перше, такий крок означав би, що він не зможе більше приховувати втручання Росії за рахунок гібридної війни. Їхня анексія трактувалася б Заходом так само, як і загарбання Криму. Друге вторгнення та анексія української території запустили б механізм жорстких міжнародних санкцій і зумовили б труднощі для західних політиків, які намагаються протидіяти наданню військової допомоги Україні.

У восьми областях сходу та півдня України, незграбно названих Путіним «Новоросією», підтримка населенням чужоземної інтервенції виявилася нижчою, ніж очікували у Москві, навіть на терені найбільш проросійських Донецької та Луганської областей. Ключовими відмінностями Донбасу від інших регіонів були не суспільні вподобання, а позиція його еліт та силовиків навесні 2014 року. Місцеві можновладці не проявили достатнього патріотизму, бодай із прагматичних міркувань, а силовики демонстрували таку ж низьку лояльність до Києва, як і в Криму. В Одесі, Херсоні та Миколаєві відмінність ситуації була обумовлена ще й віддаленістю від російського кордону.

Залишаючи Донбас у складі України, Росія змушувала Київ обрати один із п’яти варіантів:

(1) Погодитися з вимогою надати автономію нині окупованим РФ районам Донбасу, які управляються через маріонеткові «ДНР» і «ЛНР». Це повернуло б проросійськи налаштованих виборців до українського електорального поля, з огляду на що цей сценарій підтримує політичний альянс Бойка-Рабіновича. Останні також домагаються відмови від курсу на членство України в НАТО і ЄС на користь нейтрального статусу. Ці політики, втім, не спроможні відповісти на питання, яким чином нейтралітет (або «позаблоковий статус», який просував Янукович) захистив Україну 2014 року. Підваріантом було б досягнення компромісу з Москвою шляхом визнання її «суверенітету» над Кримом в обмін на те, що російські окупаційні війська та адміністрація повністю залишать Донбас. Цю ідею в коментарі “The Wall Street Journal” у 2016 році озвучив український олігарх Віктор Пінчук[1004]; її повторили російські перемовники у Тристоронній контактній групі зі врегулювання ситуації на сході України представникові України Євгену Марчуку в листопаді 2018 року[1005].

У Москві, імовірно, також мають надію, що Юлія Тимошенко є тим політиком, з яким можна домовлятися про певну угоду, враховуючи досвід укладання газового контракту 2009 року. За даними опитування, проведеного у серпні 2018 року, 46,5% українців вірили, що фаворитом РФ на майбутніх президентських виборах є Юрій Бойко, 37,9% вважали таким Вадима Рабіновича, а 28,4% — Тимошенко (приблизно стільки ж, 28,7%, навпаки, висловили думку, що вона є небажаним для Росії кандидатом)[1006].

(2) Розпочати воєнну кампанію задля повернення територій, контрольованих російськими маріонетками. Деяка частка українських виборців була готова підтримати цю опцію, зокрема, якщо перемогу на президентських виборах 2019 року здобув би колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко. Подібний сценарій намагався реалізувати у Південній Осетії в серпні 2008 року грузинський президент Міхеіл Саакашвілі, що безпосередньо передувало російсько-грузинській «п’ятиденній війні» та окупації Південної Осетії й Абхазії з боку РФ. Спроба України повернути захоплені Росією та проросійськими колаборантами райони Донбасу також могла б призвести до прямого зіткнення з армією РФ, як уже було в серпні 2014 та січні 2015 року. Путін прагне збереження контролю над російсько-українським кордоном саме для того, щоб гарантувати захист своїх маріонеток із «ДНР» та «ЛНР», які існують лише завдяки російському військово-технічному та фінансовому забезпеченню. Так звані «1-й армійський корпус ДНР» та «2-й армійський корпус ЛНР», які разом налічують 35 тис. бойовиків, перебувають під командуванням офіцерів ГРУ та де-факто підпорядковані Південному військовому округу Росії.

(3) Домовитися про введення до зони бойових дій миротворчих сил ООН. Україна та уряди західних країн підтримують такий варіант розвитку подій, наполягаючи, що миротворці обов’язково мають бути розміщені й на російсько-українському кордоні. Натомість Путін хоче, щоб вони, якщо і з’являться на Донбасі, перебували лише на лінії зіткнення. У цьому Путін слідує прикладу Єльцина, який свого часу домігся введення російських «миротворчих» контингентів на території уздовж ліній зіткнення у Молдові та Грузії. Саме присутність «миротворців» РФ на десятиліття заблокувала розв’язання заморожених конфліктів у цих країнах.

(4) Залишити конфлікт на Донбасі у тому вигляді, в якому він є зараз, бо перша і друга з попередніх альтернатив є ще гіршими. За час президентства Петра Порошенка Україна створила потужну армію, здатну запобігти чи протидіяти широкомасштабному російському вторгненню та забезпечувати ефективний контроль над районами Донбасу, звільненими від окупаційних військ. Україна не без успіху позивається проти РФ до низки міжнародних судів за порушення прав людини та незаконне привласнення ресурсів на загарбаних територіях. За відсутності голосів значної частини проросійських виборців, які проживають на цих територіях, Україна може цілком розраховувати на обрання проєвропейського президента та парламентської більшості, що стане запорукою незмінності її євроінтеграційного курсу принаймні до 2024 року.

(5) Відмовитися, принаймні на досить тривалий період, від ідеї повернення районів, нині окупованих РФ. Цю опцію підтримують деякі мешканці Західної України, зокрема письменники Юрій Андрухович та Микола Рябчук. Загалом 44% громадян України підтримують винесення питання про майбутній статус так званих «окремих районів Донецької та Луганської областей» (ОРДЛО) на загальнонаціональний референдум[1007]. Олександр Мотиль підтримує політику тимчасового призупинення над ними суверенітету України й відтермінування організації та проведення виборів за участі ОБСЄ чи ООН. Гіпотетично Україна також може «призупинити» зусилля щодо реінтеграції ОРДЛО на десять років, а відтак попросити ОБСЄ або ООН простежити за проведенням референдуму про самовизначення на окупованому Донбасі, що дозволило б громадянам обрати між поверненням в Україну, незалежністю або приєднанням до Росії[1008]. Мотиль уже давно запропонував відмовитися від реінтеграції[1009]: справді, у такому випадку «українізацію» та «європеїзацію» країни в подальшому не було б загальмовано. Водночас відмова від пріоритету відновлення територіальної цілісності навряд чи може мати місце в найближчому майбутньому. В кожному разі вона приречена бути контраверсійною, адже ветерани війни на Донбасі рішуче виступили б проти; крім того, вона вимагала б загальнонаціонального референдуму та змін до Конституції.

Так чи інакше, з плином часу вільна частина України та окуповані райони Донеччини і Луганщини все більше розходитимуться у напрямку свого розвитку, що робитиме їхню реінтеграцію все складнішою. Насамкінець постане питання стосовно того, хто плататиме за цю реінтеграцію, заново створюючи інфраструктуру, придатну для мирного життя, адже відновлення заводів, лікарень, доріг, мостів та житлового фонду коштуватиме мільярди доларів[1010].

Росія рішучіше налаштована утримати під своєю владою анексовану нею територію Криму, ніж Україна — силоміць виборювати її повернення. Лише 18,5% українців готові воювати за повернення Криму, тоді як за Донбас — 62,8%[1011]. Український партизанський рух існує на окупованому Донбасі — але не на Кримському півострові.

На міжнародних переговорах щодо врегулювання ситуації на сході України офіційний Київ вимагає від Росії виконати умови Мінських угод:

1. Забезпечити дотримання режиму припинення вогню.

2. Відвести військову техніку.

3. Вивести з української території іноземних військовослужбовців та найманців.

4. Провести обмін військовополоненими.

5. Повернути Україні контроль над усією протяжністю її східного кордону.

Після виконання цих п’яти кроків Україна має провести вибори в ОРДЛО згідно з українським законодавством та під наглядом ОБСЄ і прийняти законодавчі норми, які би деталізували механізм здійснення особливого порядку самоврядування на деокупованих територіях.

Росія не погоджується із цією послідовністю й вимагає від України перш за все:

1. Ухвалити конституційні зміни щодо децентралізації та «федералізації» держави.

2. Погодитися на проведення місцевих виборів без відновлення контролю Києва над східним кордоном.

3. Ухвалити конституційні зміни, якими встановити «особливий статус», котрий би інтегрував структури, створені незаконними угрупованнями «ДНР» і «ЛНР», до органів місцевої влади та самоврядування.

Лише після цього Росія висловлює готовність здійснити кроки, яких вимагає Україна.

Виконання других Мінських домовленостей від лютого 2015 року виявилося неможливим, оскільки Росія не погоджується на встановлену ними послідовність дій. З-поміж тринадцяти кроків, перелічених в угоді «Мінськ-2», надання ОРДЛО особливого порядку самоврядування та проведення місцевих виборів мають відбутися саме після передачі кордону під контроль Києва та «виведення усіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ» і «роззброєння усіх незаконних груп».

Не дивно, що в українському керівництві ніхто не вірить у те, що Росія виконає власні зобов’язання, навіть якщо Україна почне втілювати свою частину першою. У щорічному посланні до Верховної Ради у вересні 2016 року президент Порошенко закликав зробити пріоритетними виклики безпеки: «Будь-яким крокам з політичного врегулювання має передувати очевидний і беззаперечний прогрес у безпекових питаннях: стале припинення вогню, вивід російських військ та техніки з окупованої території, роззброєння бойовиків і врешті-решт відновлення контролю за нашим же кордоном». Порошенко наполягав, що Росія мусить піти на це, перш ніж Україна схвалить адміністративно-політичні реформи та проведе місцеві вибори[1012].

Вимагаючи, щоб Україна поступилася першою, Росія прагне легітимізувати «владні» повноваження своїх маріонеток із «ДНР» і «ЛНР». Розширивши повноваження українських регіонів, Кремль сподівається отримати право «вето на можливість інтеграції України в НАТО та ЄС» завдяки «своєрідній боснізації», яка перетворить її на «неефективну та роздроблену державу»[1013]. У посланні до парламенту Порошенко заявив: «Росія з окупованих нею територій Донеччини та Луганщини хоче утворити, як хтось сказав, протекторат Донбас і на своїх умовах інфільтрувати його до складу України, щоб підривати нас ізсередини». Він додав: «ми цього робити не дозволимо, і так не буде»[1014].

Угода «Мінськ-2» нездійсненна ще й тому, що підписана під тиском у виняткових обставинах. Багато українців вважають її несправедливою. Українські народні депутати не розглядають Мінські угоди як міжнародно-правові акти, оскільки їх ніколи не подавали до парламенту для ратифікації (натомість їх було схвалено резолюцією Ради безпеки ООН); справді, неясно, чи мали представники України законне право їх підписувати. Екс-президент Леонід Кучма, голова українських переговірників, розповідав, що «нам фактично висунули ультиматум. Або ми приймемо його [Путіна] умови і припинимо будь-який опір, або перестанемо існувати як незалежна держава»[1015]. Канцлер Німеччини Анґела Меркель під час мінських переговорів переконувала президента Порошенка взяти на себе більші зобов’язання, ніж він міг виконати в дійсності.

Маріонетки Кремля підтримують «возз’єднання» територій із російськомовним населенням з «Матінкою-Росією», проте у них немає іншого вибору, окрім підпорядкування стратегії Путіна щодо повернення усього Донбасу до складу України. Варто зауважити, що план так званої «федералізації» України із наданням широкої автономії нині окупованим районам Донеччини і Луганщини не містить у собі нічого принципово нового. У 2003 році Росія запропонувала Молдові «План [Дмитра] Козака», що передбачав створення «асиметричної федерації», а насправді конфедеративного союзу Молдови, Придністров’я та Гагаузії. Молдовський президент, комуніст Владімір Воронін відмовився підписувати угоду щодо втілення його умов. Практично ніхто з українських політичних лідерів (за винятком хіба Юрія Бойка чи Вадима Рабіновича, які не мають шансів посісти президентську посаду) також не погодиться на подібний план, бо російська «федералізація» не має нічого спільного з міжнародно визнаними концепціями федеративних політичних систем, натомість веде до горезвісної «боснізації».

Стратегія Путіна полягала в тому, щоб перетворити Україну на слабку державу, чого завжди бажала російська націоналістична думка. З погляду російських націоналістів, Україна існувала лише завдяки тому, що Росія їй це дозволила, а отже, поза московськими патерналістськими обіймами вона приречена на провал. Очільник «Російської громади Криму» Сергій Цеков говорив, що Переяславська угода 1654 року має важливе значення, бо без неї «вочевидь сьогодні не було б і такої держави, яка називається Україною»[1016]. Згідно з новим виданням давнього «плану Козака» матеріалізовані химери «ДНР» і «ЛНР» мають стати «іграшковими провінціями» та проросійськими рупорами всередині України[1017]. Міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров, наче повторюючи виступ Путіна в НАТО 2008 року, заявив, що «лише неприєднана Україна може уникнути подальшого територіального розпаду»[1018]. Призначений Москвою ватажок «ДНР» Денис Пушилін попереджав: «Будь-які кроки, які Київ може зробити у напрямку НАТО чи будь-якого іншого антиросійського альянсу, будуть неприйнятними для нас»[1019].

Але навіть слабкої української держави, яка не має жодних прагнень щодо членства в ЄС і НАТО, було б недостатньо, адже Росія потребує гарантій свого впливу. Підкуп Януковича, щоб той відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС, мав на меті створити своєрідну «сатрапію», подібну до кадировської Чечні. Російський експерт з проблем безпеки Павєл Фєльґєнгауер вважає, що кінцевою метою Путіна є знищення незалежності України шляхом встановлення цілком лояльного йому режиму:

«Він хоче знайти Рамзана Кадирова, який став російською маріонеткою в Чечні. Він міг би захопити Тбілісі. Але він цього не зробив. Замість цього він знайшов Бідзіну Іванішвілі, який дещо змінив Грузію. В ідеалі Росія хоче знайти Іванішвілі для України — контрагента, який розуміє стару політику Кучми, дозволить Україні залишатися російським домініоном із обмеженим суверенітетом якогось типу, без Криму, але з конституційними гарантіями влади для “донецьких хлопців”, щоб вони могли накласти вето на спроби руху Україну на Захід. Путін хотів би, щоб цей лідер був керованим»[1020].

ВИСНОВКИ

Україно-російську кризу спричинили не розширення ЄС та НАТО чи просування демократії, як переконують ультраліві експерти та політики-«реалісти» — її зумовили два чинники. Перший — це російське і, зокрема, путінське небажання визнати, що українці є окремим народом, а Україна — незалежна держава, яка має суверенне право визначати свою геополітичну приналежність. Другий — схильність Віктора Януковича і очолюваного ним донецького клану до монополізації влади, підпорядкування держави собі, корпоративного рейдерства держави та намагання пристосуватися практично до будь-якої московської вимоги, що завершилося великомасштабною зрадою. Це було пов’язано з переходом до радянофільської та українофобської національної політики і поверненням до радянського стилю ставлення до політичних опонентів. Загалом ця політика зробили народні протести невідворотними, найпізніше на виборах 2015 року, але вони сталися на рік раніше, після того, як Янукович скорився російському тискові та відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Ці протести, своєю чергою, радикалізувалися у відповідь на спроби Партії регіонів і КПУ знищити українську демократію шляхом ухвалення «драконівського» законодавства, відмови президента від компромісу, використання ним бойовиків та загонів спецпризначення для політичних репресій, тортур і вбивства демонстрантів.

Росія, очевидно, не відмовиться від анексованого Криму найближчим часом, тож ситуація на півострові залишатиметься замороженим конфліктом у Європі. Хоча Захід запровадив санкції проти Росії за загарбання півострова, кримське питання лишилося поза переговорами стосовно перших і других Мінських угод. Ще важливіше те, що ЄС і США буде складно скасувати санкції, водночас не заохотивши Росію до нових вторгнень і анексій іноземних територій.

Росія довго шукатиме «українського Кадирова» з огляду на два чинники. Передусім, проросійський табір значно порідів, і дуже непросто знайти українського лідера, який свідомо прийняв би роль сатрапа Путіна. Другий чинник полягає в тому, що політика Путіна змусила українців відмовитися від Росії та євразійської інтеграції. Донбаський конфлікт годі вирішити, доки теперішній кремлівський господар залишається «довічним президентом»[1021], відповідальним за становище в Росії, оскільки, за словами вбитого лідера російської опозиції Боріса Нємцова, війна на Донбасі — це «війна Володимира Путіна»[1022]. Позаяк російських умов щодо врегулювання конфлікту досягти неможливо, неврегульоване протистояння на Донбасі може тривати невизначено довго, що ми й проаналізуємо в наступному розділі.