Вождь червоношкірих: Оповідання

Напад на потяг

Примітка. Розповідь цю я почув від людини, на яку кілька років поспіль полювала поліція Південного Заходу і яка сама займалася діяльністю, що так щиросердо нею описана. Цей опис modus operandi[359] здається мені вартим уваги, а поради можуть бути корисними для пасажира, котрому доведеться стати жертвою залізничного нападу. Водночас розповідь про ті сумнівні радощі, які обіцяє грабіжницька справа, навряд чи кого спокусить оволодіти цією професією. Наводжу цю розповідь майже дослівно.

кщо ви запитаєте, чи важко пограбувати потяг, більшість опитаних відповість: так. Неправда, немає нічого простішого. Я завдав чимало клопоту залізницям і безсонних ночей пульманівській компанії, мені ж моя професія грабіжника жодних прикрощів не завдавала, якщо не брати до уваги того, що безсовісні людці, коли я збував награбоване, обдирали мене, як ту липку. Ризик у нашому ділі невеликий, ну, а будь-які прикрощі нас не зупиняли.

Відомий випадок, коли потяг мало не пограбували самотою, раз чи два потяги грабували удвох, моторним хлопцям удавалося справитися утрьох, але найзручніше грабувати потяг уп'ятьох. Вибір місця і часу нападу залежить від різних обставин.

Уперше я брав участь у пограбуванні 1890 року. Якщо розказати вам, як я дійшов до такого життя, ви, можливо, зрозумієте, що штовхає більшість грабіжників на цей шлях. Із шести правопорушників на Заході п'ять — ковбої, що втратили роботу і збилися з пантелику. Шостий — хуліган зі Сходу, який виряджається бандитом і викидає такі мерзотні штуки, що бруднить ім'я всіх інших. У долі перших п'ятьох винні колоністи та дротяні огорожі, у долі шостого — лиха вдача.

Ми з Джимом працювали на 101-му ранчо в Колорадо. Колоністи там усіляко утискували ковбоїв. Забрали собі землю і поставили полісменів, на яких не догодиш. Одного разу ми з Джимом завітали мимоїздом до Ла-Хунти — попрацювали на заганянні худоби і поверталися на південь. Ну, розважилися трохи, але все як годиться, нікого не чіпали, і раптом — ось тобі маєш — фермерська адміністрація хоче нас замести. Джим пристрелив помічника шерифа, а я начебто став за нього в суперечці.

Поскакали по їхній головній вулиці туди-сюди, постріляли, але залишилися цілі й неушкоджені. А потім помчали на наше ранчо. Літати наші коні не могли, але щодо швидкості не поступалися птахам.

Приблизно за тиждень з'являється туди зграя цих ла-хунтівських горлохватів, вимагає, щоб ми з ними їхали назад. Ми, ясна річ, ні в якому разі. Нам що — ми ж у будинку сховались, тільки не встигли ми їм остаточно висловити свою відмову, як вони наш саманний будиночок увесь зрешетили кулями. А коли трохи стемніло, ми їх обстріляли і подалися задами в гори. Вони теж у боргу не залишились, постріляли нам навздогін. Нам із Джимом довелося роз'їхатись — нічого тут не вдієш, зустрітися ми домовилися в Оклахомі.

В Оклахомі ми нікуди не влаштувались, і як дійшли краю, зважилися провернути цю справу із залізницями. Ми з Джимом увійшли в компанію з Томом і Айком Мур — двома братами, у яких було стільки запалу, що їм просто кортіло переплавити його на дзвінку монету. Я сміливо називаю їхні імена, бо обидва вони вже на тому світі. Тома застрелили, коли він грабував банк в Арканзасі, Айк ускочив у халепу на більш небезпечному ділі: його вбили на танцюльці в Крик-Нейшн.

Ми вибрали одне містечко на лінії Санта-Фе, там через глибоку ущелину перекинуто міст, а навкруги густий ліс. Усі пасажирські потяги брали воду з цистерни неподалік від мосту. Місце там дуже глухе, ближче ніж за п'ять миль жодної оселі немає. Напередодні ми дали відпочити коням і обговорили, як краще залагодити наліт. Плани у нас були нехитрі, адже ніхто з нас грабіжками раніше не займався.

За розкладом експрес підходив до цистерни ввечері об 11.15. Рівно об одинадцятій ми з Томом залягли з одного боку полотна залізниці, Джим з Айком з іншого. Коли потяг став наближатись і я побачив, як світло головного прожектора розрізає темряву, почув, як паровоз зі свистом випускає пару, у мене аж жижки задрижали. Я був ладен рік відпрацювати на ранчо безкоштовно, аби тільки вийти зараз із гри. Найризиковіші хлопці потім говорили, що їм теж було ніяково, коли вони вперше йшли на діло.

Як тільки потяг уповільнив хід, я скочив на одну підніжку, Джим на іншу. Варто було машиністові й кочегарові побачити наші гармати, як вони, не чекаючи наказів, підняли руки вгору і попросили не стріляти, обіцяючи слухатися нас у всьому.

— Стрибай! — наказав я, і вони пострибали на землю.

Ми погнали їх уздовж потяга. Поки ми займалися обслуговуючим персоналом, Том та Айк — кожен зі свого боку — почали стрілянину, яку вони супроводжували диким гиканням на кшталт апачів[360], аби знеохотити пасажирів висовуватись. Один йолоп виставив у вікно свою іграшку двадцять другого калібру і вистрілив у біле світло. Я садонув по склу просто над його головою. Після цього у пасажирів цілком зникло бажання чинити опір. На той час я перестав боятися. І якщо і хвилювався, то не без приємності, як буває, скажімо, на танцях або на вечірці. Світла у вагонах видно не було, і ледве Том із Айком перестали дуріти, стало тихо, мов на цвинтарі. Пам'ятаю, я чув, як у кущах край дороги цвірчала пташка, ніби скаржилася, що їй не дають спати.

Я звелів кочегарові дістати ліхтар, пішов до поштового вагона і крикнув листоноші, щоб він відчинив двері, бо інакше я його продірявлю. Він з'явився на порозі, руки підняв угору. «Стрибай за борт, братику», — сказав я, і він гепнувся у грязюку, наче шматок свинцю. У вагоні стояли два сейфи — один більший, другий трохи менший. До речі, насамперед я витягнув арсенал листоноші — дробовик, заряджений картеччю[361], і пістолет тридцять восьмого калібру. Вийнявши з дробовика набої, пістолет я засунув у кишеню і гукнув листоноші, щоб він ішов до вагона. Тицьнув свою гармату йому під ніс, і він запрацював любісінько. Із великим сейфом він не впорався, але маленький таки здолав. Там виявилося всього лише дев'ятсот доларів. Убога пожива після всіх наших клопотів, і ми вирішили прочесати пасажирів. Обслугу завели до курильного вагона, машиніста відправили запалити світло у вагонах. У дверях кожного вагона, починаючи з першого, поставили по людині, а пасажирам звеліли підняти руки вгору і вийти в прохід.

Якщо хочете знати, які боягузи складають більшість людства, пограбуйте пасажирський потяг. Я так кажу не тому, що пасажири не чинять опору (я вам згодом поясню, чому вони не можуть цього зробити), просто шкода дивитись, як вони лякаються. І здоровані-комівояжери, і фермери, і відставні вояки, і жевжики в комірцях по самі вуха, і гравці, від нахваляння яких щойно дрижали шибки у вагоні, усі вони страшка справляють.

Через пізній час більшість пасажирів їхали в спальному, тому в решті вагонів нам не вдалося чимось поживитись. Провідник пульманівського вагона заступив прохід, але Джим у цей час уже підходив до других дверей. Провідник люб'язно повідомив, що ніяк не може пропустити мене до вагона, бо спальний вагон не належить залізниці, не кажучи про те, що пасажирів і так уже потривожили крики та стрілянина. Ніколи в житті не зустрічав людини, яка б з більшою гідністю виконувала свої службові обов'язки. Я тицьнув містера Провідника в живіт моїм шестизарядним, та так, що ґудзик з його жилета наглухо закупорив дуло, і тільки пострілом мені вдалось його позбутись. Провідник миттю заткнувся і стрімголов скотився сходинками.

Я розчинив двері і зайшов до вагона. До мене, пихкаючи й відсапуючись, шкутильгав огрядний старий чоловік. Одну руку він устиг всунути в рукав піджака і тепер намагався напнути зверху жилет. Гадки не маю, за кого він мене мав.

— Молодий чоловіче, — сказав він. — Не розгублюйтесь, зберігайте спокій.

— Не можу, — сказав я. — Я весь тремчу.

Тут я заверещав і розрядив свій кольт у ліхтар на столі.

Старий хотів було прошмигнути на нижню полицю, але звідти вилетів виск, і чиясь гола нога так врізала старому в живіт, що він гепнувся на підлогу. На той час Джим уже заскочив у вагон з іншого боку, тому я звелів пасажирам витрушуватися з полиць і шикуватись в проході. Пасажири полізли вниз, видовище було, скажу я вам, ну просто цирк на три арени. Вони тремтіли, як кролики в заметі. У середньому на кожного припадало по четверті костюма і по черевику. Один тип сидів на підлозі в проході, судячи з його обличчя, можна було подумати, що він розв'язує карколомну задачку. Він заклопотано натягував дамський черевик другого розміру на свою лапу дев'ятого.

Пані одягатися не стали. Їм, голубонькам, так не терпілося подивитися на справжнього залізничного бандита живцем, що вони, не гаючи часу, обмоталися простирадлами та ковдрами і з виском та тріпотінням пострибали з полиць. Слабка стать, вона завжди і цікавіша, і хоробріша.

Коли ми, нарешті, вишукували пасажирів у ряд й угамували, я обшукав їх одного за одним. Нічого путящого, точніше кажучи, цінного, у них не знайшлось. Але на одного типа просто було варто подивитись. Це був пихатий ледар, який роз'ївся — із тих, що стирчать із розумним виглядом у президії. Перш ніж вийти на люди, він устиг начепити сюртук і циліндр. Нижче його прикривали тільки піжамні штани та мозолі. Я сподівався вилучити в цього принца Альберта[362] не менше пачки акцій золотих копалень та оберемка державних облігацій, а знайшов усього лише дитячу губну гармошку. Не доберу розуму, навіщо він ЇЇ возив. Мене навіть злість узяла, таким я відчував себе ошуканим. Я вдарив його гармошкою по губах.

— Не можеш платити — грай, — кажу.

— І грати не можу, — говорить він.

— Тоді швидко вчися, — сказав я і дав йому понюхати мою гармату.

Він схопив гармошку, почервонів, наче буряк, і став дути. Награвав він гарненький мотивчик, пам'ятаю, я його чув ще хлопчиськом:

І так він грав без упину до самого нашого відходу. Коли йому не вистачало повітря або він збивався — а це траплялося досить часто, — я наставляв на нього гармату і питав, що ж таке скоїлося з цією дівчинкою, чи не здумав він її покинути, і він миттю починав ушкварювати з новою силою.

Кумедніше за цього типа, що ушкварював — босоніж і в циліндрі — на губній гармошці, я за все життя нічого не бачив. Одна руда красунечка, дивлячись на нього, мало кишки не порвала з реготу. Її, мабуть, було чутно в сусідньому вагоні.

Потім Джим тримав пасажирів на мушці, а я обнишпорював полиці. Я рився у постелях і кидав у наволочку все, що потрапляло під руку — чого тільки там не було! Покінчивши з обшуком, я витрусив наволочку посеред проходу. Виявилось, що я набрав чимало годинників, браслетів, каблучок і сумочок упереміш із щелепами, фляжками, пудреницями, шоколадними цукерками та шиньйонами різної довжини та кольору. Знайшлося там і з десяток дамських панчіх, які я вивудив з-під матраців, вони були туго напхані жіночими прикрасами, годинниками і пачками грошей. Я запропонував повернути «скальпи», як я їх назвав, сказав, що ми не індіанці, але всі пані вдали здивування: мовляв, вони вперше таке бачать. Одна з пасажирок — і вельми непоганої зовнішності — замотана у смугасту ковдру, побачивши, як я підняв з підлоги важкувату панчоху, закричала:

— Це моя панчоха, сер. Скажіть, адже ви не маєте звички грабувати жінок?

Оскільки це був наш перший наліт, ми ще не встигли розробити морального кодексу, і я розгубився. Але, як би там не було, я відповів:

— У жодному разі, ця звичка ще не стала другою натурою. Якщо тут ваші особисті речі, я вам їх поверну.

— Звичайно, особисті, — палко запевнила пані і потяглася за панчохою.

— Перепрошую, але я хочу все-таки подивитись, що там таке, — сказав я й узявся за панчоху. На підлогу впали золотий чоловічий годинник, що коштував не менше двохсот доларів, чоловічий гаманець, потім ми в ньому знайшли шістсот доларів і револьвер тридцять другого калібру: із жіночих речей там був тільки срібний браслет центів за п'ятдесят.

Я сказав:

— Ось ця дрібничка і справді ваша, — і простягнув їй браслет. — А тепер, — вів далі я, — як ви можете чекати, щоб ми з вами поводилися добре, коли ви нас так одурюєте? Я з вас просто дивуюсь.

Красунечка почервоніла так, ніби її і справді зловили на місці злочину. Якась пасажирка крикнула: «Яка ницість!» Дотепер не знаю, кого це стосувалось — тієї пані чи мене.

Впоравшись зі справами, ми наказали пасажирам лягати спати, з порогу ввічливо побажали їм на добраніч й ушилися. На світанку — за сорок миль від моста — ми поділили здобич. Кожному дісталося по 1752 долари 85 центів готівкою. Дрібнички ми поділили на око. І роз'їхалися хто куди, кожен сам собі, господар.

Так пройшов мій перший наліт, і дався він мені не тяжче за інші. Щоправда, потім я твердо тримався поштового вагона, пасажирів більше ніколи не чіпав. Як на мене, це найнеприємніше в нашій справі. За вісім років через мої руки пройшло чимало грошей. Найбільша пожива мені дісталася якраз через сім років після першого нальоту. Ми дізналися, яким потягом повезуть платню солдатам одного з гарнізонів. І налетіли на потяг просто серед білого дня. Наша п'ятірка залягла в піщаних пагорбах неподалік від полустанку. З метою охорони потяг супроводжували десять солдатів, але з однаковим успіхом їх могли розпустити по домівках. Ми не дали їм навіть висунутися з вагона, помилуватися нашою роботою. Отже, гроші нам дісталися жартома і все, майте на увазі, золотом. У той час пограбування наробило великого галасу. Гроші були казенні, тому уряд напустився і почав ставити єхидні запитання: навіщо, мовляв, потяг супроводжував конвой. Військові говорили: ніхто, мовляв, не очікував, що грабіжники налетять на потяг удень, серед голих піщаних пагорбів — більше вони на своє виправдання нічого не могли сказати. Не знаю, як прийняв їхні виправдання уряд, але я-то знаю, що вони говорили правду. Тому що головне в нальоті — раптовість. Газети друкували всілякі небилиці про розміри завданого казні збитку і врешті-решт дійшли висновку, що збиток становив 9—10 тисяч. Уряд мовчав. Але вам я назву правильну цифру, вона ще жодного разу у пресі не з'являлась — ми тоді хапнули 48 тисяч. Якщо вам не ліньки, порийтеся, з'ясуйте, як дядько Сем[363] провів цей невеликий дебет-кредит через свій особистий бюджет, і ви переконаєтесь, що сума мною названа точно, до єдиного цента.

На той час ми вже встигли накопичити досвід і знали, що й до чого. Ми відмахали миль із двадцять на захід, залишаючи за собою такий слід, що і бродвейському полісменові він спав би на очі, і повернулися тим самим шляхом назад, тільки цього разу вже замітаючи сліди. А за день, коли загони доброзичливців прочісували місцевість по всіх напрямках, ми з Джимом вечеряли на другому поверсі в одного нашого друга, в тому самому місті, звідки за нами вислали погоню. Наш друг показав нам, як у будинку через дорогу друкуються оголошення, в яких обіцяно винагороду за наше піймання.

Мене питали, що ми робимо з награбованими грошима. Так от, коли розтринькали гроші, ніколи не пам'ятаєш, куди вони пішли. Гроші течуть крізь пальці, мов пісок. Людині, що оголошена поза законом, потрібно багато друзів. Поважний громадянин може обійтись (і часто-густо обходиться) двома-трьома приятелями, але людині, на яку полює поліція, без «дружків» неможливо. Коли загони розлючених доброзичливців і націлених на винагороду полісменів наступають йому на п'яти, він не виживе, якщо не підготує собі заздалегідь декілька домів, де можна передихнути, попоїсти, нагодувати коня і поспати декілька годин поспіль спокійно. От чому, пограбувавши потяг, бандит обов'язково обдаровує своїх друзів і обдаровує щедро. Бувало, тікаючи після недовгого відпочинку в одній із цих мирних обителей, я кидав жменю золота і банкнот дітлахам, що гралися на підлозі, не знаючи навіть, скільки там було — сто доларів чи тисяча.

Коли бувалому грабіжнику вдається добре поживитись, він найчастіше вирушає розтринькувати гроші до великих міст. Новачки ж, як би успішно вони не провели наліт, попадаються на тому, що сиплють грішми поблизу тих місць, де вони їх хапонули.

94-го року мені довелося брати участь в одній справі, на якій ми загребли 20 000 доларів. Від гонитви ми врятувалися нашим випробуваним способом — здвоїли слід і на певний час зачаїлися неподалік від тих місць, де потяг наскочив на нас. І ось якось уранці читаю я в газеті статейку під великою шапкою. У статейці пишуть, що шериф із вісьмома помічниками, а також тридцять озброєних доброзичливців оточили грабіжників у мескітових чагарниках на березі річки Симаррон, і за годину-дві стане відомо, будуть бандити захоплені живими чи мертвими. Я читав цю статейку за сніданком в одному з найрозкішніших особняків у Вашингтоні, і прислуговував мені лакей у штанях по коліна. Навпроти мене сидів Джим, він розмовляв зі своїм рідним дядьком, моряком у відставці, чиє ім'я раз у раз трапляється на сторінках великосвітської хроніки. Після нальоту ми подалися до столиці, понакуповували собі всякого шикарного одягу і відпочивали від праць неправедних серед ділків та тузів. Мабуть, ми загинули в тих мескітових чагарниках, бо в тому, що не здались, я ладен поклястися.

А тепер я хочу вам спочатку пояснити, чому так легко пограбувати потяг, а потім — чому я нікому не раджу цим займатись.

По-перше, усі переваги на боці бандитів. Ясна річ, якщо вони не новачки, а хлопці бувалі й ризикові. Бандити нападають уночі, нишком, а супротивник їх весь на очах, йому нема куди сховатись у тісному вагоні. Якщо ж якийсь сміливець і наважиться висунути голову у вікно або в двері, він стає мішенню для бандита, у якого рука не здригнеться вбити людину.

Але найбільше, здається, полегшує наліт раптовість нападу, помножена на уяву пасажирів. Якщо вам доводилося бачити коня, який наївся дурману, ви зрозумієте, про що я говорю. У такого коня просто-таки немислима уява. Його ніяк не змусиш перейти струмочок два фути завширшки. Йому здається, що цей струмочок мало не ширший за Міссісіпі. Так само буває і з пасажиром. Йому ввижається, що за вікнами скаженіє сотня бандитів, тоді як насправді їх там лише двоє-троє. Дуло кольта 45-го калібру здається йому не меншим від жерла тунелю. Зазвичай із пасажиром особливого клопоту не буває, хоча він і здатен на дрібні капості; засуне, приміром, пачку грошей у черевик і забуває її викласти, доки не полоскочеш йому ребра стволом шестизарядного; але, взагалі кажучи, пасажир — твар нешкідлива.

Що стосується поїзної бригади, то навіть стадо овець могло б завдати більше прикрощів. І не тому, що це такі вже боягузи, просто вони люди розумні. Вони знають, що бандити жартувати не люблять. Те ж саме можна сказати й про полісменів. Мені доводилося бачити, як таємні агенти, шерифи та залізничні нишпорки розлучалися зі своїми капіталами, виявляючи повну покірність. Я бачив, як один із найхоробріших шерифів, яких мені траплялося зустрічати, коли я став збирати данину з пасажирів, заткнув свою гармату під сидіння і виклав грошенята не гірше за інших. І не тому, що злякався, просто він розумів, що сила на нашому боці. Крім того, більшість полісменів — люди сімейні і не хочуть ризикувати життям; людина ж, яка пішла на грабіж, смерті не боїться. Вона знає, що рано чи пізно її пристрелять, і так воно найчастіше і буває. І от вам моя порада: якщо на ваш потяг нападуть, справляйте страшка разом з іншими, а хоробрість свою прибережіть для кращих випадків.

По-друге, полісмени не поспішають помірятися силами з бандитами, бо це їм невигідно. Кожного разу, коли полісмени уб'ють під час перестрілки кого-небудь із бандитів, вони зазнають прямого збитку. Якщо ж бандит утече, вони одержують ордер на арешт, відмахують у погоні за втікачами не одну сотню миль, розшпурюють тисячні суми, видають розписки направо й наліво, а уряд платить. Отже, вони женуться не стільки за бандитами, скільки за вигодою.

Насамперед у нашій справі слід захопити супротивника зненацька, нічого кращого поки що не вигадано; думку свою я підкріплю лише одним прикладом.

Цілий 92-й рік Делтонська зграя не давала життя полісменам в районі Черокі-Нейшн. Щастило їм неймовірно, і вони стали до того відчайдушними, що завели моду оголошувати наперед про свої плани. Одного разу вони поширили чутку, що в ніч проти такого-то числа пограбують експрес компанії Міссісіпі — Канзас — Техас на станції Прайор-Крик.

Тієї ночі залізниця зібрала в Маскогі п'ятнадцять помічників шерифа і посадила їх на потяг. Крім того, на вокзалі у Прайор-Крик у засідці сиділо ще п'ятдесят озброєних молодців.

Проте, коли експрес прибув до Прайор-Крик, жоден із делтонців і носа не показав. Едер, наступна за ходом потяга станція, знаходилася від Прайор-Крик за шість миль. Раптом на стоянці в Едері, коли полісмени марнували час, похваляючись, як би вони розчехвостили делтонців, коли б ті трапилися до їхніх рук, вони почули таку стрілянину, ніби ціла армія пішла в наступ. До вагона із криком: «Грабіжники!» влетіли провідник та гальмівний кондуктор.

Одні сміливці повискакували з потяга і кинулися навтіки. Інші поховали свої вінчестери під сидіння. Двоє зав'язали перестрілку і були вбиті.

Делтонці за десять хвилин ущент розбили конвой і захопили потяг. А ще за двадцять хвилин обчистили поштовий вагон, хапонули 27 тисяч доларів і дали тягу.

Я так гадаю, що у Прайор-Крик, де полісмени чекали нальоту, вони завдали б жару делтонцям, але в Едері були захоплені зненацька й «очманіли», на що й розраховували делтонці, а ті своє діло знали.

Здається мені, що на закінчення можна підбити підсумки мого восьмирічного бандитського досвіду. Грабувати потяги немає сенсу. Залишаючи осторонь питання права і моралі — не мені про них судити, — я мушу сказати, що життю бандита не позаздриш. Гроші незабаром втрачають для нього ціну. Він починає дивитися на залізниці, як на своїх банкірів, а на шестизарядний кольт, як на відкритий рахунок. Він розтринькує гроші направо й наліво. Мало не все його життя минає у мандрах, він удень і вночі в сідлі, коли ж йому нарешті вдається допасти до солодкого життя, у нього вже немає сил ним насолоджуватись, настільки тяжко йому буває в перервах. Він знає, що рано чи пізно втратить життя чи свободу і що відстрочити цю годину можуть тільки влучність його стрільби, баскість його коня та відданість його «дружка». Але все ж таки не можна сказати, що бандит живе в страху перед полісменами. Полісмени нападають на бандитів, тільки якщо тих утричі менше, винятків із цього правила я не знаю.

Однак бандита вічно точить одна думка — і вона найбільше його озлобляє — думка про те, з кого шерифи вербують собі помічників. Він знає, що більшість цих вартових закону були в минулому такими ж самими бандитами, конокрадами, викрадачами худоби, розбійниками з великої дороги і нальотчиками, як він сам, і що свою посаду та недоторканість вони купили ціною видачі своїх спільників, ціною зради, купили тим, що прирекли своїх товаришів на каторгу і смерть. І він знає, що колись — якщо тільки його не вб'ють раніше — ці Іуди візьмуться за діло, заманять його в пастку і він, що так хвацько умів захопити супротивника зненацька, схибить і сам буде захоплений зненацька.

Ось чому бандит вибирає собі спільників набагато розбірливіше, ніж обачна дівчина нареченого. Ось чому ночами він підводиться і дослухається до далекого цокоту копит. Ось чому йому довго не дають спокою випадковий жарт, незвичний жест старого товариша або невиразне бурмотання найближчого друга, що спить поряд із ним.

І ось чому фах нальотчика далеко не такий привабливий, як суміжні з ним професії — політика чи біржові спекуляції.

Нишпорки

У надрах Великого Міста людина часом зникає раптово й безслідно, як полум'я задутої свічки. І ось вже кличуть на допомогу розшукову рать — досвідчених нишпорок, слідопитів міських лабіринтів, кабінетних сищиків, цих прихильників теорії і майстрів індукції[364]. Найчастіше зниклу людину так більше і не побачать. Буває, що вона з'явиться десь у Шебойгані або в пустинних нетрях поблизу Террі-Хот під екстравагантним прізвищем типу «Сміт» і зовсім забувши все, що було до певного часу, включаючи рахунок від бакалійника. Буває, що коли вже спущено водоймища і прочесано ресторани на той випадок, якщо зниклий сидить і чекає, коли йому подадуть добре просмажену вирізку, раптом виявиться, що він просто переїхав до сусіднього будинку.

Отже, була людина — і немає її, неначе з класної дошки стерли намальовану крейдою фігурку; справді захоплюючий сюжет для кожного драматурга.

Не позбавлений інтересу в цьому зв'язку випадок із Мері Снайдер.

Приїхав із Заходу до міста Нью-Йорк середнього віку чоловік на прізвище Мікс, — приїхав розшукати сестру, місіс Мері Снайдер, вдову п'ятдесяти двох років, яка рік тому поселилася в багатоквартирному будинку одного з густонаселених районів міста.

У будинку йому сказали, що Мері Снайдер вже понад місяць як виїхала з квартири. Нової її адреси ніхто не знав. Вийшовши на вулицю, містер Мікс звернувся до постового на розі і пояснив, у якому він утрудненні.

— Мені будь-що потрібно її знайти, — сказав він. — Сестра дуже бідує, а я недавно нажив непогані гроші на акціях свинцевого рудника і хочу, щоб вона розділила зі мною багатство. Давати оголошення в газету немає сенсу, вона неписьменна.

Полісмен розправив вуса і набрав такого глибокодумного і всемогутнього вигляду, що Міксу здалось, ніби на його небесно-блакитну краватку вже капають сльози радості з очей його сестри Мері.

— Ви ось що, — сказав полісмен. — Ідіть на Канал-стрит і найміться ломовим візником на найбільшу підводу. У тому кварталі щодень обов'язково збивають на мостовій стареньку. Можливо, ваша теж потрапить під колеса. А не хочете, тоді треба йти до поліційного управління, нехай доручать цю справу розшуковому агентові.

У поліційному управлінні до Мікса поставилися із співчуттям. Було оголошено загальний розшук, і по всіх поліційних дільницях розіслали картки Мері Снайдер, які перезняли з фотографії, що була у брата. Начальник розшукової поліції на Малбері-стрит доручив вести справу агентові Маллінзу. Агент відвів Мікса вбік.

— Випадок нескладний, розплутаємо як раз та два, — сказав він. — Збрийте баки, покладіть у кишені більше хороших сигар, і сьогодні о третій ми зустрічаємося в кафе готелю «Уолдорф».

Мікс усе точно виконав. Маллінз чекав його в кафе. За пляшкою вина детектив розпитував його про зниклу.

— Ну, так, — сказав Маллінз. — Нью-Йорк — місто велике, але справа у нас ведеться за чіткою системою. Знайти вашу сестру можна двома способами. Спробуємо спочатку перший, їй, кажете, п'ятдесят два роки?

— І три місяці, — сказав Мікс.

Детектив повів приїжджого до відділу оголошень однієї з найбільших газет. Там він написав і дав Міксу прочитати таке:

Мікс обурився.

— Моя сестра — бідна немолода працьовита жінка, — сказав він, — не розумію, як її можна розшукати за допомогою такого оголошення.

— Еге, — сказав детектив. — Не знаєте ви Нью-Йорка, ось у чому річ. Ну, гаразд, якщо не до душі вам цей метод, можемо застосувати інший. Оце вже буде справа надійна. Тільки він вам дорожче обійдеться.

— Щодо витрат не турбуйтесь, — сказав Мікс. — Давайте, застосовуйте.

Агент повів його назад до «Уолдорф».

— Зніміть номер на дві спальні з вітальнею, — розпорядився він. — І ходімо.

Мікс послухався. На четвертому поверсі їх провели до розкішно умебльованого номера-люкс. Мікс спантеличено подивився навколо. Детектив сів в оксамитове крісло і витягнув з кишені портсигар.

— Забув вас попередити, старий, — сказав він. — Слід було домовитись, що платня щомісяця. Тоді з вас не здерли б стільки.

— Тобто як щомісяця! — вигукнув Мікс. — Та ви що?

— Та просто тут знадобиться час. Я ж сказав, що цей метод обійдеться дорожче. Зараз засядемо і чекатимемо до весни. Навесні виходить нова адресна книга. Вельми можливо, у ній буде й адреса вашої сестри.

Мікс поспішив розпрощатися з агентом. Наступного дня хтось порадив йому звернутися до знаменитого Шемрока Джолнса, приватного нью-йоркського детектива, який бере нечувано багато за послуги, зате творить справжні дива щодо розкриття злочинів.

Цілих дві години чекав Мікс у приймальні великого детектива, доки його нарешті не запросили ввійти. Джолнс, одягнений у пурпурний халат, сидів із журналом у руках за шаховим столиком, інкрустованим слонячою кісткою, і титанічним напруженням думки намагався розгадати містичну таємницю повісті «Вони». Немає потреби описувати тут його натхненні аскетичні риси, пронизливий погляд і розцінки на кожне сказане ним слово — вони надто добре відомі.

Мікс виклав йому завдання.

— Якщо пошуки закінчаться вдало, мій гонорар — п'ятсот доларів, — сказав Шемрок Джолнс.

Мікс, вклонився на знак згоди.

— Добре, містере Міксе, — сказав Шемрок Джолнс на закінчення, — я беруся за вашу справу. Мені завжди було цікаво, куди в цьому місті зникають люди. Пам'ятаю, рік тому був один випадок, який мені вдалося довести до благополучної розв'язки. Із невеликої квартири раптом зникли мешканці, якийсь Кларк зі своєю родиною. Два місяці я вів спостереження за будинком, де була квартира, сподіваючись знайти ключ до розгадки таємниці. Якось я звернув увагу на те, що один молочник і посильний з бакалійної крамниці, доставляючи свій товар на верхній поверх, ідуть задом наперед. Це спостереження навернуло мене на думку, і, розвиваючи її за методом індукції, я одразу встановив, де знаходиться зникла родина. Кларки переїхали в квартиру навпроти, на тому ж самому поверсі, і змінили прізвище на Кралк.

Разом із клієнтом Шемрок Джолнс поїхав за колишньою адресою Мері Снайдер і зажадав, щоб йому показали кімнату, де вона жила. Туди ніхто так і не заїхав з того часу.

Кімнатка виявилася тісною, обшарпаною, убого умебльованою. Мікс, пригнічений, сів на клишоногий стілець, а великий детектив, шукаючи слідів зниклої, став оглядати стіни, підлогу, стелю й розхитані старі меблі.

Не минуло й півгодини, як у руках Джолнса опинився набір нічого, здавалося б, не значущих предметів — дешевенька чорна капелюшкова шпилька, обривок театральної програми і кут, відірваний від паперової картки, на якому стояло слово «ліва», а під ним значилося: «Б» і «12».

Шемрок Джолнс сперся ліктем на камінну полицю і, підперши рукою підборіддя, простояв хвилин десять з печаттю глибокого роздуму на натхненному чолі. На десятій хвилині вір стрепенувся і вигукнув:

— Вставайте, містере Міксе, загадку розгадано. Я можу хоч зараз показати вам будинок, де живе ваша сестра. І не бійтесь, що вона у скрутному становищі, вона цілком забезпечена — принаймні, зараз.

Мікс не знав, що переважає в його душі — радість чи здивування.

— Але як вам про це вдалося дізнатись? — запитав він із неприхованим захопленням.

У Джолнса була, мабуть, одна-єдина слабкість: він пишався своїми незвичайними професійними досягненнями в галузі індукції і не пропускав нагоди уразити й зачарувати слухачів описом своїх методів.

— Шляхом виключення, — сказав Джолнс, розкладаючи свої знахідки на маленькому столику. — Я по черзі виключав ті частини міста, куди могла б переїхати місіс Снайдер. Бачите капелюшкову шпильку? Вона говорить нам, що Бруклін відпадає. Жодна жінка не сяде в трамвай коло Бруклінського моста, не озброївшись капелюшковою шпилькою, без якої їй нізащо не протиснутися на вільне місце. А зараз я доведу вам, що вона не могла переїхати і до Гарлема. Ось за цими дверима забито в стіну два гачки. На один місіс Снайдер вішала капелюшок, на другий — шаль. Придивіться, і ви побачите, що від краю шалі на стінній штукатурці поступово утворилася брудна смуга. Слід має чіткі контури, а це значить, що шаль була без бахроми. Але судіть самі, де це бачено, щоб літня жінка із шаллю на плечах сідала в гарлемський потяг, а шаль була без бахроми? Як їй тоді зачепитися за вагонні дверці і застрягти, і не давати ввійти іншим пасажирам? Отже, Гарлем теж відпадає.

Таким чином, я дійшов висновку, що місіс Снайдер переїхала кудись неподалік. На цьому клаптику паперу, відірваному від картки, ми бачимо слово «ліва», букву «Б» і цифру «12». Ну, а мені відомо, що в будинку дванадцять по авеню «Б» міститься першокласний пансіон, на який вашій сестрі, здається, не вистачило б грошей. Аж тут мені трапляється оцей обривок театральної програми, вельми, помітьте, своєрідно зім'ятий. Про що ж він свідчить? Для вас, містере Міксе, мабуть, ні про що, зате для людини, яка звикла звертати увагу на щонайменшу дрібницю, він свідчить багато про що.

Ви говорили, що ваша сестра працює прибиральницею. Миє підлоги в кабінетах і коридорах різних установ. Давайте припустимо, що вона влаштувалася на таку роботу в театр. Де, містере Міксе, найчастіше втрачають цінні прикраси? Звичайно, у театрі. Погляньте ж тепер на цей обривок програми. Бачите, зсередини відбиток чогось круглого? У цей папірець, містере Мікс, була загорнена каблучка — і, можливо, дуже дорога. Місіс Снайдер приходить у театр і під час прибирання знаходить каблучку. Вона похапки відриває клаптик від програми, ретельно загортає каблучку і ховає її у пазусі. Назавтра вона збуває знахідку і, маючи тепер у своєму розпорядженні якісь кошти, вирішує підшукати собі трохи кращу квартиру. Коли я доходжу цієї ланки в ланцюзі своїх міркувань, будинок дванадцять по авеню «Б» уже не здається мені чимось неймовірним. Там-то ми і знайдемо вашу сестрицю, містере Міксе.

І Шемрок Джолнс завершив свій переконливий монолог усмішкою художника, що створив черговий шедевр[365]. Міксу від захоплення відібрало мову. Удвох вони вирушили на авеню «Б» до будинку під номером дванадцять. То був старомодний особняк, у яких живуть багаті, солідні люди; такі ж самі будинки стояли по боках.

Вони подзвонили й у відповідь на своє питання почули, що ніякої місіс Снайдер тут не знають і взагалі за останні півроку в цьому будинку не з'являлося нових мешканців.

Коли вони знов опинилися на тротуарі, Мікс вийняв предмети, знайдені в кімнаті його сестри, і покрутив їх у руках.

— Я, звичайно, не нишпорка, — зауважив він, підносячи до носа обривок театральної програми, — але мені особисто здається, що в цей папірець було загорнено не каблучку, а м'ятний льодяник — знаєте, такий кругленький. А та, на якій адреса, схоже, відірвана від квитка до кінематографа — Ліва сторона, ряд «Б», місце дванадцять.

Шемрок Джолнс подивився на нього відсутнім поглядом.

— Здається, вам краще за все звернутися до Джагінса, — сказав він.

— А хто такий Джагінс? — спитав Мікс.

— Це засновник нової, сучасної школи розшукової справи, — сказав Джолнс. — Їхні методи відрізняються від наших, але, кажуть, ніби Джагінсу вдавалося справлятися з абсолютно головоломними задачами. Я вас відведу до нього.

Джагінса, що затьмарив великих сищиків, вони застали в конторі. Це був миршавий білявий чоловічок, цілком захоплений читанням одного із добротних побутових романів Натанієля Готорна.

Великі представники двох різних шкіл розшуку обмінялися церемонним рукостисканням, і Джолнс представив Джагінсу свого клієнта.

— Викладіть обставини справи, — сказав Джагінс, знову занурюючись у читання.

Коли Мікс закінчив, найбільший з великих закрив книгу і сказав:

— Наскільки я зрозумів, вашій сестрі п'ятдесят два роки, праворуч під носом велика бородавка, незаможна вдова, миє підлоги, аби заробити на прожиток, обличчям і постаттю надзвичайно непоказна.

— Точніше не опишеш, — підтвердив Мікс.

Джагінс підвівся і надів капелюха.

— За п'ятнадцять хвилин я повернуся і принесу вам її нову адресу, — сказав він.

Шемрок Джолнс зблід, але все-таки вичавив із себе усмішку.

Коли вказаний час закінчився, Джагінс повернувся із аркушем паперу в руці.

— Свою сестру Мері Снайдер, — спокійно оголосив він і зазирнув у листок, — ви знайдете в будинку номер сто шістдесят два по Чилтон-стрит. Третій поверх, остання кімната по коридору. Це лише за чотири квартали звідси, — додав він, звертаючись до Мікса. — Може, сходите й упевнитесь, чи правильні мої відомості, а потім прийдете назад? Містер Джолнс, я вважаю, дочекається вас.

Мікс поспішно вийшов. За двадцять хвилин він з'явився у дверях, обличчя його сяяло.

— Вона там! — закричав він. — Жива і здорова! Скажіть, скільки я вам винен?

— Два долари, — сказав Джагінс.

Коли Мікс розплатився і пішов, Шемрок Джолнс, торсаючи в руках капелюх, став перед Джагінсом.

— Боюсь, що це нескромно з мого боку… — плутано забурмотів він. — Але якби ви були такі люб'язні… чи не згодилися б ви…

— Чому ж ні, — благодушно озвався Джагінс. — Із задоволенням розкажу, як це робиться. Пам'ятаєте ви прикмети місіс Снайдер? Тоді скажіть, чи мислиме діло, щоб подібна особа не замовила в розстрочку збільшену пастельну копію своєї фотографії? Найбільша в Америці майстерня, яка цим займається, розташована якраз за рогом. Я туди зайшов і списав її адресу з книги замовлень. От і все.

Споріднені душі

Злодій швидко сковзнув у вікно і завмер, намагаючись освоїтися з обстановкою. Усякий злодій, що поважає себе, спочатку освоїться серед чужого добра, а потім вже почне його привласнювати.

Злодій знаходився у приватному особняку. Забиті парадні двері та непідстрижений плющ підказали йому, що хазяйка дому сидить тепер десь на мармуровій терасі, яку омивають хвилі океану, і пояснює сповненому співчуття молодому чоловікові у спортивному морському кашкеті, що ніхто ніколи не розумів її самотньої й піднесеної душі. Освітлені вікна третього поверху в поєднанні з кінцем сезону у свою чергу свідчили про те, що хазяїн уже повернувся додому і скоро вимкне світло і відійде на сон. Бо вересень — така пора в природі і в житті людини, коли кожен доброчесний сім'янин доходить висновку, що стенографістки і кафе на дахах — марнота і суєта, і, відчувши в собі потяг до благопристойності та моральної досконалості, як цінностям більшим, починає чекати повернення додому своєї законної половини.

Злодій запалив цигарку. Прикритий долонею вогник сірника освітив на мить те, що було в ньому найвидатнішого, — довгий ніс та випнуті вилиці. Злодій належав до третього різновиду. Цей різновид ще не вивчений і не набув широкого визнання. Поліція познайомила нас тільки з першим та другим. Класифікація їх надзвичайно проста. Відмітною прикметою слугує комірець.

Якщо на спійманому злодії не вдається знайти накрохмаленого комірця, нам повідомляють, що це найнебезпечніший виродок, украй аморальний, і одразу виникає підозра: чи не той це закоренілий злочинець, який 1878 року поцупив наручники з кишені полісмена Хеннессі і нахабно уникнув арешту.

Представник другого широко відомого різновиду — це злодій у накрохмаленому комірці. Його зазвичай називають злодієм-джентльменом. Удень він або снідає в смокінгу[366], або розгулює, переодягнувшись шпалерником, увечері ж береться до свого основного, мерзотного заняття — пограбування квартир. Мати його — вельми багата, поважна леді, що проживає у найреспектабельнішому Оушен-Гроув, і, коли його перепроваджують до тюремної камери, він передусім вимагає собі пилочку для нігтів та «Поліцейську газету». У нього є дружина в кожному штаті і наречені по всіх територіях, і газети серіями друкують портрети жертв його матримоніальної пристрасті, використовуючи для цього вилучені з архіву фотографії недужих осіб жіночої статі, від яких відмовилися всі лікарі і які дістали зцілення від одного флакона патентованого засобу, відчувши значне полегшення після першого ж ковтка.

На злодії був синій светр. Цей злодій не належав ні до категорії джентльменів, ні до категорії кухарів із Пекельної Кухні. Поліція, поза всяким сумнівом, зайшла б у глухий кут, якби спробувала його класифікувати. Їй ще не доводилося чути про солідного, статечного злодія, що не виявляє тенденції ані опуститися на дно, ані злетіти надто високо.

Злодій третьої категорії почав крадькома просуватися вперед. Він не носив на обличчі маски, не тримав у руці потайного ліхтарика, і на ногах у нього не було черевиків на каучуковій підошві. Натомість він запасся револьвером тридцять восьмого калібру і задумливо жував м'ятну ґумку.

Меблі в будинку ще стояли в чохлах. Срібло було прибрано подалі — у сейфи. Злодій не розраховував на надто багатий улов. Шлях його лежав до тьмяно освітленої кімнати третього поверху, де хазяїн дому спав тяжким сном після тих утіх, які він так чи інакше мусив знаходити, аби не загинути під тягарем самотності. Там і слід було «помацати», щоб одержати чесну, законну, професійну поживу. Можливо, знайдеться трохи грошей, годинник, шпилька з коштовним каменем… одне слово, нічого надзвичайного чи виняткового. Просто злодій побачив розкрите вікно і вирішив спробувати щастя.

Злодій нечутно прочинив двері у слабо освітлену кімнату. Газовий ріжок був прикручений. На ліжку спала людина. На туалетному столику безладно валялися різні предмети — пачка зім'ятих банкнотів, годинник, ключі, три покерних фішки, кілька зламаних сигар і рожевий бант. Тут же стояла пляшка газованої води, припасена на ранок для прояснення мізків.

Злодій зробив три обережні кроки в напрямку до столика. Сплячий жалібно застогнав і розплющив очі. І миттю сунув праву руку під подушку, але не встиг витягти її назад.

— Лежати тихо! — сказав злодій нормальним людським голосом. Злодії третьої категорії не говорять свистячим шепотом. Чоловік у ліжку подивився на дуло націленого на нього револьвера і завмер.

— Руки вгору! — наказав злодій.

У чоловіка була каштанова з сивиною борідка клином, як у дантистів, що рвуть зуби без болю. Він справляв враження солідного, поважного обивателя і був, очевидно, вельми жовчним, а тепер ще й особливо розсердженим та обуреним. Він сів у ліжку і підняв праву руку.

— Анумо, другу! — сказав злодій. — Може, ви стріляєте лівою. Ви вмієте рахувати до двох? Ну, мерщій!

— Не можу підняти цю, — сказав обиватель із болісною гримасою.

— А що з нею таке?

— Ревматизм у плечі.

— Гострий?

— Був гострий. Тепер хронічний.

Злодій із хвилину стояв мовчки, тримаючи ревматика під прицілом. Він подивився крадькома на туалетний столик із розкиданою на ньому здобиччю і знову, розгубившись, втупився в чоловіка, що сидів у ліжку. Раптом його обличчя теж викривила гримаса.

— Припиніть корчити міни! — роздратовано гримнув на нього обиватель. — Прийшли грабувати, так грабуйте. Забирайте, що там на туалеті.

— Перепрошую, — сказав злодій з усмішкою. — Мене ось теж скрутило. Вам, знаєте, пощастило — адже ми із ревматизмом давні приятелі. І теж у лівій. Усякий інший на моєму місці продірявив би вас наскрізь, коли ви не підняли свою ліву клішню.

— І давно у вас? — поцікавився обиватель.

— П'ятий рік. Та тепер уже не відчепиться. Варто тільки набути цю втіху — пиши пропало.

— А ви не пробували жир гримучої змії? — із цікавістю запитав обиватель.

— Галонами переводив. Якщо всіх гримучих змій, яких я знежирив, витягнути ланцюжком, то він вісім разів дістане від Землі до Сатурна, а вже гриміти буде так, що заткнуть вуха у Вальпараїсо.

— Дехто приймає «Пілюлі Чизельма», — зауважив обиватель.

— Шарлатанство, — сказав злодій. — П'ять місяців ковтав цю гидоту. Даремно. А от коли я пив «Екстракт Фінкельхема», робив припарки з «Галаадського бальзаму» і застосовував «Поттівський болезаспокійливий пульверизатор», начебто трохи полегшало. Тільки здається мені, що допоміг головним чином кінський каштан, який я носив у лівій кишені.

— Вам коли гірше дошкуляє — уранці чи вночі?

— Уночі, — сказав злодій. — Коли саме робота. Слухайте, та ви опустіть руку… Не станете ж ви… А «Блікерстафівський кровоочищувач» не пробували?

— Ні, не доводилось. А у вас як — нападами чи весь час ниє?

Злодій сів біля ліжка і поклав револьвер на коліно.

— Стрибками, — сказав він. — Накидається, коли не очікуєш. Довелось відмовитися від верхніх поверхів — разів зо два вже застряг, скрутило на півдорозі. Знаєте, що я вам скажу: нічого в цій хворобі лікарі не розуміють.

— І я так вважаю. Витратив тисячу доларів, і все дарма. У вас розпухає?

— Уранці. А вже перед дощем — просто страх.

— Так, у мене теж. Варто якійсь миршавій хмарці завбільшки з серветку вирушити до нас із Флоріди, і я вже відчуваю її наближення. А якщо трапляється пройти повз театр, коли там іде мелодрама «Болотяні тумани», то вогкість так уїсться в плече, що його починає смикати, як зуб.

— Так, нічим не вгамуєш. Пекельні муки, — сказав злодій.

— Маєте рацію, — зітхнув обиватель.

Злодій подивився на свій револьвер і з удаваною невимушеністю сунув його в кишеню.

— Слухайте, приятелю, — сказав він, прагнучи подолати ніяковість. — А ви не пробували оподельдок?

— Дурниці! — сказав обиватель сердито. — 3 таким самим успіхом можна втирати коров'яче масло.

— Правильно, — погодився злодій. — Годиться тільки для крихітки Мінні, коли кицька подряпає їй пальчик. Скажу вам одверто — справа наша погана. Тільки одна річ на світі допомагає. Добра, стара, гарячлива, звеселяюча серце випивка. Слухайте, старий, ви на мене не сердьтесь… Це діло, звичайно, геть набік… Одягайтесь, і підемо вип'ємо. Ви вже пробачте, якщо я… Хай тобі біс! Знову схопив, гадюка!

— Майже тиждень я позбавлений можливості одягатися без сторонньої допомоги, — сказав обиватель. — Боюся, що Томас вже ліг, і…

— Нічого, вилазьте із свого лігва, — сказав злодій. — Я допоможу вам начепити що-небудь.

Умовності й пристойність могутньою хвилею сколихнулися у свідомості обивателя. Він погладив свою сивіючу борідку.

— Це дуже незвичайно… — почав було він.

— Ось ваша сорочка, — сказав злодій. — Пірнайте в неї. Між іншим, один чоловік говорив мені, що «Розтирання Омберрі» так полагодило його за два тижні, що він став сам зав'язувати собі краватку.

На порозі обиватель зупинився і зробив крок назад.

— Ледве не пішов без грошей, — сказав він. — Виклав їх увечері на туалетний столик.

Злодій схопив його за рукав.

— Гаразд, пішли, — сказав він грубувато. — Киньте це. Я вас запрошую. На випивку вистачить. А ви ніколи не пробували «Чудодійний горіх» та мазь із соснових голок?