Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російські політики, зокрема вихідці з України, як-от старший радник президента Владіміра Путіна Сєрґєй Ґлазьєв, завжди вважали, що вони дуже добре знають Україну, хоча неодноразово помилялися, і часто їхні висновки годі було зрозуміти. У розпалі українсько-російської кризи чимало росіян телефонували своїм друзям і діловим партнерам в Україні, аби запитати, як вони можуть жити у країні, де повно «фашистів»[1250]. Росіяни уперто вважають, що вони знають Україну краще, ніж українці, які там мешкають.

Зрештою, можна окреслити чотири основні причини, чому ці російські «експерти» завжди сприймають Україну помилково. По-перше, вони намагаються аналізувати країну, яка існує лише в їхній уяві та відповідає їхнім стереотипам, не звертаючи уваги на реальність. По-друге, вони відмовляються сприймати українців як окремий народ, а Україну як суверенну країну, і тому їхній «аналіз» украй суб’єктивний. По-третє, росіяни ніколи не зазнали процесу дерадянізації, подібного до денацифікації у післявоєнній Німеччині і, на відміну від Польщі, не осмислили свого імперського минулого. Між Польщею та Україною упродовж кількох десятиліть триває непростий процес історичного порозуміння. У стосунках між Росією і Україною він, по суті, навіть не розпочинався, тому росіяни не розуміють українських нарікань. По-четверте, вкрай складним для розуміння більшості російських громадян є феномен російськомовних українських патріотів, адже політична риторика визначає їх як «співвітчизників», які апріорі мають бути налаштовані проросійськи (останнє в очах багатьох, до того ж, нібито вимагає пропутінської орієнтації).

Російські націоналісти здебільшого взагалі відмовляються бачити у мешканцях України українців — по обидва боки Дніпра їм ввижаються «малороси», тобто росіяни (хіба за винятком Галичини, що править їм за осердя «українського фашизму»), особливо на переважно російськомовному Лівобережжі. Тим часом, і це важливо в контексті подальшого аналізу, «той факт, що сепаратистські та російські війська [нерідко] мають справу з людьми, які розмовляють тією самою мовою та мають спільну культурну спадщину, великою мірою нейтралізує спроби представити українську сторону як галицьких націоналістів або неонацистів»[1251].

Російські політики й «експерти» з питань України ніколи не розуміли справжніх, внутрішньоукраїнських причин Помаранчевої революції та Євромайдану і робили хибні прогнози щодо поведінки російськомовних українців під час «російської весни» 2014 року. Колишній дисидент Алєксандр Солженіцин, подібно до більшості росіян, не міг збагнути, як може існувати ворожнеча між українцями та росіянами, адже, як він писав у своєму есеї 1990 року «Як нам облаштувати Росію», «у масі населення немає й тіні нетерпимості» між ними. Ґлазьєву, як і левовій частці росіян, хотілося вірити, що українці прагнуть об’єднання з Росією:

«Більшість людей, які мешкають на Україні, переважна більшість, — я сам там народився і добре знаю ситуацію, — хочуть жити з Росією в одній країні. Україна, Росія та Білорусь — це одна країна, за винятком того, що тепер між нами пролягли державні кордони, тому ми повинні робити все можливе, аби усунути ці кордони й возз’єднатися»[1252].

Бажання Ґлазьєва представити Україну такою, якою її хоче бачити Росія, в кінцевому підсумку затьмарило його «аналіз».

Путін та інші російські лідери неодноразово описували українців і росіян як єдиний народ. Ці шовіністичні погляди ігнорували радянський досвід, котрий увінчався творенням багатьох націй, нехай і в соціалістичному оздобленні, коли українцям і білорусам довелося асоціювати власну ідентичність з адміністративними межами своїх союзних республік. Президент Білорусі Алєксандр Лукашенко хоча й належить до дуже радянських за модальністю лідерів, усе ж є білоруським радянським націоналістом, який відхилив пропозиції Росії щодо злиття двох країн. Російське бачення українців як «малоросів» також натрапляло на перешкоду в особі західних українців, які будували націю за межами Російської імперії та СРСР Російські націоналісти гадали, що вирішили цю проблему, штучно розділивши західних і східних українців як начебто «фашистів-русофобів» і «малоросів».

У рамках СРСР Росія рухалася за іншою траєкторію, ніж Україна та Білорусь, і ніколи не мала аналогічного досвіду націотворення в межах своїх республіканських кордонів. Радянський Союз і Російська РФСР були взаємно інтегровані в усьому упродовж 69-років існування СРСР, тому російська та радянська великодержавна й імперська ідентичності зливалися в одну. З цієї причини росіяни ані до, ані після 1991 року зазвичай не сприймали межі Російської Федерації як справжні національні кордони, як це робили українці та білоруси. Цьому сприяло і те, що Російська православна церква вважала і вважає майже весь обшир колишнього СРСР своєю канонічною територією.

Росіяни, котрі перебували в полоні хибних уявлень про Україну, переконували себе, що в Україні існує приховане, але потужне бажання об’єднатися з Росією. Вони ігнорували результати вивчення громадської думки в Україні. Опитування 2007 року показало, що більшість російськомовних громадян України не підтримують іредентизму. Російськомовні мешканці України також не були однорідною групою у ставленні до мовних і зовнішньополітичних питань[1253].

Українська ідентичність переживала зміни упродовж чверті століття незалежності. Цей процес прискорився після Помаранчевої революції та Євромайдану; нового імпульсу надали йому російська анексія Криму та гібридне вторгнення на Донбас. Рівень українського патріотизму зріс по всій країні: тепер патріотами називали себе 78% українців (тоді як 17% відповідали на питання про патріотизм негативно), що було на 12% більше, ніж у 2005 році. Зростання було найпомітнішим на сході та півдні України, де носії змішаних ідентичностей та російськомовні громадяни в умовах російсько-української війни поставали перед внутрішнім вибором. На контрольованих Україною теренах Донбасу знизилися декларована підтримка іредентизму та популярність проросійської орієнтації, водночас відбувався перехід від регіональної до української ідентичності. До Помаранчевої революції українська національна (громадянська) ідентичність здобувала позиції в центрі України, а за десять років потому вона поширилася далі на схід і південь, щоб охопити решту країни[1254].

Цей розділ розпочинається з аналізу млявої підтримки ідей російських іредентистів в усій Україні, включно із Кримом. Наступні три його частини присвячено обговоренню перетворень, що сталися на сході та півдні України, розглядаючи зміни ідентичності, джерела регіональних особливостей Донбасу, а також роль ключових міст, які Путін волів бачити у складі гіпотетичної «Новоросії», — Харкова та Одеси. Ще три частини аналізують вплив російської політики на Україну, що призвела до «розлучення» двох країн та краху уявлень про «братні» відносини між ними, сприйняття українцями лідерів і громадян Росії та вплив конфлікту на ставлення українців до історії, релігії й зовнішньої політики.

ОБМЕЖЕНА ТА МЛЯВА ПІДТРИМКА ІРЕДЕНТИЗМУ

Британський політолог Елеанор Нот, яка досліджувала ідентичність жителів Сімферополя у 2012–2013 роках, охарактеризувала її як «складну, потрощену й суперечливу». Вона розділила самоідентифікації своїх респондентів на п’ять категорій: (1) «дискриміновані росіяни», (2) «етнічні росіяни», (3) «кримчани», (4) «політичні українці» та (5) етнічні українці». Ті місцеві росіяни, які вважали себе «дискримінованими» в Україні, зокрема і члени російських націоналістичних угруповань, почувалися невдахами, які програли від пострадянських суспільно-економічних змін. Лише представники цієї категорії були палко проросійськими та цілковито ототожнювали себе з Росією. Натомість «етнічні росіяни» не відчували дискримінації чи незручності, мешкаючи в Україні. Представники категорії «кримчан» визнавали себе українцями й росіянами водночас, але регіональна ідентичність для них була важливішу за етнічну. «Політичні українці», за цією класифікацією, мали батьків-росіян, але ідентифікували себе з Україною як її громадяни, а «етнічні українці» відчували зв’язок з її материковою частиною як місцем походження[1255].

За кілька тижнів до початку російської агресії, у лютому 2014 року, підтримку іредентистської ідеї, тобто державного об’єднання з Росією, висловили менше половини (41%) опитаних в Автономній Республіці Крим, 33% в Донецькій, 24% в Луганській та стільки ж в Одеській областях[1256]. Під час опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології після анексії Криму, в квітні 2014 року на користь злиття свого регіону з Росією виступили 27,5% респондентів на Донеччині та 30,4% — на Луганщині, натомість проти цього в обох регіонах виступали близько 52%. Для порівняння: російський іредентизм у цей же час підтримували лише 7% мешканців Дніпропетровської та Одеської областей[1257].

Заяви про підтримку «возз’єднання» з Росією нібито на рівні 95,6% у Криму та 96,77% в Севастополі, зроблені російськими окупантами після постановочного «референдуму» в березні 2014 року, немає підстав сприймати серйозно. У звіті групи російських правозахисників на чолі з членом Ради з прав людини при президентові РФ Євґєнієм Бобровим, оприлюдненому на сайті ради, стверджувалося, що явка жителів автономії на псевдореферендумі, найімовірніше, становила від 30 до 50% (офіційно — 83%), з яких не більше 60%, тобто явна меншість від загальної кількості кримчан із правом голосу, підтримали поглинання півострова Росією[1258].

На початку березня 2014 року, тобто між вторгненням російських військ до Криму та його формальною анексією, лише 5% населення України схвалювали можливість передачі півострова РФ (у південних регіонах, включно із самою АР Крим, таких було 19%, на Донбасі — лише 8%)[1259]. Ставлення громадян Росії до приєднання українського регіону було діаметрально протилежним: за даними опитування «Левада-Центру», у травні 2014 року його схвалювали 90%; до початку наступного року цей показник знизився до 84%[1260]. Подібні погляди не обмежуються середовищем прихильників Путіна: їх також висловлювали такі російські опозиційні лідери, як Алєксєй Навальний та Міхаіл Ходорковський. Затято критикуючи Кремль, вони значною мірою лишилися в полоні великодержавного світогляду. Крим «залишиться частиною Росії та ніколи в найближчому майбутньому не стане частиною України», — заявив Навальний восени 2014 року. Тоді ж він зазначив, що не вбачає «взагалі жодної» різниці між росіянами та українцями[1261].

На Донбасі місцеві прихильники відокремлення від України симпатизували агресивним закликам «боротьби з націоналістичними проявами»[1262], очевидно, не асоціюючи цих тенденцій з власними настроями. Росія рішуче підтримувала їх телевізійною пропагандою, зброєю та спецназом «зелених чоловічків», а згодом і регулярною армією, які силоміць витіснили з публічного простору і приборкали переважно пасивну проукраїнську більшість. Встановлені окупантами результати так званих «референдумів» на Донбасі варто оцінювати так само, як і ті, що їх було оголошено у Криму. Показник у 89% прихильників «державної самостійності Донецької народної республіки», оприлюднений як підсумковий у травні 2014 року, було задумано заздалегідь, що засвідчує перехоплена СБУ телефонна розмова між лідером російської неонацистської організації РНЄ Алєксандром Баркашовим та ватажком руху «Православний Донбас», активістом РНЄ Дмитром Бойцовим[1263]. Показово, що під час опитування, проведеного в листопаді 2014 року, 72% мешканців міст Слов’янська та Краматорська, які навесні-влітку пережили російську окупацію, висловилися на користь належності до України. Лише 12% схилялися до виходу з її складу, з них 7% прагнули незалежності для Донбасу, а 5% — бажали об’єднання свого регіону з Росією[1264].

Хоча взимку-навесні 2014 року Донбас і особливо Автономна Республіка Крим мали вищі за решту регіонів (за винятком міста Севастополя) показники схвального ставлення до об’єднання з РФ, ідеї відокремлення від України тут поділяла меншість населення[1265]. Переважна більшість жителів цих регіонів лишалася дезорганізованою та пасивною перед лицем агресивних проросійських угруповань, які спиралися на підтримку військових з РФ (істотний виняток на загальному тлі — добре згуртована кримськотатарська громада, представників якої нерідко характеризували як найпослідовніших патріотів України у Криму). В інших російськомовних регіонах носії української громадянської ідентичності виявили більшу рішучість у захисті своєї країни, що засвідчили події в Харкові, Одесі та Дніпрі.

Більшість українських громадян традиційно підтримували територіальну цілісність своєї країни. Чому ж тоді як на Донбасі, так і поза його межами вони розкололися на проросійські та проукраїнські спільноти? Політологи не можуть дати вичерпної відповіді на це питання, адже рішення, прийняті на індивідуальному рівні, складно піддаються формалізації. Пояснюючи мотиви зробленого ним вибору, дружківчанин і ветеран війни в Афганістані Юрій Проценко, який 2014 року перетворився на «Душмана», заступника командира батальйону кремлівських маріонеток «Восток», сказав, що людина має присягати батьківщині лише раз у житті. «Я її [присягу] дав Радянському Союзу. Земля [територія колишнього СРСР] у нас одна — я не міг ділити її. Ось я і перебуваю тут, на своїй батьківщині, на Донбасі»[1266]. Проценко, подібно до вбитого 2018 року ватажка «ДНР» Олександра Захарченка, вважав Донбас збереженим реліктом давно зниклого Союзу, що було проявом глибоко вкоріненої в цьому регіоні радянської ідентичності. Завдяки цьому її носії, котрі в мирний час були власниками українських паспортів, знаходили спільну мову із однодумцями з інших посткомуністичних країн. Доброволець із Вірменії Артур Ґаспарян, який раніше служив у Нагірному Карабасі, а 2014 року приєднався до російських окупаційних сил та колаборантів, говорив, що має «менталітет радянської людини» і не вважає Росію «чужою батьківщиною». Як і для багатьох його однодумців, СРСР був для нього не лише феноменом минулого: «Мої діди воювали за СРСР, — казав він, — і я воюю»[1267].

Учасник боїв за Донецький аеропорт Анатолій Свирид (позивний «Спартанець»), як і «Душман», вважає: «Всі ми — діти Радянського Союзу, виховані на патріотичних почуттях Афганістану»[1268]. Він також з повагою ставиться до радянської спадщини — але на Донбасі він захищав Україну. 22 січня 2014 року син вірменських біженців із Нагорного Карабаху Сергій Нігоян став першим українським протестувальником, убитим снайпером на київському Євромайдані. Рівно за рік, 22 січня 2015 року, на північ від Донецька полонений доброволець української армії, етнічний вірменин Альберт Саруханян був страчений російськими бойовиками, яких розлютив його український патріотизм.

Сепаратизм та іредентизм ніколи не мали на Донбасі масової громадської підтримки і не вплинули на політичні програми основних регіональних партій, таких як Партія праці, Ліберальна партія, Партія регіонального відродження та, зрештою, Партія регіонів. Однак досить широке розповсюдження радянської ідентичності та асоціювання себе радше з регіоном, аніж з Україною, створили базу для агресивної проросійської меншості, в очах якої Росія була передусім продовженням чи реінкарнацією Радянського Союзу. В 2007 році відносну більшість опитаних у Донецькій області (37,1%) та АР Крим (32,2%) становили люди, які визначали себе як носіїв радянської культурної традиції[1269]. У Севастополі, за враженням британського кореспондента, який відвідав місто восени наступного року, ностальгія за Союзом здавалася «майже універсальною»[1270]. Для багатьох із тих, хто за власним вибором візьме участь у псевдореферендумі про анексію Криму в березні 2014 року, голосування «за Росію» означатиме вибір уявного повернення до СРСР.

У 2007 році загалом 42% мешканців східних областей пов’язували себе з українською традицією, 22,7% — із радянською й 18,1% — з російською; у південних регіонах аналогічні показники становили відповідно 40,9, 26,5 та 18%. Під цим кутом зору Донецька область виглядала більш «радянською» як за Крим, так і за решту переважно російськомовних регіонів сходу та півдня України, де, включно з Луганщиною, носії української культурної традиції перебували у відносній (на Миколаївщині — в абсолютній) більшості[1271]. Згідно з пізнішим дослідженням, проведеним на межі 2014 та 2015 років, для 97% респондентів на Донбасі були близькими російська мова і культура, а для 95% — Російська держава (зокрема, «дуже близькими» для себе їх визнали відповідно 60 і 53%)[1272].

Держави і народи, близькі за мовою та культурою, можуть бути мирними сусідами, але нерідко ця близькість підживлює конфлікти довкола національної ідентичності[1273]. Німецькомовні Австрія та Пруссія воювали в 1866 році за роль ядра майбутньої об’єднаної Німеччини; велика частина австрійців вітала об’єднання з Німецьким райхом у 1938 році, а їхня національна самосвідомість сформувалася лише після Другої світової війни. Україно-російська криза справляє дуже істотний вплив на формування нової української національної ідентичності, що відмежовує своїх носіїв від Росії, попри те, що значна частка українців і надалі залишатиметься російсько- або двомовною. Навесні 2015 року президент Петро Порошенко заявив, що російськомовними є майже дві третини українських військовослужбовців у зоні бойових дій[1274]. Це підтверджується і великою кількістю відеозаписів, доступних на YouTube та в інших соціальних мережах. На думку «кіборга» «Сєвєра», 80% українських військових на Донецькому летовищі та прилеглих позиціях були російськомовними.

Більшість російськомовних громадян України проявили себе як її патріоти, які виступають проти антиукраїнської політики Путіна щодо України. В Росії, де всіх українців, які підтримують Євромайдан та європейську інтеграцію, змальовують як «фашистів», здебільшого не можуть усвідомити того факту, що російські маріонетки та регулярні війська воюють на Донбасі проти російськомовних громадян України, і що спілкування російською мовою аж ніяк не є передумовою непатріотичного ставлення до України.

Станом на 2016 рік 60% українців називали своєю рідною мовою українську, 22% вважали рідними і українську, і російську, 15% — лише російську. Серед учасників АТО українську мову називали рідною 73%, російську — 6%, обидві мови — 19%. При цьому доволі часто мова, зазначена респондентом як рідна, та мова щоденного спілкування не сходяться[1275]. Як показав у своєму дослідженні Володимир Кулик, в Україні суб’єктивно визначена «рідна мова» є суттєвим маркером політичної ідентичності. Людина може послуговуватися у побуті російською мовою, але водночас називати рідною українську, що відображатиме її прихильність до України та української ідентичності. У 2014 році публічно задекларовані особою рідна мова та національна приналежність набагато більше за мову спілкування корелювали із громадсько-політичною позицією та вибором сторони в російсько-українському конфлікті[1276].

Наприкінці 2014 — на початку 2015 року 67% українців позитивно відповідали на питання про близькість їм російської мови та культури (до прикладу, щодо польської мови та культури аналогічним чином висловилися 19%). Цей показник формували не лише уподобання населення сходу і півдня країни: таку відповідь надавала абсолютна більшість опитаних на Буковині та Закарпатті (по 67%), у Києві та на Поділлі (по 65%), на Волині (53%)[1277]. Втім, прихильне ставлення до російської мови та культури ніяк не заважало жителям названих регіонів підтримувати Помаранчеву революцію та Євромайдан, а на виборах голосувати за націонал-демократичні політичні сили, що їх у Москві таврують як «фашистські» і русофобські.

В Україні, країні з найбільшою кількістю незалежних російськомовних медіа у світі, українці здебільшого не вважають найактуальнішим мовне питання, на якому помилково наголошував Річард Саква, аналізуючи причини україно-російської кризи[1278]. 82% мешканців переважно російськомовних регіонів півдня та сходу не відчувають, що російській мові в Україні загрожує небезпека. Загалом по Україні мізерні 1–2% громадян вважають статус російської мови пріоритетним питанням. Те саме упродовж останніх двох десятиліть підтвердили незліченні опитування, які засвідчили пріоритет соціально-економічних питань і для західних, і для східних областей, а надто для мешканців Донбасу. На запитання, чи змінилося становище у мовній сфері після Євромайдану, 65% українців у 2015 році відповіли, що нічого не сталося, а ще 10% зазначили, що її статус фактично поліпшився. Поза тим, 18% все ж вважали, що відбувається погіршення її становища і, без сумніву, серед цієї групи були прихильники сепаратизму й російського іредентизму на Донбасі та у Криму[1279].

Коли соціологи запитували мешканців Одеської області, чи вважають вони, що російськомовні громадяни після Євромайдану відчувають тиск або загрозу через їхню мову, лише 1% респондентів рішуче сказав «так», а ще 10% відповіли «до певної міри»; отож, маючи в сумі 11%, можна вважати, що цей показник залишається низьким. Якщо цю реакцію розподілити між етнічними групами, то не буде несподіванкою, що частка тих, для кого питання російської мови є причиною для тривоги, серед етнічних росіян (23%) вища, ніж серед етнічних українців (8%)[1280]. Для порівняння: в мирній Канаді загрозу для власної мови та культури в англомовному оточенні відчуває значно більший відсоток франкомовних громадян.

Вплив російської телепропаганди на події в Україні після Євромайдану був добре помітний на Донбасі: 40% опитаних на Донеччині та 30% на Луганщині вірили, що права російськомовних громадян в Україні утискаються, що контрастувало з відповідями в інших областях сходу й півдня. Водночас усього 5% жителів Донецької і 3,5% — Луганської області заявили, що такі утиски мали місце в їхніх власних регіонах[1281].

Українці не відчувають, що їхній патріотизм страждає від використання обох мов: лише 11% українців від 16 до 35 років розглядають російсько-українську двомовність як перешкоду для розвитку України[1282]. Водночас російська агресія спричинила зростання популярності української мови[1283]. Якби у 2015 році проводився всеукраїнський референдум щодо надання російській мові статусу державної, «за» проголосували б лише 33% громадян (зате на сході, включно з окупованою частиною Донбасу, та у південних регіонах материкової України таких було б 66 і 56% відповідно). При цьому трохи більше половини громадян України (52%) були готові погодитися на надання російській мові офіційного статусу на локальному рівні там, де цього бажає місцева громада[1284].

Російський напад на Україну вплинув на українську національну ідентичність у чотири різні способи. Відбулися (1) переформатування політичного спектру; (2) поширення української національної ідентичності із центру на схід і південь країни; (3) популяризація національної інтеграції України і (4) зростання патріотизму серед українців усіх поколінь. Ці зміни потребують детальнішого обговорення.

По-перше, проросійські та радянофільські Партія регіонів і Комуністична партія України втратили електоральну підтримку після їхнього розпаду та маргіналізації на парламентських та місцевих виборах 2014–2015 років (задовго до судової заборони діяльності КПУ наприкінці 2015 року). Після виборів до Верховної Ради у жовтні 2014 року Україна вперше отримала неформальну конституційну більшість депутатів (у складі як проурядових, так і опозиційних фракцій), що підтримує європейську інтеграцію, тоді як проросійська група у парламенті значно скоротилася. У 2015 році Верховна Рада офіційно визнала Російську Федерацію державою-агресором[1285].

По-друге, якщо наприкінці 1980-х років рушійною силою «перебудови» і здобуття незалежності були західні українці, а після Помаранчевої революції 2004 року українська етнічна та громадянська ідентичність поширилася на центральні області (у яких за десять років до цього, як і на сході, виборці проголосували за обрання президентом Леоніда Кучми), то нині вона здобула підтримку по всій країні, охоплюючи східні та південні регіони.

По-третє, агресія Росії сприяла національній інтеграції українців. Україномовні громадяни і до війни здебільшого ототожнювали себе з Україною, тоді як самоідентифікація російськомовного населення часто фокусувалася на регіонах і населених пунктах, де воно проживало. Починаючи з 2014 року серед російськомовних громадян відбувається зростання українського патріотизму, і вперше серед мешканців контрольованої Україною частини Донбасу виявилося більше тих, хто має українську, а не регіональну ідентичність[1286]. Громадянська ідентичність в Україні має сильну етнокультурну основу, але її розвиток є сумісним із використанням російської мови та достатньо інклюзивним для залучення її носіїв. Кетрін Воннер відзначає, що нормою в Україні стала така двомовність, за якої спілкування між людьми не вимагає переходу на мову співрозмовника чи то українську, чи то російську[1287].

По-четверте, в українському суспільстві у цілому спостерігається зміцнення патріотичних переконань (радше ніж етнічного націоналізму), яке зумовлене передусім громадянськими, а не етнічними, культурними чи мовними чинниками[1288]. Патріотами вважають себе 82% молодих українців, хоча регіональні розбіжності й далі помітні неозброєним оком: на заході країни таких нараховується 94%, у центрі — 89%, на півдні — 79%, а ось на сході — 56%[1289]. Серед представників усіх вікових груп пишаються тим, що вони громадяни України, 45,4% опитаних на Донбасі, 59,1% — в інших областях сходу, 65,4% — у південних регіонах материкової України (не пишаються цим відповідно 23,6, 17,7 та 12,1%)[1290].

Війна збільшила символічну підтримку українського націоналізму без збільшення виборчої підтримки націоналістичних партій. Націоналістичні лідери минулого, у тому числі суперечливий Степан Бандера, сприймаються як борці проти іноземного поневолення. Близько половини українців вважають, що з давніх часів їхні предки боролися за свободу від російського гніту (29% з цим не погоджуються). Націоналізм сприймається не як інструмент побудови української держави, а як невід’ємний супутник на шляху до національного визволення[1291].

Електоральна підтримка націоналізму в Україні залишається низькою. Політичні партії, що підтримували етнічний український націоналізм, такі як «Правий сектор» і «Свобода», здобули дуже низькі результати на трьох поспіль виборах, проведених у 2014–2015 роках. Більшість російськомовних українських громадян ототожнюють себе з Україною, а мова спілкування не є єдиним чи головним чинником, що визначає їхню ідентичність. Більшість українських євреїв російськомовні, але вони підтримували Євромайдан та підтримують Українську державу у війні з Росією. В Росії відбувається протилежний процес: експансія «русской» ідентичності за рахунок ідентичності «российской»[1292] (які співвідносяться між собою подібно до англійської та британської).

Українці у переважній більшості негативно ставляться до Російської держави та її лідера, але не до російського народу. Вони засуджують Путіна, стабільний антирейтинг якого перевищує 70%, Державну думу та російський уряд — і водночас 68% з-поміж них нейтрально або позитивно налаштовані до громадян Росії, тоді як негативне ставлення до останніх є уділом 23% українців[1293]. На запитання, представників яких соціальних груп вони не хотіли би бачити у найближчому оточенні, лише 9% молодих українців назвали росіян (переважна більшість, 62%, заявили, що належність людини до певної групи не є підставою для антипатії)[1294].

У квітні 2014 року немолодий водій київського таксі запитав автора цієї книги: «Чи буде війна?». Моя відповідь була ствердною, на що він відреагував кліше, типовим для представників старшого покоління: «Хіба брат може піти війною на брата?». За словами Дениса Гаврилова, який у 2014 році став помічником начальника штабу територіальної оборони Маріуполя, безліч мешканців його міста не були психологічно готові «прийняти той факт, що на нас нападе братній сусід»[1295]. У ті перші місяці війни багатьом довелося швидко гамувати шок від того, що робили озброєні «брати» з РФ. Співробітник військової розвідки України розповідав авторові, що влітку 2014 року він усе ще не вірив, що росіяни, які у нього на очах перетнули державний кордон, стрілятимуть в українців — аж доки не втратив двох людей зі свого підрозділу. Цей інцидент змусив військових під його керівництвом швидко призвичаїтися до нової реальності.

Так агресія Кремля підривала радянські стереотипи про «дружбу народів» та взаємини між українцями і росіянами. На початку 2016 року 63% українських громадян погоджувалися із твердженням про те, що Росія та Україна воюють між собою (щоправда, на Донбасі, включно з окупованою частиною Донеччини, але без окупованих районів Луганщини, таких було усього 8%, у решті областей сходу — 41%, на півдні, без Криму, — 45%; в самій РФ тоді ж аналогічну відповідь давали лише 25%)[1296]. У своїй книжці, що побачила світ за два роки після початку путінської агресії, тодішній глава президентської адміністрації Борис Ложкін написав: «Коли події на Донбасі лише починалися, військові та Національна гвардія не були готові стріляти у ворога. [...] Сьогодні наші бійці готові вбивати і вмирати за свою країну»[1297].

РЕКОНФІГУРАЦІЯ «СХОДУ» УКРАЇНИ

У 2015 році політолог Тетяна Журженко писала, що старий образ суто прорадянського і проросійського «сходу» неначе стиснувся до непідконтрольних Україні теренів Донбасу, тоді як Харків, Дніпро, Запоріжжя та Одеса перебувають у процесі переосмислення своєї ідентичності як українських міст. Пострадянська ностальгія серед їхніх мешканців поступово розвіюється перед лицем російського агресора, який видає себе за перевтілення СРСР[1298]. Окремі зміни ідентичності поступово відбувалися тут із 1991 року, особливо серед молоді, власників малого й середнього бізнесу та кваліфікованих фахівців, але після 2014 року цей процес значно прискорився.

До подій Революції гідності на сході та півдні України поставилися по-різному. Найбільше несприйняття вони викликали на Донбасі, де лише 12% населення висловлювалися на підтримку Євромайдану, тоді як 69% виступали проти нього. У цьому немає нічого дивного, адже обурені політикою Януковича учасники революції критикували «нашого хлопця» — Януковича. Порівняно високий рівень неприйняття Євромайдану спостерігався на Харківщині (55% — проти, 36% — за), а також у середній Наддніпрянщині (Запорізька та Дніпропетровська області), де погляди були більш поляризованими (47% — проти, 44% — за)[1299].

Значна частина тих, хто підтримав Євромайдан у південних і східних регіонах, стали військовими добровольцями в АТО або цивільними волонтерами. Чимало мешканців цих областей, особливо представники старшого покоління, виступили на захист громадянських прав та інтересів чи не вперше у своєму житті. Більшість жінок, які брали активну участь в ініціативах із підтримки військових, належали до людей середнього і пенсійного віку, для яких це був перший досвід волонтерства. У Києві, Полтаві, Харкові, Херсоні, Миколаєві та Одесі переважна більшість цивільних волонтерів, яких зустрічав автор книжки, — це російськомовні жінки. Серед молоді 49% українців надавали ту чи іншу підтримку армії та добровольчим батальйонам[1300]. Під впливом Євромайдану та російсько-української війни поширилося бачення особистості як носія громадянських прав.

Водночас українці з подвійною ідентичністю (російсько- або радянсько-українською) все більше поставали перед необхідністю визначитися, на чиєму вони боці. Журженко пише, що «епоха пострадянської неоднозначності та толерантності до розмитих ідентичностей і множинних лояльностей закінчилася»[1301]. Політика Росії супроти України, внаслідок якої з політичних процесів було вилучено велику кількість традиційно проросійських виборців у Криму та на Донбасі, стала каталізатором цього процесу[1302]. Упродовж перших трьох років війни Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України обмежила трансляцію 77 із 82 російських телеканалів в українських кабельних мережах, хоча вони залишаються доступними для власників супутникових антен та в інтернеті[1303]. За підсумками подій 2014 року 63% українців на сході і 43% — на півдні вважали, що російське телебачення поширює неправду про Україну[1304].

Ідентичності в Україні бувають «ситуативними й контекстуальними та можуть швидко змінюватися, особливо в умовах територіального відокремлення, зовнішньої агресії та військового конфлікту»[1305]. Мешканка Дніпра Наталія Зубченко пояснює: «Майдан посилив відчуття національної ідентичності». Харків’янин Володимир Оглоблин зауважив, що Євромайдан продемонстрував значну різницю між громадянами України та Росії, адже росіяни так і не змогли зрозуміти, що «українці на Майдані були готові померти за свою країну». Він вбачав причину в тому, що «ми [українці] духовно вільні. А росіяни — ні. Вони люблять повторювати, що Росія — це велична країна. А я їм завжди кажу, що вона зовсім не велична — просто велика [за розмірами]»[1306].

Аналіз, проведений Журженко, вказує на дві суттєві зміни, що сталися на «сході» України у порівнянні з довоєнними часами. По-перше, потреба у виборі «своєї» сторони конфлікту неминуче призводить до зменшення кількості осіб, які мають подвійну або множинну ідентичність. По-друге, люди тепер значно більше ототожнюють себе з Україною, ніж із регіоном, містом чи селом. В цілому по країні таких, відповідно, 57,5% і 29% , на сході 54% і 32%, а ось на півдні ці показники майже рівні: 45 і 42,5%. Локальна та регіональна ідентичності у більшості східних областей не набагато сильніші, ніж у західних чи центральних, де її визначають як основну 23–24% населення. Донбас вирізнявся з-поміж інших теренів на сході, адже тут відносна більшість людей (45,5%), станом на середину 2015 року, пов’язувала себе зі своїм регіоном чи населеним пунктом при 39%, що ототожнювали себе передусім з Україною[1307].

Журженко зазначає, що Донбас «виявився крайнім випадком» з-поміж інших російськомовних регіонів материкової України. Протягом років усі ці регіони жили в атмосфері, коли «риторика Кремля більш-менш збігалася з політикою ідентичностей Партії регіонів», яка активно доклалася до формування антизахідного проекту «російського світу». Партію регіонів, зі свого боку, підтримували КПУ, Прогресивна соціалістична партія, спілки ветеранів радянської армії, російські козаки та російські православні братства, котрі «створили гетерогенне, але активне, ба навіть агресивне середовище. У 2014 році воно стало підґрунтям для проросійського сепаратизму»[1308].

СПЕЦИФІКА ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ НА ДОНБАСІ

Низка особливостей громадської думки на Донбасі[1309], взятих у комплексі, вирізняли його на тлі інших, у тому числі сусідніх з ним, українських регіонів:

• Показник позитивного ставлення до проголошення незалежності України на Донбасі (40%) був нижчим, ніж в інших регіонах.

• Тут сформувалася «негативна ідентичність», в основі якої лежало протиставлення свого регіону «Києву» й «Галичині». Вона культивувалася Партією регіонів під час її виборчих кампаній, скерованих проти прозахідних політичних сил.

• Популярний міф стверджував, що промисловий Донбас «годує» решту України.

• З радянських часів тут збереглися підживлювані російською та місцевою пропагандою антиамериканські настрої та фобія перед «агресивним блоком НАТО».

• Прагнення оборонити від гіпотетичних загроз російську мову та культуру, а водночас радянські цінності та символи (скажімо, пам’ятники Леніну), налаштувало місцеве населення проти «націоналістичного» Києва та Євромайдану.

• Почуття неприязні до Києва трансформувалося тут в «антифашистську» й «антинаціоналістичну» риторику.

• Поза окупованим Кримом Донбас мав найвищий в Україні відсоток населення, що вважало перемогу Радянського Союзу над нацистською Німеччиною найважливішою подією в історії (96%), що поєднувалося із глибоко вкоріненою ворожістю до українського націоналізму й до спроб вшанування його лідерів та організацій.

• До історичних подій, що викликають позитивне ставлення, більшість (55%) мешканців краю відносили заснування Російської імперії.

• Донбас має меншу кількість релігійних громад і парафіян, ніж західні та центральні області України. Історична іронія полягає в тому, що найбільша частка парафій Московського патріархату в Україні була розташована в україномовних (і знаних як «помаранчеві» після виборів 2004 року) регіонах. До 2014 року релігійний вакуум, успадкований від десятиліть радянського державного атеїзму, на Донбасі заповнювали головно протестантські церкви.

Ставлення громадської думки до розпаду СРСР є досить промовистим показником ностальгії за радянським минулим та барометром проросійських настроїв в Україні. Найвищі показники негативного сприйняття подій 1991 року демонстрували Донбас (70%), Харківська область (52%) та середня Наддніпрянщина (49%). Ці цифри відобразили суттєву відмінність між областями сходу: на Донбасі лише 12% опитаних позитивно оцінювали розпад СРСР, тоді як на Харківщині — 31%, а на Дніпропетровщині й Запоріжжі — 39%[1310]. Нижчий рівень ностальгії за радянським минулим та вищий рівень українського патріотизму серед місцевого населення сприяли провалу планів проросійських заколотників і перемозі проукраїнських сил у Харкові та Дніпрі (тоді Дніпропетровськ) навесні 2014 року. В цих областях мова не ставала на заваді взаєморозумінню, адже російськомовні українці переважали і серед проросійських, і серед проукраїнських учасників революції. Усі представники одеських підрозділів самооборони, з якими автор книги спілкувався у червні 2015 року, були російськомовними.

НЕСТІЙКІ ОБЛАСТІ: ОДЕЩИНА ТА ХАРКІВЩИНА

Політична культура населення Одеси та Харкова істотно відрізнялася від донецької, позаяк серед одеситів та харків’ян переважали студенти та представники малого і середнього бізнесу, а серед мешканців Донбасу — робітничий клас. В Одесі завжди спостерігався високий рівень політичної апатії, а політичні партії залишалися слабкими, адже більшість людей цікавилися пошуками можливостей для заробітку. Економіка та бізнес домінували над одеською політикою, а проросійські групи зіштовхнулися із труднощами при спробі мобілізувати своїх прихильників, особливо після сутичок 2 травня 2014 року між проросійськими та проукраїнськими силами. Завдяки численним кав’ярням, ресторанам і нічному життю Одеса більше нагадує Київ та Львів, а не міста Донбасу, де мешканці, як і за радянських часів, зазвичай зустрічалися вдома чи у приватному секторі. Представники робітничого класу Донбасу не часто виїжджали за межі свого міста чи регіону, а якщо й подорожували, то майже завжди до Росії[1311]. В Одесі все було зовсім інакше: «Ми, одесити, краще обізнані, завдяки морякам і торгівлі у нас здавна був зв’язок зі світом, — говорив шахіст-гросмейстер і член оргкомітету одеського Євромайдану Михайло Голубєв. — Ми “інтернаціональні”, ліберальні за духом і орієнтовані на бізнес»[1312].

Конфлікт в Одесі, яка розташована значно далі від російського кордону, початково здавався менш помітним, ніж харківський. Однак під час подій 2 травня 2014 року в Одесі загинуло 48 осіб. З Росії до Одеси прибуло значно менше «політичних туристів», ніж до Харкова, але частина провокаторів і зброї потрапила до міста із придністровського регіону Молдови, де триває заморожений конфлікт (це підтвердила автору професор Одеського національного університету Ольга Брусиловська, яка у квітні-травні 2014 року бачила у наметовому містечку російських маріонеток перед Будинком профспілок автомобілі з придністровськими номерами). Сепаратизм підтримувала також частина болгарського населення півдня Одещини, яка традиційно голосувала за Партію регіонів та КПУ. Ключове значення для перебігу протистояння як у Харкові, так і в Одесі відіграли мобілізація російськомовних українських патріотів, вірність Україні основної частини місцевих сил безпеки, а також позиція місцевих політичних та бізнес-еліт.

Попри ці перепони, Росія намагалася проголосити тут «Одеську народну республіку» («ОНР»). Аудіозаписи розмов радника Путіна Сєрґєя Ґлазьєва та розслідування, проведене журналістами одеського телеканалу «Думская ТВ», свідчать про зв’язки Москви з місцевими російськими націоналістами та неонацистами, які утворили наприкінці лютого 2014 року «одеську дружину». «Одеська дружина» на чолі з Денисом Яцюком розпочала бійню 2 травня розстрілом проукраїнських учасників маршу. Іншою активною організацією в Одесі стала Спілка православних громадян України. Ґлазьєв та «глава» окупаційної адміністрації Криму Сергій Аксьонов обіцяли одеським російським націоналістам, що до Одеси прибудуть російські «зелені чоловічки», якщо органи місцевої влади та самоврядування засудять український уряд, що постав після Євромайдану, а потім проголосять «ОНР» і попросять Росію про допомогу[1313]. Але московські плани зазнали поразки, оскільки на протидію їхній реалізації мобілізувалися місцеві українські патріоти, а Одеська обласна рада ухвалила рішення про засудження російської агресії.

З огляду на висновки експертів Ради Європи, чотири з п’яти випадків займання полум’я в одеському Будинку профспілок 2 травня 2014 року спричинили російські націоналісти, оскільки «загоряння в осередках, окрім першого [у фойє], сталося внаслідок підпалу особами, які знаходились на момент загоряння всередині приміщення». Вогонь охопив усю будівлю після того, як у барикаду біля головного входу влучило кілька «коктейлів Молотова», що летіли з обох боків[1314].

Таблиця 6.

Одеський конфлікт 2 травня 2014 року: хронологія подій [1315]

Документальний фільм «2 травня: Без міфів», на якому ґрунтується ця хронологія, є об’єктивним зображенням сутичок, що відбулися в Одесі. Його створено на підставі 257 інтерв’ю з очевидцями (місцевими активістами з обох сторін, журналістами, ветеранами силових органів та діючими правоохоронцями), відеозаписів, випробувань пожежної техніки, дослідження території навколо Будівлі профспілок та аналізу матеріалів кримінальної справи із хронологічно деталізованими подіями. Ключовими свідками, в яких брали інтерв’ю, стали голова одеської майданівської «самооборони» Віталій Свічинський і його заступник Віталій Кожухар, сотник «самооборони» Віталій Устименко, лідер одеського проросійського табору Сергій Рудич, перший комендант проросійського наметового містечка на Куликовому полі Сергій Дмитрієв, антимайданівці Олександр Герасимов та Артем Давидченко.

Тим часом виклад цих же подій у книзі Річарда Сакви не спирається на жодні українські джерела чи то інтерв’ю з безпосередніми учасниками та свідками подій, чи висновки одеських неурядових організацій та журналістів або численні доповіді Харківської правозахисної групи. Натомість за основне джерело йому править сповнена упереджень «Біла книга» МЗС Росії про дискримінацію російської мови в Україні; іншим джерелом інформації слугує для нього британський таблоїд “Daily Mail”, на який заборонено посилатися у Вікіпедії як на ненадійне джерело[1316]. Саква описує протистояння в Одесі, використовуючи навантажений негативними конотаціями термін «націоналісти» лише стосовно української сторони. Посилаючись на «Білу книгу», Саква змальовує їх як зловісних монстрів, які нібито «били протестуючих кийками та ножами», додаючи, що антимайданівців «ґвалтували та вбивали до того, як зайнялася пожежа». Тих, хто стрибав з вікон палаючого будинку, у його описі «забивали до смерті» з вигуками «Слава Україні!» та «Смерть ворогам!». При цьому він не згадує ані про те, що російські націоналісти використовували вогнепальну зброю як до, так і після того, як увійшли до Будинку профспілок, ані про те, що «коктейлі Молотова» летіли з обох боків, ані про мужність і порядність тих активістів Євромайдану, які допомагали опонентам врятуватися з палаючої будівлі. Саква пише, що було вбито не сорок вісім, а «кількасот» людей, нічим не підкріплюючи це голослівне перебільшення. Його опис трагедії в Одесі цілковито слідує в руслі гібридної воєнної пропаганди Путіна, не сумісної з цілями аналізу україно-російської кризи.

2 травня 2014 року в Одесі відбулася спланована провокація невеликої групи російських націоналістів та антимайданівців, які розбурхали пристрасті беззбройних проукраїнських учасників мирного маршу[1317]. Останні складалися із прихильників Євромайдану та уболівальників одеського «Чорноморця» і харківського «Металіста», які того дня мали брати участь у футбольному матчі, та чисельно переважали проросійську меншість. Загалом загинуло 48 людей: 6 — від вогнепальних поранень, 34 — від отруєння димом та від опіків, 8 — від того, що вистрибнули з вікна й забилися на смерть. Відеоматеріали чітко показують, як проросійські зловмисники стріляли у футбольних фанів, сховавшись за спинами працівників міліції[1318]. Організатори розраховували, що виконавці провокації зможуть безпечно відступили до своєї бази в Будинку профспілок[1319]. І проукраїнські, і проросійські прихильники кидали одне в одного «коктейлі Молотова», тому неможливо встановити, хто безпосередньо винен у виникненні пожежі. У підсумку рішення проросійських активістів забарикадуватися всередині будівлі разом із бензиновим генератором було фатальною помилкою. Жодних доказів умисного підпалу будівлі проукраїнськими активістами, твердження про який стало наріжним каменем російської пропаганди, немає[1320].

Кілька питань залишаються без відповіді:

• Хто прийняв рішення внести до будівлі бензиновий генератор, який сприяв збільшенню полум’я та швидшому розповсюдженню вогню й отруйних випарів, від яких померло 36 із 48 жертв?

• Хто заздалегідь повідомив російських телевізійників про те, що в одеському Будинку профспілок цього дня відбудуться події, які потребуватимуть зйомки?

• Чи звільнення міліцією більшості проросійських зловмисників свідчить про те, що сама провокація стала можливою завдяки змові між окремими проросійськими силовиками, російською розвідкою та активістами Антимайдану?

Знайти відповіді на ці та інші питання навряд чи вдасться, адже від дня трагедії минуло надто багато часу, впродовж якого українська влада не провела ретельного розслідування. Відсутність такого розслідування засудила Міжнародна дорадча група Ради Європи, але, на жаль, це не єдиний приклад бездіяльності правоохоронної системи держави: за роки, що минули після Євромайдану, жодного політичного діяча чи міліціонера з підрозділу «Беркут» не було засуджено до позбавлення волі за вбивства та насильство проти учасників протестів у Києві[1321]. Генеральна прокуратура України вміло приховала скоєні злочини та захистила інтереси правлячих еліт, однак не спромоглася вчинити по справедливості, як того вимагали українці під час двох демократичних революцій[1322].

Коли йдеться про день 2 травня в Одесі, що переріс у криваві сутички, відповідальність на себе мали б узяти проросійські угруповання, які за потурання міліції почали стріляти у мирних фанів та інших учасників проукраїнського маршу[1323]. Тим часом Москва і пропутінські інтелектуали на кшталт Сакви політизували цю трагедію, без огляду на факти перетворивши її на масове вбивство, буцімто організоване і вчинене українськими націоналістами.

На Одещині та Харківщині підтримка ідей відокремлення від України становила від 10% до 15%, тобто істотно менше, ніж на Донбасі. В обох областях існувала чимала проукраїнська патріотична більшість, і ключові силові підрозділи залишалися вірними Києву. Харків, розташований лише за 38 км від російського кордону, пережив наплив так званих «політичних туристів», які співпрацювали з «Оплотом», аби захопити будівлю облдержадміністрації. Проте завдяки оперативному втручанню Києва та залученню спецназу з інших регіонів України ОДА вдалося звільнити від них; 70 (із близько трьох сотень) з них було затримано. Під час протистояння у Харкові стався кумедний епізод: «політичні туристи» мали настільки мізерні знання про місто, що, пішовши на штурм міськради, насправді «захопили» будівлю Театру опери та балету. Схожа недолуга ситуація трапилася і в Луганську.

Міський голова Харкова Геннадій Кернес, який був твердим прихильником Януковича та Партії регіонів, певний час загравав із сепаратистами за посередництва «Оплоту», що виконував роль організованого злочинного угруповання для захисту його бізнес-інтересів. Кернес розпочав свою кар’єру в 1990-х роках із напівкримінального світу і «чорного ринку» Харкова, тож, потрапивши до муніципальної політики, не гребував допомогою сумнівних угруповань молодиків у спортивному вбранні. Кернеса обрали міським головою відносною більшістю голосів (30,09%) на виборах 2010 року, в ході яких застосовувалися фальсифікації. Після перемоги Кернеса його головний суперник Арсен Аваков (на той час голова обласного осередку партії «Батьківщина», який, за офіційними даними, набрав на виборах 29,46%) мусив виїхати за кордон. У березні 2014 року стосунки Кернеса з його колишніми союзниками стали напруженими після того, як він дозволив уникнути відповідальності членам «Правого сектора», підозрюваним у вбивстві двох членів «Оплоту» — міський голова дозволив їм втекти, сподіваючись, що це ослабить напруження. Наприкінці квітня на життя Кернеса було скоєно замах, однак він вижив. Сам Кернес пізніше оголосив винним у злочині Авакова, хоча більш імовірною видається версія про причетність до нього бойовиків «Оплоту».

У квітні 2014 року ситуація в місті почала змінюватися на користь проукраїнських груп. Як зауважував журналіст Денис Казанський, «сепаратисти в Харкові — невеликі нелегальні угруповання, які не мають реальної сили та масової підтримки людей»[1324]. Вирішальну роль у перемозі над російськими посіпаками відіграла активна позиція молоді Харкова, зокрема «ультрас» — футбольних фанів, у середовищі яких, зокрема, зародилася і стала популярною пісня, що безсоромно ганьбила Путіна[1325]. Ці молоді фани відрізнялися від типових учасників Євромайдану, оскільки не боялися силового протистояння із проросійськими зловмисниками та міліцією. Уболівальники, студенти, а пізніше українські націоналісти з батальйону «Азов» (на чолі з харків’янином Андрієм Білецьким) об’єдналися із проукраїнськи налаштованими людьми різного віку, щоб вийти на вулиці міста й виступити проти російських націоналістів. У кожному районі міста утворилися підрозділи самооборони, до яких увійшли військові у відставці, — чимало з них пізніше приєдналися до добровольчих батальйонів у зоні АТО. У травні 2014 року проукраїнські групи в Одесі та в інших ключових містах на сході та півдні України також вийшли на передній план, витіснивши з публічного простору проросійські «Оплот», «Родину», «Російський блок» та сталіністську «Боротьбу» і змусивши їх піти у підпілля або втекти на окуповану частину Донбасу.

Агресивна поведінка проросійських зловмисників та угруповань, чимало з яких фінансувалися з РФ і готувалися російською розвідкою[1326], ставали «дедалі більш несумісними з поміркованою, обережною, виваженою позицією Харкова»[1327]. Освічені та заможні харків’яни, які творять інтелектуальний капітал східної України, вважали проросійських активістів і «політичних туристів» безробітними й неосвіченими маргіналами. Харків’яни середнього класу позитивно сприймали Євромайдан, що сприяло зростанню українського патріотизму. Багато з них переживали емоційне патріотичне піднесення вперше у житті. Харків’янки Тетяна Павлова та Олена Татарова зізнавалися у 2014 році, що останнім часом гімн України, навіть почутий удома по телевізору, викликає бажання підвестися і підспівувати: «Серце завмирає, мені перехоплює подих, і мурашки по спині бігають». Обидві сказали, що до подій Євромайдану та війни вони не відчували таких емоцій[1328].

«РОСІЙСЬКІ БРАТИ» ПЕРЕСТАЛИ БУТИ «БРАТАМИ»

Подібні трансформації ідентичностей спостерігаються на усіх східних і південних обширах України, включно з непідконтрольними територіями. У листі з окупованого Донецька етнічний росіянин, який підписався як Віктор Аланов, розповідав, що переживає сильніші почуття, ніж колись раніше, коли виїжджає на звільнені території й бачить українські прапори та українських військових[1329]. На думку британського соціального психолога Майкла Білліґа, ставлення до прапорів характеризується «банальним націоналізмом»[1330]: ми сприймаємо їх як належне, коли бачимо їх щодня, і часом просто ігноруємо, однак прапори стають символічно важливими, коли ідентичність змінюється або зазнає утисків з боку зовнішньої загрози. Олексій Рябчин, український економіст і політик із Донбасу, який має російське етнічне коріння, сказав: «Росіянин у мені помер 1 березня [2014 року], коли я побачив, як російська Дума дозволила Путіну ввести війська в Україну: це був найтяжчий удар, якого я будь-коли зазнавав»[1331]. Російськомовний український військовий, який раніше приязно ставився до росіян, був іще категоричнішим: «Я більше не хочу. Росіяни — це збіговисько найманців і горлорізів. Вони прийшли до України, а не ми до них»[1332].

До початку «російської весни» уже згаданий донеччанин Віктор Аланов сприймав Україну «як даність». Він «ніколи не відчував жодного хвилювання, коли бачив державні прапори, не дуже-то любив гімн і вже точно ніколи не любив націоналістів». Але у березні 2014 року настав «час кричущого маразму та сюрреалізму», коли самозвані російські «“захисники Донбасу” [...] стали під псевдоантифашистськими гаслами нападати на мирні мітинги донбасівців — прихильників єдиної України». Згадуючи про їхні заклики застосувати проти беззбройних опонентів «хірургічні інструменти для лікування українства», він запитував: «Хіба це не фашизм?». Тисячі донеччан, які зібралися на підтримку територіальної цілісності України, зазнали підступного нападу, писав він, — їх били, калічили, а активіста Дмитра Чернявського ножем зарізали на смерть. Агресивні «антифашисти» принесли на Донбас «справжній російський націоналізм, та ще й з монархічними “прибамбасами” і махровим несприйняттям усього прогресивного у світі»[1333].

Після здобуття Україною незалежності уродженець Донбасу Костянтин Морозов, який став її першим міністром оборони, та колишній дніпропетровський «червоний директор» Леонід Кучма, якого буде обрано президентом, перевизначили себе як українців, хоча до того вони ідентифікували себе як росіяни. За радянських часів російська самоідентифікація заохочувалася і на сімейному, і на суспільному рівнях. Журналіст Пітер Померанцев простежив історії українців, чия ідентичність змінилися у критичні періоди сучасної української історії. Самому Померанцеву було лише дев’ять місяців, коли його родина емігрувала з радянської України, і в ній ніколи не ототожнювали себе з українським національно-визвольним рухом. Його батьки були російськомовними і виховували сина на російській літературі, тож у Лондоні його вважали «росіянином». Але Євромайдан став поштовхом для зміни його ідентичності. Він пише: «Я раптом дуже гостро відчув, що моя мати була з Києва, що мій батько виріс у Чернівцях, що мої бабусі та дідусі були родом з Одеси та Харкова». Було дивно «відчувати себе українцем», і «фізичне відчуття, коли я це вимовляю, настільки революційне, немов у роті з’явилося друге піднебіння»[1334].

Етнічний українець Олександр голосував проти незалежності України у 1991 році та був учасником російських націоналістичних угруповань, у складі яких брав участь у жорстоких нападах на «українських націоналістів» у Харкові. Попри все це, він вступив до українського добровольчого батальйону, пояснюючи це так: «Мої переконання цілком змінилися під час Революції гідності: приїхав до Києва битися з бандерівцями, але коли на власні очі побачив, що тут відбувалося, став по цей бік барикад»[1335].

Багато українців зі змішаних родин зробили вибір на користь України, а деякі з них пішли захищати її зі зброєю в руках. Сергій Галян, чий батько мешкає в Росії та є полковником російської армії, був одним із «кіборгів» і брав участь в обороні Донецького летовища[1336]. Актор Андрій Романій усе своє життя до війни прожив у Донецьку, його батько — українець, а родина його матері має російське та єврейське походження. Андрій вважав себе «радянською людиною», іншими словами, був типовим мешканцем Донбасу, який до 2013 року поєднував у собі різні ідентичності. У школі він «принципово» не навчався української мови, плекав радянські міфи і не відчував ентузіазму від проголошення незалежності України у 1991 році. Після переїзду до Києва зі статусом внутрішньо переміщеної особи він заходився читати про українську історію та культуру, і його ставлення до України змінилося на щиро патріотичне[1337].

Після повернення дому російські найманці, які воювали на Луганщині, визнавали, що «місцеве населення називає нас окупантами». Владімір Єфімов, який привів сюди понад сотню добровольців з Росії, був розчарований прохолодним прийомом, що чекав на нього в Луганській області: люди, яких вони нібито мали захистити від «фашистів» та НАТО, були їм не раді[1338]. На півночі Луганської області більшість україномовних селян так само погано ставилася до російських маріонеток.

Під час конфліктів неминуче відбувається переосмислення власної ідентичності, особливо серед молоді. В Україні у деяких випадках це призводило до розколу сім’ї на два табори, де одні й далі виступали проти Євромайдану, а інші ставали його прихильниками[1339]. Серед представників старшого покоління, а також людей, які здобули обмежену освіту та не мали можливості подорожувати Україною або поїхати за кордон, ностальгія за СРСР найбільш поширена. Вони найчастіше не бачили різниці між українською та російською культурами, найбільше виступали проти руйнування радянських пам’ятників, підтримували долучення України до «російського світу» і співчували кремлівським маріонеткам[1340]. На противагу цьому, молоді українці, які подорожували або прагнуть подорожувати у майбутньому, позитивно ставляться до союзу з Європою, за якою вони бачать майбутнє, тоді як СРСР, Росію та в окремих випадках своїх батьків ці молоді люди пов’язують із минулим. Серед країн, де вони хотіли б навчатися, 43% молодь віддає перевагу Великій Британії, 38% — США та 33% — Німеччині, за ними йдуть Польща (26%) та Канада (25%); Росія не користується популярністю (лише 5%)[1341]. Молоді українці оптимістично налаштовані щодо майбутнього, вони називають себе українськими патріотами в усіх областях України. 58% молодих українців вважають демократію кращою за диктатуру, хоча доволі значні 26% згодні з тим, що в деяких випадках диктатура може бути дієвішою за демократію[1342]. Українська молодь вважає, що демократичній державі необхідна наявність політичної опозиції, а громадяни мають право висловлювати свою думку через протести та повинні бути толерантними до інших груп[1343].

Молоді люди, які брали участь у Євромайдані та належать до громадянського суспільства, а також військові добровольці пережили зміцнення своєї української ідентичності та патріотизму. Одним із проявів цього процесу стало збільшення вживання української мови як показник політичної самоідентифікації та опозиції до путінської агресії. Одна з активісток Революції гідності розповідала: «Раніше мій молодший брат і всі його друзі розмовляли російською. Для них це було нормою. Вони дивилися російські фільми, читали російські журнали [...]. Зараз вони прокидаються і усвідомлюють, що це зовсім не є нормальним — відмовлятися від своєї мови, якою всі вони добре володіють, на користь іноземної». Вона продовжувала: «Раніше говорити російською було круто. Зараз круто говорити українською»[1344]. Порівняно із 2006 роком кількість українців, які називали рідною мовою російську, скоротилася удвічі — із майже 31% до 15%, водночас кількість тих, хто вважає рідною українську, зросла із 52% до 60%[1345].

Більшість українців є патріотами, а не етнічними націоналістами. Вони розмежовують російських політичних лідерів та громадян Росії, а в авторитетних українських ЗМІ відсутня пропаганда ксенофобії щодо росіян. Ситуація виглядає зовсім інакше в авторитарній Росії, де держава мобілізувала телебачення на поширення ненависті до «українських фашистів» та «бандерівців», яких нібито фінансує НАТО та Захід. Результатом цієї токсичної пропаганди стало те, що з часів обрання президентом Віктора Ющенка кількість росіян, які позитивно ставляться до України, зменшилася з 66% до 35%, тоді як негативне ставлення, що його мали 26%, охопило майже половину населення Росії.

Тим часом, попри напад російських військ на Грузію влітку 2008 року, величезна більшість українців продовжувала ставитися до Росії позитивно. У 2011–2012 роках таких нараховувалося 83%, однак до кінця 2014 року їхня частка зменшилася понад удвічі, до 37%. Окрім того, загальнонаціональний показник негативного ставлення до Росії вперше сягнув 47%[1346]. У 2015 році частка українців, які прохолодно і дуже холодно ставилися до Росії, зросла до 51%, тоді як лише 16% все ще зберігали до неї тепле та дуже тепле ставлення[1347].

Лише 9% громадян України розцінювали дії Росії у Криму як виправдані та правомірні, а 63% українців визначали їх як незаконне вторгнення та окупацію української території. Виданий у березні 2014 року Державною думою дозвіл на введення російських військ до України «для захисту російськомовного населення» ретроспективно, станом на вересень 2016 року, негативно сприймали 92% українців[1348]. Наприкінці 2015 року 73% українців негативно ставилися до президента Путіна, 69% — до Держдуми та уряду РФ; на Донбасі антипатію до Путіна відчували 41,6% опитаних, які становили відносну більшість, симпатію — удвічі менше (18,5%). При цьому навіть у західних регіонах показник негативного ставлення до громадян РФ трохи перевищував третину респондентів, а в цілому по країні симпатія до росіян (майже 30%) виявилася сильнішою за антипатію (23%)[1349].

І все ж носіями цієї симпатії тепер були набагато менше громадян України, ніж це було навесні 2014 року (45%)[1350]. Стара радянська картина світу, де росіяни були «братами» українців, розсипалася в головах сотень тисяч людей, адже, як сказав мені у 2015 році захисник Донецького летовища, «брати не захоплюють вашої землі і не чинять як вороги та агресори»[1351]. Інший «кіборг», Юрій Сова, пояснив на суржику: «Да, я хотів воювать. [...] Я хотів воювать за своїх родних, блізкіх і за свою рідну Україну»[1352].

Принципові зміни національної ідентичності українців впливають на їхні зовнішньополітичні орієнтації. Тоді як багато росіян вважають Україну ворожою, русофобською, «фашистською» запроданкою західних країн, українці відчувають гостре почуття несправедливості та говорять про зраду з боку російських політиків. Переважна більшість громадян України незадоволені тим, що Росія відмовляється сприймати Україну як суверенну державу і прагнуть дистанціюватися від сфери російського впливу. Відчуття того, наскільки великою є ця дистанція, особливо після Революції гідності та окупації Росією Криму, відобразила українська поетеса Анастасія Дмитрук у написаному російською мовою в березні 2014 року вірші «Никогда мы не будем братьями» («Ніколи ми не будемо братами»). Відео, в якому Дмитрук читає цей вірш, та кліп на пісню, створену на його основі, за чотири з половиною роки разом набрали понад 15 мли. переглядів на YouTube[1353].

Справді, російська агресія проти України призвела до всеохоплюючого протистояння між країнами, які ще недавно було прийнято називати «братніми». Анексія Криму, гібридна війна та ворожі дії РФ у сфері економіки, фінансів та енергетики зумовили початок фундаментальної переоцінки ставлення до Росії з боку українців та реконфігурацію української ідентичності. Передача Криму Україні саме у 1954 році — на тлі святкування трьохсотлітнього ювілею Переяславської ради, проголошеної в радянській пропаганді актом «возз’єднання двох братніх народів» — мала символічне значення. Загарбання Криму Путіним нівелювало цей символізм і підірвало основу міфу про споконвічну російсько-українську спорідненість та дружбу.

ЗМІНА ПОГЛЯДІВ НА ІСТОРІЮ, РЕЛІГІЮ ТА ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ УКРАЇНИ

В Україні російське православ’я опинилося в незворотному занепаді, що має першочергове значення для майбутнього усього Московського патріархату. Напередодні розпаду СРСР шість із 12 тисяч парафій Російської православної церкви розташовувалися в Українській РСР (із них дві третини — в її західних і центральних областях), натомість на територію РРФСР припадала лише чверть парафій. Станом на 2018 рік до вірних Української православної церкви Київського патріархату відносили себе 29% усіх опитаних громадян, до вірних Української православної церкви Московського патріархату — 13%[1354]. Попри це, до початку російсько-української війни УПЦ МП номінально зберігала в Україні першість за кількістю парафій (12 тис.), тоді як УПЦ КП мала лише 4 тис., а Українська автокефальна православна церква — 1 тис. Взяті сумарно, 17 тис. православних громад України дорівнювали половині кількості парафій РПЦ в самій Росії (35 тис.).

Показники кількості релігійних громад не дають повноцінного уявлення про стрімкі зміни в релігійному ландшафті України. Частка вірних, які пов’язували себе з Московським патріархатом, серед усього населення, що на початку 2000-х складала 24%, скоротилася на тринадцять процентних пунктів, тоді як вірних Київського патріархату (за власним визначенням) за цей же час стало більше на 14%, тобто практично у два рази. Ці зміни розпочалися за президентства Януковича, але вони прискорилися починаючи з 2014 року. «З огляду на часові межі, на які припадає різка зміна ставлення українських громадян до Предстоятеля РПЦ, — відзначають експерти Центру Разумкова, — можна стверджувати: головним чинником падіння довіри до нього є відкрита підтримка Московським патріархатом та особисто Патріархом агресивних дій РФ стосовно України»[1355]. Найвищий рівень недовіри до кліриків в Україні висловлюють до російських православних релігійних лідерів, натомість предстоятель УПЦ КП Філарет користувався найбільшою популярністю з-поміж інших церковних лідерів в усіх областях України[1356]. У містах Донбасу, Слов’янську та Краматорську, тимчасово окупованих росіянами та російськими маріонетками навесні — на початку літа 2014 року, УПЦ КП здобувала підтримку щораз більшої кількості православних віруючих, які залишали парафії РПЦ та виступали на підтримку української автокефалії[1357]. Існує велика імовірність того, що по всій Україні Московський патріархат втратить більшість зі своїх 12 тис. громад на користь об’єднаної помісної Православної церкви України.

Українське православне духовенство та миряни добивалися автокефалії своєї церкви з часів розпаду СРСР, коли уродженець Донбасу, київський митрополит Філарет порвав із РПЦ та проголосив створення Київського патріархату. Ще до цього, 1990 року, РПЦ надала формальну автономію своєму українському екзархатові, перейменувавши його на УПЦ МП, насправді зберігаючи за собою останнє слово у її справах. З моменту російської анексії Криму та агресії на сході України духовенство РПЦ не дотримувалося нейтралітету. Під час засідання Верховної Ради підпорядкований Москві київський митрополит Онуфрій та його оточення відмовилися підвестися на знак пошани до пам’яті українських воїнів, які загинули на Донбасі[1358].

Президент Петро Порошенко, який, як і багато українців, раніше був вірним УПЦ МП, виявився успішнішим за своїх попередників, Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка, які підтримували надання автокефалії українській церкві. Леонід Кучма під час свого президентства намагався зберігати демонстративну рівновіддаленість від двох найбільших православних церков країни, натомість Віктор Янукович відкрито підтримував РПЦ. Порошенко застосував легалістичний підхід до здобуття автокефалії, не залишивши Московському патріархатові значного простору для маневру. На вирішення цього питання вплинуло і те, що Кремль переграв сам себе, організовуючи політичні інтриги на Балканах. Слідом за провалом кремлівських планів насильницького путчу в Чорногорії, що мали на меті зупинити її приєднання до НАТО, агентів російської розвідки депортували із Греції, де вони намагалися перешкодити домовленостям цієї країни з Македонією, які також відкривали перед останньою шлях європейської та євроатлантичної інтеграції.

Восени 2018 року розпочалася фінальна стадія становлення автокефальної церкви в Україні. Вселенський патріархат визнав неканонічними претензії РПЦ на територію України, що тривали з кінця XVII століття, і санкціонував проведення об’єднавчого Помісного собору українських православних церков. Цей собор, що відбувся 15 грудня 2018 року, проголосив створення єдиної Православної церкви України.

Надання українській православній церкві автокефалії має два головні аспекти. Перший стосується української національної ідентичності: створення об’єднаної та самостійної церкви зміцнить український патріотизм та сприятиме національній консолідації, стимулюючи остаточний світоглядний розрив з Росією та ідентифікацію з Європою. Російські націоналісти в Радянському Союзі та РФ апелювали до прийняття християнства київським князем Володимиром 988 року, аргументуючи претензії на спадщину Київської Русі як «першої російської держави». Вони вірили в те, що Київська Русь була «колискою трьох братніх слов’янських народів», які з часу своєї появи на історичній арені тільки й мріяли про «возз’єднання» єдиної держави на чолі з російським правителем. Українців, які не приймали союзу з Росією, вони вважали іноземними агентами.

Другий аспект цього процесу лежить у сфері геополітики. Якщо РПЦ, подібно до інших інститутів путінського режиму, є ксенофобською та антизахідною, нова автокефальна українська церква буде орієнтована на Європу. Починаючи з 2014 року відбувається поступовий крах інструментів російської «м’якої сили» в Україні. Російська модель розвитку має підтримку менше 1% української молоді, тоді як понад 70% усіх опитаних (зокрема 56% російськомовних громадян) ставляться до неї негативно[1359]. В очах більшості українців Росія асоціюється з такими поняттями, як «агресія» (66%), «жорстокість» (57%) та «диктатура» (60%)[1360]. На півдні та підконтрольних територіях сходу України лише 1% та 4% молодих людей отримують інформацію про актуальні події з російського телебачення й 7% — з російських веб-сайтів[1361].

Російська православна церква, яка була одним із головних, а отже одним з останніх дієвих засобів «м’якої сили» Путіна, нині опинилася перед перспективою розпаду її української гілки та перетворення останньої на невелику (в порівнянні з об’єднаною помісною православною церквою України) релігійну організацію. Шок, який викликали відповідні рішення Вселенського патріархату, віддзеркалився у терміновому скликанні Путіним Ради безпеки РФ для обговорення їхніх наслідків, а також в ухвалі синоду РПЦ про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем.

Кінець релігійного панування Москви над Києвом означатиме, що Україна вже не повернеться до російської сфери впливу. Створення автокефальної церкви, отже, є відповіддю України Кремлю на його агресію.

Зміни української та російської ідентичності найбільш помітні у ставленні до образів і символів радянського минулого. У Росії повернення до радянських цінностей (в тому числі захист і перебудова радянських пам’яток) відбувалося паралельно з відродженням культу Сталіна, тоді як в Україні Євромайдан розпочав активну дерадянізацію, що стала органічним продовженням попередніх десятиліть десталінізації. Для тих, хто прагне залишити СРСР позаду й рухатися вперед, Ленін був символом авторитаризму, натомість для тих, хто прагне плекати радянську ностальгію, він і далі залишається героєм. В Україні через чверть століття після розпаду комуністичної імперії люди намагаються поховати своє радянське минуле, демонтуючи пам’ятники, відмовляючись від радянської символіки та перейменовуючи вулиці та міста[1362]. Від моменту початку Революції гідності з публічного простору було усунуто близько 1,4 тис. пам’ятників Леніну (так званий «ленінопад»); найбільші з них впали у Харкові у вересні 2014 року та в Запоріжжі у березні 2016 року. Змінили свої назви 55 тис. вулиць та чимало населених пунктів, зокрема названі на честь радянських лідерів обласні центри Дніпропетровськ (нині Дніпро) та Кіровоград (нині Кропивницький)[1363].

Десталінізація триває в Україні вже майже три десятиліття, тому більшість українців ставляться до радянського тирана Сталіна вкрай негативно: 80% українців, зокрема переважна більшість мешканців сходу (64%) та півдня (69%), вважають Голодомор 1933 року геноцидом[1364]. 54% українців вважають Голодомор найтрагічнішою сторінкою української історії[1365].

На відміну від України, путінська Росія переживає повторну радянізацію та ресталінізацію. Сталіна звеличують як видатного економічного модернізатора та полководця, який перетворив СРСР на ядерну наддержаву. Російські політики засуджували зусилля з десталінізації України та визнання Голодомору геноцидом українського народу, вимагаючи, щоб Київ погодився з російським баченням голоду 30-х років.

Інтерпретації національної історії, яку ми розповідаємо нашим дітям, лідери, яких ми вшановуємо, а також засудження чи приховування злочинів проти людства відображають наші політичні переконання, наше ставлення до демократії та прав людини. Сталін і Гітлер є антитезою європейської демократії, яку Україна прагне побудувати. Тимчасом Сталін є ключовою фігурою історичного пантеону в авторитарній політичній системі Путіна, його міфології «Великої Вітчизняної війни», виправдання пакту Молотова-Ріббентропа та бачення відродженої російської могутності.

Російська агресія проти Україну знайшла своє відображення у ставленні громадськості до Другої світової війни. Тоді як Росія використовує День перемоги 9 травня як привід для демонстрації власного мілітаризму, Україна долучилася до інших європейських країн у відзначенні 8 травня Дня пам’яті та примирення. Чи не вперше більшість українців позитивно ставляться до націоналістичних партизанів, які боролися проти нацистських та радянських окупаційних сил[1366]. ОУН та УПА, засуджені Радянським Союзом і сучасною Росією, під час Другої світової війни організували один із найпотужніших партизанських рухів, використовуючи тактику та творчий підхід, який в дечому повторювали учасники Євромайдану та добровольці АТО.

Вперше частка українців, які підтримують членство своєї країни в НАТО, перевищила відсоток тих, хто виступає проти нього (за Кучми вступ до НАТО підтримувала лише третина населення, а за Януковича — не більше 20%)[1367]. Між 2015 і 2016 роками підтримка членства в НАТО збільшилася із 43% до 48%, а деякі опитування вказували, що його схвалює понад половина громадян[1368]. Соціологи фонду «Демократичні ініціативи» з’ясували, що підтримка євроатлантичної інтеграції протягом 2013–2015 років зросла з 7% до 33,5% на півдні та із 2% до 32% — на сході України[1369]. Таке ставлення ще більше зміцніло у наступні роки: якби референдум щодо членства в НАТО відбувся у 2018 році, в ньому взяли б участь 60% українців, з яких 73% проголосували б «за»[1370].

Згідно з опитуванням 2018 року, 52% українців воліли б бачити свою країну членом Європейського Союзу і лише 18% — членом Митного союзу на чолі з Росією[1371]. Це вказує на докорінну та довготривалу зміну ставлення громадян України до зовнішнього світу. Підтвердженням цих змін на офіційному рівні стало голосування в парламенті у вересні 2018 року щодо закріплення курсу на вступ до ЄС і НАТО в Конституції України. Поправку підтримав 321 депутат; проти голосувало лише 28 депутатів «Опозиційного блоку» та один позафракційний[1372].

ВИСНОВКИ

Коли екс-президента Леоніда Кравчука запитали, чи можливе повернення до відносин «стратегічного партнерства» між українцями та росіянами, він повторив за Анастасією Дмитрук: «Ніколи ми уже братами не будемо. Назавжди»[1373]. Кравчук процитував рядки видатної української поетеси Ліни Костенко:

На третьому році війни величезна більшість українців (71,8%) називають Росію «державою-агресором» та стороною конфлікту на Донбасі, і лише від 8 до 12% українців з цим не погоджуються[1374].

Конфлікти змінюють національну ідентичність, відносини між соціальними групами і ставлення до сусідів. Російська анексія Криму та гібридна війна на Донбасі змінили і продовжують змінювати українську національну ідентичність трьома способами.

По-перше, насильницька клептократія Януковича, загарбання Путіним Криму та «гібридна» анексія Донбасу призвели до занепаду проросійського політичного сектору. Проросійські політичні сили України опинилися на маргінесі політики, втратили своє представництво у парламенті, а значна частина їхніх колишніх лідерів перебувають поза межами України. Парламентські вибори 2014 року сформували проєвропейську конституційну більшість. «Опозиційний блок», на який перейменувала себе та частина Партії регіонів, представники якої залишилися в Україні, здобув 9% голосів виборців, що значно нижче за 30–33%, отримані «регіоналами» у 2006, 2007 і 2012 роках. КПУ, що була сателітом Партії регіонів, вперше за часів незалежності України не пройшла до парламенту.

По-друге, ми спостерігаємо зростання українського та російськомовного патріотизму в центральній і східній Україні. Кількість російськомовних українців із подвійною російсько-українською ідентичністю, радянськими та панславістськими настроями у східних регіонах різко скоротилася.

По-третє, сталася фундаментальна переоцінка ставлення більшості населення України до Росії. До кризи 2014 року негативне ставлення до Російської Федерації та її керівництва спостерігалося здебільшого на заході Україні, однак відтоді воно поширилося по всій країні. Російська імперіалістична політика зумовила різке обмеження торговельних та енергетичних відносин між двома державами: після десятилітніх розмов про енергетичну незалежність, які не мали практичних наслідків, Україна змушена була вжити заходів для її досягнення.

Попри те, що українсько-російська криза змінює українську ідентичність, виникає два застереження. По-перше, слабким українським політичним партіям не вдається заангажувати населення сходу й півдня України, а також внутрішньо переміщених осіб. Таким чином, витворюється чималий політичний вакуум, який, як і раніше, заповнює «стара гвардія», відроджена у вигляді «Опозиційного блоку», партії «Відродження» та інших створених олігархами віртуальних проектів. По-друге, Путін та інші російські націоналісти не бажають відмовлятися від багатократно скомпрометованого колоніального підходу до українців як до відгалуження російського народу незалежно від того, що про це думають самі українці. Путін вважає, що «хай би що відбувалося і куди б Україна не йшла, ми все одно колись і десь зустрінемося. Чому? Тому що ми — один народ»[1375]. Це бачення притаманне не лише Путіну, тому було б помилково вважати, що прихід нового лідера з будь-якої частини політичного спектру компенсує неспроможність російських еліт поважати суверенітет України. Українсько-російський розкол продовжуватиметься в унісон із довготривалою українсько-російською кризою.

Підґрунтям війни Путіна проти України, найбільшої кризи в Європі від часів Другої світової війни, стали неспроможність змиритися із втратою імперії, невміння розставити пріоритети й зосередитися на створенні російської національної держави, замість того, щоб вибудовувати різні наддержавні утворення. Жоден російський лідер не зрівнявся з Ататюрком, який перетворив Османську імперію на нову турецьку національну державу. Росія — єдина з-поміж членів БРІК (інші члени: Бразилія, Індія, Китай та Південна Африка) продовжує перебувати у стані занепаду. У майбутньому це неминуче викликатиме нові кризи у її відносинах із Заходом, зокрема Європейським Союзом, та підживлюватиме її конфронтацію з НАТО. Після агресії, вчиненої у 2014 та наступних роках, відносини Росії з Україною та навколишнім світом у цілому більше ніколи не будуть такими, як раніше.