Вождь червоношкірих: Оповідання

Довідник Гіменея[59]

Сандерсон Пратт, автор цих рядків, вважаю, що системі освіти в Сполучених Штатах слід було б підпорядковуватися бюро погоди. На доведення цього я можу навести вагомі докази. От, скажіть, чому б наших професорів не передати метеорологічному департаменту? Їх учили читати, і вони легко могли б пробігати ранкові газети й потім телеграфувати до головної контори, від якої маємо чекати погоди. Але це питання цікаве ще й з іншого боку. Зараз я хочу розповісти вам, як погода дала мені й Айдахо Грінові світську освіту.

Ми були в горах Біттер-Рут, за хребтом Монтана[60], шукали золото. У містечку Волта-Волла один бородань, покладаючись невідь на що, видав нам аванс. І ось ми застрягли в горах, длубаючи їх потихеньку й маючи запас їжі, якого б вистачило на прожиття цілої армії на весь час якої-небудь мирної конференції.

Одної чудової днини приїздить із Карлоса листоноша, зупиняється в нас на відпочинок, з'їдає три банки сливових консервів і залишає нам свіжу газету. Ця газета друкувала прогнози погоди, і сторінка, яка в ній була відведена для інформації про гори Біттер-Рут аж на самісінькому кінці купи сторінок, повідомляла: «Тепло і ясно, вітер західний, слабкий».

Того ж вечора пішов сніг і повіяв рвучкий східний вітер. Ми з Айдахо перенесли свою стоянку вище, до старої занедбаної хижки, гадаючи, що це лише невеличка хуртовина, які інколи здіймаються в листопаді. Та коли на рівних місцинах снігу понасипало під три фути, погода розійшлася не на жарт, і ми зрозуміли, що нас занесло. Купу дров ми натягали ще до того, як їх засипало, їжі нам мало вистачити на два місяці, тож ми дозволили стихіям бушувати й лютувати, як їм заманеться.

Якщо у вас виникне колись бажання заохочувати ремесло людиновбивства, то зачиніть на місяць двох людей у хатині розміром вісімнадцять на двадцять футів. Людська натура цього не витримає.

Коли випав перший лапатий сніг, ми реготали з власних жартів та вихваляли місиво, яке видобували з казанка й називали хлібом. На кінець третього тижня Айдахо виголошує таке:

— Я не знаю, який звук видавало б кисле молоко, падаючи з повітряної кулі на дно бляшанки, але мені здається, що це було б небесною музикою порівняно з булькотінням ріденьких потоків дохленьких думочок, які сочаться з ваших органів мовлення. Напівпрожовані звуки, які ви щодня видаєте, нагадують мені коров'ячу жуйку з тією лише різницею, що корова — особа вихована й залишає її при собі, а ви ні.

— Містере Гріне, — кажу собі й я, — ви колись були моїм приятелем, і це заважає мені сказати відверто, що якби мені трапилося обирати ваше товариство або ж товариство звичайної волохатої, кульгавої дворняжки, то один із мешканців цієї халупи махав би зараз хвостом.

У такий спосіб ми спілкуємося декілька днів, а потім і зовсім припиняємо будь-які розмови. Ми розподіляємо кухонні речі, й Айдахо готує з одного краю вогнища, а я — з іншого.

Снігу намело під самі вікна, і вогонь треба було підтримувати цілодобово.

Ми з Айдахо, мушу вам сказати, не мали ніякої освіти, хіба що вміли читати та рахувати на грифельній дошці: «Якщо в Джона три яблука, а в Джеймса п'ять…». У нас ніколи не виникало жодної потреби мати університетський диплом, оскільки, мандруючи світом, ми здобули деякі справжні знання й могли ними користуватися в критичних ситуаціях. Та, загнані віхолами в хижку на Біттер-Рут, ми вперше відчули, що якби вивчали Гомера[61] або грецьку мову, дробові числа й вищі галузі науки, то мали б хоч якісь запаси для роздумів і вправлянь на самоті. Я бачив, як молодики зі східних коледжів працюють у ковбойських таборах по всьому Заходу, і в мене склалося враження, що освіта була для них меншою перепоною, ніж могло видатися з першого погляду. Ось, скажімо, на Снейк-Ривер в Ендрю Мак-Вільямса кінь для верхової їзди набрався корости[62], так він за десять миль погнав воза по одного з тих диваків, які величають себе ботаніками. Щоправда, кінь таки здох.

Одного ранку Айдахо почав шарудіти поліном на невеличкій полиці, куди не можна було дотягтися рукою. На підлогу впали дві книги. Я зробив крок у напрямку до них, але зупинився під поглядом Айдахо. Він заговорив уперше за тиждень.

— Не обпаліть ваших пальчиків, — говорить він. — Вам у друзі годилася б лише сонна черепаха, але, незважаючи на це, я буду чесним із вами. А це більше за все те, що зробили ваші батьки, пустивши вас у світ із таким умінням спілкуватися, яким наділена тільки гримуча змія, і вдячністю мороженої ріпи. Ми зіграємо з вами до туза, і той, хто виграє, вибере собі одну книгу, а той, хто програє, візьме ту, яка лишиться.

Ми зіграли, й Айдахо виграв. Він узяв свою книгу, а я — свою. Потім ми розійшлися кожен у свій куток хижі й узялися читати.

Я ніколи так не радів самородку в десять унцій[63], як зрадів цій книзі. Та й Айдахо дивився на свою, як дитина на льодяник.

Моя книжечка була невеличка, десь п'ять на шість дюймів, із назвою «Херкімерів довідник необхідних знань». Можливо, я й помиляюся, але, по-моєму, це найвеличніша з усіх написаних книг. Вона збереглася в мене до цього часу, і, користуючись її порадами, я будь-кого можу обійти п'ятдесят разів за п'ять хвилин. Де вже там царю Соломону чи газеті «Нью-Йорк триб'юн»! Херкімер обох заткне за пояса. Цей хлопець, мабуть, витратив років із п'ятдесят і промандрував мільйони миль, щоб набратися такої премудрості. Тут тобі й статистика населення всіх міст, і спосіб, як дізнатися про вік дівчини, й відомості про кількість зубів у верблюда. З неї можна довідатися про найдовший у світі тунель, скільки зірок на небі, за скільки днів висипає вітрянка, якого розміру має бути жіноча шия, які права «вето»[64] в губернаторів, дати побудови римських водопроводів, скільки фунтів[65] рису можна придбати, якщо не видудлювати по три кухлі пива щодня, середню щорічну температуру міста Огести, штат Мен, скільки потрібно насіння моркви, щоб засіяти акр[66] рядовою сіялкою, які бувають протиотрути, кількість волосся на голові блондинки, як зберігати яйця, висоту всіх гір у світі, дати всіх воєн і битв, і як приводити до тями потопельників і знепритомнілих від сонячного удару, і скільки цвяхів іде на фунт, і як робити динаміт, поливати квіти й застилати ліжко, і що робити, чекаючи на лікаря, — і ще море усяких відомостей. Можливо, Херкімер і не знає чогось, але книга не дає жодних підстав для такого висновку.

Я сидів і читав цю книгу чотири години. У ній були спресовані всі чудеса освіти. Я забув і про сніг, і про наші суперечки з Айдахо. Він тихо сидів на стільці, і якийсь ніжний і загадковий вираз проступав крізь його руду бороду.

— Айдахо, — кажу я, — тобі яка книга дісталася?

Айдахо, мабуть, теж забув старі рахунки, бо відповів стримано, без лайки й злості:

— Мені? — говорить він. — Очевидно, це Омар Ха-Ем[67].

— Омар X. М., а далі? — питаю я.

— Далі нічого, Омар Ха-Ем, і крапка, — каже він.

— Не бреши, — кажу я, трішки ображений тим, що Айдахо хоче замилити мені очі. — Який дурень буде підписувати книжку ініціалами. Якщо це Омар X. М. Спупендайк, або Омар X. М. Мак-Суїні, або Омар X. М. Джонс, то так і скажи по-людськи, а не ковтай кінець фрази, як теля край сорочки, вивішеної на мотузці.

— Я сказав тобі так, як є, Санді, — говорить Айдахо спокійно. — Це віршована книга, автор — Омар Ха-Ем. Спочатку я не міг збагнути, в чому ж сіль, та попорпався й бачу, що жила є. Я не проміняв би цієї книги навіть за дві червоні ковдри.

— То й читай собі на здоров'я, — кажу я. — Як на мене, то краще неупереджений виклад фактів, щоб було над чим попрацювати голові, і, здається, саме така книженція мені й дісталася.

— Тобі, — відповідає Айдахо, — дісталася статистика — найнижчого ґатунку галузь з-поміж існуючих наук. Вона отруїть твій мозок. Ні, мені більше до вподоби система натяків дідугана Ха-Ем. Він, гадаю, чи не агент із продажу вин[68]. Його улюблений тост: «Усе марнота». Гадаю, він слабує на надлишок жовчі, але в таких дозах розводить її спиртом, що найбезпардонніша його лайка звучить як запрошення випити чарчину. Так, це поезія, — продовжує Айдахо, — і я зневажаю тую кредитну контору, де мудрість міряють на фути й дюйми[69]. А якщо треба буде пояснити філософічну першопричину таємниць душі, то старий Ха-Ем заткне твого автора за пояс в усьому — і з приводу об'єму грудної клітки, і щодо норми дощових опадів за рік.

Так і спливав час у нас з Айдахо. Вдень і вночі ми тільки й мали втіху — вивчали наші книги. І, безперечно, сніговий буран дав кожному з нас купу усіляких знань. Якби в той час, коли сніг почав танути, ви підійшли до мене й запитали: «Сандерсоне Пратте, скільки коштуватиме вкрити квадратний фут даху бляхою двадцять на двадцять вісім вартістю дев'ять доларів п'ятдесят центів за ящик, — я б відповів вам із тією ж швидкістю, з якою світло проскакує по держаку лопати — зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль[70] за секунду. Багато хто може це зробити? Розбудіть-но опівночі будь-кого з ваших знайомих і попросіть його відповісти без роздумів, скільки кісток у людському скелеті, не враховуючи зубів, чи який відсоток голосів слід мати в парламенті штату Небраска, щоб подолати «вето». Відповість він вам? Спробуйте й переконаєтеся.

Яку користь мав Айдахо зі своєї віршованої книги, я не знаю. Та тільки він відкривав рота — і вже лилися прославляння на адресу його винного агента, але мене це зовсім ні в чому не переконувало.

Цього Омара X. М., якщо вірити тому, що просочувалося з його книженції за посередництва Айдахо, я уявляв собі чимось схожим на собаку, який дивиться на життя, мов на консервну бляшанку, прив'язану до його хвоста. Набігається до знемоги, вмоститься, висолопить язика, подивиться на бляшанку і скаже: «Ну що ж, якщо не можемо позбутися її, то дочовгаємо до корчми на розі й наповнимо її за свій рахунок».

До того ж він, здається, був персом. А я ніколи не чував, щоб Персія виробляла щось варте уваги, окрім турецьких килимів і мальтійських кішок.

Тієї весни ми з Айдахо натрапили на багату жилу. У нас було правило: спродувати все й рухатися далі. Ми здали нашому підрядчику золота на вісім тисяч доларів кожен, а потім рушили до цього невеличкого містечка Роуз, на річці Салмон, щоб відпочити, поїсти по-людськи й поголити наші бороди.

Роуз не було копальневим поселенням. Воно розташувалося в долині й відсутністю шуму та розпусти нагадувало будь-яке містечко сільської місцевості. У Роузі була три-мильна трамвайна лінія, і ми з Айдахо цілий тиждень каталися в одному вагончику, вилазячи лише на ніч біля готелю «Вечірня зоря». З огляду на те, що ми й багато попоїздили, і були тепер досить-таки начитаними, ми незабаром стали входити до кращого кола мешканців Роуза, і нас запрошували на найрозкішніші й найвишуканіші вечори. От на одному з таких благодійних вечорів-конкурсів на кращу мелодекламацію[71] і на найбільшу кількість з'їдених перепелів, який був влаштований у будинку муніципалітету[72] на користь пожежної команди, ми з Айдахо і зустріли вперше місіс Д. Ормонд Семпсон, королеву вищого світу містечка Роуз.

Місіс Семпсон була вдовицею й володіла єдиним у місті двоповерховим будинком. Він був пофарбований у жовтий колір. Тож звідки б на нього не дивився, він виднівся так само виразно, як залишки жовтка на бороді ірландця в піст. Двадцять два чоловіки, крім мене й Айдахо, претендували на цей жовтавий будиночок.

Коли ноти й перепелині кістки було виметено з зали, розпочалися танці. Двадцять три залицяльника підлетіли до місіс Семпсон і запросили її до танцю. Я відмовився від танка, але попросив супроводжувати її додому. Тут уже я себе й показав.

Дорогою вона каже:

— Ах, які сьогодні пречудові та яскраві зірки, містере Пратте!

— Зважаючи на їхні можливості, — говорю, — вони мають досить-таки симпатичний вигляд. Он та, велика, знаходиться він нас на відстані шістдесят шість мільярдів миль. Знадобилося б триста шістдесят років, щоб її світло долетіло до нас. У вісімнадцятифутовий телескоп можна побачити сорок три мільйони зірок, зокрема й зірки тринадцятої величини, а якби якась із останніх зникла з неба, ви б продовжували її бачити ще дві тисячі сімсот років.

— Ой! — здивувалася місіс Семпсон. — А я нічого про це й не знала. Дуже жарко!.. Я аж упріла від цих танців.

— То й не дивно, — кажу я, — якщо взяти до уваги, що у вас два мільйони потовидільних залоз, і всі вони діють одночасно. Якби всі ваші потопровідні трубки завдовжки чверть дюйма кожна приєднати кінцями одна до одної, вони б протяглися на сім миль.

— Царице небесна! — знову дивується місіс Семпсон. — Таке враження, що ви описуєте зрошувальний канал, містере Пратте. Звідки у вас усі ці вченні знання?

— Зі спостережень, — кажу я їй. — Подорожуючи світом, я ні на мить не стуляю повік.

— Містере Пратте, — говорить вона, — я завжди обожнювала культуру. Між тупоголових ідіотів нашого міста так мало освічених людей, що я отримую справжню насолоду від розмови з культурним джентльменом. Знаєте, заходьте до мене в гості, коли тільки забажаєте.

Таким чином я завоював прихильність господині двоповерхового будинку. Щовівторка й щоп'ятниці, ввечері, я відвідував її й розповідав про чудеса всесвіту, відкриті, класифіковані й відтворені з натури Херкімером. Айдахо та інші залицяльники міста використовували кожну мить решти днів тижня, що залишалися в їхньому розпорядженні.

Я й не гадав, що Айдахо спробує вплинути на місіс Семпсон прийомами залицяння старого X. М., поки я не довідався про це якось увечері, коли йшов звичною стежкою, несучи господині кошик диких слив. Я зустрів місіс Семпсон у провулку, який вів до її будинку. Її очі іскрилися, а її капелюх погрозливо накрив одну брову.

— Містере Пратте, — розпочинає вона, — цей містер Грін, здається, ваш приятель?

— Уже років із дев'ять, — відповідаю.

— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.

— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для ока, але за своїм внутрішнім змістом, пані, він так само не схильний до ницого вчинку, як і до повноти. За дев'ять років, проведених у спілкуванні з Айдахо, — повторюю я, — мені було б неприємно засуджувати його й чути, як його зневажають інші.

— Вельми похвально, містере Пратте, що ви захищаєте свого друга, — говорить місіс Семпсон, — але це жодним чином не виправдовує його в намаганнях запропонувати мені дещо досить образливе, що обурило б будь-яку скромну жінку!

— Бути такого не може! — кажу я. — Старий Айдахо утнув таке? Цього швидше можна було очікувати від мене. За ним тягнеться лиш один грішок, причиною якого слід вважати хуртовину. Якось, коли сніг затримав нас у горах, мій друг став жертвою фальшивих і непристойних віршиків, і можливо, вони зіпсували його манери.

— Так-так, — згадує місіс Семпсон. — Від часу, як я познайомилася з ним, він без упину декламує мені безбожні вірші якоїсь непевної особи, яку він називає Рубай Атт[73], і якщо зважити на вірші, це негідниця, якої світ іще не бачив.

— Отже, Айдахо надибав нову книгу, — кажу я, — автор тієї, що в нього була, пише під псевдонімом X. М.

— Було б краще, якби він і тримався її, — говорить місіс Семпсон, — яка вже вона там не є. Але ж сьогодні він зайшов надто далеко. Сьогодні я отримую від нього букет квітів, і до них прикріплена цидулка. Ви, містере Пратте, знаєте, що я порядна жінка, і ви знаєте, яке місце я посідаю в громаді Роуза. Припустіть собі на мить, що я побігла в ліс із чоловіком, прихопивши глек вина і хліба, та гайда співати і стрибати з ним попід деревами? Я випиваю краплю червоного за обідом, але не маю звички тягати його глеками в кущі й потішати там диявола на такий кшталт. І вже безперечно, він приніс би із собою цю книгу віршів, про що він так повідомив. Ні, нехай вже він сам ходить на свої скандальні пікніки. Або хай прихоплює з собою Рубай Атт. Либонь, вона вже точно не буде брикатися, хіба, може, їй не сподобається, що він захопить більше хліба, ніж вина. Ну, містере Пратте, що ви тепер скажете про вашого приятеля-джентльмена?

— Річ у тім, пані, — кажу я, — ймовірно, запрошення Айдахо було своєрідною поезією й не мало на меті образити вас. Можливо, воно належало до групи так званих «фігуральних» віршів. Такі вірші ображають закон і порядок, але пошта їх пропускає на тій підставі, що в них пишуть не те, про що думають. Я був би дуже радий за Айдахо, якби ви подивилися на це крізь пальці, — продовжую я. — І хай наші думки витечуть із тісних і ницих лабіринтів поезії і піднесуться у вищі сфери розрахунку й факту. Наші думки, — кажу їй, — мають бути суголосними цьому чудесному дню. Тут тепло, чи не так, але ми не повинні забувати, що на екваторі лінія вічного холоду знаходиться на висоті п'ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев'ятим градусом широти вона знаходиться на висоті від чотирьох до дев'яти тисяч футів.

— Ах, містере Пратте, — говорить місіс Семпсон, — це справжня втіха чути від вас чудові факти після того, як рознервуєшся віршами тієї безпутної Рубаї.

— Сядьмо на цю придорожню колоду, — пропоную я, — і полишімо іншим недолюдкуватість і розбещеність поетів. У довгих рядках перевірених фактів і загальноприйнятих мір і цифр — лише в них слід шукати краси. Ось ми присіли на колоду, й у ній, місіс Семпсон, — кажу я, — криється статистика, дивовижніша за будь-яку поему. Кільця на зрізі вказують, що дерево прожило шістдесят років. На глибині дві тисячі футів за три тисячі років воно перетворилося б на вугілля. Найглибша вугільна шахта у світі знаходиться в Кіллінґворті поблизу Ньгокасла[74]. У ящик завдовжки чотири фути, завширшки вісім футів і заввишки два фути вісім дюймів можна насипати тонну вугілля. Якщо порізана артерія, перетисніть її вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. Лондонський Тауер[75] згорів тисяча вісімсот сорок першого року.

— Продовжуйте, містере Пратте, ну ж бо, продовжуйте, — прохає місіс Семпсон, — ваші слова такі оригінальні й заспокійливі. Як на мене, то в світі немає нічого прекраснішого за статистику.

Але лише за два тижні я мав змогу повністю оцінити Херкімера.

Тієї ночі я прокинувся від криків: «Пожежа!» Я зіскочив із ліжка, одягнувся й вийшов із готелю помилувати око видовищем. Уздрівши, що горить будинок місіс Семпсон, я скрикнув і за дві хвилини був уже на місці події.

Увесь нижній поверх був охоплений полум'ям, навколо стовпилося усе чоловіче, жіноче й собаче населення Роуза, яке репетувало, гавкало, і заважало пожежникам. Айдахо тримали шестеро пожежників, а він щосили намагався вирватися з їхніх лабет. Вони йому доводили, що весь будинок уже палає і хто ввійде туди, вже живим не повернеться.

— Де місіс Семпсон? — запитую я.

— Її ніхто не бачив, — у відповідь сказав один із пожежників. — Вона спить на другому поверсі. Ми намагалися туди пробратися, але не змогли, а драбин наша команда ще не має.

Я вибігаю на місцину, освітлену полум'ям пожежі, й дістаю із внутрішньої кишені довідника. Я засміявся, відчувши його в своїх руках, — мені навіть здається, я здурів був від хвилювання.

— Херкі, друже, — кажу я йому, гортаючи сторінки, — ти жодного разу не обдурив мене й ніколи не полишав у біді. Рятуй, брате, підкажи! — благаю я.

Я потрапив на сторінку 117: «Як діяти у разі нещасного випадку» — пробіг пальцем до низу сторінки й потрапив прямісінько в ціль. Молодець Херкімер, він нічого не забув!

Сторінка 117 повідомляла:

Я заховав довідника знову до кишені й схопив хлопчака, який пробігав повз мене.

— Ось, — кажу я, даючи йому гроші, — лети до аптеки і принеси насіння льону на долар. Та мерщій, ще й матимеш долара за роботу. Тепер, — кричу я, — ми дістанемо місіс Семпсон! — і скидаю піджака й капелюха.

Четверо пожежників та дехто зі спостерігачів хапають мене.

— Іти в дім — іти на вірну смерть, — доводять вони. — Підлога вже почала провалюватися.

— Та скажіть же, трясця його матері! — кричу я і все-ще сміюся, хоч воно й непереливки. — Як же я вкладу насіння льону в око, не маючи того ока?

Я штурхонув ліктями пожежників межи очі, дзиґнув когось іще й завалив боковим ударом останнього. А потім увірвався до будинку. Якщо я помру раніше за вас, то напишу вам листа й повідомлю, чи набагато гірше в чортовому пеклі, аніж було в стінах цього будинку; але втримайтеся поки що від висновків. Я просмажився значно краще за тих курчат, яких подають у ресторані на термінове замовлення. Рятуючись від диму й вогню, я змушений був двічі кидатися на підлогу і ледь-ледь не посоромив Хекімера, але пожежники допомогли мені, пустивши невеличкий струмінь води, і я таки дістався до кімнати місіс Семпсон. Вона від диму вже лежала без тями, тож я загорнув її у ковдру й перекинув через плече. Зрозуміло ж, підлога не була ще така зотліла, як мені доводили, а то чи витримала б вона нашу вагу? Нічого й гадати!

Я відніс її на п'ятдесят ярдів[76] від будинку й поклав на траві. Відразу ж, як і буває, всі двадцять два претенденти на руку місіс Семпсон стовпилися довкола з кухликами води, готові до порятунку бідолашної. Тут примчав і хлопчак із насінням льону.

Я звільнив голову місіс Семпсон. Вона розкрила повіки й каже:

— Це ви, містере Пратте?

— Тихо, — кажу я. — Не говоріть, поки не приймете ліки.

Я обхоплюю її шию рукою й тихенько підіймаю їй голову, а другою рукою розриваю пакета з насінням льону; потім якиайобережніше схиляюся над нею й пускаю кілька насінин у зовнішній куточок її ока.

Цієї миті галопом прилітає сільський лікар, фиркає вусібіч, хапає місіс Семпсон за пульс і цікавиться, що, власне, означають мої ідіотські витребеньки.

— Та куди ж мені до вас, клізмо ходяча, — я не змовчую, — та хоч я й не займаюся постійною лікарською практикою, проте все ж можу апелювати[77] до деяких авторитетів.

Принесли мій піджак, і я дістав свого довідника.

— Гляньте на сторінку сто сімнадцять, — кажу. — Задушення внаслідок вдихання диму або газу. Насіння льону в зовнішній куточок ока, не помиляюся? Я не зможу впевнено сказати, як діє воно: чи як поглинач диму чи як подразник складного гастро-гіпопотамічного нерва, але Херкімер його рекомендує, а він був запрошений до пацієнтки першим. Якщо бажаєте влаштувати консиліум[78], то я не буду суперечити.

Старенький лікар бере книгу й розглядає її крізь окуляри в світлі пожежного ліхтаря.

— Послухайте, містере Пратте, — говорить він, — ви, очевидно, подивилися не на той рядок, коли ставили свій діагноз[79]. Рецепт від задухи повідомляє: «Винесіть хворого якомога швидше на свіже повітря й покладіть на спину, піднявши голову», лляне насіння — це засіб від «пилу й попелу, що потрапили в очі», рядком вище. Але врешті-решт…

— Послухайте, — втручається місіс Семпсон, — мені здається, я можу висловити й свою думку на цьому консиліумі. Так знайте ж: це лляне насіння дало мені більше користі, аніж усі ліки за все моє життя.

А потім вона підіймає голову, знову хилить її мені на плече й каже: «Покладіть мені трішки і в друге око, Санді, дорогенький».

Отож, якщо вам трапиться завтра чи колись іншим разом зупинитися в Роузі, то ви побачите чудовий новесенький яскраво-жовтий дім, прикрасою якого є місіс Пратт, колишня місіс Семпсон. А якщо у вас буде нагода переступити поріг цього будинку, то ви побачите на мармуровому столі посеред вітальні «Херкімерів довідник необхідних знань», по-новому переплетений у червоний сап'ян і завжди готовий дати пораду з будь-якого питання, яке стосується людського щастя й мудрості.

Купідон[80] порціями

— Жіночі нахили, — сказав Джефф Пітерс після того, як із цього приводу вже було висловлено декілька думок, — спрямовані зазвичай у бік суперечностей. Жінка завжди хоче того, чого у вас немає. Як менше чогось є, то більше вона цього жадає. Їй подобається зберігати сувеніри про події, яких у її житті зовсім не було. Однобічний погляд на речі несумісний із жіночою сутністю.

— У мене є погана риса, породжена природою й розвинута в довгих подорожах, — продовжував Джефф, задумливо поглядаючи на вогонь у плитці між своїми високо задертими ногами. — Я глибше дивлюся на деякі речі, ніж більшість людей. Я надихався випарів бензину, промовляючи перед вуличним натовпом майже в усіх містах Сполучених Штатів. Я зачаровував людей музикою, красномовством, спритністю рук і хитрими комбінаціями, водночас продаючи їм ювелірні вироби, ліки, мило, засоби для росту волосся й усяку іншу гидоту. І під час своїх подорожей я для розваги, а почасти й для спокутування гріхів, вивчав жінок. Щоб розкусити одну жінку, людині потрібне ціле життя; але чоловік може здобути певні знання про жіночу стать узагалі, якщо присвятить цьому, скажімо, років із десять постійної і кропіткої праці. Дуже багато цінного про все це я почерпнув, коли розповсюджував на Заході бразильські діаманти й патентовані тріски для розпалювання. Гатрі виросло у центрі цього штату, як шмат тіста на дріжджах. Це було типове містечко, народжене бумом[81]: щоб умитися, ставай у чергу; якщо засидишся в ресторані за обідом більше ніж на десять хвилин, до твого рахунку додадуть ще й за постій; якщо ночував на підлозі в готелі, зранку тобі виставлять рахунок за повний пансіон.

За своїми переконаннями й за природою я схильний завжди вишукувати найкращі місця для харчування. Я розгледівся і знайшов місцину, яка мене цілком влаштовувала. Це був ресторан-намет, щойно відкритий сім'єю, яка з'явилася в місті слідом за бумом. Вони нашвидкуруч побудували будиночок, у якому жили й готували, і приткнули до нього намет, де, власне, й розташовувався ресторан. Намет цей був прикрашений плакатами, розрахованими на те, щоб вирвати змореного пілігрима з гріховних обіймів пансіонів і готелів для приїжджих. «Спробуйте наше домашнє печиво», «Гарячі пиріжки з кленовим сиропом, якими ви смакували в дитинстві», «Наші смажені курчата за життя не кукурікали» — такою були ці вивіски, метою яких було сприяти травленню гостей. Я сказав собі, що треба буде бродячому синкові своєї матусі пожувати щось увечері в цьому закладі. Так воно й сталося. Тут-таки я й познайомився з Меймі Дюган.

Старий Дюган — шість фунтів індіанського ледаря — вбивав час, вилежуючись у качалці й згадуючи неврожай вісімдесят шостого року. Мамаша Дюган готувала, а Меймі подавала.

Тільки-но я побачив Меймі, я зрозумів, що під час загального перепису населення було допущено помилку. У Сполучених Штатах була, звичайно, лише одна дівчина! Детально описати її надзвичайно важко. На зріст вона була приблизно з ангела, і очі в неї були такі, і такі звички. Якщо ви хочете дізнатися, яка це була дівчина, то ви їх можете знайти цілу низку, — ця низка тягнеться від Бруклінського мосту на захід аж до самої будівлі суду в Каунсіл-Блафс, штат Індіана. Вони заробляють собі на прожиття, працюючи в магазинах, ресторанах, на фабриках і в конторах. Ці дівчата за походженням прямі родичі Єви, вони ж і завоювали права жінок, а якщо вам заманеться ці права оскаржувати, то маєте добру нагоду дістати неабиякого ляпаса. Вони добрі товаришки, чесні й вільні, вони ніжні та зухвалі й дивляться життю просто в очі. Вони зустрічалися з чоловіком віч-на-віч і дійшли висновку, що це істота досить-таки жалюгідна. Вони переконалися, що описи чоловіка в романах, де той змальований казковим принцом, не знаходять підтвердження в дійсності.

Ось такою дівчиною й була Меймі. Уся вона сяяла життям, веселощами й жвавістю; з гостями по слово далеко не ходила; померти зо сміху можна було, коли вона їм відповідала. Я не люблю проводити розкопки в надрах особистих симпатій. Я дотримуюсь теорії, що суперечності захворювання, яке відоме під назвою «кохання», — річ така ж приватна й особиста, як зубна щітка. Тому ви мені вибачте, якщо я не подам повного прейскуранта тих почуттів, які я відчував до Меймі.

Незабаром я вже мав звичку регулярно з'являтися в наметі в нерегулярний час, коли там бувало якнайменше народу. Меймі підходила до мене, посміхаючись, у чорній сукенці й білому фартушку й говорила: «Привіт, Джеффе, чому не прийшли у відведений час? Свідомо запізнюєтеся, щоб усіх турбувати? Смажені-курчата-біфштекс-поросячі-відбивні-яєчня-з-шинкою» — і тому подібне. Вона називала мене Джеффом, але це зовсім нічого не означало. Їй же треба було якось відрізняти нас один від одного. А так було найшвидше й найзручніше. Я зазвичай з'їдав два обіди й намагався їх розтягнути, як на бенкеті у вищому світі, де змінюють тарілки й дружин, мимохідь перекидаючись жартами між присьорбуваннями. Меймі все це терпіла. Не могла ж вона влаштовувати скандали і втрачати незайвий долар лише тому, що я прийшов не за розкладом.

За якийсь час ще один хлопець на ім'я Ед Коллієр приохотився споживати їжу в незапланований час, і завдяки нам між сніданком і обідом, між обідом і вечерею були перекинуті постійні містки. Намет перетворився на цирк із трьома аренами, і Меймі вже зовсім не мала часу, щоб відпочити за кулісами. Цей Коллієр був ніби нашпигований різними вигадками й хитрощами. Він працював чи то бурильником колодязів, чи займався страхуванням, чи заявками, чи ще бозна-чим — вже й не пам'ятаю точно. Він був досить густо намазаний добрими манерами й під час розмови вмів прихилити до себе. Ми з Коллієром створили в наметі атмосферу упадання і змагання. Меймі трималася на висоті неупередженості й розподіляла між нами свої люб'язності, немов здавала карти в клубі: одну мені, одну Коллієру й одну в банк. І жодної карти в рукав.

Ми з Коллієром, звичайно, познайомилися, а інколи навіть проводили разом час за межами намету. Без своїх військових хитрощів він створював враження славного хлопака, а його ворожість була якоюсь кумедною.

— Я помітив, що вам подобається засиджуватися в бенкетних залах після того, як усі гості розійшлися, — якось сказав я йому, аби подивитися, що він відповість на це.

— Так, — сказав Коллієр задумливо. — Шум і штовханина дратують мої чутливі нерви.

— І мої теж, — сказав я. — Славна дівчина, га?

— Ось воно куди, — сказав Коллієр і засміявся. — Якщо ви вже заговорили про це, то я можу заявити, що вона не створює поганого враження на мій зоровий нерв.

— А мої очі вона просто-таки радує, — сказав я. — І доводжу до вашого відома, що я за нею упадаю.

— Я буду також чесним, — сказав, Коллієр. — І якщо в аптеках тут вистачить пепсину[82], я вам влаштую такі перегони, що ви дійдете фінішу з розладом шлунку.

Так розпочалися наші перегони. Ресторан постійно поповнює запаси. Меймі опікується нами, весела, люб'язна, і ми йдемо пліч-о-пліч, а Купідон і кухар працюють у ресторації Дюгана понаднормово.

Якось у вересні я умовив Меймі вийти зі мною на прогулянку після вечері, як тільки вона закінчить прибирання. Ми пройшлися трішки й сіли на колоди на околиці міста. Така нагода могла ще довго не траплятися, і я сказав усе. Сказав, що бразильські діаманти і патентовані тріски для розпалювання дають мені прибутки, якими цілком забезпечити добробут обох нас, що ні ті, ні другі не можуть витримати конкуренції з блиском в очах однієї персони і що прізвище Дюган слід змінити на Пітерс, — а якщо ні, то прошу пояснити чому.

Меймі спочатку нічого не відповіла. Потім вона зненацька якось уся здригнулася, і тут я почув дещо повчальне.

— Джеффе, — сказала вона, — мені дуже шкода, що ви заговорили. Ви мені подобаєтеся, але немає на світі чоловіка, за якого б я вийшла заміж, і ніколи не буде. Ви знаєте, чим є чоловік у моїх очах? Це могила. Це гріб для поховання в ньому біфштексів, поросячих відбивних котлет, печінки й яєчні з шинкою. Ось чим він є, і більше нічогісінько. Два роки я бачу перед собою чоловіків, які їдять, їдять і їдять, аж вони перетворилися для мене на жуйних двоногих. Чоловік — це щось таке, що сидить за столом із ножем і виделкою в руках. Такими вони засіли у мене в свідомості. Я намагалася перебороти в собі це відчуття, але не могла. Я чула, як дівчата вихваляють своїх женихів, але для мене це незрозуміле. Чоловік, м'ясорубка і шафа для провізії викликають у мене однакові почуття. Я пішла якось на виставу, подивитися на актора, за яким упадали всі дівчата. Я сиділа й думала, який він любить біфштекс — із кров'ю, середній чи добре просмажений, і яйця — рідкі чи круто зварені? І більше нічого. Ні, Джеффе. Я ніколи не вийду заміж. Дивитися, як він приходить на сніданок і їсть, повертається на обід і їсть, з'являється, нарешті, на вечерю і їсть, їсть, їсть…

— Але ж, Меймі, — сказав я, — це минеться. Ви занадто багато часу мали з цим справу. Звичайно, ви колись одружитеся. Чоловіки не завжди їдять.

— Якщо зважати на мої спостереження — завжди. Ні, я вам скажу, що я хочу зробити. — Меймі раптом загорілася, і її очі заблищали.

— У Террі-Хот живе одна дівчина, звати її Сьюзі Фостер, вона моя подруга. Вона прислуговує там у буфеті на вокзалі. Я працювала там два роки в ресторані. Сьюзі чоловіки ще більше остогиділи, бо чоловіки, які їдять на вокзалі, їдять і давляться через поспіх. Вони намагаються залицятися й жувати одночасно. Фу! У нас із Сьюзі все вже вирішено остаточно. Ми збираємо гроші, і коли назбираємо достатню суму, придбаємо невеличкий будиночок і п'ять акрів землі. Ми вже нагледіли місцину. Будемо жити разом і вирощувати фіалки. І не раджу чоловікові підходити зі своїм апетитом ближче ніж на милю до нашого ранчо.

— Ну, та невже ж дівчата ніколи… — почав було я, але Меймі мене рішуче зупинила:

— Ні, ніколи. Вони погризуть інколи щось, та й годі.

— Я думав, цукер…

— Заради Бога, змініть тему, — сказала Меймі.

Як я вже говорив, цей досвід довів мені, що жіноча натура постійно прагне якихось міражів та ілюзій. Візьмімо Англію — її створив біфштекс; Німеччину породили сосиски, Америка зобов'язана своєю могутністю пиріжкам і смаженим курчатам. Але молоді дівчата не вірять у це. Вони вважають, що все було зроблено Шекспіром[83], Рубінштейном[84] і легкою кавалерією Теодора Рузвельта[85].

Такі справи будь-кого могли засмутити. Про розрив із Меймі не могло бути й мови. А проте від думки, що доведеться відмовитися від звички їсти, мені ставало тоскно. Я набув цю звичку дуже давно. Двадцять сім років я сліпо мчав назустріч катастрофі й піддавався на вкрадливі поклики жахливого чудовиська — їжі. Змінюватися мені було вже запізно. Я був безнадійним жуйним двоногим створінням. Можна було битися об заклад на салат із омарів проти пончика, що моє життя буде понівечене цим.

Я продовжував харчуватися в наметі Дюгана, сподіваючись, що Меймі змилостивиться. Я вірив у справжнє кохання і думав, що якщо воно так часто боролося з відсутністю пристойної їжі, то, дивись, зможе побороти і її наявність. Я все віддавався моїй фатальній пристрасті, але щоразу, коли в присутності Меймі запихав собі до рота картоплину, я відчував, що, можливо, ховаю мої найсолодші надії.

Коллієр, очевидно, теж відкрився Меймі й отримав таку ж саму відповідь. Свідченням цьому було те, що одної чудової днини він замовляє собі чашку кави і сухарик, сидить і гризе кінчик сухаря, як панна в вітальні, яка перед цим нафарширувалася на кухні пирогами із капустою. Я клюнув на цю вудочку й теж замовив каву і сухарик. Наступного дня ми зробили так само. Із кухні виходить старий Дюган і несе наше розкішне замовлення.

— Зник апетит? — спитав він по-батьківському, але не без сарказму. — Я вирішив підмінити Меймі, хай відпочине. Замовлення не важке, його і з моїм ревматизмом можна принести.

Так ми з Коллієром повернулися до нашої важкої їжі. Я помітив, що в цей час у мене з'явився надзвичайно небувалий, руйнівний апетит. Я так їв, що Меймі мала б пройматися ненавистю й відразою до мене, тільки-но я переступав через поріг. Потім я вже довідався, що став жертвою першого низького й безбожного, підступного вчинку, який влаштував для мене Ед Коллієр. Ми з ним щодня разом випивали в місті, намагаючись утопити наш голод. Цей негідник підкупив із десяток барменів, і вони підливали мені в кожну склянку віскі добрячу дозу яблучної апетитної гіркої настоянки. Але останню каверзу, яку він мені втнув, було ще важче забути.

Одної чудової днини Коллієр не з'явився в наметі. Один спільний знайомий повідомив, що вранці він поїхав із міста. Таким чином, моїм єдиним суперником стала обідня картка. За декілька днів до свого зникнення Коллієр подарував мені два галони[86] чудового віскі, яке буцімто йому надіслав двоюрідний брат із Кентуккі[87]. Зараз я маю всі підстави вважати, що це віскі складалося виключно з анакондівської яблучної апетитної гіркої. Я продовжував поглинати тонни їжі. В очах Меймі я був усе тим самим двоногим, але ще більш жуйним, аніж будь-коли до цього.

Десь за тиждень після того, як Коллієр зник, до міста прибилася якась виставка й розташувалася в наметі поблизу залізниці. Я зайшов якось увечері до Меймі, і матінка Дюган повідомила, що Меймі зі своїм молодшим братом Томасом пішла на виставку. Це повторилося тричі за один тиждень. У суботу ввечері я спіймав її, коли вона поверталася звідти, і вблагав посидіти хвилиночку на ґанку. Я собі відзначив, що вона змінилася. Очі її стали якимись ніжнішими й виблискували. Замість Меймі Дюган, приреченої на втечу від чоловічої ненажерливості та на вирощування фіалок, переді мною сиділа Меймі, яка більше відповідала іншому плану і яка надзвичайно підходила для того, щоб грітися в променях бразильських діамантів і патентованих трісок для розпалювання.

— Ви, очевидно, дуже захоплені цією донині не перевершеною виставкою живих чудес і речей, гідних подиву? — запитав я.

— Це все ж розвага, — говорить Меймі.

— Незабаром ви шукатимете розваги від цих розваг, якщо Ви будете ходити туди щодня.

— Не дратуйтеся, Джеффе! — сказала вона. — Це відволікає мої думки від кухні.

— Ці чудеса не їдять?

— Не всі. Деякі з них воскові.

— Дивіться не прилипніть, — пожартував я без будь-якої задньої думки, просто так.

Меймі зашарілася. Я не знав, як це розуміти. У мені зажевріла надія, що, можливо, я своєю постійністю пом'якшив жахливий злочин чоловіка, який полягає в публічному введенні до свого організму їжі. Меймі сказала щось про зірки в поважних і високих виразах, а я нагородив чогось про єдність сердець і про домашні вогнища, зігріті справжньою любов'ю і патентованими трісками. Меймі слухала мене без гримас, і я сказав собі: «Джеффе, хлопче, ти послабив закляття, яке висить над їдцями! Ти наступив підбором на голову змії, яка ховається в соусниці!»

У понеділок надвечір я знову заходжу до Меймі. А вона з Томасом знову пішла на неперевершену виставку чудес.

«Щоб її дідько забрав, оцю виставку! — сказав я собі. — Хай вона буде проклята від сьогодні й повік! Амінь! Завтра піду туди сам і дізнаюсь, у чому ж криється її мерзенна привабливість. Невже людина, яка створена, щоб успадкувати землю, може позбутися своєї милої спочатку через ніж та виделку, а потім через виставку, куди й вхід коштує лише десять центів?»

Наступного вечора, перш ніж піти на виставку, я заходжу до намету й дізнаюся, що Меймі немає вдома. Цього разу вона не з Томасом, тому що Томас чекає на мене, лежачи на траві перед наметом, і робить мені пропозицію:

— А що ви дасте мені, Джеффе, — говорить він, — якщо я вам щось скажу?

— Те, чого це буде коштувати, синку.

— Меймі запала на диво, — говорить Томас. — На диво із виставки. Мені він не подобається. А їй подобається. Я підслухав, як вони розмовляли. Я подумав — можливо, вам буде цікаво. Слухайте, Джеффе, два долари — це для вас не дорого? Там, у місті, продається одна рушниця, і я хотів….

Я понишпорив у кишенях і висипав Томасові в капелюха потік срібла. Новина, сказана мені Томасом, подіяла на мене так, ніби в мене забили палю, й на деякий час мої думки почали гальмувати. Дурнувато посміхаючись, у той час як усередині мене розривало на шматки, я сказав ідіотсько-жартівливим тоном:

— Дякую, Томасе… дякую… так… диво, кажеш, Томасе? Так, у чому ж його особливість, цього виродка, га, Томасе?

— Ось вона, — говорить Томас, витягає з кишені жовтий папір з програмою й тиче мені під носа. — Він чемпіон світу — пісник. Тому, мабуть, Меймі і врубалась у нього. Він нічого не їсть. Він буде голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий… Ось він.

Я поглянув на рядок, на якому лежав палець Томаса: «Професор Едуарде Коллієрі».

— Отакої! — сказав я у захваті. — Це не кепсько вигадано, Еде Коллієрі! Віддаю належне вам за винахідливість. Але дівчини я вам не віддам, поки вона не місіс Диво!

Я помчав на виставку. Коли я підходив до неї, якийсь чоловік виліз, як змія, з-під намету, став на ноги й попер прямісінько на мене, як оскаженілий звір. Я схопив його за петельки й оглянув у світлі зірок. Це був професор Едуарде Коллієрі, в людському вбранні, з люттю в одному оці й нетерплячкою в другому.

— Привіт, Знаменитосте! — кажу я. — Почекай хвилинку, дай-но тобою намилуватися. То що, добре бути дивом нашого століття, чи бімбомом із острова Борнео, чи як там тебе величають у програмі?

— Джеффе Пітерсе, — мовив Коллієр слабеньким голоском. — Відпусти мене, а то штурхону. Я страшенно поспішаю. Руки геть!

— Легше, легше, Еде, — відповідаю я, міцно тримаючи його за петельки. — Дозволь давньому другові надивитися на тебе досхочу. Ти затіяв колосальне шахрайство, сину мій, але про мордобій кинь торочити: на це ти аж ніяк не спроможний. Максимум того, що ти маєш, — так це багато нахабства й геніально порожній шлунок.

Я не помилявся: він був слабким, як вегетаріанська кішка.

— Джеффе, — відбивався він, — я нічого не маю проти того, щоб сперечатися з тобою на цю тему необмежену кількість раундів, якби в мене було півгодини на тренування й чималий шмат біфштекса для тренування. Забрав би дідько того, хто вигадав мистецтво голодування! Хай би його навіки прикували на тому світі за два кроки від бездонного колодязя, наповненого гарячими котлетами. Я кидаю боротьбу, Джеффе. Я дезертирую до ворога. Ти знайдеш міс Дюган у наметі: вона там споглядає живу мумію й учене порося. Вона чудова дівчина, Джеффе. Я б переміг у нашій грі, якби міг витримати без'їстівний стан ще деякий час. Погодься, мій хід із голодуванням був задуманий зі всіма шансами на успіх. Я так і розраховував. Але послухай, Джеффе, кажуть — кохання гори рушить. Повір мені, це брехня… Не кохання, а дзвоник, який кличе на обід, змушує двиготіти гори. Я кохаю Меймі Дюган. Я прожив шість днів без їжі, щоб догодити їй. За цей час я лише одного разу умудрився проковтнути шматок їстівного; це коли я штовхонув татуйованого чоловіка його ж палицею і вирвав у нього сандвіч, який він почав був їсти. Директор оштрафував мене на всю мою платню. Але я пішов сюди не заради грошей, а заради цієї дівчини. Я б відав за неї життя, але за рагу з телятини я віддам мою безсмертну душу. Голод — жахлива річ, Джеффе. І кохання, і справи, і сім'я, і релігія, і мистецтво, і патріотизм — порожні слова, якщо людина голодна.

Так говорив мені Ед Коллієр патетичним тоном. Діагноз поставити було досить легко: вимоги серця й потреби шлунка стали до двобою, і перемогло друге. Ед Коллієр, кажучи щиро, мені завжди подобався. Я покопирсався в думках, щоб сказати хоч якесь жалісливе слово, але не знайшов його.

— А зараз змилостився, — сказав Ед, — відпусти мене. Доля добре пройшлася по мені, але я пройдуся по рестораціях ще краще: очищу всі, які є в місті. Я зариюся по пояс у філе й буду купатися в яєчні з шинкою. Це жахливо, Джеффе Пітерсе, коли чоловік доходить до такого: відмовляється від дівчини заради їжі. Це гірше, ніж з тим — як його? — Ісавом[88], який проміняв своє синівське право на юшку. Але голод — жорстока річ. Вибач мені, Джеффе, але я відчуваю, що десь неподалік смажиться шинка, і мої ноги молять мене поспішити в тому напрямку.

— Смачного, Еде Коллієре, — промовив я, — й не ображайся на мене. Я сам створений неабияким їдцем і співчуваю твоєму лиху.

Цієї миті до нас раптом долинув на крилах вітру міцний запах смаженої свинини. Чемпіон-пісник, вдихнувшу ці пахощі, галопом поскакав у темінь.

Жаль, що цього не бачили культурні пани, які вічно рекламують пом'якшувальний вплив кохання й романтики! Ось вам Ед Коллієр, тонка натура, повна всіляких хитрощів і вигадок. Але він кинув дівчину, володарку свого серця, й перекочував на суміжну територію шлунка в гонитві за мерзенною їжею. Це був ляпас поетам, знущання з найприбутковіших сюжетів белетристики[89].

Зрозуміло, мені ж було надзвичайно цікаво дізнатися, наскільки Меймі засліплена Коллієром і його хитрощами. Я зайшов до намету, в якому розташувалася неперевершена виставка, і знайшов її там. Вона ніби здивувалася, але не виказала збентеження.

— Який гарний вечір сьогодні, — сказав я. — Така приємна прохолода, і зірки всі поставали в першокласному порядку, де їм і треба бути. Чи не хотіли б ви покинути ці побічні продукти тваринного царства й пройтися зі звичайною людиною, чиє ім'я ще ніколи не фігурувало на програмці?

Меймі боязко зиркнула вбік, і я зрозумів, що це означало.

— О, — сказав я. — Мені неприємно говорити вам це, але експонат, який годувався лише повітрям, утік. Він щойно виповз із намету через задні двері. Зараз він уже став одним цілим із половиною всього їстівного в місті.

— Ви маєте на увазі Еда Коллієра? — запитала Меймі.

— Саме так, — відповів я. — І найсумніше те, що він знову став на стежину злочину. Я зустрів його за наметом, і він розповів мені про свій першочерговий намір знищити світові запаси їжі. Це неймовірно сумне явище, коли твій кумир сходить із п'єдесталу, щоб перетворитися на сарану.

Меймі глянула мені просто в очі й не відводила своїх очей, поки не викрила всіх моїх думок.

— Джеффе, — сказала вона, — це не схоже на вас — говорити такі речі. Я забороняю вам виставляти Еда Коллієра на посміховище. Чоловік може робити смішні вчинки, але від того він не стає смішним в очах дівчини, заради якої він їх робить. Такі люди, як Ед, трапляються рідко. Він припинив уживати їжу винятково на догоду мені. Я була б жорстокою й невдячною дівчиною, якби після цього погано до нього ставилася. Ось ви, хіба ви здатні на таку жертву?

— Я знаю, — сказав я, зрозумівши, до чого йдеться, — я приречений. Я нічого не можу зробити. Тавро їдця викарбуване у мене на чолі. Я потрапив із вогню та в ще більший. Очевидно, я чемпіон світу — їдець.

Я говорив покірно, і Меймі трішки подобрішала.

— У мене з Едом Коллієром дуже добрі стосунки, — сказала вона, — так само, як і з вами. Я дала йому таку ж саму відповідь, як і вам: шлюб — це не для мене. Мені подобалося проводити час із Едом і говорити з ним. Мені було так приємно думати, що ось є така людина, яка ніколи не використовує ножа та виделки й кинула їх заради мене.

— А ви не були закохані в нього? — запитав я зовсім недоречно. — У вас не було домовленості, що ви станете місіс Знаменитість?

Це трапляється з багатьма. Всі ми інколи вискакуємо за межу розсудливої розмови. Меймі надягла на себе холодну посмішку, в якій було стільки ж тепла, скільки й криги, і сказала занадто люб'язним тоном:

— Ви не маєте жодного права ставити мені такі питання, містере Пітерсе. Спочатку витримайте сорокадев'ятиденне голодування, щоб здобути це право, а потім, можливо, я відповім.

Таким чином, навіть коли Коллієр зник із мого шляху через власний апетит, мої особисті перспективи щодо Меймі не стали кращими. Незабаром і справи в Гатрі зійшли нанівець.

Я затримався там занадто довго. Бразильські діаманти, які я продав, почали поступово зношуватися, а тріски вперто не бажали горіти за сирої погоди. У моїй роботі завжди настає мить, коли зірка успіху промовляє до мене: «Переїжджай до сусіднього міста». Я подорожував тоді у фургоні, щоб не минати маленьких містечок, і ось кілька днів потому я запріг коней і рушив, перед цим заїхавши до Меймі попрощатися. Я ще не кинув гру. Я збирався поїхати до Оклахома-Сіті[90] й попрацювати там з тиждень чи два. А потім повернутися й поновити свої атаки на Меймі.

І уявіть собі: приходжу я до Дюганів, а там Меймі, напрочуд чарівна, у синій дорожній сукні, і біля дверей стоїть її скринька. Виявляється, її подруга Лотті Белл, яка служить друкаркою в Террі-Хот, наступного четверга одружується, і Меймі від'їздить на тиждень, щоб узяти участь у цій церемонії. Меймі чекає на товарний фургон, який має довезти її до Оклахоми. Я поливаю брудом і зневагою товарний фургон і пропоную свої послуги з перевезення товару. Матінка Дюган не бачить підстав для відмови (адже за проїзд у товарному фургоні треба платити) — і за півгодини ми виїжджаємо разом із Меймі в легкому ресорному екіпажі під білим полотняним накриттям і рушаємо на південь.

Ранок видався напрочуд гарний. Віяв легесенький вітерець, пахло квітами й зелом, кролики, розважаючись, стрибали через дорогу, позадиравши хвостики. Моя пара кентуккійських гнідих так мчала до горизонту, що він аж мерехтівші час від часу хотілося ухилитися від нього, як від мотузки, натягнутої для сушіння білизни. Меймі була в доброму гуморі й торохтіла, як дитина, про старий їхній дім, і про свої шкільні витівки, і про те, що їй подобається, і про тих бридких дівиць Джонсон, що жили навпроти, на старій батьківщині, в Індіані. Жодним словом вона не згадала Еда Коллієра, також не заходила мова про їстівне й усякі інші неприємні речі.

Десь опівдні Меймі з'ясовує, що кошик зі сніданком, який вона хотіла захопити з собою, залишився вдома. Я й сам був не проти того, щоб під'їсти, але Меймі не виказала ніякого незадоволення щодо того, що їй нічого їсти, і я промовчав. Це було болюче місце, і я уникав під час розмови зачіпати будь-яку тему, яка б стосувалася їжі в усіх її можливих виявах.

Хочу трохи прояснити ті обставини, внаслідок яких я збився зі шляху. Дорогу було погано видно, оскільки вона таки добряче заросла травою, і поряд зі мною сиділа Меймі, яка конфіскувала всю мою увагу й увесь мій інтелект. Чи влаштовують вас ці вибачення, чи ні, дивіться самі. Факт залишається фактом: з дороги я збився, й у сутінках, коли ми вже мали прибути до Оклахоми, ми плуталися на межі чогось із чимось, у висохлому руслі якоїсь ще не знайденої річки, а дощ падав важкою стіною. Збоку, серед болота, ми побачили будиночок із колод на твердому пагорбі. Навкруги росла трава, невисокі кущі і ріденькі дерева. Це була похмура хатинка, від якої на серці з'явився смуток і співчуття невідомо до кого. За моїми підрахунками, нам слід було заховатися в ній на ніч. Я пояснив це Меймі, і вона дозволила мені діяти на свій розсуд. Вона не нервувалася і не вдавала із себе жертви, як зробили б на її місці більшість жінок, а просто сказала: «То й добре». Вона розуміла, що трапилося це ненавмисно.

Хатинка пустувала. Було в ній дві кімнатки. На подвір'ї стояв невеликий сарай, у якому колись тримали худобу. На горищі над ним залишилося чимало торішнього сіна. Я завів коней до сараю й кинув їм невеликий оберемок сіна. Вони глянули на мене сумними очима, очікуючи, очевидно, на вибачення. Все інше сіно я згріб і переніс до будинку, щоб там облаштуватися. Я заніс також до будинку бразильські діаманти й тріски для розпалювання, оскільки ні ті, ні другі не застраховані від руйнівного впливу води.

Ми з Меймі вмостилися на фургонних подушках на підлозі, і я запалив у каміні купу трісок, бо ніч була досить холодною. Наскільки я можу судити, вся ця історія дівчину забавляла. Це було для неї чимось новим, нова позиція, з якої вона могла дивитися на життя. Вона сміялася й гомоніла, а тріски горіли значно тьмяніше, ніж її очі. Я почував себе Адамом[91] до гріхопадіння. Ми були ніби в прекрасному Едемському саду. Десь неподалік у темряві шуміла під дощем річка, і ангел з вогняним мечем ще не вивісив дощечку «По траві ходити заборонено». Я дістав бразильські діаманти і змусив Меймі надягти їх — обручки, брошки, намиста, сережки, браслети, пояски й медальйони. Вона іскрилася й виблискувала, немов принцеса-мільйонерка, поки на ЇЇ щоках не виступили червоні плями, й вона почала ледь не плачучи вимагати дзеркала.

Коли настала ніч, я влаштував для Меймі на підлозі чудове ліжко — сіно, мій плащ і ковдри з фургона — й умовив її лягти. Сам я сидів у іншій кімнаті, покурював сигару, слухав шум дощу й роздумував над тим, скільки тривог випадає на долю людини приблизно за сімдесят років життя.

Я, мабуть, над ранок задрімав ненадовго, тому що очі мої були заплющені, а коли я їх розплющив, було світло й переді мною стояла Меймі, зачесана, чистенька, в доброму гуморі, й очі її сяяли радістю життя.

— Привіт, Джеффе, — вигукнула вона. — Та й зголодніла ж я! Я з'їла б, здається…

Я подивився на неї прискіпливо. Усмішка зникла з її обличчя, і вона зиркнула на мене поглядом, повним холодної підозри. Тоді я засміявся й ліг на підлогу, щоб було зручніше. Мені було надзвичайно весело. За натурою й за спадковістю я страшенний реготун, але тут я дійшов межі. Коли я насміявся досхочу, Меймі сиділа, відвернувшись від мене, уся сповнена гніву.

— Не ображайтеся, Меймі, — сказав я. — Я аж ніяк не міг утриматися. Ви так смішно зачесалися. Якби ви тільки могли бачити…

— Не розказуйте мені нісенітниць, сер, — мовила Меймі холодно й стримано. З моїм волоссям усе гаразд. Я знаю, з чого ви сміялися. Гляньте, Джеффе, — додала вона, дивлячись у щілину між колодами на вулицю.

Я відчинив маленьке дерев'яне віконце й визирнув. Усе русло річки було затоплене, і пагорб, на якому стояв будиночок, перетворився на острів, оточений шаленим потоком жовтої води ярдів на сто вшир. А дощ не припинявся. Нам залишалося лише сидіти тут і чекати, коли голуб принесе нам оливкову галузку[92]. Мушу визнати, що розмови й веселощі цього дня були якимись в'ялими. Я усвідомлював, що Меймі знову засвоїла занадто однобічний погляд на стан речей, але я не мав сили щось змінити. Сам я був сповнений бажання поїсти. Мене відвідували котлетні галюцинації й видіння шинки, і я весь час говорив собі: «Ну ж бо, Джеффе, що зараз попоїси? Що ти замовиш, хлопче, коли прийде офіціант?» Я вибрав у меню найулюбленіші страви й уявляв собі, як їх ставлять переді мною на стіл. Імовірно, таке трапляється з усіма занадто голодними людьми. Вони не можуть зосередитися ні на чому, окрім їжі. Отже, найголовніше — це зовсім не безсмертя душі й не міжнародний мир, а маленький столик зі старими тарілками, підробленим вустерським соусом і серветкою, що прикриває плями від кави на скатертині.

Я сидів так, пережовуючи, на жаль, лише свої думки й завзято сперечаючись сам із собою, який я буду їсти біфштекс — із шампіньйонами чи по-креольськи. Меймі сиділа навпроти, задумлива, схиливши голову на руку. «Картоплю хай підсмажать по-селянськи, — говорив я сам собі, — а рулет хай смажиться на сковорідці. Туди ж убийте кілька яєць». Я ретельно обнишпорив свої кишені, чи не знайдеться там випадково земляного горіха чи декількох зерен кукурудзи.

Настав другий вечір, а річка все піднімалася, і дощ усе лив. Я подивився на Меймі й прочитав на її обличчі ту зажуру, яка з'являється на фізіономії дівчини, коли вона проходить повз будку з морозивом. Я знав, що бідненька зголодніла, можливо, вперше в житті. Вона мала той стурбований погляд, який з'являється в жінки, коли та спізнюється на обід або відчуває, що в неї ззаду розстібнута спідниця.

Було десь близько одинадцятої. Ми сиділи в нашій каюті на судні, яке потрапило в шторм, мовчазні й смутні. Я відтягував свій мозок від їстівних тем, але він знову прилипав до того ж місця, перш ніж я встигав закріпити його в іншій позиції. Я думав про всі смачні речі, про які мені тільки доводилося коли-небудь чути. Я поринув у свої дитячі роки й із пристрастю й повагою згадував гарячий бісквіт, змочений у патоці, і шинку під соусом. Потім я рушив уздовж років, зупиняючись на свіжих і квашених яблуках, млинцях і кленовому сиропі, на маїсовій каші, на смажених по-вірджинськи курчатах, на вареній кукурудзі, свинячих котлетах і на пиріжках з бататами, і закінчив брунсвікським рагу, яке є вищою точкою всіх смачностей, бо має в собі всі смачні речі.

Кажуть, перед очима того, хто тоне, пролітає все його життя. Можливо. Але коли людина голодує, перед нею постають примари всіх з'їдених нею за життя страв. І вона вигадує нові страви, які б зробили кар'єру кухареві. Якби хто-небудь поставив за мету зібрати передсмертні слова людей, померлих від голоду, він, очевидно, знайшов би в них мало почуттів, зате достатньо матеріалів для кулінарної книги, яка б розійшлася мільйонними тиражами.

Здається, ці кулінарні розмірковування зовсім приспали мій мозок. Мимоволі я зненацька звернувся вголос до уявного офіціанта:

— Наріжте товстіше й просмажте ледь-ледь, а потім залийте яйцями — шість штук, і з грінками.

Меймі швидко повернула голову. Очі її виблискували, і вона усміхалася.

— Мені звичайно підсмажений, — заторохтіла вона, — з картоплею, і три яйця. Ой, Джеффе, оце було б чудово, правда? А ще б я замовила курча з рисом, крем із морозивом і…

— Спокійно! — зупинив я її. — А де мій пиріг із курячою печінкою, і нирки соте на крутонах, і смажений молодий баранчик, і…

— О, — перебила мене Меймі, аж тремтячи, — з м'ятним соусом… І салат з індиком, і оливки, і тарталетки із суницею, і…

— Ну, ну, давайте далі, — кажу я. — Не забудьте печеного гарбуза, й здобні маїсові пампушки, і яблучні пончики під соусом, і круглий пиріг із ожиною…

О! Хвилин десять ми підтримували цей ресторанний діалог. Ми їздили туди й назад магістралями й усіма під'їзними шляхами їстівних тем, і Меймі говорила більше, оскільки вона була досить освіченою в питаннях усілякої їстівної номенклатури, а страви, які вона називала, дедалі посилювали мій потяг до столу. Відчувалося, що Меймі буде й надалі підтримувати дружбу з продуктами харчування і що вона дивиться на засуджувану раніше здатність ковтати їжу з меншим осудом, аніж раніше.

Вранці ми побачили, що вода зійшла. Я запріг коней, і ми рушили, бовтаючись у багнюці, поки не наткнулися на загублену нами дорогу. Ми помилилися лише на декілька миль, і за дві години вже були в Оклахомі. Перше, що ми побачили в місті, була величезна вивіска ресторану, і ми кинулися туди. Я сиджу з Меймі за столом, між нами ножі, виделки, тарілки, а на обличчі у неї не зневага, а усмішка — голодна й мила.

Ресторан був новий і добре розташований. Я процитував офіціантові так багато рядків із картки замовлення, що він аж зиркнув на мій фургон, не розуміючи, скільки ж іще людей вилізе звідти.

Так ми й сиділи, а потім нам почали подавати. Це був бенкет на дванадцять персон. Я глянув через стіл на Меймі й посміхнувся, бо згадалося дещо. Меймі дивилася на стіл, як хлопченя розглядає свого першого годинника з ключиком. Потім вона глянула мені просто в очі, і дві великі сльози з'явилися в неї на щоках. Офіціант пішов на кухню по добавку.

— Джеффе, — говорить вона ніжно, — я була дурним дівчиськом. Я неправильно дивилася на речі. Я ніколи такого раніше не відчувала. Чоловіки відчувають такий голод щодня, правда ж? Вони великі й сильні, і вони роблять усю важку роботу, і вони їдять зовсім не для того, щоб надокучувати дурним дівчатам-офіціанткам, правда ж? Ви якось казали… тобто… ви прохали мене… ви хотіли… Ось що, Джеффе, якщо ви ще хочете… я буду рада… я хотіла б, щоб ви завжди сиділи напроти мене за столом. А зараз дайте мені ще що-небудь попоїсти, і швидше, будь ласка.

— Як я вам і доповідав, — закінчив Джефф Пітерс, — жінці треба час від часу змінювати свою точку зору. Їм набридає одноманітний краєвид — той самий обідній стіл, рукомийник, швейна машинка. Дайте їм хоч якесь розмаїття: якісь подорожі, відпочинок, трішки грайливості впереміж із трагедіями хатнього господарства, краплю ласки після сімейної сцени, жменьку хвилювання й біганини — і, запевняю вас, обидві сторони виграють.

Пімієнтські млинці

Коли ми зганяли стадо худоби з тавром «Трикутник-О» в долині Фріо, сучок, який стримів із сухого мескиту, зачепився за моє дерев'яне стремено, я вивихнув собі ногу й тиждень провалявся в таборі.

На третій день мого вимушеного відпочинку я заповз до фургона з провізією і безпорадно розлігся під словообстрілом Джедсона Одома, табірного кухаря. Джед був народжений для монологів, але доля, як то буває, помилилася, нав'язавши йому професію, з якою він більшу частину часу був позбавлений аудиторії.

Тож я став Божим посланцем у пустелі вимушеного мовчання Джеда.

Якраз доречно в мені заговорило природне для хворого бажання поїсти чогось такого, що не входило в перелік нашого пайка. Я бачив видіння матусиного буфета, і я запитав:

— Джеде, ти вмієш пекти млинці?

Джед відклав свого шестизарядного револьвера, яким збирався обробити антилоп'ячу відбивну, і став наді мною, як мені здалося, в погрозливій позі. Враження про його ворожість ще більше посилилося, коли він упер у мене холодний і підозрілий погляд своїх блискучих блакитних очей.

— Чуєш ти, — сказав він з відкритим, хоча й стримуваним гнівом. — Ти знущаєшся чи серйозно? Хтось із хлопців розповідав тобі про цю пригоду з млинцями?

— Та чого ти, Джеде, я серйозно, я, здається, проміняв би свого коня й сідло на купку маленьких, підсмажених млинців із горщечком свіжої новоорлеанської патоки! А хіба трапилася якась історія з млинцями?

Джед відразу відійшов, побачивши, що я говорю без натяків. Він приволік із фургона якісь таємничі мішечки та бляшанки і склав їх біля куща у тіні, під яким я примостився. Я стежив за тим, як він неспішно почав розкладати їх і розв'язувати численні мотузочки.

— Ні, не історія, — сказав Джед, продовжуючи робити свою справу, — просто логічна несумісність між мною, червонооким вівчарем із балки Шолудивого Віслюка і міс Віллелою Лірайт. Ну що ж, я, мабуть, розкажу тобі.

Я пас тоді худобу в старого Білла Туми на Сан-Мігуеле. Одного разу мені до нестями забажалося пожувати якоїсь такої консервованої їжі, яка б ніколи не мекала, не бекала, не хрокала і не відмірювалася б гарнцями[93]. Тож я заскакую на свою конячину та й лечу в крамницю дядечка Емслі Тельфера біля Пімієнтської переправи через Нуесес.

Десь біля третьої години пополудні я накинув віжки на сучок мескиту і пішки пройшов останні двадцять кроків до лавки дядечка Емслі. Я заплигнув на прилавок і оголосив йому, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує загибель. За хвилину я мав мішечок сухарів, ложку з довгою ручкою і по відкритій банці абрикосів, ананасів, вишень і слив, а поряд працював дядечко Емслі, вирубуючи топірцем жовті кришки. Я почував себе, як Адам до скандалу з яблуком, вганяв шпори в прилавок і орудував своєю двадцятичотиридюймовою ложкою, аж тут зненацька поглянув у вікно на подвір'я дядечка Емслі, яке знаходилося поряд із крамницею.

Там стояла дівчина, невідома дівчина в повному спорядженні; вона крутила в руках крокетний молоток і вивчала мій спосіб поліпшення фруктово-консервної промисловості.

Я скотився з прилавка й тицьнув копистку дядечкові Емслі.

— Це моя племінниця, — сказав він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала в гості з Палестини[94]. Хочеш, я тебе познайомлю?

«Зі святої землі, — сказав я собі, й мої думки збилися в купу, мов вівці, коли їх загониш до коралю. — А чому б і ні? Адже ж були янголи в Палес…»

— Звичайно, дядечку Емслі, — промовив я вголос, — мені було б надзвичайно приємно познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі вивів мене на подвір'я й відрекомендував нас одне одному.

Я ніколи не відзначався несміливістю з жінками. Я ніколи не міг втямити, чому це деякі чоловіки, здатні легко приборкати мустанга й поголитися в темряві, стають ураз паралітиками й бозна-як пітніють і заїкаються, побачивши шматок міткалю[95], накинутий довкола того, довкола чого йому й призначено бути накинутим. За вісім хвилин ми з міс Віллелою дружно ганяли крокетні кульки, ніби двоюрідні брат і сестра. Вона в'їдливо натякнула щодо кількості з'їдених мною фруктових консервів, а я, не надто переймаючись, нагадав так само їдко, як така собі особа, на ім'я Єва, влаштувала сцену через фрукти на першому вільному пасовищі… «здається, в Палестині, чи не так?» — кажу я це так легко й спокійно, немов заарканюю однолітку.

Таким от чином я відразу прихилив до себе міс Віллелу Лірайт, і наша дружба дедалі міцнішала. Вона мешкала на Пімієнтській переправі, щоб покращити здоров'я, і без того добре, а ще щоб насолодитися кліматом, який тут був на сорок відсотків спекотніший, ніж у Палестині.

Спочатку я приїздив раз на тиждень, щоб побачитися з нею, а потім прорахував, що якщо я подвою кількість поїздок, то буду бачитися з нею вдвічі частіше.

Якось одного тижня я вишукав час для третьої поїздки. Отут і затесалися в гру млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я запитав дядечка Емслі, що поробляє міс Віллела.

— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала покататися з Джексоном Птахом, вівчарем із балки Шолудивого Віслюка.

Я проковтнув персикову кістку й дві сливових. Мабуть, хтось тримав прилавок за вуздечку, коли я злазив. А потім я вийшов і попрямував навмання, доки не вперся в мескит, де був прив'язаний мій чалий.

— Вона поїхала кататися, — прошепотів я у вухо своїй конячині, — з Птахсоном Джеком, Шолудивим Віслюком із Вівчарської балки, чи розумієш ти це, мій друже з копитами?

Мій чалий заплакав по-своєму. Це був ковбойський кінь, і він не любив вівчарів.

Я повернувся й перепитав дядечка Емслі: «Так ти кажеш — із вівчарем».

— Я сказав — із вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, гадаю, чув про Джексона Птаха? У нього вісім ділянок пасовища і чотири тисячі голів мериносів[96] на південь від північного полюса.

Я вийшов, сів на землю в тіні крамниці й прихилився до кактуса. Безтямними руками я сипав за халяви пісок і промовляв монологи на адресу пташечки із породи Джексонів.

За все своє життя я не покалічив жодного вівчаря і не вважав це за необхідне. Якось я зустрів був одного, він їхав верхи і читав латинську граматику, — так я його й пальцем не зачепив. Вівчарі ніколи занадто не дратували мене, чого не скажеш про інших ковбоїв. Нащо воно мені треба — нівечити й калічити плюгавців, які їдять за столом, носять штиблети[97] і говорять із тобою на всякі теми. Пройдеш, бувало, повз нього і подивишся, як на кролика, ще скажеш щось приємне і погомониш про погоду, але, звичайно, ніяких випивок не було. Взагалі я не вважав за потрібне мати з ними справи. Тож ото через те, що я давав їм дихати зі своєї доброти, один такий і роз'їжджає нині з міс Віллелою Лірайт.

За годину до заходу вони повернулися й зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча душа допомогла міс Віллелі зійти, і деякий час вони простовбичили, перекидаючись грайливими й хитромудрими фразами. А потім окрилений Джексон залітає в сідло, ледь піднімає капелюха-каструльку й трюхикає в напрямку до свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив пісок із чобіт і відчепився від кактуса. Птах не відлетів і півмилі від Пімієнти, коли я наздогнав його на моєму чалому.

Я назвав цього вівчаря червонооким, але це неправда. Його зоровий пристрій був досить сіреньким, але вії були червоні, а волосся руде, тому він і здавався червонооким. Вівчар? Який там у біса вівчар, у кращому випадку ягнятник, козопас якийсь, із жовтою хусткою довкола шиї та в черевиках із бантиками.

— Привіт! — сказав я йому. — Ви зараз їдете з вершником, якого називають Джедсон Вірна Смерть за прийоми його стрільби. Коли я хочу представитися незнайомцеві, я завжди представляюсь йому до пострілу, оскільки терпіти не можу тиснути руку небіжчикові.

— Ось як! — говорить він украй спокійно. — Радий знайомству з вами, містере Джедсоне. Я Джексон Птах із ранчо Шолудивого Віслюка.

Саме тієї миті одне моє око побачило куріпку, яка скакала по пагорбу з молодим тарантулом у дзьобі, а другим оком я побачив сокола, що сидів на сухому сучку в'яза. Я прибив їх для більшої вагомості слів одне за одним зі своєї сорокап'ятикаліберної рушниці.

— Дві з трьох, — кажу я, — птахи, маю вам заявити, так і сідають на мої кулі.

— Добра стрільба, — мовить вівчар, не змигнувши оком. — Скажіть, а вам не траплялося промахнутися на третьому пострілі? Гарний дощик випав на тому тижні, містере Джедсоне, тепер трава так і піде.

— Чижик, — кажу я, під'їжджаючи поближче до його фасонної конячини, — ваші батьки у захваті нарекли вас іменем Джексон, але ви, без сумніву, виродилися на цвірінькувату пташку. Киньмо ці зайві аналізи дощику й стихій і поговорімо про те, що не входить до словника папуг. У вас з'явилася кепська звичка кататися з молодими дівчатами з Пімієнти. Я знавав пташок, — кажу, — яких підсмажували за дрібніші прогріхи. Міс Віллела, — веду я, — зовсім не потребує гнізда, звитого з овечої шерсті пташиною з породи Джексонів. Отже, або ви кидаєте ці вибрики, або ж наткнетеся в галопі на моє прізвисько «Вірна Смерть», у якому два слова й указівка щонайменше на одну похоронну процесію!

Джексон Птах ледь почервонів, а потім засміявся.

— О містере Джедсоне, — відповідає він, — ви помиляєтеся. Я заїжджав кілька разів до міс Лірайт, але зовсім не з тією метою, про яку думаєте ви. Мій об'єкт суто гастрономічного[98] гатунку.

Я потягнувся по револьвер.

— Кожен вовк, — кажу я, — який посміє нешанобливо…

— Зачекайте хвилинку, — цвірінькає ця пташка, — дозвольте пояснити. Навіщо мені дружина? Глянули б ви на моє ранчо. Я сам собі готую й латаю. Їжа — ось моє єдине задоволення, яке я маю від вирощування овець. Містере Джедсоне, ви смакували коли-небудь млинці, які випікає міс Лірайт?

— Я? Ні, — відповідаю, — я й не знав, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

— Це ж золотаві сузір'я, — говорить він, — підрум'янені на амброзійному[99] вогні Епікура[100]. Я б віддав два роки свого життя за рецепт приготування цих млинців. Ось навіщо я їздив до міс Лірайт, — провадив Джексон Птах, — але мені не вдалося вивідати його. Це старовинний рецепт, він оберігається сім'єю ось уже як сімдесят п'ять років. Він передається з покоління в покоління, і чужим його не відкривають. Якби я міг дістати цього рецепта, я пік би сам собі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — так говорив Птах.

— Ви впевнені, — питаю я в нього, — що ви ганяєтеся не за рукою, яка місить млинці?

— Упевнений, — відповідає Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно чарівна дівчина, але, повторюю, мої наміри не виходять за межі гастро… — тут він побачив, що моя рука сковзнула до кобури, і змінив фразу: — За межі бажання дістати цього рецепта, — завершив він.

— Не такий ви вже й поганець, — кажу я, намагаючись бути ввічливим. — Я надумав було зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам летіти далі. Але пам'ятайте: чіпляйтеся до млинців, та міцніше, як середній млинець до всієї гірки, і не намагайтеся змішувати підливку з почуттями, а то у вас на ранчо будуть співи, але ви їх не почуєте.

— Щоб вас переконати у моїй щирості, — каже вівчар, — я проситиму вас про допомогу. Міс Лірайт і ви кращі друзі, і, можливо, вона зробить для вас те, чого не бажає зробити для мене. Якщо ви дістанете мені того рецепта, то обіцяю ніколи більше до неї не під'їжджати.

— Оце по-чесному, — сказав я і потиснув руку Джексона Птаха. — Буду радий допомогти і зроблю все, що зможу.

Він повернув до великих заростей кактусів на П'єдре, у напрямку до Шолудивого Віслюка, а я поїхав собі на північний захід, до ранчо Білла Туми.

Лиш через п'ять днів мені вдалося знову заїхати на Пімієнту. Ми з міс Віллелою дуже мило провели вечір у дядечка Емслі. Вона заспівала дещо й таки добре помучила піаніно цитатами з опер. А я показував гримучу змію і розповідав про новий спосіб білування[101] корів, вигаданий Снекі Мак-Фі, і про те, як я колись їздив до Сент-Луїса. Наші взаємини дедалі міцнішали. І от, думаю собі, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона Птаха погодитися на переліт, справу зроблено. Тут я пригадую його обіцянку щодо рецепту млинців і вирішую випитати його в міс Віллели й розказати суперникові. А вже тоді, якщо знову спіймаю тут пташку з Шолудивого Віслюка, я їй попідрізую крильця.

Тож годині о десятій я надягаю на обличчя маску облесливості й звертаюся до міс Віллели: «Знаєте, якщо мені щось і подобається більше за вигляд рудого бика на зеленій траві, то це смак доброго смачного гарячого млинця з паточною підливкою».

Міс Віллела аж підскочила на фортепіанному стільці й дивно на мене подивилася.

— Так, — говорить вона, — це дійсно смачно. Як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?

— Вулиця млинців, — кажу я, підморгуючи, щоб показати, що мені, мовляв, усе відомо про сімейний рецепт і мене не обдуриш. — Та годі вже, міс Віллело, — не припиняю я атаки, — розповідайте, як ви їх готуєте. Млинці так і кружляють у моїй голові, як фургонні колеса. Тож… фунт крупки, вісім дюжин яєць і ще щось… Що ж там написано в каталозі інгредієнтів[102]?

— Вибачте мені, я на хвилинку, — говорить міс Віллела, оглядає мене скоса і зісковзує зі стільця.

Вона риссю вискочила до іншої кімнати, а потім звідти виходить до мене дядечко Емслі у своєму жилеті й із кухликом води. Він повертається до столу по склянку, і я бачу в його задній кишені багатозарядку.

«Оце тобі! — думаю я. — Ця сімейка, видно, добре-таки дорожить своїми кулінарними рецептами, якщо захищає їх зі зброєю. Я було знав сім'ї, так вони не взялися б за зброю навіть у разі кровної ворожнечі».

— Випий-но ось це, — каже дядечко Емслі, подаючи мені склянку води. — Ти занадто багато їздив сьогодні верхи, Джеде, та все під сонцем. Спробуй думати про щось інше.

— Ти знаєш, як пекти млинці, дядьку Емслі? — запитав я.

— Ну, я не зовсім знаюся в їх анатомії, — городить дядечко Емслі, — але мені здається, треба взяти більшенько сковорідок, трішки тіста, соди й кукурудзяного борошна й змішати все це як слід із яйцями й сироваткою. А що, Джеде, старий Білл знову збирається навесні гнати худобу в Канзас-Сіті?

Тільки цю млинцеву специфікацію і вдалося мені видобути того вечора. Не дивно, що Джексон Птах погорів на цій справі. Одне слово, я припинив допит і недовго поговорив з дядечком Емслі про худобину й циклони. А потім зайшла міс Віллела і сказала: «На добраніч», і я помчав до себе на ранчо.

За тиждень я зустрів Джексона Птаха, коли той від'їздив від дядечка Емслі, а я направлявся до нього. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися дріб'язковими фразами:

— Ну що, ще не дістали списку деталей для ваших рум'янчиків? — запитав я його.

— Уявіть собі, ні, — відповідає Джексон, — і, гадаю, з цього нічого не вийде. А ви намагалися?

— Спробував якось, — кажу я, — та це все одно, що виманювати з нори лугового собачку горіховими шкаралупами. Цей рецепт млинців — талісман якийсь, якщо судити з того, як вони за нього тримаються.

— Я майже готовий відступитися, — говорить Джексон із таким відчаєм у голосі, що я навіть відчув жалість до нього. — Але мені страшенно хочеться знати, як випікати ці млинці, щоб насолоджуватися ними на моєму усамітненому ранчо. Я не сплю ночами, все згадую, які ж вони таки прекрасні.

— Не зупиняйтеся, домагайтеся, — раджу я йому, — і я теж буду. Врешті-решт хтось та й накине йому аркана на роги. Ну, до побачення, Джексе.

Як бачиш, у той час ми були в щонаймирніших стосунках. Коли я переконався, що він не упадає за міс Віллелою, я з неабиякою терплячістю мирився з цим рудим замірком. Бажаючи задовольнити запити його апетиту, я, як і раніше, намагався випитати у міс Віллели заповітного рецепта. Та лиш тільки я говорив слово «млинці», в її очах відразу ж з'являвся відтінок туманності й стурбованості, й вона намагалася змінити тему. Якщо ж я наполягав, вона вискакувала з кімнати й висилала до мене дядечка Емслі з кухликом води й кишеньковою гаубицею.

Одного разу я прискакав до крамнички з величезним букетом блакитної вербени. Дядечко Емслі подивився на букета зіщулившись і говорить:

— Не чув новини?

— Худоба подорожчала?

— Віллела і Джексон Птах одружилися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці отримав листа.

Я впустив букета в діжку з сухарями і почекав, доки новина, відкалатавши в моїх вухах, шугонула до верхньої лівої кишені сорочки, не вдарила мене, нарешті, по ногах.

— Повтори, будь ласка, дядечку Емслі, це ще раз, — кажу я, — може, слух обдурив мене і ти лише сказав, що першокласні телиці йдуть по чотири вісімдесят за голову або щось таке?

— Повінчалися вчора, — говорить дядечко Емслі, — й вирушили у весільну подорож до Вако й на Ніагарський водоспад. Невже ти весь час нічого не помічав? Джексон Птах підбивався до Віллели саме від того дня, як він запросив її покататися.

— З того дня! — закричав я. — Якого ж біса він плів мені про млинці? Поясни ти мені…

Коли я сказав «млинці», дядечко Емслі підскочив і подався назад.

— Хтось із мене пожартував з цими млинцями, — кажу я, — і я дізнаюся. Тобі ж, упевнений, усе відомо. Розповідай, або я, не відходячи з місця, замішу з тебе млинці.

Я перескочив через прилавок до дядечка Емслі. Він потягся до кобури, але його кулемет був у шухляді й він не дотягнувся до неї два дюйми. Я ухопив його за комір сорочки і штурхонув у куток.

— Розповідай про млинці, — погрожую я, — або сам зараз перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх?

— За все життя жодного не спекла, а я ж їх зроду не бачив, — так переконливо говорить дядечко Емслі. — Ну ж бо, Джеде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твою свідомість. Намагайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — я йому, — я не поранений в голову, але я, очевидно, розгубив усі свої природні здібності мислення. Джексон Птах сказав мені, що він навідується до міс Віллели, щоб випитати її про спосіб приготування млинців, і прохав мене допомогти йому дістати список інгредієнтів. Я допоміг, і результат — ось він тобі. Що він зробив, цей червоноокий вівчар, нагодував мене дурманом чи що?

— Відпусти-но мій комір, — просить дядечко Емслі, — і я розповім тобі. Еге, схоже, Джексон Птах тебе добре обкрутив. Наступного дня після катання з Віллелою він знову приїхав і повідомив нам, щоб ми остерігалися тебе, якщо ти раптом заговориш про млинці. Він сказав, що якось у вас у таборі пекли млинці й хтось із хлопців стуконув тебе по макітрі сковорідкою. І після цього, мовляв, варто тобі лише розпалитися чи перехвилюватися, рана починає тебе тривожити і ти стаєш схожим ніби на божевільного й мариш млинцями. Він сказав, що треба лише відволікти твою увагу і заспокоїти тебе, і ти не будеш небезпечним. Отож ми з Віллелою й намагалися це робити, як могли. М-да, — закінчив дядечко Емслі, — таких вівчарів, як той Джексон Птах, не часто зустрінеш.

Розповідаючи свою історія, Джед неквапно, але спритно змішував відповідні порції зі своїх мішечків і пляшечок. Під кінець оповіді він поставив переді мною готовий продукт — двійко рум'яних і пишних млинців на олов'яній мисці. З якогось секретного сховища він дістав ще й шмат чудового масла і пляшку золотавого сиропу.

— І давно це трапилося? — запитав я його.

— Три роки минуло, — відповів Джед. — Вони нині живуть на ранчо Шолудивого Віслюка. Але я ані його, ані її відтоді не бачив. Кажуть, що Джексон Птах прикрашав свою ферму гойдалками й фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я пожурився-пожурився та й досить. Але хлопці досі з мене кепкують.

— А ці млинці ти робив за знаменитим рецептом? — поцікавився я.

— Я ж тобі кажу, що ніякого рецепту не було, — сказав Джед. — Хлопці все кричали про млинці, доки самі й не подуріли, і я вирізав цей рецепт із газети. Смачно?

— Чудово, — відповів я. — Чому ж ти сам не покуштуєш, Джеде?

Почулося зітхання.

— Я? — запитав Джед. — Я й дивитися на них не можу.

Принцеса і пума

Звичайно, не обійшлося без короля і королеви. Король був страшним старим; він носив шестизарядні револьвери та шпори і репетував таким гучним голосом, що гримучі змії прерій квапилися сховатись у свої нори під кактусами. До коронації його звали Бен Шептун. Коли ж він обзавівся п'ятдесятьма тисячами акрів землі і такою кількістю худоби, що сам втратив їй лік, його стали звати О'Доннел, король худоби.

Королева була мексиканка з Ларедо. З неї вийшла гарна, лагідна дружина, і їй навіть удалося навчити Бена настільки стримувати голос у стінах свого будинку, що від його звуку не розбивався посуд. Коли Бен став королем, вона полюбила сидіти на галереї ранчо Еспіноза і плести очеретяні циновки. А коли багатство стало настільки непереборним і пригнобливим, що з Сан-Антоні привезли у фургонах м'які крісла і круглий стіл, вона схилила темноволосу голову і розділила долю Данаї[103].

Щоб уникнути lese majeste[104], вас спочатку відрекомендували королю і королеві. Але вони не відіграють ніякої ролі в цій розповіді, яку можна назвати «Повістю про те, як принцеса не розгубилась і як лев клеїв дурня». Принцесою була королівська дочка Жозефа О'Доннел. Від матері вона успадкувала добре серце і смагляву субтропічну вроду. Від його величності Бена О'Доннела дістала запас мужності, здоровий глузд і здатність керувати людьми. Варто було приїхати здалеку, щоб подивитися на таке поєднання. На всьому скаку Жозефа могла всадити п'ять куль із шести в бляшанку з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. Вона могла цілими годинами гратися зі своїм білим кошенятком, наряджаючи його у найнедоладніші костюми. Нехтуючи олівцем, вона була здатна підрахувати в думці, скільки зиску принесуть тисяча п'ятсот сорок п'ять дволіток, якщо продати їх по вісім доларів п'ятдесят центів за голову. Ранчо Еспіноза має близько сорока миль завдовжки і тридцяти завширшки — щоправда, переважно орендованої землі. Жозефа обстежувала кожну її милю верхи на своєму коні. Усі ковбої на цьому просторі знали її в обличчя і були її вірними васалами[105]. Ріплі Гівнс, старший однієї з ковбойських партій Еспінози, побачив її якось і одразу ж вирішив поріднитися з королівською родиною. Самовпевненість? О ні. За тих часів на землях Нуесес чоловік був чоловіком. І врешті-решт титул «короля худоби» аж ніяк не означає наявність королівської крові. Часто він означає тільки, що його володар носить корону на знак своїх блискучих здібностей щодо крадіжки худоби.

Одного разу Ріплі Гівнс поїхав верхи на ранчо «Два В'язи», щоб дізнатися про зниклих одноліток. Назад він вирушив пізно, і сонце вже сідало, коли він досяг переправи Білого коня на річці Нуесес. Від переправи до його табору було шістнадцять миль, до садиби ранчо Еспіноза — дванадцять. Гівнс стомився. Він вирішив заночувати біля переправи.

Річка в цьому місці утворила красивий затон. Береги густо поросли великими деревами та чагарником. За п'ятдесят ярдів від затону галявини вкривала кучерява мескітова трава — вечеря для коня і ліжко для вершника. Гівнс прив'язав коня і розклав пітники для просушування. Він сів, притулившись до дерева, і скрутив цигарку. Із чагарників, що оточували річку, раптом почувся лютий, розкотистий рев. Кінь затанцював на прив'язі і запирхав, почувши небезпеку. Гівнс, продовжуючи пихкати цигаркою, не кваплячись підняв із землі свій пояс і про всяк випадок повернув барабан револьвера. Велика щука гучно плеснула в затоні. Маленький бурий кролик обскакав кущ «котячої лапки» і сів, поводячи вусами і глузливо поглядаючи на Гівнса. Кінь знову став скубти траву.

Коли на заході сонця мексиканський лев співає сопрано[106] біля річки, зовсім не зайвими є заходи безпеки. Можливо, його пісня говорить про те, що молоді телята і жирні баранчики трапляються рідко і що він палає плотолюбним бажанням познайомитися з вами.

У траві валялася порожня бляшанка з-під фруктових консервів, кинута тут якимсь подорожанином. Побачивши її, Гівнс скрикнув від задоволення. У кишені його куртки, прив'язаної до сідла, було трохи меленої кави. Чорна кава і цигарки! Чого ще треба ковбою?

За дві хвилини Гівнс розклав невелике веселе багаття. Він узяв бляшанку і пішов до затону. Не дійшовши п'ятнадцяти кроків до берега, він побачив ліворуч себе коня під жіночим сідлом, який скуб траву. А коло самої води підіймалася з колін Жозефа О'Доннел. Вона щойно напилась і тепер обтрушувала з долонь пісок. За десять ярдів праворуч від неї Гівнс побачив мексиканського лева, напівприхованого гілками саквісти. Його янтарні очі виблискували голодним вогнем; за шість футів від них виднівся кінчик хвоста, витягнутого прямо, як у пойнтера. Звір трохи розгойдувався на задніх лапах, як усі представники котячої породи перед стрибком.

Гівнс зробив, що міг. Його револьвер валявся в траві, до нього було тридцять п'ять ярдів. З голосним криком Гівнс кинувся між левом і принцесою.

Сутичка, як згодом розповідав він, була короткою і дещо безладною. Прибувши на місце атаки, Гівнс побачив у повітрі смугу диму і почув два негучні постріли. Потім сто фунтів мексиканського лева гепнулися йому на голову і важким ударом притисли до землі. Він пам'ятає, як закричав: «Відпусти, це не за правилами!», потім виповз з-під пуми, мов черв'як, із набитим травою та грязюкою ротом і великою ґулею на потилиці в тому місці, яким він ударився об коріння в'яза. Лев лежав нерухомо. Роздосадуваний Гівнс, запідозривши якусь каверзу, насварився на нього кулаком і крикнув: «Зачекай, я ще з тобою…» — і тут опам'ятався.

Жозефа стояла на колишньому місці, спокійно перезаряджаючи тридцятивосьмикаліберний револьвер, оздоблений сріблом. Особлива влучність їй цього разу не знадобилась: голова звіра являла собою набагато легшу мішень, ніж бляшанка з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. На устах дівчини і в темних очах грала зухвала посмішка. Невдалий лицар-рятівник відчув, як фіаско[107] вогнем палить йому серце. Ось де трапилася нагода, про яку він так мріяв, але все відбулося під знаком Момуса, а не Купідона[108]. Сатири в лісі вже, певне, хапалися за боки, заходячись пустотливим беззвучним сміхом. Розігралося щось на кшталт водевіля «Сеньйор Гівнс та його кумедний двобій із чучелом лева».

— Це ви, містере Гівнсе? — мовила Жозефа своїм повільним млосним контральто[109]. — Ви мало не зіпсували мені постріл своїм криком. Чи не забили ви собі голову, коли впали?

— О ні, — спокійно відповів Гівнс. — Це було зовсім не боляче.

Він нахилився, пригнічений соромом, і витягнув з-під звіра свого чудового капелюха. Той був такий зім'ятий і понівечений, немов його спеціально готували для комічної вистави. Потім Гівнс став на коліна і ніжно погладив люту, з відкритою пащею голову мертвого лева.

— Бідолашний старий Біля! — сумно вигукнув він.

— Що таке? — різко запитала Жозефа.

— Ви, звичайно, не знали, міс Жозефо, — сказав Гівнс із виглядом людини, у серці якої великодушність бере гору над горем. — Ви не винні. Я намагався врятувати його, але не встиг попередити вас.

— Кого врятувати?

— Та Білла. Я цілий день шукав його. Адже він два роки був загальним улюбленцем у нас у таборі. Бідолашний старий! Він би і кролика не скривдив. Хлопці просто збожеволіють, коли почують. Але ви ж не знали, що він хотів просто погратися з вами.

Чорні очі Жозефи вперто палили його. Ріплі Гівнс витримав випробування. Він стояв і задумливо скуйовджував свої темно-русяві кучері. В очах була скорбота із домішкою ніжного докору. Приємні риси його обличчя явно виражали сум. Жозефа завагалась.

— Що ж тут робив ваш улюбленець? — спитала вона, удаючись до останнього доводу. — Біля переправи Білого коня немає жодного табору.

— Цей розбишака ще вчора утік із табору, — не затинаючись, відповів Гівнс. — Можна тільки дивуватись, як його до смерті не налякали койоти. Розумієте, минулого тижня Джим Уебстер, наш конюх, привіз до табору маленьке цуценя тер'єра. Це щеня справді отруїло Біллу життя: воно ганяло його по всьому табору, годинами жувало його задні лапи. Щоночі, коли лягали спати, Білл забирався під ковдру до когось із хлопців і спав там, ховаючись від щеняти. Мабуть, його довели до відчаю, інакше б він не втік. Він завжди боявся віддалятися від табору.

Жозефа подивилася на труп лютого звіра. Гівнс ласкаво поплескав його по страшній лапі, одного удару якої було досить, щоб убити однорічне теля. По оливковому обличчю дівчини розлився яскравий рум'янець. Чи було то ознакою сорому, який відчуває справжній мисливець, убивши негідну дичину? Погляд її лагіднішав, опущені вії змахнули з очей веселу насмішку.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але він був такий великий і стрибнув так високо, що…

— Бідолаха Білл зголоднів, — перебив її Гівнс, кваплячись заступитися за небіжчика. — Ми в таборі завжди примушували його стрибати, коли годували. Щоб одержати шматок м'яса, він лягав і качався по землі. Побачивши вас, він подумав, що ви йому дасте поїсти.

Раптом очі Жозефи широко розплющились.

— Адже я могла застрелити вас! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто між нами. Ви ризикували життям, аби врятувати свого улюбленця! Це чудово, містере Гівнсе. Мені подобаються люди, які люблять тварин.

Так, тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт із руїн ганебної розв'язки народжувався герой. Вираз обличчя Гівнса забезпечив би йому високе становище у «Товаристві захисту тварин».

— Я їх завжди любив, — сказав він, — коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів.

— Ненавиджу алігаторів! — швидко заперечила Жозефа. — Плазуни, брудні тварюки!

— Хіба я сказав «алігаторів»? — спитав Гівнс. — Звичайно, я мав на увазі антилоп.

Совість Жозефи примусила її піти ще далі. Вона з покаянним виглядом простягнула руку. В очах її блищали непролиті сльозинки.

— Будь ласка, пробачте мені, містере Гівнсе. Адже я жінка і спочатку, звісно, злякалась. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви уявити собі не можете, як мені соромно. Я нізащо не зробила б цього, якби знала.

Гівнс узяв простягнуту руку. Він тримав її доти, доки його великодушність не перемогла скорботу за втраченим Біллом. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.

— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Жозефо. Білл своїм виглядом міг налякати будь-яку дівчину. Я вже якось поясню всім хлопцям.

— Правда? І ви не будете мене ненавидіти? — Жозефа довірливо присунулася ближче до нього. Очі її дивилися ласкаво, дуже ласкаво, і в них було чарівне благання. — Я зненавиділа б кожного, хто вбив би моє кошеня. І як сміливо і благородно з вашого боку, що ви намагалися врятувати його, ризикуючи життям! Мало хто міг би так вчинити!

Перемога, вирвана з поразки! Водевіль[110], що перетворився на драму! Браво, Ріплі Гівнсе!

Спустилися сутінки. Звичайно, не можна було допустити, щоб міс Жозефа їхала до садиби сама. Гівнс знову осідлав свого коня, незважаючи на його докірливі погляди, і поїхав з нею. Вони скакали поряд по м'якій траві — принцеса і чоловік, який любив тварин. Запахи прерії — запахи родючої землі і чудових квітів — оповивали їх солодкими хвилями. Вдалині на пагорбі задзявкали койоти. Боятися нічого! Та все ж таки…

Жозефа під'їхала ближче. Маленька ручка немов щось шукала. Гівнс накрив її своєю. Коні йшли нога в ногу. Руки поволі стулились, і володарка однієї з них заговорила:

— Я ніколи раніше не лякалась, — сказала Жозефа, — але ви подумайте, як жахливо було б зустрітись із справжнім диким левом! Бідолашний Білл! Я дуже рада, що ви поїхали зі мною!..

О'Доннел сидів на галереї.

— Привіт, Ріпе! — гаркнув він. — Це ти?

— Він проводжав мене, — сказала Жозефа. — Я збилася з дороги і запізнилась.

— Вельми зобов'язаний, — виголосив король худоби. — Заночуй, Ріпе, а в табір поїдеш завтра.

Але Гівнс не схотів залишатись. Він вирішив їхати далі, до табору. Удосвіта треба було відправити стадо биків. Він попрощався і поскакав.

За годину, коли згасли вогні, Жозефа в нічній сорочці підійшла до своїх дверей і крикнула королю через викладений цеглиною коридор:

— Слухай, тату, ти пам'ятаєш цього мексиканського лева, якого прозвали «Карнавухий диявол»? Того, що роздер Гонсалеса, овечого пастуха містера Мартіна, і з півсотні телят на ранчо Салада? Отож, я розправилася з ним сьогодні біля переправи Білого коня. Він стрибнув, а я всадила йому дві кулі з мого тридцятивосьмікалиберного. Я впізнала його по лівому вуху, яке старий Гонсалес знівечив йому своїм мачете[111]. Ти сам не зробив би кращого пострілу, тату.

— Ти у мене молодчина! — прогримів Бен Шептун із темряви королівської опочивальні.

Санаторій на ранчо

Якщо ви стежите за хронікою рингу, ви легко пригадаєте цей випадок. На початку дев'яностих років по той бік прикордонної річки відбулася зустріч чемпіона з претендентом на це звання, яка тривала лише хвилину й декілька секунд.

Настільки короткий бій — надзвичайна рідкість і неприховане шахрайство, оскільки воно обманює очікування шанувальників справжнього спорту. Репортери спромоглися вичавити з сутички все що можна, але якщо відкинути те, що вони понавигадували, бій був до сліз жалюгідним. Чемпіон просто взяв і гупнув своєю жертвою об підлогу, повернувся до неї спиною і, пробурчавши: «Я знаю, що цей труп більше не підніметься» — простягнув секундантові довгу, як щогла, руку, щоб той зняв із неї рукавицю.

Цим і пояснюється та обставина, що наступного ранку, тільки-но почало світати, повний пасажирський комплект до неможливості обурених джентльменів у модних жилетах і картатих краватках висипав із вагона на вокзалі в Сан-Антоніо. Цим самим частково пояснюється і те невтішне становище, у якому опинився «Цвіркун» Мак-Гайр, коли він вискочив із вагона на платформу з сухим, гаркітливим кашлем, що розривав його на частини. Цей кашель був не новиною для мешканців Сан-Антоніо. Трапилося й так, що саме в цей час Кертис Рейдлер, скотар із округу Нуесес — хай благословить його Господь! — проходив уздовж платформи в блідих променях ранкової зорі.

Скотар прокинувся із сонцем, оскільки поспішав додому і збирався встигнути на поїзд, який прямував на південь. Зупинившись біля нещасного покровителя спорту, він вимовив співчутливо, характерним для техасця тягучим говором:

— Що, кепсько тобі, бідолахо?

«Цвіркун» Мак-Гайр — колишній боксер категорії пір'їни, жокей, хитрун, спеціаліст у картах і постійний відвідувач барів та спортивних клубів — по-войовничому кинув оком на чоловіка, який обізвав його «бідолахою».

— Мандруй звідси, Телеграфний Стовпе, — прохрипів він. — Я не телефонував.

Новий приступ кашлю почав вивертати його зсередини, і, знесилений, він обіперся на багажний візок. Рейдлер терпляче чекав, поки кашель мине, розглядаючи білі капелюхи, короткі пальта й товсті сигари, якими була всипана платформа.

— Ти, бачу, з півночі, синку? — спитав він, коли кашель трішки стих. — Їздив подивитися на бокс?

— Бокс! — пирхнув Мак-Гайр. — Гра в латку! Стукнув його разок і поклав на підлогу швидше, ніж лікар зводить хворого в могилу. Бокс! — він вдавився, закашлявся й продовжив, не стільки звертаючись до скотаря, скільки бажаючи відвести душу: — Вірний виграш! Ні ж бо, більше мене на цей гачок не піймаєш. На таку приманку, либонь, клюнув би сам Рокфеллер[112]. П'ять проти одного, що цей хлопець із Корка не протримається трьох раундів — ось я на що ставив! Усе вклав, до останнього цента, і вже чув запах стружки в цьому нічному шинку на Тридцять сьомій вулиці, про який я вже зійшовся в ціні з Джимом Ділені. І на тобі… ну, скажіть хоч ви, Телеграфний Стовпе, яким треба бути йолопом, щоб всадити свої останні заощадження в одну зустріч двох бовдурів?

— Що так, то так, — сказав величезний скотар. — Особливо, якщо грошики-то пролетіли. А тобі, синку, краще піти б у готель. Це кепський кашель. Легені?

— Авжеж, трясця взяла б їх! — прозвучала вичерпна відповідь. — Заробив задоволення. Старий пугач сказав, що я протягну ще з півроку, а, може, й рік, якщо зміню алюр і буду тримати себе загнузданим. Та я й сам хотів десь осісти і взятися за розум. Можливо, я тому й вирішив ризикнути на п'ять проти одного. У мене була про запас залізна тисяча доларів. Якби виграв, то кав'ярня Ділені перейшла б до мене. Ну, хто ж міг подумати, що цю колоду повалять у першому раунді?

— Так, не пощастило тобі, — сказав Рейдлер, дивлячись на мініатюрну фігурку Мак-Гайра, прихилену до возика. — А зараз, синку, ходи в готель та відпочинь. Тут є «Менеджер», і «Маверік», і…

І «П'ята авеню», і «Вольдорф-Асторія»… — перекривив йото Мак-Гайр. — Ви що, не чули? Я прогорів. У мене немає нічого, окрім цих двох штанів і однієї монети в десять центів. Може, мені б пішла на користь поїздка до Європи або подорож на власній яхті?… Гей, хлопче, газету!

Він кинув десять центів хлопцеві-газетяреві, схопив «Експрес» і, вмостившись зручніше біля возика, заглибився у новини про своє Ватерлоо[113], роздуте в міру сил вигадливої преси.

Кертис Рейдлер подивився на свого величезного золотого годинника й торкнув Мак-Гайра за плече.

— Ходімо, синку, — сказав він. — Залишилося три хвилини до поїзда.

Сарказм, очевидно, був у Мак-Гайра в жилах.

— Ви що — бачили, як я зірвав банк у залізяку чи виграв парі, після того, як мить тому я сказав вам, що в мене немає жодної копійки? Ідіть своєю дорогою, приятелю.

— Ти поїдеш зі мною на моє ранчо й будеш там жити, поки не видужаєш, — сказав скотар. — За півроку ти забудеш про свою болячку, хлопче. — Однією рукою він підхопив Мак-Гайра й поволік до поїзда.

— А чим я буду платити? — спитав Мак-Гайр, все ще слабко намагаючись звільнитися.

— Платити? За що? — здивувався Рейдлер. Вони отетеріло вп'ялися поглядами один в одного. Їхні думки крутилися, як шестерні конічної зубчатої передачі, у кожного навколо власної осі в протилежних напрямках.

Пасажири поїзда, який прямував на південь, із цікавістю зиркали на цю пару, дивуючись настільки рідкісному поєднанню протилежностей. Мак-Гайр на зріст був п'ять футів один дюйм. З огляду на зовнішність, він міг бути походженням із Дубліна[114], а можливо, і з Йокогами. Гострий погляд, гострі щелепи й підборіддя, шрами на кістлявому зухвалому обличчі, сухе жилаве тіло, яке вийшло живим із багатьох оказій, — цей хлопець, задерикуватий з вигляду, як шершень, не був явищем новим чи незвичайним у цих краях. Рейдлер виріс на іншому ґрунті. На зріст шість футів два дюйми і широкий у плечах він був, як кажуть, відкритою душею. Захід і Південь зійшлися в ньому. Представників цього типу ще мало зображували на полотнах, оскільки наші картинні галереї мініатюрні, а кінематограф ще не поширився на Техас. Гідно відобразити образ такого парубка, як Рейдлер, могла б, мабуть, лише фреска[115] — щось велике, спокійне, просте й не обмежене рамками.

Експрес ніс їх на південь. Зелені простори прерій наступали на ліси, подрібнюючи їх, перетворюючи на розкидані на великих площах темні купки дерев. Це була країна ранчо, володіння коров'ячих королів.

Мак-Гайр сидів, забившись у куток, і з гострою недовірою прислухався до слів скотаря. Який жарт задумав утяти з ним цей здоровенний стариган, який тягне його невідь куди? Те, що він керується безкорисливим співчуттям, було останнім, що могло б спасти на думку Мак-Гайру. «Він не фермер, — міркував полонений, — та й на шахрая не схожий. Що за птах? Ну, будь напоготові «Цвіркуне», — чи не краплена[116] в нього колода? Тепер вже хочеш — не хочеш, а робити нічого. У тебе швидкоплинні сухоти[117] і п'ять центів у кишені, отож сиди собі тихенько й гадай, що він там задумав».

У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, вони зійшли з поїзда й пересіли в таратайку, яка чекала на Рейдлера біля станції, після чого протрюхикали ще миль із тридцять, перш ніж дісталися місця свого призначення. Саме ця частина подорожі могла б, здавалося, відкрити підозрілому Мак-Гайру очі на справжній смисл його полону. Вони котилися на оксамитових колесах по веселому роздоллю савани. Двійко рвучких іспанських коней неслися рівною, невтомною риссю, інколи за власним бажанням переходячи на біг. Повітря п'янило, як виро, й освіжало, як зельтерська, і з кожним ковтком його подорожники вдихали ніжну запашність польових квітів. Дорога потихеньку загубилася в траві, а таратайка попливла поміж зелених степових бурунів, керована досвідченою рукою Рейдлера, для якого кожен ледь помітний гайок, що пролітав десь удалині, був знайомою відміткою, кожен м'який вигин пагорбів на горизонті вказував напрямок і говорив про відстань. Але Мак-Гайр, відкинувшись на сидіння, з понурою недовірою зважав на слова скотаря й не помічав навколо себе нічого, окрім безлюдної пустелі.

«Що він замислив? — мучила його причеплива думка. — Яку аферу обмізковує цей громило?» Між неозорих просторів, обмежених лише лінією горизонту, Мак-Гайр оцінював людей міркою мешканця тісних міських кварталів.

За тиждень до цього, їдучи верхи преріями, Рейдлер натрапив на хворе телятко, яке жалібно мекало, відбившись від стада. Не спішуючись, Рейдлер нагнувся, перекинув цього бідолаху через сідло й передав для опікування своїм ковбоям на ранчо. Звідки міг Мак-Гайр знати (та й як би це дійшло його свідомості), що він в очах Рейдлера був таким самим телятком, — хворим, безпорадним створінням, яке потребувало чиєїсь турботи. Рейдлер побачив, що він може допомогти, і цього йому було достатньо. З його точки зору, це було логічно, а отже, правильно. Мак-Гайр був сьомим хворим, якого Рейдлер випадково підібрав у Сан-Антоніо, куди в гонитві за озоном, який ніби затримується в його вузьких вуличках, стікаються хворі на сухоти. П'ятеро з його гостей жили на ранчо Соліто, поки не видужали, і зі слізьми вдячності попрощалися з доброзичливим господарем. Шостий потрапив сюди занадто пізно, але, відмучившись, знайшов-таки вічний спокій у затишному кутку саду під розлогим деревом.

Тому ніхто на ранчо не був здивований, коли таратайка підкотила до ґанку і Рейдлер дістав звідти свого хворого протеже[118], підняв його, ніби лантух дрантя, й поставив на веранді.

Мак-Гайр оглянув незвичну для нього картину. Будинок на ранчо Соліто вважався кращим в окрузі. Він був із цегли, привезеної сюди кіньми за сотню миль, але мав лише один поверх, де було чотири кімнати, оточених верандою із земляною підлогою, яку називали «галерейкою». Строкатий асортимент коней, собак, сідел, бричок, зброї й різноманітних причандалів ковбойського побуту вразив столичне око прогорілого спортсмена.

— Ось ми й удома, — весело сказав Рейдлер.

— Оце так глушина! — випалив Мак-Гайр і покотився на підлогу веранди в судомному нападі кашлю.

— Ми постараємося влаштувати тебе зручніше, синку, — м'яко сказав господар. — У будинку, щоправда, не так вже розкішно, зате на волі чудово, а для тебе це найголовніше. Ось твоя кімната. Як щось знадобиться — питай, не соромся.

Рейдлер завів Мак-Гайра до кімнати, розташованої на східному боці будинку. Незаслана підлога була чисто вимита. Свіжий вітерець погойдував білі фіранки на вікнах. Велике плетене крісло-качалка, два звичайних стільці й довгий стіл, завалений газетами, трубками, тютюном, шпорами й патронами для гвинтівки, стояли в центрі кімнати. Декілька добре вибілуваних оленячих голів і одна величезна чорна кабаняча голова дивилися зі стін. У кутку притулилося широке парусинове складане ліжко. Для всіх навколишніх мешканців кімната для гостей на ранчо Соліто була цілою резиденцією, гідною принца. Мак-Гайр, побачивши таке, широко посміхнувся. Він дістав із кишені свої п'ять центів і підкинув їх під стелю.

— Ви думали, що я брешу щодо грошей? Ось, можете тепер мене обшукати, якщо бажаєте. Це був останній із моїх скарбів. Тож хто буде платити?

Ясні сірі очі Рейдлера твердо поглянули з-під сивих брів просто в чорні намистини очей Мак-Гайра. Трішки помовчавши, він сказав просто, без гніву:

— Ти мені зробиш велику послугу, синку, якщо не будеш більше згадувати про гроші. Раз сказав і все. Я не беру зі своїх гостей платні, та й вони зазвичай не пропонують її мені. Вечеря буде готова за півгодини. Ось тут у глечику вода, а в тому червоному, що висить на галерейці, — прохолодніша, для пиття.

— А де дзвінок? — озираючись навсібіч, запитав Мак-Гайр.

— Дзвінок? А навіщо?

— Дзвонити, коли щось знадобиться. Я ж не можу… Слухайте, ви! — закричав він зненацька, охоплений безсилою люттю. — Я не просив вас тягнути мене сюди! Я не клянчив у вас грошей! Я не намагався розчулити вас — ви самі до мене причепилися! Я хворий! Я не можу рухатися! А тут за п'ятдесят миль довкола ні коридорного, ні коктейлю! О, чорт! Як же я встряв! — І Мак-Гайр повалився на ліжко й судорожно розревівся.

І Рейдлер підійшов до дверей і покликав слугу. Стрункий червонощокий мексиканець двадцяти років швидко зайшов до кімнати. Рейдлер заговорив із ним іспанською.

— Іларіо, пригадую, я обіцяв тобі під осінь місце vaquero[119] в таборі Сан-Карлос?

— Si, senor[120], така милість була з вашого боку.

— Отож слухай. Цей senorito[121] — мій друг. Він дуже хворий. Будеш йому прислуговувати. Будь при ньому постійно, виконуй усі його розпорядження. Тут потрібна турбота, Іларіо, й терплячість. А коли він видужає чи… а коли він видужає, я зроблю тебе не vaquero, a mayordomo[122] на ранчо де ля П'єдрас. Esta bueno[123]?

— Si, si, mil gracias, senor![124] — Іларіо на знак подяки хотів було стати на одне коліно, але Рейдлер жартома штовхнув його ногою, пробубонівши:

— Ну, ну, без балетних номерів…

Хвилин за десять по тому Іларіо, вийшовши з кімнати Мак-Гайра, постав перед Рейдлером.

— Маленький senor, — заявив він, — шле вам уклін (Рейдлер відніс цей вступ на рахунок люб'язності Іларіо) і просить передати, що йому потрібен колотий лід, гаряча ванна, грінки, одна порція джину з зельтерською, закрити вікна, покликати перукаря, одна пачка цигарок, газета «Нью-Йорк геральд» і відправити телеграму.

Рейдлер дістав зі своєї аптечної шухлядки пляшку віскі.

— Ось, віднеси йому, — сказав він.

Так на ранчо Соліто встановився режим терору. Перші тижні Мак-Гайр хвастався на всі боки і страшенно задавався перед ковбоями, які з'їжджалися із найвіддаленіших пасовищ, щоб подивитися на останній набуток Рейдлера, Мак-Гайр був для них зовсім новим явищем. Він розповідав їм різноманітні тонкощі боксерського мистецтва, хизуючись хитромудрими прийомами захисту й нападу. Він розкривав перед їхніми здивованими поглядами приховане життя, професійних спортсменів. Вони безмежно вражалися його мові, пересипаній жаргонними слівцями, і щиро тішилися нею. Його жести, дивні пози, відверта зухвалість його мови й принципів заворожували їх. Він був для них істотою з іншого світу.

Хоч як це не дивно, але той новий світ, до якого він сам потрапив, ніби не існував для нього. Він був затятим егоїстом зі світу цегли й вапна. Йому здавалося, що доля закинула його кудись у порожній простір, де він не знайшов нічого, окрім кількох слухачів, які були готові перейматися його хвастливими спогадами. Ні безмежні простори залитих сонцем прерій, ні величава тиша зоряних ночей не зачепили його душі. Усі найяскравіші барви Аврори[125] не здатні були відірвати його від сторінок спортивного журналу. Прожити на дармовинку — було його девізом, тютюн на Тридцять сьомій — вершиною його прагнень.

За два місяці він почав скаржитися, що здоров'я його погіршилося. З цієї миті він став лихом, чумою, жахом ранчо Соліто. Ніби якийсь злий гном чи капризна жінка, сидів він у своєму кутку, хникаючи, скавулячи, звинувачуючи й проклинаючи. Усі його скарги були на один лад: його проти волі закинули в цю геєну вогненну[126], де він гибіє через відсутність догляду і комфорту. Проте всупереч його відчайдушним крикам, що йому ніби щодень стає дедалі гірше, на вигляд він жодним чином не змінився. Все той самий диявольський вогник горів у чорних намистинах його очей, голос його звучав так само різко, худюще обличчя — кістки, обтягнуті шкірою, — досягши межі худості, вже не могло схуднути ще більше. Лихоманковий рум'янець, що рожевів вечорами на його випнутих щелепах, наводив на думку, що термометр міг би, вочевидь, зафіксувати хворобливий стан, а прослуховування — встановити, що Мак-Гайр дихає тільки однією легенею, але зовні він не змінився ані на йоту.

Іларіо незмінно прислуговував йому. Обіцяне підвищення в чині, як видно, було для хлопця великою принадою, бо гіркіше гіркого стало його існування при Мак-Гайрові. За розпорядженням хворого всі вікна в кімнаті було наглухо зачинено, фіранки спущено й усілякий доступ свіжого повітря зупинено. Так Мак-Гайр позбавляв себе єдиної надії на спасіння. У кімнаті не можна було продихнути від їдкого тютюнового диму. Хто б не завітав до Мак-Гайра, він змушений був сидіти, задихаючись від диму, й слухати, як цей бісів син відчайдушно хвастає своєю скандальною кар'єрою.

Але найдивнішими були стосунки, які виникли між Мак-Гайром і господарем дому. Хворий зневажливо ставився до свого благодійника, як примхливе, зманіжене дитя зневажає занадто доброго батька. Коли Рейдлер бувало від'їжджав із дому, на Мак-Гайра нападала хандра й він замикався в смутному мовчанні. Але як тільки Рейдлер переступав поріг, Мак-Гайр накидався на нього з найїдкішими, найболючішими докорами. Поведінка Рейдлера стосовно свого підопічного була так само незрозумілою. Рейдлер, здавалося, й сам повірив усім тим страшним звинуваченням, які йому закидав Мак-Гайр, і почував себе жорстоким гнобителем і тираном. Він, очевидно, вважав себе цілком відповідальним за стан здоров'я свого гостя і з покаянним виглядом терпляче й сумирно вислуховував усі його нападки.

Якось Рейдлер сказав Мак-Гайру:

— Спробуй більше бувати на повітрі, синку. Бери мою таратайку й катайся хоч щодня. А ні — то поживи з тиждень-два із хлопцями на вигоні. Я б тебе там добре влаштував. На свіжому повітрі та до землі поближче — це б швидко поставило тебе на ноги. Я знав був одного хлопця з Філадельфії — ще гірше хворів, ніж ти, а як трапилося йому заблукати на Гваделупі й два тижні проценти на овечому пасовищі та поспати на голій землі, так одразу почав одужувати. Повітря й земля — цілюща штука. Або покатайся верхи. У мене є смирна конячина…

— Що я вам зробив? — вискнув Мак-Гайр. — Невже я вам замилював очі? Примушував привозити мене сюди? Прохав цього? Тепер — іди собі на вигін! Ви уже б штриконули ножем, чого його кота за хвоста тягти! Скакай верхи! А я ноги ледве волочу! Оце так! П'ятирічна дитина надає мені стусанів — я й від них не зможу ухилитися. І все це ваше прокляте ранчо — це воно мене доконало. Тут нічого їсти, нічого подивитися, ні з ким поговорити, крім орди троглодитів, які не відрізняють боксерської груші від салату з омарів!

— У нас тут справді нуднувато, — засмучено виправдовувався Рейдлер. — Усього вдосталь — але все просте. Але якщо щось потрібно, то попросимо хлопців, вони привезуть із міста.

Чед Мерчисон, ковбой із табору Серкл Бар, першим висловив підозру, що Мак-Гайр — хитрун і симулянт[127]. Чед привіз для нього кошик винограду за тридцять миль, прив'язавши його до луки сідла й дав чотири милі гаку. Пробувши недовго в накуреній кімнаті, він вийшов звідти й прямо виклав свої підозри господареві:

— Рукав нього — твердіша від алмазу, — сказав Чед. — Коли він познайомив мене з «прямим коротким у сонячне сплетіння», так я подумав, що мене мустанг брикнув. Хлопець безсовісно водить вас за носа, Керте. Він такий само хворий, як я. Соромно сказати, але цей покидьок просто бреше вам, щоб пожити тут задарма.

Однак прямодушний скотар пропустив повз вуха підозри Чеда, і якщо за декілька днів потому він і піддав Мак-Гайра медичному огляду, це було зроблено без будь-якої задньої гадки.

Якось опівдні двоє чоловіків під'їхали до ранчо, вилізли з екіпажу, прив'язали коней, зайшли в дім і залишилися підобідати: кожен вважає себе раз і назавжди запрошеним до столу — такий звичай у цих краях. Одним із прибульців виявився світилом медицини із Сан-Антоніо, чиї дорогі поради знадобилися коров'ячому магнатові, який потрапив під сліпу кулю. Тож зараз лікаря везли на станцію, де він мав сісти на поїзд. Після обіду Рейдлер відкликав його вбік і, тицяючи двадцятидоларового папірця тому в руку, сказав:

— Лікарю, не відмовтесь оглянути одного хлопця — він тут, у сусідній кімнаті. Боюся, що в нього сухоти на останній стадії. Мені б хотілося знати, чи дуже він кепський і що ми можемо для нього зробити.

— Скільки я вам винен за обід, яким ви мене почастували? — засміявся лікар, дивлячись поверх окулярів на господаря. Рейдлер заховав свої двадцять доларів назад до кишені. Лікар швидко пройшов до кімнати Мак-Гайра, а скотар присів на купу сідел, навалену в кутку галерейки, й налаштувався проклясти себе у разі, якщо медичний висновок виявиться невтішним.

За декілька хвилин лікар бадьорим кроком вийшов із кімнати Мак-Гайра.

— Ваш хлопець, — сказав він Рейдлеру, — здоровіший за мене. Легені в нього чисті, як щойно надрукований долар. Пульс нормальний, температура й дихання — теж. Видих — чотири дюйми. Ані найменших ознак захворювання. Звичайно, я не проводив бактеріологічного аналізу[128], але запевняю, що туберкульозних бацил[129] у нього немає. Можете поставити моє ім'я під діагнозом. Навіть тютюн і застояне повітря йому не зашкодили. Він кашляє? Так скажіть йому, що це не обов'язково. Вас цікавить, що можна для нього зробити? Моя порада — відправте його ставити телеграфні стовпи або об'їжджати мустангів. Ходімо, наші коні готові. Хай щастить, сер. — І, як подих свіжого вітру, лікар полетів далі.

Рейдлер зірвав листок із мескитового куща біля перил і став у задумі його жувати.

Наближався сезон таврування худоби, і наступного ранку Росс Харгіс, старший загонич, зібрав на подвір'ї ранчо два з половиною десятки своїх хлопців, щоб вирушити з ним у табір Сан-Карлос, де мали розпочатися роботи. О шостій годині коней було засідлано, провізію завантажено у фургон, і ковбої один за одним вже залітали в сідла, коли це Рейдлер попрохав їх трішки зачекати. Хлопчик-конюх підвів до воріт ще одну загнуздану й осідлану конячину. Рейдлер попрямував до кімнати Мак-Гайра і широко відчинив двері. Мак-Гайр, роздягнений, лежав на ліжку й палив.

— Піднімайся! — сказав скотар, і голос його прозвучав виразно й різко, як мідь мисливського рога.

— Що трапилося? — отетеріло запитав Мак-Гайр.

— Вставай і одягайся. Я міг би терпіти в своєму домі гримучу змію, але брехунові тут не місце. Ну? Скільки разів повторювати! — схопивши Мак-Гайра за петельки, він стягнув його з ліжка.

— Послухайте, приятелю! — оскаженіло закричав Мак-Гайр. — Ви що — блекоти об'їлися? Я ж хворий — повилазило чи що? Я здохну, якщо рушу з місця! Що я вам зробив? Хіба я прохав?.. — захникав він було, як раніше.

— Одягайся! — сказав Рейдлер, підвищивши голос.

Плутаючись в одязі, бурмочучи прокльони й не зводячи здивованого погляду з грізної фігури осатанілого скотаря, Мак-Гайр абияк, тремтячи натягнув на себе штани та сорочку. Рейдлер знову схопив його за комір і потягнув через двір до прив'язаної біля воріт конячини. Ковбої похитнулися в сідлах, порозкривавши від здивування роти.

— Візьми з собою і цього леґеня, — сказав Рейдлер Россу Харгісу, — і дай йому роботу. Хай працює, як слід, спить, де трапиться, і їсть, що дадуть. Ви знаєте, хлопці, — я робив для нього усе, що міг, і робив це від душі. Учора кращий лікар зі Сан-Антоніо оглянув його й сказав, що легені в нього як у віслюка, а сам він здоровий як бик. Одне слово, доручаю його тобі, Россе.

Росс Харгіс тільки похмуро посміхнувся у відповідь.

— Ось воно як! — протягнув Мак-Гайр, із якоюсь дивною усмішкою дивлячись на Рейдлера. — Отже, старий пугач сказав, що я здоровий? Він сказав, що я симулянт, так, чи що? А ви, значить, підіслали його до мене? Ви вважали, що я придурююся? Я, по-вашому, обманщик? Послухайте, приятелю, я частенько бував грубим, я знаю, але це ж тільки так… Якби ви хоч раз побували в моїй шкурі… Ага, я й підзабув… Я ж здоровий… Так сказав старий пугач. Добре, друже, я відпрацюю вам. Ось коли ви зі мною вирішили розрахуватися!

Легко, мов птах, він злетів у сідло, схопив батога, покладеного на луку, й підстьобнув коня. «Цвіркун», який на скачках у Хоторні привів колись «Малого» першим до фінішу, піднявши видачу до десяти за один, знову встромив ногу в стремено.

Мак-Гайр був попереду, коли вервечка, вилетівши за ворота, попрямувала до Сан-Карлоса, і вслід йому летіло схвальне гоготіння ковбоїв, які скакали в піднятих ним хмарах куряви.

Але не проїхавши й милі, він почав відставити й уже плентався серед задніх, коли вершники, проминувши вигони, продовжували шлях поміж високих чагарників. Заїхавши в гущавину, він натягнув віжки і, витягнувши хустину, приклав її до вуст. Хустка вкрилася червоною кров'ю. Він викинув її в колючий чагарник і, прохрипівши своєму здивованому коню «гайда!» — поскакав наздоганяти ковбоїв.

Увечері Рейдлер отримав листа зі свого рідного містечка в Алабамі. Помер хтось із його родичів, і Рейдлера просили приїхати, щоб узяти участь у поділі спадщини. На світанку він уже їхав у своїй таратайці прерією, поспішаючи на станцію.

Додому він повернувся лише, через два місяці. Садиба пустувала — він застав удома одного Іларіо, який доглядав за будинком під час вимушеного від'їзду господаря. Юнак почав розповідати йому, як просувалися справи, поки господаря не було. З тавруванням худоби ще не впоралися, сказав він. Було багато ураганів, худоба розбігалася, і таврування просувається повільно. Табір зараз у долині Гваделупи — за двадцять миль від садиби.

— До речі, — сказав Рейдлер, зненацька згадавши щось. — Як там той хлопець, якого я відправив з усіма в табір, Мак-Гайр? Працює він?

— Не знаю, — відповідав Іларіо. — Ковбої рідко заскакували останнім часом на ранчо. Дуже багато роботи з молодняком. Ні, нічого не чував про нього. Гадаю, його вже давно й серед живих немає.

— Що ти верзеш? — сказав Рейдлер. — Як це — немає серед живих?

— Дуже, дуже кепський був цей Мак-Гайр, — сказав Іларіо, знизуючи плечима. — Я знав, що він не протягне й місяця, коли він від'їжджав звідси.

— Нісенітниці! — пробурчав Рейдлер. — Я бачу, він і тебе обкрутив. Лікар оглянув його й сказав, що він здоровий, як мескитове кореневище.

— Це він так сказав? — запитав Іларіо, хитро посміхаючись. — Цей лікар навіть не бачив його.

— Кажи до пуття! — наказав Рейдлер. — Якого дідька ти мені мізки туманиш?

— Мак-Гайр, — спокійно сказав Іларіо, — пив воду на галерейці, коли цей лікар забіг у кімнату. Він відразу схопив мене й почав вистукувати по мені пальцями — ось тут стукав і тут. — Іларіо показав на груди. — Я так і не зрозумів навіщо. Потім він почав притулятися вухом і все щось вислуховував. Ось тут слухав і тут. А навіщо? Потім дістав якусь скляну паличку й упхав мені до рота. Потім схопив мене за руку й почав мацати її — ось так. А ще наказав мені рахувати тихесенько двадцять, treinta, cuarenta[130]. Хто його знає, — закінчив Іларіо, з подивом розводячи руками, — навіщо він усе це робив? Може, хотів пожартувати?

— Чи є вдома коні? — тільки й запитав Рейдлер.

— Пайсано пасеться за маленьким корралем, senor.

— Сідлай його, негайно!

І за декілька хвилин Рейдлер вскочив у сідло й зник із очей. Пайсано, недарма названий на честь цього непримітного на вигляд, але швидкого на ногу птаха, чимдуж мчав, переминаючи стьожки доріг, мов макарони. За дві з чимось години Рейдлер із невисокого пагорба побачив табір, що розкинувся побіля Гваделупи. Із завмиранням серця, боячись почути найгірше, він під'їхав до табору, спішився й кинув віжки. Через душевну простоту він уже вважав себе цієї миті убивцею Мак-Гайра.

У таборі не було жодної душі, окрім кухаря, який, чекаючи ковбоїв на вечерю, розкладав на миски добрячі шматки смаженої телятини й розставляв на столі залізні кухлі для кави. Рейдлерові не вистачило мужності відразу запитати про те, що його мучило.

— Усе гаразд у таборі, Піте? — невпевнено спитав він.

— Та по-всякому — стримано відповідав Піт. — Двічі сиділи без провізії. Ураган накоїв лиха — облазили всі хащі на сорок миль довкола, поки зібрали худобу. Мені потрібен новий кавник. Москіти[131] цього року зовсім подуріли.

— А хлопці як… усі живі-здорові?

Піт не відзначався оптимізмом. До того ж питати про здоров'я ковбоїв було, вочевидь, не лише зайвиною, а й межувало зі слинтявістю. Дивно було чути такі питання з уст господаря.

— Тих, що лишилися, не треба двічі гукати до столу, — вимовив він нарешті.

— Тих, що лишилися? — хрипло повторив Рейдлер. Він мимоволі озирнувся, шукаючи очима могилу Мак-Гайра. Йому вже ввижався кам'яний білий надгробок, схожий на той, який він бачив на цвинтарі в Алабамі. Але він одразу ж опанував себе, подумавши, що все це дурниці.

— Авжеж, — сказав Піт. — Тих, що лишилися. У ковбойському таборі бувають зміни — минуло ж уже два місяці. Декого вже немає.

Рейдлер зібрався на силі.

— А цей хлопець, якого я направив сюди, — Мак-Гайр… Він не…

— Послухайте, — зупинив його Піт, піднімаючись на весь зріст із товстим шматом кукурудзяного хліба в кожній руці. — Як це вам вистачило совісті прислати такого хворого хлопця до ковбойського табору? Цьому вашому лікареві, який не зміг розпізнати, що той уже однією ногою в могилі, слід було б всипати добре гарненькою попругою з мідними пряжками. Але ж до біса й бойовий хлопець! Знаєте, що він утнув — скандал та й годі! Першого ж вечора хлопці вирішили висвятити його на «ковбойського лицаря». Росс Харгіс шмагонув його раз шкіряними гетрами, і як ви гадаєте, що зробило Це нещасне дитя? Підскочило, бісеня, й нам'яло боки Россу Харгісу. Еге ж бо, натовк Росса Харгіса. Засипав йому кропиви за пазуху як слід. Добрячу порцію. Росс підвівся й одразу ж поплентався шукати місцину, де б його знову прилягти. А цей Мак-Гайр відійшов убік, упав обличчям у траву й почав харкати кров'ю. Кровохаркання — так це й називається, передайте вашому ветеринарові. Вісімнадцять годин поспіль пролежав він так, і ніхто не міг його зрушити з місця. А потім Росс Харгіс, якому подобаються ті, кому вдалося йому відплатити, хутенько взявся, прокляв усіх лікарів від Гренландії до Китайландії[132]. Удвох із Джонсоном Зелена Гілляка вони перенесли Мак-Гайра до намету й давай один з поперед одного запихати хлопця сирим м'ясом та відпоювати віскі.

Але хлопець, очевидно, не бажав одужувати. Уночі він утік із намету й знову зарився в траву — а тут ще й дощ накрапав. «Геть звідси! — говорить він їм. — Дайте мені спокійно померти. Він сказав, що я брехун і симулянт. То й відчепіться від мене!»

— Два тижні він провалявся отак, — продовжував кухар, — ані слова не промовив ні до кого, а потім…

Тупіт, здавалося, як з неба грім, струсонув повітря, і два десятки молодих кентаврів[133], вилетівши із заростей, увірвалися до табору.

— Пресвяті дракони і гримучі змії! — вигукнув кухар і заметався на всі боки. — Хлопці відірвуть мені голову, якщо я їм не подам вечерю за три хвилини.

Але очі Рейдлера були прикуті до дрібного засмаглого хлопчака, який, весело виблискуючи зубами, зіскочив із коня біля яскравого вогнища. Він не був схожий на Мак-Гайра, проте…

Мить по тому Рейдлер тиснув тому руку, схопивши другою за плече.

— Синку, синку, ну як ти? — через силу говорив він.

— Поближче до землі, ви казали? — закричав Мак-Гайр, стиснувши руку Рейдлера залізними лещатами своїх. — Я так і вчинив — і, як бачите, здоровий і сили додалося. І зрозумів, зізнаюся, якого опудала я із себе вдавав. Дякую, старий, що прогнали мене сюди! А добре-таки сталося зі старим пугачем? Я бачив у вікно, як він вибивав зорю[134] на грудях у того мексиканського хлопця.

— То чом же ти мовчав, пся крев? — загримів скотар. — Чому не сказав, що лікар оглянув не тебе?

— Та припиніть! Не морочте мені голову, — пробурчав Мак-Гайр, відразу наїжачившись, як колись. — Ви ж навіть не запитали мене? Ви виголосили свою промову й викинули мене геть, і я вирішив, хай буде, як є. Але знаєте, приятелю, ці скачки з коровами — досить цікаве заняття. І хлопці тут вищого ґатунку — краща команда, з якою мені коли-небудь доводилося їздити. Ви мені дозволите залишитися тут, друже?

Рейдлер запитливо глянув на Росса Харгіса.

— Цей паршивець, — ніжно сказав Росс, — найзавзятіший загонич на всі ковбойські табори. А вже як б'ється, то тільки встигай відмахуватися.

Серце і хрест

Белді Вудс потягнувся за пляшкою і дістав її. За чим би Белді не тягнувся, він зазвичай… але мова тут не про Белді. Він налив собі втретє, на палець вище, ніж першого та другого разу. Белді був за консультанта, а консультанта треба оплачувати.

— Будь я тобою, я був би королем, — заявив Белді так переконливо, що аж кобура його рипнула і задзвеніли шпори.

Веб Ігер зсунув на потилицю свого широкого капелюха і скуйовдив світле волосся. Але перукарський прийом йому не допоміг, і він зробив за прикладом більш винахідливого Белді.

— Коли чоловік одружується з королевою, це не означає, що вона має стати двійкою[135], — виголосив Веб, підсумовуючи свої біди.

— То звичайно, — сказав Белді, переповнений співчуттям, усе ще знемагаючи від спраги і щиро захоплюючись порівнянням аналізу життя з гральними картами. — По праву ти король. На твоєму місці я вимагав би перездачі. Тобі підсунули не ті карти… Я скажу тобі, хто ти такий, Вебе Ігере.

— Хто? — запитав Веб, і в його блакитних очах блиснула надія.

— Ти принц-консорт[136].

— Легше, — застеріг Веб, — я ніколи тебе так не лаяв.

— Це титул, — пояснив Белді, — який побутує поміж картярських чинів; але він не бере взяток[137]. Зрозумій, Вебе, це тавро, яким у Європі мітять деяких тварин. Уяви, що ти, або я, або якийсь голландський герцог одружується з персоною королівської сім'ї. То ж із часом наші дружини стають королевами. А ми — королями? Дідька лисого! На коронації наше місце десь поміж першим конюхом малих королівських конюшень і дев'ятим великим охоронцем королівських покоїв. Від нас тільки й користі, що ми знімаємося на фотографіях і відповідаємо за появу нащадка. Це гра з пасткою. Так, Вебе, ти принц-консорт. І якби мені випало бути на твоєму місці, я б улаштував міжцарів'я або щось подібне. Я став би королем, якби мені навіть довелося змішати до біса всі карти.

І Белді спорожнив склянку на підтвердження своїх слів, гідних Варвіка, творця королів[138].

— Белді, — сказав Веб урочисто, — ми багато років пасли корів в одному таборі. Ще хлопчаками ми гасали по одному й тому самому пасовищу й витоптували одні й ті ж самі стежки. Тільки тебе я посвячую в сімейні справи. Ти був звичайним об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою Мак-Алістер. Тоді я був старшим; а що тепер? Я значу менше, ніж пряжка на вуздечці.

— Коли старий Мак-Алістер був королем худоби в Західному Техасі, — підхопив Белді з диявольською вкрадливістю, — і ти був козирем. Ти був на ранчо тим самим господарем.

— Так було, — погодився Веб, — поки він не здогадався, що я намагаюся заарканити Санту. Тоді він відправив мене на пасовище, якомога далі від дому. Коли помер старий, Санту почали величати «королевою худоби». А я лише завідую худобою. Вона стежить за всіма справами; вона розпоряджається усіма грошима. А я не можу навіть продати бичка на обід туристам. Санта — «королева», а я — містер Ніхто.

— На твоєму місці я був би королем, — повторив запеклий монархіст Белді Вудс. — Коли чоловік одружується з королевою, він має йти з нею за тією самою ціною в будь-якому вигляді — соленому чи в'яленому, і всюди — від пасовища до прилавка. Багато хто, Вебе, вважає дивним, що не тобі належить вирішальне слово на Нопаліто. Я не хочу сказати нічого поганого про місіс Ігер — вона найкраща дамочка між Ріо-Ґранде[139] й прийдешнім Різдвом, — але чоловік повинен бути господарем у своєму домі.

Виголене смагляве обличчя Ігера видовжилося в маску образи. Вираз його обличчя, скуйовджене жовте волосся і простакуваті блакитні очі — усе це нагадувало школяра, в якого місце ватажка перехопив хтось спритніший. Але його енергійна м'язиста сімдесятидвохдюймова фігура не припускала такого порівняння.

— Як це ти мене обізвав, Белді? — запитав він. — Що це за концерт такий?

— «Консорт», — виправив Белді, — «принц-консорт». Це псевдонім для кепської карти. За значимістю ти десь між козирним валетом і трійкою.

Веб Ігер зітхнув і підняв із підлоги ременя від чохла свого вінчестера.

— Я повертаюся сьогодні на ранчо, — сказав він байдуже. — Вранці мені треба відправити гурт биків на Сан-Антоніо.

— До Сухого озера я тобі супутник, — повідомив Белді. — У моєму таборі в Сан-Маркосі зігнали товар і відбирають дворічок.

Обидва приятелі заскочили на коней і риссю помчали з маленького залізничного поселення, де того ранку вгамовували спрагу.

Біля Сухого озера, де їхні стежки розбігалися, вони зупинили коней, щоб висмалити по прощальній цигарці. Багато миль вони проїхали мовчки, і тишу порушував лише стукіт копит об прим'яту мескитову траву і тріскотіння кущів, які чіплялися за дерев'яні стремена. Але в Техасі розмови нечасто бувають зв'язними. Між двома фразами можна проїхати милю, пообідати, скоїти вбивство, і все це без шкоди для тези, яку відстоюєш. Тому Веб без усіляких передмов додав дещо до розмови, яка була зав'язалася ще десять миль тому.

— Ти й сам пам'ятаєш, Белді, що Санта не завжди була такою самостійною. Ти пам'ятаєш дні, коли старий Мак-Алістер тримав нас на відстані та як вона подавала мені знак, що хотіла б мене бачити? Старий Мак-Алістер обіцявся зробити з мене решето, якщо я підійду до ферми на рушничний постріл. Ти пам'ятаєш знак, який, бувало, вона посилала мені… серце і в ньому хрест?

— Чи ж я пам'ятаю? — вигукнув ображено Белді. — Ах ти, старий вовче! Чи пам'ятаю? А чи знаєш ти, проклята довгорога горлице, що всі хлопці в таборі знали ці ваші ієрогліфи[140]? «Шлунок із кістками навхрест» — ось як ми називали їх. Ми завжди помічали їх на вантажах, які нам привозили з ранчо. Вони були намальовані вугіллям на мішках із борошном і олівцем на газетах. А якось я бачив таку штукенцію, намальовану крейдою на спині в нового кухаря, якого направив на ранчо старий Мак-Алістер. Чесне слово!

— Батько Санти, — коротко пояснив Веб, — узяв із неї обіцянку, що вона не буде писати мені й передавати доручень. Ось вона й вигадала цей знак — «серце і хрест». Коли їй дуже хотілося мене побачити, вона умудрялася помітити цим знаком усе, що трапиться, лише б воно впало мені в око. І не було жодного випадку, щоб, побачивши цього знака, я не летів би тієї ночі на ранчо. Я зустрічався з нею в тому гайку, що позад маленької кінської стайні.

— Ми знали це, — зауважив Белді, — лише не давали взнаки. Усі ми були за вас. Ми знали, чому ти в таборі завжди тримаєш коня напоготові. І коли ми бачили «шлунок із кістками», намальований на повозі, ми знали, що старий Пінто змушений буде цієї ночі ковтати милі замість трави. Ти пам'ятаєш Скеррі… того вченого об'їждчика? Ну, хлопця з коледжу, який приїхав на пасовище лікуватися від п'янства. Як уздріє Скеррі на чомусь тавро «приїжджай до своєї милої», махне, бувало, ось так рукою і скаже: «Ну, сьогодні вночі наш приятель Леандр знов попливе через Геллеспункт»[141].

— Останнього разу, — сказав Веб, — Санта подала мені знак, коли хворіла. Я помітив його відразу, тільки-но повернувся до табору, і тієї ж ночі сорок миль гнав Пінто галопом. У гайку її не було. Я пішов до будинку, й у дверях мене зустрів старий Мак-Алістер.

— Ти приїхав, щоб бути вбитим? — сказав він. — Сьогодні не доведеться. Я нещодавно послав по тебе мексиканця. Санта хоче тебе бачити. Іди до тієї кімнати і поговори з нею. А потім виходь і поговоримо ми з тобою.

Санта лежала у ліжку дуже хвора. Але вона ніби й посміхнулася, і наші руки зчепилися. Я сів біля ліжка як був — брудний, зі шпорами, у шкіряних штанях і таке інше.

— Кілька годин мені ввижався тупіт копит твого коня, Вебе, — шепоче вона. — Я була впевнена, що ти приїдеш. Ти побачив знак?

— Як тільки повернувся до табору, — кажу я. — Він був намальований на мішку з картоплею й цибулею.

— Вони завжди разом, — говорить вона ніжно, — завжди разом у житті.

— Разом вони прекрасні, — кажу я їй, — з тушкованим м'ясом.

— Я маю на увазі серце і хрест, — відповідає вона. — Наш знак. Кохання і страждання — ось що воно означає.

Там ще був і старий Док Месґров, який пив віскі й помахував віялом із пальмового листка. І ось незабаром Санта засинає. Док прикладає долоню до її лоба й каже мені: «Ви непоганий жарознижувальний засіб. Але зараз вам краще піти, тому що, відповідно до діагнозу, вас не можна приписувати у великих дозах. З дівчиною буде все гаразд, коли вона прокинеться».

Я вийшов і зустрів старого Мак-Алістера.

— Вона спить, — сказав я. — Тепер ви можете робити із мене решето. Скористайтеся нагодою: я залишив свою рушницю на сідлі.

Старий засміявся і каже мені:

— Який мені зиск із того, що я нашпигую свинцем кращого управителя в Західному Техасі? Де я знайду ще такого? Я чому кажу, що ти добра мішень? Тому що ти набиваєшся мені в зяті. У члени родини ти, Вебе, мені не годишся. Але використовувати тебе на Нопаліто я можу, якщо ти не будеш потикати носа на садибу. Піднімайся нагору й лягай у ліжко, а коли виспишся, ми з тобою це обговоримо.

Белді Вудс насунув капелюха і скинув ногу з сідельної луки. Веб натягнув віжки, і його застояна конячина затупцювалася. Церемонно, як і заведено на Заході, чоловіки потиснули один одному руки.

— Бувай, Белді, — сказав Веб, — дуже радий, що побачив тебе і поговорив з тобою.

Коні рвонули з таким шумом, мов піднялася зграя перепелів, і вершники помчали до різних точок горизонту. Від'їхавши ярдів[142] на сто, Белді зупинив коня на вершині голого пагорба і закричав. Він погойдувався в сідлі. Якби він ішов пішки, земля похитнулася б під ним і звалила б його. Але в сідлі він завжди зберігав рівновагу, сміявся з віскі й зневажав центр ваги.

Почувши сигнал, Веб розвернувся в сідлі.

— На твоєму, місці, — долетів пронизливий зі знущанням голос Белді, — я був би королем.

Наступного ранку, о восьмій годині, Бед Тернер скотився із сідла перед будинком у Нопаліто й подався, брязкаючи шпорами, до галереї. Цього ранку Бед мав гнати гурт рогатої худоби в Сан-Антоніо. Місіс Ігер була на галереї й поливала гіацинт у червоному глиняному горщечку.

«Король» Мак-Алістер передав своїй доньці багато позитивних якостей: свою рішучість, свою веселу мужність, свою уперту самовпевненість, свою гордість короля худоби. Темпом Мак-Алістера завжди був allegro[143], а манерою — fortissimo[144]. Санта успадкувала їх, але в жіночому вигляді. Багато в чому вона нагадувала свою матір, яку покликали на інші, безмежні зелені пасовища задовго до того, як зростаючі череди корів надали цьому дому королівської величності. У неї була струнка збита фігура матері та її спокійна ніжна краса, яка пом'якшувала суворість владних очей і по-королівському незалежний вигляд Мак-Алістера.

Веб стояв у кінці галереї з декількома управителями, які приїхали з різних таборів по розпорядження.

— Привіт! — сказав Бед коротко. — Кому в місті здати худобу? Барберу, як звичайно?

Відповідати на такі питання було прерогативою королеви. Усі найважливіші важелі господарства — купівлю, продаж і розрахунки — вона тримала у своїх спритних пальчиках. Управління худобою було повністю віддане її чоловікові. За часів «короля» Мак-Алістера Санта була його секретарем і помічником. І вона продовжувала свою роботу розумно і з вигодою. Але перш ніж вона встигла відповісти, принц-консорт заговорив зі спокійною рішучістю:

— Здай це стадо до загонів Циммермана і Несбіта. Я говорив про це нещодавно з Циммерманом.

Бед повернувся на своїх високих підборах.

— Зачекайте, — швидко гукнула до нього Санта. Вона поглянула на чоловіка, і здивування відбивалося в її упертих сірих очах.

— Що це означає, Вебе? — запитала вона, і невеличка зморшка з'явилася у неї поміж брів. — Я не торгую з Циммерманом і Несбітом. Ось уже п'ять років Барбер забирає всю худобу, яка йде від нас на продаж. Я не маю наміру відмовлятися від його послуг. — Вона повернулася до Беда Тернера. — Здайте це стадо Барберу, — закінчила вона рішуче.

Бед байдуже поглянув на кухоль із водою, який висів на галереї, переступив із ноги на ногу й пожував листок мескиту.

— Я хочу, щоб це стадо було відправлено Циммерману і Несбіту, — сказав Веб, і у його блакитних очах блиснув холодний вогник.

— Дурниці! — сказала нетерпляче Санта. — Вам краще починати зараз, Беде, щоб полуднувати на водопої «Малого в'яза». Скажіть Барберу, що за місяць у нас буде нова партія зіпсованих телят.

Бед глянув обережно на Веба, і їхні погляди зустрілися. Веб побачив в очах Беда прохання вибачити йому, але йому здалося, що він бачить співчуття.

— Здай худобу, — сказав він суворо, — фірмі…

— Барбера, — різко закінчила Санта. — І все. Ви чекаєте ще чогось, Беде?

— Ні, мем, — сказав Бед. Але перш ніж піти, він затримався саме на стільки часу, скільки потрібно корові, щоб тричі махнути хвостом, адже чоловік — завжди союзник чоловікові.

— Слухайся свого господаря! — із знущанням вигукнув Веб. Він зняв капелюха й так низенько вклонився дружині, що капелюх торкнувся підлоги.

— Вебе, — сказала Санта з докором, — ти сьогодні поводишся якось по-дурному.

— Придворний блазень, ваша величносте, — сказав Веб повільно, зміненим голосом. — Чого ж ще чекати? Дозвольте висловитися. Я був чоловіком до того часу, доки не одружився з королевою худоби. А що я тепер? Посміховище для всіх таборів. Але я знову стану чоловіком.

Санта уважно глянула на нього.

— Кинь дурниці, Вебе, — сказала вона спокійно. — Я тебе нічим не образила. Хіба я втручаюся у твоє управління худобою? А комерційний бік справи я знаю краще за тебе. Я навчилася у батька. Будь розсудливим.

— Королі й королеви, — сказав Веб, — не смакує мені, якщо я сам не фігура. Я випасаю худобу, а ти носиш корону. Чудово! Я краще буду лорд-канцлером коров'ячого табору, ніж вісімкою в чужій грі. Це твоє ранчо, і худобу отримує Барбер.

Кінь Веба був прив'язаний до конов'язі. Він увійшов до будинку і виніс в'язку ковдр, які брав лише в дальні поїздки, і свій плащ, і своє найдовше ласо, сплетене із сиром'ятної шкури. Все це він неквапно припасував до сідла. Санта, ледь збліднувши, пішла за ним.

Веб скочив у сідло. Його серйозне виголене обличчя було спокійним, лише в очах горів упертий вогник.

— Поблизу водопою Хондо, в долині Фріо, — сказав він, — пасеться стадо корів і телят. Його треба відігнати якнайдалі від лісу. Вовки задавили трьох телят. Я забув розпорядитися. Скажи, будь-ласка, Симсу, щоб простежив за цим.

Санта взялася за вуздечку й поглянула чоловікові в очі.

— Ти хочеш кинути мене, Вебе? — запитала вона спокійно.

— Я хочу знову стати чоловіком, — відповів він.

— Бажаю успіхів у похвальному починанні, — сказала вона з несподіваною холодністю. Потім обернулася й пішла в дім.

Веб Ігер поїхав на південний схід по прямій, наскільки це дозволяла топографія Західного Техасу. А досягши горизонту, він ніби розчинився в голубій далечіні, оскільки на ранчо Нопаліто про нього відтоді не було ні слуху ні духу. Дні з неділями на чолі шикувалися в тижневі ескадрони, і тижні під командуванням повного місяця вступали лавами в місячні полки, а місяці крокували в неосяжний табір років. Час минав, але Веб Ігер не з'явився більше у володінні своєї королеви.

Якось такий собі Бартолом'ю з низин Ріо-Ґранде, вівчар, а тому людина незначна, з'явився на горизонті ранчо Нопаліто і відчув голод. За звичаєм, його швидко посадили за обідній стіл у цьому гостинному королівстві. І він заговорив, ніби з нього полилася вода. Таким буває тихий вівчар, коли слухачі, чиї вуха не позаростали вовною, пошанують його увагою.

— Місіс Ігер, — балабонив він, — днями я бачив чоловіка на ранчо Секо, в окрузі Гідальґо, так його теж звали Ігер, Веб Ігер. Його саме туди взяли управителем. Високий такий, білявий і все мовчить. Може, хто з ваших родичів?

— Чоловік, — привітно відповіла Санта. — На Секо добре зробили, що найняли його. Містер Ігер один із найкращих скотарів на Заході.

Зникнення принца-консорта мало коли руйнує організацію монархії. Королева Санта призначила старшим об'їждчиком надійного підданого на ім'я Ремсі, одного з відданих васалів[145] її батька. І на ранчо Нопаліто все йшло гладенько й без тривог, тільки трава на широких луках хвилювалася від бризу, який, бувало, налітав із Мексиканської затоки.

Уже кілька років у Нопаліто проводилися досліди над англійською породою худоби, яка з аристократичною зневагою дивилася на техаських довгорогих. Досліди дали задовільні результати, і для голубокрівок[146] відвели окреме пасовище. Слава про них розлетілася преріями, ярами й заростями, куди лише міг дістатися вершник. На інших ранчо прокинулися, протерли очі і з певним незадоволенням поглянули на довгорогих.

І в результаті засмаглий, спритний, франтуватий юнак із шовковою хусткою на шиї, прикрашений револьверами у супроводі трьох мексиканських ковбоїв, якось спішився на ранчо Нопаліто і вручив «королеві» ділового листа такого змісту:

Справа є справа, навіть — я мало не написав: «особливо» — в королівстві.

Цього ж вечора сто голів худоби пригнали з пасовища й зачинили в кораль біля будинку, щоб передати його вранці.

Коли споночіло і дім затих, не відомо, чи кинулася Санта Ігер обличчям у подушку, притискаючи цього ділового листа до грудей, ридаючи й вимовляючи те ім'я, якому гордість (її чи його) не дозволяла злетіти з уст багато днів? Чи ж вона з властивою їй діловитістю підшила його до інших паперів, зберігаючи спокій і витримку, гідні королеви худоби? Здогадайтеся, якщо бажаєте, але королівська гідність священна. І все приховане завісою. Однак про дещо ви все ж дізнаєтеся.

Опівночі Санта, накинувши темну, просту сукню, тихо висковзнула з будинку. Вона на мить зупинилася під дубами. Прерія була немов у тумані, і місячне сяйво, мерехтячи крізь невидимі частинки тремтливого серпанку, здавалося блідо-рожевим. Але шпаки-пересмішники висвистували на кожній зручній гілці, безліч квітів насичували ароматом повітря, а на галявинці пустував просто-таки дитячий садок — малесенькі примарні кролики. Санта повернулася обличчям на південний схід і послала в той бік три повітряних поцілунки. Все одно підглядати було нікому.

Потім вона безшумно пішла до кузні, яка знаходилася за п'ятдесят ярдів. Про те, чим вона там займалася, можна лише здогадуватися. Але горн розпікся, і долинало легке постукування молотка, яке, мабуть, можна почути, коли купідон[147] загострює свої стріли.

Незабаром вона вийшла, тримаючи в одній руці якийсь дивної форми предмет із ручкою, а в другій — переносну жаровню, які можна побачити в таборах таврувальників. Освітлена місячним сяйвом, вона швидко добігла до корралю, куди був зігнаний сессекський скот. Вона відчинила ворота й прослизнула туди. Сессекська порода була в основному темно-рудою, але була в цьому гурті й одна молочно-біла телиця, примітна з-поміж інших.

І ось Санта скинула з плечей щось, чого ми раніше не помітили, — ласо[148]. Вона взяла петлю в праву руку, а змотаний кінець у ліву і протовпилася в гущавину стада. Її мішенню була біла телиця. Вона метнула ласо, воно зачепило ріг і зіскочило. Санта ще раз метнула — ласо обвило передні ноги телиці, і вона важко впала. Санта кинулася до неї, як пантера, але телиця підхопилася, штурхонула й повалила її, як пушинку. Санта спробувала ще раз. Стривожена худоба тісною масою товклася біля стін коралю. Цей кидок був успішним; біла телиця знову припала до землі, і, перш ніж вона змогла піднятися, Санта швидко закрутила ласо довкола стовпа, зав'язала його простим, але міцним вузлом і метнулася до телиці з путами із сирицевої шкіри. За хвилину ноги тварини були сплутані, і Санта, зморена й задихана, на мить прихилилася до стіни коралю.

Потім вона швидко підбігла до жаровні, яку залишила біля воріт, і притягла дивної форми тавро, розпечене до білого жару.

Рев приниженої білої телиці, коли тавро торкнулося до неї, мав би розбудити слухові нерви і сумління підданих Нопаліто, які могли б перебувати поблизу, але цього не сталося. І в найглибшій нічній тиші Санта, як пташина, полетіла додому, впала на ліжко і заридала… Заридала так, немов у королев такі ж серця, як і в дружин звичайних ранчменів[149], і ніби королеви охоче зроблять із принців-консортів королів, якщо вони прискакають із-за пагорбів, із блакитної далини.

Зранку спритний, прикрашений револьверами юнак і його ковбої погнали стадо сессекської худоби через прерію на ранчо Секо. Попереду дев'яносто миль шляху. Шість днів із зупинками для випасу й водопою.

Худоба прибула на ранчо Секо надвечір і була прийнята й перелічена старшим на ранчо.

Наступного ранку, о восьмій годині, якийсь вершник вигулькнув із хащ біля садиби Нопаліто. Він важко спішився й пішов, брязкаючи шпорами, до будинку. Його замилений кінь важко видихнув і захитався, понуривши голову й заплющивши очі.

Але не витрачайте свого співчуття на гнідого в дрібних цятках Бельсхазара. Зараз на кінських пасовищах Нопаліто він квітне в любові й турботах, його не сідлають і оберігають як володаря рекорду на довгі дистанції.

Вершник, похитуючись, увійшов у дім. Дві руки охопили його шию, і хтось вигукнув голосом жінки й королеви: «Вебе… О, Вебе!»

— Я був негідником! — сказав Веб Ігер.

— Тс-с, — сказала Санта, — ти бачив?

— Бачив, — сказав Веб.

Одному Богові відомо, що вони мали на увазі. Проте і ви зрозумієте, якщо уважно прочитали про попередні події.

— Будь королевою худоби, — сказав Веб, — і забудь про все, якщо можеш. Я був паршивим вовком.

— Тс-с! — знову сказала Санта, приклавши пальчика на його вуста. — Тут уже немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я — Санта Ігер, перша леді королівських покоїв.

Вона потягла його з галереї в кімнату праворуч. Тут стяла колиска, і в ній лежав інфант[150] — рожевощокий, буйний лепетун, чудовий інфант, який нахабно плював на увесь світ.

— На цьому ранчо немає королеви, — повторила Санта. — Поглянь на короля. У нього твої очі, Вебе. Стань на коліна й дивися на його величність.

Але на галереї почувся брязкіт шпор, і знову з'явився Бед Тернер все з тим самим питанням, із яким він приходив майже рік тому.

— Привіт! Худоба уже на дорозі. Гнати її до Барбера чи…

Він побачив Веба і замовк із розкритим ротом.

— Ба-ба-ба-ба-ба-ба, — закричав король у своїй колисці, розбиваючи своїми кулачками повітря.

— Слухай, свого господаря, Беде, — сказав Веб Ігер із широкою посмішкою, як сказав це рік тому.

Ось і все. Залишається згадати, що коли старий Куїн, власник ранчо Секо, вийшов подивитися на стадо сессекської худоби, яке він придбав на ранчо Нопаліто, він запитав свого нового управителя:

— Яке тавро на ранчо Нопаліто, Вілсоне?

— Х-риска-У, — сказав Вілсон.

— І мені так здавалося, — промовив Куїн. — Але глянь на цю білу телицю. У неї інше тавро: серце й у ньому — хрест. Що це за тавро?

Як справжній кабальєро[151]

Козенятко Франсиско убив шестеро людей у більш-менш чесних поєдинках, дванадцять (переважно мексиканців) холоднокровно пристрелив без дотримання будь-яких формальностей, а поранив стільки, що через свою скромність їх навіть не лічив. Усе це підкорило дівоче серце.

Козеняткові було двадцять п'ять років, хоча на вигляд ви не дали б йому і двадцяти, і пунктуальна страхова компанія, безперечно, дійшла б висновку, що померти йому судилося десь на двадцять шостому — двадцять сьомому році. Мешкав він між річками Фріо та Ріо-Гранде і точнішої адреси не мав. Він убивав з любові до мистецтва і тому, що був запальний, і щоб уникнути арешту, і просто для розваги — одне слово, причин йому ніколи не бракувало. На волі ж він лишався тому, що завжди встигав вистрілити на п'ять шостих секунд раніше за будь-якого шерифа чи іншого охоронця закону, і ще тому, що його каро-гнідий жеребчик знав усі стежинки в мескітових заростях і хащах опунції від Сан-Антоніо до Матамороса.

Тонья Перес — дівчина, яка кохала Козенятка Франсиско, — була наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, в усьому ж іншому (так-так, якщо жінка наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, це зазвичай ще далеко не все), в усьому ж іншому, скажімо так, вона була колібрі[152]. Жила вона у вкритій очеретом хатині неподалік від маленького мексиканського селища на річці Фріо біля Вовчого Броду. З нею там жив чи то батько, чи то дід, прямий нащадок ацтеків[153], старий років, мабуть, десь під тисячу, який пас стадо із сотні кіз, пив мескаль і цілими днями перебував у п'яному одурі. Одразу ж за хатиною починався дрімучий ліс гігантських опунцій — колючкових чудовиськ, що сягали двадцяти футів[154] заввишки. Саме через оцей колючий лабіринт і привозив свого господаря каро-гнідий жеребчик на побачення з його дівчиною. І якось, повиснувши, наче ящірка, на жердині під гостроверхим очеретяним дахом, Козенятко слухав, як Тонья, дівчина з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі, на чарівній суміші іспанської та англійської переконувала шерифа і його помічників, що ані чутки не чувала про свого коханого.

Однієї чудової днини генерал-ад'ютант штату Техас, за своєю посадою водночас також начальник кінних стрільців, написав капітанові Дювалю, рота якого квартирувала в Ларедо, вельми саркастичного листа щодо безтурботного існування убивць і бандитів на території, підвідомчій зазначеному капітанові.

Обличчя капітана набуло під засмагою відтінку цегляного пилу, і, додавши до листа ще кілька власних зауважень, він надіслав його через кінного стрільця Біла Адамсона лейтенантові Сендріджу до його табору біля водопою на березі річки Нуесес, куди того було відряджено із загоном із п'яти людей з метою підтримання закону та порядку.

Лейтенант Сендрідж, на обличчі якого замість звичайного здорового рум'янцю розлився чарівний couleur de rose[155], засунув листа до кишені і відкусив кінчик свого золотистого вуса.

Уранці він осідлав коня і, залишивши своїх солдатів у таборі, сам вирушив за двадцять миль до річки Фріо, у мексиканське селище біля Вовчого Броду.

Шість футів два дюйми на зріст, білявий, як вікінг, лагідний, як баптист, небезпечний, як кулемет, Сендрідж заходив по черзі в кожну хатину, терпляче розпитуючи про Козенятка Франсиска.

Але представників закону мексиканці страшилися незрівнянно менше, ніж нещадної й невідворотної помсти самотнього вершника, якого розшукував лейтенант кінних стрільців. Козенятко нерідко розважався, стріляючи в мексиканців, «аби подивитись, як вони дриґають ногами»; і оскільки він прирікав їх на передсмертні антраша[156] задля сміху, то якою ж невимовно жахливою буде кара, якщо його прогнівати? А тому вони всі як один розводили руками, знизували плечима, бурмотіли «quien sabe»[157] і всіляко заперечували будь-яке знайомство з Козенятком Франсиском.

Проте в селищі мав крамничку якийсь собі Фінк — не людина, а суміш найрізноманітніших національностей, мов, інтересів та задумів.

— Та навіщо розпитувати мексиканок? — сказав він Сендріджу. — Вони ж його бояться. Цей hombre[158], якого вони звуть Козенятком, його прізвище Гудолл, чи не так? — разів зо два заходив до мене в крамницю. І, здається, вам треба було б пошукати його в… Ні, мені, мабуть, краще в цю справу не вплутуватись. Я тепер вихоплюю револьвер на дві секунди повільніше, ніж колись, а при такій різниці замислишся. Але є тут одна дівчинка-напівкровка, і цей ваш Козенятко до неї заходить. Вона живе за сотню ярдів далі річкою, там, де починаються зарості. Може, вона… Та ні, від неї ви навряд чогось доб'єтесь, а от за її халупою варто постежити.

Сендрідж попрямував до домівки Переса. Сонце заходило, і на вкритому очеретом даху лежала широка тінь колючої кактусової хащі. Кози були вже зачинені в загороді із жердин, і по її верху, пережовуючи листя чапаралю, блукало кілька козенят. Неподалік на траві у звичному п'яному забутті лежав, загорнувшись у ковдру, старий мексиканець і, мабуть, марив тими давніми вечорами, коли вони з Пісарро[159] підіймали келихи і пили за успіх, що чекав на них у Новому Світі, — такою глибокою старістю віяло від його зморшкуватого обличчя. А на порозі хатини стояла Тонья. А лейтенант Сендрідж сидів, завмерши в сідлі, і дивився на неї зачарованим поглядом, наче гагара на моряка.

Козенятко Франсиско був пихатий, як усі видатні вбивці, яким щастить, і, поза всяким сумнівом, його самолюбство було б дуже уражене, якби він дізнався, що варто було двом людям, чиї думки він щойно займав, лише обмінятися поглядами, і вони одразу забули навіть про його існування — хай тільки на якийсь час.

Тоньї ще не доводилося бачити таких чоловіків. Здавалось, він був створений із сонячного сяйва, багряної тканини і ясного неба. Його посмішка осяяла сутінкову тінь хащі, наче знову зійшло сонце. Усі знайомі їй чоловіки були невисокі на зріст і смагляві. Навіть Козенятко, попри всю свою славу, був миршавий і однакового з нею зросту, а його чорне пряме волосся лише підкреслювало холодну мармуровість обличчя, здатного остудити полуденну спеку.

Що стосується Тоньї… Мова надто бідна, щоб її описати, але компенсуйте вбогість мови багатством своєї уяви. Схожості з Мадонною їй надавало розділене на прямий проділ, туго стягнуте на потилиці синювато-чорне волосся і величезні, сповнені латинського смутку очі, а в усіх її рухах відчувалися прихований вогонь і жага чарувати, які вона успадкувала від гітан[160] Басконії[161]. А те, що було в ній від колібрі, те, що жило в її серці, лишалося для вас таємницею, якщо тільки яскраво-червона спідниця і синя кофта не підказували вам символічний образ цієї пустотливої пташинки.

Новоявлений сонячний бог попросив напитись. Тонья налила йому води з глиняного глека, що висів під жердяним навісом. І Сендрідж поквапився спішитись, щоб не завдавати їй зайвого клопоту.

Я не полюбляю підглядати і не претендую на вміння проникати в глибину людських сердець, але по праву літописця стверджую, що не минуло й чверті години, як Сендрідж уже навчав Тонью плести сирицевий ремінь із шести смуг, а вона розповідала йому про англійську книжечку, яку їй подарував мандрівний падре[162], і про кульгавенького chivo[163], якого вона вигодовує із пляшечки, — без них вона зовсім, зовсім би засумувала.

Із цього начебто випливає, що бастіони Козенятка потребували ремонту і що сарказми[164] генерал-ад'ютанта були безпідставні.

Повернувшись до табору біля водопою, лейтенант Сендрідж урочисто оголосив про свій намір або укласти Козенятка Франсиска в чорнозем долини Фріо, або поставити його перед лицем судді та присяжних. Усе це звучало дуже по-діловому. І відтоді він двічі на тиждень вирушав верхи до Вовчого Броду, аби вести тоненькі, із ледь помітним лимонним відтінком пальчики Тоньї по хитросплетіннях повільно подовжуваного ременя. Навчитися плести з шести смуг зовсім не просто, але вчити цього дуже легко.

Лейтенант знав, що може будь-якої миті зустрітися тут з Козенятком. Він тримав свою зброю напоготові і раз у раз поглядав на зарості опунції за хатиною. Так він збирався одним каменем уразити шуліку й колібрі.

Поки сонцеволосий орнітолог проводив ці дослідження, Козенятко Франсиско теж займався своєю професійною справою. Він похмуро вчинив стрілянину в шинку крихітного скотарського селища на Кінтана-Крик, убив наповал місцевого шерифа (акуратно всадивши кулю в самий центр його бляхи) і понуро поскакав, незадоволений самим собою. Яке задоволення може відчути справжній художник, убивши літню людину із старомодним «бульдогом» тридцять восьмого калібру?

І ось дорогою від Кінтана-Крик Козенятко раптом удався в тугу, яка охоплює всіх чоловіків, коли нехтування законом перестає дарувати їм колишню гостру насолоду. Він жадав почути від коханої жінки, що вона, попри все, належить йому. Йому хотілось, щоб вона назвала його кровожерливість мужністю, а його жорстокість — лицарством. Йому хотілось, щоб Тонья напоїла його водою з глиняного глека під жердяним навісом і розповіла, чи старанно chivo ссе із пляшечки.

Козенятко повернув каро-гнідого жеребчика до гущавини опунцій, яка простягнулася на десять миль долиною Хондо до Вовчого Броду на Фріо. Каро-гнідий жеребчик радісно заіржав, бо щодо чуття напрямку та місцевості міг би змагатися з конем, який тягне конку[165], і чудово знав, що незабаром скубтиме густу траву, аніскільки не здавлений сорокафутовим ременем, як бувало завжди, коли Улісс прихиляв голову у вкритій очеретом хатині Цирцеї[166].

Моторошно й самотньо мандрівникові в глухих нетрях Амазонки, але ще моторошніше й самотніше вершникові в кактусових заростях Техасу. Скрізь у примхливій і сумовитій різноманітності, наче невідомі чудовиська, згинаються стовбури кактусів, їхні м'ясисті, усаджені шпильками відростки заступають шлях. Ці диявольські рослини, які ніби не потребують ні ґрунту, ні дощу, дратують стомленого спрагою подорожанина своєю тьмяною, але соковитою зеленню. Їхні безформні скупчення раптом розступаються, і вершника вабить відкрита дорога, та варто їй довіритись, як він опиняється «в мішку» — перед непроникною стіною, що наїжачилася голками, — і змушений абияк вибиратися звідти, втрачаючи останнє уявлення про те, в якій стороні північ, а в якій південь.

На людину, що заблукає в заростях опунцій, майже напевно чекає смерть розіпнутого розбійника — колючки, мов цвяхи, впиваються в тіло, а гаснучий погляд не бачить навкруги нічого, крім образів пекла.

Але Козеняткові це не загрожувало. Каро-гнідий жеребчик упевнено кружляв, петляв, виписував немислимі візерунки, і з кожним поворотом та зигзагом відстань, що відділяла їх від Вовчого Броду, зменшувалась.

А Козенятко тим часом співав. У його репертуарі була лише одна пісня, і він співав тільки її, так само, як жив тільки за одним правилом і кохав тільки одну дівчину. Він мислив однозначно і дотримувався загальноприйнятих понять. Його голосу не позаздрив би й охриплий койот[167], але коли йому хотілося заспівати своєї пісні, він її співав. Це була одна з тих пісень, які заведено співати на привалах і в сідлі, і починалася вона приблизно такими словами:

І так далі. Каро-гнідий жеребчик давно втратив до неї сприйнятливість і пропускав її повз вуха.

Але рано чи пізно навіть найгірший співак із власної волі перестає робити свій внесок у світовий гамір, і коли до хатини Тоньї залишалося милі з півтори, Козенятко, нарешті, знехотя замовк — не тому, що видавані ним звуки перестали тішити його слух, а лише тому, що стомились його голосові зв'язки.

Каро-гнідий жеребчик продовжував витанцьовувати складні фігури серед опунцій, немов на цирковій арені, і незабаром за деякими прикметами його господар переконався, що до Вовчого Броду вже близько. Хаща почала рідшати, і він побачив за кактусами очеретяний дах хатини і кам'яне дерево над яром. Ще за кілька кроків Козенятко спинив коня і став уважно вдивлятися в просвіти між колючими стовбурами. Потім спішився, кинув поводи і рушив далі пішки, пригнувшись і ступаючи безшумно, мов індіанець. Каро-гнідий жеребчик, добре знаючи, що від нього потрібно, стояв як укопаний.

Козенятко нечутно підкрався до самого узлісся і продовжував вести спостереження з-за двох опунцій, що росли близько одна до одної.

За десять кроків від цього укриття його Тонья, сидячи в тіні хатини, безтурботно плела сирицевий ремінь. Це їй ще можна було б пробачити — адже жінки, як відомо, знаходять собі часом і шкідливіші заняття. Але якщо вже договорювати до кінця, треба додати, що голівка її зручно прихилялася до широких грудей жовто-червоного велетня і його рука обхоплювала її талію, спрямовуючи рухи гнучких пальчиків, які ніяк не могли навчитися хитрого плетіння з шести смуг.

Сендрідж швидко озирнувся на темну стіну кактусів, звідки долинув слабкий пискливий звук, у якому йому почулося щось знайоме. Так може скрипнути кобура, коли людина раптом хапається за рукоять шестизарядного револьвера. Але звук не повторився, а пальчики Тоньї потребували невсипущої уваги.

І цієї миті, коли на них лягла тінь смерті, вони заговорили про своє кохання. Серед тиші спокійного липневого дня кожне їхнє слово чітко долітало до вух Козенятка.

— Отже, запам'ятай, — наполягала Тонья, — ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю по тебе. Він скоро приїде сюди. Один вакеро[168] казав сьогодні в tienda[169], що бачив його на Гваделупі три дні тому. Коли він так близько, він завжди приїжджає. А якщо приїде і побачить тебе тут, він тебе уб'є. Тому заради мене ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю тобі звісточку.

— Ну гаразд, — сказав лейтенант. — І що тоді?

— А тоді, — відповіла дівчина, — ти приведеш сюди своїх солдатів і уб'єш його. Інакше він уб'є тебе.

— Так, він не з тих, хто здається, — погодився Сендрідж. — У того, хто хоче впоратися з сеньйором Козенятком, вибір невеликий: убити або бути вбитим.

— Треба, щоб він помер, — сказала дівчина. — Інакше ані тобі, ані мені не жити спокійно. Він убив багато людей. Тож нехай і його вб'ють. Приведи своїх солдатів, щоб він не міг урятуватись.

— Утім, раніше він тобі подобався, — мовив Сендрідж.

Тонья кинула ремінь, обернулась і обхопила плечі лейтенанта блідо-лимонною рукою.

— Але ж тоді, — продзюрчала вона іспанською, — я ще не бачила тебе, високого й могутнього, як червона скеля! І ти ж не просто сильний, ти добрий і хороший. Як же можна обрати його, якщо знаєш тебе? Хай він помре, і тоді я вдень і вночі не боятимусь, що він заподіє зло тобі чи мені.

— А як я дізнаюсь, що він приїхав? — спитав Сендрідж.

— Коли він приїжджає, — сказала Тонья, — то гостює тут не менше двох або ж трьох днів. У хлопчика Грегоріо, сина пралі Луїзи, є конячка, дуже баска. Я напишу тобі листа і надішлю з ним, а в листі розповім, як краще підстерегти Козенятка. Листа привезе тобі Грегоріо. І приведи з собою якнайбільше солдатів, а сам будь дуже-дуже обережним, милий мій, червоний мій, бо навіть гримуча змія жалить не так швидко, як цей El Chivato посилає кулю зі свого pistola.

— Так, що й казати, Козенятко стріляти вміє, — визнав Сендрідж. — Але коли я приїду поквитатися з ним, я приїду сам. Я покінчу з ним або так, або ж зовсім ніяк. Капітан понаписував мені таке, що я мушу тепер усе зробити самотужки, без будь-якої допомоги. Тільки повідом мені, коли сеньйор Козенятко з'явиться сюди, а вже про інше я сам подбаю.

— Я надішлю тобі звісточку з хлопчиком Грегоріо, — сказала Тонья. — Я знаю, ти хоробріший за цього маленького вбивцю, який ніколи не посміхається. І як тільки я могла думати, що він мені подобається?

Лейтенантові було вже час повертатися в табір біля водопою. Але перш ніж скочити в сідло, він обхопив однією рукою тонкий стан дівчини і трохи підняв її із землі для прощального поцілунку. Сонна тиша спекотного літнього дня, як і раніше, оповивала все довкола задушливим покривалом. Дим від вогнища в хатині, де в казанку варилися frijoles[170], виходив з обмазаного глиною димаря просто в небо. Ані жодний звук, ані жодний рух не порушили безтурботного спокою густих заростів кактусів за десять кроків від хатини.

Коли рослий буланий кінь Сендріджа розмашистою риссю спустився з крутого берега Фріо і зник під урвищем, Козенятко безшумно прокрався до свого жеребчика, підхопився на нього і поїхав назад тим самим звивистим шляхом, яким приїхав.

Але незабаром він зупинився і терпляче зачекав із півгодини в безгомінній зарості опунцій. А потім Тонья почула пронизливі фальшиві ноти, що вихоплювалися з його немузикального горла. Спів наближався, і вона побігла на узлісся назустріч співакові.

Козенятко посміхався рідко. Але цього разу, побачивши її, він посміхнувся і замахав капелюхом. Щойно він спішився, Тонья кинулась йому на шию. Козенятко подивився на неї з ніжністю. Густе чорне волосся облягало йому голову, мов зім'ята суконна шапочка. У першу мить їхньої зустрічі на його гладкому смаглявому обличчі, зазвичай нерухомому, наче глиняна маска, промайнула тінь якогось почуття.

— Як ся має моя дівчина? — спитав він, пригортаючи її до грудей.

— Я зовсім хвора від того, що тебе так довго не було, любий, — відповіла вона. — У мене очі осліпнули, виглядаючи тебе серед цих диявольських голок. Адже там за два кроки нічого не видно. Але ж ти приїхав, коханий, і я не буду сваритись. Que mal muchacho[171]! Так рідко відвідуєш свою alma[172]. Іди відпочинь у хатині, а я напою твого коня і прив'яжу його на довгу вірьовку. У глеку на тебе чекає холодна вода.

Козенятко ласкаво поцілував її.

— Ні, ні в якому разі не можу я допустити, щоб пані прив'язувала мого коня, — сказав він. — Але я буду вельми вдячний, chica[173], якщо ти поставиш варитися каву, поки я займуся caballo[174].

Козенятко пишався не тільки своїм умінням несхибно стріляти, але й галантністю. Він завжди поводився із представницями прекрасної статі як справжній кабальєро — muy caballero, як кажуть мексиканці. З ними він завжди бував чемним і дбайливим. Він нізащо не сказав би жінці різкого слова. Нещадно вбиваючи їхніх чоловіків і братів, він не здатен був звести руку на жінку навіть у гніві. І тому багато хто з тих, що належать до цієї цікавої половини людського роду, відчувши на собі чарівність його вишуканої ввічливості, навідріз відмовлялися вірити історіям про нього. Усе це тільки порожні чутки, заявляли вони. А коли батьки, чоловіки і брати з обуренням наводили їм неспростовні докази жорстоких і мерзенних діянь їхнього кабальєро, вони відповідали, що йому, мабуть, не лишили іншого виходу і що він в усякому разі знає, як слід поводитися з пані.

Пам'ятаючи про цю маніакальну чемність Козенятка і про те, як він любив нею красуватись, легко зрозуміти, з якими труднощами було пов'язане для нього розв'язання завдання, яке постало перед ним після того, що він побачив і почув зі свого затишного притулку серед опунцій — принаймні щодо одного з учасників драми. З іншого боку, повірити, ніби Козенятко здатен залишити цю незначну справу без наслідків, було й зовсім неможливо.

Коли короткі сутінки змінилися нічним мороком, вони при світлі ліхтаря сіли в хатині вечеряти вареними бобами, смаженою козлятиною, консервованими персиками та кавою. Після вечері старезний пращур[175], чиє стадо вже було зачинено в загороді, випалив цигарку, загорнувся у сіру ковдру і перетворився на мумію, Тонья мила щербаті чашки і миски, а Козенятко витирав їх рушником із мішковини. Її очі сяяли, і вона докладно описувала події, що трапилися в її маленькому світі з того часу, коли Козенятко був у неї востаннє. Усе відбувалося точнісінько так, як і в будь-який інший його приїзд.

Потім вони вийшли на свіже повітря, і Тонья, сівши з гітарою в руках у сплетений з очерету гамак, заспівала сумних canciones de amor[176].

— Ти мене кохаєш, як і раніше, старенька? — спитав Козенятко, шукаючи по кишенях папір для цигарки.

— Як і раніше, мій маленький, — відповіла Тонья, не опускаючи додолу спрямованих на нього темних очей.

— Треба сходити до Фінка, — сказав Козенятко, підводячись. — По тютюн. Я гадав, що прихопив із собою ще один кисет. Повернуся за чверть години.

— Повертайся швидше, — попросила Тонья. — І скажи, чи довго цього разу я зможу називати тебе моїм? Чи виїдеш ти завтра, залишивши мене нудьгувати, чи побудеш зі своєю Тоньєю трохи довше?

— Та ні, днинки зо дві-три я тут побуду, — відповів Козенятко, позіхаючи. — Я вже місяць кружляю, час і відпочити.

Він повернувся з тютюном лише за півгодини. Тонья так само погойдувалася в гамаку.

— Дивне у мене відчуття, — сказав Козенятко. — Увижається й увижається, що за кожним кущем хтось заліг і ось-ось мене підстрелять. Раніше зі мною такого не бувало. Ніби якесь віще знамення. Мабуть, поїду я завтра на світанку. По всій Гваделупі казна-що діється через те, що я прикінчив цього німчуру.

— Ти ж не боїшся? Мого маленького сміливця ніхто не злякає!

— Ну, коли вже доходило до діла, заячою душею, здається, ще мене ніколи не називали. Тільки я не хочу, щоб гонитва заскочила мене в твоєму домі. Інакше, так і дивись, сліпа куля влучить у кого не слід.

— Залишся зі своєю Тоньєю, тут тебе ніхто не знайде.

Козенятко окинув гострим поглядом темну річкову долину і втупився у тьмяні вогники мексиканського селища.

— Гаразд, подивимось, як усе далі піде, — вирішив він.

Незадовго до півночі до табору кінних стрільців прискакав невідомий вершник, сповіщаючи про своє наближення гучними криками на доказ мирних намірів. Сендрідж і два-три солдати вибігли на гамір із наметів. Вершник сказав, що приїхав з Вовчого Броду і його ім'я Домінго Салес. У нього є лист для сеньйора Сендріджа. Стара Луїза, праля, умовила його поїхати замість її синочка Грегоріо, бо хлопчик лежить у лихоманці, пояснив він.

Сендрідж запалив ліхтар і прочитав листа. Ось що в ньому було:

Сендрідж негайно повідомив солдатів про ділову частину послання. Вони почали було заперечувати проти того, щоб він їхав сам.

— Мені не потрібна допомога, — сказав лейтенант. — Дівчина зловила його у пастку. І будьте спокійні, мене він не випередить.

Сендрідж осідлав коня і поскакав до Вовчого Броду. Він прив'язав буланого серед заростей понад річкою, витяг вінчестер із чохла й обережно підкрався до хатини Переса. Місяць був щербатий, і його серп, що висів високо в небі, раз у раз застилали рвані молочно-білі хмари, які вітер гнав із Мексиканської затоки.

Сарай ніби навмисне було збудовано для засідки, і Сендрідж без перешкод забрався до нього. У чорній тіні навісу перед хатиною він розрізняв силует припнутого коня і чув, як той нетерпляче бив копитом по втоптаній землі.

Минуло близько години, коли, нарешті, у дверях хатини з'явилися дві постаті. Перша людина, в чоловічому костюмі, швидко підхопилася на коня і промайнула повз сарай у бік броду й селища. Друга, одягнена в спідницю і кофту з мантильєю на голові, вийшла на слабке місячне світло, дивлячись услід коневі, що віддалявся. Сендрідж вирішив не чекати повернення Тоньї — навряд їй буде приємно стати свідком того, що зараз відбудеться.

— Руки вгору! — крикнув він, вискакуючи з сараю і скидаючи вінчестер.

Той, до кого він гукнув, швидко обернувся, але рук не підняв, і лейтенант всадив у синю кофту одну за одною три кулі. А потім ще три: коли маєш справу з Козенятком Франсиском, зайва обережність не зашкодить. Проте з десяти кроків схибити важко навіть у хисткому світлі щербатого місяця.

Постріли розбудили старого, що спав у хатині на своїй ковдрі. Він підвів голову, і раптом надворі пролунав крик нестерпного болю чи душевної муки. Ремствуючи на невгамовність нинішніх людей, старий підвівся з підлоги.

До хатини увірвався блідий як смерть високий чоловік у червоному. Рукою, тремтячою, мов очеретинка на вітрі, він зняв із цвяха ліхтар, а другою рукою розгорнув на столі якийсь папір.

— Подивися на цього листа, Пересе! — закричав він. — Хто його писав?

— Ah dios[179]! Та це ж сеньйор Сендрідж! — прошамкав старий, підходячи до столу. — Pues[180], сеньйоре, цього листа написав El Chivato, як його називають, дружок Тоньї. Кажуть, він погана людина. Але звідки мені знати? Він написав, коли Тонья заснула, і ось ця моя стара рука віддала листа Домінго Салесу, аби він відвіз його вам. А що, в листі написано щось погане? Адже я зовсім старий, і я нічого не знав. Valgame dios[181]! Наш світ — божевільний світ, а випити в домі нічого, ні краплини немає.

Але Сендрідж не відповів. Що йому залишалось? Тільки вибігти з хатини і впасти ниць на землю поруч зі своєю колібрі, чиї пір'їнки завмерли у вічному спокої. Він не був кабальєро і не знався на тонких нюансах помсти.

А за милю звідти вершник, який щойно проскочив повз сарай, хрипко й фальшиво затягнув пісню, яка починалася словами: