Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Криміналітет, організована злочинність, насильство та корупція в Україні недостатньо аналізуються в українських та західних політологічних дослідженнях. У цьому розділі зосереджено увагу на явищах оргзлочинності та корупції на Донбасі й у Криму, які стали безпосередніми мішенями агресії Путіна проти України. Без урахування цих явищ, вважає Марк Ґалеотті, жодна робота про російсько-українську війну не може бути повною. Упродовж 1990-х років Крим і Донбас були основними теренами широкомасштабного й систематичного насильства, що було частково обумовлено історією цих регіонів. Зазначені обставини далися взнаки 2014 року — в залученні кримінальних «авторитетів» та їхніх «бригад» до перебігу російської анексії Криму і в персональному складі тамтешньої окупаційної адміністрації, а також у впливовій ролі кримінальних мереж у структурах «ДНР» і «ЛНР».

КУЛЬТУРА НАСИЛЬСТВА НА ДОНБАСІ

Гіроакі Куромія пише, що організовані злочинні угруповання (ОЗУ) здавна існували на Донбасі[556]. Однією з причин цього був зв’язок між міграцією (і, відповідно, браком вкоріненості людей) та злочинністю. Злочинність зростала на тлі важкого життя мігрантів, проблем із пошуками житла та зайнятості, а також потреби пристосування до нового середовища за відсутності усталених соціальних зв’язків[557]. У різних країнах світу злочинність традиційно виникала серед нещодавніх прибульців до світу нової культури, про що свідчить поширеність заснованих на етнічному принципі банд у США наприкінці XIX — на початку XX століття.

Мігранти, які прибували працювати на Донбас, часто не мали жодного посвідчення особи, інші були колишніми в’язнями, яких звільнили в обмін на згоду працювати у вугільних копальнях регіону. Впродовж першого десятиріччя після Другої світової війни на Донбас мігрували чи були скеровані з інших регіонів СРСР для роботи на вугільних копальнях і заводах 3,5 млн. робітників і звільнених в’язнів. Серед них переважали чоловіки із сумнівним минулим, ті, хто хотів змінити свою тотожність і приховати сімейні зв’язки, соціальні ізгої, а також біженці, злочинці, остарбайтери і колишні військовополонені[558]. Наявність значного числа злочинців, авантюристів і безпритульних, певна річ, сприяла високому рівню злочинності. Куромія пише про роки після Другої світової війни: «Розповідали, що всі беруть участь у грабунках». Постріли з вогнепальної зброї серед ночі були звичайним явищем[559].

За оцінками Куромії, у післявоєнний період досвід перебування в місцях позбавлення волі мав кожен десятий мешканець міста Донецька (тоді Сталіно)[560]. Йосиф Зісельс, український єврейський дисидент, двічі ув’язнений за правозахисну діяльність у брєжнєвські роки, підрахував, що кожен третій засуджений серед тих, яких він зустрічав, походив із Донбасу. Міський голова Маріуполя Михайло Поживанов також говорив, що третина шахтарів краю побувала у тюрмах[561]. Співвідношення кількості в’язниць і таборів із чисельністю населення на Донбасі було вищим, ніж в інших регіонах України.

Професійні злочинці («злодії в законі») зневажали тих, хто співпрацював з тюремною адміністрацією («козлів»). До останніх, за свідченнями колишніх в’язнів, належав Віктор Янукович, який, згідно із припущеннями низки колишніх силовиків і журналістів, після звільнення міг збирати інформацію про злочинні угруповання на Донбасі за дорученням КДБ[562]. За цими припущеннями, саме сприяння КДБ забезпечило Януковичу впливових наставників, що полегшило його безпрецедентне кар’єрне просування, починаючи з отримання посади директора донецької автобази, котра обслуговувала обласні вугільні копальні. Це, у свою чергу, відкрило йому шлях до альянсу з місцевими «кримінальними авторитетами», великої корупції та великої політики[563].

За сталінської доби у в’язницях і таборах між різними групами «злодіїв у законі» відбувалися жорстокі конфлікти навколо дотримання чи недотримання неписаних принципів, що забороняли співпрацю з адміністрацією. З очевидних причин працівники виправних закладів намагалися скорочувати власне робоче навантаження, підкуповуючи кримінальних лідерів, які бажали з ними співпрацювати. Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років ув’язнені українські націоналісти влаштовували численні повстання в таборах ҐУЛАҐу, спрямовані проти репресивної системи, а опосередковано і проти «злодіїв у законі» та «козлів». Часом, однак, українські націоналісти та «злодії в законі» укладали тактичні союзи проти ненависних їм колабораціоністів-«козлів»[564]. У післясталінський період ті «злодії в законі», які підтримували співпрацю з адміністрацією, поступово взяли гору над своїми давніми супротивниками, а за часів Брєжнєва і Ґорбачова сформувалися сприятливі умови для поглиблення співпраці, корупції та взаємозбагачення «злодіїв у законі» і силовиків.

Згадуючи пізніші часи, Зісельс зазначав, що політичні в’язні мали добрі стосунки з тими «злодіями в законі», які продовжували опиратися співпраці з тюремною адміністрацією[565]. Пам’ять про це зберігалася серед наступних поколінь злочинців, і не можна виключати, що ненависть Януковича-політика до українських націоналістів певною мірою пов’язана з історіями про їхнє протистояння тій категорії засуджених, до якої, імовірно, належав він сам. Безперечно, такі історії знаходили сприятливий ґрунт на Донбасі, де радянський режим десятиліттями нав’язував людям стереотипи про «фашистських прихвоснів» із Західної України, котрі боролися проти СРСР в інтересах чужоземного ворога.

Відбуваючи свій політичний вирок, Зісельс дізнався, що чимало вихідців з Донбасу не розглядали тюремне ув’язнення як особисту ганьбу, зокрема тому, що такий досвід був «бодай у когось у кожній родині»[566]. Перебування за ґратами нерідко сприймали як школу життя та «еквівалент служби в армії»[567]. Водночас було б помилкою вбачати у цьому виключно особливості регіонального світосприйняття. Такі уявлення корелювали із загальновизнаним уявленням про кримінальну культуру в усьому СРСР, де «тривалість тюремного ув’язнення була джерелом престижу та ознакою відмінності між злочинцями, які прагнули стати “злодіями [в законі]”»[568].

Звісно, ці погляди не приймала більшість населення, як показали опитування громадської думки, що передували президентським виборам в Україні 2004 року. Близько 66–69% українців вважали, що майбутній президент має бути вільним від кримінального світогляду[569]. Під час іншого опитування 62% українських виборців висловилися за те, що кандидати на найвищу державну посаду не повинні мати злочинного минулого. Цей погляд підтримали дві третини виборців Ющенка — і навіть половина тих респондентів, які збиралися голосувати за Януковича[570]. Втім, хоча кримінальні сторінки біографії Януковича були широко відомими, обговорювалися у ЗМІ та були публічно визнані ним самим, велика частка українських виборців проголосувала за нього на виборах у грудні 2004 (44%) та січні 2010 (49%) років. Добре знав, кого він обирає своїм наступником, і Леонід Кучма. Ще після призначення Януковича донецьким губернатором у 1997 році тодішній перший віце-прем’єр Василь Дурдинець звертався до Кучми: «Що Ви робите?! Це ж бандит!»[571].

Одним із джерел корупції на Донбасі, що існувала і в СРСР, і за часів незалежності України, були державні субсидії, що спрямовувалися до збиткової вугільної промисловості. Доступ до розподілу значних бюджетних коштів сприяв розвиткові патрон-клієнтських відносини між власниками та адміністрацією підприємств, з одного боку, та робітниками — з іншого. Цю систему зв’язків використовувала Партія регіонів для контролю над великими масами людей і перетворення себе на «політичну машину», що монополізувала політичну й економічну владу в регіоні.

Донбас був принадою для шукачів роботи і притулком для втікачів. До й під час Другої світової війни Москва з підозрою ставилася до мешканців регіону. У роки нацистської окупації на Донбасі не виникло потужного комуністичного підпілля. Підпільна більшовицька організація у Сталінській області була погано організована та пронизана зрадниками й нацистськими колабораціоністами[572]. Активніше, ніж комуністи, у 1942–1943 роках у Сталінській області діяло націоналістичне підпілля ОУН, яке очолював Євген Стахів, особливо в Горлівці, Маріуполі та Краматорську. Місто Маріуполь, як і більша частина півдня Донеччини, населяли нащадки грецьких колоністів, які наприкінці XVIII століття втікали від переслідувань в Османській імперії. Під час Другої світової війни, як пише Куромія, Маріуполь був твердинею ОУН(б), мав значне українське націоналістичне підпілля — наче за іронією долі, після початку російської агресії саме він став базою для полку «Азов»[573].

У післявоєнну добу Донбас став вітриною радянської індустріалізації та створення нового російськомовного Homo sovieticus. Донбас завжди був «центром пізньої індустріальної революції в Росії», «робітничим містом» і «потужним пролетарським ядром». Для формування міфології Донбасу важливим було те, що край був «глибоко перейнятий тим почуттям статусу, яким радянський режим наділив його з давніх революційних часів». Цей статус нібито мав тягнути за собою визнання представників «природними правителями» України.

Зв’язки Донбасу з Москвою були не менш сильними, ніж із Києвом: регіон «жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них»[574]. Донецька обласна організація Комуністичної партії, найчисленніша в радянській Україні, вороже ставилася до націонал-комунізму, мислячи «всесоюзними» та «централістськими» мірками, і була «напрочуд прийнятною для Москви»[575]. Донецько-Дніпровський регіон був одним із 19 стратегічних економічних районів СРСР, а московсько-донецький «коридор» забезпечував регіональні комуністичні та владні еліти безпосереднім зв’язком із Москвою[576]. Американський політолог та історик Джон Армстронґ називав партійно-державне керівництво на Донбасі «частково незалежною одиницею до 1953 року»[577].

Міста й містечка Донбасу після Другої світової війни стрімко розросталися завдяки мігрантам з усіх регіонів СРСР, приваблених нестачею робочої сили. Масово давалися взнаки соціальні проблеми — житла, збудованого за хрущовської та брєжнєвської доби, зазвичай бракувало, і воно було споруджене неякісно. Як показав Куромія в одній із небагатьох наукових монографій про Донбас, що вийшли на Заході, мігранти жили в новій обстановці, де бракувало міжособистісних та родинних зв’язків, і були далекими від місцевих традицій. Новоприбулі з Росії не усвідомлювали, що вони перебираються до іншої країни з історично притаманними їй особливостями — натомість відчували себе «вищими за корінне населення»[578]. Таке зверхнє ставлення зумовило зневагу до поширених тут норм звичаєвого права і заохочувало до їхнього насильницького порушення.

Стрімка урбанізація призвела до того, що на Донбасі оселилося і стало працювати більше росіян, ніж українців. Водночас із зростанням міст після Другої світової війни спостерігалося скорочення кількості етнічних українців, які вважали рідною українську мову[579]. Теодор Фрідґут пише, що Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався російським за атмосферою»[580]. Велика російськомовна громада на Донбасі сформувалася як спільнота радянських людей із глибоко засвоєною регіональною ідентичністю, що продовжувала існувати у незалежній Україні, в тому числі станом на 2014 рік. На Донбасі переселенці з Росії досконало «чулися вдома, давно забувши про будь-яке почуття відчуженості»[581]. Стаючи «місцевими», вони набували донбаської ідентичності та водночас сприймали себе як членів радянської, але не української, родини.

Цей контекст є важливим для розуміння того, яким чином зароджувалися і діяли кримінальні, політичні й ділові мережі. Ще за радянської доби Донбас мав великий тіньовий сектор економіки, орієнтований на незаконну торгівлю й відмивання грошей та тісно пов’язаний з іншими радянськими республіками завдяки надрегіональним злочинним угрупованням. Як і в багатьох зарубіжних країнах, чимало з цих угруповань базувалися на етнічно-кланових зв’язках, як-от грузинські або чеченські кримінальні мережі[582].

ТЮРЕМНА СУБКУЛЬТУРА

Високий рівень злочинності протягом десятиліть був характерною рисою життя на Донбасі. Тут розташовувалася чверть усіх пенітенціарних установ і таборів для злочинців радянської України[583], зокрема, Сталіно (Донецьк) мало 20 закладів відбування покарання, а Ворошиловград (Луганськ) — 16. У цих в’язницях і таборах перебувало утричі більше засуджених, ніж вони офіційно могли вмістити, позаяк суди у Сталіно й Ворошиловграді виносили найбільше обвинувальних вироків в Україні. Коли у 90-х роках екс-голову Донецької облдержадміністрації Володимира Щербаня запитали, чому Донецьк має славу «найбільш криміналізованого міста в Україні», він відповів: «Вам слід згадати історію міста та враховувати його соціальну структуру»[584].

За гостротою криміногенної обстановки Донбас у радянській і пострадянській Україні перебував у трійці лідерів поряд із Одещиною та Кримом. У 2005 році, чверть століття після розпаду СРСР, у підвладному Партії регіонів краї було вчинено 44 тис. злочинів (з них 19 тис. серйозних), зокрема 395 убивств[585]. Це свідчило про те, що культура насильства, що розквітла у 1990-х роках, коли конкуруючі ділові та кримінальні угруповання боролися за розподіл державних активів, зберігала потужні позиції на Донбасі.

На Донбасі, де Партія регіонів монополізувала всі аспекти життя, в’язнична субкультура була «ключовою для розуміння політико-кримінальних уз». Упродовж останніх двох десятиліть існування СРСР субкультура «урок» та корупція поширилися в середовищі керівників донбаських регіональних осередків Комуністичної партії та силовиків, в чиїх руках перебувала місцева влада[586].

Насильницькі злочини, особливо проти впливових постатей, скоєні у 1980–90-х роках на Донбасі, практично не розслідувалися, що свідчило про контроль місцевих олігархів над силовиками. У сусідніх Дніпропетровській та Харківській області організована злочинність також часом співпрацювала з місцевим великим капіталом, зокрема з Ігорем Коломойським. Але лише на Донбасі, на відміну від решти областей Сходу, витворився нерозривний сплав політики, великого бізнесу та криміналу, який потрапив під тотальний контроль одного клану, що вийшов переможцем із міжусобної боротьби. На Дніпропетровщині, навпаки, завжди існували й конкурували між собою різні олігархічні клани (що гуртувалися навколо фігур Павла Лазаренка, Юлії Тимошенко, Віктора Пінчука, Сергія Тігіпка та Ігоря Коломойського), а отже, й різноманітні політичні проекти.

На Донбасі багатьох силовиків звабили пропозиціями високооплачуваної роботи в олігархічних ділових імперіях, де вони широко користувалися своїми старими дружніми зв’язками. Начальник управління МВС у Донецькій області Володимир Малишев очолив департамент безпеки ахметовської корпорації “System Capital Management”, а згодом став депутатом парламенту від Партії регіонів.

Таблиця 3.

Незаконні фінансові потоки з України (у млн. доларів США) [587]

У трьох ефірах незалежної слов’янської телекомпанії TOP колишні офіцери МВС Олег Солодун і Михайло Сербин розповідали про тісний зв’язок, що існує на Донеччині між міліцією, місцевою прокуратурою та кримінальними угрупованнями[588]. У липні 2001 року, напередодні випуску четвертої програми, яка мала розповісти про зв’язки сина тодішнього прокурора Донецької області Віктора Пшонки (майбутнього генпрокурора часів президентства Януковича) з організованою злочинністю Краматорська, було вбито головного редактора телекомпанії TOP Ігоря Александрова[589]. Суд виправдав безхатька Юрія Вередюка, затриманого обласною прокуратурою за звинуваченням у цьому вбивстві, але невдовзі він загинув від отруєння[590]. Губернатор Янукович та його політичні й ділові спільники спустили на гальмах розслідування убивства Александрова. Втім, на відміну від убивства журналіста Георгія Гонгадзе, яке породило всеукраїнський протестний рух «Україна без Кучми» з вимогами імпічменту президента, цей злочин не викликав згуртованої реакції громадянського суспільства на Донбасі.

Після обрання президентом Януковича дехто з-поміж донбаських силовиків перебрався до Києва, щоб допомагати йому виводити з країни активи і приховувати незаконну діяльність. Коли Янукович перебував при владі, «організована злочинність вважала себе застрахованою від переслідування з боку влади», як телеграфував із Києва посол США[591]. За правління Януковича Україна, що до цього була корумпованою державою, перейшла, за словами одного з чиновників ЄС, «від олігархічної економіки до мафіозної»[592]. Олівер Балло вважав поняття «корупція» геть недостатнім для розуміння президентства Януковича, оскільки «вся держава була кримінальним підприємством»[593]. Інформація Генеральної прокуратури України про те, що Янукович і його найближче оточення, за різними підрахунками, викрали з держбюджету від 40 до 100 млрд. дол. дає уявлення про масштаби будівництва Партією регіонів мафіозної держави. Українські олігархи та корумповані державні службовці завжди спрямовували незаконно накопичений капітал до офшорних податкових зон, але, як свідчить таблиця 3, обсяг виведення коштів з України стрімко збільшився саме у роки президенства Януковича[594].

Контроль олігархів і Партії регіонів над силовиками мав своїм наслідком пасивність чи ренегатство останніх навесні 2014 року, під час антиукраїнських акцій Антимайдану та заколотів російських маріонеток. Озброєні групи, які Партія регіонів використовувала проти своїх опонентів, «перетиналися із кримінальними угрупованнями», тимчасом міліція «також мала списки кримінальних злочинців, яких залучала [у ролі бойовиків] та озброювала для нападів на промайданівських активістів на місцях і в Києві»[595]. У Горлівці місцева банда Армена Саркісяна безпосередньо приєдналася до російських маріонеток[596], в той час як інші ОЗУ здебільшого залишалися пасивними, а відтак відновили свою незаконну діяльність на окупованій території. Подальшого дослідження потребують зв’язки між оргзлочинністю, організаторами Антимайдану та російськими маріонетками наприкінці 2013 — навесні 2014 року. Таке дослідження не обіцяє бути легким, адже більшість наказів і розпоряджень, які стосуються їхньої співпраці, а також виплат готівки «тітушкам», найімовірніше, взагалі не фіксувалися на папері, крім того, документи російських силовиків засекречено, а архіви Партії регіонів знищено чи надійно сховано. Певний виняток із правила становлять документи стосовно діяльності американського політичного консультанта «регіоналів» Пола Манафорта, які стали надбанням громадськості лише тому, що під час Євромайдану націоналістичні протестувальники здійснили напад на київський офіс Партії регіонів.

ЗЛОЧИННІСТЬ І КРИМІНАЛІТЕТ У ПІЗНЬОРАДЯНСЬКУ ТА ПОСТРАДЯНСЬКУ ДОБУ

Донбаський регіон мав один із найвищих рівнів злочинності у незалежній Україні. Упродовж 1990–1993 років кількість скоєних злочинів тут блискавично зросла на 50%, зокрема, убивств і замахів на вбивства — на третину, а майнових правопорушень — на 55%[597]. У рік розпаду СРСР на Донеччині діяло 2186 кримінальних угруповань, які вчинили 4000 злочинів, у тому числі 33 вбивства. Традиції кримінального світу «глибоко в’їлися» у повсякденне життя регіону та звички представників тамтешньої еліти[598]. Порівняно з радянською епохою у 1990-х роках на Донбасі відбулися зміни ієрархії: місцеві ОЗУ зійшли на вершину влади, підім’явши чиновників, ділові кола, силовиків і місцеве самоврядування. Врешті-решт, «нові олігархи стали покладатися і на колишній КДБ, і на організовану злочинність, щоб через застосування цілеспрямованого насильства тримати в руках вихід на ринок, розподіл ринку та прикордонний контроль»[599].

Українці часто згадують 1990-ті роки як «бардак», «дурдом» або просто панування «закону джунглів»[600]. Упродовж десятиліття українці, особливо мешканці Донбасу та Криму, перейшли від порівняно стабільної радянської деспотії до анархії та бандитських «розборок», у яких вижили лише сильні. Пересічній людині могло здатися, і це відображено в опитуваннях громадської думки, що до влади прийшла організована злочинність. Почасти це суб’єктивне сприйняття реальності збігалося з об’єктивним станом речей у деяких регіонах країни, де кримінал і політика злилися в одно ціле. У цей період політична, громадська і ділова активність справді зазнали суттєвого впливу тюремних цінностей та «понять»[601]. «Жити за поняттями» означало дотримуватися неписаних правил кримінального світу.

У часи ґорбачовської лібералізації наприкінці 1980-х років злочинні угруповання отримали змогу діяти вільніше та з більшою безкарністю. На момент краху Радянського Союзу вони опанували культурне й соціальне життя Донбасу, нав’язуючи населенню свої норми, звичаї та ритуали, що знаходили відображення у татуюваннях, прізвиськах (наприклад, «хазяїн Донецька» першої половини 1990-х Ахать Брагін, чию бізнес-імперію успадкував Рінат Ахметов, був відомий як «Алік Грек»), популярності в’язничного сленгу та тюремних пісень[602]. Так званий «блатний шансон», який не викликав особливих симпатій в українських слухачів, був вельми популярним серед членів Партії регіонів. У Росії, де зв’язка між силовиками, політичним істеблішментом, великим капіталом та оргзлочинністю стала частиною політичної системи держави, цей жанр здобув більш топові позиції на національному рівні: так, «Радио Шансон» є п’ятою за чисельністю аудиторії радіостанцією в РФ, а сам так званий «шансон» займає третю позицію у рейтингу популярності музичних напрямів серед російської молоді[603].

Пострадянська ідентичність на Донбасі постала завдяки інтеграції кількох компонентів: регіональної ідентичності, кримінальної субкультури, досвідів радянської епохи та життя за «законом джунглів» у 1990-х. Варто проаналізувати деякі з цих компонентів більш детально.

Як уже зазначалося, на Донбасі упродовж десятиліть існувала впливова тюремно-кримінальна субкультура. У період «застою» місцеві злочинні угруповання збагачувалися за рахунок незаконної торгівлі, завдяки дефіциту, зростанню цинізму в суспільстві, більшій, ніж раніше, терпимості комуністичної влади до корупції і водночас відчуженості населення від цієї влади. Втім, якщо на той час КДБ зберігав потужні інструменти для контролю над оргзлочинністю, її переслідування або ж використання її у певних цілях, то наприкінці 1980-х та у прозваних «лихими» 1990-х роках характер владних відносин кардинально змінився: до влади на Донбасі, а також у Криму доступилися так звані «кримінальні авторитети», які змусили місцевих працівників КДБ, а згодом СБУ, працювати на себе[604]. Подібні зміни відбулися тоді ж і в деяких російських регіонах, однак після приходу до влади Путіна силовики повернули собі владні важелі та заходилися будувати поліцейсько-чекістську державу, де кримінал можна було як придушувати, так і ставити на службу режиму. На Донбасі тим часом усе лишалося по-старому: тут силовики аж до 2014 року продовжували коритися кримінально-олігархічному клану, політичним прикриттям якого слугувала Партії регіонів.

Починаючи з 1991 року у виграші від приватизації та експорту сировини і промислової продукції опинилася невелика група олігархів та їхніх близьких друзів. Автор під час польових досліджень на Донбасі особисто переконався, як мало тут інвестували у базову інфраструктуру, освіту та соціальні послуги. Під час відвідин селища Комунар поблизу Макіївки журналіста газети “Guardian” шокувала відсутність основних зручностей, зокрема домашніх телефонів і газопроводу. Головним джерелом зайнятості для місцевих жителів була вугільна копальня, де «за довгі зміни каторжної, небезпечної роботи платили мізерну заробітну платню»[605]. Брак поваги до життя людини давався взнаки у великій кількості нещасних випадків на шахтах.

Аварії на Донбасі були звичною справою через вік та глибину вугільних копалень, брак інвестицій і той факт, що керівники шахт переважно розкрадали субсидії з державного бюджету. Розкрадання цих субсидій було головним джерелом надприбутку для вугільної мафії, очолюваної старими «червоними директорами» на кшталт колишнього керівника донецької шахти імені Засядька Юхима Звягільського. Іншим джерелом був нелегальний видобуток вугілля, яке за президентства Януковича реалізовувалося через компанії, пов’язані з його старшим сином Олександром. Загальний обсяг цього тіньового видобутку лише у 2012 році становив від 5,8 до 7 мільйонів тонн, тобто близько десятої частини продукції всіх українських копалень[606].

Українські та західні експерти завжди задавалися питанням: чому місцеве населення голосувало за владних шахраїв із Партії регіонів? Відповідь на це запитання має включати щонайменше чотири моменти. По-перше, Донбас був єдиним українським регіоном, де клани, що раніше ворогували, змогли об’єднатися навколо єдиної політичної машини, якою стала Партія регіонів. По-друге, ця політична машина мала у своєму розпорядженні адміністративний ресурс у вигляді місцевої влади та силовиків, за допомогою яких вона організовувала масове контрольоване голосування на великих заводах і шахтах. По-третє, вона була здатною фальсифікувати результати виборів таким чином, аби її сателіти, такі як КПУ, отримували більше голосів, а політичні опоненти — навпаки, менше. По-четверте, інтегруючи одіозних «кримінальних авторитетів», таких як Юрій Іванющенко (відомий як «Юра Єнакіївський»), до своїх лав, партія неначе наближала їх до виборця і надавала їм респектабельнішого вигляду, завдяки чому вони не викликали непереборного відторгнення.

Чимало мешканців Донбасу втішали себе тим, що обирають «менше зло»: мовляв, краще місцеві шахраї, ніж галицькі націоналісти та «фашисти» на утриманні Заходу. Мешканка Донецька Ельвіра Сергіївна не заперечувала того, що Янукович був «бандитом», але мала суттєве уточнення: «він був нашим бандитом»[607]. Інший донеччанин, шахтар, підтримав тезу про те, що олігархи є «злодіями та бандитами», додавши: «Чесна людина не заробляє мільярдів, як вони» (погляд на статки найбагатших співвітчизників як на здобуті, без сумніву, завдяки корупції та порушенню законів об’єднує українців з усіх куточків країни). Попри це, він, як і багато його колег, збирався проголосувати за Партію регіонів, сподіваючись, що їхнє життя поліпшиться. Він обґрунтував своє рішення так: «Навіть якщо він [Янукович] злочинець, то зможе розібратися з іншими бандитами»[608].

Через емоції, які вони відчували, з одного боку, до Януковича та власних «бандитів», а з іншого — «фашистського» Києва та Євромайдану, частина мешканців Донбасу 2014 року вбачала у Путіні та російських маріонетках своїх рятівників. Цікавим і ще не дослідженим питанням є те, як останні змогли скористатися антиолігархічною риторикою задля здобуття популярності навесні 2014 року. Найімовірніше, політичний вакуум, що виник тут після розриву ланцюжка, котрий з’єднував Партію регіонів, великий капітал, силовиків та оргзлочинність, у лютому-квітні 2014 року змусив певну частину місцевого населення шукати нових патронів, які б піклувалися про його потреби. Цей запал дещо пригас з огляду на руйнування і значну кількість жертв поміж цивільного населення, спричинених війною. Том Купе та Максим Обрізан виявили, що в контрольованих Україною районах Донбасу, які зазнали воєнних втрат, місцеві мешканці мало вірять у можливість компромісу з Росією та висловлюють високу підтримку збереженню регіону в складі Україні[609].

Наявна на Донбасі політична культура, тісно пов’язана з насильством, проявила себе під час «кримінальних воєн», що тривали від середини 1980-х до середини 1990-х років, у спробах крадіжки голосів на президентських виборах 2004 року та в роки президентства Януковича. «Закон джунглів» 1990-х років, писала Анна Фурньє, продукував не вільних, а «диких громадян»[610]. Місцева бандитська субкультура передбачала винагородження для друзів і публічну кару для ворогів, покликану демонструвати, хто тут «хазяїн». Ці компоненти витворювали запальну суміш, яка вибухала насильством, хаосом і анархією, коли центральна влада — у Петрограді 1917 року, Москві 1991 року чи Києві 2014 року — дезінтегрувалася[611].

Можна виділити такі характеристики цієї політичної культури:

1. Байдужість до людських страждань і брак почуття відповідальності за важке становище інших. Хоча подібне ставлення можна було спостерігати і в інших частинах України, на Донбасі воно набуло крайніх проявів.

2. Нестримна економічна експлуатація, розгнуздана агресивність у досягненні цілей та переконання в тому, що мета виправдовує засоби.

3. Жорсткість та повага до сили, терору і брутальності в повсякденному житті.

4. Любов до нарочитого шику, зумовлена потребою демонструвати власне багатство, яка знайшла яскраве втілення у палаці Януковича в Межигір’ї з його приватним зоопарком, колекцією старовинних автомобілів та іспанським галеоном.

5. Невисокий освітній рівень більшості представників місцевої політичної еліти. До інтелектуалів з вищою освітою серед них належали одиниці, натомість для решти школою життя була вулиця. Наукові ступені, як-от Януковичеві дипломи кандидата і доктора економічних наук, купувалися ними для підвищення соціального статусу.

6. Низький рівень моралі та доброчесності, правовий нігілізм, високий рівень толерантності до корупції й беззаконня.

7. Жага до привласнення чужого в необмеженій кількості. Говорячи про Януковича та його оточення незадовго до початку Революції гідності, головний редактор медіапроекту «Наші гроші» Олексій Шалайський зазначав, що їх характеризує «жадібність, якої ніхто не очікував. Тому що такого жадібного президента у нас ще не було»[612].

8. Обмежена підтримка ліберальних та націонал-демократичних політичних проектів. Двома справді популярними політичними партіями на Донбасі були лише лівопопулістські КПУ та Партія регіонів.

9. Ксенофобія щодо тих, кого не визнавали за «свого», щодо мешканців західної України, ЄС та США, поєднана з релігійною нетерпимістю до усіх конфесій, окрім Російської православної церкви.

ОЛІГАРХИ ТА ПОЛІТИЧНІ «ДАХИ»: АХМЕТОВ І ЯНУКОВИЧ

Після десятиріччя нестримного насильства, що тривало від середини 1980-х до середини 1990-х років, у Донецьку встановився мир, коли у 1997–1998 роках найбагатша людина регіону Рінат Ахметов уклав союз з новим очільником області Віктором Януковичем[613]. Разом вони сформували корумпований і високоприбутковий діловий альянс, який приносив вигоду обом аж до початку 2014 року[614].

Коріння цього політико-бізнесового альянсу сягало тих часів, коли колишні в’язні перетворилися на бойовиків, бригадирів та кілерів організованих злочинних угруповань. Батько Ріната Ахметова, волзький татарин, прибув до Донецька на початку 1960-х років і працював на копальнях. Рінат та його брат Ігор не шукали роботи на шахтах, оскільки епоха Ґорбачова і розпад СРСР відкривали можливості для незаконного збагачення.

Ахметов не має публічної біографії до середини 1990-х років. У деяких журналістських розслідуваннях і витоках інформації з МВС йшлося про те, що у 1986 році Рінат та Ігор Ахметови «були залучені до кримінальної діяльності» у сфері азартних ігор та незаконної торгівлі тканинами. За цими даними, під час одного невдалого пограбування нібито загинуло троє осіб, а Ігоря Ахметова заарештували[615]. Хоча Ахметов це заперечує, місцеві свідки та міліція підтвердили достовірність тверджень Тетяни Чорновол, яка провела докладне опитування в селищі Північному на околиці Донецька, де брати Ахметови провели дитинство. Вона опублікувала своє розслідування на сайті «Обозреватель», але публікацію видалили після того, як Ахметов оскаржив її в лондонському суді[616]. Ставши олігархом, Ахметов доклав великих зусиль і витратив чимало коштів, аби приховати своє минуле[617], тож його біографія традиційно починається 1995 роком, а те, що він робив раніше, «залишається спірним»[618].

У 1988 році Ахметова викликали на допит з зв’язку з причетністю до діяльності організованого злочинного угруповання в Донецькій області. Ці підозри підтверджує внутрішній документ Головного управління у справах боротьби з оргзлочинністю (ГУБОЗ) МВС України від вересня 1999 року, копію якого оприлюднила міжнародна мережа журналістів-розслідувачів OCCRP (Organized Crime and Corruption Reporting Project). Цей документ перелічував сім «найнебезпечніших» тоді злочинних структур Донецької області, як діючих, так і тих, що припинили свою діяльність. Серед останніх фігурувало «ОЗУ “Рената”» (так в оригіналі), про яке вказувалося наступне:

«Напрямок злочинної діяльності — відмивання грошей, шахрайства з фінансовими ресурсами. Група має велику кількість як офіційних),] так і фіктивних фірм. Має назву “Люксовська група”.

Лідер [-] Ахметов Ренат [sic] Леонідович, 1966 року народження, проживає: Донецьк, по вул. Ударній, 16»[619].

Водночас цей огляд не торкався теми альянсу Ахметова з Ахатєм Брагіним, який, за словами тодішнього начальника управління МВС Аркадія Болдовського, був лідером наймогутнішого мафіозного клану Донецька[620]. Брагін звернув увагу на Ахметова ще на початку 1990-х, а відтак став його наставником і зробив своїм найближчим помічником. 15 жовтня 1995 року Ахметов запізнився на матч футбольного клубу «Шахтар» (власником якого тоді був Брагін) із сімферопольською «Таврією», а прибувши, знайшов його розірваним на шматки в результаті вибуху. Можливо, ми ніколи не дізнаємося, чи знав він заздалегідь, що треба маршрут і приїхати пізніше. Відомо, що у 1995 році Донецьк не мав гострих транспортних проблем, і для важливих персон місцева міліція могла би розчистити дорогу за будь-якої затримки руху, та ще й надати ескорт. Тетяна Чорновол та інші українські розслідувачі вважали, що Ахметов знав про запланований замах і запізнився навмисно[621].

Наступного року в Донецькому аеропорту було вбито олігарха і колишнього ділового партнера Брагіна Євгена Щербаня. Автоматники зуміли потрапити до аеропорту і втекти звідти без жодних труднощів. Ахметов, який успадкував їхні багатства, тобто особисто виграв від обох смертей, заперечував будь-яку причетність до цих злочинів. У підсумку, як писала головний редактор газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова, Ахметов отримав більшу частину активів Брагіна і Щербаня та «корону» хазяїна Донецька[622]. Серед іншого, він став власником палацу «Люкс» у колишньому Донецькому ботанічному саду, який Ахать Брагін, у свою чергу, колись перебрав від убитого боса донецької оргзлочинності Яноша Кранца[623].

Ахметов і Брагін мали різні погляди на те, слід «злодіям у законі» співпрацювати з владою чи ігнорувати її. Це питання було предметом жорсткого протистояння, що точилося в радянському кримінальному середовищі упродовж десятиліть. Янукович мав тривалу історію співпраці з властями ще від часів свого імовірного вербування КДБ після звільнення з виправної колонії, а у 1990-х роках, за деякими твердженнями, схиляв Ахметова до «легалізації» та взаємодії з офіційними структурами. Цей крок був несумісним із подальшим перебуванням у команді старомодних «злодіїв у законі» на чолі з Брагіним. Стратегічна мета Януковича, Ахметова та їхнього партнера Бориса Колеснікова полягала в тому, щоб стати легальними політичними акторами, і вона вимагала усунення тих, хто протистояв цій еволюції. «Злодії в законі», які виступали проти співпраці з владою, програли «кримінальну війну» на Донбасі молодшим конкурентам[624].

За радянських часів СРСР, пише Карен Давіша, працювати в тіні могли лише ті, хто мав зв’язки з КДБ[625]. Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років КДБ допомагав у відмиванні коштів Компартії, і нові кримінальні угруповання «мали прикриття від КДБ або комсомолу, тобто “дах”»[626]. Свої плоди співпраця з радянськими органами держбезпеки, схоже, принесла і Януковичу. Ймовірно, саме їй він завдячував підтримкою, наданою йому космонавтом, двічі героєм Радянського Союзу Георгієм Береговим, зняттям судимостей, прийомом до Компартії, обранням депутатом місцевої ради і вдалим працевлаштуванням після відбуття двох тюремних строків. Після того, як КПРС і КДБ втратили владу, Янукович віднайшов себе у ролі політичного «даху» для нових олігархічних владних гравців. Вбивство найбагатшого тоді олігарха України Євгена Щербаня у 1996 році усунуло останні перешкоди для тріумфу альянсу Ахметова-Януковича, перемістивши їх на позиції лідерів «донецького клану».

Після загибелі представників «старої гвардії» — «злодія в законі» Брагіна та олігарха Щербаня — переможці, які прагнули певної респектабельності й легітимності, розподілили між собою обов’язки:

1. «Хазяїн» — кримінальний господар терену Рінат Ахметов — керував бізнесовими питаннями.

2. «Політичний дах» — голова обласної адміністрації, очільник Партії регіонів, прем’єр-міністр, а врешті президент Віктор Янукович — допомагав злочинцям і олігархам, які хотіли здобути публічну легітимність у політиці та бізнесі.

3. Колишні зв’язки зі злочинним світом не було цілком розірвано: Борис Колесніков продовжував займатися «іншими речами», тобто незаконними оборудками.

Ахметов і Колесніков піднялися щаблями кримінальної кар’єри в Донецькій області у другій половині 1980-х — першій половині 1990-х років, а наприкінці 1990-х стали керівниками тих крил «донецького клану», які вийшли переможцями у «кримінальній війні». Колесніков очолив донецький центральний Жовтневий ринок, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років був підконтрольний Брагіну. Іншими близькими діловими та політичними союзниками Януковича стали брати Андрій та Сергій Клюєви, які, за висловом Тараса Чорновола, стали «рідніші Януковичу за жінку і синів»[627]. Донецький мільярдер Сергій Тарута також говорив, що між Андрієм Клюєвим і Януковичем існують «особливі відносини»[628]. Брати Клюєви користувалися перевагами режиму спеціальної економічної зони на Донбасі (що була «чорною дірою» для незаконної господарської діяльності) для уникнення ввізних мит та ухилення від сплати податків. Під час Революції гідності, у січні 2014 року, Андрій Клюєв змінив Сергія Льовочкіна на посаді глави президентської адміністрації Януковича і залишався з ним, аж доки той не втік із Києва.

У 1996 році Ахметов успішно пролобіював призначення Януковича на посаду заступника голови, а у 1997 році — голови Донецької обласної адміністрації. До кінця десятиліття вони завершили своє сходження на вершини регіональної влади і взяли Донбас під свій контроль, об’єднавши наявні там групи, які доти ворогували між собою, у Партію регіонального відродження (з 2001 року — Партія регіонів). Упродовж наступних чотирнадцяти років вони очолювали альянс, який забезпечував політичний захист капіталу, і водночас фінансування політичної машини Партії регіонів, що відкривало їм обом шлях до нечуваного збагачення.

Ахметов, як пише Сергій Лещенко, «став олігархом ще за часів президента Леоніда Кучми» і «відіграв вирішальну роль у становленні Віктора Януковича як політика». У наступні майже два десятиріччя фінансова імперія Ахметова виросла «за протекції Януковича». Роки, коли Янукович був прем’єр-міністром (2002–2004, 2006–2007) і президентом України (2010–2014), стали для Ахметова золотою добою[629]. Упродовж цих років Ахметов значно розширив свою фінансово-промислову імперію, перебравши контроль над регіональними теплогенеруючими та енергетичними компаніями, Маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча і компанією «Укртелеком», що гарантувало «експоненціальне процвітання» його бізнесу[630]. Ендрю Вілсон пише, що політична влада Януковича «забезпечила політичне прикриття для захоплення Ахметовим усіх місцевих бізнесів», і вони удвох «витворили природне партнерство ділових і політичних м’язів»[631].

Прізвища інших ключових постатей організованої злочинності були добре відомі українській владі, але жоден із них не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Багато з них отримали депутатську недоторканність як депутати від Партії регіонів, були реабілітовані, або ж їхні кримінальні провадження закрили донецькі прокурори. З’являлася інформація про тісні зв’язки першого заступника генерального прокурора Рената Кузьміна з донецькою бандою братів Немсадзе. За твердженням колишнього заступника глави МВС Геннадія Москаля, під час президентства Януковича вісімнадцять депутатів від Партії регіонів були членами організованих злочинних угруповань[632].

Нижче названо відомих «злодіїв у законі», пов’язаних з організованою злочинністю в Донецькій області:

1. Брати Немсадзе, як було встановлено в ході тривалого розслідування, проведеного під час президентства Віктора Ющенка, були відповідальними за 57 убивств[633]. За словами екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, під час розслідування було ексгумовано понад 30 трупів бізнесменів, суддів, адвокатів, слідчих та інших осіб, убитих на Донеччині у 1990-х роках. Гіві Немсадзе повернувся в Україну за часів Януковича, коли генеральний прокурор Віктор Пшонка закрив кримінальні провадження проти нього. Київський суд пристав на версію про те, що всі убивства буцімто вчиняв не Гіві, а його покійний брат Гурам, тимчасом троє очевидців цих злочинів померли за таємничих обставин у в’язниці[634]. Луценко писав, що реабілітація Гіві Немсадзе означала повернення України «у бандитські 1990-ті»[635]. Банда Немсадзе діяла з метою ліквідації суперників Януковича і Ахметова, які були перешкодою на шляху до їхньої монопольної влади над Донбасом[636].

2. Юрій Іванющенко, який у 2007 році став депутатом парламенту від Партії регіонів, починав із протизаконної діяльності в Єнакієво, як-от продажу бензину, вкраденого зі складів автотранспортної бази Януковича. На початку 1990-х років, за твердженням Тетяни Чорновол, він перейшов до угруповання Брагіна-Ахметова у Донецьку[637]. Будучи наприкінці 1980-х — першій половині 1990-х років найманим убивцею, він отримав прізвисько «Юра Єнакіївський». Іванющенку закидали причетність до убивств Брагіна та керівника Азовського морського пароплавства Анатолія Бандури, що він і найняті ним юристи активно заперечували[638].

3. Існують дві версії щодо того, хто міг стояти за скоєними у 1995–1998 роках убивствами Брагіна, Щербаня, донецького бізнесмена Олександра Момота та екс-голови правління Національного банку України Вадима Гетьмана. Перша з них стверджує, що ці злочини стали результатом боротьби між кримінальними угрупованнями Донецька і Дніпропетровська, а в ролі замовника виступав лідер одного із дніпропетровських кланів, прем’єр-міністр України у 1996–1997 роках Павло Лазаренко. Лазаренко нібито заплатив Олександрові Мільченку, який, у свою чергу, найняв для скоєння вбивства банду Євгена Кушніра. Президент Янукович намагався звинувачувати у вбивстві Щербаня Юлію Тимошенко, яка була бізнес-партнеркою Назаренка упродовж більшої частини 1990-х років. Друга версія пов’язує ці злочини з тріумвіратом Ахметова-Януковича-Колеснікова, які фінансово виграли від цих смертей. Згідно з цією версією, до вбивства Брагіна міг бути причетний Іванющенко, який тим самим заслужив собі місце надійного союзника у свиті Ахметова. Тетяна Чорновол наполягала: «Насправді всі резонансні вбивства в Донецькому регіоні дуже пов’язані. Бо пов’язані між собою були персони, які господарювали на Донбасі на початку 1990-х, у середині 1990-х, які й нині є господарями Донбасу, навіть України»[639].

4. Банда Кушніра, яка у 1990-х роках була активно залучена до всіх різновидів злочинної діяльності, вчинила 27 убивств і 17 замахів на вбивства[640]. Кушнір співпрацював з лідером Ліберальної партії України Володимиром Щербанем (однофамільцем Євгена Щербаня). Між 1997, коли Януковича призначили головою Донецької обладміністрації, і 1999 роками банду Кушніра було ліквідовано руками підручних Немсадзе. Майже три десятки членів цієї банди, включно з її лідером, було вбито, а восьмеро потрапили за ґрати завдяки дружнім стосункам її конкурентів із силовиками[641].

5. Банда Кранца була пов’язана із Брагіним, проте розпалася після того, як у 1992 році було вбито її боса. На кадрах зі службової зйомки МВС, що стали надбанням громадськості, можна побачити, що Ахметов і Брагін були присутні на похороні Кранца[642].

6. За твердженням різних представників влади часів президентства Ющенка, депутати від Партії регіонів Ельбрус та Роберт Тедєєви належали до кавказького організованого злочинного угруповання Бориса Савлохова («Солохи»).

7. ОЗУ «Сейлем» було пов’язане з Партією регіонів у Криму. В 1990-х роках його члени скоїли 52 замовних убивства, в тому числі одного журналіста, двох міліціонерів, 30 бізнесменів та 15 учасників організованої злочинності. Бос «Сейлема» Олександр Мельник представляв Партію регіонів і ділові інтереси Ахметова та Вадима Новинського на півострові, що відображало тісні зв’язки між криміналітетом Криму та Донбасу.

У партнерстві з головою Донецької обласної адміністрації Януковичем Ахметов замінив Євгена Щербаня у статусі найбагатшого олігарха України[643]. За рік до російської агресії проти України Ахметов посідав у списку найзаможніших людей планети двадцять шосту сходинку, а його статки агентство Bloomberg оцінювало у $18,9 млрд. За цим показником він випередив тоді усіх найбагатших олігархів Росії — найближчим його «переслідувачем» серед них виявився Алішер Усманов ($19,8 млрд., 36-те місце)[644], що виглядало вражаюче, з огляду на те, що Росія є набагато багатшою за Україну на сировинні та енергетичні ресурси. При цьому варто зауважити, що у непрозорому та корумпованому середовищі, характерному для пострадянського простору загалом і України часів Януковича зокрема, навряд чи йшлося про точність та надійність таких цифр, що знайшло відображення у розбіжностях між різними рейтингами (так, за оцінкою журналу “Forbes”, станом на березень 2013 року Усманов та інший російський мільярдер Михаіл Фрідман були багатшими за Ахметова, але останній однак залишив позаду таких російських багатіїв, як Віктор Вєксєльбєрг, Владімір Потанін, Роман Абрамовіч чи Олєґ Дєріпаска[645]).

Вбивства Брагіна та Євгена Щербаня, а також ліквідація банди Кушніра проклали шлях нагору для тріо Ахметов-Янукович-Колесніков й «легалізації» членів організованих злочинних угруповань у ролі політиків[646]. Свідчення про інтеграцію криміналітету із Партією регіонів можна знайти в опублікованих американських дипломатичних шифрограмах із Києва та низці інших джерел. У своїй шифрограмі від вересня 2007 року посол США Вільям Тейлор цитував Сергія Таруту, який твердив про представників «донецького клану» в Партії регіонів, що «вони всі грабіжники»[647]. Раніше колишній секретар Ради нацбезпеки і оборони України Володимир Горбулін говорив попередникові Тейлора послу Джону Гербсту, що виборчий список цієї партії характеризує наявність у ньому низки «кримінальних та антидемократичних фігур»[648]. В іншій шифрограмі американського посольства було сказано, що Партія регіонів віддавна є «раєм для донецьких бандитів і олігархів», очолюваним «хрещеним батьком донецького клану Рінатом Ахметовим»[649].

БОЙОВИКИ ТА ПІДРУЧНІ КРИМІНАЛІТЕТУ

З кінця 1980-х до 2014 року, особливо впродовж 1990-х, кримінальні та політичні лідери на Донбасі набирали собі бойовиків з-поміж членів спортивних клубів, ветеранів Афганістану, курсантів шкіл міліції, колишніх шахтарів і представників нижчої ланки інших банд. Місцеві боси оргзлочинності часто були керівниками спортивних клубів[650]. Отже, під час Євромайдану ці бойовики не виринули нізвідки: на той час вони мали за собою доволі тривалу традицію. Спосіб мислення, типовий для культури насильства, сформованої на Донбасі, зафіксували так звані «плівки Мельниченка». На них людина з голосом Януковича, тоді донецького губернатора, погрожує використати бойовиків для розгону мітингу прихильників Юлії Тимошенко в Донецьку і вимагає, щоб президент Кучма «прибрав» її з уряду Віктора Ющенка[651].

Силові методи, застосовані владою вже самого Януковича проти Євромайдану, і подальше насильство, яке чинили місцеві російські маріонетки, не мають дивувати тих, кому відоме минуле депутатів парламенту від Партії регіонів. Багато з них прийшли в політику після завершення кар’єри у професійному спорті, охоронних компаніях, міліції та криміналізованому бізнесі. У цих сферах вони безпосередньо контактували з «мафіозним насиллям та фізичним усуненням конкурентів»[652]. Вони розглядали насильство як незамінний інструмент у політиці, ґрунтуючись на своєму попередньому досвіді «боротьби» за збереження власних активів і захист своїх спільників. Ставлення типового депутата-«регіонала» до насильства «було зумовлене його роллю у світі пострадянського бізнесу та професійного спорту»[653].

Використання бойовиків у загальнодержавному масштабі вперше мало місце під час президентських виборів 2004 року, коли вони мали здійснювати силове прикриття та підтримку фальсифікації підсумків голосування, яка мала гарантувати перемогу Януковича. Випробувані та перевірені методи опори на державно-адміністративні ресурси і кримінальні кола було перенесено з Донецького регіону на всеукраїнський рівень.

Під час виборів 2004 року до Києва привезли десятки тисяч бойовиків і шахтарів, щоб використати їх проти учасників Помаранчевої революції, але президент Кучма не дозволив їм увійти до центру Києва. За твердженням довіреної особи кандидата Ющенка Миколи Томенка, бойовиків залучили до протистояння за рішенням тодішнього глави президентської адміністрації Віктора Медведчука і Ріната Ахметова[654]. Якби їх кинули проти беззбройних демонстрантів, годі було б уникнути масового кровопролиття. Проте Кучма та його зять, олігарх Віктор Пінчук, голова Верховної Ради Володимир Литвин і посольство США доклали закулісних зусиль задля віднайдення мирного рішення. Окремі насильницькі напади усе ж сталися, але вони, на відміну від Євромайдану, не були масштабними й систематичними.

Друга мобілізація бойовиків відбулася напередодні наступних президентських виборів 2010 року, оскільки цього разу Янукович мав твердий намір не допустити, щоб ті, кого він вважав змовниками на короткому повідку в Заходу, відібрали у нього перемогу. Починаючи з 2006 року вороже налаштовані до «Майдану» бойовики, залучені з маргінальних проросійських груп, тренувалися у російських та місцевих таборах, аби мати змогу силою зупинити такий розвиток подій. Це був виразний знак, що Янукович «не має жодного бажання миритися з поразкою»[655].

Служба безпеки України закривала очі на воєнізовану підготовку бойовиків, організовану російською розвідкою за потурання Партії регіонів. Ця підготовка була частиною «м’якої реакції» Росії на кольорові революції шляхом індоктринації та вишколу адептів «російського світу», що здійснювалися за програмами «Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, і міжнародного гуманітарного співробітництва» (Россотрудничество) та фонду «Русский мир».

На виборах 2010 року, визнаних міжнародними спостерігачами такими, що відповідають демократичним стандартам, Янукович здобув перемогу, тож бойовики мусили тимчасово принишкнути. Але після виборів 2012 року їхня підготовка знову розгорнулася на повну силу із розрахунком на забезпечення переобрання Януковича у 2015 році[656]. Заохочувана порадами американського політичного консультанта Пола Манафорта, у 2012–2013 роках Партія регіонів почала використовувати електоральний успіх націоналістичної партії «Свобода» як нібито підставу для таврування усіх представників прозахідної націонал-демократичної опозиції, яких раз по раз оголошували «фашистами». Ця ідея не була винаходом Манафорта: він лише відродив кліше, які вже застосовувалися 2004 року з подачі російських політтехнологів Януковича. На влаштованих «регіоналами» загальнонаціональних «антифашистських» мітингах бойовики отримали свободу дій. У Києві, де вони нападали на журналістів та прихильників «Свободи», їх охрестили «тітушками» (цей епонім постав від прізвища спортсмена Вадима Тітушка, члена бригади спортсменів-бойовиків, очолюваної регіональним провідником молодіжного крила Партії регіонів). Неочікуваний початок революції Євромайдану змусив Партію регіонів мобілізувати своїх бойовиків задовго до виборчої кампанії 2015 року.

Аби протистояти Майдану, бойовиків, зібраних звідусіль на сході та півдні України, включно із Кримом, залучили для взаємодії з міліцейським спецпідрозділом «Беркут» і внутрішніми військами МВС. Бандити, які в грудні 2013 року жорстоко побили журналістку Тетяну Чорновол після того, як вона очолила рух колони «Автомайдану» до палацу міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, прибули із Дніпродзержинська. У Дніпропетровську голова облдержадміністрації Дмитро Колєсніков та його попередник на цій посаді, тодішній віце-прем’єр Олександр Вілкул організували та озброїли бойовиків для розгону місцевого Євромайдану.

Основний корпус бойовиків, який складали вихідці з Донецька та Харкова, фінансували син президента Олександр Янукович, Юрій Іванющенко та Олександр Єфремов[657]. Ресурси міської міліції були надані Захарченком, який дбав про «координацію, підбір і фінансування тітушок» з відома глави держави[658]. 18 лютого 2014 року бандити вчинили вкрай жорстокий напад на активістів київського Євромайдану в Маріїнському парку поряд із будівлею парламенту Вони «діяли як скоординований озброєний загін — спільно з правоохоронцями»[659]. Для протидії учасникам протестів було накопичено величезний арсенал зброї та набоїв. Якби ними скористалися у повному обсязі, масштаб жертв міг набагато перевищити реальну кількість загиблих того дня.

У Харкові агресивні бойовики з угруповання «Оплот» співпрацювали з міським головою Геннадієм Кернесом, який сам був вихідцем із криміналітету. В «Оплоті», біля витоків якого стояли депутат-«регіонал» Олександр Бобков та один із найближчих партнерів «Сім’ї» Януковича, голова Нацбанку, а згодом перший віце-прем’єр Сергій Арбузов[660], гуртувалися жорстокі проросійські хулігани, задіяні в тіньовому бізнесі та рекеті. «Оплот» насаджував культ насильства та панславістські переконання, ворожість до українського «фашизму» й антизахідну ксенофобію, а також підтримував путінські «консервативні цінності», що робило його природним союзником російських націоналістів. Очолив «Оплот» колишній співробітник МВС Євген Жилін, чий світогляд можна було б охарактеризувати як «неорадянський». Жилін утік до Росії після того, як проукраїнські сили здобули перемогу в протистоянні в центрі Харкова навесні 2014 року[661]. Російські ЗМІ повідомляли, що Жиліна було вбито в підмосковному ресторані у вересні 2016 року, хоча ця інформація не мала надійного підтвердження. Не виключено, що вона була спрямована на приховування справжнього місця його перебування.

«Оплот» брав активну участь у протистоянні з Євромайданом як бойовий загін влади; «вважають, що він стояв за багатьма викраденнями, катуваннями, пограбуваннями і погрозами вбивства у Києві»[662]. «Оплотівців» розселили в таборах неподалік Києва, куди доправляли для допитів і тортур викрадених учасників Революції гідності. Український суд встановив, що «тітушки» з «Оплоту» причетні до викрадень, побоїв і тортур активістів «Автомайдану» і Євромайдану загалом[663]. Викраденого активіста, вченого-геофізика зі Львова Юрія Вербицького, найімовірніше, вбили саме ці бойовики.

Членів «Оплоту» тренували, фінансували та екіпірували російські розвідники, частину яких таємно перекинули на схід України ще за кілька років до описуваних подій. Серед російських маріонеток, які створили угруповання «ДНР» і «ЛНР», було чимало «оплотівців», найвідомішим з яких став ватажок «ДНР» Олександр Захарченко. Вони належали до найвідданіших фанатиків українофобського російського іредентизму. Сформований ними під егідою «ДНР» батальйон (пізніше 5-та окрема мотострілецька бригада) «Оплот», початково очолюваний Захарченком, взяв участь у російсько-українській війні, зокрема у боях за Донецький аеропорт. За даними СБУ і Генеральної прокуратури України, саме бойовики бригади «Оплот», разом із російським командуванням, несуть відповідальність за обстріл пасажирського автобуса поблизу Волновахи у січні 2015 року, який вартував життя дванадцятьом мирним мешканцям Донбасу і став одним з елементів позову України до Міжнародного суду ООН[664].

РОСІЙСЬКІ МАРІОНЕТКИ, ПОСТРАДЯНСЬКІ НЕВДАХИ ТА КРИМІНАЛІТЕТ

Навесні 2014 року на значній частині території Донбасу українська влада перестала функціонувати, виник політичний і правовий вакуум, який заповнили російські окупанти, маргінальні досі російські націоналістичні й панславістські партії, парамілітарні організації та злочинні угруповання. Відтоді численні свідчення та повідомлення з лінії фронту підтверджували наявність у цьому середовищі великої кількості злочинців. Тут вони мали змогу швидко розбагатіти завдяки мародерству, крадіжкам автомобілів, викраденню людей, контрабанді крадених товарів, корпоративному рейдерству та утискам місцевого бізнесу. Епідемія злочинів охопила окуповані райони Луганщини, особливо там, де хазяйнували російські козаки, які уславилися своєю корупцією не менше, ніж порушеннями прав людини. Хоча дехто з бойовиків приєднався до російських маріонеток з ідеологічних міркувань, як-от члени «Оплоту», багато інших зробили це передусім тому, що це приносило дохід в умовах, коли вугільні копальні та заводи були закриті або знищені. За відсутності життєздатної економіки та фінансової системи захоплена Росією частина Донбасу перетворилася на «віртуальну мафіозну державу»[665].

Один із екс-лідерів «ДНР» Ґіркін описав життя тих, хто мешкає на цій території, як «свинарник і бардак», карикатуру на російську олігархічну систему, де люди не мають впливу на вирішення місцевих проблем[666]. Хоча рівень життя в «окремих районах» Донеччини й Луганщини, поза сумнівом, катастрофічно впав у порівнянні з довоєнним періодом, Ґіркін у своїй оцінці оминув той факт, що олігархічна система уже давно існувала на Донбасі, а місцеві жителі як за радянських часів, так і за умов диктату місцевих кримінальних кланів та Партії регіонів, не мали жодного впливу на вирішення життєво важливих питань.

Російські окупанти та маріонетки на Донбасі не гребують грабунком домівок і без того убогих місцевих мешканців. В одному з випадків, звелівши сімейній парі сховатися у підвалі напередодні бою в районі Дебальцева, вони розграбували усе їхнє господарство, забравши подушки, ковдри, газову плиту, плазмовий телевізор і навіть чайники[667]. В анархічному середовищі на Донбасі «будь-яка особа може стати жертвою крадіжки, тортур, заручництвачи страти». В умовах, коли правові норми не діють, російські військові та колаборанти можуть чинити практично будь-які злочини і розраховувати на безкарність[668]. Націоналіст-доброволець з РФ став очевидцем грабежів, крадіжок, розкрадання металобрухту та вбивств, а його досвід стосунків із російськими маріонетками спонукав його назвати їх «бандитами», які приєдналися до руху під проросійськими гаслами виключно заради наживи[669].

Низка повідомлень свідчила про неврівноваженість декого із членів озброєних і споряджених Кремлем військових формувань. Джеймс Шер цитує офіцера російських маріонеток, який сказав: «Переважно у нас тут схиблені»[670]. Місцеві жителі, які приєдналися до окупаційних військ, часто були, за визначенням Бена Джуди, «мстивими невдахами» і «паріями», які постраждали від пострадянських економічних перетворень і життя за «законом джунглів» у 1990-х роках. Ті, хто опинився на периферії суспільства в Росії та на Донбасі, хто належав до його «відсталої та погано поінформованої частини», стали опорою для путінської агресії та її декорацій — «ДНР» і «ЛНР»[671].

У Росії Путіна колишні спортсмени та бойовики на кшталт Васілія Якємєнка, який виріс у спортзалах і серед бандитів підмосковного пролетарського міста Люберці, поповнювали та очолювали прокремлівські молодіжні групи, такі як «Наши» та «Идущие вместе» («Ті, що йдуть разом»)[672]. Якємєнко був одним із тих представників пізньорадянського покоління, які винесли з 1990-х готовність застосовувати насильство, тому виявилися вельми корисними для спецоперацій ФСБ після приходу до влади Путіна. Прикладом використання таких екстремістів властями РФ став Чемпіонат Європи з футболу-2016 у Франції, коли привезені туди російські футбольні хулігани спровокували серію жорстоких і трагічних за наслідками зіткнень з іноземними вболівальниками.

Мотивація тих, хто приєднався до пропутінських молодіжних груп, була подібною до ідеологічних штампів, що їх сповідували російські маріонетки в Україні: вони прагнули боротися з «фашизмом», запобігти нібито експортованим із Заходу революціям та спробам зміни режиму і мали параноїдальний страх перед «іноземними агентами», які буцімто чекали на першу-ліпшу нагоду, аби скористатися слабкістю Росії. На зміну потягу до свободи кінця 1980-х — початку 1990-х років прийшли страх і очікування неминучої катастрофи[673]. Такі почуття частіше давалися взнаки серед націоналістично налаштованих громадян РФ, ніж серед їхніх майбутніх союзників на сході України. Ґіркіна не цікавив споживчий матеріалізм — для нього загарбання Криму, конфлікт на Донбасі та боротьба за «Новоросію» були «шансом Росії помститися за поразку в “холодній війні”»[674].

Націоналізм і ксенофобія, що культивувалися пропагандою Кремля та угруповань «ДНР» і «ЛНР», здобули широку аудиторію серед людей, які почувалися незадоволеними своїм життям, постраждалими і зубожілими внаслідок демонтажу комуністичної системи та постання ринкової економіки[675]. Схожим чином британці, які вважали себе аутсайдерами в соціально-економічному плані, та американські білі робітники, що відчували себе загроженими перед лицем глобалізації, мусульманських та латиноамериканських міграційних хвиль, у 2016 році мобілізувалися для голосування відповідно за вихід із Європейського Союзу та обрання президентом Дональда Трампа. Це не означає, що націоналістичний популізм у Росії, Україні, ЄС чи Сполучених Штатах обмежується тими, хто болісно пережив попередні суспільні зміни — йому можуть піддаватися і представники цілком забезпечених верств, як показала підтримка анексії Криму переважною більшістю російського середнього класу, включно з багатьма представниками ліберальної антипутінської опозиції.

Середній клас на Донбасі зазвичай демонстрував більш проукраїнські настрої, ніж представники робітничих верств і ті, хто вважав себе невдахою пострадянського періоду, загруз у ностальгії за СРСР і бачив у Росії сурогат втраченої радянської батьківщини[676]. Представники середнього класу віддають перевагу Україні, «позаяк вони ототожнюють себе із вільнішим політичним кліматом Європейського Союзу», що зовсім не приваблює тих, кому перехід від радянського соціалізму до капіталізму не приніс, як їм здавалося, нічого, крім матеріальних та моральних втрат[677].

Російські маріонетки рекрутують поповнення для своїх збройних формувань в економічно депресивних містах, мешканці яких покладаються на субсидії та соціальне забезпечення і де наявна велика кількість пенсіонерів. Кореспондентові “The Economist” Тіму Джуді впала в око різниця між «простими людьми», які підтримували російсько-сепаратистський альянс, і середнім класом, який цього не робив[678]. Представники середнього класу бували за межами Донбасу, часто й за кордоном, іноді їхні діти навчалися в європейських школах. Вони мали що втрачати в результаті конфлікту: свій спосіб життя, нерухомість, бізнес і дорогі автомобілі. Окрім суто матеріальних передумов, зерна цих розбіжностей було закладено й у рисах характеру, які спонукали людей ставати підприємцями: самостійності, відповідальності, мобільності та відкритості новому, які відрізняли їх від пасивних і звиклих до патрон-клієнтських відносин донбаських робітників.

Лідери російських маріонеток, які інтегрували до своїх лав чимало «місцевих наркоманів і гангстерів»[679], колишніх в’язнів із нашвидкуруч розпущених тюрем[680], часто самі мали кримінальне минуле. Росіянин «Алєксандр», який брав участь в анексії Криму, розповів, що збройні формування, котрі Москва утримує на Донбасі, «перетворилися на банди, зайняті насильством та грабунком», а «люди ставали заручниками, і їх звільняли за викуп. Часто вони [кремлівські маріонетки] воювали між собою за сфери впливу». Зброя, жалівся він, потрапила тут до рук «злочинців і наркоманів, які грабували людність, привласнювали бізнес, будинки та авто», тож «ситуація для проекту “російського світу” стає дедалі більш катастрофічною»[681].

Денис Пушилін, колишній «спікер парламенту ДНР», проголошений після вбивства Олександра Захарченка новим «главою республіки», до 2014 року мав певну «репутацію в українському кримінальному світі»[682]; у його злочинному «послужному списку» фігурувала участь у схемі скандальної шахрайської фінансової піраміди «МММ». Відомий російський співак, уродженець Донеччини Іосіф Кобзон, який під час російсько-української війни неодноразово відвідував окуповані території, був пов’язаний з організованою злочинністю ще починаючи з 1990-х років. Кобзон і Отар Квантрішвілі, убитий у 1994 році, мали тісні зв’язки з криміналітетом і очолювали нібито благодійні соціальні фонди та спортивні клуби, що насправді були інструментами для відмивання грошей[683].

Відповідаючи на запитання, чи могли б російські маріонетки розраховувати на підтримку населення Харкова у разі його збройного захоплення, місцевий мешканець відповів: «У нас також є купа наброду, який вхопиться за зброю і бігатиме колами: той, хто є нікчемою, зненацька отримує зброю, і одразу стає кимось важливим»[684]. Отримавши зброю, безробітний чи частково зайнятий робітник набуває почуття цілеспрямованості та історичної значимості своїх дій[685]. Для багатьох із тих, хто потерпав на Донбасі після 1991 року, звичайним явищем є схиляння перед силою та жорстокістю, але і воно не було безмежним. Колишній міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей так згадував про нетривалу окупацію міста російськими маріонетками у квітні-червні 2014 року: «Вони були звичайними злочинцями, які шантажували і ґвалтували, тому їм насправді були не раді»[686].

Морально-психологічний та загальнокультурний рівень російських маріонеток неминуче позначився на їхньому ставленні до прав людини та верховенства закону. У Луганську за ініціативи командира батальйону «Призрак» («Примара») Олексія Мозгового людину, запідозрену в зґвалтуванні, без вивчення доказів оголосили винною і засудили до смерті шляхом піднімання рук присутніх на місці глядачів[687]. Поплічники Мозгового в околицях Сєвєродонецька і Лисичанська та Ґіркіна у Слов’янську без суду катували і страчували підозрюваних у мародерстві й наркоторгівлі; подібні розправи окупанти та російські маріонетки чинили і в інших місцях[688].

КРИМ

У парламенті Автономної Республіки Крим та органах самоврядування на місцях Партія регіонів об’єднала велику кількість колишніх та діючих кримінальних лідерів[689]. За даними тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, на виборах до Верховної ради Криму та місцевих рад у березні 2006 року сотні кандидатів, які балотувалися від виборчих блоків «За Союз», «За Януковича!» та «Блоку Куніцина», «мали проблеми із законом». Самого Сергія Куніцина, який за президентства Ющенка був головою Севастопольської міської державної адміністрації та мав тісні зв’язки з газовим магнатом Дмитром Фірташем, у 2012 році обрали до українського парламенту від партії УДАР Віталія Кличка, а на позачергових виборах 2014 року, після здійсненої «російськомовними бюрократами та кримінальниками» за підтримки «найманих головорізів»[690] анексії Криму — від «Блоку Петра Порошенка». Фірташ, багаторічний російський агент впливу в Україні, який має бізнесові інтереси у Криму, 2010 року профінансував виборчу кампанію лідера маргінальної партії «Російська єдність» Сергія Аксьонова. Після того, як у 2014 році Аксьонов став «главою» підконтрольної Кремлю окупаційної адміністрації Криму, його заступником ненадовго стає Рустам Теміргалієв, який також має давні зв’язки з Фірташем[691].

У 2006 році до кримського парламенту від Партії регіонів було обрано двох босів організованої злочинності. Олександр Мельник та Ігор Лукашов очолювали бюджетний комітет Верховної ради Криму та були відомі як «гаманці» ОЗУ «Сейлем». Іншого «авторитета», лідера ОЗУ «Башмаки» Рувіма Аронова, було обрано від «Блоку Куніцина». Коли проти присутності Мельника у кримському парламенті спробував заперечувати депутат Верховної Ради України, «регіонал» Василь Кисельов, Янукович роздратовано відповів: «Я беру на себе відповідальність за нього!»[692]. Мельника, політичний «дах» якому так затято забезпечував Янукович, «усі вважали захисником інтересів Ріната Ахметова у Криму»[693]. Під тиском Партії регіонів кримінальні провадження проти Мельника «спустили на гальмах»[694].

У ході анексії півострова Росія значною мірою спиралася на місцеву організовану злочинність. «Зелені чоловічки» з РФ організували «строкату банду місцевих активістів і кримінальників»[695], «суміш злочинців, ультраправих радикалів і нікчем»[696]. Біографія самого лідера кримських колаборантів Аксьонова була віддзеркаленням тісних зв’язків між кримінальними угрупованнями Донбасу та Криму. У 1990-х роках Аксьонов очолював кримінальну «бригаду» ОЗУ «Сейлем» і мав кримінальне прізвисько «Гоблін»[697]. За роки, коли Аксьонов «був рядовим “бригадиром” і займався кримінальним рекетом», місцеві злочинні угруповання злилися з російськими націоналістами[698]. Захоплюючи кримські урядові споруди та військові частини, його підлеглі разом із кадровими російськими військовими вдалися до технологій, аналогічних рейдерським. Аксьоновську партію «Російська єдність», яка отримала лише 4% на виборах 2010 року, в 2014-му році поглинула «Єдина Росія».

Після створення органів окупаційного управління кримська організована злочинність отримала пріоритетний доступ до колишніх українських державних і приватних активів, взявши участь умасштабному корпоративному рейдерському нальоті в стилі 1990-х років. Конфіскація державних і приватних активів здійснювалася «систематично і безпрецедентно». Сфера застосування корпоративного рейдерства залежить від попередніх зв’язків того чи іншого українського власника з режимом Путіна та його позиції щодо україно-російської кризи: так, підприємства Фірташа у Криму не чіпали, натомість усі 83 активи (готелі, бюро, помешкання, туристичні курорти та АЗС) Ігоря Коломойського було націоналізовано окупантами[699].

ВИСНОВКИ

Фронтирний характер життя на Донбасі був пов’язаний з міграціями, насильством та тюремною субкультурою. Регіон приваблював людей без роду і племені: тут можна було сховатися і почати нове життя, а засудженим злочинцям зменшували вироки за роботу на копальнях. У регіоні був значно вищий показник кількості в’язнів, ніж в інших регіонах радянської України. Від середини 1980-х до середини 1990-х років тут тривала «кримінальна війна», коли злочинні угруповання піднялися одне проти одного. Це протистояння поставили з ніг на голову стосунки між силовиками та криміналом. Якщо в СРСР силовики, нехай і корумповані, утримували під контролем тіньовий сектор економіки та кримінальний світ, то в 1990-х усе змінилося, щойно злочинні угруповання захопили владу на Донбасі та в Криму.

У 1995–1999 роках, після усунення чільних кримінальних й олігархічних противників, Янукович і Ахметов встановили контроль над Донбасом завдяки вкрай корумпованим стосункам, де перший забезпечив другому політичний «дах», даючи їм обом змогу швидко розбагатіти. Цей тандем використовував спортсменів-бойовиків, які брали участь у корпоративному рейдерстві, для шахрайства та політичного насильства на виборах. Багато з цих бойовиків навесні 2014 року увійшли до складу загонів російських маріонеток. Вони привернули на свій бік соціальних аутсайдерів, які найбільшою мірою постраждали від пострадянських змін, а тепер здобули шанс на «самореалізацію» та швидкі гроші, отримавши підготовку, зброю й фінансову підтримку від російських військових та спецслужб. Запропонований вище аналіз феноменів злочинності й насильства слугуватиме тлом для огляду новітньої історії Донбасу, а також злету і падіння політичної машини Партії регіонів у наступних двох розділах.