Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

«Російська весна» 2014 року була сумішшю сталінізму, російського православного фундаменталізму та фашизму, які Марлен Ларуель назвала червоним, білим і коричневим компонентами триколірного проекту «Новоросія»[1025]. Голова департаменту громадських зв’язків Федерації єврейських громад Росії Борух Горін говорив: «Не секрет, що на боці сепаратистів воюють також справжні російські нацисти»[1026]. Початок 2014 року на сході України був «весняною порою для російських ультранаціоналістів і неонацистів»[1027].

Агресивна політика Кремля щодо України в першій половині 2014 року включала три компоненти. Першим було відкрите вторгнення до Криму та його анексія, другим — «прихована» гібридна війна на Донеччині й Луганщині, а третім — ще більш прихована підготовка до проведення терористичної кампанії в областях із переважно російськомовним населенням поза межами Донбасу. Перший компонент був успішним і натрапив на незначний опір українських силових структур у Криму. Другий увінчався лише обмеженим успіхом при захопленні частини Донбасу, на якій окупанти проголосили створення кишенькових «республік». Останній компонент, як і проект «Новоросія», створення якої він передбачав, обернувся ганебним провалом.

У 2014 році в рамках цих компонентів тактика російської гібридної війни проти України пережила еволюцію, пройшовши чотири стадії:

1. Січень-березень 2014 року: Антимайдан і місцевий заколот. На цьому етапі значну роль у подіях відігравали місцеві іредентисти (прихильники об’єднання з Росією), зокрема ті, хто раніше, починаючи з 2006 року, пройшов підготовку в російських військових таборах. Члени українофобських організацій «Російський блок» (із Криму) та «Донецька республіка» регулярно відвідували табори, організовані дуґінським Міжнародним євразійським рухом, де опановували технології насильницького протесту з використанням зброї, «коктейлів Молотова» та вуличних бійок. За президентства Януковича російських націоналістів із Донбасу тренувала й фінансувала розвідка РФ. У ці роки (2010–2014) місцеві проросійські та панславістські угруповання мали високопоставлених патронів, які потурали їхній антиукраїнській та сепаратистській діяльності. Антон Шеховцов, фахівець із націоналістичних рухів в Україні та Європі, пише, що російські націоналісти «здійснювали підрив українського суверенітету та територіальної цілісності з 2005 року», а Міжнародний євразійський рух «був зосереджений на створенні сприятливого ґрунту для підготовчої фази війни»[1028]. У 2014 році в Криму не приховували альянсу між російським спецназом та організованими злочинними угрупованнями «Башмаки» і «Сейлем» (лідером останньої був Сергій Аксьонов), багато членів яких поповнили лави так званої «кримської самооборони». На Донбасі залучення оргзлочинності було зручним і дешевим інструментом гібридної війни, котрий допомагав Москві відстоювати власну «непричетність» до того, що Марк Ґалеотті характеризує як «контрольований, насичений зброєю хаос». Тож «немає сумніву, що Донбас є [ареною] кримінальної війни, і не тільки з точки зору міжнародного права»[1029].

Окрім представників місцевого криміналу, групи людей, які штурмували будівлі місцевих адміністрацій та силових органів у Донецьку, Луганську та Харкові, складалися з російських спецназівців та «політичних туристів», привезених з Ростова, а в одеському випадку — з контрольованого маріонетками Кремля Придністровського регіону Молдови. На допомогу їм прибули російські націоналісти, які посіли під час заколоту керівні посади в незаконних «органах влади». Російські націоналістичні організації вели відкриту агітацію, вербування та вишкіл бойовиків для участі у захопленні влади на сході України. Дехто з них визнавав, що вони мали контакти з ФСБ. Звісно, в Росії не було відкрито жодної справи за статтями 208 (організація незаконних збройних формувань) та 359 (найманство) Кримінального кодексу РФ.

2. Квітень-червень 2014 року: російський спецназ і націоналісти-добровольці. Місцеві радикали-іредентисти отримали підтримку від професійних військових (наприклад, Ґіркіна) і націоналістів-добровольців, які прибули з Росії. Разом з цим підкріпленням проросійським бойовикам було поставлено зброю, в тому числі для ураження українських літаків і вертольотів, перші переносні системи протиповітряної оборони (зенітно-ракетні комплекси для стрільби з плеча), а згодом і складніші в управлінні ракетні системи класу «земля-повітря». Спецназ російського ГРУ у складі батальйону «Восток» почав облогу Донецького летовища.

3. Липень-серпень 2014 року: вторгнення російської армії задля порятунку сил «ДНР» і «ЛНР». Масовий приплив зброї і танків супроводжувався інтенсивними обстрілами українських підрозділів, які охороняли кордон або намагалися відновити раніше втрачений контроль над ним, з території Росії. Вторгнення регулярних частин Збройних сил РФ наприкінці літа не дозволило українським силам розгромити збройні формування «ДНР» і «ЛНР», спонукавши Петра Порошенка до переговорів та укладення перших Мінських угод. У серпні Росія також відправила на Донбас свій перший так званий «гуманітарний конвой» із озброєнням, амуніцією та військовим персоналом.

4. Від вересня 2014 року: збройний супровід «державного будівництва». Після підписання перших Мінських угод відторгнені від України райони Донбасу та квазіструктури угруповань «ДНР» і «ЛНР» остаточно потрапили під повний військовий, економічний і фінансовий контроль Москви. Російські офіцери реорганізували загони бойовиків на два армійські корпуси чисельністю 35 тис. вояків. Росія забезпечує їх сучасним обладнанням, фінансуванням та вишколом. «Перший армійський корпус ДНР» та «Другий армійський корпус ЛНР» підпорядковуються командуванню Південного військового округу РФ; нині вони фактично є частиною 8-ї армії зі штабом у місті Новочеркаську. Управління та моніторинг за цими корпусами здійснюють від 5 до 10 тис. офіцерів російської військової розвідки, спецназу та інших елітних (зокрема, десантних) підрозділів. Як зазначає спецпредставник США у справах України Курт Волкер, «це на 100% очолювана Росією операція»[1030].

Три спільні риси єднають російських військових, зокрема спецназ, розвідслужби і націоналістів-добровольців. По-перше, це ксенофобська неповага та страх перед Заходом, бо Росія начебто оточена імперіалістами, які прагнуть її розчавити[1031]. По-друге, це ностальгія за антидемократичним радянським минулим та підтримка сучасного російського авторитаризму, який радник Путіна Владіслав Сурков свого часу означив як «суверенну демократію». Третьою рисою є шовіністичний погляд на Україну як штучну країну й імперсько-зверхнє трактування українців як частини «русского» народу.

Цей розділ містить шість підрозділів. У перших двох розглядається стан українських та російських військових формувань в Україні, зокрема в контексті анексії Криму та гібридної війни на Донбасі. Наступні два підрозділи присвячено російським націоналістам-добровольцям, козакам та місцевим маріонеткам Кремля. Далі йдеться про керовану та підтримувану з Москви терористичну кампанію в регіонах України поза Донбасом. У заключному підрозділі проаналізовано причини втрат українців та росіян у цій війні, які перевершили воєнні втрати Радянського Союзу в Афганістані та Сполучених Штатів в Іраку.

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА І «АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ»

Власне воєнну складову конфлікту на Донбасі слід розділити на дві фази. Перша тривала у квітні-липні 2014 року, коли Україна з її нечисленними боєздатними збройними силами та добровольчими батальйонами, більшість з яких була укомплектована активістами Євромайдану, здобула низку перемог над військами російських маріонеток і повернула під свій контроль західну та південну частини Донеччини й північну частину Луганщини. Упродовж цього періоду Росія утримувала на Донбасі обмежену кількість вояків спецназу («зелених чоловічків») та офіцерів розвідки, а місцеві сили були дезорганізовані й кепсько керовані. Друга фаза розпочалася влітку 2014 року, коли Путін, відчуваючи, що його маріонетки опинилися на межі поразки, пішов на вторгнення в Україну частин регулярної російської армії. Ці частини вирішили долю битви під Іловайськом, де у «котлі» загинули щонайменше 366 українських вояків, ще 429 були поранені, а 128 осіб потрапили в полон[1032].

Незадовільна координація дій підрозділів Збройних сил України та добровольчих батальйонів, що формально підпорядковувалися МВС, застарілі підходи командування, обмежені мобілізаційні ресурси, жалюгідний стан військового спорядження та насиченість українських спецслужб російськими агентами з часів Януковича — разом спричинили Іловайську трагедію. Не менш важливими були наслідки радянської пропаганди, котра десятиліттями нав’язувала ідею про росіян та українців як «братні народи». Цей стереотип особливо дався взнаки серед російськомовних громадян України. У 2014 році російські солдати, чия свідомість роками оброблялася антиукраїнською риторикою, були готовими вбивати українців, тоді як російськомовні українські солдати нерідко не були готові вбивати озброєних окупантів із Росії. До того ж, «мабуть, найбільшого прорахунку зазнало [українське] політичне керівництво, яке, схоже, не враховувало можливості [прямого] російського військового вторгнення».

За подальші роки російської агресії змінилося надзвичайно багато: Україна створила потужну армію, її лідери вже не мають ілюзій щодо моральних бар’єрів Кремля, а російськомовні українські солдати не відчувають розгубленості, коли стріляють у загарбників.

У період між підписанням перших та других Мінських угод (вересень 2014 року — лютий 2015 року) Кремль збільшив кількість російських військовослужбовців в Україні та безпосередньо підпорядкував своїх маріонеток російським командирам. Різношерсті загони росіян та місцевих колаборантів першої фази конфлікту перетворилися на централізовану військову структуру, що налічувала більше, ніж національні збройні сили половини країн НАТО. Нехтуючи підписаними в Мінську домовленостями, Путін продовжував постачати озброєння та військовослужбовців на Донбас і створювати нові великі бази неподалік україно-російського кордону[1033].

Поки Путін використовував Мінські угоди для створення армійських корпусів російських маріонеток, США, Канада та ЄС відмовлялися постачати в Україну оборонну військову техніку. Західні уряди та ОБСЄ пояснювали це тим, що Мінські угоди потребують часу, щоб всі побачили, що вони «працюють», — натомість Путін скористався припиненням вогню для зміцнення власних позицій.

Аж до квітня 2018 року дії українських військових на Донбасі формально мали статус «антитерористичної операції» (АТО), а не війни. АТО в теорії є операцією короткотермінового характеру, призначена для боротьби з терористичною групою або відсіччю терористичного нападу та здійснюється під керівництвом СБУ, а не військового командування. Залучені для проведення АТО українські збройні сили були обмежені за визначенням: їх вистачило для того, щоб зупинити реалізацію кремлівської стратегії, що полягала в опануванні восьми областей, віднесених Путіним до «Новоросії», але їх бракувало для розгрому ворога та повернення всієї окупованої території під український суверенітет.

Вторгнення російських збройних сил поблизу Іловайська, Дебальцева та Новоазовська (відповідно у серпні 2014 та лютому 2015 року) самі по собі були короткочасними набігами, хоча і з довготерміновими наслідками. Звичайні російські військові підрозділи не мають такого спорядження, як спецназ, морські піхотинці і десантники, які захоплювали Крим, тож Марк Ґалеотті вважає, що 50 чи навіть 100 тис. вояків РФ було б недостатньо для прокладання «наземного мосту» між російсько-українським кордоном та окупованим півостровом[1034]. Добре оснащені військові частини РФ спроможні здійснити обмежене вторгнення з використанням спеціальних сил та елітних підрозділів, через задіяння яких українські війська і потрапляли у критичне становище на Донбасі[1035]. Росія здатна на конфлікти низької інтенсивності та зовнішнє втручання, але не на пряме вторгнення, яке вимагає використання призовників та авіації, чого не приховаєш за завісою гібридної війни[1036].

Росія вважає за краще вдаватися до гібридної війни, а не вести відкриту війну з державою, набагато більшою за Молдову та Грузію, де значно менші російські сили завдали поразки урядовим військам. Тбілісі лише на 40–50 км віддалений від південно-східної адмінмежі Південної Осетії, в той час як для того, щоб доїхати з Донецька до Києва швидкісним потягом «Інтерсіті», знадобиться сім годин. На думку Ґалеотті, російська армія залишається оборонною, а повномасштабні зовнішні вторгнення їй не по силах[1037]. Мобілізація 90 тис. російських військових навесні 2014 року охопила 28 різних військових підрозділів. До лютого 2015 року російські війська на сході України довелося комплектувати службовцями з десяти російських армій, тобто майже усіх, за винятком двох, розташованих на теренах від Владивостока до Курильських островів.

У Дебальцевому, за приблизним розрахунком (точні цифри невідомі), 5000 із 8000 російських вояків були професійними військовослужбовцями-контрактниками. Проте російським фаховим військовим знадобилося чимало часу, щоб витіснити з Донецького летовища українських «кіборгів». Для тривалішого вторгнення та окупації України Путін мусив би застосувати половину або й більшу частину своїх збройних сил.

Спроба «пробити» сухопутний «міст» через Маріуполь до Одеси була б чимось неймовірним, позаяк армії вторгнення довелося б пересуватися великою територією через чотири області та непривітну місцевість. Гібридна війна успішна лише тоді, коли «зелені чоловічки» можуть сховатися серед місцевих прихильників, знайти яких виявилося складно навіть на більшості теренів Донбасу. Путінська головоломка в Україні полягає в тому, що його концепція «російського світу» не може похвалитися популярністю в Україні. У разі спроби просування вглиб української території російські окупаційні сили ризикують натрапити на ворожість місцевого населення та партизанський спротив. У роки Другої світової війни українські націоналісти та сталінський режим сумарно мобілізували в Україні близько 300 тис. партизанів. Російський доброволець, який воював на боці «ДНР» і не приховував своїх фашистських поглядів, розповідав про свій досвід спілкування з місцевими жителями, які долучилися до збройних формувань кремлівських маріонеток: «Починаєш пояснювати, що ти російський націоналіст, приїхав битися за “Новоросію”, за російських людей. Вони кажуть: “Які росіяни? Ми — українці. Яка “Новоросія”? Ми взагалі хочемо жити автономно що від Росії, що від України”»[1038].

На першому етапі конфлікту чималу частину бойових дій вели українські добровольчі батальйони. Хоча західні медії зосередили увагу головно на націоналістичних підрозділах і батальйонах, фінансованих олігархами, які разом становили меншість серед п’яти десятків добровольчих формувань, набагато цікавіше, що значну частину добровольців у націоналістичних батальйонах складали російськомовні бійці. Командир батальйону «Азов», уродженець Харкова Андрій Білецький зазначав, що «половина “Азова” говорить російською мовою. Але вони вмирають і вбивають за Україну»[1039]. Сотні етнічних росіян з України та Росії, які воювали у «Правому секторі» та «Азові», пояснювали свою підтримку України зовсім не антиросійськими мотивами. «Помор» із Мурманська розповів: «Це не російсько-українська війна. Це війна між ватниками і неватниками, путінцями та антипутінцями». Інший російський опонент Кремля в українських лавах Ілля Богданов наполягав, що путінський режим насправді не є націоналістичним, оскільки не піклується про свій народ і звинувачує в усіх соціальних проблемах Захід. «Справжній націоналіст визнає помилки своєї країни і намагається їх виправити», — додав він. Богданов зазначив, що деякі російські націоналісти підтримували Євромайдан, проте Путін спокусив їх приєднанням Криму[1040].

Добровольчі батальйони не були «набродом неконтрольованих ультраправих екстремістів», а мали «високий рівень мотивації та патріотичного обов’язку»[1041]. Саме їхньою заслугою є те, що 2014 року Росія не змогла окупувати значно більшу територію[1042]. «Добровольчий український корпус» «Правого сектора» (ДУК) був першим підрозділом, який прорвав російське кільце облоги навколо Донецького аеропорту (ДАП) і прийшов на допомогу його захисникам.

Українські оборонці ДАП стали відомими як «кіборги» за те, що витримали облогу професійних російських військових, у тому числі морських піхотинців, та маріонеток упродовж 242 днів, з травня 2014 по січень 2015 року «Кіборги» та вояки українських аеромобільних бригад із Житомирщини і Миколаївщини — двох областей, представники яких зазнали непропорційно високих втрат особового складу, — були високо мотивовані, добре навчені й завдали значних втрат противнику.

На наступному етапі конфлікту майже всі добровольчі батальйони було інтегровано до Збройних сил та Національної гвардії. Попри побоювання, жоден із них не став приватною армією когось із олігархів і не відмовився виконувати накази української влади[1043]. Єдиним добровольчим формуванням, яке так і лишилося поза державними силовими структурами, є ДУК.

Без добре організованого громадянського суспільства та військових добровольців у 2014 році Україна опинилася б у значно складнішому стані, а її державність і суверенітет перебували б під великою загрозою. Перемоги на полі бою та припинення путінської агресії значною мірою завдячують цим добровольчим батальйонам, резервістам і масовій підтримці українських громадян[1044]. Маріуполь не вдалося б повернути, якби не мотивація бійців батальйону «Азов»[1045]. Є і ще більш вражаючі приклади, коли висока мотивація добровольчих підрозділів, наприклад «Айдару», уможливлювала ефективне звільнення українських міст і швидке просування вперед, попри запеклий опір ворога.

Помаранчева революція та Євромайдан показали стійкість і силу духу українців, їхню здатність адаптуватися та використати всі доступні їм ресурси. Україна, на відміну від Заходу, не є суспільством бездумного споживання: речі не викидають, якщо вони можуть знадобитися в майбутньому. Як кажуть українці, «може стати у пригоді». Під час Євромайдану активісти сконструювали саморобні механічні пристрої для метання бруківки та запальної суміші, а добровольчі батальйони перетворювали мирні транспортні засоби на бронетехніку. Навички накопичення продовольства для військових, збирання техніки зі старих комплектуючих та організація збору пожертв узяли на озброєння групи цивільних волонтерів, які допомагають Збройним силам і Національній гвардії.

З-поміж усіх українських олігархів лише Ігор Коломойський та Сергій Тарута стали на продержавну позицію, погодившись стати головами державних адміністрацій критично важливих областей на сході України та фінансувати добровольчі батальйони. Натомість Віктор Пінчук і Рінат Ахметов відмовилися від пропозицій очолити відповідно Запорізьку та Донецьку ОДА. Коломойський заявляв: «Коли відбулася революція, я показав, на що здатний», додаючи: «Я був на боці української держави в її найважчі миті»[1046]. Він фінансував батальйони «Дніпро» і «Донбас» та зайняв дуже жорстку позицію проти будь-яких проявів сепаратизму на Дніпропетровщині, навіть пропонуючи винагороду в розмірі $10 000 за кожного полоненого російського солдата. Радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко стверджував, що навесні 2014 року «ряд російських агентів, намічених ГРУ на роль дніпропетровських Губарєва, Болотова і Безлера, одразу після призначення Коломойського були вивезені на прогулянку в ліс, де з ними була проведена роз’яснювальна робота на предмет того, як треба любити Україну. І загрозу сепаратизму в Придніпров’ї як рукою зняло»[1047].

Патріотично налаштовані українці, зокрема ветерани війни на Донбасі, хочуть мати певність, що їхні зусилля «не будуть змарновані для захисту корисливих інтересів або збереження нефункціональної системи»[1048]. Тим часом українську владу непокоїть самостійність добровольчих батальйонів та загроза для політичної стабільності з їхнього боку. Ці тривоги вийшли назовні на тлі заворушень під стінами Верховної Ради 31 серпня 2015 року, коли під час розгляду проекту змін до Конституції (серед яких була згадка про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО) в результаті розриву гранати загинули четверо бійців Національної гвардії. Наявність значної кількості бойової зброї на руках у приватних осіб і надалі залишатиметься клопотом для влади.

Аналізуючи військові сили України під час війни з Росією, варто зауважити шість чинників:

1. Чисельність і якість Збройних сил України скорочувалася упродовж усього періоду незалежності України. Разом з тим, саме за правління Януковича і Партії регіонів здійснювалася навмисна і цілеспрямована зрадницька політика руйнування Збройних сил, в результаті чого навесні 2014 року Україна мала лише 6 тис. військовослужбовців, готових у моральному та професійному сенсі стати на її захист. Хоча Янукович і його найближчі союзники втекли до Росії, інші представники його колишнього оточення мешкають у Монако, Австрії та Великій Британії, де вони придбали нерухомість, а треті потрапили до українського парламенту наступного скликання у складі фракції «Опозиційного блоку». Важко повірити, наприклад, що Сергій Льовочкін, голова президентської адміністрації за часів Януковича (а також один із чільних представників газового лобі, яке після колапсу Партії регіонів фінансувало одне з крил «Опозиційного блоку»), не знав про зрадницьку діяльність свого шефа, зокрема про фактичний перехід українських спецслужб під контроль ФСБ[1049].

2. У 2000 році тодішній президент Кучма розпустив Національну гвардію України, оскільки не хотів переведення її під спільний контроль президента й парламенту. Національну гвардію було відроджено в 2014 році, коли вона замінила внутрішні війська МВС, успадковані від Радянського Союзу.

3. Громадянське суспільство продовжує надавати ресурси (хоча в істотно меншому обсязі, ніж у 2014–2015 роках) у формі продуктів харчування, транспорту, ліків і медичного обладнання, одностроїв, теплих постільних речей та військової техніки, як-от біноклі нічного бачення і тепловізори, військовим в зоні Операції об’єднаних сил (що формально прийшла на зміну АТО у квітні 2018 року). Українці, які добровольцями пішли до армії чи Нацгвардїї, витрачали тисячі доларів зі своїх накопичень на власне спорядження. За спорядження одного із «кіборгів», який воював у Донецькому аеропорту і з яким я мав змогу пізніше поспілкуватися, заплатила київська приватна компанія, де він працював[1050].

Нерідко амуніція, яку постачало Міністерство оборони, була неякісною, і добровольці мусили збирати пожертви, аби придбати пристойну заміну. Тим часом витрати на бронежилета, зброю, прилади нічного бачення та однострої з розрахунку $2000–2500 на особу — це велика сума для будь-якого українця[1051]. У квітні 2015 року у Волновасі на Донеччині я спостерігав, як волонтери передавали офіцерові української армії партію уживаних американських військових штанів, позаяк ті, котрі надавала держава, були поганої якості. За рік потому я поїхав на лінію фронту з волонтерами, які привезли бійцям британську армійську форму. Вона також раніше була в ужитку, проте мала кращу якість, зокрема вищу за український аналог протипожежну опірність, і водночас коштувала майже удвічі дешевше (відповідно 800 і 1500 гривень).

Головна проблема для української держави, що виникла внаслідок придбання українськими військовими спорядження на власні або зібрані небайдужими співвітчизниками кошти, полягає в тому, що майно військового призначення залишається у їхній особистій власності після повернення з лінії фронту. Збільшення обігу зброї на українському чорному ринку призвело до того, що вартість автомата Калашникова знизилася в чотири рази — з $800 до $200. Мені розповідали, що патрони можна роздобути за ціною пляшки горілки.

4. Отже, волонтерські спільноти та приватні жертводавці споряджали, озброювали, забезпечували харчуванням, одягом та засобами захисту українських вояків (так, 1 млн. гривень було зібрано на закупівлю спорядження для батальйону «Азов», який офіційно входив до складу Національної гвардії, а отже МВС). Але якщо однострої української армії коштували удвічі більше, ніж британська уніформа, проте мали гіршу якість і вогнетривкість, це означає, що у цій сфері неодмінно була наявна корупція. Справді, «чому бійці мусять за гроші отримувати в держави те, що держава мусить поставляти їм безоплатно?»[1052].

5. Хоча варто віддати належне президентові Порошенку за його внесок у розбудову найкращої армії, яку будь-коли мала Україна, не можна оминути увагою тих викликів, що давали, а значною мірою і надалі даються взнаки. Непотизм і корупція помітні на рівні старших офіцерів. Показово, що в Україні до 2014 року було аж 400 генералів, тимчасом у США їх налічувалося лише 40. Більшість проблем української армії породжені якісним складом її генералітету. До інших проблемних сфер належать погані комунікації, брак взаємодії військових підрозділів на лінії фронту, а також некомпетентні та пронизані ворожою агентурою розвідувальні служби. Для 2014–2015 років була характерною слабка координація між українськими підрозділами, відсутність спільних радіочастот, порушення безпеки через постійне використання мобільних телефонів та плутанина між тактикою та стратегією. Під час боїв під Іловайськом українська військова розвідка повідомляла командуванню відомості, які кардинально розходилися з тим, що насправді відбувалося на місцевості, що, імовірно, спричинило трагедію[1053].

6. Україна почала отримувати американське оборонне озброєння у 2017–2018, за президентства Дональда Трампа; його попередник Барак Обама раніше виступав проти цього. В обох палатах Конгресу США підтримка надання військової допомоги Києву виявилася практично одностайною як серед демократів, так і серед республіканців. Постачання військової техніки має відбуватися паралельно з перепідготовкою та реформуванням корпусу старших офіцерів України й Генерального штабу. Україна має повне право купувати іноземну зброю, позаяк вона не підпадає під жодне міжнародне ембарго, а вторгнення Росії та анексія Криму засуджені ООН, ОБСЄ, НАТО та ЄС.

РОСІЙСЬКІ СИЛИ ТА ГІБРИДНА ВІЙНА

Взимку та навесні 2014 року російські силові структури в Україні складалися з таких компонентів:

1) морської піхоти і військово-морських розвідувальних служб Чорноморського флоту, що діють із радянських часів у порту Севастополя. Ці підрозділи допомагали російським «зеленим чоловічкам» із ГРУ захопити Крим навесні 2014 року.

2) ворожих до Євромайдану груп, проросійських угруповань і майбутніх російських маріонеток на сході та півдні України, які із 2010 року готувала, фінансувала та оснащувала російська зовнішня та військова розвідка, що глибоко проникла всередину українських спецслужб.

3) російських «зелених чоловічків» зі спецназу, які здійснювали анексію Криму, а у квітні 2014 року вторглися на схід України. Вони були чудово підготовлені для ведення війни в місті, споруджували укріплення та виступили головною рушійною силою хаосу на Донбасі. Вони нападали на державні й урядові будівлі, а потім передавали контроль над ними російським маріонеткам[1054].

4) підрозділів Збройних сил РФ, розміщених на Донбасі та на українсько-російському кордоні від серпня 2014 року.

Одним із найвідоміших російських підрозділів керував Ґіркін, який, за його власним зізнанням, ще у квітні «спустив гачок війни». Він стверджував, що проросійські лідери з Донбасу, Харкова, Одеси та Миколаєва вирушили до Криму, щоб знайти підтримку для своїх заколотницьких планів. Як і Ґіркін, вони були переконані, що Путін дасть наказ російським військам вторгнутися на схід України для «захисту російськомовних», а відтак анексує «Новоросію» так само, як і Крим. Тоді, однак, цього не трапилося: чималі сили військ РФ прийшли на допомогу російським маріонеткам лише у серпні 2014 року, коли ті опинилися на межі поразки. Відтоді Путін визнав, що російські маріонетки не зможуть вистояти без масованої військової допомоги Росії[1055]. Улітку 2014 року він більше не міг приховати «той факт, що російські гроші, зброя та, цілком ймовірно, бійці потоком ідуть через кордон»[1056].

Хоча Путін та інші російські очільники продовжували заперечувати наявність російських збройних сил на сході України, свідчення їхньої присутності були очевидні українським і незалежним російським медіям, уважним користувачам соцмереж, західним журналістам, а також зафіксовані завдяки супутниковим знімкам та джерелам США і НАТО. Українська військова розвідка оприлюднила докладний список російських офіцерів, які контролюють підрозділи російських маріонеток[1057]. Дослідники з аналітичної мережі Bellingcat провели поглиблений аналіз даних про нагородження медалями РФ російських солдатів, які воювали в Україні[1058]. Правозахисні НУО надали незаперечні докази обстрілу України з території Росії влітку і восени 2014 року[1059].

До весни 2015 року російські солдати на сході України більше не приховували своєї присутності. У березні 2016 року заступник голови моніторингової місії ОБСЄ в Україні Александер Гуґ визнав, що представники організації упродовж двох років спостерігали постачання російських військ і зброї до України[1060]. Путін публічно продовжував відкидати факт присутності своїх військ на сході України, проте чимало російських учасників бойових дій, а також лідери російських маріонеток на місцях свідчили про протилежне. Націоналіст із Санкт-Петербурга Дмітрій Сапожніков, який командував відділенням так званого «спецназу ДНР», визнав, що російські танки мали вирішальне значення у боях під Дебальцевим («це всі уже визнають, і росіяни визнають»), тимчасом російські генерали керують «усіма операціями, особливо такими масштабними, як “котли”»[1061].

Інший російський націоналіст-доброволець, Антон Раєвський, підтвердив, що всі офіцери середньої та найвищої ланки збройних формувань, які протистоять Україні, від бригади до батальйону, є росіянами, а військова техніка, котру використовували так звані сили «ЛНР», була «вся з Росії». «Російські радники є безпосередніми “командирами” на місцях, задають військовий ритм усій машині, — пояснив він. — Можливо, в локальних конфліктах вони [російські маріонетки] і беруть безпосередню участь, віддають накази, але в цілому за ходом військових баталій стежать, контролюють, віддають накази російські військові радники, які в свою чергу отримують накази, звичайно ж, з Москви»[1062]. РФ постачала на Донбас важке озброєння з травня 2014 року; деякі його різновиди, скажімо танки Т-72Б3, вперше помічені у серпні того ж року під Іловайськом, щойно у 2013 році були представлені як новинка російського оборонної промисловості[1063].

За твердженнями української військової розвідки та СБУ, загальне керівництво збройними формуваннями російських маріонеток здійснював заступник командувача Сухопутних військ Росії генерал-полковник Алєксандр Лєнцов[1064]. Російських генерал-лейтенантів Валерія Асапова та Сєрґєя Юдіна, генерал-майорів Алєксєя Завізьона, Сєрґєя Кузовлєва та Євґєнія Нікіфорова було ідентифіковано як осіб, які почергово командували армійськими корпусами російських маріонеток[1065]. Високопоставлені російські офіцери відіграли особливо важливу роль в операціях під Іловайськом і Дебальцевим. В останньому випадку перемогу здобули підрозділи, 90% особового складу яких становили військові Збройних сил РФ. Російська армія «несе на собі основне навантаження бойових дій», і свідчення про це «надходять від російських журналістів або матерів загиблих солдатів», зазначав британський оглядач у березні 2015 року[1066]. Окрім цього, російські збройні сили на кордонах України здійснювали підготовку та оснащення російських маріонеток і націоналістів-добровольців. За попередніми підрахунками, величезний арсенал російської військової техніки, поставленої донбаським маріонеткам, включав 600 танків, 1300 бронетранспортерів, 700 артилерійських гармат і 500 реактивних систем залпового вогню.

Аналізуючи гібридну війну Путіна, слід мати на увазі три важливі моменти:

1. Гібридна війна може бути успішною лише за умови місцевої підтримки, але на захоплених окупантами півдні Луганщини та сході Донеччини вона виявилася доволі слабкою. Це ще більшою мірою стосується решти регіонів, зарахованих Путіним до «Новоросії»[1067].

2. Якби кремлівські маріонетки діяли самостійно, без підтримки Росії, вони зазнали б поразки у серпні 2014 року. Якщо Росія припинить використовувати свої війська, фінанси та матеріально-технічні засоби для підтримання їхнього існування, вони зазнають колапсу в майбутньому. «Донбас сам по собі не може забезпечити ресурсів для продовження війни на тому рівні, на якому вона ведеться сьогодні», тож без російської підтримки вони приречені[1068].

3. Поразка російських маріонеток означатиме кінець впливу Путіна на Україну.

Українські «кіборги» на Донецькому летовищі в основному протистояли російським військовим[1069], у тому числі морським піхотинцям, чиї військові відзнаки помилково показав канал RT. «Мова, якою вони говорили, акцент, жаргон, словниковий запас — усе було російським. Російським, а не притаманним росіянам з України»[1070].

Путін заявив, що не допустить поразки своїх маріонеток на Донбасі. За словами джерела, близького до Кремля, «усе, що слід зробити [для недопущення розгрому «ДНР» і «ЛНР»], буде зроблено, аж до прямого військового втручання, якщо воно знадобиться»[1071]. Україну натомість стримує реакція Заходу на будь-які контрнаступальні дії з її боку. Багатовекторний підхід Путіна до конфлікту — це та сама стара історія про те, як зберегти торт і водночас їсти його: він передбачає, з одного боку, участь у мирних переговорах, а з іншого — постачання озброєнь, вишкіл бойовиків та залучення командних кадрів, що лише розпалює конфлікт.

Але Путін дуже «недооцінив стійкість України»[1072]. У 2014–2015 роках українські Збройні сили дали Росії рішучу відсіч і, «якщо їх озброїти та організувати, вони покажуть у бою, на що здатні»[1073].

Для Кремля піти на повномасштабне вторгнення в Україну означало б:

1. Готовність до ще жорсткіших санкцій, тоді як російська економіка та фінансова система перебувають у жалюгідному стані.

2. Згоду на переведення своїх військових до України зі стратегічних пунктів на китайському кордоні, в Центральній Азії, Калінінградській області та на Кавказі.

3. Надання ресурсів для підтримки довгострокового окупаційного режиму.

4. Асигнування великих коштів для підкупу потенційних колабораціоністів на місцях.

5. Застосування засобів боротьби з масштабним повстанським рухом на значній території, де три чверті населення вважають Росію винною у розв’язуванні війни.

Російські війська забезпечують командні та контрольні функції, експлуатують складне військове обладнання (зокрема, управляли системами керування ракетного комплексу «Бук») і утворюють «своєрідну паралельну командну структуру, що звітує перед Москвою»[1074]. Генерал-лейтенант Фредерік Бен Ходжес, командувач об’єднаних сухопутних сил НАТО, підкреслював: «Це пряме російське військове втручання [...] вони не сепаратисти, вони маріонетки президента Путіна»[1075]. Лідер російських маріонеток сказав росіянину-помічникові журналіста “The Times”: «Тут багато твоїх співвітчизників»[1076]. За ситуацію в тилу бойовиків відповідають підрозділи дивізії імені Фелікса Дзержинського, яка раніше входила до складу внутрішніх військ МВС Росії, а нині належить до військ Нацгвардії РФ. Вона має служити запобіжником на випадок ненадійності ватажків кремлівських маріонеток та протидіяти дезертирству російських солдатів, серед яких далеко не всі почувають себе щасливими від того, що їх використовують як «гарматне м’ясо».

Російська гібридна війна включає в себе політичні диверсії, торгівельну війну, територіальну дестабілізацію, політичну пропаганду та обман. Вілсон описує гібридну війну як експансію внутрішньоросійських практик: це зовнішня політика у формі рейдерства[1077]. Це державне корпоративне рейдерство, спрямоване на крадіжку територій і активів у сусідніх країн із використанням воєнізованої форми політичної технології, що поєднує в собі заперечення усього, цинізм і подвійні стандарти.

Військове спорядження та інші матеріали росіяни доправляли «гуманітарними конвоями», де система працювала так: «Гаразд, ви отримаєте гуманітарну допомогу, але не все це гуманітарка. Ви візьмете свою частку, а військові візьмуть свою»[1078]. Місія США при ОБСЄ заявила у лютому 2015 року:

«Сепаратистський рух на цьому етапі є де-факто прибудовою російських військових та інструментом російської державної влади. Російські військові запровадили на сході України потужну командну структуру, починаючи від російських генералів, які здійснюють нагляд за операціями, і до молодших офіцерів. Російський персонал забезпечує зв’язок, збір розвідувальних даних, керує військовими операціями та допомагає коригувати артилерійський вогонь. Бойовики сепаратистів публічно визнають, що вони діють за інструкціями з Москви»[1079].

Камуфлювання російських військових, які не мали жодних знаків державної приналежності або вдавали з себе місцевих маріонеток, — не нова стратегія: її використовував ще НКВС у 1940-х роках для боротьби з УПА на заході Україні. Загони чекістів, одягнені в однострої українських повстанців, чинили масові убивства селян, а зображення їхніх жертв радянська пропаганда використовувала, аби продемонструвати «звірства українських фашистів». «Маскировка» була радянським мистецтвом заперечення, дезінформації та обману, коли вторгнення супроводжували хитрощі, заперечення власної причетності та заплутування слідів, а межа, що відокремлює правду від ілюзії, розмивалася. У пострадянську епоху Україна вперше пережила усе це на президентських виборах 2004 року, коли російські політтехнологи, які працювали на кампанію Януковича, скористалися концепцією «керованого хаосу»[1080]. Гібридна війна є воєнізованою формою «керованого хаосу», що включає в себе агітацію та пропаганду, захоплення державних інституцій, заколоти та війну чужими руками, як це сталося у 2014 році. В обох випадках «спрямований хаос» та гібридна війна мали конкретні політичні цілі, чи йшлося про спроби дискредитації Віктора Ющенка та перемогу кандидата від влади, чи про більшу мету — блокування європейської інтеграції України та покарання лідерів і учасників Євромайдану за повалення Януковича.

Перш ніж атакувати Дебальцеве та «бомбити хохлов», російські військові намалювали нове маркування на своїх танках і прибрали шеврони з одностроїв. Ідентифікаційні документи (в тому числі паспорти та військові квитки) й мобільні телефони у військовослужбовців відібрали на ростовській тренувальній базі поблизу українського кордону[1081]. Поранений під Дебальцевим російський танкіст, який прибув із Бурятії, розповідав кореспонденту незалежної «Новой газеты»: «Нам сказали, що на навчання, але ми знали, куди їдемо. Ми всі знали, куди їдемо. Я уже був морально і психічно налаштований, що доведеться на Україну. [...] Зрозуміли всі, що кордон перетинаємо»[1082].

Важливим аспектом гібридної війни в Росії є послідовна брехня, у якій Путін дуже добре підкований. Під час вторгнення до Криму він заперечував, що «зелені чоловічки» — це російські військові, а коли журналісти наполягали, відповів: «Погляньте на пострадянський простір. Там повно форми, яка схожа на [російську військову] форму... Підіть до крамниці в нас, і ви придбаєте там будь-яку форму»[1083]. Наступного місяця він визнав, що то все ж були російські військовослужбовці[1084]. У лютому 2015 року під час Мюнхенської конференції з безпеки (на якій Петро Порошенко продемонстрував присутнім зразки документів російських солдатів, загиблих або захоплених у полон на українській території) глава МЗС Росії Сєрґєй Лавров знову уникав будь-яких натяків на участь військових своєї країни в агресії. Натомість він розповідав про «народні дружини», що нібито врятували Крим від вторгнення «Правого сектора», та про мешканців Донбасу, які «живуть на своїй землі та воюють за неї» проти України[1085]. Пітер Померанцев писав, що Путін і Лавров у своїх шахрайських вивертах слідують радянській традиції «маскировки», в межах якої «життя — це лише один блискучий маскарад, де кожна роль і будь-яка позиція чи переконання змінюються»[1086].

Путін та інші російські керівники завжди говорили неправду про присутність своїх військових на Донбасі та продовжують безсоромно брехати далі. «Жодних російських армійських підрозділів чи військових інструкторів на південному сході України не було й немає», — говорив Путін у червні 2014 року[1087]. Представники Міноборони РФ заперечували факти маневрів поблизу українського кордону, обстрілів України зі своєї території в серпні 2014 року[1088] та проникнення російських солдатів й озброєння на Донбас, тим-часом як міжнародні спостерігачі фіксували перевезення «вантажу-200» (тіл загиблих військових) назад до Росії[1089]. Така категорична брехня, можливо, могла б спрацювати кілька десятиліть тому, але не сьогодні, в епоху супутників і соціальних мереж, тож неодноразові російські заперечення присутності російських військ в Україні викликали у західних лідерів лише роздратування. Ці заперечення були, звісно, невибагливими. Ключовими джерелами відкритої інформації про російські війська та жертви на сході України стали соціальні мережі ВКонтакте та Facebook, де російські солдати, які перебувають в Україні, публікують свої фото.

Один із мотивів розв’язування гібридної війни — прагнення Путіна покарати Україну за зраду «святої Русі» та «російського світу». Він зневажливо висловлювався про бойові здібності українських військовослужбовців, які нібито зазнали поразки від «вчорашніх шахтарів і вчорашніх трактористів»[1090]. Численні жертви, уготовані Україні, стали формою особистої помсти Путіна українським революціонерам, які двічі спантеличили його упродовж одного десятиліття. Леон Арон пише, що «мета Путіна полягала в тому, щоб покарати, дестабілізувати, розчленувати, а в кінцевому підсумку зруйнувати та зламати нову націю»[1091].

Українські вояки, які вирвалися з оточення під Іловайськом і Дебальцевом, розповідали про шок від «агресивності та жорстокості» противника. В обох випадках російські сили намагалися вбити якомога більше українців. Під час спроби українських комбатантів вирватися з «дебальцевського котла» російським воякам було наказано стріляти в них на ураження, а не роззброювати їх і брати в полон[1092]. В Іловайську обіцянка безпечного коридору для виведення українських сил була нахабною і зумисною брехнею для того, щоб заманити українців у пастку, а відтак перебити їх усіх. У Дебальцевому росіяни та їхні маріонетки блокували українські війська, атакуючи голову та кінець колони, а тоді «знищували усі транспортні засоби та людей, які в них перебували»[1093].

Глибину ненависті, яку російські націоналісти відчували до свого ворога, можна зауважити у погрозах лідера РНЄ Алєксандра Баркашова:

«Усіх [українських] військових начальників, які віддали наказ [щодо застосування зброї на Донбасі], буде знищено без суду і слідства. Всіх київських укрополитиков буде знищено. Усі правосеки [членів «Правого сектора»] і гомосеки [гомосексуали] будуть знищені. Ми виявимо і знайдемо всіх з усіх лісових схронів — дістанемо. Знайдемо у будь-якому закордонні. Помрете — всі — навіть якщо на це нам доведеться витратити 2–4 роки. Нікого не залишимо в живих. Подумайте про сім’ї — це будуть сім’ї ворогів народу з усіма відповідними наслідками. Ми повісимо навіть неповнолітніх западенских [із Західної України] футбольних хуліганів, які за гроші олігархів лупцюють [радянських] ветеранів. Ми не лякаємо — ми хочемо, щоб ви знали про це. [...] За кожного мого соратника в Донецьку, Луганську, Харкові, Слов’янську ми знищимо 100 ваших [українських] солдатів. Не тих, хто загине у бою, а тих, хто залишиться живим. Ми їх повісимо»[1094].

РОСІЙСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ-НАЦІОНАЛІСТИ, ГІРКІНСЬКІ «ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ»

На початку квітня 2014 року група із 52 добре підготовлених спецназівців, які брали участь в окупації Криму, на чолі з Ґіркіним вторглася на територію Донецької області. Першою метою загарбників було місто Слов’янськ. Підрозділ Ґіркіна підтримали 150–200 місцевих жителів, яким роздали зброю, викрадену зі складів МВС і СБУ. Наступного дня цей загін захопив сусідній Краматорськ. Сам Ґіркін стверджував, що до кінця травня до сил угруповання «ДНР», які він формально очолив, нібито зголосилося 28 тис. місцевих добровольців, проте багатьом довелося відмовити, оскільки це були «кримінальні елементи». У Слов’янській бригаді, яка перебувала в його безпосередньому розпорядженні, налічувалося близько 5 тис. бійців[1095].

Ґіркін нахвалявся: «Якби наш загін не перейшов кордон, то все врешті закінчилося б як у Харкові, як в Одесі». Це було правдою лише до певної міри, адже ФСБ та ГРУ упродовж тривалого часу активно вербували, навчали та фінансували групи проросійських бойовиків на Донбасі. З іншого боку, Ґіркін та його «зелені чоловічки» дійсно прокладали собі шлях углиб української території, надаючи силову та організаційну підтримку місцевим російським маріонеткам, що дозволяло останнім захопити будівлі місцевих державних адміністрацій, рад, міліції та СБУ.

Ґіркін планував закріпитися на Донбасі й чекати російського вторгнення з подальшою анексією «Новоросії». Проте він натрапив на запеклий український опір, а підлеглі йому бойовики були недостатньо численними. Через обмежені людські ресурси російські маріонетки в Маріуполі зазнали поразки від батальйону «Азов», а підрозділи Ґіркіна у липні 2014 року відступили із західних районів Донеччини. Ґіркін навіть висловив щось подібне до поваги стосовно мотивації «націоналістичної» Нацгвардії України та українських добровольчих батальйонів, які переважно і несли на собі тягар бойових дій.

Російське керівництво завжди стверджувало, що росіяни, які вирушали воювати в Україну, чинили це виключно за власним бажанням. Проте в авторитарній Росії, де силовики контролюють телефонний зв’язок, інтернет та соціальні медіа, неможливо вести веб-сторінки для набору добровольців до військових формувань, проводити тренувальні табори, оснащувати й транспортувати бойовиків до кордону без відома ФСБ. «Можливо, таємничість навіть заохочує до такої діяльності», — йдеться в повідомленні BBC про російських монархістів, добровольців війни в Україні[1096].

Російські добровольці, які воювали на Донбасі, були членами груп військових реконструкторів, козаків, «пекельних ангелів» (байкерів), неонацистів, ветеранів воєн у Чечні та Абхазії. Вони мали чимало спільного, зокрема, були ненависниками ромів, антисемітами та українофобами, які примандрували в Україну боротися з «фашистами» та НАТО. Ґіркін стверджував, що ніхто у державних структурах РФ не відряджав його добровольців на Донбас. У що важко повірити, адже до цього він уже взяв участь у захопленні Криму, де перебував ще з 21 лютого 2014 року[1097], тобто за день до того, як Янукович утік з Києва. Ґіркін — офіцер російської розвідки, який давно піднімався щаблями кар’єри, беручи участь у конфліктах за кордоном і на території РФ; врешті-решт, недаремно кажуть, що «колишніх шпигунів» не існує. Ґіркін був учасником реконструкцій бойових епізодів за участі російської білої армії, і він використав Донбас як поле для втілення своїх фантазій про «відновлення традицій російської імператорської армії» в реальному житті[1098]. Ґіркіну співчували вояки російських націоналістичних підрозділів, у тому числі «Російської православної армії» та «Імперського легіону», на прапорі якого було написано «Бог, Цар, Нація»[1099].

Так звана «російська весна» аж ніяк не була спонтанним повстанням місцевого населення; від самого початку її характеризувало широке залучення праворадикалів, що прибули з РФ. Кремлівські маріонетки на Донбасі отримали підтримку від російських ультранаціоналістичних угруповань, зокрема нацистської РНЄ.

Колишній член РНЄ Павло Губарєв очолив юрму, котра штурмувала Донецьку обласну держадміністрацію, вивісив над нею російський прапор, а себе проголосив «народним губернатором» Донеччини. На одному із загальнодоступних фото Губарєв виразно позував у чорній уніформі РНЄ[1100]. Говорячи про Губарєва, донецький бізнесмен Енріке Менендес сказав: «Просто так уже трапилося, що він завжди був російським фашистом»[1101]. Воєнізовані підрозділи РНЄ брали участь у бойових діях на Донбасі пліч-о-пліч із російськими маріонетками[1102]. «Скінгеди, одягнені в однострої, були явно не місцевими, — зауважував Антон Шеховцов, — їхні голені голови та шкіряні куртки вже давно вийшли з моди навіть серед правих»[1103].

Російські неонацистські та фашистські угрупування, які виникли в 1980-х роках, завжди демонстрували прихильність до насильства як інструменту політики (зокрема, це мало місце у 1993 році, під час збройного протистояння між російським парламентом і президентом Єльциним)[1104]. Деякі неонацисти, зокрема Алєксєй Мільчаков, Кірілл Рімкус та їхні поплічники, які рушили воювати на Донбас, належали до ультраправих угруповань Санкт-Петербурга[1105]. Серед інших відомих російських неонацистів, що проявили себе на Донбасі, були перший так званий «прем’єр-міністр ДНР», екс-редактор московської фашистської газети «Завтра» Алєксандр Бородай, «генеральний прокурор ДНР» Равіль Халіков, націонал-більшовик, лідер регіонального відділення партії «Інша Росія» на Уралі Ростислав Журавльов, «заступник міністра закордонних справ ДНР», лідер Євразійського союзу молоді в Південному федеральному окрузі РФ Алєксандр Просьолков (убитий в липні 2015 року) та екс-лідер антиіммігрантського руху «Щит Москви» Алєксєй Худяков. Браян Вітмор саркастично зазначає, що, припинивши постачання газу до України, Росія «заходилася експортувати південній сусідці своїх мафіозі та неонацистів»[1106].

Добровольці з РФ, які підтримували неонацистську та фашистську ідеологію, здійснювали воєнізоване навчання активістів радикальних проросійських груп, скажімо, організації «Донецька республіка». Таке навчання у російських таборах пройшли співзасновники останньої Андрій Пургін («перший віце-прем’єр ДНР» у 2014 році) та Олександр Цуркан, а також лідер кримського відділення Євразійського союзу молоді, пізніше очільник пропагандистського центру «Південно-східний фронт» Костянтин Книрік і «депутат парламенту ДНР» Олег Фролов.

Нацистські татуювання на руках і плечах російських маріонеток — це наслідок їхнього членства або в неонацистських організаціях, або у кримінальних угрупованнях із подальшим ув’язненням.

Роман Толстокоров, який дезертирував із російських окупаційних сил і потрапив у полон до бійців «Добровольчого українського корпусу», мав велике нацистське татуювання на спині, яке, за його словами, йому нанесли у в’язниці, де він відбував термін за крадіжку і поширення наркотиків[1107].

Націоналістів-добровольців також залучили з великих скінгедських угруповань Росії, які давно співпрацювали із проросійськими і панславістськими скінгедами в Криму та на сході України. Прихильники жорсткої поведінки, демонстративні мачо, расисти й антизахідники, ворожі до іммігрантів і антисеміти за переконаннями, вони вважають конфлікт на Донбасі частиною «механізму», що сполучає їх з іншими скінгедами шляхом набуття досвіду насильства. Протягом кількох років, починаючи з 2006 року, скінгеди узурпували заснований Путіним День народної єдності. З нагоди цього свята вони влаштовували «Русский марш», під час якого крокували зі своїми прапорами і плакатами, здобуваючи можливість «видовищно пропагувати свій порядок денний серед широкої публіки»[1108].

Ці профашистські хулігани показали себе під час чемпіонату з футболу Євро-2016, коли багатьох із них на чолі з їхнім ватажком Алєксандром Шпригіним затримали й депортували з Франції за організоване насильство. Шпригінське «“Всеросійське об’єднання вболівальників” підтримує Кремль. Повідомлялося, що він [Шпригін] дотримується ультраправих поглядів і був сфотографований, демонструючи нацистське вітання»[1109]. Він вимагав, аби на домашньому Чемпіонаті світу збірну Росії представляли «слов’янські обличчя», і водночас казав, що він «на 100% антифашист» і не має «нічого проти євреїв»[1110].

Ще одна група екстремістів, яка ринули в Україну, — байкери. Члени угруповання «Нічні вовки» прибули з Москви «для захисту своєї батьківщини», примандрувавши на Донбас, «аби повернути російські землі». У відеозвіті журналіста газети “The Gurdian” про філію «Нічних вовків» в окупованому Луганську в їхніх бараках видно портрети Сталіна[1111]. «Нічні вовки», як і їхні спонсори в державних структурах РФ, вбачають у подіях на Донбасі «релігійну і духовну війну» і сподіваються, що проект «Новоросії» не помер.

РОСІЙСЬКІ МАРІОНЕТКИ ТА КОЗАЧІ ЗАГОНИ

Від початку бойових дій у 2014 році російські командири скаржилися на слабку підтримку з боку населення сходу України та труднощі, які спіткали їх при наборі бійців. Твердження Ґіркіна щодо 28 тис. бажаючих вступити до них, вочевидь, було перебільшенням: російські сили у Слов’янську мали обмежений успіх у вербуванні місцевих мешканців, а серед тих, хто зголосився добровільно, не бракувало суспільних маргіналів, звичайних люмпенів[1112]. Організації та незаконні збройні формування, що виступили проти України на Донбасі, були такими ж різними, як і політичні, релігійні та кримінальні угруповання, що їх заснували:

• Організацію «Донбаська Русь» підтримував «Російський блок», союзник Партії регіонів у Криму;

• «Донецька республіка» на чолі з Андрієм Пургіним була заборонена в Україні, її члени навчалися в російських таборах від літа 2006 року;

• Організація «Народне ополчення Донбасу» була пов’язана з РНЄ та Павлом Губарєвим;

• «Оплот», одна із низки російських маріонеткових організацій, чия назва фігурує у санкційних списках уряду США, виникла у середовищі організованої злочинності Харкова, де вона була пов’язана з мером міста Геннадієм Кернесом. Ватажок «ДНР» Захарченко очолював донецьку філію «Оплоту»[1113];

• Батальйон (пізніше бригаду) «Восток» («Схід») у 2014 році очолив колишній командир спецпідрозділу «Альфа» донецького обласного управління СБУ Олександр Ходаковський;

• Донських козаків, які прибули на Луганщину з Росії, очолював отаман Ніколай Козіцин;

• Батальйон «Призрак» («Привид») очолював колишній артист художньої самодіяльності Олексій Мозговий (убитий в травні 2015 року);

• Батальйон «Спарта» очолював колишній працівник автомийки Арсен Павлов («Моторола»), на якому лежить провина за тяжкі воєнні злочини, зокрема розстріли і катування українських військовополонених (убитий в жовтні 2016 року).

Історія козацтва на Дону та Кубані являє собою крайній прояв «стокгольмського синдрому». В результаті влаштованих радянським режимом колективізації, штучного голоду, «великого терору» та депортацій було вбито близько мільйона козаків. Кубань, населена козаками, чиїх предків царська влада переселила сюди з України, була переважно україномовною до 1930-х років, коли цей регіон, як і Українську СРР, спустошив Голодомор, а сам він зазнав високого рівня русифікації. В 1990-х роках багато кубанських козаків разом зі своїми сусідами, донськими козаками, стали непримиренними російськими націоналістами та імперіалістами в регіоні, який відносять до «червоного поясу» Росії, оскільки він забезпечував високу підтримку КПРФ. Російські козаки, яких у гігантських масштабах винищували комуністи, химерним чином стали націонал-більшовиками і пов’язали себе зі своїми «лютими ворогами» в «дивній і цілком нелогічній коаліції»[1114]. Козаки виступали проти деколективізації відібраних у них багато десятиліть тому земельних наділів, натомість підтримували крайній расизм у ставленні до нехристиянських меншин на Кавказі та орієнтованих на Захід грузинів.

Козача «Вовча сотня» претендує на столітню історичну спадщину (за відсутності безперервної спадкоємності) починаючи від 1915 року, коли полковник царської армії Андрєй Шкуро створив однойменний кубанський козачий підрозділ. У роки Другої світової війни Шкуро співпрацював із нацистами, був схоплений британцями і виданий СРСР, де його судили і стратили 1947 року. Верховний суд Росії відхилив клопотання про скасування його вироку та реабілітацію. «Ми вирішили відвоювати історично більш російські землі», — так козак сучасної «Вовчої сотні» Алєксандр Можаєв пояснював вторгнення на українську територію. Міркуючи про терени, звідки походять його предки, він сказав: «Не існує жодної України. Є лише російське прикордоння, і те, що воно стало відоме як Україна після революції [1917 року], — що ж, ми маємо намір виправити цю помилку»[1115].

Отже, упродовж менш ніж столітньої денаціоналізації чимало кубанських козаків стали не лише імперіалістами, а й шовіністами-українофобами. Інші російські козаки також кажуть: «України для нас не існує. Немає народу, званого українцями». І хоча вони ненавидять євреїв «типу Троцького», звинувачуючи їх у розбраті між слов’янськими народами, і є палкими антисемітами, козаки вдають, що воюють із «фашизмом» в Україні[1116].

Російські козаки найбільше проявили себе на окупованій Луганщині, де були задіяні у різних формах злочинної діяльності, включно із розкраданням гуманітарної допомоги, та порушенні прав людини у випадку українських військовополонених і цивільних бранців. Козачий батальйон «Всевелике військо Донське» з Новочеркаська на чолі з Павлом Дрьомовим (убитий в грудні 2015 року) розмістився у Стаханові на захід від Луганська. Їхня база — це архетипове місто Донбасу, де радянська ностальгія обертається довкола місцевого героя, шахтаря Олексія Стаханова, який уславився рекордним перевищенням виробничих показників під час сталінської індустріалізації в 1935 році.

РОСІЙСЬКИЙ ТЕРОРИЗМ[1117]

Західні оглядачі, політики та експерти, приділяючи увагу гібридній війні Кремля на Донбасі, ігнорували поширення російського тероризму по всій Україні. У той час як для більшості українців бойові дії на сході здавалися чимось далеким, серія терактів наблизила війну до них упритул. Це засвідчили вибухи в Харкові, від яких постраждало 20 осіб, і Запоріжжі, де з рейок зійшов потяг. 20 січня 2015 року Рада національної безпеки і оборони України запровадила посилені заходи безпеки по всій країні через збільшення кількості терактів, у причетності до яких обґрунтовано підозрювалися РФ.

За висновками українських спецслужб, ці терористичні атаки не є роботою «самотніх вовків», як у Бостоні (квітень 2013 року) чи Оттаві (жовтень 2014 року), натомість частиною добре скоординованої кампанії, що її провадить диверсійне крило розвідки РФ. Координаційний центр «Новая Русь» проводить навчання груп, що складаються із трьох-п’яти українських і російських громадян кожна, у Бєлгороді, Тамбові, Таганрозі та Ростові-на-Дону, в окупованому Криму та Придністров’ї. Заняття ведуть офіцери ГРУ та ФСБ.

Співробітники СБУ та української військової контррозвідки затримали підозрюваних у тероризмі членів угруповань «Сват», «Харківські партизани» та інших. Затримані із групи «Сват», які діяли в околицях Маріуполя, дали свідчення про перебування у тренувальних таборах у Севастополі, де їх навчали виготовляти бомби та вести партизанські бойові дії в місті, розвідувальні операції в запіллі у ворога[1118]. Російську зброю та вибухові речовини також перехоплюють при пересиланні через приватні поштові служби. Так само й на контрольно-пропускних пунктах знаходять вибухові речовини та зброю, сховані в автомобілях та вантажівках, що їдуть до Києва зі сходу України.

Найбільша концентрація терористичних нападів спостерігалася у кількох стратегічних пунктах: у столиці, в Одесі та Харкові, де політична обстановка лишалася непевною, та у портовому місті Маріуполі. Експерт Центру Разумкова з питань безпеки Олексій Мельник вважає, що у цих чотирьох містах «російські сили відчували, що все ще існує можливість дестабілізувати ситуацію».

В СБУ вважають, що до терактів у Харкові були причетні члени «Оплоту», які підпільно діють у місті. Цілями терористів стали місцева прокуратура, військова лікарня, меблева фабрика, що належала учаснику Революції гідності, та рок-паб «Стіна», де збиралися активісти Євромайдану. В жовтні 2014 року в Харкові закрили підпільну майстерню, де виготовляли вибухівку, та друкарню, а діяльність низки радикальних проросійських організацій і терористичних груп заборонено. Під час однієї з антитерористичних операцій у Харкові було схоплено членів терористичної організації «Исход»[1119].

У вересні 2014 року в Одесі затримали групу із п’яти підозрюваних у тероризмі, які пройшли підготовку в Росії. Ця група планувала на весну 2015 року силове захоплення державних установ, як було вчинено на Донбасі. У вересні 2014 року один із терористів випадково підірвав себе, встановлюючи бомбу в будівлі військової академії в Одесі.

Іншими цілями терористичних нападів стали волонтерські спільноти, які збирають спорядження для українських військових, крамниці, що належать активістам, лінії залізничного транспорту та вантажні вагони, якими транспортують нафту. 20 січня 2015 року в Одесі застрелили трьох українських патріотів, у тому числі волонтера, який збирав спорядження для української армії.

Українські сили безпеки затримують підозрюваних у тероризмі по всій країні, починаючи від Закарпаття, Львова, Житомира, Хмельницького та Вінниці до Запоріжжя, Одеси, Херсона, Миколаєва та Дніпра, а також у київському метро й аеропорту Бориспіль. Було скоєно два терористичних напади на оселю міського голови Львова Андрія Садового, лідера партії «Самопоміч», яка посіла третє місце на парламентських виборах у жовтні 2014 року Дніпропетровський регіон перебуває на передовій конфлікту на Донбасі та є ключовим для постачання підрозділів української армії і Національної гвардії, лікування постраждалих від поранень. СБУ затримала групу, підтримувану КПУ, що планувала влаштувати низку терористичних актів у Дніпрі проти банків та військових баз. Відділення «ПриватБанку», що належав Ігорю Коломойському і його діловим партнерам, також ставали мішенями терористів в українських містах.

Вишколені в Росії терористичні групи покликані реалізувати кілька завдань, що вкладаються у стратегію гібридної війни проти України:

1. Залякування населення, провокування паніки й дестабілізації в регіонах за допомогою підриву залізничних колій і адмінбудівель, невеликих за масштабами атак на військово-промислові підприємства, вибухів бомб на урочистостях з нагоди річниць завершення війни з нацизмом та проголошення незалежності України, у центрах військового вербування та навчальних закладах Національної гвардії.

2. Збір розвідданих про переміщення українських Збройних сил і підрозділів Національної гвардії. Терористи змішуються із цивільним населенням, виконуючи роль коригувальників для артилерії російських маріонеток і ракетних атак проти українських сил. Зловмисників затримували при шпигуванні за стратегічними пунктами, скажімо, портом Маріуполя, де вони планували майбутні теракта.

3. Створення підпільних друкарень для публікації проросійських листівок і газет, що пропагують ідеологію «Новоросії» та ворожість до проєвропейських «фашистів».

4. Проникнення до підрозділів української Національної гвардії для збору інсайдерської інформації про їхню дислокацію, переваги і слабкості та воєнні плани.

Своїми діями в Україні Росія порушила Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму, схвалену резолюцією Генасамблеї ООН у 1999 році[1120]. Є безліч доказів того, що Росія забезпечує навчання та військову підтримку для своїх маріонеток і терористичних угруповань в Україні. Використання російського спецназу навесні 2014 року для започаткування насильницьких протестів, масоване постачання Москвою високотехнологічної зброї бойовикам (включно із завезенням самохідного зенітно-ракетного комплексу «Бук», яким було знищено малайзійський цивільний “Boeing 777” рейсу MH17) та підготовка терористичних груп дають підстави для класифікації Росії як держави-спонсора тероризму.

Незалежна британська мережа дослідників “Bellingcat” встановила, що ракету, яка поцілила в малайзійський авіалайнер, було запущено з установки «Бук» під номером 332, приписаної до 53-ї російської зенітно-ракетної бригади в Курську[1121]. Система «Бук» укомплектована екіпажем із чотирьох осіб, пересувається на гусеничному ходу, включає в себе радарну систему спостереження та пускову установку з чотирма ракетами. Установка «Бук» здатна збивати літаки навіть на більшій висоті, ніж та, яку мав літак рейсу MH17. Складна система обслуговування «Буку» практично виключає його використання російськими маріонетками: запуск ракети мусив здійснювати російський військовий екіпаж[1122]. У травні 2016 року родичі загиблих пасажирів рейсу MH17 подали до Європейського суду з прав людини позов проти Росії, а у вересні того ж року голландські слідчі органи оприлюднили звіт, який покладає відповідальність за злочин на військових Збройних сил РФ.

«Бук», яким було знищено авіалайнер, наприкінці червня 2014 року прибув із Курська до Донецька та Сніжного. Одразу після трагедії він вирушив назад до Росії через Луганськ, причому одна з чотирьох його ракет була відсутня. Дослідники “Bellingcat” написали: «Ми хочемо сказати сім’ям постраждалих, що за це відповідальна Росія, ба навіть більше, членів цього підрозділу можна притягнути до відповідальності». “Bellingcat” поклав провину за терористичну атаку на Путіна та офіцерів російської армії, які наказали перевезти «Бук» до України[1123].

У Брюсселі та Вашингтоні бракує політичної волі визнати Росію державою-спонсором тероризму, а «ДНР» і «ЛНР» — «терористичними організаціями». Отримавши такий статус, Росія, подібно до Ірану, Судану чи Сирії, не змогла б стати учасницею мирних переговорів у Мінську.

РОСІЙСЬКІ ВТРАТИ В HЕОГОЛОШЕНІЙ ВІЙНІ

Перш ніж вести мову про втрати від війни, слід коротко охарактеризувати культурне середовище Росії, для правителів якої людське життя традиційно не важило нічого. За радянських часів люди слугували «сировиною» для досягнення вищих цілей[1124]. Після колапсу комунізму «марнотратне ставлення до індивіда панувало в посткомуністичній Росії, і це відображалося на індивідуальних долях»[1125]. Байдужість російської влади до прагнення близьких дізнатися про долю членів своєї родини підтвердилася як упродовж Чеченських воєн, так і під час конфлікту на Донбасі[1126]. В останньому випадку ставлення українських чиновників далеко не завжди відрізнялося у кращий бік.

В Україні при аналізі питання про жертви постає низка проблем. По-перше, у військовослужбовців були відсутні армійські жетони[1127]. По-друге, внаслідок масованого використання ракет системи «Град» тіла солдатів зазнають цілковитого знищення, що вкрай ускладнює їхнє розпізнавання. Третім чинником є відсутність бази даних українських солдатів. Четвертий чинник полягав у тому, що лабораторії аналізу ДНК, підпорядковані різним українським міністерствам, до жовтня 2014 року не було інтегровано до єдиної національної бази даних. Нарешті, ще одним чинником була «офіційна байдужність та некомпетентність» у ставленні до родичів загиблих, для яких життя складається з «розшуків, страждань, обіцянок, виправдань, відмовок»[1128]. Мати, яка протягом десяти місяців безуспішно шукала сина, зниклого під Іловайськом, говорила про ставлення держави: «Нічого не змінюється, ніхто не бере на себе відповідальність»[1129]. Українська громадська ініціатива «Чорний тюльпан» розшукує і повертає рідним рештки загиблих солдатів без державної допомоги, витрачаючи на кожне своє відрядження $3000, отриманих завдяки добровільним пожертвам.

Бракує і точних цифр втрат місцевих маріонеток Кремля та націоналістів-добровольців із РФ, які до літа 2014 року зазнали високих втрат, зокрема через те, що були погано навчені й споряджені неналежним чином. На відміну від загиблих військовослужбовців Збройних сил РФ, чиї тіла перевозили на батьківщину як «вантаж-200», рештки російських націоналістів навряд чи транспортували до Росії — імовірніше, їх ховали в безіменних могилах на Донбасі[1130]. Через мізерну повагу до людського життя дуже небагатьох загиблих російських націоналістів і маріонеток було поховано офіційно.

Таблиця 5

Військові та цивільні втрати в чотирьох конфліктах

Українські сили складалися з військовослужбовців Збройних сил, Національної гвардії, СБУ, Державної прикордонної служби і бійців добровольчих батальйонів (до 2015 року, коли добробати, за виключенням «Добровольчого українського корпусу», було включено до лав армії або Нацгвардії).

У перші місяці російсько-української війни 6 із 10 українських вояків наклали головами через слабку координацію між різними підрозділами, погане спорядження та невміння користуватися зброєю[1131]. Особливо високими були втрати серед вояків українських добровольчих батальйонів у 2014 році, коли вони взяли на себе основний тягар боїв, перш ніж Україна перебудувала свою армію[1132].

Офіційні дані щодо жертв з українського боку виглядають сумнівно. Один із українських військових медиків радив: «Візьміть офіційні цифри загиблих і поранених і помножте на три»[1133]. Дійсно, оприлюднені державними органами цифри, 4 тис. загиблих українських бійців, варто оцінювати як занижені, враховуючи відсутність у військовослужбовців ідентифікаційних жетонів у 2014–2015 роках та не враховані показники втрат добровольчих батальйонів. Сумарна кількість загиблих в російсько-українській війні серед комбатантів з обох сторін та цивільного населення (див. таблицю 5) перевищує 20 тис. людей. Утім, враховуючи, що у конфліктах малої інтенсивності співвідношення втрат антиурядових і урядових сил становить приблизно 3 до 1, я підозрюю, що реальні цифри можуть виявитися ще більшими.

Кількість загиблих зростатиме надалі, оскільки Донбас — це тліючий, а не заморожений конфлікт, на терени якого довічний президент Путін продовжуватиме постачати озброєння та солдатів і сприятиме перекиданню туди російських націоналістів-добровольців, які воюють пліч-о-пліч із російськими маріонетками. З часу підписання других Мінських угод на Донбасі загинули сотні українських солдатів. Такі гібридні війни можуть тривати дуже довго.

Найбільш заплутаним є питання кількості загиблих на Донбасі військовослужбовців Збройних сил РФ. На словах Росія «не воює» на Донбасі, а її воєнні втрати віднесено до державної таємниці[1134]. Активісти російської громадської ініціативи «Вантаж-200 з України до Росії» на чолі з Єлєною Васільєвою склали попередній список із близько двох тисяч громадян РФ та осіб із не встановленим громадянством, убитих та зниклих безвісти на сході України, а водночас, посилаючись на анонімні «довірені джерела» у Міноборони РФ, припускали, що реальна кількість загиблих росіян є багатократно більшою[1135].

Батькам і родичам солдатів, відправлених до України, «наказують» поводитися спокійно. На російсько-українському кордоні російських солдатів «шикують і наказують перетнути його», женучи їх, наче «худобу на забій»[1136]. Російський солдат пояснив, яким чином діяла технологія «добровільної» відправки на Донбас: «Звісно, ми їхали добровільно. Ніхто нас туди не посилав. Вони віддали нам наказ: хто хоче добровільно? І ми підняли руки на знак згоди»[1137].

Тіла загиблих росіян доправляли в Росію для поховання або, як стверджували деякі джерела, утилізували на Донбасі за допомогою пересувних установок, уживаних для спалення сміття та решток бродячих собак. В Україну було навіть завезено чотири пересувних крематорії. Російських десантників відряджали для «вчинення злочинів на території сусідньої країни», проте їхні свідоцтва про смерть цілковито неправдиві. У них писали: «Помер унаслідок вибуху газу, інфаркту або інсульту. Місце смерті залишалося порожнім», — розповідав Лев Шлосбєрґ, правозахисник і депутат псковського обласного парламенту від опозиційної партії «Яблоко»[1138]. «Тепер мені зрозуміло, що мого сина убили, і ніхто не може мені нічого пояснити, — говорила мати російського солдата «Сєрґєя». — Ми намагалися зв’язатися з його командирами та товаришами по службі, проте вони відмовлялися сказати нам хоч щось». Задля того, щоб родичі мовчали про своє горе і не спілкувалися з журналістами, власті видавали їм по 100 000 рублів ($1600)[1139].

Численні повідомлення про російські втрати публікували різні джерела. Місцева незалежна газета «Псковская губерния», яку видає Лев Шлосбєрґ, оприлюднила стенограму розмов між двома російськими десантниками, яка свідчить, що від 70 до 140 військовослужбовців першого полку псковської 76-ї десантно-штурмової дивізії загинули на сході України[1140]. Після того, як Шлосбєрґ відвідав похорон вояків 76-ї дивізії у Пскові, на нього напали і жорстоко побили. На журналістів російського телеканалу «Дождь» та кількох інших ЗМІ, які намагалися з’ясувати деталі загибелі псковських десантників, також було скоєно напад[1141].

Відомості, зібрані російськими громадянськими об’єднаннями, вказують на інтенсивність боїв та чималі жертви серед російських окупаційних сил у 2014–2015 роках. Це дані є черговим підтвердженням того, що йшлося про реальну війну між двома країнами. Хоча авторитарний режим Путіна зробив чимало для знищення свободи слова, у світі інтернету та соціальних медій навіть він неспроможний перекрити всі канали інформації про власне вторгнення на Донбас. До того ж, існує чимало вільних російськомовних ЗМІ в самій Україні, а їхні публікації доступні для російських читачів та активістів громадянського суспільства, які мають доступ до мережі.

У міру того, як західні санкції, зниження цін на нафту та економічна криза болісно вдаряють по російській економіці, підтримка націоналістичного мілітаризму в зовнішній політиці Путіна зменшується. Ще у вересні 2015 року в Москві 50 тис. росіян вийшли на марш проти війни Україні. Опитування, проведене авторитетним російським соціологічним «Левада-Центром» показало, що від 65% до 70% росіян виступають проти направлення російських військ на схід України[1142]. Як і за часів радянської агресії проти Афганістану, в сучасній Росії деякі солдати калічать себе, аби лише на потрапити на Донбас. «Один військовий розповідав мені, як умисно зламав собі ногу, — каже Єлєна Васільєва. — Він придумав технологію, як це зробити: щільно обв’язує ногу, приклає лід, щоб вона майже задубіла, і тут по ній уже можна бити. Другий розповів мені, як він зробив собі величезний опік на стегні за допомогою нашатирного спирту»[1143].

«ГІБРИДНА АНЕКСІЯ»

Путін схвалив двокомпонентний підхід до «вирішення української проблеми». Першим компонентом мали бути переговори (що матеріалізувалися у Мінських домовленостях), покликані представити його як миротворця і запобігти передачі Україні західного оборонного озброєння. Другий компонент — це те, що представники Парламентської асамблеї Ради Європи назвали гібридною анексією». «Після незаконної анексії Криму повзуча гібридна анексія окупованих районів на Донбасі є неприйнятною з точки зору міжнародного права», — заявили доповідачі ПАРЄ після відвідин сходу України навесні 2016 року[1144]. Цілі обох цих компонентів є такими ж суперечливими, як і цілі Росії, яких президенти Єльцин і Путін прагнули досягти завдяки замороженим конфліктам у Придністров’ї, Південній Осетії та Абхазії. Російські лідери, публічно оголошуючи про намір реінтегрувати постраждалі від війни терени відповідно з Молдовою, Грузією (до 2008 року) й Україною та відновити їхню територіальну цілісність, водночас перетворили зони заморожених конфліктів на сателітні Росії квазідержавні утворення.

Після підписання перших Мінських угод Путін встановив цілковите домінування Росії над економікою, фінансами та сферою безпеки окупованих районів Донбасу — всупереч документам, які сам погодив. Він трансформував угруповання «ДНР» і «ЛНР» на фіктивні військово-адміністративні структури, на 70–90% залежні від російського фінансування. Нахабні подвійні стандарти Путіна легко зауважити завдяки хронології подій: менш ніж за три з половиною місяці після укладення перших Мінських угод у Москві було утворено де-факто «тіньовий уряд» для управління загарбаною частиною Донбасу, а лише за два місяці після підписання угоди «Мінськ-2» Росія запровадила на цих територіях рубль як основний засіб розрахунків. Російську готівку щомісяця доправляють на три вузлові залізничні станції Донбасу броньованими потягами[1145]. Факт асигнування Росією коштів на виплату пенсій, соціальних виплат і заробітної плати «державних службовців» на окупованій території підтвердив колабораціоніст Олександр Ходаковський, який зазнав невдачі в боротьбі за лідерство в «ДНР»[1146]. За підрахунками німецького видання “Bild”, річний обсяг субсидування Кремлем окупованих територій Донбасу (не рахуючи власне воєнних витрат) наближається до мільярда євро або 0,6% видатків державного бюджету Росії.

Створення московського «тіньового уряду» для відторгнених від України районів Донеччини і Луганщини було рівнозначне їхньому трактуванню «як частин суверенної території Росії. [...] Замість того, щоб передбачити реінтеграцію цих регіонів в Україну в середньостроковій перспективі, цей план має на меті забезпечити їхнє довгострокове існування під цілковитим російським контролем»[1147]. «Тіньовим урядом» (формально — міжвідомчою комісією, що працює під наглядом ФСБ) керують віце-прем’єр РФ Дмітрій Козак, відомий своїм меморандумом про «федералізацію» Молдови, та заступник міністра фінансів РФ Леонід Ґорін. Козак, як це притаманно багатьом членам правлячої еліти Росії, безпосередньо пов’язаний з організованою злочинністю в Іспанії[1148]. Цьому «урядові» підпорядковано шість робочих груп, які відповідають за фінанси та оподаткування, зарплати та комунальне обслуговування, промисловість, енергетику, електропостачання і транспорт[1149].

Путінська «гібридна анексія» у період між «Мінськом-1» та «Мінськом-2» також передбачала перетворення різношерстих бандитських формувань на достатньо велику й добре оснащену маріонеткову армію. Це відбувалося саме тоді, коли європейські уряди та США відкидали можливість постачання оборонної військової техніки Україні, щоб дати «мирному процесу шанс запрацювати». Путін ніколи не мав подібних намірів. Бойовиків було об’єднано під управлінням і контролем формальних військових структур РФ.

У той час, коли Путін вів переговори щодо других Мінських угод, його війська розгорнули наступ з метою захоплення Донецького летовища і Дебальцева. Дослідникам вдалося довести, що ці операції очолювали російські військові. За десять днів після підписання угоди «Мінськ-2», 21 лютого 2015 року, міністр оборони РФ Сєрґєй Шойгу особисто вручив нагородні годинники російським солдатам, пораненим у цих двох операціях[1150].

Мінські угоди не привели до мирного процесу, на що сподівалися на Заході, тож українське керівництво не забажало грати за російськими правилами. Екс-директор Національного інституту стратегічних досліджень, радник президента України Володимир Горбулін дав зрозуміти, що Україна не піде на легалізацію російських маріонеткових структур «ДНР» і «ЛНР»[1151]. Мінські угоди не змогли запрацювати саме тому, що Росію, яка є стороною конфлікту, було запрошено на мирні переговори як посередника.

Закономірно, що восени 2016 року лише 11,9% українців позитивно оцінювали поточні результати Мінських угод, а 39,1% засвідчили своє негативне ставлення до них. Лише частка невелика опитаних ладна була підтримати перетворення своєї країни на федеративну республіку, як того бажають у Кремлі: 61% респондентів підтримав унітарний устрій і лише 8% — федеративний. Проти ідеї «особливого статусу Донбасу» виступали 50% опитаних (зокрема 68,4% в західних регіонах), тоді як схвалювали її 23,8% (на підконтрольній Україні частині Донбасу — 35,2%); 31,2% українців підтримали пропозицію амністії для російських маріонеток, які не скоїли тяжких злочинів, а 42,3% висловилися проти неї[1152].

ВИСНОВКИ

Після Євромайдану Росії вистачало сил, щоб відверто анексувати Крим і приховано допомагати російським маріонеткам на Донбасі. До цих сил належали стаціонарні підрозділи Чорноморського флоту у складі морської піхоти, системи протиповітряної оборони та військово-морської розвідки, яким допомагали загони російських націоналістів, козацьких воєнізованих формувань і бойовиків мафії (часто це були одні й ті ж особи), які до цього проходили воєнізований вишкіл за мовчазної згоди Служби безпеки України. У роки президентства Януковича СБУ була насичена агентурою і практично поглинута ФСБ, тимчасом як в армії зрадники проникали на найвищі щаблі управління, а на нижчих рівнях відбувалася деградація.

Навесні 2014 року до місцевих російських націоналістів і козачих формувань, які брали участь у заворушеннях на сході України, приєдналися російські нацисти, євразійці, білі монархісти і православні фанатики, які навмисно прибували до уявної «Новоросії» для боротьби з «українськими фашистами».

Російська агресія залишалася прихованою, а Путін продовжував заперечувати наявність російських військ в Україні поза Кримським півостровом. Проте на практиці кількість загиблих серед російських військових і націоналістів-добровольців перевищила втрати армії США під час багаторічної війни в Іраку. Водночас для трансформації путінської тактики в Україні від гібридної війни до широкомасштабного вторгнення, скажімо, для створення «сухопутного мосту» від російсько-українського кордону на схід від Маріуполя до Криму, Росія потребувала би значно більших військових сил. Великі воєнні операції такого штабу призвели б до ще більших втрат особового складу та зростання невдоволення на тлі зниження рівня життя російських громадян. Росіяни майже всіх політичних переконань щиро підтримують анексію Криму, але завжди були обережнішими щодо вторгнення на схід України.

Інший аспект російської анексії Криму й гібридної війни на Донбасі полягав у застосуванні політичних, культурних і релігійних репресій, порушеннях прав людини та скоєнні воєнних злочинів. Він є предметом розгляду в наступному розділі.