Вождь червоношкірих: Оповідання

Квадратура круга

изикуючи набриднути вам, автор вважає за свій обов'язок подати перед цією розповіддю про сильні пристрасті вступ геометричного характеру.

Природа рухається колом. Мистецтво — прямою лінією. Усе натуральне закруглене, усе штучне кутасте. Людина, що заблукала в заметіль, сама цього не усвідомлюючи, описує кола; ноги городянина, привчені до прямокутних кімнат і площ, відводять його прямою лінією геть від нього самого.

Круглі очі дитини є типовим прикладом невинності; примружені, звужені до прямої лінії очі кокетки свідчать про вторгнення Мистецтва. Пряма лінія рота говорить про хитрість та лукавство; і хто ж не читав найнатхненніших ліричних виявлень Природи на губах, що округлилися для безневинного поцілунку?

Краса — це Природа, що досягла досконалості, закругленість — її головний атрибут. Візьміть, наприклад, повний місяць, золоту кулю над входом до позикової каси, бані храмів, круглий пиріг із чорницею, обручку, арену цирку, кругову чашу, монету, яку ви даєте на чай офіціантові. З іншого боку, пряма лінія свідчить про відхилення від Природи. Порівняйте лише пояс Венери[207] з прямими складочками англійської блузки.

Коли ми починаємо рухатися прямою лінією й огинати гострі кути, наша натура зазнає змін. Таким чином, Природа, гнучкіша за Мистецтво, пристосовується до його жорсткіших канонів[208]. Наслідком цього нерідко буває вельми курйозне явище, наприклад: блакитна троянда, деревний спирт, штат Міссурі, що голосує за республіканців, цвітна капуста в сухарях і житель Нью-Йорка.

Природні властивості якнайшвидше втрачаються саме у великому місті. Причину цього треба шукати не в етиці, а в геометрії. Прямі лінії вулиць і будівель, прямолінійність законів і звичаїв, тротуари, які ніколи не відхиляються від прямої лінії, суворі, жорсткі правила, що не припускають компромісу геть ні в чому, навіть у відпочинку та розвагах, — усе це кидає холодний виклик кривій лінії Природи.

Тому можна сказати, що велике місто розв'язало задачу про квадратуру круга. І можна додати, що цей математичний вступ передує розповіді про одну кентуккійську вендету[209], яку доля привела до міста, що має звичай обломлювати й обминати все, що в нього входить, і надавати йому форми своїх кутів.

Ця вендета почалась у Кемберлендських горах між родинами Фолуел та Гаркнесс. Першою жертвою кровної ворожнечі став мисливський собака Білла Гаркнесса, тренований на опосума[210]. Гаркнесси компенсували цю тяжку втрату, уколошкавши главу роду Фолуелів. Фолуели не затрималися з відповіддю. Вони змастили дробовики і відправили Білла Гаркнесса слідом за його собакою до тієї країни, де опосум сам злізає до мисливця з дерева, не чекаючи, доки дерево зрубають.

Вендета процвітала протягом сорока років. Гаркнессів пристрілювали крізь освітлені вікна їхніх будинків, за плугом, уві сні, дорогою з молитовних зборів, на дуелі, у тверезому вигляді і навпаки, поодинці та сімейними групами, підготовленими що переходу в кращий світ і в нерозкаяному стані. Гілки родовідного дерева Фолуелів відсікалися так само, у цілковитій згоді з традиціями та звичаями їхньої країни.

Врешті-решт після такої посиленої стрижки родовідного дерева живими залишилися по одній особі з кожного боку. І тут Кол Гаркнесс, зметикувавши, либонь, що продовження родинної чвари набуло вже надто особистого характеру, несподівано зник із Кемберленду, ігноруючи всі права Сема, останнього месника з роду Фолуелів.

Рік потому Сем Фолуел дізнався, що його спадковий ворог, здоровий і неушкоджений, живе в Нью-Йорку. Сем вийшов на двір, перевернув догори дном великий казан для прання білизни, нашкріб із дна сажі, змішав її зі свинячим салом і начистив цією сумішшю чоботи. Потім одягнув дешевий костюм колись горіхового кольору, а тепер перефарбований у чорний, білу сорочку та комірець і послав у килимовий саквояж білизну, гідну спартанця. Він зняв із цвяха дробовик, але одразу, зітхнувши, повісив його на місце. Якою б похвальною і високоморальною не вважалася ця звичка в Кемберленді, невідомо, що скажуть у Нью-Йорку, якщо він почне полювати на білок серед хмарочосів Бродвею. Старенький, але надійний кольт, що пролежав багато років у шухляді комода, здався йому найбільш підхожою зброєю для того, щоб перенести вендету у столичні сфери. Цей револьвер разом із мисливським ножем у шкіряних піхвах Сем уклав у килимовий саквояж. І, проїжджаючи верхи на мулі повз кедровий гай до залізничної станції, він обернувся і кинув похмурий погляд на купку білих соснових надгробків — родовий цвинтар Фолуелів.

Сем Фолуел прибув до Нью-Йорка пізно ввечері. Усе ще дотримуючись вільних законів природи, що рухається колом, він спочатку не помітив грізних, безжальних, гострих і жорстких кутів великого міста, що зачаїлося в мороці, готове зімкнутися навколо його серця та мозку і відштампувати його на кшталт решти своїх жертв. Кебмен[211] вихопив Сема з гущавини пасажирів, як він сам, бувало, вихоплював горіх із купи опалого листя, і помчав до готелю, що відповідав його чоботам та килимовому саквояжу.

Наступного ранку останній із Фолуелів зробив вилазку до міста, де ховався останній із Гаркнессів. Кольт він засунув під піджак і укріпив на вузькому ремінці; мисливський ніж висів у нього між лопаток, за півдюйма від коміра. Йому було відомо одне — що Кол Гаркнесс їздить із фургоном десь у цьому місті і що він, Сем Фолуел, мусить його вбити, — і як тільки він ступив на тротуар, очі його налилися кров'ю і серце загорілося жагою помсти.

Шум і гуркіт центральних авеню заманювали його далі й далі. Йому здалося, що ось-ось він зустріне на вулиці Кола із глеком для пива в одній руці, з дубцем у другій і без піджака, точнісінько так, як де-небудь у Франкфурті або Лорел-Сіті. Але минула майже година, а Кол усе ще не навертався йому на очі.

Можливо, він чекав Сема в засідці, готуючись застрелити його з вікна або через двері. Якийсь час Сем пильно стежив за всіма дверима та вікнами.

До полудня місту набридло гратися з ним, як кішці з мишею, і воно раптом притиснуло Сема своїми прямими лініями.

Сем Фолуел стояв на місці схрещення двох великих прямих артерій міста. Він подивився на всі чотири боки і побачив нашу планету, вихоплену зі своєї орбіти і перетворену за допомогою рулетки та рівня[212] на прямокутну площину, порізану на ділянки. Усе живе рухалося дорогами, коліями, рейками, укладене в систему, введене в межі. Коренем життя був кубічний корінь, мірою життя була квадратна міра. Люди низкою проходили мимо, страшенний шум і гуркіт оглушили його.

Сем притулився до гострого кута кам'яної будівлі. Чужі обличчя мелькали повз нього тисячами, і жодне з них не звернулося до нього. Йому здавалось, що він уже помер, що він привид і його ніхто не бачить. І місто вразило його серце тугою самотності.

Якийсь товстун, відділившися від потоку перехожих, зупинився за кілька кроків від нього, очікуючи трамвая. Сем непомітно підібрався до нього ближче і заволав йому просто у вухо, намагаючись перекричати вуличний гамір.

— У Ранкінсів свині важили набагато більше від наших, бо в їхніх же місцях жолуді зовсім інші, значно кращі, ніж у нас…

Товстун відсунувся якомога далі і став купувати смажені каштани, аби приховати свій переляк.

Сем відчув, що йому конче потрібно випити. На тому боці вулиці чоловіки входили й виходили через двері, що обертались. Крізь двері мелькала блискуча стійка, заставлена пляшками. Месник перейшов дорогу і спробував увійти. І тут знову Мистецтво змінило знайоме коло уявлень. Рука Сема не знаходила дверної ручки — вона марно ковзала по прямокутній дубовій панелі, обкованій міддю, без жодного виступу, хоча б із шпилькову головку завбільшки, за який можна було б ухопитись.

Збентежений, розчервонілий, розгублений, він відійшов від безкорисних дверей і сів на сходинки. Палиця з акації штрикнула його в ребро.

— Проходь! — сказав полісмен. — Ти вже давненько тут тиняєшся.

На наступному перехресті різкий свисток оглушив Сема. Він обернувся і побачив якогось лиходія, який кидав на нього похмурі погляди через купки земляних горіхів, що підсмажувалися на жаровні. Він хотів перейти вулицю. Якась величезна машина, без коней, з голосом бика і запахом курної лампи, промчала повз нього, обдерши йому коліна. Кеб зачепив його маточиною[213], а візник дав йому зрозуміти, що люб'язності вигадані не для таких випадків. Шофер, шалено надзвонюючи у дзвінок, уперше в житті виявив солідарність із візником. Дебела пані в шовковому жакеті штовхнула його ліктем у спину, а хлопчисько-газетяр, не поспішаючи, кидав у нього бананові шкурки, примовляючи: «І не хочеться, та не можна нехтувати такою нагодою».

Кол Гаркнесс, закінчивши роботу, поставив фургон під навіс і повернув за гострий ріг тієї самої будівлі, якій сміливий задум архітектора надав форми безпечної бритви[214]. У натовпі квапливих перехожих, лише за три кроки попереду себе, він побачив кровного ворога всіх своїх рідних та близьких.

Кол зупинився як укопаний і спочатку розгубився, захоплений зненацька без зброї. Але Сем Фолуел уже помітив його своїми гострозорими очима горця.

Він зробив стрибок, потік перехожих на мить заколихався і вкрився брижами, і пролунав гучний голос Сема:

— Здоров будь, Коле! Який же я радий тебе бачити!

І на розі Бродвею, П'ятої авеню та Двадцять третьої вулиці кровні вороги з Кемберленду потиснули один одному руки.

Персики

Медовий місяць був у розпалі. Квартирку прикрашав новий килим найяскравішого червоного кольору, портьєри з фестонами і півдюжини глиняних пивних кухлів з олов'яними кришками, розставлених у їдальні на виступі дерев'яної панелі. Молодятам усе ще здавалось, що вони ширяють у небесах. Ні він, ні вона ніколи не бачили, «як примула жовтіє в траві коло струмочка», але якби подібне видовище постало перед їхніми очима у згаданий час, вони, поза всяким сумнівом, угледіли б у ньому… ну, все те, що, на думку поета, має угледіти у квітучій примулі справжня людина.

Наречена сиділа в гойдалці, а ноги її спиралися на земну кулю. Вона потопала в рожевих мріях і в шовку того ж відтінку. Вона переймалася думками про те, що говорять з приводу її весілля з Малюком Мак-Гарі у Гренландії, Белуджистані та на острові Тасманія. Утім, особливого значення це не мало. Від Лондона до сузір'я Південного Хреста не знайшлося б боксера напівсередньої ваги, здатного протриматися чотири години — та які там години! чотири раунди — проти Малюка Мак-Гарі. І ось уже три тижні, як він належить їй; і досить дотику її мізинця, щоб примусити похилитися того, проти кого безсилі кулаки уславлених чемпіонів рингу.

Коли любимо ми самі, слово «любов» — синонім самопожертви та зречення. Коли люблять сусіди, що мешкають за стіною, це слово означає зарозумілість та нахабство.

Наречена схрестила свої ніжки в туфельках і задумливо подивилася на стелю, розмальовану купідонами.

— Любий, — вимовила вона з виглядом Клеопатри, яка висловлює Антонію побажання, щоб Рим був доставлений їй додому в оригінальній упаковці. — Любий, я, мабуть, з'їла б персик.

Малюк Мак-Гарі підвівся і надів пальто та капелюх. Він був серйозний, стрункий, сентиментальний і кмітливий.

— Гаразд, — сказав він так холоднокровно, наче йшлося всього лише про підписання умов матчу з чемпіоном Англії. — Зараз піду принесу.

— Тільки ти не барись, — сказала наречена. — Інакше я збуджуся без свого поганого хлопчика. І дивись, вибери гарний, стиглий.

Після тривалого прощання, не менш бурхливого, ніж якби на Малюка чекала сповнена небезпек подорож до далеких країн, він вийшов на вулицю.

Тут він замислився, і недарма, бо все відбувалося напровесні і здавалося маловірогідним, щоб десь у сирій вогкості вулиць і в холоді крамниць вдалося знайти жаданий солодкий дар золотистої зрілості літа.

Діставшись до рогу, де стояв намет італійця, продавця фруктів, він зупинився і кинув презирливий погляд на купи загорнених у цигарковий папір апельсинів, глянсуватих, рум'яних яблук і блідих бананів, що знудьгувалися за сонцем.

— Персики є? — звернувся він до співвітчизника Данте[215], найзакоханішого із закоханих.

— Немає персиків, синьйоре, — зітхнув торговець. — Будуть хіба тільки за місяць. Тепер не сезон. От апельсини є гарні. Візьмете апельсини?

Малюк не удостоїв його відповіддю і продовжував пошуки. Він попрямував до свого давнішнього друга і прихильника, Джастеса О'Келлехена, власника закладу, що поєднував у собі дешевий ресторанчик, нічне кафе та кегельбан[216]. О'Келлехен був на місці. Він ходив по ресторану і давав усьому лад.

— Термінова справа, Келе, — сказав йому Малюк. — Моїй старенькій спало на думку поласувати персиком. Отже, якщо в тебе є хоч один персик, давай його швидше сюди. А якщо вони в тебе водяться у множині, давай кілька — стануть у пригоді.

— Весь мій дім до твоїх послуг, — відповідав О'Келлехен. — Але тільки персиків ти в ньому не знайдеш. Тепер не сезон. Навіть на Бродвеї і то, мабуть, не дістати персиків у цю пору року. Шкода мені тебе. Адже якщо у жінки щось розгорівся апетит, так їй подавай саме це, а не інше. Та й час уже пізній, усі кращі фруктові магазини вже зачинені. Але, може, твоя хазяйка задовольниться апельсином? Я саме дістав ящик добірних апельсинів, отже, якщо…

— Ні, Келе, дякую. За умовами матчу потрібні персики, і заміна не припускається. Піду шукати далі.

Час наближався до півночі, коли Малюк вийшов на одну із західних авеню. Більшість магазинів уже зачинилась, а в тих, які були ще відчинені, його мало не на глум брали, коли він заводив розмову про персики.

Але десь там, за високими стінами, сиділа молода і довірливо чекала заморського гостинця. Так невже ж чемпіон у напівсередній вазі не роздобуде їй персика? Невже він не зуміє здолати усі перешкоди у вигляді сезонів, клімату та календарів, аби порадувати свою кохану соковитим жовтим чи рожевим плодом?

Попереду показалась освітлена вітрина, що переливалась усіма барвами земного достатку. Але не встиг Малюк її запримітити, як світло згасло. Він помчав щодуху і наздогнав фруктівника тієї миті, коли той зачиняв двері крамниці.

— Персики є? — запитав він рішуче.

— Що ви, сер! Тижнів за два-три, не раніше. Зараз ви їх у всьому місті не знайдете. Якщо десь і є кілька штук, так тільки тепличні, та й то не можу сказати, де саме. Хіба що в одному з найдорожчих готелів, де люди не знають, куди подіти гроші. А ось, якщо бажаєте, можу запропонувати чудові апельсини, тільки сьогодні пароплавом доставили партію.

Дійшовши до найближчого рогу, Малюк десь із хвилину постояв у роздумі, потім рішуче повернув у темний провулок і попрямував до будинку із зеленими ліхтарями коло ґанку.

— Що, капітан тут? — запитав він чергового поліцейського сержанта.

Але в цей час сам капітан виринув з-за спини чергового. Він був у цивільному і мав вигляд надзвичайно заклопотаної людини.

— Здоров будь, Малюку! — вітав він боксера. — А я гадав ви у весільній подорожі.

— Учора повернувся. Тепер я цілком осілий громадянки міста Нью-Йорка. Мабуть, навіть займуся муніципальною діяльністю[217]. Скажіть мені, капітане, чи хотіли б ви сьогодні вночі накрити заклад Денвера Діка?

— Схаменулись! — сказав капітан, крутячи вуса. — Денвера спіймали ще два місяці тому.

— Це так, — погодився Малюк. — Два місяці тому Рафферті викурив його із Сорок третьої вулиці. А зараз він улаштувався у вашому районі, і гра у нього йде більша, ніж будь-коли. У мене з Денвером свої рахунки. Хочете, проведу вас до нього?

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви в цьому впевнені, Малюку? Якщо так, вважатиму за велику послугу з вашого боку. А хіба вам відомий пароль? Як ми потрапимо туди?

— Зламавши двері, — сказав Малюк. — Їх ще не встигли обкувати залізом. Візьміть із собою із десяток людей. Ні, мені туди вхід закрито. Денвер намагався мене прикінчити. Він вважає, що це я виказав його минулого разу. Але, до речі, він помиляється. Проте покваптесь, капітане. Мені треба якомога раніше повернутися додому.

І десяти хвилин не минуло, як капітан і дванадцять його підлеглих, ідучи слідом за своїм провідником, уже входили у під'їзд темного і цілком пристойного на вигляд будинку, де вдень вершили свої справи з десяток солідних фірм.

— Третій поверх, у кінці коридора, — неголосно сказав Малюк. — Я піду вперед.

Двоє дужих молодців, озброєних сокирами, встали біля дверей, на які він їм показав.

— Там, здається, все тихо, — із сумнівом у голосі вимовив капітан. — Ви впевнені, що не схибили, Малюку?

— Ламайте двері, — замість відповіді скомандував Малюк. — Якщо я помилився, я й відповідатиму.

Сокири із тріском врізалися в незахищені двері. Крізь проломи ринуло яскраве світло. Двері впали, і учасники облави, з револьверами напоготові, увірвалися до помешкання.

Простора зала була обставлена з кричущою розкішшю, що відповідала смакам господаря, уродженця Заходу. За кількома столами йшла гра. Десь із півсотні завсідників, що були в залі, кинулися до виходу, прагнучи будь-що вислизнути з рук поліції. Запрацювали поліцейські палиці. Проте більшості гравців удалося втекти.

Трапилося так, що цієї ночі Денвер Дік удостоїв кубло своєю особистою присутністю. Він і кинувся першим на не-прошених гостей, сподіваючись, що чисельна перевага дасть змогу одразу зім'яти учасників облави. Але з тієї миті, коли побачив серед них Малюка, він уже не думав ні про кого й ні про що. Великий і огрядний, як справжній важкоатлет, він із захопленням навалився на свого тендітнішого ворога, й обидва, зчепившись, покотилися сходами вниз. Тільки на майданчику другого поверху, коли вони, нарешті, розчепились і знялися на ноги, Малюк зміг скористатися своєю професійною майстерністю, що лишалася без ужитку, доки його стискував у своїх лютих обіймах любитель сильних відчуттів вагою в двісті фунтів[218], якому загрожувала втрата майна вартістю двадцять тисяч доларів.

Уклавши свого супротивника, Малюк кинувся нагору і, пробігши крізь гральну залу, опинився в кімнаті трохи меншій, відокремленій від зали аркою.

Тут стояв довгий стіл, уставлений коштовною порцеляною та сріблом, що ломився від дорогих та вишуканих страв, до яких, як заведено вважати, такі ласі лицарі удачі. На оздобленні столу теж позначилися широкий розмах і екзотичні смаки джентльмена, що доводився тезком столиці одного з американських штатів[219].

З-під звисаючої до підлоги білосніжної скатертини стирчав лакований штиблет[220] сорок п'ятого розміру. Малюк ухопився за нього і витягнув на світ Божий негра-офіціанта фраці та білій краватці.

— Підводься! — скомандував Малюк. — Ти перебуває при цій годівниці?

— Так, сер, я перебував. Невже нас знову схопили, сер?

— Скидається на те. Тепер відповідай: є тут у тебе персики? Якщо ні, то, виходить, я дістав нокаут.

— У мене було три дюжини персиків, сер, коли почалася гра, але побоююсь, що джентльмени з'їли геть усі. Може, Вам завгодно з'їсти гарний, соковитий апельсин, сер?

— Переверни все догори дном, — суворо наказав Малюк, — але щоб мені були персики. І ворушись, бо справа закінчиться погано. Якщо ще хтось сьогодні заговорить зі мною про апельсини, я з нього дух випру.

Ретельний обшук на столі, обтяженому дорогими щедротами Денвера Діка, допоміг знайти один-єдиний персик, який випадково пощадили епікурейські[221] щелепи прихильників азарту. Його негайно помістили в кишеню Малюка, і наш невтомний фуражир[222] вирушив зі своєю здобиччю в дорогу додому. Вийшовши на вулицю, він навіть не подивився в той бік, де підлеглі капітана заштовхували своїх полонених у поліцейський фургон, і швидко попрямував до себе.

Легко було тепер у нього на душі. Так лицарі Круглого Столу[223] поверталися до Камелота, переживши багато небезпек і вчинивши чимало подвигів на честь своїх прекрасних дам. Подібно до них, Малюк дістав наказ від своєї дами і зумів його виконати. Щоправда, йшлося лише про персик, але хіба не подвигом було роздобути серед ночі цей персик у місті, ще скутому лютневими снігами? Вона попросила персик; вона була його дружиною; і ось персик лежить у нього в кишені, зігрітий долонею, якою він притримував його з побоювання, як би не впустити і не втратити.

Дорогою Малюк зайшов до нічної аптеки і сказав власникові, який питально втупився в нього крізь окуляри:

— Слухайте-но, шановний, я хочу, щоб ви перевірили мої ребра, чи всі вони цілі. У мене була маленька суперечка з приятелем, і мені довелось полічити сходинки на одному чи двох поверхах.

Аптекар уважно оглянув його.

— Ребра все цілі, — був його висновок. — Але тут є синець, судячи з якого можна припустити, що ви звалилися з хмарочоса «Праска», і не раз, а принаймні двічі.

— Байдуже, — сказав Малюк. — Я тільки попрошу у вас щітку для одягу.

У затишному світлі лампи під рожевим абажуром сиділа молода і чекала. Ні, є, либонь, ще чудеса на білому світі. Адже одне лише слівце про те, що їй чогось хочеться — хай це буде якась дрібниця: квіточка, гранат або — ах, так, персик, — і її чоловік відважно вирушає в ніч, у широкий світ, який не в змозі встояти проти нього, і її забаганка виконується.

І справді — ось він схилився над її кріслом і вкладає їй у руку персик.

— Поганий хлопчику! — закохано проворкувала вона. — Хіба я просила персик? Я б набагато охочіше з'їла апельсин.

Благословенна будь, молода!

Погрібець і троянда

Міс Позі Керінгтон була варта своєї слави. Життя її почалося під малообіцяючим прізвищем Богс у невеликому селі Кранбері-Корнерс. У вісімнадцять років вона здобула прізвище Керінгтон і місце хористки в столичному театрі вар'єте. Після цього вона легко здолала належні сходинки від «фігурантки», учасниці знаменитого октету «Пташка» у популярній музичній комедії «Дурниця й брехуни», до сольного номера в танці комашок у «Фоль де Роль» і, нарешті, до Тойнет в опереті «Купальний халат короля» — ролі, що привернула до неї симпатії критиків і створила їй успіх. На момент нашої розповіді міс Керінгтон купалася в славі, лестощах та шампанському, і далекоглядний герр Тімоті Гольдштейн, антрепренер, заручився її підписом на солідному документі, який свідчив, що міс Позі згодна красуватися весь наступний сезон у новій п'єсі Дайд Річа «При світлі газу».

Негайно до герра Тімоті з'явився молодий талановитий син свого століття, актор на характерні ролі, містер Хайсміт, який розраховував дістати ангажемент на роль Соля Хейтосера, головного чоловічого комічного персонажа в п'єсі «При світлі газу».

— Милий мій, — сказав йому Гольдштейн, — беріть роль, якщо тільки вам вдасться її одержати. Міс Керінгтон мене однаково не послухає. Вона вже відмовила майже півдюжині кращих акторів на амплуа «сільських простаків». І говорить, що ноги її не буде на сцені, доки не роздобудуть справжнього Хейтосера. Вона, бачте, виросла у провінції, і коли отака оранжерейна рослина з Бродвею, понатикавши у волосся соломинок, намагається зображувати польову травичку, міс Позі страшенно дратується. Я запитав її, жартома, чи не підійде для цієї ролі Ленман Томпсон. «Ні, — одказала вона. — Не хочу ані його, ані Джона Дрю, ані Джима Корбета, — нікого з цих чепурунів, що плутають турнепс із турнікетом. Мені щоб було без підробок». Так от, мій любий, хочете грати Соля Хейтосера — зумійте переконати міс Керінгтон. Бажаю успіху.

Наступного дня Хайсміт уже їхав потягом до Кранбері-Корнерс. Він пробув у цьому глухому й нудному містечку три дні. Він розшукав Богсів і визубрив напам'ять усю історію їхнього роду до третього і четвертого поколінь включно. Він ретельно вивчив події і місцевий колорит Кранбері-Корнерс. Село не встигало за міс Керінгтон. На погляд Хайсміта, там, після від'їзду єдиної жриці Терпсихори[224], відбулося так само мало істотних змін, як буває на сцені, коли зазначається, що «відтоді минуло чотири роки». Набувши, подібно до хамелеона, забарвлення Кранбері-Корнерс, Хайсміт повернувся до міста хамелеонівських перетворень.

Усе відбулося в маленькому погрібці, — саме тут довелося Хайсміту блиснути своєю акторською майстерністю. Уточнювати місце дії зайве: є тільки один погрібець, де ви можете зустріти міс Позі Керінгтон після закінчення вистави «Купальний халат короля».

За одним із столиків сиділа невелика весела компанія, до якої тягнулися погляди всіх присутніх. Мініатюрна, пікантна, завзята, чарівна, захоплена славою, міс Керінгтон по праву має бути названа першою. За нею герр Гольдштейн, гучноголосий, кучерявий, незграбний, трохи стривожений, наче ведмідь, що якимсь дивом схопив у лапи метелика. Наступний — якийсь служитель преси, сумний, завжди насторожений, котрий розцінює кожну звернену до нього фразу як можливий матеріал для кореспонденції і поглинає своїх омарів а ля Ньюбург у величній мовчанці. І, нарешті, молодий чоловік із проділом і з ім'ям, яке виблискувало золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вони сиділи за столиком, а музиканти грали, лакеї снували туди-сюди, виконуючи свої складні обов'язки, незмінно обернувшись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг; і все це було дуже мило й весело, бо відбувалося на дев'ять футів нижче від тротуару.

Об одинадцятій сорок п'ять до погрібця увійшла якась істота. Перша скрипка замість ля взяла ля бемоль; кларнет зірвався з голосу в середині фіоритури; міс Керінгтон пирхнула, а юнак із проділом проковтнув кісточку маслини.

Вигляд у чоловіка, що зайшов, був дивний і бездоганно сільський. Худий, вайлуватий, неповороткий хлопець із льняним волоссям, із роззявленим ротом, незграбний, здавалось, очманів від великої кількості світла та публіки. На ньому був костюм кольору горіхової олії і яскраво-блакитна краватка, із рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку саму довжину висовувалися кісточки в білих шкарпетках. Він перекинув стілець, усівся на інший, закрутив гвинтом ногу навколо ніжки столика і запобігливо посміхнувся лакею, що підійшов до нього.

— Мені б скляночку імбирного пива, — сказав він у відповідь на чемне запитання офіціанта.

Погляди всього погрібця спрямувалися на прибульця. Він був свіжий, мов молода редиска, і простий, наче граблі. Вирячивши очі, він одразу ж став блукати поглядом навсібіч, немов виглядаючи, чи не забрели свині на грядки картоплі. Нарешті його погляд зупинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попрямував до її столика з широкою сяючою усмішкою, червоніючи від приємного збентеження.

— Як ся маєте, міс Позі? — запитав він з акцентом, що не залишав сумніву в його походженні. — Чи ви не пізнаєте мене? Адже я Білл Самерс, — пам'ятаєте Самерсів, що жили якраз за кузнею? Ну зрозуміло, я трохи підріс з того часу, як ви виїхали з Кранбері-Корнерс. А знаєте, Ліза Перрі так і гадала, що я, цілком вірогідно, можу зустрітися з вами в місті. Ліза ж, знаєте, вийшла заміж за Бена Стенфілда, і вона говорить…

— Та що ви? — жваво перебила його міс Позі. — Щоб Ліза Перрі вийшла заміж? З її-то ластовинням?!

— Вийшла заміж у червні, — посміхнувся пліткар. — Тепер вона переїхала до Татам-Плейс. А Хем Райлі, той став священиком. Стара міс Блізерс продала свій будиночок капітанові Спунеру; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; у березні згорів будинок суду; вашого дядечка Уайлі обрали констеблем; Матільда Хоскінс загнала собі голку в руку і померла. А Том Бідл упадає за Саллі Лазроп, — жодного вечора не пропускає, усе стирчить у них на ґанку.

— За цією витрішкуватою? — вигукнула міс Керінгтон дещо різко. — Але ж Том Бідл колись… Пробачте, друзі, я зараз. Знайомтесь. Це мій старий приятель, містер… як вас? Так, містер Самерс. Містер Гольдштейн, містер Рікетс, містер… о, а яке ж ваше прізвище? Ну, все одно: Джонні. А зараз ходімо он туди, розкажіть мені ще про щось.

Вона потягла його за собою до порожнього столика, що стояв у кутку. Герр Гольдштейн знизав жирними плечима і покликав офіціанта. Репортер злегка пожвавішав і замовив абсент[225]. Юнак із проділом поринув у меланхолію. Відвідувачі погрібця сміялись, дзвеніли склянками і насолоджувалися виставою, яку Позі давала їм понад свою звичайну програму. Деякі скептики перешіптувалися щодо «реклами» й усміхалися з таким виглядом, наче все розуміють.

Позі Керінгтон сперлася на руки своїм чарівним підборіддям з ямкою і забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври[226].

— Я щось не пригадую ніякого Білла Самерса, — сказала вона задумливо, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського жителя. — Але взагалі-то Самерсів я пам'ятаю. У нас там, певно, небагато відбулося змін. Ви моїх давно бачили?

І тут Хайсміт удався до свого козиря. Роль Соля Хейтосера потребувала не тільки комізму, а й пафосу. Хай міс Керінгтон переконається, що і з цим він упорається не гірше.

— Міс Позі, — почав «Білл Самерс». — Я заходив до вашої батьківської домівки лише три дні тому. Так, правду кажучи, особливо великих змін там немає. Ось тільки бузковий кущ під вікном кухні виріс на цілий фут, а в'яз у дворі всох, довелося його зрубати. Але все немов би не таке, як було раніше.

— Як мама? — запитала міс Керінгтон.

— Коли я востаннє бачив її, вона сиділа на ґаночку, плела доріжку на стіл, — сказав «Білл». — Вона постарішала, міс Позі. Але вдома все як було. Ваша матінка запропонувала мені сісти. «Тільки, Вільяме, не чіпайте отої плетеної гойдалки, — сказала вона. — Її не торкалися відтоді, як виїхала Позі. І цей фартух, що вона почала підрублювати, — він теж отак собі і лежить з того дня, як вона сама кинула його на ручку гойдалки. Я все сподіваюсь, — говорить вона, — що колись Позі ще дошиє цей рубець».

Міс Керінгтон владним жестом підкликала лакея.

— Шампанського — пінту[227], сухого, — наказала вона коротко. — Рахунок Гольдштейну.

— Сонце світило просто на ґанок, — вів далі кранберійський літописець, — і ваша матінка сиділа якраз проти світла. Я, значить, і кажу, що, може, їй краще пересісти трошки вбік. «Ні, Вільяме, — говорить вона, — варто мені тільки сісти ось так і почати дивитися на дорогу, і я вже не маю сил зрушити з місця. Щодня, як тільки випаде вільна хвилинка, я дивлюся через огорожу, виглядаю, чи не йде моя Позі. Вона пішла від нас уночі, а вранці ми бачили в пилюці на дорозі сліди її маленьких черевичків. І дотепер я все думаю, що коли-небудь вона повернеться назад тією самою дорогою, коли втомиться від шумного життя і згадає про свою стару матір».

— Коли я пішов, — закінчив «Білл», — я зірвав ось це з куща перед вашим будинком. Я подумав, що може, й справді побачу вас у місті, ну, і вам приємно буде одержати щось із рідної домівки.

Він витягнув із кишені піджака троянду — жовту, бархатисту троянду, що вже блякнула, поникнувши голівкою в задушливій атмосфері цього вульгарного погрібця, як діва на римській арені перед гарячим диханням левів.

Гучний, але мелодійний сміх міс Позі заглушив звуки оркестру, що саме виконував «Дзвіночки».

— Ах, Боже ти мій, — вигукнула вона весело. — Чи є щось на світі нудніше за наш Кранбері? Далебі, здається, тепер я не могла б пробути там і двох годин — просто вмерла б з нудьги. Ну, я дуже рада, містере Самерсе, що побачилася з вами. А зараз, мабуть, мені вже час повертатися додому та гарненько виспатись.

Вона приколола жовту троянду до своєї чудової елегантної шовкової сукні, підвелася і владно кивнула у бік герра Гольдштейна.

Усі троє її супутників і «Білл Самерс» провели міс Позі до кеба, що на неї чекав. Коли її незліченні волани та стрічки були благополучно розміщені, міс Керінгтон на прощання обдарувала всіх сліпучим блиском зубів та очей.

— Зайдіть провідати мене, Білле, перш ніж поїдете додому, — крикнула вона, і блискучий екіпаж рушив з місця.

Хайсміт, як був, у своєму маскарадному костюмі, пішов із герром Гольдштейном до маленького кафе.

— Ну, як, га? — запитав актор, усміхаючись. — Доведеться їй дати мені Соля Хейтосера, як ви гадаєте? Чарівна міс жодної секунди не сумнівалась.

— Я не чув, про що ви там розмовляли, — сказав Гольдштейн, — але костюм у вас і манери — те що треба. П'ю за ваш успіх. Раджу завтра ж, з самого ранку, зазирнути до міс Керінгтон і атакувати її щодо ролі. Не може бути, щоб вона залишилася байдужою до ваших здібностей.

Об одинадцятій сорок п'ять ранку наступного дня Хайсміт, елегантний, зодягнений за останньою модою, з упевненим виглядом, із квіткою фуксії в петлиці, з'явився до міс Керінгтон у її розкішні апартаменти в готелі.

До нього вийшла покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже шкода, — сказала мадемуазель Гортенз, — але вона доручила передати це всім. Ах, який жаль! Міс Керінгтон разорваль усі контракт з театром і поїхаль жити в цей, як це? Так, у Кранбері-Корнер.