Вождь червоношкірих: Оповідання

День воскресіння

сно бачу, як хмурить чоло художник і гризе олівець, коли йдеться про те, щоб зобразити великодній сюжет, — воно й зрозуміло, бо його професійні уявлення про тих, хто може бути причетним до цього свята, цілком закономірно зводяться лише до чотирьох персонажів.

Перший із них — сам Великдень, язичницька богиня весни. Тут він вільний дати повний простір уяві. Для цієї ролі підійде, зокрема, прекрасна діва із живописно розпущеним волоссям і належною кількістю пальців на ногах. Позувати буде відома манекенниця міс Кларисса Сент-Вавасур, м'яко кажучи у дезабільє[328].

Другий варіант — дама із млосно зведеними очима у рамці з лілій. Скидається на журнальну обкладинку, зате багато разів перевірений.

Третій — міс Манхеттен у недільній великодній процесії на П'ятій авеню.

Четвертий — гарненька дівчина у старенькому солом'яному капелюшку з новим червоним пером, виряджена на заздрість усієї Гранд-стрит[329], сяюча і збентежена.

Зайчики, ясна річ, не беруться до ваги. Великодні яйця — теж, їм дуже круто перепало від суворих критиків.

Такий обмежений вибір образотворчих можливостей свідчить про те, що з усіх свят Великдень має в нашій свідомості найрозпливчасті й найхиткіші обриси. Його визнають за своє свято усі релігії, хоча придумали язичники. Проте варто звернутися до ще сивішої давнини, до найпершої з усіх весен, і ми побачимо, як Єва прискіпливо вибирає для себе свіжий зелений листок із ficus саrіса[330].

Ця критична і вчена преамбула має на меті сформулювати ту теорему, що Великдень — це не дата, не пора року, не свято і не подія. А щоб з'ясувати, що ж воно таке є, пропонуємо читачеві рушити слідом за Данні Мак-Крі.

Рожева, рання, прийшла в урочний термін зоря великодньої неділі, прийшла, як їй призначено за календарем — тобто після суботи і перед понеділком. О 5.24 піднялося сонце; о 10.30 його приклад наслідував Данні. Він пройшов на кухню і став умиватися над раковиною. На плиті його мати підсмажувала грудинку. Поки син жонглював круглим бруском мила, вона дивилася на тверде, молоде, кмітливе обличчя і згадувала, яким двадцять два роки тому на пустирі в Гарлемі, де тепер житловий будинок «Ла Палома», уперше побачила його батька, коли той зловив бейсбольний м'яч, спрямований гарматним ударом низько по землі. Тепер батько Данні сидів із люлькою біля відкритого вікна спільної кімнати, і його скуйовджене сиве волосся тріпав весняний вітерець. Трубку він не залишав навіть після того, як два роки тому на вибухових роботах невчасно вибухнув динаміт і позбавив його зору. Взагалі ж дуже рідко зустрінеш сліпого, який палить, — адже він не бачить диму. Чи було б вам приємно слухати, як читають новини з вечірньої газети, і не бачити, яким шрифтом набрані заголовки?

— Великдень сьогодні, — сказала місіс Мак-Крі.

— Мені яєчню, — сказав Данні.

Після сніданку він одягнувся, як і годиться вдягатися святкового ранку ломовому візнику з портових складів на Канал-стрит — сюртук, брюки в смужку, лакові черевики, золочений ланцюжок упоперек жилета, стоячий, із відкоченими кутами комірець, краватка-метелик, придбана на суботньому розпродажі біля Шонстайна (ріг Чотирнадцятої, одразу за фруктовим кіоском Тоні) і капелюх із короткими крисами.

— Мабуть, погуляти зібрався, Данні? — із відтінком смутку сказав старий Мак-Крі. — Кажуть, нині начебто свято. Що ж, час весняний, на вулиці благодать. Я через повітря це відчуваю.

— А чому це я не можу піти погуляти? — запитав Данні сварливим басом. — Може, я зобов'язаний сидіти вдома? Що я, гірший за коня? Коням і то належить відпочивати раз на тиждень. Цікаво знати, на чиї гроші ми наймаємо цю квартиру? Хто тобі заробив на цей сніданок, можеш ти мені сказати?

— Гаразд, синку, — сказав старий Мак-Крі. — Адже я не скаржусь. Погуляти в неділю — наймиліша справа, я теж дуже любив, доки були очі. Нічого, посиджу, попалю. З вікна тягне землею, і сухі гілки палять десь поряд. А ти іди відпочинь, синку, — час добрий! Через те тільки я журюся, що твоя мати не навчилася грамоти, дочитала б мені про гіпопотама. Ну, та що вже тепер…

— Чого це він там базікає про гіпопотамів? — спитав Данні у матері, проходячи через кухню. — Чи ти вже до зоопарку його водила? Навіщо, хотілося б знати?

— Нікуди я його не водила, — сказала місіс Мак-Крі. — Так і сидить цілими днями біля вікна. Які у бідної людини розваги, якщо вона сліпа? У них, гадаю, навіть думки іноді заважають. Учора цілу годину без угаву тлумачив про стародавніх греків. Він-то, кажу, може, й стародавній, а вона — зовсім ще молода. Не так ти зрозуміла мене, відповідає. Для сліпого, Данні, часинка повзе ох як повільно, хоч у свята, хоч і в буденні дні. А вже, здається, доки не втратив очі, нікого не було кращого й сильнішого за нього. Так. Ось ранок-то видався який. Іди, синку, веселися. Вечеря буде холодна, о шостій годині.

— Про гіпопотама нічого не чути? — спитав Данні у двірника Майка, коли спустився вниз і вийшов на вулицю.

— Поки що ні, — сказав Майк і підсмикнув вище рукави сорочки. — На що тільки не скаржилися останньої доби — і щодо незаконних дій, і природних явищ, і живності. Але щодо цього тихо. Хочеш, піди до хазяїна. Або виїжджай з квартири. У тебе в договорі про найм позначено про гіпопотамів? Ні? Тоді чого ж ти?

— Та це мій старий обмовився, — сказав Данні. — Просто так, мабуть.

Данні дійшов до рога і повернув на вулицю, що вела на Північ, до центра кварталу, де Великдень — сучасний Великдень у яскравому сучасному вбранні — справляє своє торжество. Із темних високих церков линули солодкі звуки співів, які видавали живі квіти — такими уявлялися погляди дівчата у великодніх строях. Загальне тло створювали пани, виряджені в повній відповідності до звичаю: у сюртуках і циліндрах, з гарденіями в петлицях. Діти несли в руках букети лілій. Вікна багатих особняків рясніли найрозкішнішими створіннями Флори[331], сестри згаданої дами у вінку з лілій.

З-за рогу, у білих рукавичках, огрядний, застебнутий на всі ґудзики, вийшов полісмен Корріган, квартальний ангел-хоронитель. Данні був із ним знайомий.

— Слухай, Коррігане, — сказав він. — Великдень, він навіщо? Коли він настає — це відомо: як наберешся вперше сімнадцятого березня, і щоб на цілий місяць те саме. Але навіщо? Що це, церковний обряд, як годиться, або ж його заради політики призначає губернатор?

— Свято це місцеве, — сказав Корріган із незаперечністю, гідною Третього помічника поліцейського комісара. — Проходить щороку в місті Нью-Йорку. Поширюється і на Гарлем. Буває, що на Сто двадцять п'яту вулицю доводиться висилати резервний наряд. Політики, я вважаю, не стосується.

— Ну, спасибі, — сказав Данні. — А це… чи не чув ти, щоб люди скаржилися на гіпопотамів? Коли, тобто, не дуже напідпитку?

— На морських черепах — траплялось, — у роздумі сказав Корріган. — Через метиловий спирт. А на щось більше за розмірами — ні.

Данні побрів далі. Побрів, пригнічений удвічі тяжкою повинністю — тішитися водночас і неділею, і святом.

Злигодні на плечах у робочої людини — наче буденний одяг, зшитий її міркою. Його надягають так часто, що звикають носити з природним шиком, ніби це костюм від кращого кравця. Недарма негаразди бідняків є найвиграшнішою темою для ситих майстрів пера та пензля. Інша річ, коли проста людина здумає розважитись, тут її забави супроводжує похмурість, гідна самої Мельпомени[332]. Ось чому Данні похмуро зціпив зуби, коли настав Великдень, і вдавався до розваг без будь-якої втіхи.

Зайти і солідно посидіти в кафе Дугана — це було ще нічого, і Данні пішов на поступки весні, замовивши кухоль пива. Він сидів у сирій задній кімнаті, вистеленій темним лінолеумом, і, як і раніше, силкувався серцем і душею збагнути таємничий сенс весняного свята.

— Скажи мені, Тіме, — звернувся він до офіціанта. — Для чого людям Великдень?

— Пішов ти! — сказав Тім і підморгнув на знак того, що його не обдуриш. — Щось новеньке, так? Ясно. Тебе-то хто на це зловив? Гаразд, здаюсь. Так яка відповідь — для ватрушок чи для шлунка?

Від Дугана Данні повернув назад на схід. Під квітневим сонцем у ньому прокидалось якесь смутне відчуття, що важко піддається визначенню. Данні, в усякому разі, тлумачив його неправильно, вирішивши, ніби винна в ньому Кеті Конлан.

Він зустрів її за кілька кроків від її дому, коли вона йшла до церкви. На розі Авеню «А» вони обмінялися рукостисканням.

— Ого! Такий елегантний, а похмурий, наче хмара, — сказала Кеті. — Що з тобою? Дивись веселіше, ходімо до церкви.

— А що там таке? — запитав Данні.

— Великдень, ну й дивак ти! До одинадцятої сиділа чекала, коли ти по мене зайдеш.

— У чому, Кеті, його суть, Великодня цього? — похмуро запитав Данні. — Мабуть, що ніхто не знає.

— Хто не сліпий, той знає, — запально мовила Кеті. — Міг би помітити, між іншим, що на мені новий капелюшок. І спідниця. Тоді й зрозумів би, що Великдень — це коли дівчата вбираються у весняні обновки. От дивак! Ну, ідеш ти зі мною до церкви?

— Піду. Якщо цей Великдень справляють у церкві, то, виходить, там зобов'язані підшукати йому якесь виправдання. А капелюшок, справді, блиск. Особливо зелені троянди.

У церкві священик дещо розтлумачив, причому не можна казати, ніби товк воду в ступі. Щоправда, він говорив швидко, бо квапився раніше потрапити додому до святкового обіду, але діло своє знав. Щонайбільше він наголошував на одному слові — воскресіння. Не новий акт творіння, але народження нового життя зі старого. Паства чула про це вже багато разів. Утім, на шостій від кафедри лаві сидів чудовий капелюшок, неперевершене поєднання лаванди із запашним горошком. Отже, було чому приділити увагу.

Після церкви Данні затримався на розі, і Кеті ображено підняла на нього небесно-блакитні очі.

— Ти не до нас зараз? — спитала вона. — Справді, чи варто про мене турбуватись? Я чудово дійду сама. Мабуть, у тебе думки зайняті чимось важливішим. Ну і добре. Може, ми з вами взагалі більше не зустрінемося, містере Мак-Крі?

— Зайду, як завжди, у середу ввечері, — сказав Данні, обернувся і перейшов на інший бік вулиці.

Кеті пішла геть, обурено струшуючи на ходу зеленими трояндами. Данні пройшов два квартали і зупинився. Сунувши руки в кишені, він стояв на розі біля краю тротуару. Обличчя в нього завмерло, неначе висічене з каменю. На самому дні його душі щось ворухнулось, заграло, таке маленьке, ніжне, щімке, таке чуже грубому матеріалу, з якого був зроблений Данні. Воно було ласкавішим за квітневий день, тоншим, ніж заклик плоті, чистішим і глибшим, ніж кохання до жінки — хіба не відвернувся він від зелених троянд і від очей, до яких був прикутий ось уже цілий рік? А що це було, Данні не знав. Проповідник, котрий поспішав до обіду, говорив йому, але ж у Данні не було лібретто, щоб зрозуміти значення напівсонного й співучого бурмотання. І все-таки проповідник говорив правду.

Раптом Данні ляснув себе по стегну і видав хрипкий захоплений зойк.

— Гіпопотам! — заволав він, звертаючись до опорного стовпа надземки. — Ні, це ж треба придумати! Ну, тепер-то я знаю, куди він хилив. Гіпопотам! Здуріти можна, слово честі! Рік минув, як він це чув, а дивись ти, майже не схибив. Ми закінчили 469 роком до Різдва Христового, далі йдеться саме про це. Але спробуй здогадайся, що він хоче висловити, з глузду з'їдеш.

Данні вскочив у трамвай і незабаром уже заходив до темної квартирки, найнятої на його трудові гроші.

Старий Мак-Крі все ще сидів біля вікна. Згасла люлька лежала на підвіконні.

— Це ти, синку? — спитав він.

Якщо суворого чоловіка заскочити зненацька, коли він зібрався вчинити добру справу, він скипить гнівом. Данні скипів.

— Хто тут платить за квартиру? — сердито огризнувся він. — На чиї гроші купують їжу в цьому домі? Я що, не маю права ввійти?

— Ти гарний син, — сказав із зітханням старий Мак-Крі. — Так уже вечір?

Данні простягнув руку до полиці і дістав товсту книгу із витисненим золотом заголовком: «Історія Греції». Пилу на ній накопичилося з палець завтовшки. Він поклав її на стіл і знайшов місце, закладене смужкою паперу. Тоді він коротко й гучно зареготав і сказав:

— Бажаєш, значить, щоб тобі почитали про гіпопотама?

— Я чую, ти відкрив книгу? — сказав старий Мак-Крі. — Скільки ж довгих місяців минуло відтоді, як мій син читав її мені. Біс його знає чому, сильно припали мені до вподоби ці греки. Ти зупинився на середині. Так, гарно сьогодні на вулиці, синку. Іди відпочинь, ти напрацювався за тиждень. А я вже звик до цього стільця біля вікна та до люльки.

— Пел… Пелопоннес, ось ми на чому зупинились, — сказав Данні. — А ніякий не гіпопотам. Там почалася війна. І тривала ні добре, ні погано, не збрехати б, тридцять років. Ось тут під заголовком сказано, що 338 року до Різдва Христового один хлопець із Македонії, Філіп, прибрав до рук усю Грецію, коли переміг у битві при Херо… Херонеї. Зараз почитаю.

Цілу годину, приклавши долоню до вуха, старий Мак-Крі тішився подіями Пелопоннеської війни.

Потім він підвівся і навпомацки добрів до дверей на кухню. Місіс Мак-Крі нарізувала на вечерю холодне м'ясо. Вона підвела голову. Із незрячих очей старого Мак-Крі текли сльози.

— Чула, як наш син мені читає? — сказав він. — Іншого такого не знайти на всьому білому світі. Ось я і повернув собі свої очі.

Після вечері він сказав Данні:

— І справді, світлий день цей Великдень. Ну, а зараз ти підеш провести вечір із Кеті. Усе правильно.

— Хто тут платить за квартиру і на чиї гроші купують їжу в цьому домі? — сердито сказав Данні. — Я що, не маю права залишитись? Нам ще після вечері треба прочитати про Коринфську битву 146 року, знову-таки до Різдва Христового, коли Греція, як там сказано, стала не цією… невід'ємною частиною Римської імперії. Чи я ніхто в цьому домі?

Немовлята у джунглях

Одного разу в Літл-Рок говорить мені Монтег'ю Сілвер, найперший на всьому Заході спритник і пройдисвіт:

— Якщо ти колись спадеш із розуму, Біллі, або відчуєш, що ти вже надто старий, щоб по-чесному займатися обдурюванням дорослих людей, їдь до Нью-Йорка. На Заході щохвилини народжується на світ один простак; але в Нью-Йорку їх просто викидають, як ікру, так що й не злічити.

Минуло два роки, і ось я помічаю, що імена російських адміралів почали зникати у мене з пам'яті, а над лівим вухом з'явилося кілька сивих волосків; тут я зрозумів, що настав час скористатися порадою Сілвера.

Я заявився до Нью-Йорка однієї чудової днини близько полудня і одразу ж пішов прогулятися Бродвеєм. Раптом бачу — Сілвер власною персоною: навішано на ньому різної розкішної галантереї, і стоїть він, притулившись до стіни якогось готелю, і полірує собі лунки на нігтях шовковою хусточкою.

— Склероз мозку чи передчасна старість? — питаю я його.

— А, Біллі! — говорить Сілвер. — Радий тебе бачити. Так, у нас на Заході, розумієш, усі щось дуже порозумнішали. А Нью-Йорк я собі давно вже приберігав на солодке. Звичайно, не надто це добре обирати таких людей, як нью-йоркські жителі. Адже вони рахувати вміють тільки до трьох, танцювати тільки від печі, а думають раз на рік за обіцянкою. Не хотів би я, аби моя мати знала, що я обчищаю таких нетям. Вона мене не для того виховувала.

— А що, біля дверей із написом «Приймають на чищення», вже товпиться черга? — питаюсь я.

— Та ні, — говорить Сілвер. — У наш час і без реклами можна обійтись. Адже я тут лише місяць. Але я готовий приступити; і всі учні недільної школи Віллі Манхеттена[333], що виявили бажання зробити внесок у цю благородну справу, благоволять надіслати свої фотографії для вміщення в «Івнінґ дейлі».

— Я тут знайомився з містом, — веде далі Сілвер, — читав щодня газети і, можу сказати, вивчив його так, як кішка в ратуші[334] вивчила звички полісменів-ірландців. Люди тут такі, що, коли ти не поспішаєш вийняти у них гроші з кишені, вони просто кидаються на підлогу, вищать і дриґають ногами. Ходімо до мене, Біллі, я тобі розкажу, що воно й як. Як давній приятель, я ладен зайнятися цим містом разом з тобою.

Сілвер привів мене до свого номера в готелі. Там у нього валялася безліч усякої всячини.

— Є багато способів викачувати гроші з цих столичних йолопів, — говорить Сілвер, — більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, Південна Кароліна. Вони клюють на будь-яку приманку. У більшості з них мізки влаштовані з перемикачем. Чим вони розумніші й ученіші, тим менше у них здорового глузду. Ось нещодавно одна людина продала Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого[335], видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто «Иоан Хреститель замолоду».

Бачиш там, у куточку, пачку друкованих брошур? Отож, май на увазі, що це золоті розсипи. Я тут цими днями почав було їх розпродувати, але за дві години змушений був припинити торгівлю. Чому? Мене заарештували зате, що я зупинив вуличний рух. Люди билися за кожен примірник. Дорогою до поліційної дільниці я встиг продати десяток полісменові, який мене вів. Але після цього я їх вилучив з обігу. Не можу, розумієш, просто так брати в людей гроші. Хочу, аби вони хоч трохи подумали, перш ніж віддавати їх мені, бо інакше це ображає моє самолюбство. Нехай хоча б спробують відгадати, якої букви не вистачає в слові «Чик…го», або прикупити до пари дев'яток, перш ніж діставати гаманець із кишені.

А то ось ще була одна справа, яка далася мені так легко, що довелося від неї відмовитись. Бачиш на столі синє чорнило? Я зобразив у себе на руці татуювання у вигляді якоря, пішов до одного банку і представився там як небіж адмірала Дьюї. Мені зразу ж запропонували видати тисячу доларів під вексель із переказом на дядька, та, на біду, я не знаного ініціалів. Але з цього прикладу ти можеш судити, до чого легко працювати в цьому місті. Скажімо, грабіжники, так ті просто не ввійдуть до будинку, якщо там не приготували гарячої вечері і немає достатнього штату прислуги з вищою освітою. У будь-якому районі бандити дірявлять громадян без жодного утруднення, і це розглядається як простий випадок образи дією.

— Монті, — кажу я, коли Сілвер загальмував, — може, ти й правильно вишпетив Манхеттен у своєму резюме, але щось не віриться. Я тут лише дві години, але мені не здається, що це містечко вже викладене для нас на тарілочку і навіть ложка поряд. На мій смак, йому не вистачає rus in urbe[336]. Мене, одверто кажучи, більше б влаштувало, якби у тутешніх громадян подеколи стирчали соломинки у волоссі і вони мали пристрасть до оксамитових жилетів та брелоків завбільшки з гирю. Боюсь, не такі вже вони й прості.

— Усе ясно, Біллі, — говорить Сілвер. — Ти занедужав на емігрантську хворобу. Справді, Нью-Йорк дещо більший від Літл-Рок чи Європи, і приїжджій людині з незвички трохи лячно. Але нічого, це в тебе мине. Кажу тобі, мені подеколи хочеться відлупцювати тутешніх жителів за те, що вони не присилають мені всі свої гроші укладеними в кошики для білизни і побризканими рідиною від комах. А то ще виходь за ними на вулицю! Знаєш, хто в цьому місті ходить у діамантах? Дружини злодіїв і наречені шулерів. Обдурити жителя Нью-Йорка легше, ніж вишити голубу троянду на серветочці. Мене тільки одна річ турбує — як би мої сигари не поламалися, коли в мене всі кишені будуть напхані двадцятками.

— Що ж, дай Боже, щоб ти мав рацію, Монті, — кажу я, — тільки краще б мені все-таки сидіти в Літл-Рок і не гнатися за великими доходами. Навіть у неврожайний рік там завжди набереться з десяток-два фермерів, згодних поставити своє ім'я на підписному листі на користь спорудження нового будинку для пошти. Під цей лист можна одержати в місцевому банку сотні дві доларів. А у тутешніх людей, здається, надто розвинений інстинкт самозбереження і збереження свого гаманця. Боюся, що у нас з тобою для такої гри замало тренування.

— Марні побоювання, — говорить Сілвер. — Я знаю справжню ціну цьому Кретин-тауну поблизу Роззяввілля, і це так само достовірно, як те, що Північна річка — це Гудзон, а Східна річка — взагалі не річка[337]. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які ніколи в житті не бачили жодних будинків, крім хмарочосів. Жвавий, діяльний, енергійний житель Заходу за якихось три місяці має зробитися тут досить помітною постаттю, щоб заслужити або поблажливість, або засудження.

— Облишмо гіперболи, — кажу я, — і скажи, чи можеш ти запропонувати конкретний спосіб полегшити тутешнє суспільство на долар-два, не звертаючись до Армії Спасіння[338] і не втрачаючи свідомість на ґанку особняка якоїсь мільйонерші?

— Можу запропонувати хоч двадцять способів, — говорить Сілвер. — Скільки в тебе капіталу, Біллі?

— Тисяча, — відповідаю.

— А у мене тисяча двісті, — говорить він. — Утворимо компанію і вершитимемо великі діла. Є стільки можливостей нажити мільйон, що я просто не знаю, з якої починати.

Наступного ранку Сілвер зустрічає мене у вестибюлі готелю, і я бачу, що він так і сяє від задоволення.

— Сьогодні ми познайомимося з Дж. П. Морганом, — говорить він. — Тут у мене є один знайомий в готелі, який хоче нас йому представити. Він його близький приятель. Каже, що той дуже полюбляє приїжджих із Заходу.

— Ось це вже схоже на діло! — кажу я. — Буду дуже радий познайомитися з містером Морганом.

— Так, — говорить Сілвер, — нам, мабуть, не завадить завести знайомства серед фінансових ділків. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.

Прізвище знайомого Сілвера було Клейн. О третій годині Клейн з'явився до Сілвера в номер разом із своїм приятелем з Уолл-стрит. Містер Морган був трохи схожий на свої портрети; ліва нога у нього була обернута махровим рушником, і він ходив, спираючись на кийок.

— Це містер Сілвер, а це містер Пескад, — говорить Клейн. — Гадаю, немає потреби, — говорить він, — називати ім'я великого фінансового…

— Ну, ну, гаразд, Клейне, — говорить містер Морган. — Радий познайомитися з вами, джентльмени; мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав мені, що ви з Літл-Рока. У мене, здається, є пара залізниць у тих краях. Може, хто з вас, хлопці, хоче перекинутися в покер, так я…

— Пірпонте, Пірпонте, — перебиває Клейн. — Ви що, забули?

— Ах, даруйте, джентльмени! — говорить Морган. — Відтоді, як у мене зробилася подагра, я іноді граю в карти із знайомими, які відвідують мене в моєму особняку. Скажіть, нікому з вас не доводилося там на Заході, зустрічати Одноокого Пітера? Він жив у Сієтлі, Нью-Мехіко.

Не чекаючи нашої відповіді, містер Морган раптом сердито застукав кийком об підлогу і став ходити по кімнаті назад і вперед, лаючи когось гучним голосом.

— Що, Пірпонте, певно, на Уолл-стрит знову прагнуть збити курс ваших акцій? — запитує Клейн з усмішкою.

— Які там ще акції! — грізно ричить містер Морган. — Це я засмучений через ту картину, по яку спеціально посилав людину до Європи. Тільки сьогодні одержав від нього телеграму, що він шукає її по всій Італії і не може знайти. Я б хоч завтра заплатив за цю картину п'ятдесят тисяч доларів — та що п'ятдесят! Сімдесят п'ять тисяч заплатив би. Я дав своїй людині наказ: купувати за будь-яку ціну. Просто не розумію, чому картинні галереї терплять, що справжній да Вінчі…

— Як, містере Моргане? — говорить Клейн. — Хіба не всі картини да Вінчі знаходяться у вашій колекції?

— А що це за картина, містере Моргане? — питає Сілвер. — Мабуть, вона розміром із бічну стіну хмарочоса «Праска»?

— Ви, я бачу, не дуже знаєтеся на мистецтві, містере Сілвере, — говорить Морган. — Це картинка розміром двадцять сім дюймів на сорок два, і називається вона «Дозвілля кохання». Намальовані на ній кілька панночок-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. У телеграмі говориться, що найвірогідніше цю картинку вже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, мені час іти, джентльмени. Ми, фінансисти, мусимо, знаєте, дотримуватися режиму.

Містер Морган поїхав від нас у кебі разом із Клейном. Після їхнього відходу ми з Сілвером довго говорили про те, наскільки простодушні й довірливі великі люди; Сілвер сказав, що обдурити таку людину, як містер Морган, було б просто безсовісно, а я сказав, що, на мою думку, це було б необережно.

По обіді Клейн запропонував пройтися містом, і ми утрьох, я, він і Сілвер, вирушили на Сьому авеню подивитись, які там є визначні пам'ятки. У вітрині заставника Клейн раптом побачив запонки, які йому страшенно сподобались. Він зайшов до крамниці, щоб їх купити, і ми зайшли разом із ним.

Коли ми повернулися до готелю і Клейн пішов до себе, Сілвер раптом кидається до мене і починає розмахувати руками.

— Бачив? — кричить він. — Ти її бачив, Біллі?

— Кого — її? — питаюсь я.

— Та ту саму картинку, на яку полює Морган. Вона висить у заставника, просто над його конторкою. Я тільки не хотів нічого говорити при Клейні. Будь певен, це та сама. Панночки просто як живі, із таких, що носять сукні сорок шостого розміру, але там-то вони обходяться без суконь. І всі так меланхолійно вибрикують ногами, і річка там є, і берег. Скільки, містер Морган сказав, він віддав би за цю картину? Ну, невже не розумієш? Адже господар крамниці, напевно, не знає, який у нього там скарб.

Наступного ранку крамниця ще не встигла відчинитись, а ми з Сілвером уже були на місці, немов двоє гультяїв, котрим не терпиться роздобути грошей на випивку під заставу недільного костюму. Заходимо ми до крамниці і починаємо розглядати ланцюжки для годинників.

— Це що за мазанина у вас там висить, над конторкою? — говорить Сілвер хазяїнові, ніби мимохідь. — Взагалі кажучи, нікудишня картинка, але мені на ній впала в око ота руденька з гострими лопатками. Я б вам запропонував за неї два долари з чвертю, та побоюся, щоб ви не розбили якісь ламкі предмети, коли кинетеся мерщій знімати її з цвяха.

Хазяїн усміхається і продовжує розкладати перед нами годинникові ланцюжки накладного золота.

— Цю картину, — говорить він, — приніс мені в заставу один італієць рік тому. Я йому дав під неї п'ятсот доларів. Це «Дозвілля кохання» Леонардо да Вінчі. Якраз два дні тому закінчився законний термін, так що зараз вона вже надійшла у продаж як невикуплена застава. Ось, рекомендую цей ланцюжок, дуже модний фасон.

Через півгодини ми з Сілвером вийшли із крамниці з картиною під пахвою, заплативши за неї лихвареві дві тисячі готівкою. Сілвер одразу ж сів у кеб і покотив до Моргана в банк. Я повернувся до готелю, сиджу і чекаю. За дві години з'являється Сілвер.

— Ну, як, застав містера Моргана? — питаю я. — Скільки він заплатив за картину?

Сілвер сідає і починає перебирати бахрому скатертини.

— Містера Моргана мені застати не вдалось, — говорить він, — тому що містер Морган уже другий місяць подорожує Європою. Але чого я не можу зрозуміти, Біллі: така сама картинка продається в усіх універмагах і коштує разом із рамкою три долари сорок вісім центів. А за рамку окремо просять три долари п'ятдесят центів — як же це так, хотів би я знати?

Поет і поселянин

Недавно один мій знайомий поет, який усе життя провів у тісному спілкуванні з природою, написав вірша і приніс його редакторові.

То була чарівна пастораль[339], сповнена живим диханням полів, співом птахів і ласкавим лепетанням дзюркотливих струмків.

Коли поет, плекаючи мрію про біфштекс, зайшов іншим разом дізнатися, як справи, йому повернули рукопис із відгуком: «Дуже штучно».

Ми, його друзі, зібралися за столом, аби заїсти своє обурення слизькими спагетті і запити дешевим вином.

І ось тут ми викопали редакторові яму. Був серед нас Конант, відомий белетрист[340], який усе своє життя ходив по асфальту, а буколічні сцени спостерігав хіба тільки з вікна вагона, та й то з душевною огидою.

Конант теж написав вірші, він назвав їх «Газель біля джерела». То був типовий твір людини, яка вважає, що амариліс — не квітка, а пастушка у Феокріта, а всі свої відомості про птахів виніс із бесід з офіціантами в ресторані. Конант поставив під віршем свій підпис, і ми надіслали його тому ж самому редакторові.

Усе це, звичайно, дуже мало стосується моєї розповіді.

Наступного дня уранці, саме тоді, коли редактор прочитав перший рядок вірша Конанта, з порома зійшов якийсь собі чоловік і поволі побрів угору Сорок другою вулицею.

Цей приїжджий був молодий чоловік із блакитними очима, роззявленим ротом і волоссям точнісінько такого кольору, як у бідної сироти (яка згодом виявилася графською дочкою) з п'єси містера Блейні[341]. Штани в нього були плисові, руки стирчали з коротких рукавів куртки, а хлястик знаходився над лопатками. Одна штанина була заправлена в чобіт, друга теліпалася зверху халяви. Його солом'яному капелюхові явно бракувало отворів для вух, бо фасоном вона дуже нагадувала кінський головний убір. У руці він стискав саквояж, але описати цей предмет побуту ми не беремось. Навіть мешканець Бостона не погодився б носити в такому на роботу свої бутерброди і книги. А над вухом у приїжджого поселянина з-поміж пшеничних пасом стирчав жмут сіна — сільський рекомендаційний лист, гербове свідоцтво невинності, значок мешканця райських кущ, що мусить захистити його від досвідчених міських лиходіїв.

Городяни йшли йому назустріч і розуміюче всміхались. Але коли поселянин, стоячи у стічній канаві, став задирати голову на хмарочоси, вони перестали всміхатись і перестали |на нього дивитись. Це вже давно набридло. Дехто, правда, ще затримував погляд на його саквояжі, аби дізнатися, які розваги Коні-Айленда чи нові сорти жувальної ґумки він рекламує; але здебільшого на нього просто не звертали уваги. Навіть хлопчиська-газетярі — і ті кривилися з нудьги, коли він, наче клоун у цирку, шарахався від візників і трамваїв.

На розі Восьмої авеню стояв Шулер Гаррі, настовбурчивши фарбовані вуса і доброзичливо поглядаючи довкола. Його тонка, артистична натура не могла не страждати від такого акторського перегравання. Він підкрався і став поряд із поселянином, коли той, розвісивши губи, милувався вітриною ювелірного магазину.

— Перебір, приятелю, — сказав Гаррі, критично похитавши головою. — Це вже ти переборщив. Не знаю, ким ти працюєш, але з бутафорією[342] у тебе явний перебір. Жмут сіна, наприклад, — це навіть у Прокторської банди тепер не заведено.

— Я вас не розумію, містере, — відповів простак. — Нащо мені банда? Я приїхав з Ольстера просто подивитися на місто, тому що із сінокосом ми впоралися достроково. Ну, і величезне місто! Я раніше думав, Поукіпсі всім містам місто, але цей ваш Нью-Йорк разів у п'ять більший буде.

— Так? Ну як знаєш, — промовив Шулер Гаррі, піднявши брови. — Адже я не хочу втручатися, діло ваше. Просто бачу, людина перестаралася, треба, думаю, порадити. Що ж, бажаю успіху, хоча й не знаю, який у тебе бізнес. Ходімо, перехилимо по одній.

— Я й насправді не відмовлюся від світлого пивця, — сказав поселянин.

І вони вирушили до кафе, де у завсідників були кам'яні обличчя та швидкі очі, і сіли зі своїми кухлями за столик.

— От добре, що я вас зустрів, містере, — сказав Полов'яна Довбешка. — Зіграємо, може, в сімку, га? У мене і карти з собою.

І він вивудив зі свого допотопного саквояжа колоду карт — небувалу, незрівнянну колоду, засмальцьовану смаженим беконом і забруднену чорноземом із ланів.

Шулер Гаррі гучно й коротко розсміявся.

— Та ні, вже, брате, — твердо відповів він. — Мене цим твоїм сільським виглядом не обдуриш. І все-таки я скажу, що ти переборщуєш. Після сімдесят дев'ятого року так у жодній глухомані вже не ходять. Із таким спорядженням ти в Брукліні і парою старих годинників не розживешся.

— Гадаєте, у мене грошей немає? — гордовито сказав Полов'яна Довбешка. Він витягнув на світ Божий пачку асигнацій[343] завтовшки з кулак і поклав на стіл.

— Моя частка за бабусину ферму, — пояснив він. — Дев'ять з половиною сотень. Я і надумав — поїду до міста, може, до якоїсь справи придивлюся, знайду грошам застосування.

Шулер Гаррі взяв пачку в руки і подивився на неї майже з повагою.

— Буває й гірше, — заявив він тоном знавця. — Але все одно в такому одязі нічого в тебе не вийде. Купи собі, брате, черевики кольору беж, чорний костюм, солом'яний капелюх, канотьє зі строкатою стрічкою і тлумач про Піттсбург, вантажі й тарифи та пий собі херес за сніданком — тоді, може, й збудеш ці сумнівні папірці.

— Хто він такий? — поцікавились деякі з присутніх, коли Полов'яна Довбешка зібрав свої оббрехані асигнації і вийшов на вулицю.

— Мабуть, фальшива монета, — знизав плечима Гаррі. — А може, він із розшукового відділення. Або це якийсь новий фокус. Надто вже в нього сільський вигляд. Не може ж бути… мені раптом спало на думку… але ж не може бути, що це у нього справжні гроші.

А Полов'яна Довбешка побрів собі далі. Незабаром його, мабуть, знову здолала спрага, бо він пірнув у винний погріб за рогом і замовив пиво. Біля стійки товпилося кілька вкрай темних осіб. Коли вони побачили його, їхні очі спалахнули; але з огляду на таку демонстративну, надмірну сільську неотесаність інтерес їх швидко змінився боязкою підозрілістю.

Полов'яна Довбешка перекинув через стійку свій саквояж.

— Хай постоїть у вас годинку-дві, містере, — сказав він, жуючи кінець отруйної жовтої сигари. — Я погуляю і зайду по нього. Та дивіться в обидва: у ньому дев'ять з половиною сотень, а ви, мабуть, ніколи б і не подумали, на мене дивлячись.

У цей час із вулиці линули звуки фонографа[344], що відтворював гру духового оркестру, і Полов'яна Довбешка кинувся подивитися на це диво — тільки хлястик під лопатками промайнув.

— Поділи на всіх, Майку, — сказали темні особи, відверто перемигнувшись.

— Та облиште ви, — відповів буфетник, штурханом заганяючи саквояж у дальній кут. — Думаєте, я так легко купився? Одразу видно, що він тільки прикидається. Який він фермер? В усіх штатах немає такого глухого закутка, де б зараз так одягались. Дев'ять з половиною сотень, як би не так. Дев'ять з половиною дірявих носових хусток — це ймовірніше.

Удосталь натішившись чудовим винаходом містера Едісона, Полов'яна Довбешка повернувся за саквояжем. І поплентався з ним уздовж Бродвею, широко розплющеними блакитними очима споглядаючи все, що потрапляло в поле його зору. Але Бродвей, як і раніше, не приймав його і лише міряв очима і проводжав презирливими посмішками. З усіх старих жартів цей здавався найбільш заяложеним і набридлим. Приїжджий поселянин був значно комічнішим, неподобнішим і неотесанішим, ніж усе, що можна уявити в хліву, на ріллі або у водевілі[345], і тому викликав лише досаду й підозру. І сіно у нього за вухом було таке справжнє, таке свіже, воно так пахло квітучим лугом і так нагадувало про сільську глухомань, що навіть власник гри в «шкаралупки», побачивши його, зібрав би своє приладдя і пішов геть.

Полов'яна Довбешка всівся на якихось сходах і знову витягнув із саквояжа свою пачку грошей. Верхню двадцятку він відокремив від неї і покликав хлопчиська-газетяра.

— Синку, — сказав він, — збігай кудись і розміняй мені цей папірець. Бо я залишився зовсім без дрібних грошей. Матимеш п'ятак, якщо швидко впораєшся.

На обличчі малолітнього газетяра крізь бруд, просту пила образа.

— Бач який хитрий! Сам міняй свої фальшиві гроші. І одяг на тобі теж фальшивий. За сто кроків видно.

На розі стояв бистрозорий закликальник грального дому. Він побачив поселянина й одразу набрав холодного, доброчесного вигляду.

— Містере, — звернувся до нього поселянин. — Я чув, у вас тут у місті є заклади, де можна перекинутися в карти або, скажімо, в лото. У мене в цьому саквояжі — дев'ять з половиною сотень, я сам буду з Ольстера, приїхав подивитись, що у вас тут є. Чи не скажете, де людині поставити на карту доларів з дев'ять-десять? Хочу потішитись, а потім, дивись, і відкуплю собі якесь діло.

Закликальник стиснув губи і став розглядати білу плямочку на нігті свого лівого мізинця.

— Та годі вже тобі, приятелю, їй-богу, — докірливо сказав він. — Вони там у Головному управлінні, певне, з глузду з'їхали, якщо посилають людей в отакому ідіотському вигляді. З такою пикою ти до грального дому на гарматний постріл не підійдеш. Був уже один, містер Скотті з Долини Смерті, він тебе давно випередив щодо сільського реквізиту. Котися ти звідси. Ні, я не знаю притонів[346], де можна поставити поліцейський патруль проти червоного туза.

І тоді, укотре вже знехтуваний великим містом, таким чуйним до всілякої штучності, Полов'яна Довбешка всівся на краю тротуару і скликав свої думки на конференцію.

— Тут уся справа в одежі, — дійшов він висновку. — Не інакше. Вони думають, що я селюк, і не хочуть зі мною знатись. У нас в Ольстері ніхто не сміявся з цього капелюха. Але, мабуть, якщо хочеш, щоб тутешні жителі від тебе носи не відвертали, одягайся по-їхньому.

І Полов'яна Довбешка пішов до великого універсального магазину, де його радо зустріли, і потирали руки, і знімали з нього всілякі мірки, любовно натягуючи стрічку рулетки над опуклістю грудної кишені, де він усього лише зберігав на щастя маленький кукурудзяний качан із парною кількістю зерен. Незабаром посильні з коробками і пакетами вже потяглися до його готелю на Бродвеї.

А о дев'ятій годині вечора з ґанку готелю зійшов хтось, у кому Ольстер не пізнав би свого. Черевики кольору беж, канотьє наймоднішого фасону, світло-сірі штани щойно випрасувані; з нагрудної кишені елегантного англійського піджака виглядає яскраво-синя хустка. Комірець — сліпучої білизни, хоч на вітрину прального закладу; пшеничне волосся акуратно підстрижене; і жмутка сіна за вухом, ясна річ, немає.

Хвилину він постояв у всій своїй пишноті, наче дозвільний гуляка, що обдумує маршрут вечірніх розваг. І пішов людною, яскраво освітленою вулицею легкою, пружною ходою мільйонера.

Але поки він там стояв, його встигла примітити пара найнаметаніших і найгострозоріших очей у місті. Високий брюнет зі світлими очима одним рухом брів покликав до себе двох спільників, що тупцялися біля під'їзду готелю.

— Фермер з монетою, — сказав брюнет. — Зелений, мов огірочок. За мною!

О пів на дванадцяту до поліційної дільниці на Сорок сьомій вулиці увірвався потерпілий із плутаною, сумною повістю на вустах.

— Дев'ять з половиною сотень! — задихаючись, твердив він. — Уся моя частка за бабусину ферму!

Черговий сержант насилу добився від нього імені — Джейбс Буллтанг, що проживає в Долині Акацій, округ Ольстер; а потім став записувати, як виглядали кривдники.

Коли Конант зайшов до редактора спитати про долю свого вірша, його одразу провели просто до кабінету, уставленого статуетками роботи Родена і Дж. Дж. Брауна.

— Тільки-но я прочитав перший рядок «Газелі біля джерела», — сказав йому редактор, — як одразу зрозумів, що переді мною твір людини, котра все життя провела віч-на-віч із Природою. Мене не збила з пантелику досконалість форми. Просто виникло таке відчуття — прошу пробачити заяложене порівняння, — ніби живе, вільне дитя полів і лісів у модному міському одязі крокує Бродвеєм. Одіянням не приховаєш людини.

— Дякую, — сказав Конант. — Чек, я сподіваюсь, буде, як завжди, у четвер?

Моралі цього оповідання дещо сплутались. Ось дві на вибір: «Сиди в себе на фермі», або «Не пиши віршів».

Психея і хмарочос

Якщо ви філософ, то можете вчинити ось що: піднятися на дах великого будинку і, поглядаючи з трьохсотфутової висоти на людей унизу, зневажати їх як нікчемних комашок. Вони повзають, товчуться й кружляють, безцільно, тупо, безтолково, наче якісь недоладні водяні клопи на ставку в літню пору. Не скажеш навіть, що вони снують, як мурашки, бо мурашка, із властивою їй завидною розсудливістю, завжди знає, як їй швидше потрапити додому. Становище в мурашки на землі невисоке, проте ж як часто буває, що він вже й додому прийшов, і капці дістав з-під ліжка, а ви ще нудитеся на висоті свого становища, застрягши на станції надземки.

Отже, для філософа-дахолаза людина — лише жалюгідна, нікчемна комашка. Біржові маклери й поети, мільйонери, чистильники чобіт, красуні, землекопи й політики перетворюються на чорні цяточки, які на вулиці завширшки з ваш палець ухиляються від інших чорних цяток, трохи більших за розміром.

Саме місто з такої піднесеної точки зору, зіщулившись, постає сумбурним стовпищем перекошених будівель у немислимо спотвореній перспективі, могутній океан перетворюється на калюжу, сама земна куля — на м'ячик для гольфа[347], загублений у Всесвіті. Усе буденне й дрібне відступає геть. Філософ звертає свій погляд до небес, і, надихнувшись новим баченням світу, підноситься душею. Він відчуває себе нащадком Вічності й наступником Часу. Він відчуває, що Простір теж має дістатися йому в законний і невід'ємний спадок, і, запалюючись, роздумує про те, що колись істоти, подібні до нього, таємничими повітряними стежками полинуть від планети до планети. Крихітний світ у нього під ногами, на якому, наче піщинка на Гімалайській вершині, лежить сталева вишка хмарочоса, — лише нескінченно мала крупиця у круговороті незліченної безлічі таких самих інших. Честолюбні надії чорненьких метушливих комашок там унизу, їхні досягнення, дріб'язкові перемоги та вподобання — що вони порівняно зі спокійною і грізною безмежністю Всесвіту, який з усіх боків оточує їхнє вбоге місто?

За те, що філософа неодмінно відвідують такі думки, можна ручатися сміливо. Їх спеціально відібрали з різних філософських напрямів, що тільки існують на світі, і, забезпечивши в кінці, як годиться, знаком питання, затвердили обов'язковим зразоком глибокодумності на великій висоті. І коли філософ сідає в ліфт і їде вниз, розум його збагачений, душа сповнена спокою, погляди на суть світобудови широкі, мов пряжка на поясі Оріона[348].

Проте якщо вас звуть Дезі і вам дев'ятнадцять років, якщо ви працюєте в кондитерській на Восьмій авеню й одержуєте шість доларів на тиждень, при тому що встаєте о шостій тридцять ранку і трудитеся до дев'ятої вечора, а мешкаєте в холодній і тісній, п'ять футів на вісім, мебльованій комірці і витрачаєте на сніданок лише десять центів, якщо до того ж ви ніколи не вивчали філософії, — тоді з висоти хмарочоса ви, можливо, дивитиметеся на речі інакше.

Двоє зітхали за непричетною до філософії Дезі, двоє домагалися її руки. Першим був Джо, власник найменшої крамниці в Нью-Йорку. Вона була розміром приблизно з ящик, у яких зберігають робочий інструмент, і ліпилася, на кшталт ластівчиного гнізда, до кута хмарочоса в діловій частині міста. У ній продавалися газети, фрукти, цукерки, збірки пісень, цигарки, а влітку й лимонад. Коли ж, трясучи вкритими інеєм кучерями, приходила сувора зима і заганяла Джо з його фруктами до помешкання, то місця в крамниці лишалося саме враз на хазяїна, його товар, грубку завбільшки з графинчик для оцту та на одного покупця.

Джо не належав до тієї нації, що робить у нас фурор[349] своїми фугами та фруктами. Він був кмітливий молодий американець, який потроху відкладав гроші і хотів, аби Дезі допомагала йому їх проживати. Він уже тричі робив їй пропозицію про одруження. І його любовна пісня звучала так:

— Ти знаєш, Дезі, як я хочу, щоб ми одружились, я і грошенят трохи назбирав. Магазин у мене, правда, не такий уже великий…

— О так, серйозно? — озивалася та, що була непричетна до філософії. — А кажуть, ніби тебе сам Уонамейкер[350] умовляє здати йому на майбутній рік зайве приміщення.

Щодня вранці і ввечері Дезі проходила повз ріг, де притулилася крамничка Джо. І вітання її зазвичай звучало так:

— Гей, у конурі, як справи? Щось, бачу, у тебе стало порожненько. Не інакше, як продав пачку жувальної ґумки.

— Так, місця тут замало, це точно, — з широкою усмішкою відповідав їй Джо, — але для тебе, Дезі, вистачить. Ми з магазином чекаємо — не дочекаємося тебе на хазяйку. Ти вже нас довго не муч, добре?

— Магазин! — Дезі з презирством морщила кирпатий носик. — Не магазин, а консервна банка! Чекаєте, кажеш? Ну-ну. Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів сто ласощів, інакше мені не вміститися.

— Що ж, із задоволенням, адже це вийде так на так, — галантно говорив Джо.

Життя Дезі і без того проходило у вузьких межах. На роботі треба було рухатися бочком, аби протиснутися між полицями та прилавком. Удома було більше затишку, ніж вільного місця. Стіни стояли так близько одна до одної, що від найменшого руху шурхотіли шпалери, які відстали. Розглядаючи у дзеркалі свою каштанову пишну зачіску, Дезі могла запалити однією рукою газ, а другою водночас зачинити двері. На комоді стояло фото Джо в золоченій рамці, і іноді, коли вона дивилася на неї… але тут думки Дезі незмінно поверталася до кумедної крамнички, приткнутої, наче ящик з-під мила, до кута величезної будівлі, і замість ніжного зітхання чувся веселий сміх.

Другий залицяльник з'явився у Дезі на кілька місяців пізніше за Джо. Він найняв кімнату з пансіоном у тому ж будинку, де жила вона. Звали його Дебстер, і він був філософ. Позитивні якості цієї зовсім ще молодої людини впадали в око, як європейські наклейки на чемодані у жителя Пассейка, штат Нью-Джерсі. Свої знання він черпав з енциклопедій та довідників, але що стосується мудрості, то вона промчала повз нього, а він залишився на узбіччі, пирхаючи і не встигнувши помітити хоча б номер її автомобіля. Він міг (і не нехтував нагодою) розказати вам, з чого складається вода і чому людині корисно їсти горох і телятину, який у Біблії найкоротший вірш і скільки фунтів цвяхів піде на те, щоб прибити 256 дранок із чотиридюймовим зазором, яке населення міста Канкакі, штат Іллінойс, у чому суть теорії Спінози[351], як звуть молодшого лакея в домі містера Г. Маккея Тумлі, яка довжина тунелю крізь гору Хусак, коли слід садовити курку на яйця, яку платню одержує поштовий кур'єр на залізниці, ділянка Дрифтвуд — Ред-Банк-Фернес, штат Пенсільванія, і скільки налічується кігтів на передній лапі кішки.

Такий неабиякий тягар знань не обтяжував Дебстера. Факти і цифри були для нього наче листя петрушки, приправа до легкої бесіди, якою він пригощав вас, якщо вбачав, що це вам до смаку. Крім того, він користувався ними, як бруствером[352] при фуражуванні — за столом у пансіоні. Обстрілюючи вас чергами цифр, пов'язаних з тим, скільки важить один фунт пруткового заліза перерізом п'ять дюймів на два і три чверті та скільки в середньому випадає щороку опадів у Форт-Снел-лінгу, штат Міннесота, він пронизував виделкою найбільш ласий кусок курки на блюді, поки ви тільки набиралися духу спитати в нього, чому це кури не клюють грошей.

Споряджений таким сліпучим обладунком, та й непоганою зовнішністю, якщо вам подобається той прилизаний різновид, який о третій годині дня зустрінеш на кожному кроці біля магазинів, він являв собою суперника, з яким Джо, власникові мікрокрамниці, мабуть, варто було схрестити зброю. Проте Джо не мав при собі зброї. А якщо б і мав, то все одно схрестити її було б ніде.

Якось у суботу, десь о четвертій годині, Дезі з містером Дебстером зупинилися коло палатки Джо. На Дебстері був циліндр і тому… ну, одне слово, Дезі була жінкою і не могла допустити, щоб цей циліндр знов опинився у картонці, доки його не побачить Джо. Формальним же приводом до їхнього візиту була пачка ананасової жувальної гумки, яку Джо й подав у розчинені навстіж двері крамниці. Побачивши циліндр, він не затремтів, не змінився на обличчі.

— Містер Дебстер запросив мене піднятися з ним сюди вгору для огляду панорами, — сказала Дезі, коли познайомила своїх обожнювачів. — Я ніколи ще не була на даху хмарочоса. Мабуть, там страшенно здорово й цікаво.

— Гм! — сказав Джо.

— Ландшафт[353], який відкривається нашому погляду з даху високої будівлі, — сказав Дебстер, — не тільки грандіозний, а й повчальний. Міс Дезі може бути впевнена, що на неї чекає велике задоволення.

— Там, між іншим, теж протяг, — сказав Джо. — Ти добре вдяглася, Дезі?

— Будьте певні! Напнула сто одежинок, — сказала Дезі, із збентеженням і радістю відзначивши, як затьмарилося його чоло. — А ти тут, Джо, просто як мумія у футлярі. Чи вже не поповнилися, часом, твої запаси на фунт горіхів або на одне яблуко? Здається, ти зовсім затоварився.

Дезі пирхнула, насолоджуючись улюбленим жартом, і Джо нічого іншого не залишалось, як теж посміхнутись.

— Порівняно з масштабами цього будинку, містере, е… м-так, — зауважив Дебстер, — ваш заклад, як мені видається, дещо обмежений у розмірах. Площа бічного фасаду тут, якщо не помиляюсь, приблизно триста сорок футів на сто. Ваш магазин виглядає, відповідно, неначебто на територію Сполучених Штатів на схід від Скелястих гір, — додавши сюди ж провінцію Онтаріо і, скажімо, таку країну, як Бельгія, — помістити половину Белуджистану.

— Ні, їй-богу? — простодушно сказав Джо. — Ну ви, приятелю, щодо цифр — просто голова. А чи не скажете, скільки пресованого сіна у квадратних фунтах зжує віслюк, якщо на цілу хвилину і п'ять восьмих перестане репетувати «і-а, і-а»?

За кілька хвилин Дезі і містер Дебстер уже виходили з ліфта на верхньому поверсі хмарочоса. Потім круті сходи — і дах. Дебстер підвів Дезі до парапету і показав їй, як копошаться внизу на вулицях чорненькі цятки.

— Що це таке? — тремтячи, спитала вона. Їй ніколи не доводилося підійматися на таку висоту.

Як же тут було Дебстеру не увійти в роль філософа на башті і не повести її душу за собою назустріч безмежному просторові!

— Двоногі, — урочисто сказав він. — Помітьте, якими вони стають, якщо піднятися над ними хоча б на триста сорок футів — справжні комахи, повзають туди-сюди, а який сенс?

— Та нічого подібного! — раптом вигукнула Дезі. — Це ж люди! А ось автомобіль. Ой, значить, ми так високо піднялись?

— Підійдіть сюди, будь ласка, — сказав Дебстер.

Він показав їй величезне місто, яке розкинуло далеко внизу стрункі шеренги іграшкових будинків, унизані, попри ранній час, першими дороговказними вогниками вуличних ліхтарів. Потім показав бухту, а за нею море, яке на півдні і сході таємничо зливалося з небом.

— Мені тут не подобається, — заявила Дезі, стривожено піднявши на нього свої блакитні очі. — Поїхали вниз, га?

Але філософ аж ніяк не збирався нехтувати такою нагодою. Нехай спочатку вона побачить, наскільки піднесений політ його думки, у яких він близьких стосунках із нескінченністю, як рясно насичена його пам'ять статистикою. І тоді її вже не спокусить більше можливість заходити по жувальну ґумку до найменшої крамниці Нью-Йорка. І містер Дебстер почав просторікувати про мізерність і марність людських зусиль, про те, що, підносячись над землею навіть на таку незначну відстань, усвідомлюєш, що людині та її справам ціна не більша, ніж десяток мідних, тричі перелічених грошей. А тому нам належить зробити предметом наших помислів зоряні світи та викладки Епіктета[354], черпаючи в цьому втіху для себе.

— Особисто мене це якось не вабить, — сказала Дезі. — Мені здається, якщо хочете знати, це просто жах, коли ти так високо, а люди під тобою, немов блохи. А раптом це ми Джо там бачили внизу? Треба ж, наче дивишся із сусіднього штату. Та мені тут просто страшно!

Філософ дурнувато посміхнувся.

— Серед простору, — промовив він, — сама земля — всього лише зернятко пшениці. Погляньте, будь ласка, вгору.

Дезі з побоюванням подивилася на небо. Короткий день згаснув, і вже висипали перші зірки.

— Ось там, — говорив Дебстер, — ви бачите Венеру, вечірню зірку. Вона відстоїть від Сонця на шістдесят шість мільйонів миль.

— Оце вже брехня! — сказала Дезі, і від обурення у неї на хвилину минув страх. — Що ж я, по-вашому, з Брукліна, чи що? Сьюзі Прайс з нашої кондитерської їздила в Сан-Франциско до брата, він їй присилав на квиток. Так навіть туди лише три тисячі миль.

Тепер філософ посміхнувся поблажливо.

— Наша Земля, — сказав він, — знаходиться на відстані дев'яносто один мільйон миль від Сонця. А існують вісімнадцять зірок першої величини, які від Сонця у двісті одинадцять тисяч разів далі від нас. Якщо одна з них згасне, її останній промінь долине до нас тільки через три роки. Крім того, є шість тисяч зірок шостої величини. Їхнє світло доходить до Землі вже за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ми побачимо сорок три мільйони зірок і в тому числі — зірки тринадцятої величини, світло яких сягає Землі за дві тисячі сімсот років. Кожна така зірка…

— Неправда! — сердито закричала Дезі. — Ви навмисне мене лякаєте. Ви і так мене вже налякали, я хочу вниз!

Вона тупнула ногою.

— Арктур… — почав було філософ примирливо, але тут, перервавши його на півслові, йому з глибини своєї безмірності подала наочний аргумент та сама Природа, котру він силкувався описати, напружуючи пам'ять, але забувши про серце. Бо тому, хто тлумачить Природу серцем, відомо, що зірки укріплені на небосхилі з однією метою — лити ласкаве світло на закоханих, які блаженно блукають під ними, і якщо у вересневу ніч ви, рука до руки з милою, станете навшпиньки, виявиться, що до них не так вже й важко дотягтись. Щоб їхнє світло летіло до нас цілих три роки? Яка нісенітниця!

Звідкись із заходу летів метеор, і на даху хмарочоса раптом проянішало, як удень. Метеор промайнув небом, прокресливши із заходу на схід вогненну параболу. Він шипів на льоту, і Дезі вискнула.

— Везіть мене вниз, ходяча ви арифметика! — крикнула вона відчайдушно.

Дебстер допоміг їй зійти зі сходів, вони увійшли до ліфта. Очі у Дезі були зовсім божевільні, і коли, миттєво змусивши пасажирів відчути дрижання у колінках, ліфт-експрес шугнув униз, вона здригнулась.

За дверима хмарочоса, які обертались, філософ її загубив. Вона зникла, а він спантеличено тупцявся на місці, і ні факти, ні цифри не прийшли йому на допомогу.

У Джо настало затишшя в торгівлі, і він, звиваючись змією, пробрався між ящиками з товаром, запалив цигарку і притулив одну ногу, що змерзла, коло крихітної пічки.

Двері крамниці розчинились, і Дезі, зі сміхом і сльозами, спотикаючись, розсипаючи по підлозі фрукти і цукерки, кинулася до нього на груди.

— Ну от, Джо, я й побувала на хмарочосі! Ой, як тут у тебе тепло, затишно, гарно! Я згодна за тебе вийти, Джо, коли захочеш.

Сила звички

Нападок критики зазнавали всі джерела натхнення, крім одного. До цього єдиного джерела ми й звертаємось у пошуках високоповчальної теми. Коли ми зверталися до класиків, критики з радістю викривали нас у плагіаті. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони дорікали нам у наслідуванні відомим авторитетам у галузі політики та літератури. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом і Генрі Джеймсом. Ми писали кров'ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку. Ми брали текст від Матвія або — гм! — із Второзаконня, але проповідники були проти того, щоб ми надихалися Святим Письмом. Отже, притиснуті до стіни, ми звертаємося за темою до випробуваного, перевіреного, повчального, неспростовного джерела — повного тлумачного словника.

Міс Меррієм була касиркою у Гінкла, Гінкл — це один із великих ресторанів у діловому кварталі, або, як пишуть у газетах, у «фінансовому районі». Щодня з десятої до другої ресторан буває повним; туди сходяться зголоднілі клієнти — розсильні, стенографістки, маклери, акціонери, прожектери, винахідники, що виправляють патент, і просто люди з грошима.

Посада касирки у Гінкла зовсім не синекура[355]. Гінкл годує сніданком — млинчиками, кавою з грінками та яєчнею — багато народу; а ленчем (гарне слово, анітрохи не гірше, ніж «обід») — ще більше. Можна сказати, що на сніданок у Гінкла збирається ціла армія, а на ленч — незліченне військо.

Міс Меррієм сиділа на табуреті за конторкою, обгородженою з трьох боків міцними, високими ґратами з мідного дроту. Клієнт просовував у напівкругле віконце чек та гроші, і серце його тріпотіло. Бо міс Меррієм була чарівною й діловитою. Вона могла відняти сорок п'ять центів із двох доларів і відхилити пропозицію руки і серця, перш ніж ви… — Наступний!.. втратили нагоду — Не штовхайтесь, будь ласка! — Вона вміла, не розгублюючись і не кваплячись, робити все разом: одержати від вас гроші, правильно відлічити здачу, підкорити ваше серце, показати на вазочку із зубочистками й оцінити вас із точністю до одного цента набагато точніше, ніж касовий апарат новітньої марки, і на все це вона витрачала менше часу, ніж потрібно для того, щоб поперчити яйце з перечниці, які подаються у Гінкла.

Давно відомий поетичний рядок про «страшне світло, що осяває трон». Клітку молоденької касирки теж осяває страх яке світло. За вульгарність виразу відповідає автор цитати, а не я.

Усі відвідувачі чоловічої статі, від хлопчиськів-розсильних до біржових зайців, були закохані в міс Меррієм. Сплачуючи за рахунком, вони залицялися до неї, застосовуючи всі прийоми, відомі в ремеслі Купідона. Крізь дротяну сітку сипалися усмішки, компліменти, ніжні клятви, запрошення на обід, зітхання, млосні погляди і веселі жарти, які жваво парирувала метка міс Меррієм.

Немає позиції, вигіднішої від позиції молоденької касирки. Вона сидить на своєму табуреті, як королева комерції і компліментів, принцеса прейскуранта, графиня графинів і Діана доларів. Ви одержуєте від неї усмішку та десять центів здачі канадською монетою і йдете, не скаржачись. Ви перераховуєте кожне слово, яке вона вам кинула мимохідь, як скнара перераховує свої скарби, і, не рахуючи, кладете в кишеню здачу з п'яти доларів. Мабуть, через мідні ґрати міс Меррієм здається особливо неприступною й чарівною, — як би там не було, вона ангел в англійській блузці, — непорочний, нарядний, наманікюрений, спокусливий, ясноокий і моторний — Психея, Цирцея й Ате в одній особі, вона позбавляє вас і грошових знаків, і душевного спокою.

Розраховуючись із касиркою, молоді люди, що переломлювали хліб у Гінкла, ніколи не нехтували нагодою перекинутися з нею слівцем і сказати комплімент. Багато хто з них ішов далі цього і видавав їй векселі[356] у вигляді театральних квитків та шоколаду. Статечні люди прямо заговорювали про шлюб і флердоранж[357], але весь аромат цих квітів щезав, як тільки вони натякали на квартиру в Гарлемі. Один маклер, що прогорів на мідних акціях, набагато частіше робив пропозицію про одруження міс Меррієм, ніж обідав.

Під час напливу відвідувачів мова міс Меррієм, яка безперервно одержувала гроші, звучала приблизно так:

— Доброго ранку, містере Хескінсе, — так, сер, дякую вам, я не фарбуюсь, — ви собі дуже багато дозволяєте. Привіт, Джонні, десять, п'ятнадцять, двадцять, тепер біжи мерщій, а то знімуть букви з шапки. Даруйте, будь ласка, перерахуйте ще раз. — Не варто подяки. До оперети? Ні, спасибі, — у середу я дивилася Картер у «Гедді Габлер», ми були з містером Сімпсеном. Пробачте, я думала, це чверть долара. Двадцять п'ять і сімдесят п'ять буде долар — ніяк не відвикнете від свинини з капустою? Я бачу, Біллі. Не забувайтеся, будь ласка — зараз одержите все, що вам треба. Ах, які дурощі! Містере Бассет, ви завжди жартуєте — ні? Ну що ж, може, я колись і вийду за вас заміж — три, чотири та шістдесят п'ять — це буде п'ять… Будьте люб'язні залишити ваші зауваження при собі. Десять центів? Даруйте, на чеку у вас сімдесят — а може, це одиниця замість сімки?.. Ах, вам подобається моя зачіска, містере Сондерсе? Декому більше подобається шиньйон, але, кажуть, до тонких рис більше пасує «Клео де Мерод»… та десять — п'ятдесят. Проходьте, приятелю, не затримуйтесь, тут вам не балаган на Коні-Айленд. Що? Звичайно, у Месі, правда добре сидить? Зовсім не холодно, легкі тканини у цьому сезоні наймодніші, тільки їх і носять. Що таке? Ви вже втретє її підсовуєте, та що ви, ця фальшива монета — моя стара знайома. Шістдесят п'ять? Мабуть, одержали надбавку, містере Вілсон?.. Я вас бачила на Шостій авеню у вівторок увечері, містере де Форест, — шикарна штучка? Ну, ще б пак! Хто така?.. Чому не годиться? Тому, що це не гроші. Що? Колумбійський долар? Ну, у нас тут не Південна Америка. Так, я більше люблю шоколадну суміш. У п'ятницю? Дуже шкода, щоп'ятниці я беру уроки джіу-джитсу — тоді в четвер. Дякую, я це шістнадцятий раз сьогодні чую — мабуть, я-таки непогана. Облиште, будь ласка, за кого ви мене маєте? Невже, містере Вестбруку, ви справді так вважаєте? От фантазія!.. Вісімдесят і двадцять буде долар — дякую вам, я не катаюся на автомобілях з чоловіками — ах, ваша тітка — ну, це справа інша, можливо. Будь ласка, без грубощів — ваш чек був на п'ятнадцять центів — будьте люб'язні, відійдіть убік, не заважайте. Здрастуйте, Бене — прийдете у четвер? — один знайомий хотів принести коробку шоколаду… сорок та шістдесят буде долар, та ще один — буде два…

Якось у середині дня запаморочлива богиня Фортуна, яку звуть ще Запаморочення, уразила багатого й ексцентричного[358] старого банкіра в той час, коли він проходив повз ресторан Гінкла до трамвайної зупинки. Багатий дивак-банкір, який їздить на трамваї, — це… Не затримуйтесь, будь ласка, ви тут не один.

Самарянин і фарисей, перехожий і полісмен, що приспіли першими, підняли банкіра Мак-Ремсі і внесли його до ресторану Гінкла. Коли старий, але непохитний банкір розплющив очі, перед ним постало прекрасне видіння: схилившися над ним з ніжною, жалісливою усмішкою, воно омивало бульйоном його чоло і розтирало йому руки чимось замороженим із холодильника. Містер Мак-Ремсі зітхнув, втративши при цьому ґудзик від жилета, з глибокою вдячністю подивився на свою прекрасну рятівницю і прийшов до тями.

Відсилаємо до «Бібліотеки романів» усіх тих, хто передчуває любовну пригоду! У банкіра Мак-Ремсі була поважна старенька дружина, і до міс Меррієм він мав суто батьківські почуття. Він поговорив з нею близько півгодини не без користі, — щоправда, іншого роду користі, ніж та, яку він одержував від ділових розмов у своєму кабінеті. Наступного дня він привіз до неї місіс Мак-Ремсі. Старі були самотні — їхня єдина заміжня дочка жила в Брукліні.

Коротше кажучи, прекрасна касирка підкорила серця добродушних старих. Вони частенько заїжджали до Гінкла і запрошували міс Меррієм до себе, у старомодний, але розкішний особняк на одній із Сімдесятих вулиць. Чарівна краса міс Меррієм, її мила щирість та сердечність узяли їх приступом. Вони сотні разів повторювали, що міс Меррієм дуже нагадує дочку, що пішла від них. Бруклінська матрона, уроджена Мак-Ремсі, постаттю нагадувала Будду, а обличчям — ідеал вуличного фотографа. Міс Меррієм була поєднанням усмішок, ямочок, рожевих пелюсток, атласу, перлів і плакатів, що рекламують засоби для рощення волосся. Але досить про батьківську пиху.

Через місяць після того, як достойне подружжя познайомилося з міс Меррієм, вона стояла перед Гінклом, повідомляючи йому, що відмовляється від місця.

— Вони хочуть удочерити мене, — говорила вона невтішному рестораторові. — Вони, звичайно, диваки, але такі милі. А який у них шикарний дім! Ні, містере Гінкле, навіть і говорити не варто — у мене тепер інше меню: надіну автомобільні окуляри і роз'їжджатиму на машині або вийду заміж за герцога. А все-таки трохи шкода вилітати зі старої клітки. Я стільки часу просиділа за касою, що мені навіть якось дивно братися за щось інше. Страшенно нудьгуватиму без штовханини і жартів коло каси, коли всі стоять у черзі і платять за гречані млинчики. Але не випускати ж таку нагоду. А старі страшенно добрі. Ви мені винні дев'ять шістдесят два з половиною за тиждень. Нехай так, містере Гінкле, скиньте півцента, якщо шкода.

Сказано — зроблено. Міс Меррієм стала міс Розою Мак-Ремсі. Вона з гідністю здійснила цей перехід. Краса поверхнева, але нерви лежать під шкірою дуже близько до поверхні. Нерви… але чи не бажаєте ви ще раз перечитати цитату, з якої починається оповідання?

Подружжя Мак-Ремсі не шкодувало коштів на виховання прийомної дочки. Їхні грошенята загрібали модистки, кравчихи, вчителі танців та інших предметів. Міс… гм… Мак-Ремсі виявилася люблячою, вдячною натурою і добросовісно прагнула забути Гінкла. Треба віддати належне гнучкості американських дівчат — ресторан Гінкла досить скоро зник з її пам'яті та з її мовлення.

Не всі пам'ятають прибуття графа Хайтсберн до Америки, на одну з Сімдесятих вулиць. Це був середньої якості граф, без великих боргів, і його приїзд не спричинив особливого пожвавлення. Але ви, звичайно, пам'ятаєте благодійний базар, влаштований «Дочками милосердя» в готелі «Уолдорф Асторія». Ви самі були там і навіть написали своїй Фанні записку на папері зі штампом готелю, аби показати їй… ах, ви не писали? Так, так, це було, звичайно, саме того вечора, коли у вас захворіла дитина.

На добродійному базарі родина Мак-Ремсі відігравала видатну роль. Міс Меррієм… гм… Мак-Ремсі блищала красою. Граф Хайтсберн виявляв до неї посилену увагу з того самого часу, як заїхав у наші краї подивитися на Америку. Вважали, що цього вечора їхній роман закінчиться щасливою розв'язкою. Граф, мабуть, нічим не гірший за герцога. Навіть кращий. Ранг у нього нижчий, зате боргів менше.

Нашу колишню касирку посадили в кіоск. Передбачалося, що вона продаватиме аристократам і плутократам нічого не варті речі за нечуваною ціною. Прибуток від базару мав піти на різдвяний обід для дітей бідняків. Скажіть, до речі, чи не замислювалися ви над тим, звідки вони беруть решту триста шістдесят чотири обіди?

Міс Мак-Ремсі, прекрасна, чарівна, схвильована, сяюча, пурхала за прилавком. Бутафорська мідна сітка з маленьким напівкруглим віконцем відгороджувала її від публіки.

З'явився граф, витончений, самовпевнений, елегантний, закоханий — сильно закоханий, — і підійшов до віконця.

— Ви чарівні, моя дорога, присягаюся честю, чарівні, — сказав він знадливим голосом.

Міс Мак-Ремсі стрімко обернулась.

— Облиште ці ваші штучки, — швидко й холоднокровно парирувала вона. — За кого ви мене маєте? Ваш чек, будь ласка. О Господи!

Розпорядники, помітивши, що біля одного з кіосків відбувається щось незвичайне, збіглися туди. Граф Хайтсберн стояв поряд із кіоском, пощипуючи світлі бакенбарди, які стали дибки від подиву.

— Міс Мак-Ремсі знепритомніла, — пояснив хтось.