Вождь червоношкірих: Оповідання

Мерзенний обманщик

очалося це лихо в Ларедо. В усьому був винен Малюк Льяно, — свою звичку вбивати людей йому слід було б обмежити мексиканцями. Але Малюкові було понад двадцять років, а на кордоні уздовж Ріо-Гранде вважається за неподобство мати у двадцять років на своєму рахунку тільки мексиканців.

Сталося це в гральному будинку старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це часто трапляється в місцях, куди люди приїжджають здалеку ловити на льоту щастя. Суперечка спалахнула через таку дрібницю, як дві дами; і коли дим розсіявся, з'ясувалось, що Малюк зробив неделікатний вчинок, а його супротивник схибив. Мало того, що невдалий дуелянт не був мексиканцем; він походив із знатної родини, що володіла кількома ранчо, був приблизно одного віку з Малюком і мав друзів і захисників. Від того, що він схибив, — його куля пролетіла лише за одну шістнадцяту дюйма від правого вуха Малюка, — вчинок більш вправного стрільця не став делікатнішим.

Малюк, у якого через його репутацію, дещо сумнівну навіть для кордону, не було ні почту, ні друзів, ні прибічників, вирішив, що цілком сумісно з його беззаперечною хоробрістю вчинити розважливий маневр, відомий під назвою «дати дьору».

Месники швидко зібрались і кинулися навздогін. Троє з них наздогнали його за кілька кроків від станції залізниці. Малюк озирнувся, зуби його оголились у блискучій, але невеселій усмішці, яка зазвичай передувала його зухвалим і жорстоким вчинкам, і переслідувачі відступили, перш ніж він устиг хоча б потягнутися за револьвером.

Утім, в останній сутичці Малюк не відчув тієї похмурої жаги вбивства, яка так часто спонукала його до бою. Це була суто випадкова сварка, спричинена картами та двома-трьома не прийнятними для джентльмена епітетами[274], якими обмінялися супротивники. Малюкові радше навіть подобався стрункий, гордий, смаглявий хлопець, якого його куля уразила в розквіті віку. І тепер він більше не хотів крові. Йому хотілося піти кудись подалі і виспатися де-небудь на сонці, лежачи в траві і закривши обличчя носовою хусткою. Навіть мексиканець міг безкарно навернутися йому на очі, поки він був у такому настрої.

Малюк, не ховаючись, сів у пасажирський потяг і за п'ять хвилин уже їхав на північ. Але в Уеббі, декількома милями далі, де потяг зупинився, щоб прийняти пасажира, він вирішив відмовитися від такого способу втечі. Попереду були станції з телеграфом, а Малюк не полюбляв електрику й пару. Він віддавав перевагу сідлу та шпорам.

Убитий ним чоловік був йому не знайомий. Але Малюк знав, що той був із табору Коралітос на ранчо Хідальго; він також знав, що ковбої з цього ранчо, якщо скривдиш одного з них, мстяться лютіше, ніж кровні вороги у штаті Кентуккі. Тому з мудрістю, властивою багатьом великим воїнам, Малюк вирішив відділити себе від помсти табору Коралітос заростями чапаралю та кактусів якнайбільшої протяжності.

Коло станції була крамничка, а біля крамнички, серед в'язів і мескітових кущів, стояли верхові коні покупців. Коні здебільшого ліниво дрімали, похиливши голови. Тільки один з них, довгоногий, каро-гнідий, з лебединою шиєю, хропів й рив землю копитом. Малюк схопився на нього, стиснув його колінами і злегка хльоснув хазяйським батіжком.

Якщо вбивство зухвалого партнера дещо затьмарило репутацію Малюка як благонадійного громадянина, то цей останній його вчинок укрив його чорним плащем безчестя. На кордоні вздовж Ріо-Гранде, якщо ви забираєте у людини життя, ви іноді забираєте дрібницю; але коли ви забираєте в неї коня, то це втрата, від якої вона дійсно стає біднішою і яка вас не збагатить… якщо вас спіймають. Тепер для Малюка не було вороття.

Сидячи на гарячому каро-гнідому коні, він був відносно спокійним. Він проскочив галопом п'ять миль, потім перейшов на рівну рись — улюблений алюр рівнинних жителів — і повернув на північний схід, у напрямку до річки Нуесес. Він добре знав цю місцевість — звивисті глухі стежки в нескінченних заростях колючого чагарнику та кактусів, табори та поодинокі ранчо, де можна знайти безпечний притулок. Малюк весь час долав шлях на схід; він ніколи не бачив океану, і йому спало на думку пошарпати по гриві Мексиканську затоку — пустотливе лоша великої водної ширі.

Таким чином, через три дні він стояв на березі в Корпус-Кристі і дивився на легкі брижі спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Непосида» стояв коло своєї шлюпки, що гойдалася біля самого берега під охороною матроса. Він вже зовсім зібрався відчалити, коли раптом згадав, що забув захопити необхідну приналежність свого побуту — пресований тютюн. Одного з матросів послали по цей забутий вантаж. Чекаючи на нього, капітан походжав по піску, дожовуючи решту свого кишенькового запасу.

До води зійшов стрункий, мускулистий юнак у чоботях на високих підборах. Обличчя його було обличчям юнака, але передчасна суворість свідчила про досвідченість чоловіка. Колір обличчя, смуглявого від природи, набув від засмаги та вітру кавово-коричневого відтінку. Волосся у нього було чорне й пряме, як у індіанця; його лице ще не знало приниження бритви; очі були холодні, сині. Лівий лікоть його був нещільно притиснутий до тіла, тому що охоронці порядку в місті несхвально дивляться на револьвери сорок п'ятого калібру з перламутровими ручками, а для того, щоб тримати їх під пахвою за лівою проймою жилета, вони дещо завеликі. Він дивився крізь капітана Буна на затоку із безпристрасним, непроникним спокоєм китайського імператора.

— Що, збираєтеся купити затоку, приятелю? — запитав капітан. Пригода з тютюном, про який він трохи не забув, налаштувала його на саркастичний лад.

— Ну, навіщо ж, — м'яко відповів Малюк, — навряд. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто дивлюся на неї. А ви чи не збираєтесь її продати?

— Тільки не в цей рейс, — сказав капітан. — Я вишлю її вам післяплатою, коли повернуся до Буенос-Тієррас… Ось він іде, наче на лебідці тягнеться, цей ледар із жуйкою. Я вже годину тому мав знятися з якоря.

— Це ваш корабель? — запитав Малюк.

— Мій, — відповів капітан, — якщо вам хочеться називати шхуну кораблем, а мені хочеться брехати. Тільки правильніше було б сказати, що це шхуна Міллера і Гонсалеса, а перед вами просто старий Семюел Бун — шкіпер[275].

— Куди ви пливете? — запитав утікач.

— У Буенос-Тієррас, що на березі Південної Америки. Я забув, як називалася ця країна, коли був там востаннє. Вантаж — будівельне дерево, листове залізо та ножі для цукрової тростини.

— Що це за країна? — запитав Малюк. — Спекотна чи холодна?

— Теплувата, шановний, — відповів капітан, — але справжній втрачений рай щодо пейзажу, краси і взагалі географії. Щоранку вас будить ніжний спів червоних птахів із сімома ліловими хвостами в шелесті вітерця у квітах та трояндах. Жителі цієї країни ніколи не працюють: там можна не встаючи з ліжка простягнути руку і набрати цілий кошик добірних тепличних фруктів. Там немає неділь, немає рахунків за лід, немає квартирної платні, немає турбот, немає сенсу, взагалі нічого немає. Це велика країна для людини, яка хоче лягти спати і зачекати, доки їй трапиться добра нагода. Банани, апельсини, урагани й ананаси, які ви їсте, — усе йде звідти.

— Це мені подобається, — сказав Малюк, виявляючи, нарешті, якийсь інтерес до розмови. — Скільки шкур ви з мене здерете, щоб відвезти туди?

— Двадцять чотири долари, — відповів капітан Бун, — їжа й доставка. Каюта другого класу. Першого класу немає.

— Я їду з вами, — сказав Малюк, витягуючи гаманець з оленячої шкіри.

Коли він вирушив до Ларедо провітритись, у нього було з собою триста доларів. Дуель у Вальдо перервала його розважальний сезон, але зберегла йому майже двісті доларів для втечі, до якої вона ж його і примусила.

— Гаразд, шановний, — сказав капітан. — Сподіваюсь, що ваша матуся не засудить мене за ці ваші витівки.

Він жестом покликав одного зі своїх матросів.

— Санчес перенесе вас у човен, бо інакше промочите ноги.

Текер, консул Сполучених Штатів у Буенос-Тієррас, був ще не п'яний. Була тільки одинадцята година, а бажаного блаженства — такого стану, коли він починав співати слізні арії зі старих оперет і кидати в свого папугу, що вищав, банановою шкіркою, — він зазвичай досягав лише на третю-четверту годину. Тому, коли він, почувши легке покашлювання, висунувся з гамака і побачив Малюка, що стояв у дверях консульського будинку, то ще був у змозі виявити гостинність і ввічливість, належні представникові великої держави.

— Не турбуйтесь, — люб'язно сказав Малюк. — Я на хвилинку. Мені сказали, що тут заведено заходити до вас, перш ніж піти гуляти містом. Я щойно прибув пароплавом із Техасу.

— Радий вас бачити, містере… — сказав консул.

Малюк засміявся.

— Спрег Дальтон, — сказав він. — Навіть самому дивно чути. На Ріо-Гранде мене звали Малюк Льяно.

— Я Текер, — сказав консул. — Сідайте ось на той очеретяний стілець. Якщо ви приїхали з метою вкладання капіталу, то маєте потребу в людині, яка могла б дати вам добру пораду. Цих чорномазих треба знати, бо інакше вони вичавлять з вас усе, аж до золотих пломб. Хочете сигару?

— Дякую вам, — сказав Малюк. — Я не можу прожити й хвилини без маїсової соломи та мого кисета. — Він вийняв своє курильне приладдя і скрутив собі цигарку.

— Тут розмовляють іспанською, — сказав консул. — Вам потрібен перекладач. Якщо можу бути вам чим-небудь корисним, я до ваших послуг. Якщо ви купуєте фруктові плантації або хочете здобути якусь концесію[276], вам знадобиться людина, яка знає тут усі ходи й виходи.

— Я розмовляю іспанською, — сказав Малюк, — разів у дев'ять краще, ніж англійською. Там, звідки я приїхав, усі говорять іспанською. А купувати я нічого не збираюсь.

— Ви говорите іспанською? — задумливо сказав Текер. Він уважно оглянув Малюка. — Ви і схожі на іспанця, — продовжував він, — і ви з Техасу. І вам не більше двадцяти років, щонайбільше двадцять один. Цікаво, чи хоробрий ви хлопець?

— Ви маєте на увазі якусь справу? — із несподіваною проникливістю запитав техасець.

— А ви пристанете на пропозицію? — запитав Текер.

— Не буду заперечувати, — відповів Малюк, — я вскочив у халепу… ми посварилися там, у Ларедо, і я прикінчив білого: жоден мексиканець не нагодився мені під руку. Я приїхав до вашої папугово-мавпячої країни, тільки щоб понюхати квіточки. Тепер зрозуміли?

Текер встав і зачинив двері.

— Покажіть мені вашу руку, — сказав він.

Він узяв ліву руку Малюка і ретельно розглянув її з тильного боку.

— Вийде, — схвильовано сказав він. — Шкіра у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за один тиждень.

— Якщо ви хочете використати мене для кулачного бою, — сказав Малюк, — не кваптеся ставити на мене. Ось постріляти — на це я згоден. Але битися голіруч, як жінки за чаєм, — це не для мене.

— Справа набагато простіша, — сказав Текер. — Підійдіть сюди, будь ласка.

Він показав крізь вікно на двоповерховий білий будинок з широкими галереями, який виділявся серед темно-зеленого тропічного листя на лісистому пагорбі, що полого підіймався від берега моря.

— У цьому домі, — сказав Текер, — знатний кастильський[277] джентльмен та його дружина жадають обійняти вас і наповнити ваші кишені грошима. Там живе старий Сантос Уріке. Йому належить половина золотих копалень в усій країні.

— Ви часом не об'їлися блекоти? — запитав Малюк.

— Сідайте, — сказав Текер, — я вам усе поясню. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер, хоча багато дітей тут умирають — п'ють сиру воду. Йому було лише вісім років, але це було справжнє чортеня. Тут усі це знають. Якісь американці, що приїхали сюди шукати золото, мали листи до сеньйора Уріке, і вони дуже багато возилися з хлопчиком. Вони задурили йому голову розповідями про Штати, і приблизно через місяць після їхнього від'їзду малюк зник. Припускали, що він забрався у трюм на кораблі, завантаженому бананами, і втік до Нового Орлеана. Розказували, що його ніби бачили якось у Техасі, але потім ніхто про нього нічого не чув. Старий Уріке витратив тисячі доларів на його розшуки. Більше за всіх побивалася матір. Хлопчик був для неї усім. Вона дотепер носить жалобу. Але кажуть, вона все ще вірить, що він колись до неї повернеться. На лівій руці у хлопчика було татуювання — орел, який несе у кігтях спис. Це герб старого Уріке або щось подібне, успадковане ним ще в Іспанії.

Малюк поволі підняв свою ліву руку і з цікавістю подивився на неї.

— Саме так, — сказав Текер, витягуючи з-за письмового столу пляшку контрабандного віскі. — Ви досить здогадливі. Я можу це зробити. Недаремно ж я був консулом у Сандакані. За тиждень цей орел з палицею так уїсться в руку, наче ви з ним і народились. Я привіз із собою набір голок і туш; я був певен, що ви колись з'явитесь до мене, містере Дальтоне.

— До біса, — перебив його Малюк, — я, здається, вже повідомив вам, як мене звуть.

— Ну, гаразд, нехай буде Малюк. Все одно ненадовго. А як вам подобається сеньйорито Уріке, га? Непогано звучить задля різноманітності?

— Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь грав роль сина, — сказав Малюк. — Якщо в мене і були батьки, то вони пішли на той світ приблизно тоді ж, коли я вперше запищав. У чому ж полягає ваш план?

Текер, притулившись до стіни, підніс свою склянку і подивився на її світло.

— Тепер, — сказав він, — ми дійшли до питання про те, чи бажаєте ви взяти участь у цій справі і наскільки далеко ви згодні зайти.

— Я пояснив вам, як потрапив сюди, — просто відповів Малюк.

— Відповідь гарна, — сказав консул. — Але цього разу вам не доведеться заходити так далеко. План мій такий. Після того, як я витатуюю на вашій руці цю торгову марку, я повідомлю старого Уріке. А поки що розкажу вам усе, про що мені вдалось дізнатися з їхньої сімейної хроніки, щоб вам обдумати теми для розмови. Зовнішність у вас підхожа, ви розмовляєте іспанською, вам відомі всі факти, ви можете розказати про Техас, татуювання на місці. Коли я повідомлю їм, що законний спадкоємець повернувся і хоче знати, чи приймуть його і простять, що тоді буде? Вони примчать сюди і кинуться вам на шию. Завіса опускається, глядачі йдуть перекусити та прогулятися по фойє[278].

— Ви договорюйте, — сказав Малюк. — Я щойно розсідлав свого коня у вашому таборі, приятелю, і раніше зустрічати вас мені не доводилось. Але якщо ви маєте на меті задовольнитися батьківським благословенням, я, мабуть, дуже помилився щодо вас.

— Дякую вам, — сказав консул. — Я давно не зустрічав людини, яка так добре стежила б за ходом моєї думки. Усе інше зовсім просто. Якщо вони приймуть вас навіть ненадовго, цього буде цілком достатньо. Не давайте їм тільки часу розшукувати родимку на вашому лівому плечі. Старий Уріке завжди тримає у себе в домі від п'ятдесяти до ста тисяч доларів у маленькому сейфі, який легко можна відкрити за допомогою гачка для черевиків. Дістаньте ці гроші. Половина піде мені — за татуювання. Ми поділимо здобич, сядемо на який-небудь мандрівний пароплав і подамося до Ріо-де-Жанейро. А Сполучені Штати нехай проваляться крізь землю, якщо вони не можуть обійтися без моїх послуг. Que dice, Senor?[279].

— Це мені подобається, — сказав Малюк, кивнувши головою. — Я згоден.

— Отже, тримай руку, — сказав Текер. — Вам доведеться посидіти під замком, поки я наводитиму на вас орла. Ви можете жити тут, у задній кімнаті. Я сам собі готую, і я забезпечу вас усіма зручностями, які тільки дозволяє мені мій скнарний уряд.

Текер призначив термін один тиждень, але минуло два тижні, перш ніж малюнок, який він терпляче наколював на руці Малюка, задовольнив його. Тоді Текер покликав хлопчака і надіслав своїй майбутній жертві такого листа:

За півгодини, що для Буенос-Тієррас дуже швидко, старовинне ландо[280] сеньйора Уріке під'їхало до будинку консула. Босоногий кучер голосно підганяв і настьобував пару товстих, незграбних коней.

Високий чоловік із сивими вусами вийшов з екіпажа і допоміг зійти пані, одягненій у глибоку жалобу.

Обидва поспішно увійшли до будинку, де Текер зустрів їх найвишуканішим дипломатичним уклоном. Біля письмового столу стояв стрункий молодий чоловік із правильними рисами засмаглого обличчя і гладко зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке поривчастим рухом відкинула свою густу вуаль. Вона була вже не молода, і її волосся починало сріблитись, але повна, ставна фігура і свіжа ще шкіра з оливковим відливом зберігали сліди вроди, властивої жінкам провінції басків[281]. Коли ж вам вдавалося зазирнути їй в очі і прочитати безнадійний смуток, що зачаївся в їхніх глибоких тінях, ви розуміли, що ця жінка живе тільки спогадами.

Вона подивилася на молодого чоловіка довгим поглядом, сповненим болісного запитання. Потім відвела свої великі темні очі від його обличчя, і погляд її зупинився на його лівій руці. І тут з глухим риданням, яке немов потрясло всю кімнату, вона вигукнула: «Сину мій!» — і пригорнула Малюка Льяно до свого серця.

Через місяць Малюк, за викликом Текера, прийшов до консульства.

Він став справжнім іспанським caballero. Костюм його був явно американського виробництва, і ювеліри недаремно попрацювали на Малюка. Більш ніж солідний діамант виблискував на його пальці, коли він скручував собі цигарку.

— Як справи? — запитав Текер.

— Та ніяк, — спокійно відповів Малюк. — Сьогодні я вперше їв печеню з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe?[282] Але я вважаю, що мексиканські боби із свининою не набагато гірші. Вам подобається печеня з ігуани, Текере?

— Ні, й інших гадів теж не люблю, — сказав Текер.

Була третя година дня, і за годину він мав досягти вищої точки блаженства.

— Пора б вам зайнятися справою, синку, — продовжував він, і вираз його почервонілого обличчя не обіцяв нічого доброго. — Ви нечесно зі мною поводитесь. Ви вже четвертий тиждень граєте в блудного сина і могли б, коли б тільки побажали, щодня діставати жирне теля на золотому блюді. Що ж, містере Малюку, по-вашому, благородно залишати мене так довго на дієті з ріжків? У чому річ? Хіба на ваші синівські очі не наверталося в Casa Blanca нічого схожого на гроші? Не говоріть мені, що ви їх не бачили. Усі знають, де старий Уріке тримає свої гроші, і притому в американських доларах; жодних інших він не визнає. Ну, то як же? Тільки не надумайтеся знову відповісти: «Ніяк».

— Ну, звичайно, — сказав Малюк, милуючись своїм діамантом. — Грошей там багато. Хоч я і не надто сильний в арифметиці, але можу сміливо сказати, що в цій жерстяній коробці, яку мій прийомний батько називає своїм сейфом, не менше п'ятдесяти тисяч доларів. Притому він іноді дає мені ключ від неї, аби довести, що він вірить, ніби я його справжній маленький Франсиско, який колись відбився від стада.

— То чого ж ви чекаєте? — сердито вигукнув Текер. — Не забувайте, що я можу будь-якого дня викрити вас — варто тільки слово сказати. Якщо старий Уріке дізнається, що ви самозванець, що з вами буде, як ви гадаєте? О, ви ще не знаєте цієї країни, містере Малюку із Техасу. Місцеві закони — як гірчичники. Вас розпластають, як жабу, і всиплють вам по п'ятдесят ударів на кожному розі площі, та так, щоб розмочалити об вас усі палиці. Те, що від вас після цього залишиться, кинуть алігаторам.

— Можу, мабуть, повідомити вам, приятелю, — сказав Малюк, зручніше влаштовуючись у шезлонзі, — що жодних змін не передбачається. Мені й так непогано.

— Тобто як це? — запитав Текер, стукнувши дном склянки по письмовому столу.

— Ваш замір скасовується, — сказав Малюк. — І коли б ви не мали задоволення розмовляти зі мною, називайте мене, будь ласка, дон Франсиско Уріке. Обіцяю вам, що на це звертання я відповім. Гроші полковника Уріке ми не чіпатимемо. Його маленький жерстяний сейф у такій само безпеці, як сейф з годинниковим механізмом у Першому Національному банку в Ларедо.

— То ви вирішили мене обійти? — сказав консул.

— Цілком правильно, — весело відповів Малюк. — Вирішив обійти вас. А тепер я поясню вам чому. Першого ж вечора, який я провів у домі полковника, мене відвели до спальні. Жодних ковдр на підлозі — справжня кімната зі справжнім ліжком та іншими фокусами. І не встиг ще я заснути, як входить моя уявна мати і поправляє на мені ковдру. «Панчито, — говорить вона, — мій маленький втрачений хлопчику, Богові бажано було повернути тебе мені. Я вічно благословлятиму його ім'я». Так вона сказала, чи ще якусь нісенітницю в цьому дусі. І мені на ніс падає крапля дощу. Я цього не можу забути, містере Текере. І так воно й пішло. І так воно й має залишитись. Не думайте, що я так говорю тому, що це мені вигідно. Якщо у вас є такі думки, залиште їх при собі. Я мало мав справу з жінками, та й матерів у мене було не так вже багато, але цю пані ми повинні дурити до кінця. Один раз вона це пережила, другого разу їй не знести. Я великий негідник, і, можливо, диявол, а не Бог послав мене на цей шлях, але я піду ним до кінця. І не забудьте, будь ласка, коли згадуватимете про мене, що я дон Франсиско Уріке.

— Я сьогодні ж відкрию всю правду, я всім скажу, хто ти такий, ти, мерзенний зраднику, — задихаючись, сказав Текер.

Малюк підвівся, спокійно взяв Текера за горло своєю сталевою рукою і поволі засунув його в кут. Потім він витягнув з-під лівої руки сорокап'ятикаліберний револьвер із перламутровою ручкою і приставив холодне дуло до рота консула.

— Я розказав вам, як потрапив сюди, — сказав він зі своєю колишньою зловісною усмішкою. — Якщо я поїду звідси, причиною будете ви. Не забувайте про це, приятелю. Ну, як мене звуть?

— Е-е-е… дон Франсиско Уріке, — насилу вимовив Текер.

За вікном почувся стукіт коліс, крики і різкий звук ударів дерев'яним пужалном по спинах жирних коней.

Малюк сховав револьвер і пішов до дверей; але він повернувся, знову підійшов до тремтячого Текера і простягнув до нього свою ліву руку.

— Є ще одна причина, — поволі вимовив він, — чому все має залишатися, як є. У того хлопця, якого я вбив у Ларедо, на лівій руці був такий самий малюнок.

Старовинне ландо дона Сантоса Уріке з гуркотом підкотило до будинку. Кучер перестав кричати. Сеньйора Уріке у пишній гарній сукні з білих мережив із стрічками, що розвівались, висунулася з екіпажа, і її великі ласкаві очі сяяли щастям.

— Ти тут, синку? — гукнула вона співучою кастильською мовою.

— Madre mіа, yo vengo[283], — озвався молодий Франсиско Уріке.

Перетворення Джиммі Валентайна

Наглядач зайшов до шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготівки, і повів його до тюремної канцелярії. Там доглядай в'язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі узяв його зі стомленим виглядом. Він відбув майже десять місяців із чотирирічного строку, хоча розраховував просидіти не більше трьох місяців. Коли в арештанта стільки друзів на волі, скільки у Джиммі Валентайна, навряд варто навіть голити йому голову.

— Ну, Валентайне, — сказав наглядач, — завтра вранці ви виходите на волю. Візьміть себе в руки, будьте людиною. У душі ви непоганий хлопець. Киньте зламування сейфів, живіть чесно.

— Це ви мені? — здивовано запитав Джиммі. — Та я в житті не зламав жодного сейфа.

— Гаразд, — посміхнувся наглядач, — звичайно. Як же все-таки вийшло, що вас посадили за крадіжку в Спрингфілді? Може, ви не схотіли доводити своє алібі через побоювання скомпрометувати якусь даму з вищого товариства? А може, присяжні засудили вас із злості? Адже з вами, безневинними жертвами, інакше не буває.

— Це ви мені? — знову запитав Джиммі, виявляючи доброчесний подив. — Та що ви! Я і в Спрингфілді ніколи не бував!

— Відведіть його назад, Кроніне, — посміхнувся наглядач, — і одягніть як годиться. Завтра о сьомій ранку ви його випустите і приведете сюди. А ви краще обміркуйте мою пораду, Валентайне.

Наступного ранку, о чверть на восьму, Джиммі стояв у тюремній канцелярії. На ньому був готовий костюм жахливого крою і жовті скрипучі чоботи, якими держава забезпечує своїх підневільних гостей, розлучаючись із ними.

Канцелярист вручив йому залізничний квиток і п'ять доларів, які, з погляду закону, мали повернути Джиммі права громадянства і добробут. Доглядач потиснув йому руку і пригостив сигарою. Валентайн, № 9762, був занесений до книги під рубрикою «Помилуваний губернатором», і на сонячне світло вийшов містер Джеймс Валентайн.

Не звертаючи уваги на спів птахів, листя дерев, що хвилювалось, і запах квітів, Джиммі попрямував до ресторану. Тут він зазнав перших радощів свободи у вигляді смаженої курки та пляшки білого вина. За ними пішла слідом сигара, ґатунком вища від тої, яку Джиммі дістав від наглядача. Звідти він, не кваплячись, пройшов на станцію залізниці. Кинувши чверть долара сліпому, що влаштувався біля дверей вокзалу, він сів на потяг. За три години Джиммі опинився у маленькому містечку, неподалік від кордону штату. Увійшовши до кафе якогось Майка Долана, він потиснув руку господареві, який сам-один чергував за стійкою.

— Вибач, що не змогли зробити цього раніше, Джиммі, синку, — сказав Долан. — Але зі Спрингфілда надійшов протест, і губернатор було затявся. Як ти почуваєшся?

— Чудово, — сказав Джиммі. — Мій ключ у тебе?

Він узяв ключ і, піднявшись нагору, відімкнув двері кімнати в глибині будинку. Все було так, як він залишив, коли пішов звідси. На підлозі ще валялася запонка від комірця Бена Прайса, зірвана з сорочки знаменитого детектива тієї миті, коли поліція кинулася на Джиммі і заарештувала його.

Відсунувши від стіни складане ліжко, Джиммі зсунув убік одну фільонку і дістав запорошену пилом валізку. Він відкрив її і любовно окинув поглядом кращий у східних штатах набір відмичок. Це був повний набір інструментів, виготовлений із сталі особливого гартування: новітнього зразка свердла, різці, перки, відмички, кліщі, буравчики і ще дві-три новинки, винайдені самим Джиммі, якими він дуже пишався. Понад дев'ятсот доларів коштувало йому виготовити цей набір у… одне слово, там, де виготовляються такі речі для людей його професії.

За півгодини Джиммі зійшов униз і пройшов через кафе. Тепер він був одягнений зі смаком, у добре зшитий костюм і ніс у руці вичищену валізку.

— Щось накльовується? — весело запитав Майк Долан.

— У мене? — здивовано перепитав Джиммі. — Не розумію. Я представник Об'єднаної нью-йоркської компанії розсипчастих сухарів та дробленої пшениці.

Ця заява кинула Майка в такий захват, що Джиммі довелося випити склянку содової з молоком. Він у рот не брав спиртних напоїв.

За тиждень після того, як випустили ув'язненого Валентайна № 9762, було вчинено надзвичайно спритне пограбування сейфа в Ричмонді, штат Індіана, причому винний не залишив після себе жодних доказів. Украли лише якихось вісімсот доларів. За два тижні було без усякого клопоту обчищено патентований, удосконалений, застрахований від злому сейф у Логанспорті на суму півтори тисячі доларів дзвінкою монетою; цінні папери та срібло лишилися незайманими. Тоді справою почали цікавитися детективи. Після цього відбулося вулканічне виверження старого банківського сейфа у Джефферсон-сіті, причому з кратера вилетіло п'ять тисяч доларів папірцями. Збитки тепер були настільки великі, що справа виявилася гідною Бена Прайса. Шляхом порівняння встановили разючу схожість методів, у всіх цих випадках. Бен Прайс, побувавши на місцях злочину, оголосив привселюдно:

— Це почерк Франта — Джиммі Валентайна. Знову взявся за своє. Подивіться на цей секретний замок — висмикнутий легко, як редиска за сирої погоди. Тільки в нього є такі кліщі, якими це можна зробити. А погляньте, як чисто пробиті засувки! Джиммі ніколи не свердлить більше одного отвору. Так, звичайно, це містер Валентайн. Цього разу він відсидить скільки належить, без жодних дострокових звільнень та помилувань. Нічого клеїти дурня!

Бен Прайс добре знав звички Джиммі. Він вивчив їх, розслідуючи спрингфілдську справу. Далекі переїзди, швидкі зникнення, відсутність спільників і смак до гарного товариства — усе це допомагало Джиммі Валентайну вислизати від кари. Пішла чутка, ніби по слідах невловимого зломщика вирушив Бен Прайс, і решта власників сейфів, застрахованих від злому, зітхнула вільніше.

Одного чудового дня Джиммі Валентайн зі своєю валізкою вийшов із поштової карети в Елморі, маленькому містечку за п'ять миль від залізниці, у глибині штату Арканзас, серед заростей карликового дуба. Джиммі, схожий на студента-спортсмена, що приїхав додому на канікули, ішов дощатим тротуаром, прямуючи до готелю.

Молода дівчина перетнула вулицю, обігнала Джиммі на розі і зайшла у двері, над якими була вивіска «Міський банк». Джиммі Валентайн зазирнув їй в очі, забув, хто він такий, і став іншою людиною. Дівчина опустила очі додолу і трохи почервоніла. В Елморі нечасто зустрічалися молоді люди з манерами і зовнішністю Джиммі.

Джиммі схопив за комір хлопчиська, який тинявся біля під'їзду банку, немов акціонер, і почав розпитувати про місто, час від часу підгодовуючи його десятицентовими монетами. Невдовзі молода дівчина знову з'явилась у дверях банку і пішла у своїх справах, гордовито ігноруючи існування молодого чоловіка з валізкою.

— Це, здається, міс Поллі Сімпсон? — запитав Джиммі, явно хитруючи.

— Та ні, — відповів хлопчисько, — це Аннабел Адамс. Її тато банкір. А ви навіщо приїхали до Елмора? Це у вас золотий ланцюжок? Мені скоро подарують бульдога. А ще десять центів у вас є?

Джиммі пішов до «Готелю плантаторів», зареєструвався там під ім'ям Ральфа Д. Спенсера і взяв номер. Спершись ліктем на конторку, він повідомив реєстраторові про свої наміри. Він приїхав до Елмора на постійне проживання, хоче зайнятися комерцією. Як тепер у місті із взуттям? Він розмірковує щодо взуттєвої торгівлі. Чи є якісь шанси?

Костюм і манери Джиммі справили враження на реєстратора. Він сам був законодавцем мод для негусто позолоченої молоді Елмора, але тепер зрозумів, чого йому не вистачає. Прагнучи зрозуміти, як саме Джиммі зав'язує свою краватку, він шанобливо давав йому інформацію.

Так, щодо взуття шанси мають бути. У місті немає взуттєвого магазина. Взуттям торгують універсальні та мануфактурні магазини. Слід сподіватись, що містер Спенсер вирішить оселитися в Елморі. Він сам побачить, що у них в місті жити приємно, народ тут вельми товариський.

Містер Спенсер вирішив зупинитися в місті на кілька днів і спершу роздивитись. Ні, звати хлопчика не треба. Валіза досить важка, він донесе її сам.

Містер Ральф Спенсер, фенікс, що виник із попелу Джиммі Валентайна, охопленого вогнем кохання, що раптом спалахнуло, [284]перетворивши його на іншу людину, залишився в Елморі і досяг успіху. Він відкрив магазин взуття й обзавівся клієнтурою.

У місцевому товаристві він теж мав успіх і придбав чимало знайомих. І того, до чого прагнуло його серце, він зумів домогтись. Він познайомився з міс Аннабел Адамс і щодень дедалі більше зачаровувався нею.

На кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув повагу суспільства, його торгівля взуттям процвітала, за два тижні він мав одружитися з міс Аннабел Адамс. Містер Адамс, типовий провінційний банкір, прихильно ставився до Спенсера. Аннабел пишалася ним не менше, ніж кохала його. У домі містера Адамса та у заміжньої сестри Аннабел він став своєю людиною, неначе вже увійшов до родини.

І ось одного разу Джиммі зачинився у своїй кімнаті і написав такого, листа, який потім був надісланий за надійною адресою одному з його старих друзів у Сент-Луїсі:

У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс, ніким не помічений, в'їхав до Елмора у найманому кабріолеті[285]. Він не кваплячись прогулявся містом і довідався про все, що йому треба було знати. Із вікна аптеки навпроти взуттєвої крамниці він як слід розглянув Ральфа Д. Спенсера.

— Хочеш одружитися з дочкою банкіра, Джиммі? — тихенько сказав Бен. — Не знаю, не знаю, далебі!

Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Цього дня він збирався поїхати до Літл-Рока, щоб замовити собі костюм на весілля і купити якийсь подарунок Аннабел. Це вперше він виїжджав з міста, відтоді як оселився в ньому. Минуло вже більше року з того часу, як він кинув свою «професію», і йому здавалось, що тепер можна їхати, нічим не ризикуючи.

Після сніданку всі разом, по-сімейному, вирушили до центру міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та заміжня сестра Аннабел із двома дівчатками п'яти і дев'яти років. Коли вони проходили повз готель, де мешкав Джиммі, він піднявся до себе в номер і виніс звідти валізку. Потім пішли далі, до банку. Там на Джиммі Валентайна чекали запряжений екіпаж і Долф Гібсон, який мав відвезти його на залізничну станцію.

Усі зайшли до приміщення банку, і Джиммі з усіма разом, оскільки майбутньому зятю містера Адамса були раді, скрізь. Службовцям банку лестило, що їм кланяється красивий, люб'язний молодий чоловік, який збирається одружитися з міс Аннабел. Джиммі поставив свою валізку на підлогу. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і буйною веселістю молодості, наділа капелюх Джиммі і взялася рукою за валізку.

— Гарний з мене вийде вояжер[286]? — запитала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче набитий золотими злитками.

— Тут нікельовані ріжки для взуття, — спокійно відповів Джиммі, — я їх збираюся повернути. Щоб уникнути зайвих витрат, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним.

В елморському банку щойно обладнали нову комору із сейфом. Містер Адамс дуже пишався нею і всіх і кожного примушував оглядати її. Комора була маленька, але з новими патентованими дверима. Її замикали три важкі сталеві засуви, які зачинялись одразу одним поворотом ручки і відмикалися за допомогою годинникового механізму. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснив дію механізму містеру Спенсеру, який слухав ввічливо, але, мабуть, не розумів суті справи. Обидві дівчинки, Мей і Агата, були в захопленні від блискучого металу, кумедного годинника і кнопок.

Поки всі були цим зайняті, до банку зайшов недбалою ходою Бен Прайс і став, спершись ліктем на поручні і ніби ненавмисне заглядаючи всередину. Касирові він сказав, що йому нічого не потрібно, він тільки хоче зачекати одного знайомого.

Раптом хтось із жінок скрикнув, і зчинилося сум'яття. Непомітно для дорослих дев'ятирічна Мей, розігравшися, замкнула Агату в коморі. Вона засунула засуви і повернула ручку комбінованого замка, як тільки що зробив у неї на очах містер Адамс.

Старий банкір кинувся до ручки дверей і почав її смикати.

— Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинника не було заведено і з'єднувального механізму не встановлено.

Мати Агати знов істерично скрикнула.

— Тихіше! — вимовив містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. — Помовчіть хвилину. Агато! — покликав він якомога голосніше. — Слухай мене!

У тиші, що настала після його слів, до них ледве чутно донеслися крики дівчинки, яка ніби одуріла від жаху в темній коморі.

— Дитинко моя дорога! — кричала мати. — Вона помре від страху! Відкрийте двері! Ах, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити?

— Тільки в Літл-Рок є людина, яка може відкрити ці двері, ближче нікого не знайдеться, — вимовив містер Адамс нетвердим голосом. — Боже! Спенсере, що нам робити? Дівчинка… їй не витримати довго. Там не вистачить повітря, а крім того, у неї будуть судоми з переляку.

Мати Агати, втрачаючи розум, била у двері кулаками. Хтось необдумано запропонував використати динаміт. Аннабел обернулася до Джиммі, у її великих очах спалахнула тривога, але вона ще не зневірилась. Жінці завжди здається, що для чоловіка, якого вона обожнює, немає нічого неможливого… такого, що було б йому не до снаги.

— Чи не можете ви щось зробити, Ральфе? Ну, спробуйте!

Він подивився на неї, і дивна, м'яка усмішка ковзнула по його губах і засвітилася в очах.

— Аннабел, — сказав він, — подаруйте мені цю троянду.

Ледве вірячи своїм вухам, вона відколола рожевий бутон на грудях і простягнула йому. Джиммі увіткнув троянду в жилетну кишеню, скинув піджак і засукав рукави. Після цього Ральф Д. Спенсер перестав існувати, і Джиммі Валентайн посів його місце.

— Відійдіть якнайдалі від дверей; усі відійдіть! — коротко скомандував він.

Джиммі поставив свою валізку на стіл і розкрив її. З цієї миті він перестав усвідомлювати чиюсь присутність. Він швидко й акуратно розклав дивні блискучі інструменти, тихо насвистуючи про себе, як завжди робив під час роботи. Усі інші дивилися на нього, немов зачаровані, у глибокому мовчанні, не рухаючись із місця.

Уже за хвилину улюблене свердло Джиммі плавно вгризалось у сталь. За десять хвилин, побивши власні рекорди, він відсунув засуви і відчинив двері.

Агату, майже непритомну, але живу й неушкоджену, підхопила на руки матір.

Джиммі Валентайн надів піджак і, вийшовши з-за поручнів, попрямував до дверей. Йому здалося, що далекий, колись знайомий голос слабо покликав його: «Ральфе!» Але він не зупинився.

У дверях якийсь великий на зріст чоловік майже заступив йому дорогу.

— Привіт, Бене! — сказав Джиммі з тією ж незвичайною усмішкою. — Добрався-таки до мене! Ну що ж, ходімо. Тепер, либонь, уже все одно.

І тут Бен Прайс повівся досить дивно.

— Ви, певно, помилилися, містере Спенсере, — сказав він. — По-моєму, ми з вами незнайомі. На вас там, здається, чекає екіпаж.

І Бен Прайс повернувся і попрямував вулицею.