Вождь червоношкірих: Оповідання

Дари волхвів[1]

дин долар вісімдесят сім центів. І це все. З них шістдесят центів монетками в цент. За кожну з цих монеток треба було торгуватися з бакалійником, продавцем овочів, м'ясником так, що аж вуха горіли від мовчазного засудження, яке викликала ця заощадливість. Делла перелічила тричі. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Єдине, що можна було тут вдіяти, так це впасти на стареньку тахту й розревітися. Саме так Делла і робила. Звідси напрошується філософський висновок, що життя складається зі сліз, зітхань та усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня проходить усі ці стадії, розгляньмо дім. Умебльована квартирка за вісім доларів на тиждень. В обстановці не те щоб кричуща убогість, а швидше промовиста, але мовчазна бідність. Унизу, на парадних дверях, скринька для листів, у щілину якої не проткнувся б жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якого жодному смертному не вдалося б витиснути ані звуку. До цього додавався напис «М-р Джеймс Діллінґем Юнг». Слово «Діллінґем» розгорнулося на всю довжину в недавній період благополуччя, коли носій зазначеного імені отримував тридцять доларів на тиждень. Нині, після того як цей прибуток знизився до двадцяти доларів, букви в слові потьмяніли, ніби не на жарт призадумалися: а чи не скоротитися їм у скромне й непримітне «Д»? Проте коли містер Джеймс Діллінґем Юнг приходив додому і піднімався до себе на верхній поверх, його незмінно зустрічав вигук: «Джиме!» і ніжні обійми місіс Джеймс Діллінґем Юнг, уже представленої вам Делли. А це, погодьтеся, дуже мило.

Делла припинила плакати і витерла щоки пушком. Вона тепер стояла біля вікна й сумно дивилася на сіру кішку, яка гуляла по сірій огорожі вздовж сірого двору. Завтра Різдво, а в неї тільки один долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Довгі місяці вона заощаджувала ледь не кожен цент, і ось усе, чого вона досягла. На двадцяти доларах за тиждень далеко не заїдеш. Витрати виявилися більшими, аніж вона розраховувала. З витратами завжди так буває. Тільки долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Її Джимові! Скільки радісних годин вона провела, придумуючи, що б йому таке подарувати на Різдво. Щось зовсім особливе, рідкісне, коштовне, щось таке, що бодай трохи було б гідне високої честі належати Джимові.

У простінку між вікнами стояло трюмо. Вам ніколи не доводилося дивитись у трюмо восьмидоларової мебльованої квартири? Лише худюща і дуже рухлива людина може, спостерігаючи поступову зміну відображень у його вузьких стулках, скласти для себе досить точне уявлення про власну зовнішність. Тендітній Деллі вдалося оволодіти цим мистецтвом.

Вона зненацька відскочила від вікна й метнулася до дзеркала. Очі її іскрились, але обличчя за двадцять секунд знебарвилось. Швидким рухом вона витягла шпильки й розпустила волосся.

Треба сказати, що в подружжя Джеймс Діллінґем Юнг були два скарби, якими вони пишалися неймовірно. Один — золотий годинник Джима, який належав його батькові й дідові, другий — волосся Делли. Якби цариця Савська[2] мешкала в будинку навпроти, Делла, помивши голову, обов'язково б сушила біля вікна розпущене волосся — зумисне для того, аби затьмарити всі вбрання й прикраси її величності. Якби цар Соломон[3] служив у тому ж самому будинку швейцаром і зберігав у підвалі всі свої багатства, Джим, проходячи мимо, щоразу діставав би свого годинника з кишені — спеціально для того, щоб побачити, як він рве собі бороду від заздрощів.

І ось прекрасне волосся Делли розсипалося, виблискуючи й переливаючись, ніби струмені каштанового водоспаду. Воно майже сягало колін і плащем огортало ледь не всю її фігуру. Але вона відразу ж, нервуючись і поспішаючи, почала знову підбирати його. Потім, ніби від непевності, хвилину стояла не рухаючись, і дві чи три сльозинки впали на старенький червоний килим.

Старенький коричневий жакет на плечах, старенький коричневий капелюх на голові — і, махнувши спідницями, блиснувши невисохлими іскрами на очах, вона вже злітала вниз, на вулицю.

Вивіска, біля якої вона зупинилася, повідомляла: «Тітонька Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла забігла на другий поверх і зупинилася, важко дихаючи.

— Чи не купите ви моє волосся? — спитала вона у мадам.

— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюха, треба глянути на товар.

Знову полився каштановий водоспад.

— Двадцать доларів, — сказала мадам, звично зважуючи на руці густу масу.

— То давайте вже! — сказала Делла.

Наступні дві години пролетіли на рожевих крилах — вибачайте на заяложеній метафорі. Делла бігала по магазинах у пошуках подарунка для Джима.

Нарешті вона знайшла. Без сумніву, це було створено для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не знайшлося в інших магазинах, а вона, повірте, все в них перевернула догори ногами. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простого й строгого малюнка; ланцюжок захоплював своїми якостями, а не показним блиском, — такими і мають бути всі добрі речі. Його навіть можна було визнати гідним годинника. Як тільки Делла побачила його, вона зрозуміла, що ланцюжок має належати Джиму. Він був таким самим, як сам Джим. Скромність і гідність — ці якості були притаманні обом. Двадцять один долар довелося заплатити в касу, і Делла поспішила додому з вісімдесятьма сімома центами в кишені. Маючи такого ланцюжка, Джимові в будь-якому товаристві не соромно буде поцікавитися, котра година. Яким би прекрасним не був його годинник, а дивився він на нього часто крадькома, тому що той висів на благенькому шкіряному ремінці.

Удома збудження Делли вщухло й поступилося передбачливості й розрахункам. Вона дістала щипці для завивання волосся, запалила газ і взялася виправляти наслідки, спричинені великодушністю в поєднанні з любов'ю. А це завжди найважча праця, друзі мої, титанічна праця.

Не минуло й сорока хвилин, як її голова вкрилася крутими дрібненькими локонами, що зробили її на диво схожою на хлопця, який утік з уроку. Вона подивилася на себе в дзеркало довгим, уважним і критичним поглядом.

«Ну, — сказала вона собі, — якщо Джим не вб'є мене відразу, як тільки гляне, то вирішить, що я схожа на хористку з Коні-Айленду. Але що ж я мала робити, ах, що робити, коли в мене був лише долар і вісімдесят сім центів!»

О сьомій каву було зварено, і розпечена сковорідка стояла на газовій плиті, чекаючи баранячих котлеток.

Джим ніколи не запізнювався. Делла затиснула платиновий ланцюжок у руці й примостилася на краєчку стола ближче до вхідних дверей. Незабаром вона почула його ходу на східцях і на мить зблідла. Була в неї звичка звертатися в коротеньких молитвах до Бога зі всілякими житейськими дрібницями, і тому зараз дівчина поспіхом зашепотіла:

— Господи, зроби так, щоб я йому не остогидла!

Двері відчинилися, Джим увійшов і зачинив їх за собою. У нього було худе, стурбоване обличчя. Нелегко в двадцять два роки бути обтяженим сім'єю! Він уже давно потребував нового пальта, і руки мерзли без рукавиць.

Джим завмер біля дверей, мов сетер, що відчув перепела. Його очі зупинилися на Деллі з виразом, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це був ані гнів, ані докір, ані жах — жодне з тих почуттів, на які можна було б очікувати. Він просто дивився на неї, не відводячи погляду, й обличчя його не міняло свого дивного виразу.

Делла зіскочила зі столу й кинулася до нього.

— Джиме, любий, — закричала вона, — не дивись на мене так! Я обстригла волосся й продала його, тому що я не пережила б, якби мені нічого було подарувати тобі на Різдво. Воно знову відросте. Ти ж не сердишся, правда? Я не могла інакше. У мене дуже швидко росте волосся. Ну, привітай мене з Різдвом, Джиме, і давай радіти святу. Якби ти знав, який я приготувала тобі подарунок, який прекрасний, чудовий подарунок!

— Ти обстригла волосся? — запитав Джим напружено, ніби, незважаючи на безупинну роботу мозку, він усе ще не міг усвідомити цього факту.

— Так, обстригла, продала, — сказала Делла. — Але ж ти все одно кохатимеш мене? Я ж та сама, хоч і з коротким волоссям.

Джим із подивом оглянув кімнату.

— То, виходить, твоїх кіс уже нема? — спитав він із безглуздою настирливістю.

— Не шукай, ти їх не знайдеш, — сказала Делла. — Я ж тобі кажу: я їх продала — обстригла і продала. Сьогодні різдвяний вечір, Джиме. Будь зі мною лагіднішим, бо я це зробила задля тебе. Можливо, волосся на моїй голові й можна перелічити, — продовжувала вона, і її ніжний голос зненацька зазвучав серйозно, — але ніхто, ніхто не зміг би виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим вийшов із заціпеніння. Він міцно обійняв свою Деллу. Будемо скромними й декілька секунд розглянемо який-небудь предмет осторонь. Що більше — вісім доларів на тиждень чи мільйон на рік? Математик або мудрець дадуть вам правильну відповідь. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Проте ці туманні натяки будуть пояснені згодом.

Джим дістав із кишені пальта згорток і кинув його на стіл.

— Не зрозумій мене неправильно, Делло, — сказав він. — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і тоді ти зрозумієш, чому я першої миті трішки остовпів.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку і папір. Пролунав крик захоплення, який відразу ж — на жаль! — так по-жіночому змінився потоком сліз і стогонів, тому довелося терміново використати всі заспокійливі засоби, на які був здатен господар дому.

А на столі лежали гребені, той самий набір гребінців — один задній і два бокових, — якими Делла давно вже благоговійно милувалася в одній вітрині на Бродвеї. Чудові гребінці, справжні черепахові, з блискучими камінцями, вставленими в краї, і якраз під колір її волосся. Вони коштували дорого — Делла знала це, — і серце її довго мучилося й ниділо від нездійсненного бажання мати їх. І ось зараз вони належать їй, але вже немає чудового волосся, яке б прикрасив цей так довго бажаний блиск.

Проте вона притиснула гребінці до грудей і, коли врешті набралася сили підвести голову й посміхнутися крізь сльози, сказала:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме! — раптом вона зненацька підскочила, як ошпарене курча, і вигукнула: — О Господи!

Адже Джим ще не бачив її чудового подарунка. Вона поспіхом простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні.

Матовий коштовний метал, здавалося, заграв у променях її бурхливої і щирої радості.

— Хіба не чудово, Джиме? Я все місто оббігала, поки знайшла це. Тепер можеш хоч сто разів на день дивитися на годинника. Дай-но мені годинник. Я хочу подивитись, як це пасуватиме одне до одного.

Але Джим замість того, щоб послухатися її, ліг на кушетку, підклав обидві руки під голову й усміхнувся.

— Делло, — сказав він, — доведеться нам поки що сховати наші подарунки, хай полежать трішки. Вони для нас зараз надто невчасні. Годинника я продав, щоб купити тобі гребінці. А тепер, мабуть, саме час смажити котлети.

Волхви, які принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, мудрі, напрочуд мудрі люди. Вони й завели моду робити різдвяні подарунки. Й оскільки вони були мудрі, то і їх дари були мудрими, можливо, навіть з обумовленим правом обміну в разі непридатності. А я тут розказав вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей із восьмидоларової квартирки, які дуже нерозумно пожертвували один для одного свої найбільші скарби. Але хай буде сказано для науки мудрагелям наших днів, що зі всіх дарувальників ці двоє були наймудрішими. Зі всіх, хто підносить і приймає дари, лише істинно мудрі схожі на них. Тепер і завжди. Вони і є волхви.

Заради любові до мистецтва

Якщо любиш мистецтво, жодна жертва не буде тягарем. Такою є передумова. Наша історія стане висновком із цієї передумови та водночас і її спростуванням. Це буде оригінально й по-новому з точки зору логіки, а як літературний прийом — не набагато старішим за Велику китайську стіну[4].

Джо Лерребі виростав серед віковічних дубів і плескатих рівнин Середнього Заходу, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва. У шість років він відтворив на картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера[5], музику, творіння Рембрандта[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля[7], Шопена[8] й Улонґ[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій квартирці зі своєю Ділією і зі своїм мистецтвом.

Мешканці квартирок, безперечно, підпишуться під моєю заявою, що вони найщасливіші люди в світі. Дім, у якому панує щастя, не може бути занадто тісним. Нехай комод, покладений набік, буде вам за більярд, камінна дошка — трюмо, письмовий стіл — кімнатою для гостей, а рукомийник — піаніно! І якщо всім чотирьом стінам заманеться насунутися на вас, — не біда! Лише б ви зі своєю Ділією знайшли місце для обох. А якщо у вас все ж немає у домі злагоди, то хай він буде великим і просторим, щоб ви мали змогу зайти до нього крізь Золоті ворота[10], повісити капелюха на мис Гаттерас, одяг — на мис Горн і вийти крізь Лабрадор[11]!

Джо навчався живопису в найбільшого Маестрі. Ви, без сумніву, чули це ім'я. Дере він за свої уроки в три шкури, а навчає поверхнево, що, ймовірно, й створило йому гучну славу майстра ефективних контрастів. Ділія навчалася музики у Розенштока — вам, звичайно, відомо, яку широку популярність має цей збурювач спокою фортепіанних клавіш.

Джо та Ділія були надзвичайно щасливі, поки не витратили всіх своїх грошей. Так воно й буває… але я не хочу здатися циніком. Мета, яку ставили вони, була для них очевидною. Джо в найкоротші терміни мав би написати такі полотна, заради володіння якими підстаркуваті джентльмени з ріденькими бакенбардами й товстими гаманцями будуть бити один одного обушками межи очі ще в його майстерні. Ділія ж повинна була спізнати усі таємниці Музики, а потім пересититися нею й завести звичку від самого вигляду непроданих місць у партері чи в ложах лікувати несподівану мігрень[12] омарами, усамітнившись в особистих апартаментах і відмовляючись вийти на естраду.

Та найпрекраснішим, на мою думку, було їхнє життя в малесенькій квартирці: гарячкуваті, захопливі суперечки після повернення з уроків; затишні обіди вдвох і легкі, необтяжливі сніданки; обмін далекоглядними мріями — причому кожен марив не так своїми успіхами, як досягненнями іншого; взаємна готовність допомогти й заохотити, і — хай вибачать мені невибагливість моїх смаків — бутерброди із сиром і оливки перед сном.

А дні йшли, і високо підняте знамено Мистецтва непорушно завмерло на своєму держальці. Так воно часом трапляється, хоча прапороносець аж ніяк не винен у тому. Все з дому й нічого в дім, як кажуть грубі, одержимі практицизмом люди. Зникли гроші для сплати неоціненних послуг містера Маестрі та гера[13] Розенштока. Але коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі. І ось Ділія заявила, що має намір давати уроки музики, щоб звести кінці з кінцями.

День за днем вона йшла з дому вербувати учнів і, нарешті, одного разу таки повернулася додому ввечері в доброму гуморі.

— Джо, любесенький мій, я знайшла урок! — у захваті оголосила вона. — І, знаєш, такі милі люди! Генерал… генерал А. Б. Пінкні з донькою. У них свій будинок на Сімдесят першій вулиці. Розкішний будинок, Джо! Глянув би ти на їхній під'їзд! Візантійський стиль — так, здається, ти це називаєш! А кімнати! Ой, Джо, я ніколи не бачила чогось подібного!

Я буду давати уроки його доньці Клементині. І уяви, я просто захопилася нею з першого погляду. Вона така ніжна, делікатна і тримається так просто. І вся в білому з ніг до голови. Їй вісімнадцять років. Я буду займатися з нею тричі на тиждень. Ти лиш уяви, Джо, урок п'ять доларів! Це ж чудово! Ще два-три таких заняття, і я поновлю свої уроки з гером Розенштоком. Ну, будь ласка, рідненький, не супся, краще влаштуймо святкову вечерю.

— Тобі легко говорити, Ділі, — заперечив Джо, озброюючись столовим ножем і топірцем та кидаючись в атаку на банку консервованого горошку. — А мені ж як? Ти, значить, будеш бігати на уроки й заробляти на життя, а я безтурботно витатиму у сферах високого мистецтва? Ні ж бо, клянуся останками Бенвенуто Челліні[14]! Я, гадаю, теж можу продавати газети чи стелити вулиці й приносити в дім долар-два.

Ділія підійшла й повисла в нього на шиї.

— Джо, любий мій, ну який же ти дурненький! Ти не повинен кидати живопису. Ти зрозумій — коли б я кинула музику і почала займатися чимось іншим… а я сама навчаюсь, коли даю уроки. Я ж не прощаюся з моєю музикою. А на п'ятнадцять доларів на тиждень ми будемо жити, немов мільйонери. І думку кидати містера Маестрі викинь з голови.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи з полиці блакитну порцелянову салатницю у формі мушлі. — Усе ж мені дуже прикро, що ти мусиш бігати по заняттях. Ні, це не мистецтво. Але ти, звичайно, справжній скарб і молодчина.

— Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі, — вимовила Ділія.

— Маестрі похвалив небо на тому етюді, який я писав у парку, — повідомив Джо. — А Тінкл дозволив мені виставити дві картини в нього на вітрині. Може, хто й купить одну з них, якщо вони трапляться на очі якому-небудь мішку з грошима.

— Звичайно, куплять, — ніжно промуркотіла Ділія. — А зараз подякуймо долі за генерала Пінкні й цю телячу грудинку.

Увесь наступний тиждень молодята Лерребі рано сідали снідати. Джо був надзвичайно захоплений ефектами вранішнього освітлення у Центральному парку, де він робив замальовки, й о сьомій Ділія його проводжала, нагодувавши сніданком, ніжними клопотаннями, поцілунками, похвалами.

Мистецтво — вимоглива коханка. Джо тепер рідко повертався додому раніше від сьомої вечора.

У суботу Ділія, блідувата й утомлена, проте сповнена гордощів, урочисто виклала три п'ятидоларових папірці на маленький (вісім на десять дюймів) столик у маленькій (вісім на десять футів) вітальні.

— Клементина засмучує мене часом, — сказала вона трішки зморено. — Здається, вона не досить старанна. Змушена повторювати їй одне й те саме декілька разів. І ці білі вбрання почали вже нагонити смуток. Але генерал Пінкні — чудовий дідуган! Шкода, що ти не знайомий із ним, Джо. Він інколи заходить до нас під час уроку — адже він одинак, удівець — і стоїть, перебираючи свою білу козлячу борідку. «Ну ж бо, як шістнадцяті й тридцять другі[15]? — запитує він завжди. — Йдуть на лад?»

Леле, Джо, бачив би ти, які в них панелі у вітальні! А які м'якесенькі шерстяні портьєри! Клементина часом покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж видається. Ти знаєш, я й справді дуже прив'язалася до неї — вона така ласкава й тиха і так добре вихована. Брат генерала Пінкні колись був послом у Болівії.

Але раптом Джо, ніби якийсь граф Монте-Крісто[16], дістав із кишені спочатку десять доларів, потім п'ять, потім ще два і ще один — чотири справжнісінькі банкноти — й поклав їх поряд із заробітком дружини.

— Продав акварель із обеліском одному суб'єкту з Пеорії[17], — виголосив він вражаючу звістку.

— Жартуєш, Джо, — сказала Ділія. — Не може того бути, щоб із Пеорії!

— А так воно і є, уяви собі. Шкода, що ти його не бачила, Діліє. Товстий, у шерстяному кашне і з гусячою зубочисткою. Він помітив мій етюд у вітрині Тінкла й подумав спочатку, що це зображення вітряка. Але він славний чолов'яга і придбав замість млина обеліск і навіть замовив мені ще одну картину — олією: вид на Лекуонську товарну станцію. Повезе її з собою. Ох, ще мені ці уроки музики! Ну, гаразд, гаразд, вони, звичайно, невіддільні від мистецтва.

— Я така рада, що ти займаєшся своєю справою, — палко промовила Ділія. — На тебе чекає успіх, любий. Тридцять три долари! Ми ніколи не жили так багато. У нас сьогодні будуть устриці на вечерю.

— І філе-міньйон із шампіньйонами, — додав Джо. — А ти не знаєш, де виделка для оливок?

Наступної суботи Джо повернувся додому перший. Він поклав вісімнадцять доларів на стіл у вітальні й притьма змив із рук щось чорне — очевидно, товстий шар олійної фарби.

За півгодини не забарилася прийти й Ділія. Кисть її правої руки, вся обмотана бинтами, була схожа на якийсь безформний вузол.

— Що сталося, Діліє? — запитав Джо, цілуючи дружину.

Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…

— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!

Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.

— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.

— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.

— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?

— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…

— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.

— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.

Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.

— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.

— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.

— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?

— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.

— Так, виходить, ти не…

— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.

Вони засміялися, і Джо було почав:

— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.

— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…

Золото і кохання

Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й посміхнувся. Його сусід справа, аристократ і клубмен Дж. ван Шуйлайт Саффолк-Джонс, сідав в авто, що чекало на нього, при цьому презирливо відвертав носа від мильного палаццо[19], фасад якого прикрашала скульптура в стилі італійського Відродження.

— Ну, що ти скажеш, лише ж старе опудало банкрота, а скільки гордощів! — відзначив колишній мильний король. — Оберігав би краще своє здоров'я, заморожений Нессельроде[20], таких тепер лише в оперетках і побачиш. Ось наступного літа розмалюю весь фасад червоними, білими й синіми смугами — подивлюся тоді, як він свого голландського носа зморщить.

І тут Ентоні Рокволл, який усе життя був проти дзвоників, підійшов до дверей бібліотеки й зарепетував: «Майку!» — тим самим голосом, від якого колись ледь не здригалося небо над канзаськими преріями.

— Скажіть моєму синові, щоб зайшов до мене перед тим, як ітиме з дому, — наказав він слузі, який з'явився на виклик.

Коли молодий Рокволл увійшов до бібліотеки, старий відклав газету і, глянувши на нього з виразом добродушної суворості на повновидому й рум'яному без зморщок обличчі, однією рукою скуйовдив свою сиву гриву, а другою забряжчав ключами в кишені.

— Річарде, скільки ти платиш за мило, яким миєшся? — запитав Ентоні Рокволл.

Річард, котрий лише півроку як повернувся із коледжу додому, трішки здивувався. Він ще не повністю осягнув свого старого, який будь-якої миті міг встругнути щось несподіване, як та дівиця на своєму першому балу.

— Здається, шість доларів за дюжину, тату.

— А за костюм?

— Зазвичай доларів шістдесят.

— Ти джентльмен, — рішуче заявив Ентоні. — Мені говорили, ніби молоді аристократи викидають по двадцять чотири долари за мило й більше ніж по сотні за костюм. У тебе грошей не менше, ніж у будь-кого з них, а ти все ж тримайся того, що помірно й скромно. Сам я миюся старою «Еврикою» — не лише за звичкою, але й тому, що це мило краще за інші. Якщо ти платиш більше десяти центів за шматок мила, то зайве з тебе беруть за поганенькі парфуми й обгортку. А п'ятдесят центів — цілком пристойно для молодика твоїх років, твого статусу й достатку. Повторюю, ти — джентльмен. Я чув, ніби треба аж три покоління для того, щоб створити джентльмена. Це раніше так було. А тепер із грошима воно набагато простіше й швидше. Гроші тебе зробили джентльменом. Та і я сам майже джентльмен, їй-богу! Я нічим не гірший за моїх сусідів — такий само ввічливий, приємний і люб'язний, як ті двоє пихатих голландців справа і зліва, яким не спиться вночі, тому що я придбав ділянку поміж ними.

— Є речі, яких не виторгуєш за гроші, — похмуро зауважив молодий Рокволл.

— Ні, ти цього не кажи, — заперечив ображений Ентоні. — Я завжди відстоюю гроші. Я прогортав геть усю енциклопедію: усе вишукував щось таке, чого не можна придбати за гроші; тож наступного тижня змушений буду сісти за додаткові томи. Я за гроші і проти всього іншого. Ну, скажи мені, чого не можна купити за гроші?

— Передусім вони не здатні ввести вас до вищого світу, — відповів зачеплений за живе Річард.

— Ого! Невже ж? — гримнув захисник кореня зла. — Ти краще скажи, де був би увесь твій вищий світ, якби в першого з Асторів[21] не вистачило грошей на проїзд у третьому класі?

Річард зітхнув.

— Я ось до чого веду, — продовжував батько дещо м'якше. — Тому я й попросив тебе зайти. Щось із тобою негаразд, мій любий. Уже тижнів зо два, як я почав це помічати. Ну, розповідай. Я за двадцять чотири години можу реалізувати одинадцять мільйонів готівкою, не враховуючи нерухомість. Якщо в тебе болить печінка, то «Бродяга» стоїть із напнутими вітрилами біля гавані й за два дні доправить тебе на Багамські острови[22].

— Майже здогадалися, тату. Це дуже близько до правди.

— Ага, то як же її звати? — проникливо запитав Ентоні.

Річард почав проходжатися туди-сюди бібліотекою. Неотесаний старий батько проявив досить уваги і співчуття, щоб викликати довіру сина.

— Чому ти не освідчуєшся їй? — запитав старий Ентоні. — Вона буде рада-радесенька. У тебе й гроші й гарна зовнішність, ти славний хлопець. Руки в тебе чисті, вони не вимазані милом «Еврика». Щоправда, ти навчався у коледжі, але вона на це не подивиться.

— Та все ніяк слушної нагоди не випадало, — зітхнув Річард.

— Влаштуй так, щоб випала нагода, — порадив Ентоні. — Піди з нею на прогулянку до парку або повези на пікнік, а ні — то проведи її додому з церкви! Тьху!

— Ви не знаєте, що таке вищий світ, тату. Вона з тих, які крутять колесо світського млина. Кожна година, кожна хвилина її часу розписані на багато днів наперед. Я не можу жити без цієї дівчини, тату: без неї це місто нічим не краще за болото. А написати я їй не можу — просто не здатний.

— Оце тобі! — сказав старий. — Невже з тими грошами, які я тобі даю, ти не можеш домогтися, щоб дівчина знайшла тобі годинку-другу часу?

— Я занадто довго зволікав. Післязавтра опівдні вона від'їздить до Європи і пробуде там два роки. Я побачуся з нею завтра ввечері декілька хвилин. Зараз вона гостює в Ларчмонті у своєї тітки. Туди я поїхати не можу. Але мені дозволили зустріти її завтра ввечері на Центральному вокзалі, перед поїздом о восьмій тридцять. Ми проїдемо галопом по Бродвею до театру Уоллока, де її мати та вся компанія будуть чекати на нас у вестибюлі. Невже ви гадаєте, що вона вислуховуватиме моє освідчення в ці шість хвилин? Ні, звичайно. А чи є можливість освідчитися їй у театрі чи після спектаклю? Жодної! Ні, тату, це не так просто, ваші гроші тут не допоможуть. Ані миті часу не можна придбати за готівку; якби тільки можна було, багатії б жили довше за інших. У мене немає надії поговорити з міс Лентрі до її від'їзду.

— Добре, Річарде, мій хлопчику, — весело відповів Ентоні. — Іди тепер до свого клубу. Слава Богу, що це в тебе не печінка. Не забувай лише час від часу курити фіміам на олтарі великого бога Мамони. Ти кажеш, за гроші не можна купити часу? Ну, звичайно, не можна замовити, щоб вічність тобі загорнули в пакунок і принесли додому за таку й таку ціну, але я сам бачив, які мозолі натер на п'ятках собі стариган Хронос[23], гуляючи на золотих копальнях.

Цього вечора до братчика Ентоні, який читав вечірню газету, зайшла тітка Еллен, тиха, сентиментальна, старенька, немов прибита багатством, і, зітхаючи, завела мову про страждання закоханих.

— Усе це я від нього вже чув, — позіхаючи, відповів Ентоні. — Я йому сказав, що мій поточний рахунок до його послуг. Тоді він почав заперечувати користь грошей. Каже, буцімто гроші йому не допоможуть. Нібито світський етикет не можна зрушити з місця навіть цілій упряжці мільйонерів.

— Ох, Ентоні, — зітхнула тітка Еллен. — Дарма ти надаєш грошам такого значення. Багатство нічого не важить там, де мова йде про справжнє кохання. Кохання усесильне. Якби ж він тільки відкрився раніше! Вона б не змогла відмовити нашому Річардові. А зараз, боюся, вже запізно. У нього не буде часу поговорити з нею. Усе твоє золото не може дати щастя нашому хлопчикові.

Наступного вечора рівно о восьмій тітка Еллен дістала старовинну золоту каблучку з футляра, побитого міллю, і вручила її племінникові.

— Будь сьогодні з нею, Річарде, — попрохала вона. — Твоя мати подарувала мені цю каблучку і сказала, що вона приносить щастя в коханні. Вона наказала мені передати її тобі, коли ти знайдеш свою суджену.

Молодий Рокволл узяв обручку з благоговінням, і спробував надягти її на мізинець. Вона дійшла до другого суглоба й застрягла там. Річард зняв її й поклав до кишені жилета, як властиво всім чоловікам. А потім викликав по телефону кеб[24].

О восьмій тридцять дві він зустрів міс Лентрі в гамірному натовпі на вокзалі.

— Нам не можна затримувати маму та інших, — сказала вона.

— До театру Уоллока, якнайшвидше! — чесно передав кебменові Річард.

Із Сорок другої вулиці вони влетіли на Бродвей і понеслися зоряним шляхом, що веде від м'яких лук Заходу до скелястих схилів Сходу.

Не доїжджаючи до Тридцять четвертої вулиці, Річард швидко підняв віконце й наказав кебменові зупинитися.

— Я впустив каблучку, — вибачився він. — Вона належала моїй матері, і мені було б жаль її втратити. Я не затримаю вас: — я бачив, де вона впала.

Не минуло й хвилини, як він повернувся з каблучкою.

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену[25] ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в дверях, коли Ентоні гукнув його.

— Ви часом не помітили там де-небудь у натовпі такого собі пухленького хлопчика з луком і стрілами й зовсім голого? — запитав він.

— Якось не довелося, — відповів спантеличений Келлі. — Якщо він був такий один, як ви кажете, то, мабуть, поліція його забрала ще до мене.

— Я так і думав, що цього жартівника на місці не буде, — усміхнувся хитро Ентоні. — На все добре, Келлі!

Кімната на горищі

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом і вітальню. Не наважуючись зупинити її, ви довго вислуховуєте опис майна цієї квартири і чеснот джентльмена, який прожив у ній цілих вісім років. Урешті ви набираєтеся сміливості і, затинаючись, зізнаєтеся місіс Паркер, що ви не лікар і не стоматолог. Ваше зізнання вона сприймає так, ніби ви гірко ображені на своїх батьків, які не подбали про те, щоб дати вам професію, яка відповідала б кабінету й вітальні місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтеся на два прольоти, щоб на другому поверсі оглянути квартиру за вісім доларів, вікнами у двір. Тон, яким місіс Паркер говорить на другому поверсі, переконує вас, що кімнатки насправді коштують усі дванадцять доларів, як і платив містер Тузенберрі, доки не поїхав до Флориди[26] управителем апельсинової плантації свого брата десь біля Палм-Біч (де, до речі, проводить кожну зиму місіс Мак-Інтайр — та, що мешкає в кімнатах вікнами на вулицю і з окремою ванною), — і ви врешті-решт насмілюєтеся пробурмотіти, що хотіли б оглянути щось дешевше.

Якщо вам удається пережити зневагу, яку виражає все єство місіс Паркер, то вас ведуть на третій поверх поглянути на велику кімнату містера Скіддера. Кімната містера Скіддера не здається. Сам він сидить у ній цілісінькими днями, пише п'єси й палить цигарки. Проте сюди приводять кожного нового кандидата-наймача, щоб той насолодився ламбрекенами[27]. Після кожних таких відвідин на містера Скіддера находить страх, що йому загрожує виселення, і він віддає ще частину боргу за квартиру.

І тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтеся на ногах, спітнілою рукою мнучи в кишені липкі три долари, і хрипким голосом повідомляєте про свою бридку, варту якнайжахливішої ганьби бідність, місіс Паркер припиняє водити вас поверхами. Вона голосно гукає: «Кларо!» — повертається до вас спиною і демонстративно йде вниз. І ось Клара, темношкіра прислужниця, супроводжує вас нагору застеленими доріжкою вузенькими крутими сходами, які ведуть на четвертий поверх, і показує вам Кімнату на Горищі. Кімната обсягом сім на вісім футів посередині будинку. З обох боків від неї розташовані темна дощана хижа і комірчина.

У кімнаті стоїть вузьке залізне ліжко, рукомийник і стілець. За стіл і шафу править полиця. Чотири голі стіни ніби сходяться над вами, як віко домовини. Рука ваша тягнеться до горла, ви відчуваєте, що задихаєтеся, погляд біжить угору, як із колодязя — і ви полегшено зітхаєте: крізь малесеньке віконце в стелі видніється квадратик бездонного синього неба.

— Два долари, сер, — говорить Клара, й у її голосі одночасно чується і зневага, й алабамська[28] поштивість.

Якось у пошуках кімнати сюди забрела міс Лісон. Вона тягла з собою друкарську машинку, вироблену для того, щоб її все ж тягала особа більш масивна. Міс Лісон була зовсім крихітна, з такими очима й волоссям, що здавалося, ніби вони все ще росли, коли вона сама вже припинила рости, й ніби їм так і кортіло сказати: «Ну, що ж ти задніх пасеш?!»

Місіс Паркер показала їй кабінет і вітальню.

— У цій стінній шафі, — сказала вона, — можна тримати скелет, або ліки, або вугілля…

— Але я не лікар і не стоматолог, — видихнула набурмосившись міс Лісон.

Місіс Паркер окинула її скептичним, сповненим жалощів і насмішки, крижаним поглядом, який завжди був у неї про запас для тих, хто, виявляється, був не лікарем і не стоматологом, і повела її на другий поверх.

— Вісім доларів? — перепитала міс Лісон. — Що ви! Я не мільйонерка. Я всього лише друкарка в конторі. Покажіть мені щось поверхом вище, а ціною нижче.

Почувши стук у двері, містер Скіддер підскочив і розсипав недопалки по всій підлозі.

— Вибачте, містере Скіддере, — з демонічною усмішкою вимовила місіс Паркер, побачивши його зніяковілість. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю даму помилуватися ламбрекенами.

— Вони навдивовижу чудові, — сказала міс Лісон, посміхаючись так, як уміють посміхатися лише янголи.

Не встигла вона вийти, як містер Скіддер поспіхом почав стирати ґумкою високу чорняву героїню своєї останньої (невиданої) п'єси і вписувати замість неї маленьку й завзяту, з важким блискучим волоссям і рухливим обличчям.

— Анна Хелд ухопиться за цю роль, — сказав містер Скіддер, задерши ноги до ламбрекенів і зникаючи в хмарі диму, схожий на якусь повітряну каракатицю.

Незабаром набатний клич «Кларо!» повідомив усьому світові про стан гаманця міс Лісон. Темна примара схопила її, підняла пекельними сходами й заштовхнула до склепу з тьмяним світлом десь під стелею й пробубоніла грізні таємні слова: «Два долари!»

— Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко.

Щодня міс Лісон ходила на роботу. Увечері вона приносила оберемки списаних паперів і передруковувала їх на машинці. Інколи вона не мала роботи на вечір, і тоді вона разом із іншими мешканцями будинку сиділа на сходах ґанку. За задумом природи міс Лісон не була призначена для горища. Це була весела дівчина, і в її голові завжди роїлися усілякі чудернацькі фантазії. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти зі своєї великої (неопублікованої) комедії під назвою «Він не дитя, або Спадкоємець Підземки».

Чоловіча частина будинку завжди помітно жвавішала, коли міс Лісон знаходила вільний час і годинку-дві сиділа на ґанку. Бувало, місіс Лонґнекер, висока блондинка, яка учителювала в міській школі й завжди видавала: «Ну, та й справді!» на все, що їй говорили, сідала на верхню сходинку й презирливо на все пирхала. А міс Дорн, яка в неділю завжди їздила на Коні-Айленд у тир стріляти в качок, що рухаються, і працювала в універмазі, сідала на нижню сходинку й теж презирливо пирхала. Міс Лісон вмощувалася на середній сходинці, й чоловіки притьмом збиралися довкола неї.

Особливо ж містер Скіддер, який відводив їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) особистій драмі з реального життя. І особливо містер Гувер, чоловік сорока п'яти років, товстий, багатий і дурний. І особливо дуже молоденький містер Еванс, який зумисне глухо кашляв, щоб вона благала його кинути палити. Чоловіки визнали в ній «найпотішнішу і найприємнішу істоту», але пирхання на верхній і нижній сходинках було невблаганне.

Благаю вас, зачекаймо, поки Хор[29] підступить до рампи[30] і проллє жалобну сльозу на комплекцію містера Гувера. Сурми, проспівайте про згубний вплив ожиріння, про прокляття повноти, про трагедію огрядності. Якщо витопити романтику з товстуна Фальстафа[31], то її, можливо, виявиться набагато більше, ніж у сухореброму Ромео. Проте коханцеві дозволяється зітхати, але в жодному разі не пихтіти. Талан товстих людей — витанцьовувати в почті Момуса. Марно найвірніше у світі серце б'ється над п'ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п'яти років, багатий і дурний, міг би полонити Єлену Прекрасну[32]; Гувер, сорока п'яти років, багатий, дурний і товстий — приречений на вічні муки. Тобі, Гувере, ніколи ні на що не можна було розраховувати.

Якось одного літнього вечора, коли мешканці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон підняла очі до небес і зненацька, неголосно засміявшись, вигукнула:

— А онде він, Віллі Джексон! Звідси його теж видно. Усі глянули вгору: хто на вікна хмарочосів, хто — на небо, виглядаючи якогось повітряного корабля, яким керував згаданий Джексон.

— Це он та зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи тоненьким пальцем, — не та велика, яка мерехтить, а поряд із нею, та, що світить рівним блакитним сяйвом. Вона щоночі видніється з мого вікна в стелі. Я назвала її Віллі Джексон.

— Ну, та й справді! — сказала міс Лонґнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— О так! — промовила мала звіздярка. — Я нічим не згірш будь-якого астронома знаю, який крій рукава буде восени у моді на Марсі.

— Ну, та й справді! — відповідала міс Лонґнекер. — Зірка, про яку ви щойно говорили, називається Гамма із сузір'я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у…

— О, — сказав дуже молоденький містер Еванс, — мені здається, їй більш пасує ім'я Віллі Джексон.

— Саме так, — підтакнув містер Гувер, голосно й презирливо засопівши в бік міс Лонґнекер, — мені здається, міс Лісон має право називати зірки, як їй забажається, і не зважати на всіх тих старовинних астрологів.

— Ну, та й справді, — сказала міс Лонґнекер.

— Цікаво, впаде ця зірка чи ні, — подала голос міс Дорн. — У неділю в тирі від моїх куль упали дев'ять качок і один кролик із десяти.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. — Ось би вам глянути на нього з моєї кімнати. Уявіть, із колодязя зірки видно навіть удень. А моя кімната вночі — ну просто-таки стовбур вугільної шахти, і Віллі Джексон схожий на велику діамантову шпильку, якою Ніч прикрасила своє кімоно[33].

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила додому нерозбірливі рукописи для передруку. І вранці, замість того, щоб іти на роботу, вона ходила від однієї контори до іншої, і серце її завмирало від постійних холодних відмов, які їй передавали молоді нахабні конторники. Так було тривалий час.

Якось увечері, в час, коли вона зазвичай приходила після обіду з закусочної, вона важко піднялася на ґанок будинку місіс Паркер. Але цього разу вона поверталася, не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, і той відразу скористався нагодою. Він запропонував їй руку і серце, нахилившись над нею, як величезний виступ гори. Вона відсахнулася й притулилася до стіни. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку й слабко вдарила його по щоці. Крок за кроком вона повільно йшла сходами, хапаючись за перила. Вона пройшла повз кімнату містера Скіддера, де він червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарки для Мертл Делорм (міс Лісон), яка мала «піруетом[34] пройтися від лівого краю сцени до місця, де стоїть Граф». Крутими сходами, застеленими доріжкою, вона, нарешті, доповзла до горища й відчинила двері своєї кімнати.

Вона зовсім не мала сили, щоб запалити світло чи роздягтися. Упала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під її тендітним тілом. Похована у цьому пеклі, вона підняла важкі повіки й посміхнулася. Тому що у вікно в стелі світив їй спокійним яскравим сяйвом вірний Віллі Джексон. Вона була відрізана від усього світу. Вона занурилася в чорну імлу, і тільки малесенький блідий квадрат обрамляв зірку, яку вона назвала так чудернацько і, на жаль, так безрезультатно. Міс Лонґнекер, мабуть, мала рацію: це все ж таки Гамма із сузір'я Кассіопеї, а ніякий не Віллі Джексон. А проте так не хочеться, щоб це була Гамма.

Вона лежала на спині й двічі спробувала підняти руку. Втретє вона із зусиллями таки піднесла два худих пальці до уст і зі своєї темної ями послала Віллі Джексону повітряний поцілунок. Рука її безсило впала.

— Прощавай, Віллі, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти за тисячу миль звідси і жодного разу навіть не підморгнув. Але ти мені сяяв звідти майже весь час, коли тут була суцільна темрява, правда ж?.. Тисячі тисяч миль… Прощавай, Віллі Джексоне.

О десятій ранку наступного дня темношкіра служниця Клара помітила, що двері міс Лісон зачинені; двері зламали. Не допомогли ні оцет, ні розтирки, ні палене пір'я; хтось побіг викликати швидку допомогу.

Не пізніше ніж слід, із жахливим дзвоном, карета розвернулася перед ґанком, і з неї вискочив спритний молодий медик у білому халаті, готовий діяти, енергійний, упевнений, зі спокійним обличчям, почасти життєрадісним, почасти похмурим.

— Карета до будинку сорок дев'ять, — коротко сказав він. — Що трапилося?

— Ой, так, лікарю, — надулася місіс Паркер, ніби найважливішою справою було її власне занепокоєння через те, що в домі неспокій. — Ми вже все спробували — а вона все не приходить до тями. Це молода жінка, звати міс Елсі, так, така собі Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…

— Яка кімната? — закричав лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи в житті не чула.

— На горищі. Це…

Імовірно, лікар швидкої допомоги знався на розташуванні горішніх кімнат. Він помчав нагору, перестрибуючи відразу декілька сходинок. Місіс Паркер повільно потяглася за ним, як того й вимагало почуття власної гідності.

На першій площадці вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках астронома. Він зупинився і своїм гострим, як скальпель, язиком різонув декілька слів, не дуже голосно. Місіс Паркер завмерла у незручній позі, як сукня з цупкої тканини, що зіскочила з гачка. Відтоді почуття незручності в її душі й тілі залишилося назавжди. Час від часу занадто допитливі мешканці питали, що ж це їй сказав лікар.

— Краще не питайте, — відповідала вона. — Якщо я вимолю собі прощення за те, що вислухала ті слова, я помру спокійно.

Лікар зі своєю ношею пройшов повз зграю вороння, яке завжди чекає на всіляких цікавих видовищ, але навіть вони, ошелешені, розійшлися, бо вигляд у нього був такий, ніби він ховає найріднішу людину.

Вони помітили, що він не поклав тіло без ознак життя на ноші, підготовлені в кареті, а лише наказав шоферові: «Поганяй якнайшвидше, Вілсоне!»

От і все. Ну як, удалася історія? Наступного дня в ранковій газеті я прочитав у рубриці випадків невеличку замітку, й останні слова її, можливо, допоможуть вам (як вони допомогли мені) розставити всі крапки над «і».

У замітці повідомлялося, що напередодні зі Східної… вулиці, будинок 49, до лікарні Бельв'ю[35] була доставлена молода жінка з ознаками виснаженості на ґрунті голоду. Замітка закінчувалася словами: — «Лікар Вільям Джексон, який надав першу допомогу, стверджує, що хвора видужає».

Приворотне зілля Айки Шонштейна

Аптекарський магазин «Синє світло» знаходився в діловій частині міста — між Багер-стрит і Першою авеню — там, де відстань між ними найменша. «Синє світло» вважає, що фармацевтичний магазин — не те місце, де продають усілякий дріб'язок, парфуми й морозиво з содовою. Якщо ви запитаєте там про болетамівний засіб, вам не запропонують цукерку.

«Синє світло» зневажає сучасне мистецтво фармацевтики, яке намагається зберегти власні сили. Тут вони самі розмочують опій[36], самі фільтрують із нього настоянку й парегорик. Донині тут виготовляють пігулки власноруч за високою рецептурною конторкою на спеціально відведеній для того грифельній дощечці: дозують шпателем, скочують у кругляшки за допомогою великого і вказівного пальців, обдають перепаленою магнезією[37] і вручають вам у круглих картонних коробочках. Аптека розташована на розі, де зграйки веселих скуйовджених дітлахів грають, бігають навздогінці й стають кандидатами на пігулки від кашлю та пом'якшувальні сиропи, які на них чекають у «Синьому світлі».

Айки Шонштейн був у ньому нічним фармацевтом і другом своїх клієнтів. Так уже повелося на Іст-Сайді[38], де серце фармацевтики ще не перетворилося на крижину. Там аптекар, як воно й має бути, — порадник, сповідник і помічник, умілий і доброзичливий наставник, чию ерудицію поважають, чию вищу мудрість глибоко шанують і чиї ліки, часто навіть не торкнувшись до них, викидають на смітник. Тому-то повислий гачком і засідланий окулярами ніс та худюща, зігнута під тягарем знань постать Айки Шонштейна були добре відомі в найближчих околицях «Синього світла», а вчені поради нічного фармацевта високо цінувалися.

Айки мешкав і снідав у місіс Рідл, за два квартали від аптеки. У місіс Рідл була донька, її звали Розі. Скажемо прямо — ви, звичайно ж, і самі здогадалися — Айки боготворив Розі. Її образ настільки увійшов у його помисли як постійний інгредієнт, що вже ніколи не покидав їх; вона була для нього складним екстрактом із усього абсолютно хімічно чистого й затвердженого медициною — у всій фармакопеї[39] не знайшлося б нічого, рівнозначного їй. Але Айки був боязкий: соромливість і нерішучість гальмували і сповільнювали перетворення надій на реальність.

Знаходячись за конторкою, він являв собою істоту вищого ґатунку, яка усвідомлює свої особливі чесноти й ерудицію, проте за межами аптеки це був худий, незугарний, сліпуватий, проклятий усіма шоферами роззява — у мішкуватому костюмі, вимазаному хімікаліями, який пахнув проносним засобом і настоянкою валеріани.

Небажаною домішкою до рожевих мрій Айки Шонштейна був Чанк Мак-Гоуен.

Містер Мак-Гоуен також прагнув піймати на льоту сліпучі посмішки Розі. Але якщо Айки стояв біля задньої межі, то Мак Гоуен ловив їх відразу з ракетки! Та водночас Мак-Гоуен був і другом, і клієнтом Айки й частенько після приємної вечірньої прогулянки вздовж Багері-стрит заходив до «Синього світла», щоб йому помазали йодом подряпину чи ж заліпили пластиром поріз.

Якось увечері Мак-Гоуен зі звичною невимушеністю манер зайшов до аптеки — доладний, гарний з вигляду, спритний, невгамовний, добродушний парубок, — і вмостився на стільці.

— Айки, — звернувся він до фармацевта, коли той приніс ступку, сів навпроти й почав розтирати на порошок смирну, — Розкрий-но вуха ширше. Дай мені такого зілля, яке мені знадобиться.

Айки уважно оглянув зовнішність містера Мак-Гоуена, шукаючи звичайних ознак конфліктів, але нічого не знайшов.

— Знімай піджак, — наказав він. — Отже, таки штриконули тебе ножем поміж ребра. Скільки разів я тобі говорив: італійчики дістануть тебе.

Мак-Гоуен посміхнувся.

— Та ні, це не вони. Не італійці. Але щодо ребер, то діагноз ти точно поставив — правильно, це під піджаком, біля ребер. Слухай, Айки, ми — я і Розі — вирішили сьогодні вночі втекти й одружитися.

Вказівним пальцем лівої руки Айки міцно притримував край ступки. Раптом він добряче стукнув по пальцю товкачиком, але болю не відчув. А на обличчі містера Мак-Гоуена усмішка змінилася виразом похмурої стурбованості.

— Тобто, зрозуміло, якщо вона в останню мить не роздумає, — продовжив він. — Ми ось уже два тижні прокладаємо шлях, щоб дати драпака. Сьогодні вона тобі скаже «згодна», а надвечір стоп — ні, не вийде. Та оце вже начебто нарешті вирішили на сьогоднішню ніч. Розі вже два дні тримається, ніби не відступається. Але, розумієш, до того часу, на котрий ми домовилися, ще повних п'ять годин — боюся, останньої миті, коли все буде на мазі, вона знову скомандує відбій.

— Ти сказав, що тобі потрібні якісь ліки… — нагадав Айки.

На обличчі містера Мак-Гоуена з'явилися збентеженість і тривога — далеко не звичний для нього стан. Він скрутив у трубку довідник патентованих ліків і з непотрібною старанністю насунув його собі на пальця.

— Розумієш, я й за мільйон не погоджуся, щоб цей подвійний гандикап[40] дав сьогодні фальстарт[41], — сказав він. — У Гарлемі я вже найняв квартирку — хризантеми на столі, ну і все інше. Чайник напоготові, залишилося лише закип'ятити. І я вже домовився, церковний балакун чекатиме нас у себе вдома рівно о дев'ятій тридцять. Ну, просто не можна, щоб усе зійшло нанівець. Якщо Розі знову відступиться…

Містер Мак-Гоуен замовк, сповнений сумнівами.

— Я поки що… не бачу зв'язку… — сказав Айки уривчасто. — Про яке ти зілля плетеш і чого хочеш від мене?

— Старий Рідл мене недолюблює, точніше, не любить зовсім, — продовжував стурбований претендент на руку Розі, бажаючи висловити свої думки до кінця. — Уже цілий тиждень він не випускає Розі зі мною з дому. Вони мене давно викинули б геть, та не хочеться їм втрачати грошики, які я плачу за харчування. Я заробляю двадцять доларів на тиждень, Розі ніколи не пошкодує, що втекла з Чанком Мак-Гоуеном.

— Вибач, Чанку, — сказав Айки, — мені треба приготувати ліки за терміновим рецептом, по нього незабаром прийдуть.

— Послухай, — раптом зиркнув на нього Мак-Гоуен, — слухай, Айки, чи немає якогось зілля — ну, розумієш, якогось там порошку, щоб дати його дівчині, аби вона полюбила тебе міцніше, га?

Верхня губа Айки презирливо й пихато скривилася: він зрозумів. Але перш ніж встиг відповісти, Мак-Гоуен продовжував:

— Тім Лейсі розповідав, що якось дістав у якоїсь бабці-ворожки такий порошок, розвів його в содовій і напоїв нею дівчину. Вона тільки ковтнула — і хлопець став для неї першим номером, усі інші вже й не бралися до уваги. І двох тижнів не минуло, як вони побралися.

Сила й простота — таким був Чанк Мак-Гоуен. Більш тонкий, ніж Айки, знавець людей зрозумів би, що грубувата форма надіта на добрий каркас. Як умілий генерал, який готується до завоювання ворожої території, він вишукував способи, щоб запобігти всім можливим невдачам.

— Я подумав ось про що, — продовжував Чанк із надією в голосі, — якби в мене був такий порошок, я б підсипав його Розі сьогодні за вечерею. Може, це її заохотить, і вона не буде, як завжди, відмовлятися й відмахуватись. Я, зрозуміло, не вважаю, що її треба силоміць, на мотузці тягти, але жінкам воно так зручніше, коли їх у кареті забирають, аніж отак самій давати старт. Якщо зілля вистачить на декілька годин, то справа владнається.

— На коли призначено цю дурну втечу? — запитав Айки.

— На дев'яту годину, — відповів містер Мак-Гоуен. — Вечеря о сьомій. О восьмій Розі прикинеться, ніби в неї болить голова, і піде спати. А о дев'ятій старий Парвенцано пропустить мене через свій двір і я пролізу через огорожу Рідла, там, де дошка відійшла. Проскочу до вікна Розі, допоможу їй спуститися пожежною драбиною. Затіяли все це так рано через священика, бо він так вимагав. Та все дуже просто, лише б Розі не відступилась, коли настане момент. Ну що Айки, даси порошку, можеш мені допомогти?

Айки Шонштейн поволі потер собі носа.

— Слухай, Чанку, — сказав він. — Що стосується такого зілля, то фармацевти повинні дотримуватися особливої обережності. З-поміж усіх моїх знайомих тільки тобі я міг би довірити такі ліки. Я зроблю це для тебе — і ти побачиш, що після цього Розі почне думати про тебе.

Айки пішов і став за конторку. Він розтер на порошок дві пігулки морфію[42]. До них він додав трішки молочного цукру, щоб виглядало більше, й акуратно загорнув суміш у білий папірець. Дорослому така доза забезпечувала декілька годин глибокого сну і була повністю нешкідлива. Айки вручив пакунок Мак-Гоуену, зауваживши, що порошок бажано вжити розчиненим у рідині, й отримав за те шквал вдячності від Локінвара[43] з міських закутків.

Підступність Айки стане очевидною під час подальшого викладу подій. Він послав гінця по містера Рідла й розповів тому про плани Мак-Гоуена щодо викрадення Розі. Містер Рідл мав добру статуру, обличчя кольору обпаленої цегли й рішучість у діях.

— Дуже вам вдячний, — сказав він уривчасто. — Нахабний лобуряка! Моя кімната саме над кімнатою Розі. Після вечері піднімаюся до себе, заряджаю дробовика й чекаю. Якщо він заявиться на моє подвір'я, то звідти виїде до себе не у весільній кареті, а в кареті швидкої допомоги.

Розі в обіймах Морфея[44] протягом довгого часу, а попереджений і озброєний батько прагне помсти. Айки вважав, що суперник близький до цілковитої поразки.

Цілу ніч, виконуючи свої обов'язки в аптекарському магазині «Синє світло», Айки чекав, що до нього долетить звістка про трагедію у Рідлів, але жодних новин не надходило.

О восьмій ранку Айки Шонштейн здав зміну і поспішив до місіс Рідл, бажаючи дізнатися про результат нічних подій. Коли ж раптом сам Чанк Мак-Гоуен вискакує з трамвая й хапає Айки за руку — так-так, Чанк Мак-Гоуен власною персоною. А фізіономія у нього розпливається в переможній усмішці і сяє радістю.

— Вийшло, — промовив він з радістю в голосі. — Розі на драбину вилізла вчасно, секунда в секунду. О дев'ятій тридцять з гаком ми вже були у шановного духівника — усе, як домовилися. Вона вже в нашій квартирці — сьогодні, коли варила яйця на сніданок, була в блакитному кімоно. Господи, який же я радий, їй-богу! Ти, Айки, обов'язково якось заскоч до нас, пообідаємо разом. Я знайшов тут роботу неподалік, біля мосту. Туди зараз і йду.

— А… а порошок? — спитав Айки, заїкаючись.

— Те зілля, яке ти мені видав? — усмішка Чанка стала ще ширшою. — Ось воно як усе закрутилося. За вечерею у Рідлів подивився я на Розі й сказав собі: «Чанку, якщо ти хочеш здобути таку першосортну дівчину, як Розі, — дій чесно, без усіляких фокусів». Твій пакунок так і залишився у мене в кишені. Але тут я поглянув ще на декого — на того, кому не гріх було б краще ставитися до свого майбутнього зятя. Упіймав мить та й висипав порошок у каву старого Рідла — бач воно як?

Фараон[45] і хорал[46]

Сопі засовався на своїй лаві в Медісон-сквері. Коли зграї диких гусей тягнуться ночами високо в небі, коли дружини, у яких немає котикових манто[47], стають ласкавішими до своїх чоловіків, коли Сопі починає соватися на своїй лаві, це означає, що зима вже край воріт.

Жовтий листок упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза; цей стариган добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і чесно попереджає їх про свій недалекий прихід. На перехресті вулиць він вручає свої картки Північному вітру, швейцарові готелю «Просто неба»[48], щоб його постояльці приготувалися.

Сопі зрозумів, що для нього настав час заснувати у власній особі комітет для пошуку засобів і шляхів захисту своєї персони від холодів, які насувалися. Тому він і засовався на лаві.

І зимові плани Сопі не відзначалися претензійністю. Він і не мріяв ані про небо півдня, ані про поїздки на яхті Середземним морем із зупинками в Неаполітанській затоці. Трьох місяців арешту на Острові[49] — ось чого бажала його душа. Три місяці з дахом над головою й забезпеченість їжею, в добрій компанії, подалі від зазіхань Борея[50] і фараонів — для Сопі це була воістину межа бажань і прагнень.

Уже декілька років гостинна в'язниця на Острові правила йому за квартиру взимку. Як його щасливіші співгромадяни купували собі квитки до Флориди чи на Рив'єру[51], так і Сопі провадив нескладні приготування до щорічного паломництва на Острів. І зараз цей час настав.

Минулої ночі три недільні газети, які він уміло розподілив — одну під піджак, другою загорнув ноги, третьою закутав коліна, — не захистили його від холоду: він провів на своїй лаві біля фонтану дуже неспокійну ніч, тож Острів вимальовувався йому бажаним і досить своєчасним притулком. Сопі презирливо ставився до турбот, які проявляли до міської бідноти в ім'я милосердя. Як на нього, то закон був добріший, ніж філантропія[52]. У місті було безліч громадських і приватних благодійних закладів, де він мав би змогу отримати прихисток і їжу, що відповідало його скромним запитам. Але для гордого духу Сопі дари благодійності були заважкими. За будь-яке благодіяння, отримане з рук філантропів, треба було відплачувати якщо не грошима, то приниженням. Як у Цезаря був Брут[53], так і тут кожне благодійне ліжко передбачало обов'язкову ванну, а кожен шмат хліба був отруєний порпанням у душі. То чи ж не краще бути постояльцем в'язниці? Там, звичайно, все робиться за строго встановленими правилами, проте ніхто не потикається в особисті справи джентльмена.

Вирішивши, таким чином, піти на зимівлю на Острів, Сопі відразу ж узявся здійснювати свій план. До в'язниці вело багато легких шляхів. Найприємніша дорога пролягала через ресторан. Ви замовляєте собі в доброму ресторані розкішну вечерю, наїдаєтеся досхочу і потім оголошуєте себе неплатоспроможним. Вас без будь-якого скандалу передають до рук полісмена. Розсудливий суддя завершує цю справу.

Сопі піднявся і, вийшовши з парку, поплентався асфальтованим морем, яке утворюється на злитті Бродвею й П'ятої авеню. Тут він зупинився біля заповненого вогнями кафе, де вечорами зосереджувалося все найкраще, що може запропонувати виноградна лоза, шовкопряд і протоплазма[54].

Сопі вірив у себе — від нижнього Ґудзика жилета й вище. Він був чисто виголений, піджак на ньому був досить-таки пристойний, а красиву чорну краватку-метелик йому подарувала в День Подяки[55] дама-місіонерка. Якби тільки йому вдалося непомітно добутися до столика, успіх був би забезпечений. Та частина його єства, яка буде виглядати з-за столу, не викличе в офіціанта жодних підозр. Смажена качка, міркував Сопі, й до неї пляшка шаблі. Потім сир, чашка чорної кави і сигара. Сигара за долар — якраз те, що треба. Рахунок буде не такий уже й великий, щоб спричинити з боку адміністрації кафе особливо жорстокі акти помсти, а він, попоївши таким чином, з приємністю розпочне подорож на свій зимовий курорт.

Але щойно Сопі переступив поріг ресторану, як пильне око метрдотеля[56] відразу ж побачило його зношені штани й стоптані черевики. Міцні, спритні руки швидко розвернули його й безшумно виставили на тротуар, урятувавши таким чином качку від її сумної долі.

Сопі повернув із Бродвею. Здається, його шлях на Острів не буде встелений трояндами. Що ж робити? Треба вигадати інший спосіб проникнення до раю.

На розі Шостої авеню увагу пішоходів привертали яскраві вогні вітрини з вишукано розкладеними товарами. Сопі схопив каменя і жбурнув його в скло. З-за рогу почав збігатися народ, попереду мчав полісмен. Сопі стояв, засунувши руки в кишені, й посміхався до блискучих мідних ґудзиків, які бігли назустріч.

— Хто це зробив? — швидко запитав полісмен.

— А ви не думаєте, що тут винен я? — запитав Сопі не без сарказму, але дружньо, як людина, що вітає величезну удачу.

Полісмен не захотів забрати Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають камінням вітрини магазинів, не ведуть переговорів із представниками закону. Вони — ноги на плечі та й гайда. Полісмен побачив за півкварталу чоловіка, який біг навздогін за трамваєм. Він підняв свого кийка й помчав за ним. Сопі з відразою в душі поплентався далі… Друга невдача.

Із протилежного боку вулиці розташувався ресторан без особливих претензій. Він був розрахований на великі шлунки й малі гаманці. Посуд і повітря в ньому були важкі, скатертини й супи — ріденькі. До цього храму шлунку Сопі й поніс свої варті осуду черевики й красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, порцію млинців, декілька пончиків і шматок пирога. А потім виклав перед ресторанним служником, що він, Сопі, і найдрібніша нікелева монета не мають між собою нічого спільного.

— А тепер, — сказав Сопі, — давайте! Покличте фараона. Будьте такими люб'язними, покваптеся: не примушуйте джентльмена чекати.

— Обійдешся без фараонів! — видав офіціант голосом м'яким, як здобна булочка, і весело блиснув очима, схожими на вишеньки в коктейлі. — Гей, Коне, допоможи-но!

Двоє офіціантів акуратно поклали Сопі лівим вухом на безсердечний тротуар. Він піднявся, суглоб за суглобом, мов складана столярська лінійка, й обтрусив пил із одягу. Арешт почав здаватися йому далекою мрією, а Острів — чудовим міражем. Полісмен, який стояв неподалік, біля аптеки за два будинки, засміявся й пішов собі далі.

П'ять кварталів минув Сопі, перш ніж набрався мужності для нової спроби знайти щастя. Цього разу йому трапився-таки чудовий шанс. Молоденька жіночка, скромно й мило одягнена, стояла перед вікном магазину й зацікавлено розглядала тазки для гоління й чорнильниці, а за два кроки від неї, спершись на пожежний кран, красувався здоровезний, суворого вигляду полісмен.

Сопі вирішив зіграти роль ницого й усім ненависного вуличного ловеласа[57]. Непогана зовнішність обраної жертви і близькість поважного фараона давали йому добру надію, що незабаром він відчує важку руку поліції на своєму плечі й зима на затишному острівці буде йому забезпечена.

Сопі поправив краватку — подарунок дами-місіонерки, дістав на світ Божий свої неслухняні манжети, завзято зсунув капелюха набакир і попрямував просто до молодиці. Він грайливо підморгнув їй, крякнув, посміхнувся, відкашлявся, словом — нахабно удався до усіх класичних прийомів вуличного причепи. Краєм ока Сопі бачив, що полісмен уважно спостерігає за ним. Молода жінка відступила на декілька кроків і знову заглибилася у тазки для гоління. Сопі пішов за нею слідом, нахабно став поряд із нею, ледь підняв капелюха й промовив:

— Ох, яка ви лялька! Прогуляємося?

Полісмен продовжував спостерігати. Коли б тільки ображена молодиця підняла хоч пальця — і Сопі був би вже на шляху до тихої гавані. Йому вже здавалося, що він відчуває тепло і затишок поліційного відділку. Молода жінка повернулася до Сопі і, простягши руку, схопила його за рукав.

— Із задоволенням, Майку! — мовила весело вона. — Пивцем не почастуєш? Я була б і раніше заговорила, та фараон зирить.

Молодиця обплела Сопі, як плющ дуба, і він під руку з нею похмуро пробрів побіля охоронця порядку. Без сумніву, Сопі був приречений насолоджуватися свободою.

На найближчій вулиці він здихався своєї супутниці й накивав п'ятами. Він зупинився в кварталі, залитому вогнями реклам, у кварталі, де однаково доступні серця, перемоги й музика. Жінки в хутрах і чоловіки в теплих пальтах весело перекидалися словом-двома на холодному вітрі. Несподіваний жах охопив Сопі. Можливо, якісь злі чари зробили його недоторканним для поліції? Він ледь не запанікував і, дійшовши до полісмена, який велично стовбичив перед освітленим під'їздом театру, вирішив ухопитися за соломинку «хуліганства в громадському місці».

З усієї сили свого охриплого голосу Сопі зарепетував якусь п'яну пісню. Він почав виробляти якісь плетива ногами по тротуару, кричав, кривлявся — усілякими способами порушував громадський спокій.

Полісмен покрутив свого кийка, повернувся до скандаліста спиною й кинув якомусь пішоходові:

— Та це йєльський[58] студент. Вони сьогодні святкують перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Шумлять, звісно, але це не небезпечно. Нам дали вказівку не чіпати їх.

Безутішний Сопі припинив свій нікчемний феєрверк. Невже жоден полісмен так і не схопить його за коміра? В'язниця на Острові почала видаватися йому недосяжною. Він тугіше загорнувся в свій легенький піджачок: вітер пронизував його наскрізь.

У тютюновій крамниці він побачив джентльмена, який підпалив сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасолю той полишив біля входу. Сопі переступив поріг, схопив парасолю й повільно рушив геть. Чоловік із цигаркою швиденько кинувся за ним.

— Це моя парасоля, — сказав він строго.

— Невже? — нахабно перекривився Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. — Чому ж ви не покличете полісмена? Так, я взяв вашу парасолю. Тож покличте фараона! Он він стоїть на розі.

Власник парасолі сповільнив крок. Сопі теж. Він уже передчував, що доля знову пожартує з ним не по-доброму. Полісмен дивився на них зацікавлено.

— Ну, звичайно, — мовив чоловік із сигарою, — звичайно… ви… ну, добре… бувають такі помилки… я… якщо це ваша парасоля… сподіваюсь, ви вибачите мені… я захопив її сьогодні вранці в ресторані… якщо ви впізнали в ній свою… ну, що ж… я сподіваюсь, ви…

— Звичайно, це моя парасоля, — сердито сказав Сопі.

Колишній власник парасолі поступився. А полісмен кинувся на допомогу високій блондинці в пишному манто: треба було перевести її через вулицю, тому що за два квартали звідси з'явився трамвай.

Сопі повернув на схід вулицею, покаліченою ремонтом. Він зі злістю викинув парасолю до ями, посилаючи прокляття на людей у касках і з кийками. Він так прагне потрапити їм до лап, а вони дивляться на нього, як на цнотливого папу римського.

Нарешті Соні дістався до однієї з віддалених авеню, куди ґвалт і біганина майже не долітали, і взяв курс на Медісон-сквер. Оскільки інстинкт, який тягне людину до рідної домівки, не помирає навіть тоді, коли за домівку править лава в парку.

Та на однім особливо тихім розі Сопі раптом зупинився. Тут стояла стара церква зі шпилястим дахом. Крізь фіолетове скло одного з її вікон проблискувало м'яке світло. Очевидно, органіст затримався біля свого інструмента, щоб програти ще раз недільний хорал, оскільки до слуху Сопі долітали солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до плетива чавунної огорожі.

Зійшов місяць, безтурботний, світлий; екіпажів і перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці — складалося враження, що це не місто, а сільський цвинтар. І хорал, якого грав органіст, притягнув Сопі до чавунної решітки, тому що він багато разів чув його раніше — тоді, коли в його житті були такі речі, як мати, троянди, сміливі плани, друзі, чисті помисли, і чисті комірці.

Під впливом музики, що линула зі старої церкви, в душі Сопі сталася несподівана й чудова зміна. Він із жахом побачив провалля, до якого впав, побачив безсоромні дні, ниці бажання, мертві надії, втрачені здібності й ниці помисли, які нині складали його життя.

І серце його забилося в унісон із цим новим настроєм. Він одразу відчув у собі сили для боротьби зі злодійкою-долею. Він вилізе з бруду, він знову стане людиною, він переможе зло, яке полонило його. Час ще є, адже він ще досить молодий. Він воскресить у собі колишні честолюбні мрії й енергійно візьметься до їх утілення. Урочисті, але солодкі звуки органа зробили в ньому переворот. Завтра вранці він піде до ділової частини міста і знайде собі роботу. Один хутровик пропонував йому якось місце візника. Він завтра таки розшукає його й стане до нього на службу. Він хоче бути людиною. Він…

Сопі відчув, як чиясь рука опустилася йому на плече. Він швидко озирнувся й побачив перед собою широке обличчя полісмена.

— Що ви тут робите? — запитав полісмен.

— Нічого, — відповів Сопі.

— Що ж, ходімо, — сказав полісмен.

— На Острів, три місяці, — постановив наступного ранку суддя.