Вождь червоношкірих: Оповідання

Гарлемська трагедія

арлем.

Місіс Фінк на хвилинку зайшла до місіс Кессиді, що жила поверхом нижче.

— Гарна, чи не так? — спитала місіс Кессиді.

Вона гордовито обернулася до подруги, щоб та могла краще роздивитися її обличчя. Обведене величезним зеленувато-пурпурним синцем око запливло і перетворилося на вузеньку щілинку. Розквашена губа трохи кровоточила, на шиї з обох боків червоніли сліди пальців.

— Мій чоловік ніколи б собі не дозволив так учинити зі мною, — сказала місіс Фінк, приховуючи заздрість.

— А я б не вийшла за чоловіка, який би не бив мене хоч раз на тиждень, — мовила місіс Кессиді. — Я ж не порожнє місце, як-не-як дружина. Та вже, либонь, ту порцію, що він мені вчора уліпив, ніяк не назвеш гомеопатичною дозою. У мене дотепер іскри з очей сиплються. Зате тепер він до кінця тижня улещуватиме мене. Отакий синець не обійдеться йому дешевше за шовкову блузку, а на додачу хай ще і по театрах мене поводить.

— Ну, а я сподіваюсь, — з удаваною самовтіхою сказала місіс Фінк, — мій чоловік надто джентльмен для того, щоб звести на мене руку.

— Ой, та облиш ти, Меггі, — засміялася місіс Кессиді, прикладаючи до синця примочку з горіхової кори, — твій чоловік просто якийсь заморожений або сонний, де вже йому вліпити тобі ляпаса. Прийде з роботи, впаде на стілець та зашарудить газетою — ось і вся його гімнастика, чи не так?

— Містер Фінк, безперечно, переглядає вечорами газети, — визнала, труснувши головою, місіс Фінк. — Але безперечно й те, що він заради втіхи не перетворює мене на відбивну котлету — чого вже немає, того немає.

Місіс Кессиді видала воркітливий сміх щасливої і впевненої в собі матрони. Із виглядом Корнелії[182], що показує на свої прикраси, вона відкотила комір халата, оголивши ще один дбайливо леліяний синець, яскраво-червоний, з оливково-оранжевою облямівкою, вже майже невидимий, але дорогий, як пам'ять.

Місіс Фінк довелося капітулювати. Її насторожений погляд полагіднішав, виражаючи тепер відверте заздрісне захоплення. Вони ж були старі подружки з місіс Кессиді, разом працювали на картонажній фабриці, поки рік тому не вийшли заміж і не оселилися в цьому будинку: Фінки — вгорі, а Меймі з чоловіком просто під ними. Отже, з Меймі їй не варто було задаватись.

— І боляче він тебе лупцює? — з цікавістю запитала місіс Фінк.

— Чи боляче? — продзвеніла захоплена колоратура[183]. — Падав на тебе коли-небудь цегляний будинок? Мабуть, точно так, ну, точнісінько так себе почуваєш, коли тебе викопують з-під руїн. Якщо Джек ударить лівою — це вже напевно дві денні вистави і нові напівчеревички, ну, а правою… тут можна сміливо заправити поїздку на Коні-Айленд плюс шість пар ажурних фільдеперсових панчіх.

— А за що ж він тебе б'є? — розпитувала місіс Фінк, широко розплющивши очі.

— От дурненька, — поблажливо сказала місіс Кессиді. — Просто сп'яну. Це ж у нас майже завжди трапляється в суботу ввечері.

— А які ти йому даєш приводи? — не вгамовувалася допитлива місіс Фінк.

— Отакої, та хіба я йому не дружина? Джек прийде додому напідпитку, а вдома хто його зустрічає? Спробував би він тільки побити якусь іншу. Вже я б йому показала. Подеколи він дає мені прочухана, тому що не встигла з вечерею; іншим разом — тому що встигла. Для Джека будь-який привід годиться. Надудлиться, потім пригадає, що в нього є дружина, і поспішає додому мене прикрасити. У суботу я вже заздалегідь зсовую меблі, щоб не розбити голову об гострі кути, коли він почне орудувати. Лівий свінг[184] у нього — просто дух захоплює. Іноді я в нокауті[185] після першого раунду; ну, а якщо мені охота тиждень порозважатися або придбати щось новеньке, я підвожусь і дістаю все сповна. От як учора. Джек знає, що я вже місяць мрію про шовкову синеньку блузку, а за таку одним синцем, ясна річ, не відбудеш. Але ж, б'юся об заклад на морозиво, Мег, сьогодні ввечері він мені її приволоче.

Місіс Фінк замислилась.

— Мій Мартін, — сказала вона, — жодного разу мене пальцем не чіпав. Але ти правильно помітила, Мейм: кислий він якийсь, з нього й слівця не витягнеш. Ми нікуди не ходимо. Удома від нього ніякого пуття. Щоправда, він мені купує різні речі, але з таким виглядом, що пропадає всяке задоволення.

Місіс Кессиді обійняла подругу.

— Бідолашна! — сказала вона. — Але ж не може бути у кожної жінки такий чоловік, як Джек. Якби всі були такі, то нещасливих шлюбів взагалі б не бувало. Усім незадоволеним дружинам тільки одне й потрібно: аби раз на тиждень чоловік давав їм гарненького прочухана, а потім розплачувався за нього поцілунками і шоколадними тягучками. Ось тоді б вони відразу ожили. Як на мене, коли вже чоловік — так чоловік; п'яний — тряси дружину, як грушу, тверезий — люби її, як душу. А котрий ні того, ні другого не може, мені він і задарма не потрібен!

Місіс Фінк зітхнула.

Передпокій і коридор раптом сповнилися шумом. Двері розчинилися: їх штовхнув ногою містер Кессиді, — руки в нього були зайняті пакунками. Меймі кинулася йому на шию. Її непідбите око блиснуло ніжністю, як у юної дівиці племені маорі, коли, прокинувшись, вона бачить перед собою свого залицяльника, який затягнув її до хатини, оглушивши перед цим раптовим ударом.

— Привіт, старенька! — гаркнув містер Кессиді. Усіявши підлогу розсипом пакунків, він підхопив дружину в могутні обійми. — Я приніс квитки в цирк, а якщо ти відкриєш один із цих пакунків, то, мабуть, знайдеш ту шовкову блузку… а, добривечір, місіс Фінк, не помітив вас одразу. Як ся має старий Март?

— Чудово, містере Кессиді, дякую, — сказала місіс Фінк. — Мені вже час іти. Март ось-ось повернеться, треба подати йому вечерю. Завтра я занесу тобі викрійку, яку ти просила, Мейм.

Піднявшись у свою квартирку, місіс Фінк трохи поплакала. Вона заплакала, сама не знаючи чому; так плачуть тільки жінки, плачуть без особливої причини, плачуть просто так; у каталозі горя ці сльози найневтішніші, хоча просихають швидше за інші. Чому Мартін її ніколи не лупцює? Він так само великий і сильний, як Джек Кессиді. Невже вона нічого не значить для нього? Він ніколи з нею не сварився: прийде, сяде склавши руки і мовчить. Заробляє він непогано, але абсолютно не цінує того, що додає смак життю.

Корабель її мрії потрапив у штиль[186]. Капітан курсував між вареним пудингом з корицею і підвісним ліжком. Хай би вже віддав кінці або хоч зрідка задавав команді прочухана. А їй уявлялося таке веселе плавання із заходом у кожний порт на островах Насолоди! Але зараз — змінимо метафору[187] — виснаженатренувальними поєдинками зі спаринг-партнером[188] — вона була готова визнати себе переможеною, не діставши жодної подряпини. На мить вона ледь не зненавиділа Мейм — Мейм, яка прикладає до синців та саден бальзам обнов та поцілунків і мандрує бурхливим морем життя із забіякуватим, грубим і люблячим супутником.

Містер Фінк з'явився о сьомій, проштемпельований печаттю домування. Удалину його не тягнуло з дому, де все було милим, звичним, знайомим. Він був подібен до людини, що встигла вскочити в трамвай, анаконди, що проковтнула свою жертву, до лежачого каменя.

— Смачно, Марте? — спитала місіс Фінк, яка весь свій запал уклала в приготування вечері.

— М-м-м-так, — буркнув містер Фінк.

Повечерявши, він заглибився в читання газет. Він сидів у шкарпетках, без черевиків.

Повстань, о новий Данте, й оспівай закуток пекла, призначений для людини, яка сидить вдома у шкарпетках! А ви, мучениці сімейних уз та обов'язку, що стійко витримали це випробування шовковими, нитяними, бавовняними, шерстяними і фільдеперсовими, невже відринете ви нову пісню?

Наступного дня був День Праці[189]. Містера Кессиді і містера Фінка чекав цілодобовий відпочинок. Праця готувалася до тріумфального походу містом і до інших розваг.

Зранку місіс Фінк віднесла місіс Кессиді викрійку. Мейм уже наділа нову блузку. Навіть її підбите око випромінювало святкове сяйво. Джек, чиє розкаяння набуло практичних форм, запропонував захопливу денну програму, що включала прогулянки в парках, пікніки[190] та пиво.

Киплячи заздрісним обуренням, місіс Фінк повернулася до себе нагору. Щаслива Мейм, на чию долю так рясно випадають синці, за якими так швидко іде слідом примочка. Але невже щастя судилося лише їй одній? Хто сказав, що Мартін Фінк гірший за Джека Кессиді? То чому його дружині довіку лишатися неприголубленою і небитою? Думка, блискуча і зухвала, раптом сяйнула в голові місіс Фінк. Вона доведе Мейм, що інші чоловіки також уміють попрацювати кулаками і потім приголубити дружину не гірше, ніж якийсь Джек.

Свято у Фінків очікувалося суто номінальне. На кухні з вечора мокла в баліях накопичена за півмісяця білизна. Містер Фінк сидів у шкарпетках, читаючи газету. Очевидно, так і мав минути День Праці.

Заздрість здіймалась у грудях місіс Фінк і, захльостуючи цю заздрість, — відчайдушна рішучість. Якщо чоловік не хоче її вдарити, якщо він не бажає таким чином довести свою чоловічу гідність, свої прерогативи[191] і повагу до сімейного вогнища, його треба підштовхнути до виконання обов'язку.

Містер Фінк запалив трубку і безтурботно пошкріб щиколотку пальцем одягнутої у шкарпетку ноги. Він застигнув у межах сімейного ладу, як застигає на скориночці пудингу прозорий жир. Саме таким і уявлявся йому його монотонний елізіум[192]: оглядати компактно втиснений у газетні стовпці далекий світ під затишні сплески мильної води в баліях і вир приємних запахів, які свідчили про те, що сніданок прибрано зі столу, а незабаром буде обід. Можна назвати чимало такого, що не спадало йому на думку, але особливо далекий він був від думки побити дружину.

Місіс Фінк відкрила кран з гарячою водою і занурила в піну пральну дошку. Знизу почувся радісний сміх місіс Кессиді. Він прозвучав як знущання, наче Мейм хизувалася своїм щастям перед обійденою подружніми кулаками подругою. І місіс Фінк вирішила: час!

Немов фурія[193], накинулася вона на чоловіка.

— Ледар нещасний! — крикнула вона. — Пораюсь тут, перу на нього, потвору, так що ледве руки не відвалюються, а йому начхати. Чоловік ти мені чи колода безчуттєва?

Містер Фінк, скам'янівши з подиву, упустив газету. Місіс Фінк, побоюючись, що недостатньо роздратувала чоловіка і він не ризикне її ударити, сама підскочила до нього і завдала нищівного удару в щелепу. Цієї миті її охопив приплив такої пристрасної любові до чоловіка, якої вона вже давно не відчувала. Повстань, Мартіне Фінку, і здійсни свої суверенні[194] права! Їй потрібно, їй необхідно було відчути важкість його кулака… ну, просто, щоб знати, що він її любить… ну, просто, щоб знати це.

Містер Фінк схопився на ноги — Меггі швидко нагородила його ще одним розмашистим свінгом у щелепу. Потім, заплющивши очі й завмираючи від страху і щастя, вона чекала, шепотіла про себе його ім'я і навіть подалася вперед назустріч жаданому стусану.

Поверхом нижче містер Кессиді із присоромленим і зніяковілим виглядом запудрював синяк під оком дружини, готуючись до виходу у світ.

Раптом зверху долинув пронизливий жіночий голос, потім почулися стукіт, тупотіння, метушня, гуркіт перекинутого стільця — безсумнівні ознаки сімейного конфлікту.

— Март і Мег учинили двобій? — зацікавився містер Кессиді. — Не знав, що вони цим розважаються. Збігати, чи що, подивитись, може їм потрібен секундант?

Одне око місіс Кессиді заіскрилося, як діамант чистої води. Друге блиснуло… ну, скажімо, як фальшивий.

— О-о… — неголосно протягнула вона із незбагненним для чоловіка хвилюванням. — Стій, стій. Краще я сама піду до них, Джеку.

Меймі спурхнула сходинками. Не встигла вона ступити в межі коридору, як із кухні вихором вилетіла місіс Фінк.

— Ну що, Меггі, — захопленим шепотом спитала місіс Кессиді. — Він наважився?

Місіс Фінк, підбігши до подруги, уткнулася їй обличчям у плече і гірко розридалась.

Місіс Кессиді ніжно відхилила від себе голівку Меггі і подивилася їй в обличчя. Розпухле від сліз, воно то спалахувало, то блідло, але бархатисту, біло-рожеву, у міру присипану ластовинням гладінь не поцяцькувала ані синцем, ані подряпиною боязка долоня містера Фінка.

— Ну, скажи мені, Меггі, — благала Мейм, — або я ввійду туди і сама про все дізнаюсь. Що у вас трапилося? Він образив тебе? Яким чином?

Місіс Фінк у відчаї схилилася головою на груди подруги.

— Не зазирай ти туди, заради Бога, — схлипнула вона. — І не здумай комусь проговоритися, чуєш? Він і пальцем мене не чіпав… він… Господи Боже, він там пере… він пере білизну.

Закупник із Кактус-Сіті

Здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє застудам і нежиті, і це дуже добре, бо начхати на розташований там універсальний магазин «Наварро і Платт» було б нерозсудливо.

Двадцять тисяч жителів Кактус-Сіті щедрою рукою розтринькують долари, купуючи що душа забажає. Ця злива напівдорогоцінних монет майже цілком виливається на «Наварро і Платта». Їхній магазин, величезний цегляний будинок, займає площу, на якій розмістилося б пасовище для дюжини овець. У «Наварро і Платта» ви можете купити краватку зі шкіри гримучої змії, або автомобіль, або останній крик моди — вісімдесятип'ятидоларове коричневе жіноче пальто будь-якого відтінку з пропонованих вам двадцяти кольорів. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Ривер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі перейшли до комерційної діяльності. Ділова кмітливість підказала їм, що навіть у світі, де не лишилося вільних пасовищ, залишається простір для приватної ініціативи.

Щовесни Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт[195], спритний, ввічливий, «навідувався» до Нью-Йорка по товар. Цього року він побоювався вирушити в таку далечінь. П'ятдесят п'ять років все ж таки давалися взнаки: очікуючи післяобідньої сієсти[196], він щоразу поглядав на годинника.

— Джоне, — сказав він молодшому компаньйонові, — цього разу ти навідаєшся по товар.

Платт засмутився.

— Чув я, — сказав він, — цей Нью-Йорк надзвичайно нудне містечко. Та вже гаразд, поїду. Дорогою, аби трохи розважитись, гульну в Сан-Антоніо, пришвартуюся там на кілька днинок.

За два тижні чоловік у повному парадному одязі техасця — чорний сюртук, поярковий капелюх із широкими крисами, стоячий комірець чотири дюйми заввишки, з одворотами, і чорна кольору кованого заліза краватка — входив до приміщення оптової фірми «Зіззбаум і Син, готовий одяг» на нижньому Бродвеї.

Старий Зіззбаум мав окомір морського орла, слонячу пам'ять і розум, швидкий і точний, як складана лінійка. Він перевальцем підійшов до дверей, схожий на білого ведмедя з чорною шерстю, і потиснув Платтові руку.

— Ну як там поживає в Техасі найлюб'язніший містер Наварро? Не ризикнув цього року вирушити в дорогу? Радий вітати містера Платта.

— Точнісінько так, — сказав Платт, — і я дав би сорок акрів незрошуваної землі в окрузі Пекос, аби з'ясувати, як ви здогадались.

— Я просто знаю, — усміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п'ять десятих дюйма атмосферних опадів, тобто на п'ятнадцять дюймів більше від норми, і тому «Наварро і Платт» цієї весни куплять одягу на п'ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Але це завтра. А зараз на вас чекає в моєму кабінеті сигара, аромат якої вижене з вашого рота присмак контрабандного курива, яке ви вивозите з-за Ріо-Гранде і вважаєте гарним, тому що воно контрабандне.

Хилилося вже надвечір, торгівля закінчувалась. Доки Платт допалював сигару, Зіззбаум зазирнув до кабінету сина. Збираючись піти, той стояв перед дзеркалом і зашпилював краватку діамантовою шпилькою.

— Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться поводити містом містера Платта. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи кожного разу, коли випадала вільна хвилинка. Чудове заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Розважити його буде легко.

— Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замок шпильки. — Я ним займусь. Коли він надивиться на хмарочос «Праска» та метрдотеля готелю «Астор» і послухає, як грамофон грає «Під старою яблунею», буде пів на одинадцяту, тобто саме час для містера Техасця загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш гість до цього часу вже спатиме сном немовляти.

Наступного ранку о десятій Платт з'явився в магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. «Наварро і Платт» були вигідними клієнтами і незмінно користувалися знижкою, оскільки не вдавалися до кредиту.

— Ну й як вам сподобалося наше містечко? — з простодушною усмішкою манхеттенця запитав Зіззбаум.

— Жити тут я б не став, — відповів Платт. — Ми з вашим сином у деяких місцях встигли вчора побувати. З водою у вас все гаразд, зате в нас у Кактус-Сіті освітлення трохи краще.

— На Бродвеї іноді трапляються світлі місця, вам не здалося, містере Платте?

— Темні особи там трапляються набагато частіше, — відповів Платт. — Мабуть, найбільше мені сподобалися тут коні. Таких, щоб одразу ж на шкуродерню, я поки що не зустрів.

Зіззбаум повів його вгору дивитися зразки.

— Запросіть сюди міс Ешер, — звелів він прикажчикові.

Увійшла міс Ешер, і ось тут Платта з фірми «Наварро і Платт» осяяло дивним світлом романтичного захоплення. Він завмер, наче гранітна скеля над каньйоном[197], витріщивши на неї очі. Вона це помітила і трохи почервоніла, що було не в її звичках.

Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею «Зіззбаума і Сина». Відтінок її волосся належав до так званих «приглушено білявих», а її габарити дещо перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38–25—42. Вона працювала у Зіззбаума два роки і зналася на своїй справі. Сяйво її очей проймало холодом, і якби їй спало на думку схрестити погляд із горезвісним василіском, легендарне чудовисько спасувало б перед першим. Знала вона, до речі, і закупників.

— Ось що, містере Платте, — сказав Зіззбаум, — мені б спершу хотілося показати вам ці сукні фасону «принцеса», світлих тонів. Саме те, що треба у вас на півдні. Будь ласка, почніть із цього, міс Ешер.

Суперманекенниця зникла в гардеробній і запурхала туди й сюди, стаючи дедалі чарівнішою в кожному новому туалеті. З блискучою незворушністю демонструвала вона їх приголомшеному закупникові, а той, нерухомий і безмовний, слухав медоточиві міркування Зіззбаума про моду та фасони.

На обличчі манекенниці застигла професійна безпристрасна усмішка, яка, здавалось, приховувала щось схоже на нудьгу чи презирство.

Коли показ закінчився, Зіззбаум з певною тривогою примітив нерішучий вираз на обличчі Платта. Чи не надумав клієнт звернутися до інших постачальників? Але Платт просто перебирав подумки кращі земельні ділянки в Кактус-Сіті, обмірковуючи, де звести будинок для майбутньої дружини, яка в цей момент скидала в гардеробній вечірню сукню, всю із сріблястої блакиті та тюлю.

— Не поспішайте, містере Платте, — сказав Зіззбаум. — Подумайте до завтра. Такий товар, як наш, за цю ціну вам ніхто не віддасть. Боюсь, що ви нудьгуєте в Нью-Йорку, містере Платте. Молодий чоловік вашого віку… без жіночого товариства, вам, звісно, тужливо. Що як ви запросите на обід якусь симпатичну молоду леді? Ось, скажімо, міс Ешер дуже симпатична молода леді; з нею вам буде набагато веселіше.

— Але ж вона мене не знає, — здивувався Платт. — Вона про мене й чутки не чула. Хіба вона погодиться? Ми навіть не знайомі.

— Чи погодиться? — перепитав Зіззбаум, звівши брови. — Звичайно, погодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, вона погодиться.

Підвищивши голос, він покликав міс Ешер.

Вона ввійшла, незворушна і трохи презирлива, у білій англійській блузці і простій чорній спідниці.

— Містер Платт просить вас зробити йому приємність пообідати з ним сьогодні ввечері, — сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.

— Так, звичайно, дуже приємно, — дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. — Західна двадцята, дев'ятсот одинадцять. Коли бути готовою?

— Скажімо, о сьомій?

— Чудово. Але не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, і вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.

О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. На міс Ешер було щось чорне, напівпрозоре, простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує один зі своїх службових обов'язків.

З ненав'язливою допомогою досвідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, де не вистачало лише традиційної бродвейської приманки.

— Ви не проти, якщо мені принесуть щось випити? — блиснувши посмішкою, запитала міс Ешер.

— Авжеж, звичайно, — озвався Платт. — Усе що заманеться.

— Сухий мартіні, — сказала вона офіціанту.

Але коли келих був перед нею, Платт простягнув руку і відхилив його вбік.

— Що це? — запитав він.

— Коктейль, звичайно.

— Я гадав, ви замовляєте собі щось подібне до чаю. А це ж спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, — крижаним тоном озвалася міс Ешер, — звуть мене Елен.

— Послухайте, Елен, — заговорив, нахиляючись до неї, Платт. — Ось уже не знаю який рік кожного разу, коли в прерії розпускаються весняні квіти, мене долають думки про когось, кого я ніколи не бачив, про кого й не чув. Це ви, я одразу зрозумів, коли вас побачив. Завтра я повертаюся до себе, і ви поїдете зі мною. Поїдете, я це знаю з того самого часу, як ви вперше кинули на мене погляд. І не здумайте противитись, цей номер не пройде. Ось подивіться, яку штучку я щойно вам купив.

Він щиглем переправив їй через стіл перстень із солітером у два карати[198]. Міс Ешер відштовхнула його назад виделкою.

— Тримайтеся в межах, — суворо сказала вона.

— Я коштую двісті тисяч доларів, — продовжував Платт. — Я збудую для вас найрозкішніший будинок у Західному Техасі.

— Вам і за двісті мільйонів не купити мене, містере Закупнику, — відповіла міс Ешер. — Не очікувала я, що мені доведеться вас спиняти. Спершу ви здалися мені не схожим на інших, але, мабуть, усі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви думаєте, якщо дівчині доводиться обідати з вами, щоб не втратити роботу, це дає вам право говорити їй усе, що спало на думку? Гаразд, кінчимо. Я вважала вас не таким, як інші, тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом грюкнув рукою по столу, осяяний якоюсь щасливою здогадкою.

— Пригадав! — вигукнув він, радіючи. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там великий дубовий гай і природне озеро. Старий будинок можна знести, а новий ми збудуємо якнайдалі від дороги.

— Вгамуйтесь! — сказала міс Ешер. — Шкода спускати вас із хмар, але з вашим братом не можна інакше. До моїх обов'язків входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не розхотілося купувати у старого Зіззі костюми, тільки не сподівайтесь, що в одному з куплених костюмів ви знайдете мене.

— Ви хочете сказати, — мовив Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами і всі вони… усі говорять вам те, що тільки-но говорив я?

— Залицяються до мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, слід визнати, в одному відношенні ви перевершили інших. Ті тільки говорять про діаманти, а ви й справді свій приволокли.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Уже вісім років я сама себе забезпечую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, доки не доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техаський Житель, що наша бесіда стане менш сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви тепер не питимете, дорогенька. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду по вас до магазину і заберу вас. Перед від'їздом підберете на свій смак який-небудь автомобіль. Більше нам нічого тут купувати.

— О, облиште це. Якби ви знали, як мені обридли такі розмови!

Після обіду вони пройшлися Бродвеєм пішки і дісталися до невеликого тінистого парку, над яким височіла башточка зі статуєю Діани. Платт задивився на дерева і мимоволі повернув на стежку, що вилася між ними. В очах міс Ешер, відбиваючи світло ліхтарів, заблищали дві сльозинки.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — У чому річ?

— Так, дурниці, — відповіла міс Ешер. — Загалом, мені… ну, загалом, я спершу вирішила, що ви зовсім інший. Але ви всі однакові. А зараз, будь ласка, проведіть мене додому чи, може, покликати полісмена?

Платт провів її до пансіону. Десь із хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилася на нього з таким презирством, що навіть його не надто чуйне серце трохи тенькнуло. Рука Платта потяглася до її талії, але тут дівчина вліпила йому гучного ляпаса.

Платт відскочив, і перстень, який звідкись випав, застрибав по кам'яній підлозі. Він нахилився і незабаром його знайшов.

— Забирайтеся разом із вашим нещасним діамантом, містере Закупнику! — промовила вона.

— Це… обручка, — сказав техасець, розтиснувши руку, на якій мерехтів гладенький золотий перстень. Очі міс Ешер блиснули з напівтемряви.

— Так ви це мали на увазі… отже, ви…

Хтось відчинив двері, що вели до сходів.

— На добраніч, — сказав Платт, — до завтра.

Вибігши сходами нагору, міс Ешер влетіла в свою кімнату і стала термосити вчительку; та схопилася на ліжку, готова залементувати: «Пожежа!»

— Де? — скрикнула вона.

— Саме про це я і хотіла у тебе дізнатись, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж і знати, як не тобі. Де це містечко під назвою Как… Как…. Карак… Каракас — Сіті, чи як там воно зветься?

— І ти посміла розбудити мене через це? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, знаходиться у Венесуелі.

— А який він?

— Та головним чином — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Байдуже, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Останній листок

У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплутались і переламались на коротенькі смужки, що іменуються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе двічі. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустімо, збирач із магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде геть, не діставши жодного цента за рахунком!

І ось у пошуках вікон, що виходять на північ, дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної платні люди мистецтва набрели на своєрідний квартал Гриніч-Віллідж. Потім вони перевезли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні і заснували «колонію».

Студія Сью і Джонсі була нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі — зменшене від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом[199] одного ресторанчика на Восьмій вулиці і вирішили, що їхні погляди на мистецтво, салат із цикорію і модні рукави цілком збігаються. У результаті й виникла спільна студія.

Це було у травні. У листопаді непривітний чужак, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював по колонії, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Іст-сайдом цей душогуб крокував зухвало, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він плентався нога за ногу.

Пана Пневмонію аж ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів[200], навряд чи могла вважатися гідним супротивником для дужого старого тупиці з червоними кулачищами та задишкою. Проте він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібне переплетіння голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Якось уранці стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.

— У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. — Та й то, якщо вона сама схоче жити. Уся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?

— Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.

— Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чого-небудь такого, про що було б дійсно варто думати, — наприклад, чоловіки?

— Чоловіки? — перепитала Сью, і голос її зазвучав різко, як губна гармоніка. — Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.

— Ну, тоді вона просто заслабла, — вирішив доктор. — Я зроблю все, що буду в змозі зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає лічити карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків з цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте домогтись, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюсь, що у неї буде один шанс із п'яти замість одного з десяти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не розмокнула зовсім. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи модну мелодію.

Джонсі лежала, обернувшись обличчям до вікна, ледве помітна під ковдрами. Сью перестала насвистувати, гадаючи, що Джонсі заснула.

Вона приладнала дошку і розпочала малюнок тушшю до журнального оповідання. Для молодих художників шлях у Мистецтво буває вимощений ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі шлях у Літературу.

Накидаючи для оповідання постать ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона кваплячись підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилась у вікно і рахувала — рахувала у зворотному порядку.

— Дванадцять, — вимовила вона, і трохи перегодом: — одинадцять, — а потім «десять» і «дев'ять», а потім «вісім» і «сім» — майже водночас.

Сью подивилась у вікно. Що там було рахувати? Виднілися тільки безлюдний, похмурий двір і глуха стіна цегляного будинку за двадцять кроків. Старий-престарий плющ із вузлуватим стовбуром, що підгнив біля коренів, заплів до половини цегляну стіну. Холодне дихання осені зірвало листя з лози, й оголені скелети гілок чіплялися за цеглу, що обсипалась.

— Що там таке, люба? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно відповіла Джонсі. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова йшла обертом від лічби. А зараз рахувати легко. Ось іще один злетів. Тепер лишилося тільки п'ять…

— Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.

— Листя. На плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?

— Уперше чую таку дурість! — з чудовим презирством відпарирувала Сью. — Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти видужаєш? А ти ще так любила цей плющ, погана дівчинко! Не будь дурненькою. Адже ще сьогодні вранці лікар говорив мені, що ти скоро видужаєш… стривай, як же це він сказав?.. що в тебе десять шансів проти одного. А це ж не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або йдеш повз новий будинок. Спробуй з'їсти трохи бульйону і дозволь твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла збути його редакторові і купити вина для своєї хворої дівчинки та свинячих котлет для себе.

— Вина тобі купувати більше не треба, — відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. — Ось іще один злетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, лишаються тільки чотири. Я хочу бачити, як впаде останній листок. Тоді помру і я.

— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над нею, — обіцяєш ти мені не розплющувати очі і не дивитись у вікно, поки я не закінчу працювати? Я мушу здати ці ілюстрації завтра. Мені потрібне світло, інакше я спустила б штору.

— Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? — холодно запитала Джонсі.

— Мені б хотілося посидіти з тобою, — сказала Сью. — А крім того, я не хочу, щоб ти дивилася на це безглузде листя.

— Скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, вимовила Джонсі, бліда й нерухома, мов повалена статуя, — тому що мені хочеться бачити, як упаде останній листок. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитись від усього, що мене тримає, — летіти, летіти нижче й нижче, як один із цих бідних, утомлених листочків.

— Спробуй заснути, — сказала Сью. — Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я щонайбільше на хвилинку. Дивися ж, не ворушись, поки я не прийду.

Старий Берман був художником, який жив на нижньому поверсі, саме під їхнею студією. Йому було вже за шістдесят, і борода, уся в завитках, як у Мойсея Мікеланджело[201], спускалася в нього з голови сатира[202] на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він усе збирався написати шедевр, але навіть і не розпочав його. Уже кілька років він не писав нічого, крім вивісок, реклам та тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким не вистачало грошей на професіоналів-натурщиків. Він пив запоєм, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А щодо всього іншого це був презлий стариган, який глузував з усякої сентиментальності і дивився на себе, як на сторожового пса, спеціально приставленого охороняти двох молодих художниць.

Сью застала Бермана, від якого сильно пахнуло ялівцевими ягодами, у його напівтемній комірці нижнього поверху. В одному кутку вже двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші штрихи шедевра. Сью розказала старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, як би вона, легка і тендітна, мов лист, не відлетіла від них, коли ослабне її неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозились, розкричався, глузуючи з таких ідіотських фантазій.

— Що? — лементував він. — Чи можлива така дурість — умирати через те, що листя падає з проклятого плюща! Уперше таке чую. Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забирати собі в голову таку дурницю? Ах, бідна маленька міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і від лихоманки їй спадають на думку різні хворобливі фантазії. Гаразд, містере Бермане, — якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все ж таки гадаю, що ви осоружний старий… осоружний старий базікало.

— Оце таки справжня жінка! — закричав Берман. — Хто сказав, що я не хочу позувати? Ходімо. Я іду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже! Тут зовсім не місце хворіти такій хорошій дівчині, як міс Джонсі. Коли-небудь я напишу шедевр, і ми всі виїдемо звідси. Так, так!

Джонсі дрімала, коли вони піднялись нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берману знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулись, не кажучи жодного слова. Ішов холодний, упертий дощ наполовину зі снігом. Берман у старій синій сорочці усівся в позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.

Ранком наступного дня Сью, прокинувшись після короткого сну, побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розплющених очей зі спущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитись, — пошепки скомандувала Джонсі.

Сью втомлено підкорилась.

І що ж? Після зливи і різких поривів вітру, що не вгамовувалися цілу ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща — останній! Усе ще темно-зелений коло стеблинки, але вже попсований по зубчастих краях жовтизною тління й розпаду, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він упаде сьогодні, тоді помру і я.

— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись утомленою головою до подушки. — Подумай хоч про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповідала. Душа, готуючись вирушити в таємний, далекий шлях, стає чужою всьому земному. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі дедалі сильніше, у міру того як одна за одною рвалися всі нитки, що пов'язували її з життям та людьми.

День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній листок плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, із настанням темряви, знову знявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скачуючись з низько навислого голландського даху.

Як тільки розвиднілось, невблаганна Джонсі звеліла знову підняти штору.

Листок плюща все ще лишався на місці.

Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон на газовому пальнику.

— Я буда поганою дівчинкою, Сью, — сказала Джонсі. — Либонь, цей останній листок лишився на гілці для того, щоб показати мені, якою я була поганою. Це гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трішки бульйону, а потім молока з портвейном. Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш.

За годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь колись написати фарбами Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью під якимсь приводом вийшла за ним у передпокій.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. — За умови гарного догляду ви переможете. А зараз я мушу відвідати ще одного хворого, унизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він уже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде спокійніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування та догляд — і більш нічого не потрібно.

Того ж дня надвечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно непотрібний шарф, і обхопила її однією рукою — разом із подушкою.

— Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, — почала вона. — Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомний. Черевики і вся його одіж промокли наскрізь і були холодні як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який усе ще горів, драбину, зсунуту з місця, декілька кинутих пензлів і палітру з жовтою та зеленою фарбами. Подивись у вікно, люба, на останній лист плюща. Тобі не здавалося дивним, що він не тремтить і не ворушиться від вітру? Так, люба, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок.

Пурпурна сукня

Давайте поговоримо про колір, що відомий як пурпурний. Цей колір по праву здобув визнання серед синів і дочок роду людського. Імператори стверджують, що він створений виключно для них. Усюди любителі повеселитися стараються довести колір своїх носів до цього дивного відтінку, який можна одержати, якщо додати до червоної фарби синю. Кажуть, що принци народжені для пурпуру; і це, звичайно, правильно, тому що при кольках у животі обличчя наслідних принців наливаються царственим пурпуром точнісінько так, як і кирпоносі фізіономії спадкоємців дроворуба. Усі жінки полюбляють цей колір — коли він є модним.

А тепер якраз носять пурпурний колір. Часто-густо бачиш його на вулиці. Звичайно, в моді також інші кольори — ось тільки цими днями я бачив гарненьку особу в шерстяній сукні оливкового кольору: на спідниці — оздоблення з нашитих квадратиків і знизу в три ряди волани, під драпірованою мереживною косинкою видно вставку, всю у зборочках, рукави з подвійними буфами, перетягнуті внизу мереживною стрічкою, з-під якої виглядають дві плісировані рюшки, — але все-таки і пурпурного кольору носять дуже багато. Не згодні? А ви спробуйте в будь-який день пройтися Двадцять третьою вулицею.

Ось чому Мейда — дівчина з великими карими очима і волоссям кольору кориці, продавщиця галантерейної крамниці «Вулик» — звернулася до Грейс — дівчини з брошкою із штучних діамантів і з ароматом м'ятних цукерок у голосі — з такими словами:

— У мене буде пурпурна сукня до Дня Подяки[203] — шию у кравця.

— Та що ти! — сказала Грейс, укладаючи кілька пар рукавичок розміру сім з половиною в коробку з розміром шість три чверті. — А я хочу червону. На П'ятій авеню все-таки більше червоного, ніж пурпурного. І всі чоловіки не тямлять себе від нього.

— Мені більше подобається пурпурний, — сказала Мейда, — старий Шлегель обіцяв пошити за вісім доларів. Це буде просто диво. Спідниця у складку, ліф оздоблений срібним галуном, білий комір і в два ряди…

— Схибиш! — із виглядом знавця примружила очі Грейс.

— …і по білій парчевій вставці в два ряди тасьма, і баска в складку, і…

— Схибиш, схибиш! — повторила Грейс.

— …і пишні рукави у збірку, і оксамитка на манжетах з одворотами. Що ти хочеш цим сказати?

— Ти гадаєш, що пурпурний колір подобається містерові Ремсі. А я вчора чула, як він говорив, що найрозкішніший колір — червоний.

— Мені байдуже, — сказала Мейда. — Я віддаю перевагу пурпурному, а кому це не подобається, може перейти на інший бік вулиці.

Усе це наводить на думку, що врешті-решт навіть прихильники пурпурного кольору можуть трохи помилятись. Украй небезпечно, коли дівчина думає, що вона може носити пурпур незалежно від кольору обличчя і від думки оточення, і коли імператори вважають, що їхнє пурпурне вбрання вічне.

За вісім місяців економії Мейда накопичила вісімнадцять доларів. Цих грошей їй вистачило, щоб купити все необхідне для сукні і дати Шлегелеві чотири долари наперед за шиття. Напередодні Дня Подяки у неї набереться якраз достатньо, щоб заплатити йому решту — чотири долари. І тоді на свято надіти нову сукню — що на світі може бути краще!

Щороку в День Подяки власник галантерейної крамниці «Вулик», старий Бахман, влаштовував для своїх службовців обід. У всі інші триста шістдесят чотири дні, якщо не брати до уваги неділі, він щодня нагадував про приємність останнього банкету і про задоволення від майбутнього, тим самим закликаючи їх виявляти ще більше завзяття в роботі. Посередині крамниці накривали довгий стіл. Вітрини завішували обгортувальним папером, і через чорний хід заносили індичок та інші смачні речі, закуплені в ресторанчику на розі. Ви, звичайно, розумієте, що «Вулик» зовсім не був фешенебельним універсальним магазином з безліччю відділів, ліфтів та манекенів. Він був настільки малий, що міг називатися просто великою крамницею; туди ви могли спокійно зайти, купити все, що треба, і благополучно вийти. І за обідом у День Подяки містер Ремсі завжди…

Ох ти, чорт забирай! Мені було б слід передусім розказати про містера Ремсі. Він набагато важливіший, ніж пурпурний колір, або оливковий, або навіть ніж червоний журавлиновий соус. Містер Ремсі був управителем крамниці, і я про нього високої думки. Коли в темних закутках йому наверталися на очі молоденькі продавщиці, він ніколи не намагався їх ущипнути, а коли наставали хвилини затишшя в роботі і він розказував їм різні історії, а дівчата хихикали і пирхали, то це аж ніяк не означало, що він пригощав їх непристойними анекдотами. Містер Ремсі не тільки був справжнім джентльменом, а й відрізнявся кількома дивацтвами. Він був схиблений на здоров'ї і вважав, що в жодному разі не можна харчуватися тим, що вважають корисним. Він рішуче протестував, якщо хтось зручно влаштовувався в кріслі, або шукав притулку від снігової бурі, або носив галоші, або приймав ліки, або ще якось тішив власну особу. Кожна з десяти молоденьких продавщиць щовечора, перш ніж заснути, солодко мріяла про те, як вона стане місіс Ремсі, смажитиме йому свинячі котлети з цибулею. Тому що старий Бахман збирався наступного року зробити його своїм компаньйоном, і кожна з них знала, що вже якщо вона підчепить містера Ремсі, то виб'є з нього всі його безглузді ідеї щодо здоров'я раніше, ніж перестане боліти живіт від весільного пирога.

Містер Ремсі був головним організатором святкового обіду. Незмінно запрошували двох італійців — скрипаля й арфіста, — і після обіду всі трохи танцювали.

І ось, уявіть, задумано дві сукні, які мають полонити містера Ремсі, одна — пурпурна, друга — червона. Звичайно, у сукнях буде і решта дівчат, але їх не слід брати до уваги. Найвірогідніше надінуть яку-небудь блузку з чорною спідницею, а це ніщо порівняно з розкішністю пурпуру або червоного кольору.

Грейс теж накопичила грошей. Вона хотіла купити готову сукню. Навіщо возитися з шиттям? Якщо у вас гарна фігура, зовсім не важко підібрати щось підхоже, тільки в талії доводиться ушивати — готові сукні завжди чомусь широкі в талії.

Настав вечір напередодні Дня Подяки. Мейда поспішала додому, передчуваючи щасливе завтра. Вона мріяла про свій темний пурпур, але мрії її були світлі — світле, захоплене прагнення юної істоти до радощів життя, без яких юність так швидко в'яне. Мейда була впевнена, що пурпурний колір буде їй до лиця, і — вже в тисячний раз — вона намагалася себе запевнити, що містеру Ремсі подобається саме пурпурний, а не червоний. Вона вирішила зайти додому, узяти з комода із дна нижньої шухляди чотири долари, загорнені в цигарковий папір, а потім заплатити Шлегелю і забрати в нього сукню.

Грейс жила в тому самому будинку. Її кімната була якраз над кімнатою Мейди.

Удома на Мейду чекали шум і переполох. У всіх закутках було чутно, як язик хазяйки роздратовано тріщав і торохтів, ніби збивав масло у маслоробці. За кілька хвилин Грейс зайшла до Мейди вся в сльозах, з очима, червонішими за будь-яку сукню.

— Вона вимагає, щоб я виїхала, — сказала Грейс. — Стара карга. Тому що я винна їй чотири долари. Вона виставила мою валізу в передпокій і замкнула кімнату. Мені нікуди йти. У мене немає ані цента.

— Учора у тебе були гроші, — сказала Мейда.

— Я купила сукню, — сказала Грейс. — Я думала, вона почекає з платнею до наступного тижня.

Вона схлипнула, шморгнула носом, зітхнула, знову схлипнула. Мить — і Мейда простягнула їй свої чотири долари, — чи могло бути інакше?

— Ти просто чудова, моя душечко! — скрикнула Грейс, сяючи, як веселка після дощу. — Зараз, віддам гроші цій старій скнарі і піду приміряю сукню. Це щось божественне! Зайди подивитись. Я повертатиму тобі гроші по долару щотижня, обов'язково!

День Подяки.

Обід було призначено на полудень. За чверть дванадцята Грейс упорхнула до Мейди. Так, вона й справді була чарівна. Вона була народжена для червоного кольору. Мейда, сидячи коло вікна у старій шевйотовій спідниці і синій блузці, штопала пан… О, займалася витонченим рукоділлям.

— Господи, Боже мій! Ти ще не одягнена! — ахнула червона сукня. — Не морщить на спині? Ці ось оксамитові нашивки дуже пікантні, правда? Чому ти не одягнена, Мейдо?

— Моя сукня не готова, — сказала Мейда, — я не піду.

— Оце так нещастя! Справді, Мейдо, страшенно шкода. Надінь що-небудь і підемо, — будуть тільки свої з крамниці, ти ж знаєш, ніхто не зверне уваги.

— Я так налаштувалась, що буде пурпурне, — сказала Мейда, — якщо його немає, краще я зовсім не піду. Не турбуйся про мене. Біжи, бо спізнишся. Тобі дуже до лиця червоне.

І весь довгий час, поки там ішов обід, Мейда просиділа коло вікна. Вона уявляла собі, як дівчата скрикують, прагнучи розірвати курячу дужку, як старий Бахман регоче на все горло з власних, зрозумілих тільки йому одному, жартів, як блищать діаманти огрядної місіс Бахман, яка з'являлась у крамниці лише в День Подяки, як походжав містер Ремсі, жвавий, лагідний, стежачи за тим, щоб усім було добре.

О четвертій годині дня вона із кам'яним обличчям і відсутнім поглядом поволі попрямувала в лавку до Шлегеля і повідомила йому, що не може заплатити за сукню чотири долари, які лишились.

— Боже! — сердито закричав Шлегель. — Чому ви такий сумний? Беріть її. Вона готова. Платіть коли-небудь. Хіба не ви щодня ходить повз моя лавка вже два роки? Якщо я шию сукні, то хіба я не знаю людей? Ви платите мені, коли можете. Беріть її. Вона вдало зшита, і якщо ви буде гарненька в ній — дуже добре. Ось. Платіть, коли можете.

Пробелькотівши мільйонну частку величезної подяки, яка переповнювала її серце, Мейда схопила сукню і побігла додому. Коли дівчина виходила з лавки, легкий дощик бризнув їй в обличчя. Вона посміхнулась і не помітила цього.

Пані, які роз'їжджають по магазинах в екіпажах, вам цього не зрозуміти. Дівчата, чиї гардероби поповнюються на батьківські гроші, — вам не зрозуміти, вам ніколи не збагнути, чому Мейда не відчула холодних крапель дощу в День Подяки.

О п'ятій годині вона вийшла на вулицю в своїй пурпурній сукні. Дощ періщив дужче, пориви вітру обливали її цілими потоками води. Люди пробігали мимо, поспішаючи додому або до трамваїв, низько опускаючи парасольки і щільно застебнувши плащі. Багато хто з них здивовано озирався на красиву дівчину з щасливими очима, яка безтурботно крокувала крізь бурю, немов прогулювалася садом безхмарного літнього дня.

Я повторюю, вам цього не зрозуміти, пані з туго набитим гаманцем і купою вбрання. Ви не уявляєте собі, що це таке — жити з вічною мрією про красиві речі, голодувати вісім місяців поспіль, щоб мати пурпурну сукню до свята. І хіба не байдуже, що йде дощ, град, сніг, реве вітер і бушує циклон?

У Мейди не було парасольки, не було галош. У неї була пурпурна сукня, і в ній вона вийшла на вулицю. Нехай розвоювалася стихія. Зголоднілому серцю потрібно трохи щастя хоч раз на рік. Дощ усе лив і стікав з її пальців.

Хтось вийшов з-за рогу і заступив їй дорогу. Вона підвела голову — це був містер Ремсі, і очі його палали захопленням і інтересом.

— Міс Мейдо, — сказав він, — ви просто чудові в новій сукні. Мені дуже шкода, що вас не було на обіді. Із всіх моїх знайомих дівчат ви найрозважливіша й найрозумніша. Ніщо так не зміцнює здоров'я, як прогулянка в негоду. Можна мені пройтися з вами?

Мейда зашарілась і чхнула.

Російські соболі

Коли сині, як ніч, очі Моллі Мак-Ківер поклали Малюка Бреді на обидві лопатки, він змушений був вийти з банди «Димар». Така влада ніжних докорів подружки та її упертої пристрасті до порядності. Якщо ці рядки прочитає чоловік, побажаємо йому випробувати на собі такий самий благотворний вплив завтра, не пізніше як за дві години пополудні; а якщо вони навернуться на очі жінці, нехай її улюблений шпіц, з'явившися до неї з ранковим привітом, дасть помацати свій холодний ніс — запоруку собачого здоров'я та душевної рівноваги господині.

Банда «Димар» запозичила свою назву від невеликого кварталу, який являє собою видовжене, наче димар, природне продовження відомого міського району, що зветься Пекельною кухнею. Пролягаючи уздовж річки, паралельно Одинадцятій і Дванадцятій авеню, Димар огинає своїм прокопченим коліном маленький, похмурий, непривітний Клінтон-парк. Пригадавши, що димар — це предмет, без якого не обходиться жодна кухня, ми легко уявимо місце дії. Майстрів заварювати кашу в Пекельній кухні знайдеться чимало, але високе звання шеф-кухаря по праву належить тільки членам банди «Димар».

Представники цього ніким не затвердженого, але широко відомого братства, виряджені в пух і прах, цвітуть, наче оранжерейні квіти, на рогах вулиць, присвячуючи, здається, весь свій час догляду за нігтями за допомогою пилок та складаних ножиків. Це нешкідливе заняття, будучи незаперечною гарантією їхньої благонадійності, дозволяє їм також, користуючись скромним лексиконом із двох сотень слів, вести між собою невимушену бесіду, що може здатися випадковому перехожому такою ж незначною і безневинною, як ті розмови, котрі можна почути в будь-якому респектабельному клубі кількома кварталами ближче на схід.

Проте діячі «Димаря» не просто прикрашають собою вуличні перехрестя, вдаючись до пещення нігтів та культивування невимушених поз. У них є й інша, серйозніша справа — звільняти городян від гаманців та інших цінностей. Досягається це, як правило, шляхом різних оригінальних і маловивчених прийомів, без шуму та кровопролиття. Але в тих випадках, коли ощасливлений їхньою увагою обиватель не виявляє готовності полегшити собі кишені, йому надається змога виливати свої скарги в найближчій поліційній дільниці або в приймальному відділенні лікарні.

Поліцію банда «Димар» примушує ставитися до себе з повагою і бути завжди напоготові. Подібно до того як трелі солов'я долинають до нас із непроглядного мороку гілок, так пронизливий поліцейський свисток, що закликає фараонів[204] на підмогу, прорізає глухої ночі тишу темних і вузьких закутків Димаря. І люди в синіх мундирах знають: якщо з Димаря потягнуло димком — значить, розвели вогонь у Пекельній кухні.

Малюк Бреді обіцяв Моллі стати слухняною дитинкою. Малюк був найсильнішим, найвинахідливішим, найфрантуватішим та найудачливішим з усіх членів банди «Димар». Ясна річ, хлопцям шкода було його втрачати.

Але, стежачи за його зануренням у вир чесноти, вони не висловлювали протесту. Бо, коли хлопець прислухається до порад своєї подружки, у Пекельній кухні про нього не скажуть, що він чинить негідно або не по-чоловічому.

Можеш набити їй синець під оком, щоб міцніше кохала, — це твоя особиста справа, але зроби те, про що вона просить.

— Закрий свій водорозбірний кран, — сказав Малюк якось увечері, коли Моллі, заливаючись сльозами, благала його покинути шлях пороку. — Я вирішив вийти з банди. Окрім тебе, Моллі, мені нічого не треба. Заживемо з тобою тихо-скромно. Я влаштуюся на роботу, і за рік ми з тобою поберемось. Я зроблю це для тебе. Наймемо квартирку, заведемо канарейку, купимо швейну машинку і фікус у діжці і спробуємо жити чесно.

— Ах, Малюче! — вигукнула Моллі, змахуючи хустинкою пудру з його плеча. — За ці твої слова я готова віддати весь Нью-Йорк з усим, що в ньому є! Та чи багато нам потрібно, щоб бути щасливими.

Малюк не без смутку подивився на свої бездоганні манжети та сліпучі лакові туфлі.

— Найважче буде щодо барахла, — заявив він. — Адже я завжди мав схильність до гарних речей. Ти знаєш, Моллі, як я ненавиджу дешевину. Цей костюм коштував мені шістдесят п'ять доларів. Щодо одягу я розбірливий — усе має бути першого ґатунку, інакше це не для мене. Якщо я почну працювати — тоді прощавай маленький чоловічок із великими ножицями!

— Дурниці, любий! Ти будеш мені милий у синьому светрі анітрохи не менше, ніж у червоному автомобілі.

На зорі своєї юності Малюк, поки ще не набув сили стільки, щоб здолати свого татуся, навчався паяльної справи. До цієї корисної і поважної професії він тепер і повернувся. Але йому довелося стати помічником власника майстерні, адже це тільки власник майстерень — зовсім не їхні помічники — носять діаманти розміром з горошину і дозволяють собі дивитися зверхньо на мармурову колонаду, що прикрашає особняк сенатора Кларка.

Вісім місяців промайнули швидко, як між двома актами п'єси. Малюк у поті чола заробляв свій хліб, не виявляючи жодних небезпечних схильностей до рецидиву[205], а банда «Димар», як і раніше, безчинствувала «на великій дорозі», розкроювала черепи полісменам, затримувала пізніх перехожих, винаходила нові способи мирного спустошення кишень, копіювала крій плаття та кольори краваток П'ятої авеню і жила за власними законами, відкрито нехтуючи законом. Але Малюк міцно тримався свого слова і своєї Моллі, хоча блиск і зійшов з його давно не полірованих нігтів і він тепер хвилин із п'ятнадцять простоював перед дзеркалом, намагаючись пов'язати свою темно-червону шовкову краватку так, щоб не видно було місць, де вона протерлась.

Одного вечора він з'явився до Моллі з якимсь таємничим пакунком під пахвою.

— Ану, Моллі, розгорни! — недбало кинув він, широким жестом простягаючи їй пакунок. — Це тобі.

Нетерплячі пальчики роздерли паперову обгортку. Моллі голосно скрикнула, і в кімнату увірвався цілий виводок маленьких Мак-Ківерів, а слідом за ними — і матуся Мак-Ківер; як справжня дочка Єви, вона не дозволила собі жодної зайвої секунди затриматися коло балії з брудним посудом.

Знову скрикнула Моллі, і щось темне, довге і хвилясте промайнуло в повітрі й обвило її плечі, наче боа-констриктор[206].

— Російські соболі! — гордовито промовив Малюк, милуючись круглою дівочою щічкою, що притулилася до м'якого хутра. — Першосортна річ. Утім, переворуши хоч усю Росію — не знайдеш нічого, що було б надто гарним для моєї Моллі.

Моллі всунула руки в муфту і кинулася до дзеркала, перекинувши по дорозі деяку дрібноту з роду Мак-Ківерів. До уваги редакторів відділу реклами! Секрет краси (сяючі очі, розрум'янені щоки, чарівна посмішка): Один Гарнітур із Російських Соболів. Звертайтеся за довідками.

Залишившись із Малюком наодинці, Моллі відчула, як у бурхливий потік її радості проникла крижинка холодного розуму.

— Ти справжнє золото, Малюче, — сказала вона вдячно. — Ніколи в житті я ще не носила хутра. Але ж російські соболі, здається, неймовірно дорога річ? Пригадую, мені хтось говорив.

— А хіба ти помічала, Моллі, щоб я підсовував тобі якийсь мотлох із дешевого розпродажу? — спокійно і з гідністю запитав Малюк. — Може, ти бачила, що я стирчу коло прилавків із рештками або видивляюся на вітрини «будь-який предмет за десять центів»? Припусти, що це боа коштує двісті п'ятдесят доларів і муфта — сто сімдесят п'ять. Тоді ти матимеш певне уявлення про вартість російських соболів. Хороші речі — моя слабкість. Чорт забирай, це хутро тобі до лиця, Моллі!

Моллі, сяючи від захоплення, притиснула муфту до грудей. Але мало-помалу посмішка знову згасла, і Моллі допитливим і сумним поглядом подивилася Малюкові в очі.

Малюк вже давно навчився розуміти кожен її погляд; він розсміявся, і щоки його порожевіли.

— Викинь це з голови, — промовив він із грубуватою ніжністю. — Адже я сказав тобі, що з минулим покінчено. Я купив це хутро і заплатив за нього зі своєї кишені.

— Із свого заробітку, Малюче? Із сімдесяти п'яти доларів на місяць?

— Так. Я відкладав.

— Відкладав? Стривай, як же це… Чотириста двадцять п'ять доларів за вісім місяців…

— А-а, та облиш ти рахувати! — із зайвою гарячковістю вигукнув Малюк. — У мене ще залишалося дещо, коли я пішов працювати. Ти думаєш, я знову з ними зв'язався? Але ж я сказав тобі, що покінчив із цим. Я чесно купив це хутро, ясно? Надінь його і підемо прогуляємось.

Моллі постаралася приспати свої підозри. Соболі добре заколисують. Гордовито, як королева, виступала вона вулицею під руку з Малюком. Місцевим жителям ще ніколи не доводилося бачити справжніх російських соболів. Звістка про них облетіла квартал, і всі вікна і двері миттю обросли кетягами голів. Кожному цікаво було подивитися на розкішне соболине хутро, в яке Малюк Бреді нарядив свою милу. Вулицями лунали захоплені «ахи» та «охи», і нечувана сума, сплачена за соболів, передаючись із вуст у вуста, невпинно зростала. Малюк із виглядом володарного принца крокував праворуч Моллі. Трудове життя не вилікувало його від пристрасті до першосортних і дорогих речей, і він так само полюбляв напустити туману людям. На розі, удаючись до приємного неробства, стирчала купка молодих людей у бездоганних костюмах. Члени банди «Димар» трохи піднесли капелюхи, вітаючи подружку Малюка, і продовжили свою невимушену бесіду.

На певній відстані від парочки, що спричинила сенсацію, з'явився детектив Ренсом із Головного поліційного управління. Рейсом вважався єдиним детективом, який міг безкарно прогулюватися в районі Димаря. Він був не боягуз, прагнув чинити по совісті і, відвідуючи ці квартали, виходив із того, що мешканці їх такі ж самі люди, як і всі інші. Багато хто ставився до Ренсома з симпатією і, траплялось, підказували йому, куди слід спрямувати свої стопи.

— Що це за заворушення там на розі? — спитав Ренсом блідого молодика у червоному светрі.

— Усі вийшли подивитися на бізонові шкури, які Малюк Бреді повісив на своє дівчисько, — відповів молодик. — Кажуть, ніби він відвалив за них дев'ятсот доларів. Шикарна покришка, що й казати.

— Я чув, що Бреді вже з рік як зайнявся своїм старим ремеслом, — сказав детектив. — Він же більше не водиться з бандою?

— Це так, він працює, — підтвердив червоний светр. — Слухайте, приятелю, а що, хутра — це вас не стосується? Мабуть, таких звірів, яких начепило на себе його дівчисько, не зловиш у паяльній майстерні.

Ренсом наздогнав парочку, що прогулювалась, на пустинній вулиці біля річки. Він узяв Малюка за лікоть.

— На два слова, Бреді, — сказав він спокійно. Погляд його ковзнув по довгому пухнастому боа, що елегантно спадало з лівого плеча Моллі. Коли Малюк побачив детектива, обличчя його потьмяніло від застарілої ненависті до поліції. Вони відійшли вбік.

— Ти був учора у місіс Хезкоут на Західній Сімдесят другій? Лагодив водопровід?

— Був, — сказав Малюк. — А що?

— Гарнітур із російських соболів, вартістю тисяча доларів, зник звідти водночас із тобою. Судячи з опису, він дуже схожий на ці хутра, які прикрашають твою дівчину.

— Пішов ти… пішов ти до біса, — із запалом сказав Малюк. — Ти знаєш, Ренсоме, що я покінчив із цим. Я купив цей гарнітур вчора у…

Малюк раптом замовк, не закінчивши фрази.

— Я знаю, ти чесно працював останнім часом, — сказав Рейсом. — Я готовий зробити для тебе все, що можу. Якщо ти справді купив це хутро, підемо разом до крамниці, і я довідаюсь про це. Твоя дівчина може піти з нами і не знімати поки що соболів. Ми зробимо все тихо, без свідків. Так буде правильно, Бреді.

— Ходімо, — сердито сказав Малюк. Але раптом зупинився і з якоюсь дивною кривою посмішкою подивився на засмучене, перелякане личко Моллі.

— Ні до чого все це, — сказав він похмуро. — Це соболі тієї старої. Тобі доведеться повернути їх, Моллі. Але якщо б навіть ціна їхня була мільйон доларів, все одно вони не досить гарні для тебе.

Моллі із спотвореним від горя обличчям учепилася за рукав Малюка.

— О Малюче, Малюче, ти розбив моє серце! — простогнала вона. — Я так пишалася тобою. А тепер вони посадять тебе — і кінець нашому щастю!

— Іди додому! — у нестямі крикнув Малюк. — Ходімо, Ренсоме, забирай хутра. Ходімо, чого ти стоїш! Ні, стривай, їй-богу, я… До біса, хай мене краще повісять. Біжи додому, Моллі. Пішли, Ренсоме.

З-за рогу дров'яного складу з'явилася постать полісмена Кона, який ішов на обхід річкового району. Детектив покликав його до себе. Кон підійшов, і Рейсом пояснив йому становище.

— Так, так, — сказав Кон. — Я чув, що зникли соболі. Тож ти їх знайшов?

Кон трохи підняв на долоні кінець соболиного боа — колишньої власності Моллі Мак-Ківер — і уважно на нього подивився.

— Колись я торгував хутром на Шостій авеню, — сказав він. — Так, звичайно, це соболі. З Аляски. Боа коштує дванадцять доларів, а муфта…

Бац! Малюк своєю мідною п'ятірнею закрив полісменові рота. Кон похитався, але зберіг рівновагу. Моллі зойкнула. Детектив кинувся на Малюка і за допомогою Кона надів на нього наручники.

— Це боа коштує дванадцять доларів, а муфта — дев'ять, наполягав полісмен. — Що ви тут базікаєте про російських соболів?

Малюк опустився на купу колод, і обличчя його поволі стало червоним.

— Правильно, царю Соломоне! — сказав він, із ненавистю дивлячись на полісмена. — Я заплатив двадцять один долар п'ятдесят центів за весь гарнітур. Я, Малюк, шикарний хлопець, який ставиться з презирством до дешевини! Мені легше було б відсидіти шість місяців у в'язниці, ніж зізнатися в цьому. Так, Моллі, я просто хвалько — російських соболів на мій заробіток не купиш.

Моллі кинулася йому на шию.

— Не треба мені ніяких грошей і ніяких соболів! — вигукнула вона. — Нічого мені на світі не потрібно, крім мого Малюка! Ах ти, дурний, дурний, безмозкий, хвалькуватий індик!

— Зніми з нього наручники, — сказав Кон детективу. — На дільницю вже зателефонували, що ця особа знайшла своїх соболів — вони висіли у неї в шафі. Молодий чоловіче, цього разу я вибачаю вам непоштове поводження з моєю фізіономією.

Рейсом простягнув Моллі її хутра. Не зводячи сяючого погляду з Малюка, вона граціозним жестом, гідним герцогині, накинула на плечі боа, перекинувши один кінець за спину.

— Пара молодих ідіотів, — сказав Кон детективу. — Пішли звідси.