Вождь червоношкірих: Оповідання

Прагматизм чистісінької води

е шукати мудрості? Питання це стоїть зараз дуже серйозно. Платон і Арістотель, Марк Аврелій і Езоп — усі мудреці давніх часів так чи інакше скомпрометовані. Мурашка, яка стільки років була хрестоматійним прикладом працьовитості і розуму, на перевірку виявилася метушливим ідіотом, що марнує працю і час. Сучасні просвітителі пропагують на своїх з'їздах не культуру, а гру в діаболо. Поважні старці пишуть захоплені відгуки продавцям засобів для рощення волосся. У прогнозах погоди, які вміщують газети, трапляються друкарські помилки. Університетські професори перетворилися на…

Але утримаймося від особистих випадів.

Сидячи в класах, порпаючись в енциклопедіях та у підручниках з історії, ми не станемо мудрішими. «Знання прийшло, а мудрість зволікає». Мудрість — це роса, яка непомітно просочується в нас, напуває нас і сприяє нашому зростанню. Знання — сильний струмінь води, пущений в нас із пожежного шланга. Воно загрожує підмити наше коріння.

Отже, давайте краще набиратися мудрості. Якщо ми щось знаємо, так уже дійсно знаємо; але дуже часто нам не вистачає мудрості, щоб це усвідомити, і тоді…

Проте перейдемо до розповіді.

Якось на лаві маленького міського парку я знайшов журнал, який коштував десять центів. Принаймні таку ціну він заправив, коли я сів поряд із ним. Журнал був розтріпаний, брудний, затертий, у таких трапляються цікаві оповідання. Проте, як виявилось, це був усього лише зошит для чорнових записів.

— Я газетний репортер[287], — сказав я, аби позондувати ґрунт. — Мені доручено написати щось про життя тих бідолашних, які проводять вечори в цьому парку. Чи можна вас запитати, чим ви, наприклад, пояснюєте ваш занепад.

Мене перервав сміх, такий заіржавілий та невмілий, що я зрозумів: він звучить уперше за багато днів.

— Ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер. Репортери починають розмову не так. Вони прикидаються, що самі бродяги, і розказують, ніби щойно приїхали зайцем із Сент-Луїса. Репортера я пізнаю з першого погляду. Ми, паркові бродяги, привчаємося розумітися на людях. Сидимо тут цілими днями і дивимося на перехожих. Я вам так визначу кожного, хто проходить повз мою лаву, що ви зачудуєтесь.

— Ну що ж, — сказав я. — Спробуйте. Як ви визначите мене?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після великої паузи, — що ви найімовірніше займаєтеся підрядами, а може, працюєте в магазині або малюєте вивіски. До парку ви зайшли допалити сигару і сподівалися витягнути з мене невеликий безкоштовний монолог. Утім, ви, можливо, штукатур або адвокат — уже сутеніє, бачте, тому боюся сказати точніше. А дружина не дозволяє вам палити вдома.

Я похмуро насупився.

— Але знову ж таки, — вів далі знавець роду людського, — дружини у вас, либонь, немає.

— Немає, — сказав я, збентежено встаючи з місця. — Немає. Ні, ні. Але буде, присягаюся стрілами Купідона. Тобто якщо я…

Мабуть, мій голос завмер, придушений непевністю та відчаєм.

— Я бачу, у вас самого є в запасі історія, — сказав цей запилений суб'єкт, і в тоні його мені почулося нахабство. — Якщо хочете — ось вам назад ваші десять центів і викладайте. Мене теж цікавлять життєві перипетії тих, хто проводить вечори в цьому парку.

Це мене потішило. Я подивився на свого обірваного сусіда з великим інтересом. У мене й справді була в запасі власна історія. Чом би й не розказати її? Ні з ким із знайомих я про це не говорив. Я завжди був людиною стриманою і замкнутою. Винні в цьому були або душевна боязкість, або чутливість, а може, те й інше. Я навіть посміхнувся про себе, відчувши незрозуміле бажання довіритися цьому незнайомому бродязі.

— Джек, — відрекомендувався я.

— Мак, — представився він.

— Маку, — сказав я, — я вам усе розкажу.

— Десять центів хочете дістати авансом? — запитав він.

Я простягнув йому долар.

— Ті десять центів, — сказав я, — частина гонорару за вашу історію.

— Гаразд, — сказав він.

І, як це не здаватиметься неймовірним закоханим усього світу, які розповідають свої жалі тільки нічному вітру і повному місяцю, я відкрив свою таємницю цьому обідранцеві, найменше, здавалося б, здатному мені поспівчувати.

Я розповів йому, що обожнюю Мілдред Телфер і що це триває вже багато днів, тижнів, місяців. Розповів про свій відчай, про тяжкі дні й безсонні ночі, про згаслі надії та душевне сум'яття. Я навіть описав цьому нічному бродязі її вроду і царствений звичай та повагу, яку вона має в суспільстві як старша дочка старовинної родини, перед чиєю гордістю меркнуть хвастощі мільйонерів.

— Так чому ж ви пасуєте? — запитав Мак, повертаючи мене на землю.

Я пояснив йому, що я не багатий, що мої доходи такі мізерні, а страх такий великий, що я не наважуюся навіть натякнути їй про своє кохання. Я сказав, що в її присутності можу тільки червоніти й затинатися, а вона дивиться на мене з чарівною, глузливою посмішкою, яка зводить з розуму.

— Отже, вона ніби професіоналка? — запитав Мак.

— Родина Телфер… — почав я спогорда.

— Я маю на увазі її вроду, — пояснив він.

— Багато хто заслужено нею захоплюється, — відповів я обережно.

— Сестри в неї є?

— Є одна.

— А ще знайомі дівчата у вас є?

— Ну звичайно, — відповів я. — Багато і ще декілька.

— Так от, — вів далі він. — 3 іншими дівицями ви вмієте поводитись? Ну, скажімо, стріляти очима, а іноді й поплескати по щічці чи ущипнути? Загалом, ви мене розумієте. А боязкість нападає на вас тільки з нею, з цією професійною красунею, чи не так?

— Ви, мабуть, досить правильно змалювали стан речей, — згодився я.

— Так я і думав, — сказав Мак похмуро. — Ось і зі мною так само було. Я вам розкажу.

Я обурився, але не виявив цього. Що значать переживання цього бродяги, та й узагалі будь-кого, порівняно з моїми? Крім того, я дав йому долар і десять центів.

— Спробуйте мої м'язи, — несподівано сказав мій співрозмовник, напруживши руку.

Я машинально послухався. На тренуваннях у гімнастичному залі до вас постійно звертаються з таким проханням. Рука його була твердою, мов чавун.

— Чотири роки тому, — сказав Мак, — я міг укласти будь-якого непрофесійного боксера в Нью-Йорку. Ваш випадок — точна копія з мого. Я народився у Вест-Сайді, між Тридцятою вулицею і Сороковою, номер будинку я вам не скажу. Уже в десять років я був завзятим забіякою, а коли мені виповнилося двадцять, жоден любитель у місті не міг витримати проти мене і чотирьох раундів. Слово часті. Ви Білла Мак-Карті знаєте? Ні? Він улаштовував матчі для деяких розкішних клубів. Так от, я нокаутував усіх, з ким він мене зводив. Я виступав у середній вазі, але міг, якщо було потрібно, скинути до напівсередньої. Я боксував по всьому Вест-Сайду на любительських змаганнях, бенефісах[288] та неофіційних зустрічах, і нікому не вдавалося мене перемогти.

Але уявіть собі, першого ж разу, коли я виступив проти професіонала, я перетворився на вареного рака. Сам не знаю, як це вийшло, та тільки я злякався. Певно, у мене надто багата уява. Уся ця обстановка та публічність подіяли, нерви розходились. На рингу я не виграв жодної зустрічі. Усякі боксери легкої ваги, усякий набрід записувались у мого менеджера[289], а потім підходили до мене, плескали злегка по руці і дивились, як я валюся додолу. Варто було мені побачити публіку і купку людей у фраках у перших рядах, а на ринг виходив професіонал, як я ставав слабкішим за імбирне пиво.

Звісно, на мене скоро перестали ставити і мене перестали випускати проти професіоналів, та й проти вправних любителів теж. Але при цьому, зверніть увагу, я був не гірший за більшість боксерів, професіоналів та решти. Згубно діяло на мене це відчуття заціпеніння, якогось омертвіння, що мене охоплювало, коли я бачив супротивника-фахівця.

Так от, сер, коли я кинув цю справу, мене стало вабити до неї ще сильніше. Я ходив містом і духопелив приватних осіб та всяких непрофесіоналів просто заради втіхи. Я лупцював фараонів у темних провулках, трамвайних кондукторів та візників — починав сварку і лупцював. Якими б вони не були на зріст, яку б не мали вагу, знали чи не знали прийоми, — я з усіма справлявся. Коли б у мене була на рингу та впевненість, з якою я діяв на вулиці, моя краватка була б тепер заколена шпилькою з перлами, а шкарпетки на мені були б шовкові, кольору геліотроп.

Якось увечері йшов я по Бауері, думав про всяку всячину, а назустріч мені компанія гуляк — у нетрі їх потягло подивитись, як там люди живуть. Було їх шестеро чи семеро, усі у фраках та циліндрах. Один із них легенько спихнув мене з тротуару. У мене перед тим три дні не було жодної бійки. Я тільки сказав: «Із превеликим задоволенням!» і дав йому в вухо.

Ну й пішло. Цей хлюст працював так, що краще не побачиш і в кіно. Вулиця була безлюдною, жодного фараона. Хлопець виявився знавцем своєї справи, але на шостій хвилині я його уклав.

Ті, що у фраках, відтягли його до якогось ґанку, притулили і стали обмахувати. А один підійшов до мене і говорить:

— Молодий чоловіче, ви знаєте, що ви вчинили?

— А, облиште, — кажу, — нічого я не вчинив, просто трохи полоскотав вашого приятеля. Везіть його додому в університет та скажіть — хай не клеїть дурня, не вивчає соціологію де не треба.

— Найлюб'язніший, — говорить він, — я не знаю, хто ви такий, але дуже хотів би дізнатись. Адже ви нокаутували Редді Бернса, чемпіона світу в середній вазі! Він приїхав до Нью-Йорка тільки вчора ввечері домовитися про зустріч із Джимом Джеффрісом. Якщо ви…

Та коли я прийшов до тями, виявилося, що я лежу на підлозі в аптеці, просочений нашатирним спиртом. Як би я знав, що це Редді Бернс, я би скочив у водостічну канаву і проповз мимо нього на карачках. Справді, якщо б я стояв на рингу і побачив, що він лізе під канат, я б крізь землю провалився.

— Ось що значить уява, — закінчив Мак. — І, як я вже говорив, ваш випадок точнісінько такий самий. Вам ніколи не виграти. Перед професірналами ви пасуєте. Вже повірте мені, лава в парку — ось чим завершиться ваша романтична історія.

І Мак-песиміст хрипко розсміявся.

— На жаль, я не бачу тут аналогії, — сказав я холодно. — Із боксом я знайомий дуже поверхово.

Обідранець для більшої переконливості тицьнув мене пальцем у рукав і пояснив свою притчу[290].

— Кожен із нас, — сказав він трохи навіть повчальним тоном, — витріщає очі на те, що йому подобається. Для вас це дівиця, якій ви боїтесь освідчитися, для мене це була перемога на рингу. І ви провалитеся так само, як я.

— Чому це ви гадаєте, що я провалюся? — із запалом запитав я.

— Тому, — відповідав він, — що ви боїтеся вийти на ринг. Не наважуєтеся схопитись із професіоналом. Хоч ваш випадок, хоч мій — одне й те саме. Ви любитель, а якщо це так, значить, не треба вам лізти на ринг.

— Ну, мені вже час, — сказав я, підводячись, і з підкресленою увагою подивився на свого годинника.

Коли я відійшов кроків за двадцять, парковий мешканець закричав мені вслід:

— Дякую за долар. І за десять центів. Але ви її не доб'єтесь. Ви — у класі любителів.

«Так тобі й треба, — сказав я собі. — Не приятелюй з усяким набродом. Ні, яке нахабство!»

Але поки я йшов, його слова весь час крутилися в моєму мозку. Я, здається, справді на нього розгнівався.

— Я йому доведу! — пригрозив я вголос. — Доведу, що теж можу битися з Редді Бернсом, навіть знаючи, з ким маю справу.

Я забіг до телефонної будки і викликав особняк Телферів.

Відповів ніжний, ласкавий голос. Чи мені було не знати його? Рука моя, яка тримала трубку, затремтіла.

— Це ви? — спитав я, вдаючись до безглуздої формули всіх, хто говорить по телефону.

— Так, це я, — прозвучав у відповідь низький, добре поставлений голос, сімейна ознака всіх Телферів. — А хто говорить?

— Це я, — сказав я. — І мені потрібно дещо сказати вам зараз же, негайно і відверто.

— Ой-ой-ой! — сказав голос. — Так це ви, містере Арден!

— Ясна річ, — сказав я, — хто ж іще? І давайте ближче до діла. — Останні слова прозвучали грубувато, але я не став витрачати час на вибачення. — Ви, звичайно, знаєте, що я вас кохаю і перебуваю в цьому ідіотському стані вже давно. Досить з мене цієї мороки… тобто я хочу сказати, що мені потрібна ваша відповідь негайно. Чи згодні ви вийти за мене заміж? Так чи ні? Будь ласка, не кладіть трубку. Станціє, не роз'єднуйте. Алло, алло! Так чи ні?

Це був той самий удар у вухо, якого завдали Редді Бернсу. І я почув відповідь.

— Так, Філе, звичайно, любий. Я не знала, що ви… тобто ви ніколи не говорили… ой, приходьте, будь ласка, до нас, не можу я цього сказати по телефону. Ви такий нетерплячий. Але ви приходьте, прийдете?

Чи прийду я?

Я щосили натиснув кнопку дзвінка біля під'їзду Телферів. Щось у людській подобі відчинило двері і загнало мене до вітальні.

«Ну й добре, — подумав я, дивлячись у стелю. — Кожен може чогось навчитися від кожного. Філософська система Мака, в усякому разі, цілком розумна. Сам він не зумів застосувати її в житті, а я з неї скористаюсь. Якщо хочеш потрапити до класу професіоналів, потрібно…»

І тут я перестав думати. Хтось спускався сходами. У мене затремтіли коліна. Я зрозумів, що відчував Мак, коли на ринг виходив професійний боксер. Я безпорадно озирнувся у пошуках вікна або дверей, через які можна було б ушитись. Якби до мене наближалася будь-яка інша дівчина, я ще міг би…

Але тут розчинилися двері і зайшла Бесс, молодша сестра Мілдред. Ніколи ще я не помічав, який це ангел краси. Вона підійшла просто до мене і…

Ніколи ще я не помічав, які в Елізабет Телфер дивні очі й волосся.

— Філе, — сказала вона низьким, хвилюючим голосом усіх Телферів, — чому ви досі мовчали? А я все думала, що вам подобається моя сестра — до тієї самої хвилини, коли ви мені зателефонували.

Здається, що ми з Маком назавжди залишимося безнадійними любителями. Але якщо судити з того, як справа повернула на добре в моєму випадку, то кращого я й не бажаю.

Як ховався Чорний Білл

Худий, жилавий, червонолиций чоловік із гачкуватим носом і маленькими пронизливими очима, блиск яких дещо пом'якшували білясті вії, сидів на краю залізничної платформи на станції Лос-Піньос, махаючи ногами. Поряд із ним сидів інший чоловік — товстий, обшарпаний, понурий, — мабуть, його приятель. Обидва мали такий вигляд, наче грубі шви зворотного боку життя давно вже натерли їм мозолі по всьому тілу.

— Років із чотири не бачились, чи не так, Огарку? — сказав обшарпаний. — Де тебе носило?

— У Техасі, — сказав червонолиций. — На Алясці надто холодно — це не для мене. А в Техасі тепло, як з'ясувалось. Одного разу було навіть досить жарко. Зараз розкажу.

Якось уранці я зіскочив з експреса, коли він зупинився біля водокачки, і дозволив йому їхати далі без мене. Виявилося, що я потрапив до країни ранчо. Будинків там ще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки будують їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, так що не можна учути носом, що у сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і поплентався навпростець, світ за очі. Трава там по коліно, а мескітові гаї віддаля — зовсім як персикові сади, — так і здається, що забрів до чужої садиби і зараз налетять на тебе бульдоги та почнуть хапати за п'яти. Проте я відмахав миль із двадцять, перш ніж набрів на садибу. Невеличкий такий будиночок — завбільшки з платформу надземної залізниці.

Невисокий чоловік у білій сорочці і коричневому комбінезоні з рожевою хусткою на шиї згортав самокрутки під деревом коло входу в будинок.

— Привіт, — говорю я йому, — чи може, так би мовити, чужоземець прохолодитися, підкріпитися, знайти притулок або навіть якусь роботу у вашій господі?

— Заходьте, — говорить він найлюб'язнішим тоном. — Сідайте, будь ласка, на цей табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— Я ще не під'їхав, — говорю я. — Я поки що підійшов. Незручно утрудняти вас, але якби ви роздобули відра зо два води…

— Так, ви неабияк запорошились, — говорить він, — тільки наші купальні приладдя…

— Я хочу напитись, — кажу я. — Пил, що у мене зовні, не має особливого значення.

Він налив мені ківш води з великого червоного глека і питається:

— То вам потрібна робота?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, досить тиха місцинка?

— Ви не помилились, — говорить він. — Подеколи цілими тижнями жодної живої душі не побачиш. Так я чув. Сам я лише місяць, як влаштувався тут. Купив це ранчо в одного старожила, який вирішив перебратися далі на Захід.

— Мені це підходить, — говорю я. — Людині інколи корисно пожити в такому тихому кутку. Але ж мені потрібна робота. Я вмію збивати коктейлі, читати лекції, випускати акції, мав справу з рудою, трохи граю на піаніно і боксую в середній вазі.

— Так… — говорить цей недоросток. — А чи не можете ви пасти овець? Ну, стерегти стадо.

— А, — кажу я, — розумію! Зганяти їх докупи, як вівчарка, і гавкати, щоб не розбіглись! Що ж, можу. Мені, правду кажучи, ще не доводилося бути пастухом, але я не раз спостерігав із вікна вагона, як овечки жують на лузі ромашки, і вигляд у них був не надто кровожерний.

— Мені потрібен пастух, — говорить цей вівчар. — А на мексиканців я не дуже-то покладаюсь. У мене дві отари. Можете хоч завтра зранку вигнати на пасовище моїх баранів — їх всього вісімсот штук. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Жити будете там же на вигоні, у наметі. Куховарити вам доведеться самому, а дрова і воду доставлятимуть. Робота не важка.

— Згоден, — говорю я. — Беруся до цієї роботи, якщо навіть доведеться прикрасити голову вінком, одягтися в балахон, узяти в руки жезл і награвати на сопілці, як це пастухи на картинках.

І ось наступного ранку хазяїн ранчо допомагає мені вигнати з коралю отару баранів і доставити їх на пасовище у прерії, милі за дві від садиби, де вони починають мирно скубти травичку на схилі пагорба. Хазяїн дає мені безліч усіляких напучень: стежити, щоб окремі скупчення баранів не відбивалися від головного стада, і опівдні гнати їх всіх на водопій.

— Увечері я привезу ваш намет, усе обладнання і провіант, — говорить він мені.

— Чудово, — говорю я. — І не забудьте прихопити провіант. А заразом і обладнання. А головне, не залиште поза увагою намет. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Золлікоффер?

— Мене звуть, — говорить він, — Генрі Огден.

— Чудово, містере Огдене, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П'ять днів я пас овець на ранчо Чикіто, а потім відчув, що сам починаю обростати вовною, наче вівця. Це звернення до природи явно було мені не на користь. Я почувався самотнім, як коза Робінзона Крузо. Їй-богу, я зустрічав у своєму житті цікавіших співрозмовників, ніж довірені моєму піклуванню барани. Збереш їх увечері, замкнеш у кошарі, а потім напечеш кукурудзяних коржів, підсмажиш баранини, звариш каву і лежиш у своєму наметі завбільшки із серветку та слухаєш, як виють койоти і кричать дрімлюги.

На п'ятий день, надвечір, загнавши моїх дорогоцінних, але нетовариських баранів, я пішов до садиби, відчинив двері будинку і зробив крок за поріг.

— Містере Огдене, — говорю я. — Нам з вами необхідно почати спілкуватись. Вівці, звичайно, гарна річ — вони пожвавили пейзаж, і знову ж таки з них можна настригти вовни на певну кількість восьмидоларових чоловічих костюмів, але що стосується застільної бесіди або щоб провести вечір біля каміна, то з ними помреш від нудьги, як на великосвітському файвоклоці. Якщо у вас є колода карт, або літературне лото, або якась інша гра, давайте їх сюди, і ми з вами займемося розумовою діяльністю. Я зараз готовий узятися до будь-якої мозкової роботи — аж до вибиття чиїхось мізків.

Цей Генрі Огден був вівчарем особливого типу. Він носив каблучки та великий золотий годинник і ретельно зав'язував краватку. І фізіономія у нього завжди була спокійна, а окуляри на носі так і блищали. Я бачив у Мескогі, як повісили бандита за вбивство шістьох людей. Так мій хазяїн був схожий на нього як дві краплі води. Проте я знав ще одного священика в Арканзасі, якого можна було б прийняти за його рідного брата. Але мені-то, взагалі, було байдуже. Я жадав спілкування — чи з праведником, чи з грішником — байдуже, аби тільки він говорив, а не бекав.

— Я розумію, Сент-Клере, — відповідає Огден, відкладаючи вбік книгу. — Вам, звичайно, нудно там самому з незвички. Моє життя, правду кажучи, теж досить одноманітне. Чи добре ви замкнули овець? Ви впевнені, що вони не розбіжаться?

— Вони зачинені так само міцно, — кажу я, — як присяжні[291], що віддалилися на нараду у справі про вбивство мільйонера. І я буду на місці раніше, ніж у них виникне потреба в послугах доглядальниці.

Тут Огден дістав звідкись колоду карт, і ми з ним влаштували казино. Після п'яти днів і п'яти ночей ув'язнення в овечому таборі я відчув себе, як гуляка на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я радів так, наче заробив мільйон на біржі, а коли Огден розійшовся і розказав анекдот про пані в спальному вагоні, я реготав цілих п'ять хвилин.

Усе в житті відносно, ось що я скажу. Людина може надивитися стільки всякої всячини, що вже не поверне голови, щоб подивитися, як горить тримільйонний особняк, або повертається з гастролей знаменитий актор, або як хвилюється Адріатичне море. Але дайте їй тільки трохи попасти овець, і вона качатиметься зо сміху, тільки-но хтось заспіває «Могильний дзвін, могильний дзвін!», і відчуватиме щире задоволення від гри в карти з жінками.

Одне слово, далі — більше. Огден дістає пляшку бурбонського, і ми остаточно забуваємо про наших овець.

— Пам'ятаєте, — говорить Огден, — приблизно місяць тому в газетах писали про напад на швидкий потяг Канзас — Техас? Було викрадено п'ятнадцять тисяч доларів кредитними білетами, а провідника поштового вагона поранено в плече. І кажуть, що все це — діло рук однієї людини.

— Щось пригадую, — говорю я. — Але такі речі трапляються настільки часто, що мозок пересічного техасця не в змозі утримати їх у пам'яті. І що ж, злочинця захопили на місці злочину? Чи зловили, схопили і передали до рук правосуддя?

— Він утік, — говорить Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція натрапила на його слід десь у наших краях. Усі викрадені банкноти були, як виявилося, однієї серії — першого випуску Другого Національного банку міста Еспінози. Простежили, де грабіжник міняв ці банкноти, і слід привів сюди.

Огден наливає собі ще бурбонського і підсовує пляшку мені.

— Що ж, — говорю я, відсьорбнувши ковточок цього царського напою, — для залізничного нальотчика не так вже й безглуздо придумано — сховатися на якийсь час у тутешній глушині. Овеча ферма, мабуть, найкраще для цього місце. Кому спаде на думку шукати такого відчайдушного бандита серед співочих пташок, баранців та польових квіточок? А що, — говорю я, скосивши очі на Огдена і ніби придивляючись до нього, — у газетах не дано прикмет цього єдиноборця? Якихось відомостей щодо об'єму, ваги, лінійних вимірів, крою жилета чи кількості запломбованих зубів?

— Ні, — говорить Огден. — Він був у масці, і ніхто не міг його добре розглянути. Але з'ясовано, що це відомий залізничний грабіжник на ймення Чорний Білл, бо той завжди працює сам-один, і, крім того, у поштовому вагоні знайшли хустку з його міткою.

— Схвалюю Чорного Білла, — кажу я. — Він правильно зробив, якщо сховався на овечому ранчо. Гадаю, що їм його не знайти.

— Оголосили винагороду — тисячу доларів за його піймання, — говорить Огден.

— На біса мені ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові вівчареві просто в очі. — Досить з мене і дванадцяти доларів на місяць, які я у вас отримую. Мені потрібен відпочинок. Аби тільки нашкребти грошенят, щоб сплатити квиток до Тєксаркани, де мешкає моя вдова матінка. Якщо Чорний Білл, — говорю я, багатозначно дивлячись на Огдена, — отак із місяць тому подався до цих країв… і купив собі невелике овече ранчо і…

— Стривайте, — говорить Огден і з досить-таки лютою пикою підвівся зі стільця, — це що за натяки?

— Жодних натяків, — кажу. — Я беру суто гіпотонічний[292] випадок. Якби, — говорю я, — Чорний Білл забрів сюди і купив собі овече ранчо і найняв би мене няньчити його овець і грати їм на сопілці, та поводився би зі мною чесно і по-товариськи, от як ви, — йому б не довелося мене побоюватись. Людина для мене завжди людина, які б не траплялися в неї труднощі із залізничними потягами чи з вівцями. Тепер ви знаєте, чого від мене чекати.

Обличчя Огдена стало чорнішим за кавову гущу. Секунд із дев'ять він мовчав, а потім розсміявся.

— Ось ви який, Сент-Клере, — говорить він. — Що ж, коли б я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритися вам. А зараз давайте перекинемось у карти… якщо, звичайно, вам не неприємно грати з грабіжником.

— Я вже висловив вам свої почуття, — кажу я, — і притому без жодної потайної думки.

Тасуючи карти після першої здачі, я, ніби ненавмисне, запитую Огдена, звідки він.

— О, — говорить Огден, — я з Міссісіпі.

— Гарна місцинка, — кажу я. — Мені не раз доводилося там зупинятись. Тільки простирадла трохи сируваті і щодо харчів не густо. Хіба не так? А я ось, — говорю я йому, — із узбережжя Тихого океану. Може, бували колись?

— Суцільні протяги, — говорить Огден. — Але якщо вам доведеться побувати на Середньому Заході, пошліться на мене, і вам наллють каву крізь ситечко і покладуть грілку в ліжко.

— Гаразд, — кажу я. — Адже я не хотів вивідати у вас номер вашого особистого телефону або дівоче прізвище вашої тітоньки, яка викрала пресвітеріанського священика з Кемберленда. Мені-то що? Я намагаюсь тільки втлумачити вам, що з вашим вівчарем ви у цілковитій безпеці. Ну, годі нервуватися, грайте уважніше.

— Втовкмачиться ж людині, — говорить Огден і знову сміється. — А чи не здається вам, що, коли б я був Чорний Білл і у мене виникла думка, що ви мене підозрюєте, я давно би пригостив вас кулею з вінчестера і тим заспокоїв би свої нерви, якби вони у мене розігрались?

— Не здається, — кажу я. — Той, у кого вистачило духу самому пограбувати потяг, ніколи такої штуки не утне. Я не дарма поблукав світом — знаю, що в них там щодо дружби міцно. Не те щоб я, містере Огдене, — говорю я йому, — будучи при вас овечим пастухом, напрошувався вам у друзі. Але за сприятливіших обставин ми, може і зійшлися б ближче.

— Забудьте на деякий час про овець, прошу вас, — говорить Огден, — і зніміть карту — мені здавати.

Днів через чотири після цього, коли мої баранчики мирно полуднували коло річки, а я заглибився у тонкощі приготування кави, переді мною постала якась загадкова особа, що прагнула зобразити із себе саме те, що їй хотілося зобразити. Вона нечутно підкралася по траві верхи на коні. Судячи з одежі, це було щось середнє між детективом з Канзасу, собачником із Батон-Ружа і відомим розвідником Буффало Біллом. Очі та підборіддя цього суб'єкта аж ніяк не свідчили про бойовий досвід, і я зметикував, що він просто, нишпорка.

— Пасеш овець? — запитує він мене.

— На жаль, — відповідаю я, — перед лицем такої непохитної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса.

— Щось ти, здається мені, не схожий на пастуха: і одягнений не так, і говориш не так.

— А ви зате говорите так, що дуже схожі на те, що мені здається.

Тут він запитав мене, у кого я працюю, і я показав йому на ранчо Чикіто в тіні невеликого пагорба, милі за дві від мого вигону. Після цього він повідомив мені, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях переховується залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — рапортує мені ця нишпорка. — Його вже вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Чи не бачив ти тут якихось людей, що з'явилися протягом минулого місяця, або, може, чув про таких?

— Ні, — відповідаю я, — якщо не брати до уваги того, який з'явився, кажуть, у мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо.

— Що тобі про нього відомо? — питається помічник шерифа.

— Він три дні тому народився, — говорю я.

— А яка на вигляд людина, у якої ти працюєш? — допитується він. — Старий Джордж Ремі все ще хазяйнує на своєму ранчо? Він тут уже років із десять розводить овець, та щось йому ніколи не щастило.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — повідомив я. — Інший любитель овець купив у нього це господарство з місяць тому.

— А який він на вигляд? — знову питається той.

— О, — говорю я, — він-то? Такий здоровенний, товстенний данець із великими вусами і в синіх окулярах. Не ручуся, що він зуміє відрізнити вівцю від ховраха. Здається, що старий Джордж добре ошукав його у цій справі.

Підкріпившись ще цілою купою таких само цінних відомостей та левовою часткою мого обіду, помічник шерифа від'їхав геть.

Того ж вечора я доповідав про ці відвідини Огденові.

— Вони обплітають Чорного Білла чіпкими щупальцями спрута, — говорю я. І розповідаю йому про помічника шерифа і про те, як я розписав його цьому помічникові шерифа, і що той сказав.

— Е, що нам до Чорного Білла, — говорить Огден. — У нас і своїх турбот досить. Дістаньте з шафи пляшку, і вип'ємо за його здоров'я. Якщо, — додає він сміючись, — ви не дуже упереджені проти залізничних грабіжників.

— Я ладен випити, — говорю я, — за кожного, хто вміє постояти за друга. А Чорний Білл, — додаю я, — мені здається, саме з таких. Отже, за Чорного Білла і за успіх.

І ми випили.

А тижнів через два підійшов час стриження овець. Мені треба було пригнати їх до садиби, де купка патлатих мексиканців мала накинутися на них із садовими ножицями і обстригти їх наголо. І ось увечері, напередодні прибуття перукарів, я погнав своїх недосмажених баранів зеленим лужком, крутим бережком і доставив просто до садиби. Там я замкнув їх у кораль і побажав їм на добраніч.

Після цього я попрямував до будинку. Г. Огден, есквайр[293], спав, розлігшись на своєму вузенькому похідному ліжку. Мабуть, його звалило з ніг антибезсоння чи здолало проти-неспання або ще якась недуга, що виникає від тісного спілкування з вівцями. Рот у нього був роззявлений, жилет розстібнутий, і він сопів, як старий велосипедний насос. Вигляд його навів мене на деякі роздуми.

«Великий Цезарю, — думав я, — спи, закривши рота, і вітер всередину тебе не потрапить. Тобою хто-небудь замаже щілини, щоб черв'яки чогось не з'їли».

Сплячий чоловік — видовище, від якого можуть заплакати ангели. Чого варті тепер його мізки, біцепси, чекова книжка, І апломб, протекція і родинні зв'язки? Він — іграшка в руках ворога, а тим більше — друга. І такий само привабливий, як наймана шкапа, коли вона стоїть, прихилившись до стіни оперного театру о пів на першу ночі і марить просторами аравійських пустель. Ось спляча жінка — зовсім інше діло. Байдуже, як вона виглядає, аби якнайдовше залишалася в такому стані.

Ну, випив я дві порції бурбонського — свою та Ордена — і вирішив з приємністю провести час, поки він спочиває. На столі у нього знайшлися деякі книжечки на різні місцеві теми — про Японію, про осушення боліт, про фізичне виховання — і трохи тютюну, що було особливо до ладу.

Покуривши і наситивши свій слух вулканічним хропінням Генрі Огдена, я ненавмисне подивився у вікно в напрямку загороди для стриження овець, де щось подібне до стежки відгалужувалося від чогось подібного до дороги, яка перетинала вдалині щось подібне до струмка.

Бачу — п'ять вершників прямують до будинку. У кожного — впоперек сідла рушниця. Один з них — той самий помічник шерифа, який тоді відвідав мене на вигоні.

Вони наближаються з побоюванням, розчленованим строєм, у повній бойовій готовності. Придивляюсь і визначаю, хто з них отаман цієї кінної зграї охоронців закону та порядку.

— Добривечір, джентльмени, — говорю я. — Чи не хочете ви спішитись і прив'язати своїх коней?

Отаман під'їжджає до мене впритул і обертає ствол своєї рушниці так, наче хоче взяти на мушку весь мій фасад.

— Замри на місці, — говорить він, — і пальцем не ворухни, поки я не задовольню свого бажання певним чином з тобою поговорити.

— Замру, — говорю я, — слава Богу, не глухонімий — навіщо мені ворушити пальцями і чинити непокору щодо ваших розпоряджень?

— Ми шукаємо, — повідомляє він мене, — Чорного Білла, який у травні затримав експрес на Канзас — Техаській і пограбував його на п'ятнадцять тисяч доларів. Зараз ми обшукуємо всіх поспіль на всіх ранчо. Як тебе звуть і що ти тут робиш?

— Капітане, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуся я вівчарем. Сьогодні я загнав до цього коралю своїх телят… тобто овечок. Цирульники прибудуть завтра, аби причесати їх, тобто обкраяти.

— Де хазяїн ранчо? — питає отаман зграї.

— Зачекайте хвилинку, — говорю я. — Чи не призначено якоїсь винагороди за піймання цього затятого злочинця, про якого ви зводили згадати у своїй передмові?

— За піймання і викриття злочинця призначено винагороду — тисячу доларів, — говорить він. — За повідомлення відомостей про нього ніякої винагороди не передбачено.

— Мабуть, не сьогодні-завтра піде дощик, — говорю я, дивлячись із байдужим виглядом у блакитне небо.

— Якщо тобі відомі таємний притулок, дислокація[294] або псевдоніми Чорного Білла, — говорить він на своєму жахливому поліцейському жаргоні, — ти відповідатимеш перед законом за недонесення й приховування.

— Чув я від одного перехожого, — говорю я скоромовкою нудним голосом, — що в одній лавці в Нуесесі один мексиканець говорив одному ковбою, якого звуть Джек, що двоюрідний брат одного вівчаря тижнів два тому бачив Чорного Білла в Матаморасі.

— Слухай ти, містере Базікало! — говорить капітан, оглядаючи мене з голови до п'ят і прикидаючи, скільки можна виторгувати, — Якщо ти підкажеш нам, де захопити Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів із мого власного… з наших власних кишень. Ти бачиш, я щедрий, — говорить він. — Тобі ж зовсім нічого не належить. Ну, як?

— Гроші дасте? — кажу я.

Капітан порадився зі своїми молодцями. Вони вивернули кишені для перевірки вмісту. Спільними зусиллями нашкребли сто два долари тридцять центів і купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Підійди, о мій капітане, — сказав я, — і слухай!

Він так і зробив.

— Я дуже бідний, і суспільне становище моє більш ніж скромне, — почав я. — За дванадцять доларів на місяць я працюю в поті чола, аби примусити триматися разом тварин, єдине прагнення яких — розбігтися на всі боки. І хоч я ще і не в такому занепаді, як штат Південна Дакота, проте це заняття — жахливий занепад для людини, яка до цього мала справу з вівцями лише у вигляді баранячих відбивних. Я впав так низько через неприборкане честолюбство, ром і особливий коктейль, який подають на всіх вокзалах Пенсільванської залізниці, від Скрентона до Цинциннаті: трохи джину та французького вермуту, один лимон плюс добра порція апельсинової гіркої. Якщо потрапите до тих країв — не знехтуйте нагодою випробувати на собі. Та все ж, — вів далі я, — мені ще не доводилося зраджувати друга. Коли мої друзі купалися в золоті, я стояв за них горою і ніколи не покидав їх, коли був у скруті.

— Але, — вів далі я, — яка тут до біса дружба? Дванадцять доларів на місяць — це не більше, ніж далеке знайомство. Хіба справжня дружба може харчуватися червоними бобами та кукурудзяним хлібом? Я бідна людина, у мене мама вдовує у Тексаркані. Ви знайдете Чорного Білла, — говорю їм я, — у цьому будинку. Він спить на своєму ліжку в першій кімнаті праворуч. Це саме та людина, яка вам потрібна. Я зметикував це з різних його слів та розмов. Мабуть, почасти він все ж таки був мені другом, і коли б я був тією людиною, як колись, усі скарби золотих рудників не примусили б мене його зрадити. Але, — говорю я, — боби завжди були наполовину червиві і наприкінці тижня я завжди сидів без палива.

— Заходьте обережніше, джентльмени, — попереджаю їх я. — Він часом буває дуже нестриманий, і, беручи до уваги його колишню професію, як би вам не натрапити на яку-не-будь грубість із його боку, якщо заскочите його зненацька.

Тут усе ополчення спішується, прив'язує коней, знімає з передків гармати та іншу амуніцію і навшпиньки заходить у будинок. А я крадуся за ними, наче Даліла, коли вона вела Віллі Стімлена[295] до Самсона.

Начальник загону термосить Огдена за плече, і той прокидається. Він підхоплюється, і ще два мисливці за нагородами навалюються на нього. Огден, хоча й невеликий на зріст і худий, але хлопець міцний і так хоробро відбивається, попри їхню чисельну перевагу, що я тільки очима блимаю.

— Що це означає? — питається він, коли їм нарешті вдається його здолати.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — говорить капітан, — тільки й усього.

— Це грубе насильство, — говорить Огден, остаточно розлютувавшись.

— Звичайно, це було насильство, — говорить поборник миру і добра. — Потяг-бо йшов собі і йшов, нічим вам не заважав, а ви дозволили собі заборонені законом витівки з казенними пакетами.

І він сідає Генрі Огдену на сонячне сплетіння і починає акуратно й симптоматично[296] обшукувати його кишені.

— Ви у мене за це попотієте, — говорить Огден, добре спітнівши сам. — Адже я можу довести, хто я такий.

— Це я і сам можу, — говорить капітан і витягає у нього з кишені пачку новеньких банкнот випуску Другого Національного банку міста Еспінози. — Навряд чи ваша візитна картка переважить грошові знаки, коли встановлюватимуть ідентичність[297] вашої особи. Ну, ходімо! Поїдете з нами замолювати свої гріхи.

Огден підіймається і пов'язує краватку. Після того, як у нього знайшли ці банкноти, він уже мовчить, наче води в рот набрав.

— А хитро ж придумано! — із захопленням вигукує капітан. — Забрався сюди, в отаку глушину, де, як кажуть, жодна душа ногою не ступала, і купив собі овече ранчо! Хитро сховався, я такого ще зроду не бачив, — говорить він.

Один з його молодчиків прямує до коралю і виганяє звідти другого пастуха — мексиканця, на прізвисько Джон-Смішки. Той сідлає коня Огдена, і вся шерифська зграя з рушницями напоготові оточує свого полоненого, щоб доставити його до міста.

Огден, перш ніж вирушити в дорогу, доручає своє ранчо Джону-Смішки і віддає всілякі розпорядження щодо стриження та випасу овець, наче сподівається незабаром повернутися назад. А години за дві якийсь собі Персіваль Сен-Клер, колишній вівчар з ранчо Чикіто, відбуває в південному напрямку на іншому коні з того ж ранчо, і в кишені у нього лежать сто дев'ять доларів — ціна крові і решта платні.

Червонолиций чоловік замовк і став дослухатися. Десь вдалині за пологими пагорбами пролунав свисток товарного потяга, що наближався.

Товстий понурий чоловік, що сидів поруч із ним, сердито засопів і повільно, з осудом похитав нечесаною головою.

— У чому річ, Огарку? — запитав червонолиций, — Знову нудьгуєш?

— Ні, не нудьгую, — сказав понурий і знову засопів. — А тільки ця твоя розповідь мені щось не подобається. Ми з тобою були приятелями п'ятнадцять років із різними проміжками, але я ще не бачив і не чув, щоб ти видав кого-небудь поліції, — ні, такого звичаю ти не мав. А з цим хлопцем ти ділив його хліб насущний і грав з ним у карти, а потім узяв і видав його поліції. Та ще й гроші за це одержав. Ні, ніколи я від тебе такого не чекав.

— Цей Генрі Огден, — сказав червонолиций, — дуже швидко виправдався, як я чув, за допомогою адвоката, алібі та інших юридичних викрутасів. Нічого з ним не трапилось. Він зробив мені чимало послуг, і я був зовсім не радий видавати його поліції.

— А як же ці гроші, що знайшли у нього в кишені? — запитав понурий.

— Це я їх туди поклав, — сказав червонолиций, — поки він спав. Як тільки побачив, що вони їдуть. Чорний Білл — це був я. Дивись, Огарку, вантажний! Ми заберемося на буфери, поки він стоятиме біля водокачки.