Вождь червоношкірих: Оповідання

Вождь червоношкірих

права, здається, траплялася вигідна. Але стривайте, давайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Біллом Дрісколлом на Півдні, у штаті Алабама. Там нас і осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як говорив потім Білл, «сталося тимчасове затьмарення розуму», — та тільки ми про це здогадалися набагато пізніше.

Є там одне містечко, плоске, як млинець, і, звичайно, називається «Вершини». Живуть у ньому найсумирніші й усім задоволені селюки, яким саме тільки й гопцювати навколо травневої жердини.

У нас із Біллом було на той час доларів шістсот об'єднаного капіталу, а потрібно було нам ще якраз дві тисячі на проведення шахрайської спекуляції із земельними ділянками в Західному Іллінойсі. Ми обговорили це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, говорили ми, дуже розвинене в напівсільських громадах; саме тому, а також і з інших причин план викрадення легше буде здійснити тут, ніж у радіусі дії газет, які зчиняють у таких випадках галас, розсилаючи на всі боки переодягнутих кореспондентів. Ми знали, що містечко не може послати за нами в погоню нічого страшнішого за констеблів, та яких-небудь сентиментальних нишпорок, та двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Нібито виходило непогано.

Ми обрали нашою жертвою єдиного сина найвиднішого з городян, на ім'я Ебенезер Дорсет. Татусь був людиною поважною й скупуватою, любителем прострочених застав, чесним і непідкупним церковним збирачем. Синок був хлопчиськом років десяти, з опуклими ластовинками по всьому обличчю і волоссям приблизно такого кольору, як обкладинка журналу, котрий зазвичай купуєш у кіоску, поспішаючи на потяг. Ми з Біллом розраховували, що Ебенезер одразу викладе нам за синка дві тисячі доларів, ніяк не менше. Але стривайте, дайте я вам спочатку розкажу.

Милі за дві від міста є невисока гора, поросла густим кедрівником. На задньому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані[298] повз будинок старого Дорсета. Хлопчик був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — говорить Білл. — Хочеш одержати пакетик льодяників і прокататись?

Хлопчисько засвітив Біллу в саме око уламком цеглини.

— Це обійдеться старому в зайві п'ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько цей бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але врешті-решт ми його запихнули на дно шарабана і поїхали. Ми відвели хлопчиська до печери, а коня я прив'язав у кедрівнику. Коли стемніло, я відвіз шарабан до села, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти прогулявся до гори пішки.

Дивлюся, Білл заклеює пластиром подряпини й садна на своїй фізіономії. Позаду великої скелі, біля входу в печеру, палає багаття, і хлопчисько з двома яструбиними перами в рудому волоссі стежить за киплячим кавником. Підходжу я, а він націлився в мене палицею і говорить:

— А, проклятий блідолиций, як ти смієш з'являтися до табору Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — говорить Білл, закочуючи штани, щоб оглянути садна на гомілках. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — просто види Палестини в чарівному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, бранець Вождя Червоношкірих, і вдосвіта з мене знімуть скальп. Святі мученики! І здоровий же брикатися цей хлопчисько!

Так, сер, хлопчисько, мабуть, веселився щодуху. Жити в печері йому сподобалось, він і думати забув, що сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком та Підглядачем і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, я буду спалений на багатті, як тільки зійде сонце.

Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, набивши рот хлібом з грудинкою, почав базікати. Він виголосив таку застільну промову:

— Мені тут здорово подобається. Я ніколи ще не жив у лісі; зате у мене був одного разу ручний опосум, а минулого дня народження мені виповнилося дев'ять років. Терпіти не можу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць з-під рябої курки тітки Джиммі Талбота. А справжні індіанці тут у лісі є? Я хочу ще підливки. Вітер чому дме? Тому, що дерева гойдаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенку, чого в тебе ніс такий червоний? У мого батька грошей видимо-невидимо. А зірки гарячі? У суботу я двічі відлупцював Еда Уокера. Не люблю дівчаток! Жабу не дуже-то зловиш, хіба тільки на мотузочок. Бики ревуть чи ні? Чому апельсини круглі? А ліжка у вас в печері є? Амос Меррей — шестипалий. Папуга вміє говорити, а мавпа і риба ні. Дюжина — це скільки буде?

Кожні п'ять хвилин хлопчисько згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яку він називав рушницею, крався навшпиньки до входу в печеру вистежувати лазутчиків ненависних блідолицих. Час від часу він видавав войовничий клич, від якого кидало в дрож старого мисливця Хенка, Білла цей хлопчисько залякав із самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — говорю я йому, — а додому тобі хіба не хочеться?

— А ну їх, чого я там не бачив? — говорить він — Удома нічого немає цікавого. До школи ходити я не люблю. Мені подобається жити в лісі. Ти ж не відведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки ще не збираюсь, — говорю я. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Ну добре, — говорить він. — От здорово! Мені ще ніколи в житті не було так весело.

Ми полягали спати десь об одинадцятій годині. Розстелили на землю шерстяні та стьобані ковдри, посередині уклали Вождя Червоношкірих, а самі лягли скраю. Що він втече, ми не боялись. Години три він, не даючи нам спати, усе схоплювався, хапав свою рушницю; при кожному тріску сучка і шереху листя його юній уяві здавалось, ніби до печери підкрадається зграя розбійників, і він верещав на вухо то мені, то Біллу: «Тихіше, приятелю!» Нарешті я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат із рудим волоссям.

Удосвіта мене розбудив страшний виск Білла. Не крики, чи лемент, чи виття, чи завивання, чи рев, якого можна було б очікувати від голосових зв'язок чоловіка, — ні, просто-таки непристойний, жахливий, принизливий виск, яким вищать жінки, побачивши привида чи гусеницю. Страшно чути, як на вранішній зорі в печері вищить без угаву товстий, сильний, відчайдушної хоробрості чоловік.

Я схопився з ліжка подивитись, що таке робиться. Вождь Червоношкірих сидів на грудях Білла, вчепившися однією рукою йому у волосся. У другій руці він тримав гострий ніж, яким ми зазвичай різали грудинку, і найділовитішим і недвозначним чином намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який ухвалив йому вчора ввечері.

Я забрав у хлопчиська ножа і знову уклав його спати. Але з цієї самої хвилини дух Білла був зламаний. Він улігся на своєму краю ліжка, проте більше вже не стулив очей за весь той час, коли хлопчик був з нами. Я було задрімав ненадовго, але до схід сонця раптом пригадав, що Вождь Червоношкірих обіцявся спалити мене на багатті, як тільки зійде сонце. Не те щоб я нервувався чи боявся, а все-таки сів, запалив трубку і притулився до скелі.

— Чого ти піднявся так рано, Семе? — спитав мене Білл.

— Я? — кажу. — Щось плече ломить. Думаю, може, легше стане, якщо посидіти трохи.

— Брешеш, — говорить Білл. — Ти боїшся. Тебе він хотів спалити вдосвіта, і ти боїшся, що він так і вчинить. І спалив би, якби знайшов сірники. Адже це просто жах, Семе. Чи не думаєш ти, що хтось буде платити гроші за те, щоб таке чортеня повернулось додому?

— Думаю, — говорю я. — От саме таких хуліганів і обожнюють батьки. А зараз ви з Вождем Червоношкірих вставайте і готуйте сніданок, а я піднімуся на гору і проведу розвідку.

Я зійшов на вершину маленької гори й окинув поглядом околиці. У напрямку до міста я чекав побачити дужих фермерів, які з косами та вилами нишпорять у пошуках підлих викрадачів. А замість того я побачив мирний пейзаж, і пожвавлювала його єдина людина, що орала на сірому мулі. Ніхто не бродив з баграми уздовж річки; вершники не скакали назад і вперед і не повідомляли невтішних батьків, що поки що нічого не відомо. Сонним спокоєм лісів віяло від тієї частини Алабами, яка простяглася перед моїми очима.

— Можливо, — сказав я самому собі, — ще не виявлено, що вовки викрали ягнятко із загороди. Допоможи, Боже, вовкам! — і я спустився з гори снідати.

Підходжу ближче до печери і бачу, що Білл стоїть, притиснувшись до стінки, і ледве дихає, а хлопчисько збирається стукнути його каменем завбільшки мало не з кокосовий горіх.

— Він запхав мені за комір із жару гарячу картоплину, — пояснив Білл, — і роздавив її ногою, а я йому нам'яв вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відняв у хлопчиська камінь і абияк залагодив це непорозуміння.

— Я тобі покажу! — говорить хлопчисько Біллу. — Ще жодна людина не вдарила Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Отже, начувайся!

Після сніданку хлопчисько дістає з кишені шматок шкіри, обмотаний мотузкою, і йде з печери, розмотуючи на ходу мотузку.

— Що це він тепер затіяв? — тривожно питається Білл. — Як ти гадаєш, Семе, він не втече додому?

— Не бійся, — говорю я. — Він, здається, зовсім не такий вже домувальник. Проте нам потрібно придумати якийсь план щодо викупу. Не видно, щоб у місті особливо турбувалися через те, що він зник, а може, ще не пронюхали про викрадення. Рідні, можливо, думають, що він залишився ночувати у тітки Джейн або у кого-небудь із сусідів. В усякому разі, сьогодні його мають спохопитись. Надвечір ми надішлемо його батькові листа і зажадаємо дві тисячі доларів викупу.

І тут ми почули щось на кшталт воєнного кличу, який, мабуть, видав Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа[299]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витягнув з кишені пращу[300] і тепер крутив її над головою.

Я ухилився і почув глухий важкий стукіт та звук, схожий на зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь завбільшки з яйце стукнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він одразу весь обм'якнув і впав головою в багаття, просто на каструлю з окропом для миття посуду. Я витягнув його з вогню і цілі півгодини поливав холодною водою.

Потроху Білл опам'ятався, сів, помацав за вухом і говорить:

— Семе, знаєш, хто в мене улюблений герой у Біблії?

— Та стривай, — кажу я. — Помалу прийдеш до тями.

— Цар Ірод, — говорить він. — Ти ж не підеш, Семе, не залишиш мене самого?

Я вийшов із печери, спіймав хлопчиська і став так його трясти, що ластовинки застукали одна об одну.

— Якщо ти не поводитимешся як слід, — говорю я, — я тебе цієї ж хвилини відправлю додому. Ну, будеш ти слухатися чи ні?

— Та я ж тільки пожартував, — сказав він, насупившись. — Я не хотів кривдити старого Хенка. А він навіщо мене вдарив? Я слухатимусь, Зміїне Око, тільки ти не відправляй мене додому і дозволь мені сьогодні грати в розвідників.

— Я цієї гри не знаю, — сказав я. — Це вже ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні він з тобою гратиме. Я зараз піду ненадовго у справі. Тепер іди помирися з ним і вибачся за те, що ти його вдарив, бо інакше негайно підеш додому.

Я примусив їх потиснути одне одному руки, потім відвів Білла вбік і сказав йому, що іду до села Поплар-Ков, за три милі від печери, і спробую дізнатись, як дивляться в місті на викрадення хлопця. Крім того, я вважаю за краще сьогодні ж надіслати погрозливого листа старому Дорсетові з вимогою викупу і наказом, як саме слід його сплатити.

— Ти знаєш, Семе, — говорить Білл, — я завжди був готовий за тебе у вогонь і воду, не моргнув оком під час землетрусу, гри в покер, динамітних вибухів, поліцейських облав, нападів на потяги та циклонів. Я ніколи нічого не боявся, доки ми не вкрали цю двоногу ракету. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся надвечір, щось коло цього, — кажу я. — Твоя справа — бавити і заспокоювати дитину, доки я не повернусь. А зараз ми з тобою напишемо листа старому Дорсетові.

Ми з Біллом узяли папір і олівець і стали складати листа, а Вождь Червоношкірих тим часом ходив назад і вперед, закутавшись у ковдру й охороняючи вхід до печери. Білл зі сльозами просив мене призначити викуп у півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюся принизити прославлену, з моральної точки зору, батьківську любов, але ж ми маємо справу з людьми, а яка ж людина знайшла б у собі сили сплатити дві тисячі доларів за цю веснянкувату дику кішку! Я згоден ризикнути: нехай буде півтори тисячі доларів. Різницю можеш віднести на мій рахунок.

Аби втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:

Я надписав адресу Дорсета і поклав листа у кишеню. Коли я вже зібрався йти, хлопчисько підходить до мене і каже:

— Зміїне Око, ти сказав, що мені можна грати в розвідника, поки тебе не буде.

— Грай, звичайно, — кажу я. — Ось містер Білл з тобою пограє. А що це за гра така?

— Я розвідник, — говорить Вождь Червоношкірих, — і мушу скакати на заставу, попередити поселенців, що йдуть індіанці. Мені набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.

— Ну, гаразд, — говорю я. — Здається, шкоди від цього не буде. Містер Білл допоможе тобі відбити напад лютих дикунів.

— А що мені треба робити? — питається Білл, підозріло дивлячись на хлопчиська.

— Ти будеш кінь, — говорить розвідник. — Ставай на карачки. Бо як же я мені доскакати до застави без коня?

— Ти вже краще розваж його, — сказав я, — поки наш план не буде здійснено. Попустуй трохи.

Білл стає на карачки, і в очах у нього з'являється такий вираз, як у кролика, що потрапив до пастки.

— Чи далеко до застави, Малюку? — питається він досить-таки хрипким голосом.

— Дев'яносто миль, — відповідає розвідник. — І тобі доведеться поквапитись, щоб потрапити туди вчасно. Ну, пішов!

Розвідник схоплюється Біллу на спину і встромлює п'яти йому в боки.

— Заради Бога, — говорить Білл, — повертайся, Семе, якнайшвидше! Шкода, що ми призначили такий викуп, треба було б не більше тисячі. Слухай, ти перестань мене брикати, інакше я схоплюся й огрію тебе як слід!

Я рушив до Поплар-Ков, зазирнув на пошту і в крамницю, посидів там, поговорив із фермерами, що приходили по покупки. Один бородань чув, ніби все місто переполохане через те, що у Ебенезера Дорсета зник чи був викрадений хлопчисько. Саме це мені й треба було знати. Я купив тютюну, спитав мимохідь, скільки коштує нині горох, непомітно поклав листа до поштової скриньки і пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину проїде мимо листоноша і забере міську пошту.

Коли я повернувся до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я провів розвідку в околицях печери, зважився разів зо два агукнути, але мені ніхто не відповів. Я запалив трубку і всівся на мохову купину чекати подальших подій.

Приблизно через півгодини в кущах зашелестіло, і Білл викотився на поляну перед печерою. За ним крався хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись на всю широчінь своєї фізіономії. Білл зупинився, зняв капелюха і витер лице червоною хусткою. Хлопчисько зупинився приблизно за вісім футів позаду нього.

— Семе, — говорить Білл, — мабуть, ти вважатимеш мене зрадником, але я просто не міг терпіти. Я доросла людина, здатна до самозахисту, і звички у мене мужні, проте трапляються випадки, коли все розсипається на порох — і зарозумілість, і самовладання. Хлопчик пішов. Я відіслав його додому. Усе кінчено. Бували мученики в старі часи, які радше були готові загинути, ніж залишити улюблену професію. Але ніхто з них не зазнавав таких надприродних тортур, як я. Мені хотілося залишитися вірним нашому грабіжницькому статутові, але сил не вистачило.

— Що трапилося, Білле? — питаюсь я.

— Я проскакав усі дев'яносто миль до застави, ані дюймом менше, — відповідає Білл. — Потім, коли поселенці були врятовані, мені дали вівса. Пісок — не краща заміна вівсу. А потім я дуже довго мусив пояснювати, чому в дірках нічого немає, навіщо дорога йде в обидва боки і з якої причини трава зелена. Кажу тобі, Семе, є межа людському терпінню. Хапаю хлопчиська за комір і тягну з гори вниз. Дорогою він мене брикає, усі ноги від колін донизу у мене в синцях; два-три укуси в руку та у великий палець мені доведеться припекти. Зате він пішов, — продовжує Білл, — пішов додому. Я показав йому дорогу до міста, та ще і підкинув його стусаном футів на вісім уперед. Шкода, що ми втрачаємо викуп, ну, так або це, або мені відправлятися до божевільні.

Білл пихкає і відсапується, але його яскраво-рожева фізіономія виражає невимовний мир і повне задоволення.

— Білле, — кажу я, — адже у вашій сім'ї немає серцевих хвороб?

— Ні, — говорить Білл, — нічого такого хронічного, крім малярії та нещасних випадків. А що?

— Тоді можеш обернутися, — говорю я, — і подивитись, що в тебе за спиною.

Білл обертається, бачить хлопчиська, разом блідне, падає на землю і починає безтямно хапатися за траву та дрібні скіпочки. Цілу годину я побоювався за його розум. Після цього я сказав йому, що, здається, треба кінчати цю справу негайно і що ми встигнемо дістати викуп і змитися ще до опівночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Отже, Білл трохи підбадьорився, навіть настільки, що над силу посміхнувся хлопчиськові і пообіцяв йому зображати росіян у війні з японцями, як тільки йому трохи полегшає.

Я придумав, як дістати викуп без жодного ризику бути захопленим іншою стороною, і мій план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яке мали покласти відповідь, а потім і гроші, стояло біля самої дороги; уздовж дороги була огорожа, а за нею з обох боків — великі порожні поля. Якби того, хто прийде по листа, підстерігала зграя констеблів, його побачили б здалеку на дорозі або посеред поля. Так ні ж, голубчики! О пів на дев'яту я вже сидів на цьому дереві, сховавшись не гірше за деревну жабу, і чекав, коли з'явиться посланець.

Точно у призначений час під'їжджає на велосипеді хлопчисько-підліток, знаходить картонну коробку під стовпом, засовує в неї складений папірець і котить собі назад до міста.

Я почекав ще годину, поки не впевнився, що пастки тут немає. Зліз із дерева, дістав записку з коробки, прокрався уздовж огорожі до самого лісу і за півгодини вже був у печері. Там я розгорнув записку, підсів ближче до ліхтаря і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, дуже нерозбірливо, і суть її полягала ось у чому:

— Великі пірати! — кажу я. — Таж отакого нахабства…

Але тут я подивився на Білла і замовк. У нього в очах я помітив такий благальний вираз, якого не бачив раніше ні у безсловесних тварин, ні у тих, що говорять.

— Семе, — говорить він, — що таке врешті-решт двісті п'ятдесят доларів? Гроші у нас є. Ще одна ніч із цим хлопчиськом, і доведеться мене відправити до божевільні. Крім того, що містер Дорсет справжній джентльмен, він, здається, ще й марнотратник, якщо робить нам таку великодушну пропозицію. Адже ти не збираєшся нехтувати такою нагодою, га?

— Правду кажучи, Білле, — говорю я, — цей скарб щось і мені діє на нерви! Ми відвеземо його додому, сплатимо викуп і змиємося кудись подалі.

Тієї ночі ми відвезли хлопчиська додому. Ми його умовили — наплели, нібито батько купив йому гвинтівку зі срібною насічкою та мокасини і нібито завтра ми з ним поїдемо полювати на ведмедя.

Була рівно дванадцята година ночі, коли ми постукали в парадні двері Ебенезера. Якраз тієї самої хвилини, коли я мав виймати півтори тисячі доларів з коробки під деревом, Білл відлічував двісті п'ятдесят доларів у руку Дорсету.

Як тільки хлопчисько зрозумів, що ми збираємося залишити його вдома, він учинив виття не гірше за пароплавну сирену і вчепився в ногу Білла, наче п'явка. Батько віддирав його від ноги, як липкий пластир.

— Скільки часу ви зможете його тримати? — питається Білл.

— Сили в мене вже не ті, що раніше, — говорить старий Дорсет, — але гадаю, що за десять хвилин можу вам ручатись.

— Цього досить, — говорить Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Південні та Середньозахідні штати і легко встигну добігти до канадського кордону.

Хоча ніч була дуже темна, Білл дуже товстий, а я вмів дуже швидко бігати, я нагнав його тільки за півтори милі від міста.

Дороги, які ми вибираємо

За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Крім води, паровоз цього знаменитого експреса прихопив також дещо, не таке для нього корисне.

Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тідбол, «Акула» Додсон і інданець-метис із племені криків, на прізвисько Джон Великий Собака, залізли на паровоз і показали машиністу три круглі отвори своїх кишенькових гармат. Це справило на машиніста таке сильне враження, що він миттю кинув угору обидві руки, як це роблять, вигукуючи: «Та що ви! Бути не може!» Після короткої команди Акули Додсона, котрий був начальником атакуючого загону, машиніст зійшов на рейки і відчепив паровоз і тендер. Потім Джон Великий Собака, залізши на купу вугілля, жартома спрямував на машиніста і кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п'ятдесят ярдів від потяга і чекати подальших розпоряджень.

Акула Додсон і Боб Тідбол не стали пропускати крізь гуркіт таку бідну на золото породу, як пасажири, а попрямували просто до багатих розсипів поштового вагона. Провідника вони застали зненацька — він був цілком упевнений, що «Вечірній експрес» не набирає нічого шкідливішого й небезпечнішого за чисту воду. Поки Боб Тідбол вибивав цю згубну помилку з його голови ручкою шестизарядного кольта, Акула Додсон, не гаючи часу, закладав динамітний патрон під сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, давши тридцять тисяч доларів чистого прибутку золотом і кредитками. Пасажири то там то тут висовувалися з вікон подивитись, де це гримить грім. Старший кондуктор смикнув за мотузок від дзвінка, але він, мляво повиснувши, не чинив ніякого опору. Акула Додсон і Боб Тідбол, покидавши здобич у міцний брезентовий мішок, зіскочили на землю і, спотикаючись на високих каблуках, побігли до паровоза.

Машиніст, похмуро, але розважливо підкоряючись їхній команді, відігнав паровоз геть від нерухомого потяга. Та ще до цього провідник поштового вагона, отямившись від гіпнозу, вискочив на насип із вінчестером у руках і взяв активну участь у грі. Джон Великий Собака, що сидів на тендері з вугіллям, зробив хибний хід, підставивши себе під постріл, і провідник покрив його козирним тузом. Лицар великої дороги скотився додолу із кулею між лопаток, і таким чином частка здобичі кожного з його партнерів збільшилася на одну шосту.

За дві милі від водокачки машиністові наказали зупинитись. Бандити зухвало помахали йому на прощання рукою і, скотившись униз крутим укосом, зникли в густих заростях уздовж колії. Через п'ять хвилин вони із тріском продерлися крізь кущі чапаралю й опинилися на галявині, де до нижніх гілок дерев було прив'язано троє коней. Один із них чекав на Джона Великого Собаку, якому вже не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, бандити відпустили його на волю. На інших двох вони сіли самі, зваливши мішок на луку сідла, і поскакали швидко, але озираючись на всі боки, спочатку через ліс, потім дикою, пустельною ущелиною. Тут кінь Боба Тідбола посковзнувся на моховитому валуні і зламав передню ногу. Бандити негайно пристрелили його і всілися раду радити. Пройшовши такий довгий, звивистий шлях, вони поки що перебували в безпеці — був ще час. Багато миль і годин відділяли їх від найшвидшої гонитви. Кінь Акули Додсона, волочучи вуздечку по землі і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тідбол розв'язав мішок і, сміючись, як дитина, вигріб із нього акуратно заклеєні пачки новеньких кредиток та єдиний мішечок із золотом.

— Слухай, старий розбійнику, — весело звернувся він до Додсона, — адже ти мав рацію, діло-то вдалося. Ну й голова в тебе, просто міністр фінансів. Кому завгодно в Аризоні можеш дати сто очок уперед.

— Як же нам бути з конем, Бобе? Засиджуватися тут не можна. Вони ще до світанку кинуться за нами наздогін.

— Ну, твій Болівар витримає поки що і двох, — відповів життєрадісний Боб. — Заберемо першого ж коня, який нам трапиться. Чорт забирай, гарний улов, га? Тут тридцять тисяч, якщо вірити тому, що на папірцях надруковано, — по п'ятнадцять тисяч на брата.

— Я гадав, буде більше, — сказав Акула Додсон, злегка підштовхуючи пачки з грошима носком чобота. І він кинув задумливий погляд на мокрі боки свого замореного коня.

— Старий Болівар майже видихався, — сказав він з розстановкою. — Шкода, що твоя гніда зламала ногу.

— Ще б пак не шкода, — простодушно відповів Боб, — та нічого з цим не вдієш. Болівар у тебе двожильний — він нас довезе куди треба, а там ми змінимо коней. Але ж, хай тобі біс, смішно, що ти зі Сходу, чужак тут, а ми на Заході, у себе вдома, і все-таки тобі в підметки не годимось. З якого ти штату?

— Зі штату Нью-Йорк, — відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і жуючи гілочку. — Я народився на фермі в окрузі Олстер. Сімнадцяти років я утік із дому. І на Захід-то я потрапив випадково. Ішов я дорогою з вузликом у руках, хотів потрапити до Нью-Йорка. Думав, потраплю туди і почну гроші загрібати. Мені завжди здавалось, що я для цього й народився. Дістався я до перехрестя і не знаю, куди йти. Майже півгодини я роздумував, як мені бути, потім повернув ліворуч. Надвечір наздогнав циркачів-ковбоїв і з ними рушив на Захід. Я часто думаю, що було б зі мною, якби я вибрав іншу дорогу.

— Здається, було б те ж саме, — філософськи відповів Боб Тідбол. — Річ не в дорозі, яку ми вибираємо; а те, що всередині нас, примушує нас вибирати дорогу.

Акула Додсон встав і притулився до дерева.

— Дуже мені шкода, що твоя гніда зламала ногу, Бобе, — повторив він із співчуттям.

— І мені теж, — погодився Боб, — гарна була конячка. Ну, та Болівар нас вивезе. Мабуть, нам час вже й рухатись, Акуло. Зараз я все це укладу назад, і в дорогу; риба шукає де глибше, а людина де краще.

Боб Тідбол уклав здобич у мішок і міцно зав'язав його мотузком. Піднявши очі, він побачив дуло сорокап'ятикаліберного кольта, з якого цілився в нього безтрепетною рукою Акула Додсон.

— Кинь ти ці жарти, — посміхаючись, сказав Боб. — Час рухатись.

— Сиди, як сидиш! — сказав Акула. — Ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро це говорити, але місце є тільки для одного. Болівар видихався, і двох йому не знести.

— Ми з тобою були товаришами цілих три роки, Акуло Додсоне, — спокійно відповів Боб. — Не раз ми обидва важили життям. Я завжди був з тобою чесним, думав, що ти людина. Чув я про тебе дещо недобре, ніби ти вбив двох ні за що ні про що, та не повірив. Якщо ти пожартував, Акуло, прибери кольт і біжімо швидше. А якщо хочеш стріляти — стріляй, чорна душа, стріляй, тарантуле!

Обличчя Акули Додсона виразило глибокий смуток.

— Ти не повіриш, Бобе, — зітхнув він, — як мені шкода, що твоя гніда зламала ногу.

І його обличчя миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

І справді. Бобові не судилося рушити з місця. Пролунав постріл віроломного друга, і обуреною луною відповіли йому кам'яні стіни ущелини. А мимовільний спільник лиходія — Болівар — швидко поніс геть останнього зі зграї, що пограбувала «Вечірній експрес», — коневі не довелося нести подвійний вантаж.

Але коли Акула Додсон скакав лісом, дерева перед ним немов застелило туманом, револьвер у правій руці став зігнутою ручкою дубового крісла, оббивка сідла була якась дивна, і, розплющивши очі, він побачив, що його ноги упираються не в стремена, а в письмовий стіл із мореного дуба.

Отож я й кажу, що Додсон, глава маклерської контори «Додсон і Деккер», Уолл-стрит, розплющив очі. Поряд із кріслом стояв довірений клерк[301] Пібоді, не наважуючись заговорити. Під вікном глухо гуркотіли колеса, присипляюче дзижчав електричний вентилятор.

— Гм! Пібоді, — моргаючи, сказав Додсон. — Я, здається, заснув. Бачив дуже цікавий сон. У чому річ, Пібоді?

— Містер Вільямс від «Тресі і Вільямс» чекає на вас, сер. Він прийшов розрахуватися за Ікс, Ігрек, Зет. Він попався з ними, сер, якщо пригадуєте.

— Так, пригадую. А яка на них розцінка сьогодні?

— Один вісімдесят п'ять, сер.

— Ну от і розрахуйтеся з ним за цією ціною.

— Пробачте, сер, — сказав Пібоді, хвилюючись, — я говорив з Вільямсом. Він ваш старий друг, містере Додсоне, а це ж ви скуповували всі Ікс, Ігрек, Зет. Мені здається, ви могли б, тобто… Можливо, ви не пам'ятаєте, що він продав їх вам по дев'яносто вісім. Якщо він розраховуватиметься за теперішньою ціною, йому доведеться втратити весь капітал і продати свій будинок.

Обличчя Додсона миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

— Хай платить один вісімдесят п'ять, — сказав Додсон. — Болівару не знести двох.

Коловорот життя

Мировий суддя Бінаджа Віддеп сидів на ґанку суду і палив саморобну бузинову трубку. Кемберлендський гірський кряж, голубувато-сірий у вечірньому мареві, тягнувся до зеніту, закривши півнеба. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

На дорозі почувся скрип коліс, заклуботіла хмарка пилу і з'явилася запряжена биком двоколка, а в ній — Ренсі Білбро зі своєю половиною. Двоколка зупинилася перед будинком суду, і подружжя вилізло з неї. Ренсі Білбро складався переважно з дубленої коричневої шкіри, увінчаної на висоті шести футів копицею жовтого волосся. Незворушний спокій рідних мовчазних гір одягав його, немов бронею. У зовнішності його дружини перш за все впадала в очі велика кількість ситцю, багато гострих кутів і сліди нюхального тютюну. Крізь усе це проглядав неспокій не зовсім усвідомлених бажань та глухий протест обдуреної молодості, яка не помічає, що вона вже минула.

Мировий суддя всунув ноги в черевики, з поваги до свого звання, і підвівся, щоб пропустити подружжя.

— Ми, ось, — сказала жінка, і голос її прозвучав, як гудіння вітру в гілках сосен, — хочемо розлучитись. — Вона подивилася на чоловіка, чи не угледів він якоїсь неясності, неточності, ухильності, упередженості або прагнення до особистої вигоди в тому, як вона виклала суть справи.

— Розлучитись, — повторив Ренсі, підкріплюючи свої слова урочистим кивком. — Ми, ось, не можемо ужитись, хоч ти трісни! У горах бо у нас глушина — самотньо, значить, живеться. Ну, коли чоловік або, наприклад, дружина стараються один для одного — ще нічого. А вже коли вона шипить, наче дика кішка, або сидить, настовбурчившись, як тая сова, людині несила жити з нею разом.

— Та коли він нероба і чумний, — без особливого запалу сказала жінка. — Валандається з різними поганцями, із самогонниками, а після спить цілісінький день, нахлебтавшись віскі, та ще ціле лихо з його собаками — годуй їх!

— Та коли вона кидається кришками від каструль, — у тон їй забубнів Ренсі, — та ще облила окропом кращого на весь Кемберленд мисливського пса, а щоб чоловікові юшку зварити, так її немає, а вже ніч бо цілу очей стулити не дає, усе гризе й гризе за всякий дріб'язок.

— Та коли він на збирачів податків з кулаками кидається і на всі гори відомий як найнікчемніший пияк, — тут хіба заснеш?

Мировий суддя неквапливо узявся до виконання своїх обов'язків. Він запропонував сторонам, що сперечались, свій табурет та єдиний стілець, розкрив звід законів і заглибився у перелік статей. Потім протер окуляри і підсунув до себе чорнильницю.

— У законі та його кодексі, — почав суддя, — нічого не сказано про розлучення у значенні, так би мовити, його включення до юрисдикції даного суду. Але, з погляду справедливості, конституції та Священного Писання, усяка угода має сенс тільки тоді, коли її можна порушити. Якщо мировий суддя може поєднувати якусь пару узами шлюбу, ясна річ, що він може, якщо знадобиться, і розлучити її. Наш суд винесе ухвалу про розлучення і дозволить собі сподіватись, що Верховний суд залишить це рішення чинним.

Ренсі Білбро витягнув з кишені штанів невеликий кисет. З кисета він витрусив на стіл п'ятидоларовий папірець.

— Продав ведмежу шкуру та трьох лисиць, — сказав він, — Ось усі наші грошенята, більше немає.

— Встановлена судом платня за розлучення, — сказав суддя, — дорівнює п'яти доларам. — Із підкреслено байдужим виглядом він сунув папірець до кишені свого домотканого жилета. Потім із помітним фізичним та розумовим напруженням надряпав на четвертинці аркуша ухвалу про розлучення, переписав її на іншу четвертинку і прочитав уголос. Ренсі Білбро та його дружина вислухали вирок про своє повне й обопільне звільнення:

Суддя вже простягав один із папірців Ренсі, та голос Ерієли призупинив вручення документа. Обидва чоловіки втупилися в неї. В особі цієї жінки їхній неповороткий чоловічий розум зіткнувся з чимось непередбаченим.

— Судде, ти зачекай давати йому цей папір. Так не все гаразд буде. Ти спершу захисти мої права. Хай заплатить мені пансіон[302]. Хіба це діло — сам дістав розлучення, а дружина що? Живи, як знаєш? А я ось надумала вирушити до братика Еда на Свинячий хребет, так мені потрібно купити пару черевиків та тютюну, та ще того-сього. Коли Ренсі зміг сплатити гроші за розлучення, то нехай і мені сплатить пансіон.

Ренсі Білбро занімів від цього удару. Ні про який пансіон раніше у них розмови не було. Але ж жінки завжди підносять чоловікам приголомшливі сюрпризи.

Мировий суддя Бінаджа Віддеп зрозумів, що таке питання може бути розв'язане лише в юридичному порядку. Звід законів зберігає і щодо цього гробове мовчання, але ноги жінки були босі, а стежка на Свинячий хребет — крута й кремниста.

— Ерієло Білбро, — запитав Бінаджа Віддеп суддівським голосом, — який пенсіон вважаєте ви достатнім і відповідним у справі, що наразі розглядається в суді?

— Я вважаю, — відповідала жінка, — на черевики і на все виходить п'ять доларів. Це не бозна-який пансіон, але до братика Еда, може, й дістанусь.

— Названа сума, — сказав суддя, — не здається суду надмірною. Ренсі Білбро, за ухвалою суду вам належить сплатити позивальниці п'ять доларів, аби ухвала про розлучення могла набрати чинності.

— А де ж їх узяти, — з важким зітханням відповідав Ренсі. — Я вам виклав усе, що в мене було.

— Інакше, — промовив суддя, суворо втупившись у Ренсі поверх окулярів, — ви притягатиметеся до відповідальності за неповагу до суду.

— Якби ви зачекали днинку, — благально сказав Ренсі, — може, я б і нашкрябав де. Хто ж його знав, що вона зажадає пансіон.

— Слухання справи відкладається, — оголосив суддя. — Завтра ви обидва повинні з'явитись, щоб виконати ухвалу суду. Після чого вам буде видано на руки свідоцтво про розлучення.

Бінаджа Віддеп усівся на ґанку і почав розшнуровувати черевики.

— Що ж, до дядечка Зайє поїдемо, чи що? — сказав Ренсі. — Заночуємо в нього.

Він заліз у двоколку, Ерієла забралася в неї з іншого боку. Маленький рудий бичок, підкоряючись удару мотузяної віжки, не поспішаючи описав півколо і потягнув куди слід. Двоколка, здіймаючи хмари куряви, заторохтіла дорогою.

Суддя Бінаджа Віддеп викурив свою бузинову трубку. Потім дістав щотижневу газету й узявся до читання. Він читав до самих сутінків, а коли рядки стали розпливатися у нього перед очима, запалив лойову свічку на столі і продовжував читати, доки не зійшов місяць, сповістивши про час вечері.

Суддя жив у зробленій з колод хатині на схилі пагорба, біля сухої тополі. Прямуючи додому, він перебрався через струмочок, що проклав собі шлях у лаврових заростях. Темна постать вийшла з-за дерев і спрямувала йому в груди дуло рушниці. Низько насунутий капелюх і якийсь клапоть закривали обличчя грабіжника.

— Давай гроші, — сказала постать, — та мовчи. Я злий, як біс, і палець, бач, так і танцює на спуску…

— П-п'ять доларів — усе, що в мене є, — пробурмотів суддя, дістаючи папірець із жилетної кишені.

— Скрути її, — послідував наказ, — і засунь у ствол рушниці.

Папірець був новенький і хрусткий. Навіть тремтячим від страху незграбним пальцям неважко був скрутити його трубочкою і (що потребувало більших зусиль!) засунути у ствол рушниці.

— Ну гаразд, іди тепер, — сказав грабіжник.

Суддя не став баритись.

Наступного дня маленький рудий бичок притягнув двоколку до ґанку суду. Суддя Бінаджа Віддеп зранку сидів озутий, оскільки чекав відвідувачів. У його присутності Ренсі Білбро вручив дружині п'ятидоларовий папірець. Суддя уп'явся в нього поглядом. Він закручувався з кінців, наче був не так давно згорнутий трубочкою і засунутий у ствол рушниці. Але Бінаджа Віддеп утримався від зауважень. Мало що — жодному папірцеві не заборонено скручуватись. Суддя вручив кожному з подружжя свідоцтво про розірвання шлюбу. Вони ніяково мовчали, стоячи поряд, і поволі складали одержані ними гарантії свободи. Ерієла кинула боязкий, невпевнений погляд на чоловіка.

— Ти, значить, додому тепер, на двоколці. Хліб у шафі, в жерстяній коробці. Сало я поклала в казанок — від собак подалі. Не забудь годинника завести на ніч.

— А ти, значить, до братика Еда? — із тонко розіграною байдужістю запитав Ренсі.

— Та от до ночі треба б добратись. Не дуже-то вони там зрадіють, коли мене побачать, та куди ж більше підеш. А шлях-то туди знаєш який. Піду вже, значить. Треба б, значить, попрощатися нам з тобою, Ренсі… та, мабуть, і не схочеш попрощатися-то.

— Може, я, звісно, собака, — голосом мученика промовив Ренсі, — не схочу, бач, попрощатися!.. Воно, звісно, коли комусь не терпиться піти, так йому, може, й не до прощання…

Ерієла мовчала. Вона ретельно склала п'ятидоларовий папірець та свідоцтво про розлучення і поклала їх за пазуху, Бінаджа Віддеп скорботним поглядом провів зниклу банкноту.

Думки його плинули своїм шляхом, і подальші його слова показали, що він, можливо, належав або до досить поширеної категорії чуйних душ, або до значно рідкіснішого різновиду — до фінансових геніїв.

— Самотньо буде тобі тепер у старій хатині, га, Ренсі? — сказала Ерієла.

Ренсі Білбро дивився вбік, на Кемберлендський кряж — світло-синій тепер, у проміннях сонця. Він не дивився на Ерієлу.

— А хіба ні, чи що? — сказав він. — Але ж коли хтось почне спадати з розуму та кричати щодо розлучення, так хіба ж його силоміць утримаєш?

— Та коли ж хтось інший сам хотів розлучення, — сказала Ерієла, адресуючись до табурета. — Мабуть, хтось не дуже вже хоче, аби хтось залишився.

— Та коли б хто сказав, що не хоче.

— Та коли б хто сказав, що хоче. Піду-но я до братика Еда. Час уже.

— Мабуть, тепер ніхто вже не заведе нашого годинника.

— Може, мені поїхати з тобою, Ренсі, на двоколці, завести тобі годинника?

На обличчі горця не відбилося жодних почуттів. Але він простягнув величезну руку, і худа, коричнева від смаги рука дружини зникла в ній. На мить жорсткі риси Ерієли прояснішали, наче осяяні зсередини.

— Та я вже простежу, щоб собаки не дошкуляли тобі, — сказав Ренсі. — Бидло я був, справжнє бидло. Так ти вже заведи годинника, Ерієло.

— Серце ж моє там залишилося, Ренсі, у нашій хатині, — шепнула Ерієла. — Де ти — там і воно. І я не буду більше скаженіти. Поїдьмо додому, Ренсі, може ще встигнемо завидна.

Забувши про присутність судді, вони попрямували було до дверей, але Бінаджа Віддеп окликнув їх.

— Ім'ям штату Теннесі, — сказав він, — забороняю вам порушувати його порядки і постанови. Суду надзвичайно приємно і невимовно радісно бачити, що розвіялися хмари розбрату та взаємонерозуміння, що затьмарювали союз двох люблячих сердець. Проте суд покликаний стояти на варті моральності й моральної чистоти Штату, і він нагадує вам, що ви розлучені за всіма правилами і, отже, більше не чоловік і не дружина і, як такі, позбавляєтеся права користуватися благами, які складають винятковий привілей матримоніального[303] стану.

Ерієла схопила чоловіка за руку. Що він там говорить, цей суддя? Він хоче забрати в неї Ренсі тепер, коли життя дало їм обом гарний урок?

— Проте, — продовжував суддя, — суд готовий зняти з вас неправомочності, що накладаються фактом розлучення, і може хоч зараз перейти до здійснення урочистого обряду одруження, аби все стало на своє місце і сторони, що позивались, могли знову повернутися до благородного й піднесеного матримоніального стану. Платня за вищезазначений обряд у вищевикладеному випадку складе, коротше кажучи, п'ять доларів.

В останніх словах судді Ерієла вловила для себе проблиск надії. Рука її швидко ковзнула за пазуху, і звідти, випущеною на волю голубкою, випурхнув п'ятидоларовий папірець і, склавши крильця, опустився на стіл судді. Бронзові щоки Ерієли зашарілись, коли вона, стоячи під руку з Ренсі, слухала слова, що знов скріплювали їхній союз.

Ренсі допоміг їй залізти в двоколку і сів коло неї. Маленький рудий бичок знову описав півколо, і вони — так само рука в руці — покотили до себе в гори.

Мировий суддя Бінаджа Віддеп усівся на ґанку і стягнув з ніг черевики. Помацав ще раз засунутий у жилетну кишеню п'ятидоларовий папірець. Запалив свою бузинову трубку. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

Костюм і капелюх у світлі соціології

Літо — сезон безвідповідальності — вже коло носа. Ну що ж, увінчаймо чоло отруйним плющем (химерувати, так химерувати!) і з соціологією під ручку прогуляємося квітучими луками.

Цілком вірогідно, що земля — площина. Різні розумники без особливого успіху намагалися довести, що вона — куля. Погляньте на корабель, закликали вони нас, і ви переконаєтесь, що рано чи пізно округлість земної кулі сховає від вас усе, крім верхівки щогли. Ну, а ми теж не ликом шиті, ми взяли підзорну трубу, подивилися в неї і знову побачили палубу та корпус судна. Тоді розумники сказали: «То й що, подумаєш! Усе одно відхилення перетину екліптики з екватором доводить кулеподібність землі». Цього ми в нашу підзорну трубу побачити не могли і змушені були замовкнути. Але ж кожному дурневі ясно, що коли б земля була круглою, у китайців коси стирчали б перпендикулярно вгору, а не висіли б уздовж спини, як, за свідченням усіх мандрівників, вони у них висять.

У гарне літнє пекло в голову лізуть просто-таки неспростовні докази правильності площинної гіпотези: усе в житті, як нам відомо, рухається замкнутим колом. Якнайбільше це схоже на гру в бейсбол. Лясь! Ударив по м'ячу і мчиш уперед. Виграв перебіжку (в житті це називається «усіх обскакав») — назад до «будинку» і сів на лаву. Не добіг — вибуваєш із гри. Значить, назад до «будинку» і сідай на лаву.

Кругосвітні мореплавці могли б і не плавати — прокресливши коло водною гладінню так званої земної кулі, вони повертаються туди, звідки відпливли. А великі світу цього, досягнувши вершини своїх досягнень, повертаються до початкової дитячої простоти. Мільярдер сідає за стіл червоного дерева, щоб попити молока зі скибкою хліба. Ви зробили кар'єру? Ану, зніміть дощечку з написом «фініш» і подивіться, що там на зворотному боці. Читайте: «старт». Де висіла, там і висить, — просто її перевернули, поки ви бігали по колу.

Та годі жартувати. Повернімося до серйозних проблем — від них же нікуди не подінешся, якщо соціологія надумається сісти за літній табльдот[304]. Запрошуємо вас туди, де розгортатимуться події: грізні хвилі Атлантики розбиваються об скелясті й лісисті береги біля підніжжя великого міста Нью-Йорка.

Селище Фішхемтон на-південному березі Лонг-Айленда здобуло популярність завдяки своїм млинцям із креветками та літній резиденції[305] Ван Плюшвельтів.

А Ван Плюшвельти — це сто мільйонів доларів, і не дивно, що їхнє прізвище завжди на вустах крамарів та фотографів.

П'ятнадцятого червня Ван Плюшвельти забили дошками парадний під'їзд свого міського будинку, дбайливо посадовили улюблену кішку на посилану піском доріжку в саду, найсуворіше наказали воротареві не дозволяти їй об'їдати плющ на стінах і під рев мотора та виск шин помчали на своїх сорока кінських силах у Фішхемтон, де вони мали на самоті — не знатися ж справді з різними там пастушками! — прогулюватися під тінню дерев. Якщо ви акуратно передплачуєте «Голос підлабузника», то вже, звичайно, не раз… Що, ви не передплачуєте? Ну, тоді купіть його в газетному кіоску — удайте, ніби продавець ні про що не здогадується. Тільки будьте певні, хто-хто, а вже він-то, звичайно, здогадується! Він-то вже вас розкусив!

Отже, мабуть, ви вже не раз могли бачити в «Голосі підлабузника» фотографії літньої резиденції Ван Плюшвельтів, так що мені не треба описувати її тут. Ми розповімо про молодого Хейвуда Ван Плюшвельта, шістнадцяти років від народження, спадкоємця вже згадуваних вище ста мільйонів, улюбленця бога фінансів і праправнука Петера Ван Плюшвельта, колишнього власника гарного городу з першосортною капустою, що загинула після вторгнення до передмістя грізного полчища хмарочосів.

Якось пополудні молодий Ван Плюшвельт вийшов із гранітних воріт «Дольче Фар Нієнте», що по-нашому буде «Солодке Неробство», а на цьому узбережжі перекладається як «найрозкішніший маєток».

Хейвуд попрямував у бік селища. Він, що не кажи, теж належав до племені людей, а майбутні мільйони вже тяжким тягарем тиснули на його плечі. Він уже відчував на собі зловісну владу багатства. Гувернери[306] вже попрацювали над ним як слід. Навіть шлях його першої іграшкової конячки був усипаний пухнастою тирсою. Він, як кажуть, народився у сорочці, і я б навіть сказав — у накрохмаленій сорочці з діамантовими запонками. А я ось знову змушений привернути вашу увагу до його одягу та інших деталей туалету, проте сподіваюсь, що надалі ви знайдете цьому виправдання.

Юний мазун фортуни був одягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

На дорозі, що вела від селища (тут споконвіку не росло жодного дерева, і огляд гарний), з'явився «Замурзаний» Додсон — п'ятнадцяти з половиною років, найвідчайдушніший хлопчисько у Фішхемтоні. На ньому був порваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги. У руці Замурзаного була затиснена бейсбольна біта, а роздута кишеня штанів видавала присутність у ній бейсбольного м'яча. Хейвуд зупинився і привітався.

— Ідете грати в бейсбол? — запитав він.

Замурзаний обернув до нього свої блакитні очі та ластовинки і безцеремонно оглянув його від ніг до голови.

— Я? — з убивчою лагідністю перепитав він. — Ясна річ, ні. Сліпий ти, чи що, не бачиш — на мені водолазний костюм. Думаю злетіти на підводній повітряній кулі і ловити метеликів китобійним гарпуном.

— Прошу вибачення, — із крижаною образливою ввічливістю, як і годиться представникові його касти, сказав Хейвуд. — Я помилково прийняв вас за джентльмена. Мені було б слід знати, з ким маю справу.

— Звідки ж тобі знати, якщо немає у нас з тобою жодних справ, — з нищівною логікою дійшов висновку Замурзаний.

— Судячи з вашої зовнішності, — сказав Хейвуд. — Жоден джентльмен не дозволить собі ходити брудним, обірваним та ще й брехати.

Замурзаний запихтів — оглушливо, як паровоз, коли він спускає пару, — поплював на долоню, міцніше вхопив свою біту і вдарив нею разок по найближчій огорожі.

— Чуєш ти, щеня, — сказав він, — я ж тебе знаю. Ти з тієї шикарної літньої відпочивалки для міських слиньків. Я бачив, як ти виповзав із воріт. Кому ти тут думаєш заморочити мізки своїм багатством? Вирядився і давай ніс задирати? Маніжна панночка! Ха-ха!

— Обідранець! — сказав Хейвуд.

Замурзаний виламав з огорожі жердину і поклав її на плече.

— Ану, спробуй забери! — вимовив він з викликом.

— Стану я об вас руки поганити, — відповідав аристократ.

— Здрейфив! — лаконічно констатував Замурзаний. — У вас, міських, звісно, кишка тонка. Я тебе однією лівою покладу.

— Не маю анінайменшого бажання з вами зв'язуватись, — сказав Хейвуд. — Я цілком чемно вас запитав, а ви відповіли мені як… як нецивілізований варвар.

— Це хто такий? — запитав Замурзаний.

— Це вельми неприємний, погано вихований суб'єкт, якого слід поставити на місце. Іноді йому трапляється грати в бейсбол.

— А я можу пояснити тобі, що таке слинько, — сказав Замурзаний. — Це така ручна мавпа, яку матуся обряджає у штанці і пускає на лужок збирати ромашки.

— Якщо ви дозволяєте собі торкатися в розмові членів моєї сім'ї, будьте люб'язні не зачіпати дам, — сказав Хейвуд, непевно пригадуючи якусь статтю кодексу фамільної честі.

— Ха! Ха! Скаже теж — дам! — не вгамовувався грубіян. — Знаємо ми цих дам! Усім відомо, чим ці міські багачки займаються. П'ють коктейлі, бешкетують і влаштовують вечірки з горилами. У газетах писали.

Тут Хейвуд зрозумів: чому бути — того не минути. Він скинув піджак, акуратно згорнув його і поклав на траву за узбіччям дороги. На піджак він поклав капелюха і став розв'язувати свою темно-голубу шовкову краватку.

— Чому ж ви не покличете свою покоївку-мамзель? — глузливо запитав Замурзаний. — Що це ви збираєтеся робити? Лягати бай-бай?

— Я збираюся залишити вам дещо на спомин, — відповідав наш герой. Він більше не вагався, хоча розумів, що супротивник стоїть на багато сходинок нижче від нього на соціальній драбині. Але він одразу пригадав, що його батько якось побив тростиною візника, і газети присвятили цій події два стовпці на першій полосі. А «Голос підлабузника» надрукував спеціальну статтю під заголовком «Класний класовий урок від класу — класу» і супроводив її фотографіями заміської резиденції Ван Плюшвельтів у Фішхемтоні.

— Залишиш мені? Оці недоноски? — із підозрою запитав Замурзаний. — Та навіщо вони мені… Е, та ти наче намірився битись? Ой налякав! Та я такого мамчиного синочка пальцем чіпати побоюся. Ще в тюрягу потрапиш. Ой, шкода мені тебе, накрохмалений!

Замурзаний із цікавістю і подивом дивився, як його супротивник готується до поєдинку. Його власна зброя завжди була у повному бойовому порядку. Смачний плювок на долоню його грізної правиці був рівносильний команді: «Шпаги наголо!»

Ненависний патрицій[307], акуратно засукавши рукави сорочки, зробив крок уперед. Замурзаний чекав, стоячи в невимушеній позі, певний, що далі справа піде за всіма правилами фішхемтонівського дуельного кодексу, а згідно з ним будь-якому поєдинку передував обмін плювками, образливими прізвиськами, насмішками, глузуванням та лайкою, сила і барвистість яких мала неухильно зростати. Після незмінного «Від такого чую!» належало збити кулаком зброю з плеча супротивника або ступити ногою за сакраментальну межу, прокреслену носком черевика з вигуком «Посмій тільки!». За цим ішли легкі стусани, які теж потроху набирали сили, доки кров не закипала в жилах, після чого кулаки починали вже молотити щосили.

Але Хейвуду фішхемтонівські правила ведення бою були невідомі.

З легкою гордовитою усмішкою — адже noblesse oblige[308] — він зробив крок до Замурзаного і вимовив:

— Ідете грати в бейсбол?

Замурзаний одразу зметикував, що, вдруге ставлячи це запитання, йому начебто пропонують вибачитись, для чого він мусить дати якомога більш зрозумілу й чемну відповідь.

— Ну, слухай ще раз, — сказав він. — Я іду на річку кататися на ковзанах. Ти що, не бачиш — ось стоїть мій автомобіль з китайськими ліхтариками на колесах, чекає на мене.

Хейвуд кинувся на нього і збив з ніг.

Замурзаний сприйняв це як незаслужену образу. Так брутально позбавити його обов'язкової прелюдії взаємної ганьби й суперечки було так само несправедливо, як кинути закутого в лати лицаря зі списом напереваги просто на смертоносний спис супротивника, не давши йому спочатку погарцювати на арені під звуки сурем. Замурзаний підвівся із землі і вдарив ворога, разом пустивши в хід кулаки, ноги і голову.

Сутичка проходила в один раунд, тривалістю година десять хвилин, поступово набираючи характеру розгорнених воєнних дій або кровної помсти. Наставники Хейвуда виклали йому свого часу деякі прийоми боксу і боротьби, але він швидко відкинув усі ці премудрості, віддавши перевагу примітивнішим способам ведення бою, успадкованим від печерних Ван Плюшвельтів.

Так, опинившись в один із моментів сутички верхи на Замурзаному, який лементував і брикався, він не забарився використати свою перевагу, почавши повними жменями запихати землю і пісок в очі, рот і вуха супротивника. Замурзаний же, як тільки йому вдалося зручніше схопити Хейвуда за ногу і підім'яти під себе, негайно вчепився йому у волосся і став бити потилицею об земну твердь. Не слід, проте, думати, що битва відбувалася зовсім без передиху. Були періоди, коли один із супротивників сидів на другому, притиснувши його до землі, і обидва, пихкаючи і сопучи, мов тюлені, намагалися виплюнути якомога більше піску і найнезручнішої великої гальки, не припиняючи водночас жахливо витріщати один на одного очі, аби зламати дух супротивника та його волю до перемоги.

Нарешті, висловлюючись мовою рингу, суперники видихались. Відірвавшись один від одного, вони на мить зникали з очей у хмарах пилу, який кожен прагнув витрусити зі свого одягу та волосся. Трохи відсапавшись, Хейвуд підійшов до Замурзаного впритул і запитав:

— Ідеш грати в бейсбол?

Замурзаний задумливо подивився на небо, потім на свою біту, що валялася на землі, і на відкопилену м'ячем кишеню.

— Ясна річ, — недбало кинув він. — «Жовті куртки» проти «Лонгайлендців». Я ж капітан «Лонгайлендців».

— Щодо «обідранця» — це я, звичайно, дарма, — сказав Хейвуд. — Але все-таки ти дуже брудний, погодься.

— Ясна річ, — знову погодився Замурзаний. — Як вийду пошвендяти — ну і все. Я, знаєш, теж думаю, що ці нью-йоркські газети все брешуть щодо дам, які пиячать і обідають за одним столом із мавпами. Така сама брехня, як і все інше, що вони друкують, — ніби є люди, що їдять зі срібних тарілочок і тримають собачок по сто доларів за штуку.

— Звісно, брехня, — сказав Хейвуд. — А ти ким граєш у своїй команді?

— Подавальником. А сам же ти граєш у бейсбол?

— Жодного разу не пробував, — сказав Хейвуд. — У мене зовсім немає знайомих хлопців — нікого, крім кузенів.

— Хочеш спробувати? У нас будуть тренувальні ігри перед змаганням. Приходь, добре? Я поставлю тебе на лівий кут, ти швидко навчишся ловити.

— От було б здорово! Мені завжди хотілось навчитися грати в бейсбол, — сказав Хейвуд.

Усі нью-йоркські покоївки і всі члени сімей вугільних магнатів Заходу, що тяжіють до світських кіл, і досі пам'ятають, яку сенсацію спричинило газетне повідомлення про те, що молодий мультимільйонер Хейвуд Ван Плюшвельт грає в бейсбол із сільськими хлопцями Фішхемтона. Настає золотий вік демократії, волали газети. Репортери й фотографи заповнили острів. Портрет Хейвуда Ван Плюшвельта з м'ячем і бітою в руках займав половину газетної шпальти. «Голос підлабузника» випустив спеціальний номер зі статтями: «Бити бітою чи не бити?» і «Краще м'ячем, ніж мечем!», де вищезазначена подія розглядалася з різних історико-соціологічних точок зору. Номер був багато проілюстрований фотографіями інтер'єрів заміської резиденції Ван Плюшвельтів. Педагоги, духовні особи та соціологи одностайно заявили, що повідомлення про цю подію прозвучало як суремний голос, що сповіщає настання загального братства.

Якось пополудні я відпочивав у тіні дерев за околицею Фішхемтона у поважному товаристві одного молодого лисого соціолога зі світовим ім'ям. Зазначу, до речі, що всі соціологи більш-менш лисі і всім по тридцять два роки. Перевірте і переконайтесь.

Соціолог посилався на випадок із молодим Ван Плюшвельтом, як на яскравий приклад «духовного зростання» молодого покоління, і знаходив у ньому виправдання власного існування.

Прямо перед нами було сільське бейсбольне поле. Незабаром на нього з галасом висипала фішхемтонівська спортивна команда і розійшлася по своїх місцях.

— Ось, дивіться! — сказав соціолог, показуючи на поле. — Он молодий Ван Плюшвельт!

Я підвівся на лікті (поки що готовий захоплюватися разом із якоюсь наївною читачкою газет) і подивився у вказаному напрямку.

Молодий Ван Плюшвельт сидів на траві. На ньому був рваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги.

— Ось він! — повторив соціолог із таким шанобливим захопленням, що украй мене розсердив.

А на лаві з поважним виглядом сидів новоспечений дружок молодого мільйонера.

Він був зодягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою, і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

Я голосно, невиховано розреготався.

— Ну, тепер вам лишається тільки відкрити клініку для лікування вад Хибного Кола, — сказав я соціологу. — Може, я збожеволів, але мені вже починає здаватись, що ніщо більше не рухається вперед, а тільки кружляє, й кружляє, й кружляє, наче карусель.

— Що ви, власне, маєте на увазі? — запитав цей прихильник прогресу.

— Як що! Та ви подивіться на Замурзаного — бачите, що цей чепурун з ним зробив?

— Ви як були бовдуром, так ним і залишились, — сказав мій приятель-соціолог, підвівся з місця і пішов собі геть.

Питання висоти над рівнем моря

Якось узимку оперна трупа театру «Альказар» із Нового Орлеана, аби поправити свої обставини, вирушила в турне Мексиканським, Центрально- та Південноамериканським узбережжям. Справа ця виявилася вельми вдалою. Уразливі іспано-американці, великі любителі музики, повсюдно обсипали артистів доларами й оглушали їх криками «vivas!». Антрепренер роздобрів тілом і пом'якшав духом. Тільки непідхожий клімат завадив йому покласти на себе явний знак свого благополуччя — хутряне пальто зі шнурами, зовнішніми петлями та обшитими сутажем ґудзиками. Від повноти почуттів він навіть ледь не підвищив платню акторам, але вчасно схаменувся і могутнім зусиллям волі переміг порив до такого неприбуткового виявлення радості.

Найбільший успіх гастролери мали в Макуто, на узбережжі Венесуели. Уявіть собі Коні-Айленд, перекладений на іспанську мову, і ви зрозумієте, що таке Макуто. Модний сезон триває з листопада до березня. З Ла-Гуайри, Каракаса, Валенсії та інших міст у глибині країни з'їжджаються сюди всі, хто хоче повеселитись. До їхніх послуг різноманітні розваги — купання в морі, фієсти[309], бої биків, плітки. І всі ці люди одержимі пристрастю до музики, яку оркестри, що грають один на площі, другий на узмор'ї, можуть тільки роз'ятрити, але не наситити. Ясна річ, що прибуття оперної трупи зустріли із захопленням.

Знаменитий Гусман Бланко, президент і диктатор Венесуели, разом зі своїм двором проводив зимовий сезон у Макуто. Цей могутній правитель, за чиїм особистим розпорядженням оперному театру в Каракасі надавалася щорічна субсидія в сорок тисяч песо, наказав звільнити один з урядових складів і тимчасово переобладнати його під театр. Швидко спорудили сцену, для глядачів збили дерев'яні лави, для Президента і вищих чинів армії та цивільної адміністрації влаштували декілька лож.

Трупа гастролювала в Макуто два тижні. На всіх виставах зал був повний-повнісінький. Навіть на вулиці перед театром сотнями товпилися аматори музики і билися за місце ближче до розчинених дверей та відкритих вікон. Зал для глядачів являв собою надзвичайно строкату картину. Тут були представлені всі можливі відтінки людської шкіри: упереміж сиділи світло-оливкові іспанці, жовті й коричневі метиси, чорні, як вугілля, негри з берегів Карибського моря та з Ямайки. Подекуди, невеликими купками, були вкраплені індіанці з обличчями, мов у кам'яних ідолів, закутані в яскраві шерстяні ковдри — індіанці з далеких округів — Самори, Лос-Андес та Міранди, які зійшли з гір до моря, щоб у прибережних містах обміняти на товари намитий у гірських ущелинах золотий пісок.

На цих вихідців із неприступних гірських твердинь музика справляла приголомшливу дію. Вони слухали, заціпенівши від захоплення, різко виділяючись серед експансивних[310] жителів Макуто, які для вираження своїх почуттів щедро пускали в хід і язик, і руки. Тільки одного разу похмурий екстаз[311] цих одвічних насельників країни проявився зовні. Коли йшов «Фауст», Гусман Бланко, зачарований арією Маргарити, роль якої, як значилося на афіші, виконувала мадемуазель Ніна Жиро, кинув на сцену гаманець із червонцями. Інші поважні громадяни за його прикладом теж стали кидати золоті монети, скільки кому не шкода, і навіть деякі з прекрасних сеньйор, присутніх у театрі, зважилися, знявши з пальчика каблучку або відстебнувши брошку, кинути їх до ніг примадонни. Саме тоді в різних кутках залу почали вставати суворі жителі гір і жбурляти на сцену сірі й коричневі мішечки, які вдарялися об підлогу з м'яким, глухим звуком. Звичайно, тільки радість від думки, що її мистецтво здобуло визнання, змусила так яскраво заблищати очі мадемуазель Жиро, коли вона у себе в убиральні стала розв'язувати ці шкіряні мішечки і знайшла в них повновагий золотий пісок. Якщо так, то що ж, радість її була цілком законною, бо голос мадемуазель Жиро, чистий, сильний і гнучкий, здатний бездоганно передавати всі відтінки почуттів, що хвилювали вразливу душу артистки, поза всяким сумнівом, заслуговував на високу оцінку слухачів.

Але не тріумфи оперної трупи «Альказар» є темою нашої розповіді: вони лише злегка торкаються її і надають їй колориту. Річ у тім, що цими днями в Макуто відбулася трагічна подія, котра затьмарила на деякий час загальні веселощі і залишилася нерозв'язною загадкою.

Одного разу надвечір, за короткий час між заходом сонця і тією миттю, коли примадонні треба було з'явитися на сцені у чорно-червоному вбранні палкої Кармен, мадемуазель Ніна Жиро безслідно зникла. Шість тисяч пар очей, спрямованих на сцену, шість тисяч сердець, що нетерпляче бились, залишилися незадоволеними. Зчинилася метушня. Посланці помчали до маленького французького готелю, де жила співачка. Інші подалися на пляж, де вона могла забаритись, захопившись купанням або задрімавши під тентом. Але всі пошуки були марні. Мадемуазель немов крізь землю провалилась.

Минуло ще півгодини. Диктатора, не звичного до капризів примадонн, узяло нетерпіння. Він послав свого ад'ютанта передати антрепренерові, що в тому разі, якщо завісу не буде негайно піднято, усю трупу відправлять до в'язниці, хоча думка про необхідність вдатися до таких заходів сповнює скорботою серце президента. У Макуто вміли примусити пташок співати.

Антрепренер тимчасово відклав усякі надії на мадемуазель Жиро. Одна з хористок, яка вже кілька років мріяла про таку щасливу нагоду, терміново перетворилася на Кармен, і вистава почалась.

Примадонна не знайшлась, однак, і наступного дня. Тоді актори звернулися по допомогу до влади, Президент відрядив на розшуки поліцію, армію і всіх громадян. Але таємницю зникнення мадемуазель Жиро так і не вдалося розкрити. Трупа відбула з Макуто виконувати свої контракти в інших містах, на узбережжі.

Дорогою назад, під час стоянки пароплава в Макуто, антрепренер зійшов на берег, аби ще раз довідатися про зниклу примадонну. Марно! Слідів її так і не знайшли. Що було робити? Речі мадемуазель Жиро залишили в готелі на випадок її можливого повернення, і трупа продовжила свій шлях на батьківщину.

На camino real[312], що пролягала уздовж берега, стояли чотири в'ючні та два верхові мули[313] дона сеньйора Джонні Армстронга, терпляче очікуючи, коли свисне батіг їхнього arriero[314] Луїса. Це мало стати сигналом до виступу в довгу дорогу горами. В'ючні мули були навантажені різноманітним асортиментом залізного товару та ножових виробів. Ці товари дон Джонні продавав індіанцям, одержуючи замість них золотий пісок, який ті намивали в гірських річках, що збігають з Анд, зберігали в гусячих перах та у шкіряних мішечках, доки не прибував до них Джонні, здійснюючи чергову поїздку. Комерція ця була дуже вигідною, і сеньйор Армстронг розраховував у найближчому майбутньому придбати ту кавову плантацію, до якої давно придивлявся.

Армстронг стояв на вузенькому тротуарі й обмінювався вишуканими прощальними вітаннями іспанською мовою зі старим Перальто, багатим місцевим купцем, який щойно здер з нього втридорога за кухонні ножі, та короткими англійськими репліками з Руккером, маленьким німцем, що виконував у Макуто обов'язки консула[315] Сполучених Штатів.

— Нехай буде з вами, сеньйоре, — говорив Перальто, — благословення святих угодників під час довгого вашого шляху. Покладайтеся на милість Божу.

— Пийте радше хінін, — пробурчав Руккер, не випускаючи трубки з рота. — По два грани на ніч. І не зникайте надовго. Ви нам потрібні. Цей Мелвіл препогано грає у віст, а замінити його ніким. Auf Wiedersehen[316], і дивіться між вухами мула, коли їхатимете краєм прірви.

Задзвеніли бубонці на збруї переднього мула, і караван рушив. Армстронг помахав рукою проводжаючим і зайняв своє місце у хвості. Повільно піднялися вони вузькою вуличкою повз двоповерхову дерев'яну будівлю, пишно іменовану «Hotel Ingles»[317], де Айвс, Доусон, Річмонд та інша братія байдикували на широкій веранді, перечитуючи старі газети. Усі вони підійшли до поручнів і дружньо напучували Джонні хто розумними, хто дурними порадами. Мули неквапливо пройшли труськом за площею повз бронзовий пам'ятник Гусману Бланко в огорожі з відібраних у повстанців трофейних гвинтівок з багнетами і вибралися з міста кривими провулками, де коло вкритих соломою хиж, не соромлячись своєї наготи, гралися юні громадяни Макуто. Далі караван пірнув під вологу тінь бананового гаю і знову виринув на яскраве сонячне світло біля іскристого потоку, де коричневі напівголі жінки прали білизну, безжально тріпаючи її об каміння. Потім мандрівники, переправившись через річку вбрід, рушили в гору крутою стежкою і надовго розпрощалися навіть з тими скромними елементами цивілізації, якими могли насолоджуватися жителі приморської смуги.

Не один тиждень провів Армстронг у горах, пересуваючись під проводом Луїса звичним своїм маршрутом. Нарешті, після того як він набрав арробу[318] дорогоцінного піску, що становило п'ять тисяч доларів чистого прибутку, і в'юки на спинах мулів значно полегшали, караван повернув назад. Там, де з глибокої ущелини вибігає річка Гуарико, Луїс зупинив мулів.

— Сеньйоре, — сказав він, — менше ніж за один денний перехід звідси є невелике село Такусама, де ми ще жодного разу не бували. Там, гадаю, знайдеться багато унцій золота. Варто спробувати.

Армстронг погодився, і вони знову рушили в гору. Вузька стежка, деручись по кручах, проходила крізь густий ліс. Насувалася вже ніч, темна й похмура, коли раптом Луїс знову зупинився. Перед мандрівниками, перетинаючи стежку, розверзлася чорна, бездонна прірва.

Луїс спішився.

— Тут має бути міст, — сказав він і побіг кудись уздовж урвища. — Є, знайшов! — крикнув він із темряви і, повернувшись, знову сів у сідло. Через кілька митей Армстронг почув гуркіт, неначе десь у мороці били у величезний барабан. Це гриміли копита мулів по мосту з туго натягнутих бичачих шкір, прив'язаних до поперечних жердин і перекинутих через прірву. За півмилі звідти була вже Такусама. Купка складених із каміння й обмазаних глиною халуп тулилася в темній лісовій хащі.

Коли вершники під'їжджали до селища, до їхніх вух раптом долинув звук, на диво несподіваний у похмурій тиші цих диких місць. Чудовий жіночий голос, чистий і сильний, співав якусь звучну, прекрасну арію. Слова були англійські, і мелодія здалася Армстронгу знайомою, хоча він і не міг пригадати її назви.

Спів виходив із довгої низької глинобитної споруди на краю села. Армстронг зіскочив з мула і, підкравшись до вузького віконця в задній стіні будинку, обережно зазирнув усередину. За три фути від себе він побачив жінку незвичайної, величної краси, у широкому вбранні з леопардових шкур. Далі тісними рядами сиділи навпочіпки індіанці, заповнюючи все приміщення, крім невеликого простору, де стояла жінка.

Вона закінчила співати і сіла коло самого вікна, неначе ловила струмінь свіжого повітря, що тільки звідти проникало в задушливу халупу. Тільки-но вона замовкла, як декілька слухачів схопилися і стали жбурляти до її ніг маленькі мішечки, що глухо гупали об земляну підлогу. Почувся гортанний гомін, який у цих похмурих меломанів, очевидно, замінював аплодисменти.

Армстронг звик швидко орієнтуватися в обстановці. Скориставшись загальним шумом, він тихо, але виразно промовив:

— Не обертайтеся. Слухайте. Я американець. Якщо вам потрібна допомога, скажіть, як вам її надати. Відповідайте якомога коротше.

Жінка виявилася гідною його сміливості. Тільки по рум'янцю, що раптом спалахнув на її щоках, можна було здогадатися, що вона чула й зрозуміла його слова. Потім вона заговорила, майже не ворушачи губами:

— Ці індіанці тримають мене в полоні. Бачить Бог, мені потрібна допомога. Через дві години приходьте до хижі за двадцять ярдів звідси, ближче до гірського схилу. Там буде світло, на вікні червона фіранка. Біля дверей завжди стоїть вартовий, його доведеться прибрати. Заради всього святого, не залишайте мене.

Пригоди, битви і таємниці якось не пасують до нашої оповіді. Тема, яку ми обрали, надто делікатна для цих грубих і войовничих мотивів. Проте вона стара, як світ. Її називали «впливом середовища», але хіба такими блідими словами можна описати ту нез'ясовну спорідненість між людиною і природою, те загадкове братерство між нами і морською хвилею, хмарами, деревом і каменем, через яке наші почуття підкоряються тому, що нас оточує? Чому ми налаштовуємося урочисто й благоговійно на гірських вершинах, вдаємося до ліричних роздумів під тінню пишних гаїв, упадаємо в легковажну веселість і самі готові пуститися в танок, коли блискуча хвиля розливається мілиною? Мабуть, протоплазма… Але досить! Цим питанням зайнялися хіміки, і скоро вони все життя закують у свою таблицю елементів.

Отже, щоб не виходити за межі наукового викладу, повідомимо тільки, що Армстронг прийшов уночі до хижі, оглушив індіанського вартового і звільнив мадемуазель Жиро. Разом із нею виїхало з Такусами кілька фунтів золотого піску, зібраного артисткою за час свого вимушеного ангажементу[319]. Індіанці Карабабо — найпристрасніші любителі музики на всій території між екватором і Французьким оперним театром у Новому Орлеані. Крім того, вони твердо вірять, що Емерсон дав нам розумну пораду, сказавши: «Те, чого жадає твоя душа, людино, візьми і заплати належну ціну». Дехто з цих індіанців були присутні на гастролях оперного театру «Альказар» у Макуто і знайшли вокальні дані мадемуазель Жиро цілком задовільними. Вони її зажадали, і вони її взяли — викрали одного разу ввечері, швидко і без зайвого шуму. У себе вони оточили її шаною і повагою, вимагаючи лише одного коротенького концерту щовечора. Вона була дуже рада з того, що містер Армстронг звільнив її з полону. На цьому закінчуються всі таємниці та пригоди. Повернімося тепер до питання про протоплазму.

Джон Армстронг і мадемуазель Жиро їхали стежкою серед гірських вершин, пройняті їхнім урочистим спокоєм. На лоні природи навіть той, хто зовсім забув про свою спорідненість із нею, з новою силою відчуває цей живий зв'язок. Серед гігантських масивів, утворених давніми геологічними переворотами, серед грандіозних просторів і безмірних далей усе мізерне випадає з душі людини, як випадає з розчину осад під дією хімічного реагенту. Мандрівники рухалися повільно й поважно, немов перебували у храмі. Їхні серця, як і гірські вершини, спрямовувалися до неба. їхні душі сповнювалися величчю й миром.

Армстронгу жінка, що їхала поряд із ним, здавалася майже святинею. Ореол мучеництва, який ще оточував її, надавав їй величавої гідності і перетворював її жіночу чарівність на іншу, більш піднесену красу. У ці перші часи спільної подорожі Армстронг відчував до своєї супутниці почуття, в якому земна любов поєднувалася з поклонінням перед богинею, що зійшла з небес.

Жодного ще разу після звільнення не торкалася її вуст усмішка. Вона все ще носила мантію з леопардових шкур, бо в горах було прохолодно. У цьому вбранні вона здавалася принцесою, повелителькою цих диких і грізних висот. Дух її був у злагоді з духом гірського краю. Її погляд постійно звертався до темних круч, голубих ущелин, увінчаних снігами вершин і виражав такий урочистий смуток, яким віяло від них. Часом вона заспівувала Те Deum або Miserere[320], які неначе відображали саму душу гір і робили рух каравану подібним до богослужбового ходу серед колон собору. Звільнена полонянка рідко промовляла слово, мовби вчилася мовчання у навколишньої природи. Армстронг дивився на неї, як на ангела. Він вважав би блюзнірством залицятися до неї, як до звичайної жінки.

Спускаючись поволі, вони на третій день опинилися в tierra templada[321] — на невисоких плато в передгір'ях. Гори відступили, але ще височіли вдалині, здіймаючи в небо свої грізні голови. Тут уже було видно сліди людини. На розчищених у лісі галявинах біліли будиночки посеред кавових плантацій. На дорозі траплялися стрічні вершники та в'ючні мули. На схилах паслися стада. У придорожньому селі великоокі ninos[322] вітали караван пронизливими криками.

Мадемуазель Жиро скинула свою мантію з леопардових шкур. Це вбрання, що так гармонувало з духом високогір'я, тут уже здавалося дещо недоречним. І Армстронгу здалося, що разом із цим одягом мадемуазель Жиро скинула й частинку поважності й гідності, яка відрізняла раніше її поведінку. Чим більш населеною ставала місцевість, чим частіше траплялися ознаки цивілізації, що нагадували про життєві зручності та затишок, тим більше відчувалася ця зміна в супутниці Армстронга. Він із радістю помічав, що принцеса і священнослужителька перетворюється на просту жінку — звичайну, земну, але не менш привабливу. Слабкий рум'янець заграв на її мармурових щоках. Під леопардовою мантією була звичайна сукня, і мадемуазель Жиро стала поправляти її з дбайливістю, яка доводила, що чоловічі погляди їй не байдужі. Вона пригладила свої розкидані по плечах кучері. В її очах замерехтів вогник інтересу до світу та його справ, що не смів дотепер розгорітися у холодному повітрі аскетичних гірських вершин. Божество відтавало — і серце Армстронга забилося сильніше. Так б'ється серце у дослідника Арктики, коли він уперше бачить зелені поля та бистрі води. Опинившись на менш високому рівні суходолу й життя, мандрівники піддалися його таємничому, невловимому впливу. Їх уже не обступали суворі скелі; повітря, яким вони дихали, не було вже розрідженим повітрям гірських висот. Вони відчували на своєму обличчі дихання фруктових садів, достиглих нив і теплого житла — добрий запах диму й вологої землі, — усе, чим намагається втішити себе людина, відмежовуючись від мертвого праху, з якого вона виникла. Серед снігових вершин мадемуазель Жиро сама пройнялася їхньою замкнутістю й мовчазністю. А тепер — невже це була та сама жінка? Тремтлива, сповнена життя та пристрасті, щаслива від усвідомлення своєї вроди, жіночна до кінчиків пальців! Спостерігаючи цю метаморфозу[323], Армстронг відчував, як в душу його закрадається смутне побоювання. Йому хотілося залишитися тут, не пускати далі цю жінку-хамелеона. Тут були та висота і ті умови, за яких виявлялося все краще в її натурі. Він боявся спускатися нижче, на ті рівні, де природа остаточно підкорена людиною. Яких ще змін зазнає дух його коханої у тій штучній зоні, куди вони їдуть?

Нарешті з невеликого плато вони побачили блискучу смужку моря по краю зелених низин. У мадемуазель Жиро вихопилося легке радісне зітхання.

— Ах, подивіться, містере Армстронгу! Море! Яка краса! Мені так набридли гори! — Вона з огидою пересмикнула плечиком. — І ці жахливі індіанці! Подумайте, як я настраждалась! Щоправда, здійснилася моя мрія — бути зіркою сцени, але навряд чи все-таки я відновила б цей ангажемент. Я така вдячна вам за те, що ви мене врятували. Скажіть, містере Армстронгу, — тільки чесно! — я, мабуть, Бог знає на кого схожа? Адже я цілу вічність не дивилась у дзеркало.

Армстронг дав їй ту відповідь, яку підказував йому настрій, що змінився. Він навіть зважився ніжно потиснути її руку, що спиралася на луку сідла. Луїс їхав на чолі каравану і нічого не бачив. Мадемуазель Жиро дозволила руці Армстронга залишитися там, куди він її поклав, і відповіла йому усмішкою та поглядом, далеким від будь-якої соромливості.

На заході сонця мандрівники остаточно зійшли до рівня моря й опинилися на дорозі, яка йшла до Макуто під захистом пальм та лимонних дерев, серед яскравої зелені, кіноварі та вохри tierra caliente[324]. Вони в'їхали в місто і побачили ланцюжки безтурботних купальщиків, що пустували серед пінних валів прибою. Гори залишилися далеко-далеко позаду.

Очі мадемуазель Жиро іскрилися такою веселістю, яка, звичайно, була немислима для неї в ті дні, коли її охороняли дуеньї[325] у снігових чіпцях. Але тепер до неї промовляли інші духи — німфи апельсинових гаїв, наяди бурхливого прибою, бісики, породжені музикою, ароматом квітів, яскравими барвами землі і вкрадливим шепотом людських голосів. Раптом вона дзвінко розсміялась — мабуть, їй спало на думку щось смішне.

— Ну і сенсація ж буде! — вигукнула вона, звертаючись до Армстронга. — Шкода, що в мене тепер немає ангажементу! А то яку рекламу можна було б зготувати! «Знаменита співачка в полоні у диких індіанців, скорених чарами її солов'їного голосу!» Ну та нічого, я в усякому разі не залишилась у програші. Тисячі дві доларів, мабуть, є в цих мішечках із золотим піском, що я набрала під час мого високогірного турне? Га? Як ви гадаєте?

Армстронг залишив її біля дверей маленького готелю «De Buen Descansar»[326], де вона жила раніше. За дві години він повернувся до готелю і, підійшовши до розчинених дверей, заглянув у невеликий зал, що був одночасно приймальнею та рестораном.

На кріслах і диванах влаштувалися п'ять-шість представників світських та чиновницьких кіл Макуто. Сеньйор Віллабланка, багач і концесіонер[327], який прибрав до рук місцеву каучукову промисловість, сидів одразу на двох стільцях, бо на одному не вміщалися його жирні телеса; масна усмішка розповзалася по його коричневому, наче шоколад, обличчю. Гірничий інженер, француз Жільбер, розчулено поглядав крізь виблискуючі скельця пенсне. Представник армії, полковник Мендес, у шитому золотом мундирі, з самовдоволеною усмішкою діловито відкорковував шампанське. Інші вершки місцевого товариства виламувалися хто як умів і прибирали ефектних поз. Повітря було синім від диму. З перекинутої пляшки на підлогу текло вино.

Посеред кімнати, наче королева на троні, сиділа на столі мадемуазель Жиро. Свій дорожній костюм вона вже встигла змінити на розкішний туалет із білого мусліну з вишневими стрічками. Краєчок мережива, два-три волани, рожева панчішка зі стрілками, що ніби ненавмисне висунулася з-під спідниці… На колінах мадемуазель Жиро тримала гітару. Обличчя її сяяло щастям — то було світло повстання з мертвих, радість воскреслої душі, яка досягла, нарешті, Елізіума, пройшовши крізь вогонь і муки. Хвацько акомпануючи собі на гітарі, вона співала:

Тут співачка помітила Армстронга.

— Гей! Гей! Джонні! — закричала вона. — Куди ти подівся, я на тебе вже цілу годину чекаю. Нудьга без тебе страшенна. Ну й компанія тут у вас, як я подивлюсь! Пити і то не вміють. Іди, іди до нас, я звелю цьому чорномазому із золотими еполетами відкоркувати для тебе нову пляшку!

— Дякую вам, — сказав Армстронг. — Колись іншим разом. Я не маю часу.

Він вийшов з готелю і попрямував вулицею. Назустріч йому нагодився Руккер, що повертався додому зі свого консульства.

— Ходімо зіграймо на більярді, — сказав Армстронг. — Мені треба розважитись, може, перестане нудити від того, чим пригощають у вас тут, на рівні моря.