Вождь червоношкірих: Оповідання

Джефф Пітерс як персональний магніт

жефф Пітерс робив гроші найрізноманітнішими способами. Цих способів було у нього аж ніяк не менше, ніж рецептів приготування рисових страв у жителів Чарлстона, штат Південна Кароліна.

Найбільше я полюбляю слухати розповіді про дні його молодості, коли він торгував на вулицях мазями та пігулками від кашлю, жив надголодь, дружив з усім світом і на останні мідяки грав у орлянку з долею.

— Потрапив я одного разу до селища Рибальська Гора, що в Арканзасі, — розказував він. — На мені був костюм з оленячої шкури, мокасини, довге волосся і перстень з тридцятикаратовим діамантом, який я дістав у одного актора в Тексаркані. Не знаю, що він зробив із тим складаним ножиком, який я дав йому замість цього персня.

У той час я був лікар Воф-Ху, знаменитий індіанський цілитель. У руках у мене не було нічого, крім чудового зілля — «Настоянки для Воскресіння Хворих». Настоянка складалася з цілющих трав, випадково відкритих красунею Та-Ква-Ла, дружиною вождя племені чокто. Красуня збирала зелень для прикрашання національної страви — вареного собаки, яку щороку подають під час танцю на Святі Кукурудзи, — і натрапила на цю траву.

У містечку, де я побував перед цим, справи йшли кепсько: у мене залишалося тільки п'ять доларів. Прибувши на Рибальську Гору, я пішов до аптеки, і там мені позичили шість дюжин восьмиунцієвих склянок із пробками. Етикетки та потрібні запаси були у мене в валізі. Життя знову здалося мені прекрасним, коли я дістав собі в готелі номер, де з крана текла вода, і пляшки з «Настоянкою для Воскресіння Хворих» дюжинами стали вишиковуватися переді мною на столі.

— Шарлатанство? Ні, сер. У склянках була не сама лише вода. До неї я додав хініну на два долари та на десять центів анілінового барвника. Багато років по тому, коли я знову проїжджав тими місцями, люди просили мене дати їм ще порцію цього зілля.

Того ж вечора я найняв візок і відкрив торгівлю на Головній вулиці. Рибальська Гора, хоча і називалася Горою, але була розташована в болотистій, малярійній місцевості; і я поставив діагноз, що населенню якраз бракує легенево-серцевої та протизолотушной мікстури. Настоянку розбирали так швидко, як м'ясні бутерброди на вегетаріанському обіді. Я вже продав дві дюжини склянок по п'ятдесят центів за штуку, коли раптом відчув, що хтось тягне мене за фалди. Я знав, що це означає. Негайно зійшовши з візка, я всунув п'ять доларів у руку суб'єктові з німецькою срібною зіркою на грудях.

— Констебль, — кажу я, — який чудовий вечір!

А він питає:

— Чи є у вас міський патент на право продажу цієї нелегальної бурди, яку ви лише з люб'язності звете ліками? Чи дістали ви папір од міста?

— Ні, не діставав, — говорю я, — оскільки не знав, що це місто. Якщо мені вдасться знайти його завтра, я дістану собі й патент.

— Ну, а до того часу я змушений прикрити вашу торгівлю, — говорить полісмен.

Я припинив торгувати і, повернувшись до готелю, розказав власникові про все, що трапилось.

— У нас, на Рибальській Горі, вам не дадуть розвернутися, — сказав він. — Нічого у вас не вийде. Лікар Хоскінс — зять мера, єдиний лікар на все місто, і влада ніколи не допустить, щоб якийсь самозваний цілитель відбивав у нього практику.

— Та я ж не займаюся медициною, — говорю я. — У мене патент від управління штату на роздрібну торгівлю, а коли з мене вимагають особливе свідоцтво від міста, я беру його, та й годі.

Наступного ранку пішов я до канцелярії мера, але мені говорять, що він ще не приходив, а коли прийде — невідомо. Тому лікареві Воф-Ху не залишалося нічого іншого, як знову повернутися до готелю, сумно всістися в крісло, запалити сигару і чекати.

Трохи згодом підсаджується до мене молодий чоловік із синьою краваткою і питається, котра година.

— Пів на одинадцяту, — кажу я, — а ви Енді Таккер. Я знаю про деякі ваші справи. Адже це ви створили у Південних штатах «Універсальну посилку Купідон». Стривайте, що в ній було?.. Так, так, обручка із чилійським діамантом, обручка для вінчання, машинка для розтирання картоплі, склянка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон — і все за п'ятдесят центів.

Енді був задоволений, що я його пам'ятаю. Це був талановитий вуличний шахрай, і, що найважливіше, він поважав своє ремесло і не намагався отримати більше трьохсот відсотків чистого прибутку. Він мав чимало пропозицій перейти до нелегальної торгівлі наркотиками, але нікому не вдавалося збити його з пуття.

Мені був потрібен компаньйон, ми переговорили між собою і погодилися працювати разом. Я повідомив йому про стан речей на Рибальській Горі, наскільки важкі тут фінансові операції через вторгнення в політику касторки. Енді щойно прибув ранковим потягом. У нього самого справи були не блискучі, і він мав намір відкрити в цьому місті публічну підписку для збору пожертв на спорудження нового броненосця у місті Еврика-Спрінгс[228]. Було про що поговорити, і ми вийшли на ґанок.

Наступного ранку об одинадцятій, коли я сидів у номері сам-один, з'являється до мене якийсь дядько Том і просить, щоб лікар завітав на квартиру до судді Бенкса, який, як з'ясувалось, і був мером, — він тяжко захворів.

— Я не лікар, — кажу я, — чому ви не покличете лікаря?

— Ах, пане, — говорить дядько Том, — лікар Хоскінс виїхав з міста за двадцять миль… у село… його викликали до хворого. Він один лікар на все місто, а суддя Бенкс дуже хворий… Він послав мене. Будь ласка, ідіть до нього. Він дуже, дуже просить.

— Як людина до людини, я, мабуть, піду й огляну його, як людина людину, — говорю я, кладу собі в кишеню пляшку «Настоянки для Воскресіння Хворих» і прямую в гору до особняка мера. Чудовий будинок, кращий у місті: мансарда, крутий дах і два чавунні собаки на лужку.

Мер Бенкс у ліжку; з-під ковдри стирчать тільки бакенбарди та кінчики ніг. Він видає такі утробні звуки, що, коли б це було в Сан-Франциско, усі подумали б, що землетрус, і кинулися б рятуватися в парки. Коло ліжка стоїть молодий чоловік і тримає кухоль з водою.

— Лікарю, — говорить мер, — я страшенно хворий. Помираю. Чи не можете ви мені чимось допомогти?

— Містере мер, — кажу я, — я не можу назвати себе справжнім учнем Ес. Ку. Лаппа[229]. Я ніколи не вивчав в університеті медичних наук і прийшов до вас просто, як людина до людини, подивитись, чим я можу зарадити.

— Я глибоко вдячний вам, — відповідає хворий. — Лікарю Воф-Ху, це мій племінник, містер Бідл. Він намагався полегшити мій біль, але марно. О Господи! Ой, ой, ой! — залементував він раптом.

Я кланяюся містерові Бідлу, підсідаю до ліжка і мацаю пульс у хворого.

— Дозвольте оглянути вашу печінку, тобто язик, — говорю я. Потім піднімаю йому повіки і довго вдивляюся в зіниці.

— Коли ви захворіли? — питаюсь.

— Мене схопило… ой, ой… учора ввечері, — говорить мер. — Дайте мені чого-небудь, лікарю, врятуйте, полегшіть мій стан!

— Містере Фідле, — говорю я, — підніміть штору.

— Не Фідл, а Бідл, — виправляє мене молодий чоловік. — А що, дядьку Джеймсе, — звертається він до судді, — чи не думаєте ви, що могли б з'їсти яєчню з шинкою?

— Містере мер, — говорю я, приклавши вухо до його правої лопатки і дослухаючись, — ви дістали серйозне понадзапалення клавікули клавікордіала.

— Господи Боже, — застогнав він, — чи не можна щось утерти, або вправити, або взагалі що-небудь?

Я беру капелюх і прямую до дверей.

— Куди ви? — кричить мер. — Не кинете ж ви мене самого вмирати від цих понадклавікордів?

— Навіть через одне тільки співчуття до ближнього, — говорить Бідл, — ви не повинні кидати хворого, лікарю Хоа-Хо.

— Лікар Воф-Ху, — виправляю я і потім, обернувшись до хворого, відкидаю назад своє довге волосся.

— Містере мер, — кажу я, — вам залишилася лише одна надія. Медикаменти вам не допоможуть. Але існує інша сила, яка сама варта всього вашого зілля, хоча й вони коштують недешево.

— Яка ж це сила? — питається він.

— Пролегомени науки, — говорю я. — Перемога розуму над сарсапарилою. Віра в те, що хвороби і страждання існують тільки в нашому організмові, коли ви відчуваєте, що нездужаєте. Визнайте себе переможцем. Демонструйте!

— Про які це параферналії ви говорите, лікарю? — питається мер. — Чи ви не соціаліст?

— Я говорю про велику доктрину психічного фінансування, про освічений метод підсвідомого лікування абсурду і менінгіту навіюванням на відстані, про дивний кімнатний спорт, відомий під назвою персонального магнетизму.

— І ви можете це зробити, лікарю? — говорить мер.

— Я один з Єдиних Синедріонів і Явних Моголів Внутрішнього Храму, — кажу я. — Кульгаві починають говорити, а сліпі ходити, як тільки я зроблю паси. Я — медіум, колоратурний гіпнотизер і спіритуозний контролер людських душ. На останніх сеансах в Анн-Арборі покійний голова Оцетово-Гіркого товариства міг тільки за мого посередництва повертатися на землю задля бесід зі своєю сестрою Джейн. Щоправда, наразі, як вам відомо, я продаю з візка ліки для бідних і не займаюся магнетичною практикою, оскільки не хочу принижувати своє мистецтво надто низькою оплатою: чи багато візьмеш зі злидарів!

— Чи візьметеся ви вилікувати гіпнотизмом мене? — питається мер.

— Послухайте, — говорю я, — скрізь, де я буваю, я зустрічаю утруднення з боку медичних товариств. Я не займаюся практикою, але заради порятунку вашого життя я, мабуть, застосую до вас психічний метод, якщо ви як мер подивитеся крізь пальці на відсутність у мене дозволу.

— Звичайно, — говорить він. — Тільки починайте швидше, лікарю, бо я знову відчуваю жорстокі напади болю.

— Мій гонорар двісті п'ятдесят доларів, — говорю я, — лікування гарантую за два сеанси.

— Добре, — каже мер, — я сплачу. Вважаю, що моє життя варте цих грошей.

Я сів біля ліжка і став пильно на нього дивитись.

— Тепер, — сказав я, — відверніть свою увагу від вашої хвороби. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні ключиці, ні лопатки, ні мізків — нічого. Ви не відчуваєте болю. Визнайте, що ви помилились, вважаючи себе хворим. Ну, а тепер ви, чи не так, відчуваєте, що біль, якого у вас ніколи не бувало, поступово йде від вас.

— Так, лікарю, чорт забирай, мені і справді стало неначе легше, — говорить мер. — Будь ласка, продовжуйте брехати, що я ніби здоровий і у мене немає цієї пухлини в лівому боці. Я певен, що ще трохи, і мене можна буде підвести в ліжку і дати мені ковбаси з гречаною булкою.

Я зробив ще декілька пасів.

— Ну, — кажу я, — тепер запальний стан минув. Права лопать перигелія зменшилась. Вас хилить на сон. Ваші очі злипаються. Перебіг хвороби тимчасово перерваний. Тепер ви спите.

Мер поволі заплющує очі і починає похропувати.

— Зверніть увагу, містере Тідле, — кажу я, — на чудеса сучасної науки.

— Бідл, — говорить він. — Але коли ж ви призначите другий сеанс для лікування дядечка, лікарю Пу-Пу?

— Воф-Ху, — говорю я. — Я буду у вас завтра об одинадцятій ранку. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштекса. На все добре.

Наступного ранку я прийшов у призначений час.

— Ну що, містере Рідле, — сказав я, як тільки він завів мене до спальні, — яке самопочуття вашого дядечка?

— Здається, йому набагато краще, — відповідає молодий чоловік.

Колір обличчя і пульс у мера були в повному порядку. Я зробив другий сеанс, і він заявив, що останні рештки болю в нього випарувалися.

— А тепер, — говорю я, — вам треба день-два полежати в ліжку, і ви зовсім одужаєте. Вам пощастило, що я опинився тут, на вашій Рибальській Горі, містере мер, оскільки жодні засоби, які відомі в корнукопії і що застосовуються офіційною медициною, не могли б вас урятувати. Нині ж, коли медичну помилку виявлено, коли доведено, що ваш біль — самообман, поговоримо про більш веселі речі — наприклад, про двісті п'ятдесят доларів гонорару. Тільки, будь ласка, без чеків. Я так само неохоче розписуюся на звороті чека, як і на його лицьовому боці.

— Ні, ні, у мене готівка, — говорить мер, дістаючи з-під подушки гаманець; він відлічує п'ять папірців по п'ятдесят доларів і тримає їх у руці.

— Бідле, — говорить він, — візьміть розписку.

Я пишу розписку, і мер дає мені гроші. Я ретельно ховаю їх до внутрішньої кишені.

— А тепер починайте виконувати свої обов'язки, сержанте, — говорить мер, посміхаючись зовсім як здоровий.

Містер Бідл кладе руку мені на плече.

— Ви заарештовані, лікарю Воф-Ху, або, точніше, Пітерсе, — говорить він, — за незаконні заняття медициною без дозволу влади штату.

— Хто ви такий? — питаю я.

— Я вам скажу, хто він такий, — говорить мер, підводячись на ліжку наче нічого й не було. — Він детектив, який перебуває на службі в Медичному товаристві штату. Він ішов за вами назирці, вистежував вас у п'яти округах, з'явився до мене три дні тому, і ми разом придумали план, щоб вас зловити. Вважаю, що відтепер ваша практика в наших місцях закінчена раз і назавжди, пане шарлатане. Ха, ха, ха! Яку хворобу ви знайшли у мене? Ха, ха, ха! В усякому разі не розм'якшення мозку?

— Детектив! — говорю я.

— Саме так, — відповідає Бідл. — Мені доведеться здати вас шерифові.

— Ну, це ми ще подивимось! — говорю я, хапаю його за горло і мало не викидаю з вікна. Але він виймає револьвер, суне його мені у підборіддя, і я втихомирююсь. Потім він надягає на мене наручники і витягує з моєї кишені щойно одержані гроші.

— Я свідчу, — говорить він, — що це ті самі банкноти, які ми з вами позначили, судде Бенксе. Я вручу їх у поліційній дільниці шерифові, і він надішле вам розписку. Їм доведеться фігурувати у справі як речовий доказ.

— Гаразд, містере Бідле, — говорить мер. — А зараз, лікарю Воф-Ху, — веде він далі, звертаючись до мене, — чому б вам не скористатися своїм магнетизмом і не скинути з себе кайдани?

— Ходімо, сержанте, — говорю я з гідністю. — Нічого не вдієш, треба підкоритися долі. — А потім, обертаючись до старого Бенкса і потрясаючи кайданами, кажу:

— Містере мер, недалекий той час, коли ви переконаєтесь, що персональний магнетизм — це величезна сила, яка сильніша за вашу владу. Ви побачите, що переможе вона.

І вона дійсно перемогла.

Коли ми дійшли до воріт, я говорю детективу:

— А тепер, Енді, зніми з мене наручники, бо перед перехожими ніяково.

Що? Ну так, звичайно, це був Енді Таккер. Весь план був його винаходом: таким чином і розжилися грішми для подальшого спільного бізнесу.

Кафедра філантроматематики

— Подивіться, — сказав я, — ось справді царствений дар: на освітні заклади пожертвувано понад п'ятдесят мільйонів доларів.

Я переглядав хроніку вечірньої газети, а Джефф Пітерс набивав свою тернову трубку.

— З цієї нагоди, — сказав він, — не гріх розкрити нову колоду і влаштувати вечір хорової декламації силами студентів філантроматематики.

— Це натяк? — запитав я.

— Натяк, — сказав Джефф. — Хіба я ніколи не розказував вам, як ми з Енді Таккером займалися філантропією? Було це років із вісім тому в Аризоні. Ми роз'їжджали у двокінному фургоні гірськими ущелинами Хіла — шукали срібло. Знайшли — і продали свою заявку в місті Таксоні за двадцять п'ять тисяч доларів. У банку заплатили нам срібною монетою — по тисячі доларів у кожному мішку. Завантажили ми ці мішки у фургон і помчали на схід, як божевільні. Розум повернувся до нас тільки тоді, коли ми відмахали миль зі сто. Двадцять п'ять тисяч доларів — це здається справжньою дрібницею, коли читаєш щорічний звіт Пенсільванської залізниці або слухаєш, як актор вихваляється своїм гонораром; але якщо ти будь-якої хвилини можеш трохи підняти парусину фургона і, копнувши чоботом мішок, почути срібний дзвін, ти відчуваєш себе подібним до цілодобового банку за тих часів, коли операції у повному розпалі.

На третій день приїхали ми до містечка — найчистішого та найохайнішого, яке коли-небудь створювала природа або фірма Ренд і Мак-Неллі[230]. Воно було розташоване біля підніжжя гори і прикрашене деревами, квітами та двома тисячами привітних напівсонних жителів. Називалося воно Флоресвіль або щось на кшталт цього, і природу ще не опоганили тут ні залізниці, ні блохи, ні туристи зі східних штатів.

Поклали ми наші гроші на ім'я Пітерса і Таккера в банк «Есперанца» й оселилися в готелі «Небесний пейзаж». Після вечері сидимо й посмалюємо, саме тоді мене й осяяло: чом би нам не стати філантропами[231]? Здається, ця ідея рано чи пізно спадає на думку кожному шахраєві.

Коли людина пограбувала своїх ближніх на певну суму, їй стає моторошно і хочеться віддати частину награбованого. І якщо простежити за нею уважно, можна помітити, що вона намагається компенсувати тим самим людям, яких щойно обдерла до нитки. Візьмемо гідростатичний[232] випадок: припустімо, якийсь А. нажив мільйони, продаючи гас ученим злидарям, які вивчають політичну економію та методи керування трестами. Так от, ці долари, які гнітять його совість, він неодмінно пожертвує університетам та коледжам.

Що стосується Б., то той нажився на робітниках, у яких єдине багатство — руки та інструмент. Як же йому перекачати деяку частку свого покаянного фонду назад у кишені їхнього спецодягу?

— Я, — вигукує Б., — зроблю це в ім'я науки. Я завинив перед робочою людиною, але ж, за старим прислів'ям, милосердя спокутує чимало гріхів.

І він зводить бібліотечні будівлі на вісімдесят мільйонів доларів, і єдині, кому є від цього користь, — це маляри та каменярі, що працюють у нього на будівництві.

— А де ж книги? — запитають любителі читання.

— А мені звідки знати? — відповідає Б. — Я обіцяв вам бібліотеку — будь ласка, ось маєте. Якби я вам дав підмочені привілейовані акції сталевого тресту, ви що ж — зажадали б і воду з них у кришталевих графинах? Ідіть собі з Богом, геть звідси!

Але, як я вже казав, я й сам через таку велику кількість грошей захворів на філантропію. Уперше ми з Енді роздобули такий капітал, що навіть зупинилися на деякий час і стали роздумувати, яким чином він у нас опинився.

— Енді, — говорю я, — люди ми з тобою багаті. Звичайно, багатство у нас не величезне, але оскільки ми народ скромний, то, виходить, що ми багаті, як щури. І хочеться мені подарувати що-небудь людству.

Енді відповідає:

— Я теж не проти. Почуття у нас з тобою однакові. Були ми мазуриками[233] все своє життя і як тільки не дурили нещасну публіку. Продавали їй самозаймисті комірці з целулоїду, наповнили всю Джорджію[234] ґудзиками з портретами президента Гока Сміта, а такого президента ніколи не було. І я би вніс два-три паї у цей захід із спокутування гріхів, але я не бажаю бити в цимбали в Армії Спасіння[235] або викладати шмаркачам Старий Завіт за системою Бертільона[236]. Куди ж нам витратити ці гроші? Влаштувати безкоштовну харчевню для бідних або послати тисячі зо дві Джорджу Кортелью[237]?

— Ні те, ні інше, — кажу я. — У нас дуже багато грошей, і тому ми не маємо права подавати милостиню; а для повного відшкодування збитків все одно не вистачить капіталів. Отже, треба винайти середній шлях.

Наступного дня, тиняючись Флоресвілем, бачимо ми: стоїть на гірці якийсь величезний червоний дім, цегляний і начебто порожній. Питаємось у перехожих: що таке? І нам пояснюють, що один шахтовласник років із п'ятнадцять тому затіяв збудувати собі на цьому пагорбі резиденцію. Будував, будував і збудував, та подивився у чекову книжку, а у нього на покупку меблів залишилося два долари і вісімдесят центів. Уклав він цей капітал у пляшечку віскі, піднявся на дах — і вниз головою на те саме місце, де тепер спочив у мирі[238].

Подивилися ми на цегляну будівлю, й обидва водночас подумали: наб'ємо ми його електричними лампочками, фланельками для витирання пер, професорами, поставимо на лужок чавунного собаку, статуї Геркулеса та батька Йоана[239] і відкриємо кращий у світі безкоштовний навчальний заклад.

Обговорили ми цю ідею з найповажнішими флоресвільськими громадянами; їм ця ідея сподобалася. Нам влаштовують розкішний бенкет у пожежному сараї — і ось ми вперше з'являємося як добродійники людства, що дбають про освіту та прогрес. Енді навіть виголосив промову — півтори години, не менше — про зрошування в Нижньому Єгипті, а потім завели грамофон, слухали благочестиву музику і пили ананасовий шербет[240].

Ми не марнували часу і заходилися філантропувати щосили. Кожного, хто тільки міг відрізнити сходи від молотка, ми завербували в робітники й узялися до ремонту. Обладнали аудиторії і класні кімнати, потім дали телеграму до Сан-Франциско, щоб нам надіслали вагон шкільних парт, футбольних м'ячів, підручників з арифметики, пер, словників, професорських кафедр, аспідних дощок, скелетів, губок, двадцять сім непроникних мантій і шапочок для студентів старшого курсу і взагалі всього, що вважається за потрібне для університетів найпершого ґатунку. Щотижневі журнали, ясна річ, надрукували наші портрети, гравіровані на міді; а ми тим часом послали телеграму до Чикаго, щоб нам вислали екстреним потягом і зі сплаченим вантаженням шістьох професорів — одного з англійської словесності, одного з найновітніших мертвих мов, одного з хімії, одного з політичної економії (бажано демократа), одного з логіки й одного, який знав би італійську мову, музику і був би ще й живописцем. Банк «Есперанца» гарантував їм заробітну платню — від восьмисот доларів до восьмисот доларів і п'ятдесяти центів.

Врешті-решт усе склалося у нас як слід. Над головним входом було вибито напис: «Всесвітній університет. Опікуни і власники — Пітерс і Таккер». І до першого вересня почали злітатися з усіх боків наші гуси. Спочатку прибули експресом із Таксона професори. Були вони майже всі молоді, в окулярах, руді, захоплені двома почуттями: амбіцією і голодом. Ми з Енді розквартирували їх у жителів Флоресвіля і стали очікувати на студентів.

Вони прибували пачками. Ми надрукували публікації про наш університет у всіх газетах штату, і нам було приємно, що країна так швидко відгукнулася на наш заклик. Двісті дев'ятнадцять жовторотих молодиків у віці від вісімнадцяти років до густого волосся на підборідді озвалися на суремний глас, що кликав їх до безкоштовного навчання. Вони оновили все це місто, як старий диван, здерли стару обшивку, розідрали її по швах, перелицювали навиворіт, набили новим волосом, і стало містечко — просто Гарвард[241].

Марширували вулицями, носили університетські прапори — колір ультрамариновий і синій; дуже, дуже пожвавішав Флоресвіль, Енді виголосив їм промову з балкона готелю «Небесний пейзаж»; усе місто тріумфувало й веселилось.

Потроху — тижнів через два — професорам удалося роззброїти молодь і загнати її до аудиторії. Приємно бути філантропом — їй-богу, немає на всьому світі приємнішого заняття. Ми з Енді купили собі циліндри і стали вдавати, ніби уникаємо двох інтерв'юерів «Флоресвільської газети». У цієї газети був фоторепортер, який знімав нас щоразу, коли ми з'являлися на вулиці, отже, наші портрети друкувалися щотижня у рубриці «Народна освіта». Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім, бувало, підведусь я і розкажу яку-небудь смішну історію. Одного разу газета надрукувала мій портрет між зображеннями Авраама Лінкольна та Маршела П. Уайлдера.

Енді так само захопився філантропією, як і я. Прокинемось, бувало, вночі і давай повідомляти один одному свої нові плани — що б нам ще зробити для університету.

— Енді, — говорю я йому якось, — ми знехтували дуже важливою річчю. Треба було б влаштувати для наших хлопчиків дромадери.

— А що це таке? — питається Енді.

— А це те, у чому сплять, — говорю я. — Є в усіх університетах.

— Розумію, ти хочеш сказати — піжами, — говорить Енді.

— Ні, — кажу я, — дромадери[242].

Але він так і не зрозумів, що я хотів сказати, і ми не влаштували ніяких дромадерів. А я мав на увазі такі довгі спальні у навчальних закладах, де студенти сплять акуратно, рядами.

Так, сер, університет мав величезний успіх. Флоресвіль процвітав: адже у нас були студенти з п'яти штатів. Відкрився новий тир, відкрилася нова позикова каса, відкрилися дві нові пивні. Студенти склали університетську пісню:

Гарний був народ ці студенти; ми з Енді пишалися ними, як рідними дітьми.

Але наприкінці жовтня приходить до мене Енді і питає, чи відомо мені, скільки капіталу залишилось у нас в банку. Я сказав, що, здається, тисяч шістнадцять. Та Енді говорить:

— Весь наш баланс — вісімсот двадцять один долар і шістдесят два центи.

— Як? — реву я. — Невже ти хочеш сказати, що ці прокляті сини конокрадів, ці товстоголові йолопи, ці заячі вуха, ці собачі морди, ці гусячі мізки висмоктали з нас стільки грошей?

— Так, — відповідає Енді. — Саме так.

— Тоді до біса всяку філантропію, — говорю я.

— Навіщо ж неодмінно до біса? — питається Енді. — Якщо поставити філантропію на комерційну ногу, вона дає дуже гарний прибуток. Я подумаю про це вільним часом, і, може, наше діло піде на краще.

Минає ще тиждень. Беру я якось університетську відомість для сплати грошей нашим професорам і бачу в ній нове ім'я: професор Джеймс Дарнлі Мак-Коркл, кафедра математики, заробітна платня сто доларів на тиждень. Звичайно, я заревів таким голосом, що Енді, мов вихор, залетів до мене в кімнату.

— Що це таке! — волаю я. — Професор математики за п'ять тисяч доларів на рік? Як це могло статися? Чи він, як злодій, вліз у віконце і призначив себе сам на цю кафедру?

— Ні, — відповідає Енді, — я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому. Під час відкриття університету ми зовсім залишили поза увагою кафедру математики.

— І добре зробили! — кричу я. — У нас тільки й вистачить капіталу сплатити йому за два тижні, а потім нашій філантропії буде така сама ціна, як дев'ятій лунці на полі для гольфа.

— Нічого каркати, побачимо, — відповідає Енді. — Справи ще можуть піти на краще. Ми вчинили таку благородну справу, що тепер не можна її кинути напризволяще. Крім того, повторюю, як мені здається, якщо перевести її на господарський розрахунок, вийде інша картина; треба гарненько це обміркувати. Недаремно всі філантропи, яких я знаю, завжди мали великий капітал. Мені б давно було слід подумати про це і з'ясувати, де тут причина і де наслідок.

Я знав, що Енді знається на фінансових питаннях, і залишив усю цю справу під його опікою. Університет процвітав, циліндри наші вилискували, як і раніше, і Флоресвіль віддавав нам таку велику шану, наче ми були мільйонери, а не жалюгідні збанкрутілі філантропи.

Студенти так само пожвавлювали все містечко і сприяли його процвітанню. Приїхав якийсь чоловік із сусіднього міста і відкрив гральний будиночок — над стайнею — і щовечора загрібав купу грошей. Ми з Енді теж побували в його закладі і, щоб показати, що ми не нехтуємо товариством, теж доставили на карту один-два долари. Там, у закладі, було близько п'ятдесяти наших студентів, вони пили пунш і пересували на столі цілі гори синіх і червоних фішок щоразу, коли банківник відкривав карту.

— Чорт забирай, — сказав я, — ці дятли, ці безмозкі голови, охочі до безкоштовної ученості, красуються у шовкових шкарпеточках і мають такі гроші, яких ми з тобою ніколи не мали. Подивись, які товсті пачки дістають вони зі своїх пістолетних кишень.

— Так, — відповідає Енді. — Багато хто з них — діти багатих шахтовласників і фермерів. Дуже прикро, що вони витрачають і капітали, і час на таке негідне заняття.

На різдвяні канікули всі студенти поїхали додому. В університеті відбулася прощальна вечірка. Енді прочитав лекцію «Сучасна музика і доісторична література на островах Архіпелагу». Всі професори оголошували на нашу честь вітальні промови і порівнювали мене та Енді з Рокфеллером та з імператором Марком Автоліком. Я вдарив кулаком по столу і покликав професора Мак-Коркла, але його на вечірці не було. А мені хотілося подивитися на людину, яка, на думку Енді, могла заробляти сто доларів за тиждень на філантропії, та ще й на такій незначній, як наша.

Студенти виїхали вечірнім поїздом; місто спорожніло. Стало тихо, як глухої півночі у школі заочного навчання. Я увійшов до готелю, побачив, що в номері у Енді горить світло, відчинив двері і зайшов.

Енді сидів за столом. Тут сидів також власник грального будинку. Вони ділили між собою купу грошей, футів із два заввишки. Купа складалася з пачок, а кожна пачка — з папірців по тисячі доларів.

— Правильно! — говорить Енді, — По тридцять одній тисячі в кожній пачці. А, це ти, Джеффе. Підходь, підходь. Ось наша частка від виручки за перший семестр у Всесвітньому університеті, заснованому з філантропічною метою. Тепер ти бачиш, що філантропія, якщо її поставити на комерційну основу, є мистецтво, яке робить благодіяння тому, хто не тільки бере, але й дає.

— Чудово, — кажу. — Ти щодо цього просто доктор наук.

— Уранішнім поїздом треба нам виїжджати, — говорить Енді. — Піди збери комірці, манжети та газетні вирізки.

— Чудово, — кажу я. — Зібратися мені недовго… А все ж таки, Енді, я хотів би познайомитися з цим професором Джеймсом Дарнлі Мак-Корклом. Цікаво було б подивитися на нього перед нашим від'їздом.

— Це неважко, — говорить Енді і звертається до власника грального будинку.

— Джиме, — каже він, — познайомся, будь ласка, з містером Пітерсом.

Поросяча етика

Зайшовши до вагона для курців експреса Сан-Франциско — Нью-Йорк, я застав там Джефферсона Пітерса. З усіх людей, що мешкають на захід від річки Уобаш, він єдиний наділений справжньою кмітливістю. Він здатен використовувати відразу обидві півкулі мозку та ще мозочок на додачу.

Професія Джеффа — небеззаконне шахрайство. Вдовам та сиротам не слід його боятись: він вилучає тільки надлишки. Найбільше йому подобається порівнювати себе з тією мішенню у вигляді маленької пташки, в яку кожен марнотратник або необачний вкладник може стрельнути двома-трьома завалящими доларами. На його розмовні здібності добре впливає тютюн; знаючи це, я за допомогою двох товстих і легко запалюваних сигар «брева» дізнався про його останню пригоду.

— Найважче в нашій справі, — сказав Джефф, — це знайти добросовісного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати без будь-яких побоювань. Найкращі майстри, з котрими мені доводилося працювати в галузі привласнення чужого майна, і ті виявлялися іноді обманщиками.

Тому минулого літа вирішив я податися до якоїсь глухої місцевості, куди не проник ще змій-спокусник, і подивитись, чи не знайдеться там підхожого хлопця, обдарованого талантом до злочину, але ще не розбещеного успіхом.

Натрапив я на одне містечко, на вигляд саме те, що потрібно. Жителі ще нічого не чули про конфіскацію Адамових угідь[243] і богували, наче в райському саду, даючи імена худобі та птахам і вбиваючи гадюк. Містечко називалося Маунт-Небо і було розташоване приблизно в тому місці, де сходяться штати Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Що, кажете, ці штати не межують один з одним? Ну, загалом, був розташований десь там, поблизу.

Витративши тиждень на те, щоб жителі упевнились, що я не збирач податків, я зайшов якось до крамнички, де збиралися всі вершки місцевого товариства, і почав зондувати ґрунт.

— Джентльмени, — кажу я (після того, як ми вже достатньо потерлися носами і зібралися навколо діжки з сушеними яблуками), — джентльмени, мені здається, що ви найбезгрішніше плем'я на всій землі: ви такі далекі від усякого шахрайства та розпусти. Усі жінки у вас доброзичливі й хоробрі, усі чоловіки чесні й наполегливі, і тому життя тут майже ідеальне.

— Так, містере Пітерсе, — говорить власник крамнички, — правильно ви говорите: ми благородні, нерухливі, запліснявілі люди, краще за нас немає в усій цій місцині, але ви не знаєте Руфа Татама.

— Саме так, — підхоплює міський констебль[244], — він не знає Руфа Татама. Утім, де б вони могли познайомитись? Це найвідчайдушніший з усіх негідників, які будь-коли рятувалися від шибениці. До речі, я тільки-но пригадав, що мені ще третього дня слід було випустити його з в'язниці, коли закінчився місячний строк, до якого він був засуджений за вбивство Янса Гудло. Але нічого: зайві два-три дні йому не завадять.

— Що ви кажете! — вигукнув я. — Та не може цього бути! Невже у вас, у Маунт-Небо, є така погана людина? Хто б міг подумати: вбивця!

— Гірше! — говорить власник крамнички. — Він викрадає свиней.

Я вирішив розшукати цього містера Татама. Через два-три дні після того, як констебль випустив його з-за ґрат, я з ним познайомився і запросив на околицю міста. Ми сіли на якусь колоду і почали ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноактної витівки, котру я мав намір поставити у провінції, і Руф Татам був просто-таки народжений для тієї ролі, яку я намітив для нього.

Зріст у нього був гігантський, очі сині, й лицемірні, як у порцелянового собаки на каміні, з яким гралася тітка Гаррієт, будучи маленькою дівчинкою. Волосся хвилясте, наче в дискобола у Ватикані, а колір волосся нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», написану американським художником і повішену в американській вітальні для прикриття дірки в шпалерах. Це було втілення Сільського Йолопа, це була сама досконалість.

Я розказав йому всю мою справу і побачив, що він готовий хоч зараз.

— Залишімо осторонь смертовбивство, — сказав я. — Це справа дріб'язкова й нікчемна. Чи зробили ви щось важливіше в галузі шахрайства та розбою, на що могли б вказати — з гордістю чи без неї, — аби я знав, що ви підхожий для мене компаньйон?

— Як? — говорить він, розтягуючи по-південному кожне слово. — Хіба вам ніхто не говорив про мене? У всьому Синегір'ї немає жодної людини, ні білої, ні чорношкірої, здатної з такою спритністю викрасти порося без усякого шуму, не видно й не чутно, і при цьому вислизнути від гонитви. Я можу викрасти свиню з хліва, з-під навісу, із-за корита, з лісу, удень і вночі, як бажано, звідки бажано, і ручаюсь, що ніхто не почує ані виску, ані хрокання. Весь фокус у тому, як схопити свиню і як її нести. Я сподіваюсь, — веде далі цей благородний спустошувач свинарників, — що близький той час, коли мене буде визнано світовим чемпіоном із свинокрадіжки.

— Честолюбство — похвальна риса, — говорю я, — і тут, у глушині, свинокрадіж — поважна професія; але там, у великому світі, за межами цього вузького кола, ваша спеціальність, містере Татам, здаватиметься провінційно вульгарною. Утім, вона свідчить про ваш талант. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів, і, скориставшись вашою простацькою сільською зовнішністю, ми, я сподіваюсь, заробимо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Прощавай навіки».

І ось я заангажував[245] Руфа, ми залишили Маунт-Небо і спустилися з гір на рівнину, і весь час я муштрував його для тієї ролі, яку він мав грати у задуманих мною беззаконних справах. Перед тим я два місяці протинявся без діла на Флоридському узбережжі, тому почувався чудово, і в голові у мене було тісно від усяких витівок та проектів.

Я мав намір, власне, прокласти борозну завширшки дев'ять миль через весь фермерський район Середнього Заходу, куди ми і долали шлях. Але доїхавши до Лексингтона, ми застали там цирк братів Бінклі. З цієї причини до міста з усієї округи зібралися селюки і топтали своїми саморобними чобітьми бельгійські торці бруківки. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не закинути вудку в чужі кишені і не розжитися якимись дрібними грошенятами. Тому ми найняли дві кімнати з харчуванням неподалік від цирку в однієї благородної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до магазину готового одягу й одягнув його з ніг до голови джентльменом. Як я і передбачав, він став вельми авантажним[246], коли ми зі старим Місфицьким вдягли його в нове вбрання. Так, це було чудове вбрання: сукно картате, голубеньке, в зелену клітинку, жилет — кольору дубленої шкіри, краватка — яскраво-червона, а чоботи — найжовтіші в усьому місті.

Це був перший костюм Руфа за все його життя. Дотепер він носив просто нанкову[247] сорочку і домоткані штани свого рідного краю. Ну вже й пишався вій цим новим костюмом — як дикун новим кільцем у носі.

Того ж вечора я попрямував до цирку і відкрив неподалік гру «у шкаралупки». Руф мав зображувати стороннього і грати проти мене. Я дав йому жменю фальшивих монет для ставок і залишив собі таку само жменю у спеціальній кишені, щоб сплачувати його виграш. Ні, не те щоб я не довіряв йому: просто я не можу спрямовувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Рука не підіймається, пальці страйкують.

Я встановив столик і став показувати, як легко вгадати, під якою шкаралупкою горошина. Неосвічені йолопи зібралися півколом і стали підштовхувати один одного ліктями та заохочувати до гри. Саме тут і повинен був виступити Руф — ризикнути якоюсь дрібною монеткою і в такий спосіб втягнути інших. Та де ж він? Його немає. Раз чи два він промайнув десь оддалік, я бачив: стоїть, вирячивши очі на афіші, а рот у нього набитий льодяниками. Але близько він так і не підійшов.

Деякі з глядачів ризикнули поставити монету, але грати у шкаралупки без помічника — це все одно, що вудити без наживки. Я закрив гру, діставши лише сорок два долари прибутку, а розраховував я узяти у цих селюків принаймні двісті. До одинадцятої години я повернувся додому і пішов спати. Я говорив собі, що, мабуть, цирк став надто сильною приманкою для Руфа, що музика та інші спокуси так уразили його, що він забув про все інше. І я вирішив уранці прочитати йому хорошу нотацію про принципи нашої справи.

Ледве Морфей[248] прикував мої плечі до жорсткого матраца, як раптом я чую непристойні дикі крики, на кшталт тих, які видає дитина, що обжерлася зеленими яблуками. Я схоплююсь, відчиняю двері, кличу благородну вдову і, коли вона висовує голову, кажу:

— Місіс Піві, мем, будьте такі ласкаві, заткніть пельку вашому немовляті, щоб порядні люди могли спокійно спати.

— Сер, — відповідає вона. — Це не моє немовля. Це вищить свиня, яку години зо дві тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Татам. І якщо ви доводитеся їй дядьком чи двоюрідним братом, я була б надзвичайно задоволена, як би ви, шановний сер, самі заткнули їй пельку.

Я напнув якийсь одяг, необхідний у порядному товаристві, і пішов до Руфа в його кімнату. Руф був на ногах, у нього горіла лампа, він наливав у жерстяну сковорідку молоко для бурої, середнього віку, свині, іцо вищала.

— Що це таке, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов'язками і зірвали мені всю гру. І звідки у вас свиня? Чому свиня? Ви, здається, знову взялися за старе?

— Не сердьтесь, будь ласка, Джеффе, — говорить він. — Майте поблажливість до моєї слабкості. Ви знаєте, як я полюбляю свинокрадіжку. Це у мене в крові. А сьогодні, наче навмисне, трапилася така чудова нагода, що я ніяк не міг утриматись.

— Ну що ж! — говорю я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію[249]. І хто знає, можливо, коли ми виберемося зі смуги, де розводять свиней, ваша душа звернеться до якихось більш високих та прибуткових порушень закону. Я просто не можу зрозуміти, навіщо вам плямувати душу такою капосною, дурною, шкідливою, верескливою твариною?

— Уся річ у тім, — говорить він, — що ви, Джеффе, не відчуваєте симпатії до свиней. Ви не розумієте їх, а я розумію. Здається мені, ось ця — надзвичайно талановита і має дуже великий інтелект: щойно вона пройшлася кімнатою на задніх ногах.

— Гаразд, — кажу я. — Я іду спати. Якщо ваша мила свиня дійсно така премудра, накажіть їй, будьте ласкаві, щоб вона поводилася тихіше.

— Вона зголодніла, — говорить Руф. — Тепер вона засне, і більше ви її не почуєте.

Я завжди перед сніданком читаю газети, якщо тільки перебуваю в такому місці, де поблизу є друкарська машина або хоча б ручний друкарський верстат. Наступного дня я встав рано і знайшов біля парадних дверей «Лексингтонський листок», щойно принесений листоношею. Перше, що я побачив, було оголошення в два стовпці:

Я акуратно склав газету, поклав її до внутрішньої кишені і пішов до Руфа. Він був майже одягнений і годував свиню залишками молока та яблучною шкіркою.

— Добридень, добридень, доброго ранку вам усім! — сказав я задушевно й ласкаво. — Так ми вже встали? І свинка снідає? Що ви думаєте з нею робити, мій друже?

— Я упакую її в кошик, — говорить Руф, — і надішлю до мами в Маунт-Небо. Хай розважає її, поки я не повернусь.

— Гарна свинка! — кажу я і лоскочу їй спину.

— А вчора ви лаяли її найгіршими словами, — говорить Руф.

— Так, — говорю я, — але сьогодні, у вранішньому світлі, вона набагато краща. Я, розумієте, виріс на фермі і дуже полюбляю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця і не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе: я дам вам за цю свиню десять доларів.

— Я не хотів би продавати цю свинку! — говорить він. — Іншу я, либонь, і продав би, але цю — ні.

— Чому ж не цю? — запитую я і починаю побоюватись, що він уже здогадався, у чому річ.

— Тому, — говорить він, — що це був найкращий подвиг усього мого життя. Ніхто інший не міг би вчинити такого подвигу. Якщо колись у мене будуть діти, якщо я матиму сімейне вогнище, то сяду коло нього і розповідатиму їм, як їхній татусь викрав свиню з переповненого публікою цирку. А може, і внукам розкажу. То ж бо вони пишатимуться. Справа була така: там стояли два з'єднані один з одним намети. Свиня лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я бачив велетня і жінку, усю вкриту патлатим сивим волоссям. Я взяв свиню і вибрався поповзом з-під полотна. Вона була тихіша за мишеня: хоч би вискнула. Я сунув її під піджак і пройшов повз цілу сотню людей, доки не вийшов на темну вулицю. Навряд чи я продам цю свиню, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, тоді у мене буде свідок мого знаменитого діла.

— Свиня не проживе стільки років, — кажу я, — вона здохне раніше, ніж ви почнете своє старече базікання коло каміна. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за неї сто доларів.

Руф здивовано глянув на мене.

— Свиня не може мати для вас такої великої цінності, — сказав він. — Навіщо вона вам?

— Розумієте, — сказав я з тонкою усмішкою, — з першого погляду важко припустити в мені темперамент художника, а між тим у мене є художня жилка. Я збираю колекцію. Колекцію всіляких свиней. Я об'їздив світ у пошуках видатних та рідкісних свиней. У долині Уобаша в мене є спеціальне свиняче ранчо, де зібрані представники найцінніших порід — від мериносів до польсько-китайських[250]. Ця свиня здається мені дуже породистою, Руфе. Я гадаю, це справжній беркшир. От чому я хочу її придбати.

— Звичайно, я радий зробити вам послугу, але в мене теж є художня жилка, — відповідає Руф. — Про мене, якщо людина може викрасти свиню краще, ніж будь-яка інша людина, — вона художник. Свині — моє натхнення. Особливо ця свиня. Давайте мені за неї хоч двісті п'ятдесят, я і то не продам.

— Ні, послухайте, — говорю я, витираючи піт із чола. — Тут річ не в грошах, а в мистецтві; і навіть не стільки в мистецтві, скільки в любові до людства. Як знавець і любитель свиней, я мушу придбати цю беркширську свинку. Це мій обов'язок перед ближніми. Інакше мене замучить, совість. Сама бо свинка цих грошей не варта, але з погляду вищої справедливості щодо свиней, як кращих слуг і друзів людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.

— Джеффе, — відповідає цей поросячий естет, — для мене річ не в грошах, а в почутті.

— Сімсот, — кажу я.

— Давайте вісімсот, — говорить він, — і я вирву із серця почуття.

Я дістав зі свого потайного пояса гроші і відлічив сорок папірців по двадцять доларів.

— Я візьму її до себе в кімнату і замкну, — говорю я, — хай посидить, поки ми снідатимемо.

Я узяв її за задню ногу. Вона завищала, як паровий орган у цирку.

— Дайте мені, — сказав Руф, узяв свиню під пахву, притримав рукою її рило і поніс до моєї кімнати, як спляче немовля.

З тієї хвилини, як я нарядив Руфа в такий розкішний костюм, його охопила пристрасть до різних туалетних дрібниць. Після сніданку він заявив, що піде до Місфицького купити собі лілові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, як однорука людина, хвора на кропив'яну лихоманку, коли вона клеїть шпалери. Я найняв старого негра з візком; ми поклали свиню в мішок, зав'язали його вірьовкою і поїхали в цирк.

Я розшукав Джорджа Б. Теплі у невеликому наметі, біля відкритого отвору на кшталт вікна. Це був товстенький чоловічок із пронизливим поглядом, у червоній фуфайці та чорній ярмулці. Фуфайка була зашпилена на грудях діамантовою шпилькою в чотири карати.

— Ви Джордж Б. Теплі? — запитую я.

— Ладен присягнути, що я, — відповідає він.

— Ну, так я можу вам сказати, що я дістав і привіз.

— Висловлюйтесь точніше, — говорить він. — Що ви привезли? Морських свинок для азійського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Та ні ж, — кажу я. — Я привіз вам Беппо, учену свинку; вона у мене в мішку, тут, у візку. Сьогодні вранці я знайшов її в садку коло моїх парадних дверей. Вона підривала квіти. Якщо вам все одно, я хотів би одержати свої п'ять тисяч доларів не дрібними, а крупними купюрами.

Джордж Б. Теплі вилітає з намету і пропонує мені іти слідом за ним. Ми заходимо до одного з бічних куренів. Там на сіні лежить чорна, мов сажа, свиня із рожевою стрічкою на шиї і їсть моркву, якою годує її якийсь чоловік.

— Гей, Маку! — кричить Теплі. — Сьогодні вранці нічого не трапилося з нашою всесвітньо відомою?

— З нею? Ні! — відповідає чоловік. — У неї чудовий апетит, як у хористки о першій годині ночі.

— Звідки ви взяли таку нісенітницю? — запитує Теплі, звертаючись до мене. — З'їли на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету і показую йому оголошення.

— Фальшивка! — говорить він. — Нічого про це не знаю. Ви на власні очі бачили всесвітньо відоме чудо чотириногого царства, ви бачили, з якою надприродною мудрістю воно їсть свій уранішній сніданок; ви на власні очі могли переконатись, що воно не вкрадене і не заблукало. До побачення. Бувайте здорові.

Я почав розуміти, що до чого, і, сівши у візок, наказав дядькові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв мою свиню з мішка, ретельно встановив її, довго прицілювався і дав їй такого стусана, що вона вилетіла з іншого кінця алеї — на двадцять футів попереду свого виску.

Потім я сплатив дядькові Неду його п'ятдесят центів і пішов до редакції газети. Я хотів почути власними вухами — коротко і ясно — про всю подію. Я викликав до віконця агента з прийому оголошень.

— Я уклав парі, і мені потрібні деякі подробиці, — говорю я. — Чи був той чоловік, який здав вам оголошення про свиню, товстеньким, з довгими чорними вусами, з покаліченою лівою ногою?

— Ні, — відповідає агент. — Він дуже високий і худий, волосся у нього кукурудзяного кольору, а виряджений він, наче оранжерейна квітка.

Обідати я повернувся до місіс Піві.

— Може, залишити на вогні трохи супу для містера Татама? — питається вона.

— Довго ж вам доведеться його чекати, — говорю я. — Зберігаючи для нього гарячий суп, ви виснажите на паливо всі вугільні шахти і всі ліси обох півкуль.

— Отже, ви бачите, — закінчив свою оповідь Джефф Пітерс, — як важко знайти надійного і чесного партнера.

— Але ж, — почав я, вважаючи, що давнішнє знайомство дає мені право на таке запитання, — правило-то ваше двосічне. Запропонуй ви йому поділити навпіл обіцяну в газеті винагороду, ви нічого не втратили б.

Джефф зупинив мене поглядом, сповненим благородного докору.

— Абсолютно різні речі, і змішувати їх не можна, — сказав він. — Те, що я намагався зробити, є найпростіша спекуляція, моральна, дозволена всіма законами. Дешево купити і дорого продати — хіба не на цьому тримається Уолл-стрит? Там бики і ведмеді[251], а тут була свиня. Яка ж різниця? Свиняча щетина — чим вона гірша за роги та звірині шкури?

Розваги сучасного села

Джефф Пітерс потребує нагадувань. Щоразу, коли просиш його розказати про яку-небудь пригоду, він запевняє, що життя його таке ж бідне на події, як найдовший з романів Троллопа[252]. Але якщо непомітно заманити його, він попадається. Тому я завжди кидаю кілька найрізноманітніших наживок, перш ніж упевнюся, що він клюнув.

— За моїми спостереженнями, — якось сказав я, — серед фермерів Заходу, попри всю їхню заможность, знову помітний рух на користь старих популістських[253] кумирів.

— Такий вже сезон, — сказав Джефф, — усюди помітний рух. Фермери кудись пориваються, оселедець іде незліченними косяками, з дерев сочиться смола, і на річці Конемо почався льодохід. Я трохи знаюся на фермерах. Одного разу я уявив, що знайшов фермера, який хоч трохи відхилився від уторованої колії собі подібних. Але Енді Таккер довів мені, що я помиляюсь. «Фермером народився — простаком помреш», — сказав Енді. «Фермер — це людина, що вийшла в люди всупереч усім політичним баламутам, балотуванням та балету, — сказав Енді, — і я не знаю, кого б ми стали обдурювати, якби його не було на світі». Якось прокидаємося ми з Енді вранці, а у нас усього капіталу шістдесят вісім центів.

Було це в жовтому сосновому готелі, у Південній Індіані. Як ми напередодні зіскочили з потяга, я не можу вам сказати; про це навіть жахливо подумати, бо потяг ішов повз село так швидко, що з вікна вагона нам здавалось, ніби ми бачимо салун, а коли ми зіскочили, то побачили, що це були дві різні речі, які знаходились за два квартали одна від одної: аптекарський магазин і цистерна з водою.

Чому ми зіскочили з потяга при першій слушній нагоді? Тут були замішані годиннички з фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, які нам не вдалося збути по той бік кентуккійського кордону.

Прокинувшись, я почув, що кричать півні; пахло чимось не схожим на азотно-соляну кислоту; щось важке гепнулося об підлогу на нижньому поверсі; якийсь чоловік вилаявся.

— Енді, — кажу я, — дивися веселіше! Ми ж потрапили до села. Там унизу хтось шпурнув для проби фальшивим злитком чистого золота. Підемо й одержимо з фермера те, що нам належить. Обдуримо його, а потім — до побачення!

Фермери завжди були для мене чимось на зразок запасного фонду. Щоразу, бувало, коли справи у мене погіршають, я іду на перехрестя, чіпляю фермера гачком за підтяжку, викладаю йому механічним голосом програму мого шахрайства, нашвидку переглядаю його майно, віддаю назад ключ, оселок та папери, що мають ціну тільки для нього, і спокійно іду собі геть, не ставлячи жодних запитань. Звичайно, фермери були для нас надто дрібною дичиною, зазвичай ми з Енді займалися справами важливішими, але іноді, в окремих випадках, і фермери бували нам корисні, як подеколи для ділків з Уолл-стриту буває корисним навіть міністр фінансів.

Зійшовши вниз, ми побачили, що знаходимося в чудовій землеробській місцевості. За дві милі на пагорбі стояв серед дерев великий білий будинок, а навколо була сільськогосподарська суміш із комор, пасовищ, галявин та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми нашого господаря.

— Це, — говорить він, — житло, а також лісові, земельні і садові угіддя фермера Езри Планкетта, одного з найпередовіших громадян.

Після сніданку ми з Енді, залишившись із восьми центами капіталу, почали складати гороскоп цього земельного магната.

— Я піду до нього один, — сказав я. — Ми удвох проти одного фермера — це вже занадто. Це так само, якби Рузвельт пішов на одного ведмедя з обома кулаками.

— Гаразд, — погоджується Енді, — Я теж вважаю за краще діяти по-джентльменськи навіть щодо такого городника. Але на яку приманку ти думаєш зловити цього Езру?

— О, яка різниця, — кажу я. — Тут годиться будь-яка приманка, перше, що мені трапиться, коли я суну руку в валізу. Я, мабуть, захоплю з собою квитанції про отримання прибуткового податку; і рецепт приготування конюшинового меду із сиру та яблучної шкірки; і бланки замовлень на носилки Мак-Горні, які потім виявляються косаркою Мак-Корміка; і маленький кишеньковий злиток золота; перлове намисто, знайдене мною у вагоні; та…

— Досить, — говорить Енді. — Будь-яка з цих приманок має подіяти. Та дивися, Джеффе, хай цей кукурудзяник не дає тобі брудних кредиток, а тільки нові, чистенькі. Це просто ганьба для Департаменту землеробства, для нашої бюрократії, для нашої харчової промисловості — якими поганими, паскудними папірцями розплачуються з нами деякі фермери. Мені траплялося одержувати від них долари, наче культура бактерій, виловлених у кареті швидкої допомоги.

Гаразд. Іду я до стайні і наймаю двоколку, причому платні наперед з мене не беруть, зважаючи на мою пристойну зовнішність. Під'їжджаю до ферми, прив'язую коня. Бачу — на сходинках ґанку сидить якийсь франтуватий суб'єкт у білосніжному фланелевому костюмі, у рожевій краватці, з діамантовим перснем і в спортивній кепці. «Мабуть, дачник», — думаю я про себе.

— Як би мені побачити фермера Езру Планкетта? — запитую я у суб'єкта.

— Він перед вами, — відповідає суб'єкт. — А що вам треба?

Я нічого не відповів. Я стояв як укопаний і повторював про себе веселу пісеньку про «чоловіка з мотикою»[254].

Ось тобі і чоловік з мотикою! Коли я вдивився в цього фермера, маленькі дурнички, які я прихопив із собою, аби вичавити з нього монету, здалися мені такими ж безнадійними, як спроба рознести вщент М'ясний трест за допомогою іграшкової рушниці. Він зміряв мене очима і говорить:

— Ну, розказуйте, чого ви хочете. Я бачу, що ліва кишеня піджака у вас надто відкопилюється. Там золотий злиток, чи не так? Давайте його сюди, мені якраз потрібна цегла, а байки про загублені срібні рудники мене мало цікавлять.

Я відчув, що був безмозким дурнем, коли вірив у закони дедукції, але все ж таки витягнув з кишені свій маленький злиток, ретельно загорнутий у хустку. Він зважив його на руці і говорить:

— Один долар вісімдесят центів. Іде?

— Свинець, з якого зроблено це золото, і той коштує дорожче, — сказав я з гідністю і поклав свій злиток назад у кишеню.

— Не хочете — не треба, я просто хотів купити його для колекції, яку я став складати, — говорить фермер. — Не далі як минулого тижня я купив один гарний екземпляр. Просили за нього п'ять тисяч доларів, а віддали за два долари і десять центів.

Тут у будинку задзвонив телефон.

— Заходьте, красеню, до кімнати, — говорить фермер. — Подивіться, як я живу. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, мабуть, телефонують із Нью-Йорка.

Увійшли ми до кімнати. Меблі, як у бродвейського маклера: дубові конторки, два телефони, крісло і кушетки, оббиті іспанським сап'яном[255], картини, писані олійною фарбою, у позолочених рамах, а рами завширшки не менше фута, а в куточку — телеграфний апарат відстукує новини.

— Алло, алло! — кричить фермер. — Це Риджент-театр? Так, так, з вами говорить Планкетт з маєтку «Центральна жимолость». Залиште мені чотири крісла в першому ряду — на п'ятницю, на вечірню виставу. Мої звичайні. Так. На п'ятницю. До побачення.

— Кожні два тижні я їжджу до Нью-Йорка освіжитись, — пояснює мені фермер, вішаючи трубку. — Ускакую в Індіанополісі у вісімнадцятигодинний експрес, проводжу десять годин серед білої ночі на Бродвеї і повертаюся додому саме в той час, коли кури йдуть на сідало, — через сорок вісім годин. Так, так, первісний юний фермер печерного періоду, з тих, що описував Хаббард[256], трохи приодягнувся й обтесався останнім часом, чи не так? Як ви вважаєте?

— Я неначе помічаю, — кажу я, — певне порушення аграрних традицій, яке дотепер викликає в мене таку довіру.

— Правильно, красеню, — говорить він. — Близький той час, коли примула, що «жовтіє в траві коло струмочка», здаватиметься нам, селюкам, розкішним виданням «Мови квітів» на веленевому папері з фронтиспісом[257].

Але тут знову задзвонив телефон.

— Алло, алло! — говорить фермер. — А-а, це Перкінс, з Міллдейла? Я вже сказав вам, що вісімсот доларів за цього жеребця — надто велика ціна. Що, цей кінь біля вас? Гаразд, покажіть його. Відійдіть від апарата. Пустіть його риссю по колу. Швидше, ще швидше. Так, так, я чую. Але ще швидше. Досить. Підведіть його до телефона. Ближче. Присуньте його морду до апарата. Зачекайте хвилину. Ні, мені не потрібен цей кінь. Що? Ні. Я його і задарма не візьму. Він шкутильгає. Крім того, він із запалом. Прощавайте.

— Ну, красеню, — звертається він до мене, — тепер ви бачите, що селюк постригся. Ви уламок далекого минулого. Та що казати, самому Тому Лоусону не спало б на думку спробувати захопити зненацька сучасного аграрія. Нині на фермах вже субота, чотирнадцяте[258]. Ось, подивіться, як ми, сільські люди, намагаємось не відставати від подій.

Підводить він мене до столу, а на столі стоїть машинка, а в машинці дві такі штучки, щоб вставляти їх у вуха і слухати. Вставляю і слухаю. Жіночий голос читає перелік убивств, нещасних випадків та інших пертурбацій політичного життя.

— Те, що ви чуєте, — пояснює мені фермер, — це зведення сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чікаго, Сент-Луїса та Сан-Франциско. Їх повідомляють телеграфом у наше сільське Бюро останніх вістей і подають у гарячому вигляді передплатникам. Тут, на цьому столі, кращі газети та журнали Америки. А також витяги з майбутніх журнальних статей.

Я взяв один аркуш і прочитав: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал «Сенчурі» скаже…» і так далі.

Фермер телефонує комусь, мабуть своєму управителеві, і наказує йому продати джерсейських баранів — п'ятнадцять голів — по шістсот доларів; засіяти пшеницею дев'ятсот акрів землі і доставити на станцію ще двісті бідонів молока для молочної цистерни. Потім він пропонує мені сигару першого ґатунку фабрики Генрі Клея, потім дістає з буфета пляшку зеленого шартреза[259], потім іде подивитися на стрічку свого телеграфу.

— Газові акції піднялися на два пункти, — говорить він. — Дуже добре.

— А може, вас мідь цікавить? — питаюсь.

— Облиш це! — кричить він і здіймає вгору руку. — Бо я покличу собаку. Я вже сказав вам, щоб ви не витрачали часу даремно. Мене не обдурите.

За кілька хвилин він говорить:

— Знаєте що, красеню, чи не піти вам геть із цього дому? Я, звичайно, дуже радий і таке інше, але у мене термінова справа: я мушу написати для одного журналу статтю «Химера комунізму», а потім надвечір побувати на зборах «Асоціації для поліпшення бігових доріжок». Адже вам уже ясно, що ні в яке ваше зілля я все одно не повірю.

Що мені лишалося робити, сер? Ускочив я у свій візок, кінь повернув і привіз мене до нашого готелю. Я залишив коня біля ґанку, а сам побіг до Енді. Він у себе в номері, я розповідаю йому про моє побачення з фермером і слово в слово повторюю всю розмову. Я до того очманів, що сиджу і смикаю краєчок скатертини, а думок у мене ніяких.

— Не знаю, що й робити, — кажу я і, щоб приховати свою ганьбу, наспівую сумну й дурну пісеньку.

Енді крокує кімнатою туди-сюди кусаючи кінчик лівого вуса, а це завжди означає, що він обмізковує якийсь план.

— Джеффе, — говорить він нарешті. — Я тобі вірю; усе, що ти сказав мені про цього фільтрованого селюка, правда. Але ти мене не переконав. Не може такого бути, щоб у ньому не залишилося жодної крихти первісної дурості, щоб він зрадив ті завдання, задля яких його призначило саме Провидіння[260]. Скажи, Джеффе, ти ніколи не помічав у мене особливо сильних релігійних схильностей?

— Як тобі сказати, — кажу я, щоб не образити його відчуттів, — я зустрічав також чимало побожних людей, у яких зазначені схильності виливалися назовні в такій мікроскопічній дозі, що, якщо потерти їх білосніжною хусткою, хустка залишиться без жодної плямочки.

— Я все життя займався поглибленим вивченням природи, починаючи зі створення світу, — говорить Енді, — і свято вірую, що кожне творіння Господнє створено з якоюсь вищою метою. Фермери теж створені Богом не дарма: призначення фермерів полягає в тому, щоб годувати, одягати й поїти таких джентльменів, як ми. Інакше навіщо б наділив нас Господь мізками? Я переконаний, що манна, якою ізраїльтяни сорок днів харчувалися в пустелі, — не що інше, як фігуральне позначення фермерів; так воно й лишилося донині. А тепер, — говорить Енді, — я перевірю свою теорію: «Якщо ти фермер, бути тобі в дурнях», попри всіляке лакування та інші оздоби, що ними псевдоцивілізація його наділила.

— І теж спіймаєш облизня, — кажу я. — Цей фермер скинув з себе будь-які пута кошари. Він забарикадувався вищими досягненнями електрики, освіти, літератури та розуму.

— Спробую, — говорить Енді. — Існують закони природи, яких не може змінити навіть Безкоштовна Доставка Додому в Сільських Місцевостях.

Тут Енді віддаляється в комірку і виходить звідти в картатому костюмі; бурі клітки й жовті, такі великі, як ваша долоня. Блискучий циліндр та яскраво-червоний жилет із синіми цятками. Вуса у нього були пісочного кольору, а зараз, дивлюся, вони сині, неначе він занурив їх у чорнило.

— Великий Барнуме[261], — кажу я. — Чого це ти так вифрантився? Ніби цирковий фокусник, хоч зараз на арену.

— Гаразд, — відповідає Енді. — Візок ще біля ґанку? Чекай на мене, я незабаром повернусь.

За дві години Енді заходить до кімнати і кладе на стіл пачку доларів.

— Вісімсот шістдесят, — говорить він. — Справа стояла так. Я застав його вдома. Він подивився на мене і став з мене глузувати. Я не відповів ані слова, але дістав шкаралупки від волоських горіхів і став качати по столу маленьку кульку. Потім, посвистівши трохи, я вимовив старовинну формулу:

— Ну, джентльмени, підходьте ближче і дивіться на цю маленьку кульку. Адже за це з вас не вимагають грошей. Ось вона тут, а ось її немає. Відгадайте, де вона тепер. Спритність рук обдурює око.

Кажу це, а сам дивлюся на фермера. У нього навіть піт на чолі виступив. Він іде, зачиняє парадні двері і дивиться на кульку, не зводячи з неї очей. А потім говорить:

— Закладаю двадцять доларів, що я знаю, під якою шкаралупкою захована ваша горошина. Ось під цією.

— Далі розказувати нічого, — продовжував Енді. — Він мав при собі лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я пішов, він провів мене до воріт. Він міцно потиснув мені руку і зі сльозами на очах сказав:

— Любий, спасибі тобі; багато років я не відчував такої насолоди. Твоя гра в шкаралупку нагадала мені ті щасливі безповоротні роки, коли я ще був не аграрієм, а звичайним фермером. Щасти тобі.

Тут Джефф Пітерс замовк, і я зрозумів, що розповідь його закінчена.

— Так ви гадаєте… — почав було я.

— Так, — сказав Джефф, — у цьому роді. Нехай собі фермери йдуть шляхом прогресу і розважаються вищою політикою. Життя бо на фермі нудне; а в шкаралупку їм доводилося грати й раніше.

Совість у мистецтві

— Я ніколи не міг примусити свого компаньйона Енді Таккера триматися в законних межах благородного шахрайства, — сказав мені одного разу Джефф Пітере.

Енді не здатний до благородства: у нього надто багато фантазії. Він, бувало, винаходив такі шахрайські, такі надфінан-сові способи добування грошей, що на них наклала би вето[262] навіть залізнична компанія.

Сам же я принципово ніколи не брав у свого ближнього жодного долара, не давши йому щось натомість — медальйон з фальшивого золота, або насіння садових квітів, або мазь від прострілу, або біржові папери, або порошок від бліх, або хоча б ляпас. Мабуть, якісь мої предки походили з Нової Англії, і я успадкував від них сталий і впертий страх перед поліцією.

Ну, а в Енді родовідне дерево іншої породи. Він, здається, міг би простежити свою генеалогію[263] тільки до тієї чи іншої фінансової корпорації.

Одного разу влітку, коли ми перебували на Середньому Заході і промишляли в долині Огайо сімейними альбомами, порошками від головного болю та рідиною від тарганів, Енді спала на думку нова фінансова комбінація, з-поміж тих, що підлягають переслідуванню з боку судової влади.

— Джеффе, — говорить він, — гадаю, час уже нам кинути цих городників і вшанувати своєю увагою що-небудь поживніше та плодоносніше. Як тобі подобається ідея пірнути в саму гущавину країни хмарочосів і покусати яких-небудь більших оленів?

— Що ж, — кажу я, — моя ідіосинкразія[264] тобі відома. Я віддаю перевагу чесному, легальному бізнесу, такому, як тепер. Коли я беру гроші, люблю залишати в руках у мого покупця якийсь відчутний на дотик предмет, щоб він милувався ним і не надто пильно стежив, у який бік я подався. Але якщо ти придумав щось новеньке, Енді, — говорю я, — викладай, послухаємо. Не такий вже я прихильний до дрібного злодійства, щоб відмовитись, коли натомість запропонують що-не-будь краще.

— Я намірився, — говорить Енді, — влаштувати таку собі невелику облаву — без собак, єгерів[265] і без зайвого шуму — на велике стадо американських Мідасів[266], які в просторіччі звуться піттсбурзькими мільйонерами.

— У Нью-Йорку? — питаюсь я.

— Ні, найлюб'язніший, — говорить Енді. — У Піттсбурзі. Вони водяться головним чином там. Нью-Йорк вони не полюбляють. Бувають там зрідка і лише тому, що від них цього чекають.

Піттсбурзький мільйонер, що потрапив до Нью-Йорка, — все одно, що муха, яка потрапила в чашку гарячої кави, — люди дивляться на нього і говорять про нього, а задоволення ніякого. Нью-Йорк знущається з нього за те, що він нібито марнує силу-силенну грошей у цьому місті насмішок та снобів[267]. Насправді ж він там нічого не витрачає. Я одного разу бачив реєстр витрат, що коштував п'ятнадцять мільйонів, який один мешканець Піттсбурга склав після десяти днів перебування в Нью-Йорку. Ось цей запис.

— Ось він, голос Нью-Йорка, — продовжує Енді. — Це місто — суцільний офіціант. Якщо дати йому на чай забагато, він стане коло дверей і кидатиме дотепи на вашу адресу разом із хлопчиськом біля роздягальні. Коли житель Піттсбурга хоче витрачати гроші і насолоджуватися життям, він сидить удома. Саме там ми і будемо його ловити.

Ну, коротко кажучи, заховали ми з Енді наші альбоми, і нашу паризьку зелень, і антипіринові порошки в льосі одного знайомого і вирушили до Піттсбурга. У Енді не було наперед складеної програми беззаконних і насильницьких дій, але він розраховував, що, коли дійде до діла, його аморальний інстинкт підкаже, що робити.

Поступаючись моїм ідеям самозбереження та чесності, Енді обіцяв, якщо я візьму діяльну участь у будь-якому влаштованому ним бізнесі, наша жертва одержить за свої гроші щось таке, що можна сприймати за допомогою зору, дотику, нюху чи смаку, — отже, моя совість буде спокійна. Після цього я вже не відчував жодних мук сумління і набагато бадьоріше пішов на беззаконне діло.

— Енді, — говорю я, пробираючись з ним крізь дим шлаковою доріжкою, яку там називають Смітфілд-стрит, — а ти подумав про те, як нам познайомитися з цими королями коксу і герцогами чавунних болванок? Я аж ніяк не хочу принижувати моє вміння поводитись у вітальні і мою систему застосування ножів та виделок, але проникнути в салони тутешніх споживачів дешевих сигар важче, ніж тобі здається.

— Єдине, що може стати на заваді нашому зближенню з ними, — говорить Енді, — це наше гарне виховання. Ми для них надто високого тону. Місцеві мільйонери — простий, добродушний народ, демократи, без жодних претензій.

Правда, вони грубі, але дуже неввічливі, і хоча в їхніх манерах не помітно ні лиску, ні чемності, у глибині душі вони зухвалі й брутальні. Майже кожен з них вийшов із найтемніших низів, і вони так і залишаться у темряві, доки місто не встановить димовловлювачів. Якщо ми поводитимемось просто, без жодних претензій, не уникаючи салунів, і зуміємо заявити про себе досить голосно, як імпортне мито на сталеві рейки, нам буде зовсім не важко заприятелювати з цими мільйонерами.

Так от блукали ми з Енді містом днів три-чотири, усе примірялись. Деяких мільйонерів ми вже знали в лице.

Один із них щодня проїжджав повз наш готель, зупинявся коло його дверей і вимагав, щоб йому винесли на вулицю кварту шампанського. Лакей виносить йому шампанське, відкорковує, а він бере пляшку і п'є просто з шийки. Одразу видно, що, перш ніж розбагатіти, він працював на заводі склодувом.

Якось увечері Енді не з'явився до обіду, а прийшов лише близько одинадцятої години і зайшов до мене в номер.

— Підчепив одного! — сказав він. — Дванадцять мільйонів. Нафта, прокатні заводи, нерухомість, природний газ. Гарна людина, ніякої пихи. Усі свої багатства нажив за останні п'ять років. Тепер наймає купу професорів, щоб навчали його літератури, мистецтва та всяких таких дурниць. Уперше я побачив його, коли він щойно виграв парі у представника Сталевого тресту, що сьогодні на Аллегейнському сталепрокатному будуть чотири випадки самогубства. Ставка була десять тисяч. З цієї нагоди кожен, хто хотів, приходив і вітав його, і кожного він пригощав склянкою віскі. Я чомусь сподобався йому з першого погляду, і він запропонував мені пообідати удвох. Я погодився, ми пішли на Діамантовий проспект до ресторану, сіли за столик, пили іскристий мозель, їли рагу з устриць і на десерт яблучні оладки.

Потім він схотів показати мені свою холостяцьку квартиру на Ліберті-стрит. Квартирка з десяти кімнат просто над рибними рядами, а ванна вище поверхом. Він сказав, що витратив вісімнадцять тисяч доларів, щоб обставити цю резиденцію, і я йому вірю.

В одній кімнаті картин на сорок тисяч, а в іншій — різних курйозів та антикварних речей на двадцять. Його прізвище Скаддер, йому сорок п'ять років, він вчиться грати на піаніно, і його нафтовий фонтан дає щодня по п'ятнадцять тисяч барелів[268] нафти.

— Що ж, — кажу я, — усе це, мабуть, непогано звучить, але для нас начебто ні до чого. На біса нам його картини? І нафта?

Енді задумався, сидячи на ліжку.

— Ні, — говорить він, — ні, цей чоловік не просто пересічний мерзотник. Коли він показував мені свою шафку з антикваріатом, обличчя його розчервонілась, наче дверцята печі, в якій палає кокс. За його словами, якщо йому вдасться здійснити ще кілька великих операцій, то порівняно з його колекцією, гобеленове, порцеляново-бісерне зібрання Дж. П. Моргана здаватиметься не витонченішим, ніж уміст страусиного вола на екрані.

— А потім він показав мені одну дрібничку, — вів далі Енді, — ну, це одразу видно, річ чудова. Вирізана зі слонової кістки. Він говорить, що їй дві тисячі років. Квітка лотоса, і в ній обличчя якоїсь жінки. Скаддер подивився у каталог і пояснив усе як по-писаному. Один єгипетський різьбяр, на ймення Хафра, зробив дві такі штучки для фараона Рамзеса Другого в якийсь там рік до Різдва Христового. Друга кудись зникла, і її дотепер не знайшли. Антикварні щури нишпорили по всій Європі, сподіваючись її відшукати, але марно. Скаддер сплатив за свою дві тисячі доларів.

— Гаразд, — говорю я, — для мене це пусті слова. Я гадав, що ми прибули до Піттсбурга, аби навчити мільйонерів, як слід вершити справи, а виходить, що вони дають нам уроки щодо витончених мистецтв.

— Нічого, трохи потерпи, — благодушно відповідає Енді. — Дим ще може розвіятись.

Наступного дня рано-вранці Енді пішов з готелю і повернувся тільки о дванадцятій годині. Він запросив мене у свій номер, вийняв із кишені якийсь пакунок завбільшки з гусяче яйце і, коли розпакував його, там виявився точнісінько такий самий виріб із слонової кістки, як той, що Енді бачив учора в мільйонера.

— Годину тому, — говорить Енді, — заходжу я в одну місцеву лавку, де продається всякий запорошений мотлох. Там же приймають речі в заставу. Дивлюсь — з-під якихось старовинних кинджалів виглядає ось ця штука. Заставник говорить, що вона валяється в нього вже кілька років і що її завезли сюди араби, чи турки, чи інші невірні, які жили тоді внизу, коло річки. Я запропонував йому за неї два долари, але, мабуть, по моїх очах було видно, що вона мені страшенно потрібна, бо продавець сказав, що найменша ціна, про яку може бути розмова, це триста тридцять п'ять доларів і що говорити про менші цифри означало б вирвати шматок хліба з рота його дітей. Врешті-решт я придбав її за двадцять п'ять.

— Джеффе, — продовжує Енді, — подивись. Це і є та друга фараонова штучка, про яку говорив мені Скаддер. Вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Я не сумніваюсь, що, побачивши її, він заплатить за неї дві тисячі з такою самою швидкістю, з якою він затикає собі за комір серветку перед обідом. І справді, чому б цій штучці не бути справжньою? Цілком імовірно, що її вирізував той старий циган.

— Чом би й ні? — говорю я. — Але як же ми примусимо нашого мільйонера добровільно придбати таку штучку?

Щодо цього у Енді був готовий, повністю розроблений план, і ось як ми його здійснили.

Я надів сині окуляри, напнув чорний сюртук, скошлатив собі волосся і перетворився на професора Піклмена. Я переїхав до іншого готелю, зареєструвався там і послав телеграму Скаддеру, запрошуючи його прийти до мене у важливій справі, що стосується витончених мистецтв. Не минуло й години, як він піднявся до мене на ліфті. Неотесана людина, крикун, який весь пропахнув коннектикутськими сигарами та нафтою.

— Хелло, профес! — кричить він. — Як справи?

Я ще більше скуйовджую волосся і дивлюся на нього крізь сині окуляри.

— Сер, — говорю я. — Ви Корнеліус Т. Скаддер, що проживає у штаті Пенсільванія у місті Піттсбург?

— Так, це я! — кричить він. — Давайте вип'ємо з цього приводу.

— У мене, — говорю я йому, — немає ані бажання, ані часу вдаватися до таких злоякісних і безглуздих розваг. Я приїхав сюди з Нью-Йорка у справі, що стосується біз… тобто мистецтва. Мені стало відомо, що ви є власником єгипетської таблетки із слонової кістки часів фараона Рамзеса Другого. На ній зображена голова цариці Ізіди на фоні квітки лотоса. Таких зображень було виготовлено лише два. Одне з них вважалося зниклим. Недавно мені пощастило придбати його в ломб… в одному маловідомому музеї у Відні. Я хотів би купити і те, що зберігається у вас. Яка буде ваша ціна?

— Чорт забирай, професоре! — кричить Скаддер. — Невже ви знайшли його? І ви хочете, щоб я продав вам своє? Ні, ні! Корнеліус Скаддер не має потреби продавати свої колекції. Чи при вас цей витвір мистецтва?

Я показую дрібничку Скаддеру. Він уважно її розглядає.

— Так, так, ви маєте рацію, — говорить він. — Це справжній дублікат моєї. Ті ж самі завитки, ті ж самі лінії. Я вам скажу, що я зроблю. Я не продам, я куплю. Даю вам дві тисячі п'ятсот за вашу.

— Ну, якщо ви не продаєте, я продам, — говорю я. — І, будь ласка, більшими папірцями. Я не люблю гаяти час. Сьогодні ж повертаюся до Нью-Йорка читати в акваріумі публічну лекцію.

Скаддер виписує чек, посилає його вниз, у контору готелю, там його міняють і приносять мені гроші. Він бере свою єгипетську штучку, а я беру гроші і їду до Енді, у його готель.

Енді крокує кімнатою, дивиться на годинник.

— Ну? — питається він.

— Дві тисячі п'ятсот, — говорю я. — Готівкою.

— У нас лишилося тільки одинадцять хвилин, — говорить він. — Потяг зараз відійде. Бери валізу — і ходу звідси.

— Навіщо поспішати? — говорю я йому. — Справа була чесна. А якщо навіть наша єгипетська штучка є підробкою — це так швидко не виявиться. Для цього потрібен час. Скаддер, здається, певен, що вона справжня.

— Вона і є справжньою, — говорить Енді. — Вона його власна. Учора, коли я оглядав його колекцію, він вийшов на хвилину з кімнати, а я поклав що штучку до кишені. Бери ж швидше валізу і біжімо.

— Так навіщо ж, — кажу я, — ти вигадав, ніби знайшов другу у заставника-антиквара?

— Ох, — відповідає Енді, — з поваги до твоєї чесності, щоб тебе совість не мучила. Ходімо ж, ходімо!

Шлюб як точна наука

— Ви вже чули від мене, — сказав Джефф Пітере, — що жіноча підступність ніколи не викликала в мене надто великої довіри. Навіть у найбезневиннішому шахрайстві не можна покладатися на жінок як на співучасників та компаньйонів.

— Комплімент заслужений, — сказав я. — Здається, у них є всі права називатися найчеснішою статтю.

— А чому б їм і не бути чесними, — сказав Джефф, — на те й чоловіки, щоб шахраювати для них або працювати на них понаднормово. Лише доти вони годяться для бізнесу, доки і почуття, і волосся у них ще не надто далекі від натуральних. А потім подавай їм дублера — ваговоза-чоловіка із задишкою та рудими бакенбардами, із п'ятьма дітьми і закладеним-перезакладеним будинком. Узяти, наприклад, хоча б цю вдову, яку ми з Енді Таккером попросили сприяти нам у здійсненні невеликої матримоніальної[269] затії у містечку Каїрі.

Коли у вас вистачає грошей на рекламу — скажімо, є пачка завтовшки з тонкий кінець дишла[270] фургона, — відкривайте шлюбну контору. У нас було близько шести тисяч доларів, і ми розраховували подвоїти цю суму за два місяці, — довше такими справами займатися не можна, не маючи офіційного дозволу від штату Нью-Джерсі.

Ми склали оголошення приблизно такого змісту:

— Поки що все йде як слід, — сказав я, коли ми скомпонували цей літературний твір. — А тепер — де ж нам узяти цю жінку?

Енді дивиться на мене з холодним роздратуванням.

— Джеффе, — говорить він, — я й не знав, що ти такий реаліст у мистецтві. Ну на що тобі жінка? При чому тут жінка? Коли ти продаєш підмочені акції на біржі, хіба ти дбаєш про те, щоб з них і справді капала вода? Що спільного між шлюбним оголошенням та якоюсь жінкою?

— Слухай, — кажу я, — і запам'ятай раз і назавжди. У всіх моїх незаконних ухиленнях від легальної букви закону я завжди дотримувався того правила, щоб товар, який продається, був у наявності, щоб його можна було бачити і в будь-який час пред'явити покупцеві. Тільки в такий спосіб, а також шляхом ретельного вивчення міського статуту та розкладу потягів, мені вдавалось уникнути зіткнення з поліцією, навіть коли п'ятидоларового папірця і сигари було замало. Отже, щоб не провалити нашу затію, ми мусимо дістати симпатичну вдову — або інший еквівалентний товар для пред'явлення клієнтам — вродливу чи потворну, з наявністю чи без наявності ознак, перелічених у нашому каталозі. Інакше — камера мирового судді.

Енді замислюється і скасовує свою первісну думку.

— Гаразд, — говорить він, — може, й справді тут необхідна вдова, на той випадок, якщо поштове чи судове відомство надумає зробити ревізію нашої контори. Але де ж ми знайдемо таку вдову, яка погодиться витрачати час на шлюбні фіглі-міглі, які явно не закінчаться шлюбом?

Я відповів йому, що в мене є на прикметі саме така вдова. Старий мій приятель Зікі Троттер, який торгував содовою водою і рвав зуби в наметі на ярмарках, близько року тому зробив зі своєї дружини вдову, хлебнувши якогось зілля від нетравлення шлунку замість того зілля, яким мав звичку надудлюватись. Я часто бував у них вдома, і мені здавалось, що нам удасться завербувати цю жінку.

До містечка, де вона жила, було лише шістдесят миль, і я одразу ж покотив туди потягом і знайшов її на колишньому місці, у тому ж будиночку, з тими ж соняшниками в саду і курчатами на перекинутих ночвах. Місіс Троттер цілком підходила під наше оголошення, якщо, звичайно, не брати до уваги дрібниць: вона була значно старша, причому не мала ані грошей, ані красивої зовнішності. Але її можна було легко обробити, вигляд у неї був не осоружний, і я радів з того, що можу вшанувати пам'ять покійного друга, надавши його вдові пристойний заробіток.

— Чи благородну справу ви затіяли, містере Пітерсе? — запитала вона, коли я розказав їй мої плани.

— Місіс Троттер! — вигукнув я. — Ми з Енді Таккером вирахували, що принаймні три тисячі чоловіків, що мешкають у цій аморальній і великій країні, спробують, прочитавши оголошення в газеті, здобути вашу прекрасну руку, а разом з нею і ваші неіснуючі гроші та уявний ваш маєток. Серед них не менше трьох тисяч таких, які можуть запропонувати вам замість цього лише своє напівмертве тіло та ліниві, жадібні руки, — ганебні пройдисвіти, невдахи, ледарі, що спокусилися на ваше багатство.

— Ми з Енді, — говорю я, — маємо намір дати цим соціальним паразитам гарний урок. Насилу, — говорю я, — ми з Енді відмовилися від думки заснувати корпорацію під назвою Велике Моральне й Милосердне Матримоніальне Агентство. Ну, тепер ви бачите, яка в нас висока й благородна мета?

— Так, так, — відповідає вона, — мені давно слід було б знати, що ви, містере Пітерс, ні на що нечесне не здатні. Але в чому полягатимуть мої обов'язки? Невже мені доведеться відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників окремо, або мені буде надано право відкидати їх гуртом — десятками, дюжинами?

— Ваша посада, місіс Троттер, — кажу я, — буде простою синекурою[271]. Ми поселимо вас у номері в тихому готелі, і ви не матимете ніякого клопоту. Усе листування з клієнтами і взагалі всі справи шлюбного бюро ми з Енді беремо на себе. Але, звичайно, — кажу я, — може статися, що якийсь палкий залицяльник, у котрого вистачить капіталу на залізничний квиток, приїде до Каїра, щоб особисто завоювати ваше серце. У такому разі вам доведеться попрацювати самій: власноруч показати йому на двері. Платити ми вам будемо двадцять п'ять доларів на тиждень, і оплата готелю за наш рахунок.

Почувши це, місіс Троттер сказала:

— За п'ять хвилин я готова. Я тільки візьму пудреницю і залишу у сусідки ключ від парадних дверей. Можете вважати, що я вже на службі: платня має йти мені з цієї хвилини.

І ось я везу місіс Троттер до Каїра. Привіз, оселив її у тихому сімейному готелі, подалі від нашої квартири, щоб не виникало жодних підозр. Потім я пішов і розказав про все Енді Таккеру.

— Чудово, — говорить Енді Таккер. — Тепер, коли твоя совість спокійна, коли в тебе є і гачок, і приманка, давай візьмемося до риболовлі.

Ми поширили наше оголошення по всій цій місцевості. Одного оголошення цілком вистачило. Як би ми зробили ширшу рекламу, нам довелося б найняти стільки клерків та дівиць із перманентною завивкою, що плямкання любителів жувальної гумки дійшло б до самого директора пошти та телеграфу. Ми поклали на ім'я місіс Троттер дві тисячі доларів у банк, а чекову книжку дали їй у руки, аби вона могла показувати її тим, хто мав би якийсь сумнів. Я знав, що вона жінка чесна, і не боявся довірити їй гроші.

Саме це оголошення завдало нам чимало роботи: по дванадцять годин на добу ми відповідали на листи.

Надходило їх по сто штук на день. Я й не підозрював ніколи, що на світі існує стільки люблячих, але бідних чоловіків, які хотіли б одружитися із симпатичною вдовою і звалити на себе тягар піклування про її капітал.

Більшість із них повідомляла, що вони сидять без копійки, не мають певних занять і що ніхто їх не розуміє, але все ж, за їхніми словами, у них залишилися такі великі запаси любові та інших чоловічих чеснот, що, черпаючи з цих запасів, вдова буде найщасливішою жінкою.

Кожний клієнт діставав відповідь від контори Пітерса і Таккера. Кожному повідомляли, що його щирий, цікавий лист справив на вдову глибоке враження і що вона просить написати їй докладніше і надіслати по змозі й фотографію. Пітерс і Таккер додавали до цього, що їхній гонорар за передачу другого листа у прекрасні ручки вдови становить два долари, які й слід прикласти до листа.

Тепер ви бачите, яким простим і красивим був наш план. Близько дев'яноста відсотків цих найблагородніших шукачів руки вдови роздобули якимсь чином по два долари і надіслали їх нам. От і все. Ніякого клопоту. Звичайно, нам довелося попрацювати; ми з Енді навіть побурчали трохи: хіба легко цілий день розкривати конверти і виймати звідти долар за доларом!

Були й такі клієнти, які з'являлися особисто. Їх ми направляли до місіс Троттер, і вона розмовляла з ними сама; тільки троє чи четверо повернулися до контори, щоб попросити у нас гроші на зворотну дорогу. Коли почали прибувати листи з найвіддаленіших регіонів, ми з Енді стали виймати з конвертів по двісті доларів щодня.

Якось після обіду, коли наша робота була у повному розпалі і я складав гроші в сигарні ящики: в один ящик по два долари, в другий — по одному, а Енді насвистував: «Не для неї вінчальний дзвін», — заходить до нас раптом якийсь маленький спритний суб'єкт і так нишпорить очима по стінах, ніби натрапив на слід викраденої з музею картини Гейнсборо[272].

Побачивши його, я відчув гордість через те, що наше діло правильне і прискіпатися до нього неможливо.

— У вас сьогодні щось дуже багато листів, — говорить чоловічок.

— Ходімо, — кажу я і беру свого капелюха. — Ми вже давно на вас чекаємо. Я покажу вам наш товар. Чи добре почувався Тедді[273], коли ви виїжджали з Вашингтона?

Я повів його до готелю «Риверв'ю» і познайомив із місіс Троттер, Потім показав йому банківську книжку, де значилися дві тисячі доларів, покладені на її ім'я.

— Наче все гаразд, — говорить детектив.

— Так, — кажу я, — і якщо ви неодружені, я дозволю вам поговорити з цією пані. З вас ми не вимагатимемо двох доларів.

— Дякую, — відповів він. — Якби я був неодружений, я б, мабуть… На все добре, містере Пітерсе.

За три місяці у нас набралося щось близько п'яти тисяч доларів, і ми вирішили, що час зупинитись: звідусіль на нас сипалися скарги, та й місіс Троттер утомилась, — її замучили залицяльники, які приходили особисто подивитися на неї, і, здається, їй це не дуже подобалось.

І ось, коли ми перейшли до ліквідації діла, я пішов до місіс Троттер, щоб віддати гроші за останній тиждень, попрощатися з нею і взяти в неї чекову книжку на дві тисячі доларів, яку ми дали їй на тимчасове зберігання.

Заходжу до неї в номер. Бачу, вона сидить і плаче, наче дівчинка, яка не хоче йти до школи.

— Ну, ну, — кажу я, — чому ви плачете? Хтось образив вас чи ви скучили за своєю домівкою?

— Ні, містере Пітерсе, — відповідає вона. — Я скажу вам усю правду. Ви завжди були другом Зікі, і я не приховаю від вас нічого. Містере Пітерсе, я закохалась. Я закохалася в одного чоловіка, закохалася так сильно, що не можу жити без нього. Він втілює в собі мій ідеал, який я плекала все життя.

— Так у чому ж річ? — говорю я. — Беріть його собі на здоров'я. Звичайно, якщо ваше кохання взаємне. Чи відчуває він до вас ті особливі хворобливі відчуття, які ви відчуваєте до нього?

— Так, — відповідає вона. — Він один із тих джентльменів, що приходили до мене за вашим оголошенням, і тому не хоче одружуватись, якщо я не дам йому двох тисяч. Його ім'я Вільям Вілкінсон.

Тут вона знов учиняє істерику.

— Місіс Троттер, — кажу я їй, — немає людини, яка більше за мене поважала б сердечні почуття жінки. Крім того, ви були колись супутницею життя одного з моїх найкращих друзів. Якби це залежало тільки від мене, я сказав би: беріть собі ці дві тисячі і будьте щасливі з обранцем вашого серця. Ми легко можемо віддати вам ці гроші, оскільки з ваших залицяльників ми викачали понад п'ять тисяч. Але, — додав я, — я мушу порадитися з Енді Таккером. Він добра людина, але ділок. Ми працюємо на паях у рівній частці. Я поговорю з ним і подивлюсь, що ми можемо для вас зробити.

Я повернувся до Енді і розказав йому все, що трапилось.

— Так я і знав, — говорить Енді. — Я весь час передчував, що має відбутися щось подібне. Не можна покладатися на жінку в такій справі, де зачіпаються сердечні струни.

— Але ж, Енді, — говорю я, — гірко думати, що з нашої вини серце жінки буде розбите.

— О, звичайно, — говорить Енді. — І тому я скажу тобі, Джеффе, що я маю намір зробити. У тебе завжди був м'який і ніжний характер, а я прозаїчний, сухуватий, недовірливий. Але я готовий піти тобі назустріч. Іди до місіс Троттер і скажи їй: хай візьме з банку ці дві тисячі доларів, віддасть їх своєму обранцеві і буде щаслива.

Я підхоплююсь і цілих п'ять хвилин тисну Енді руку, а потім повертаюсь назад до місіс Троттер і повідомляю їй наше рішення, і вона плаче з радощів так само бурхливо, як щойно плакала з горя.

А через два дні ми спакували свої речі і приготувалися до від'їзду з міста.

— Чи не думаєш ти, що тобі слід було б перед від'їздом зробити візит до місіс Троттер? — питаюсь я у нього. — Вона була б дуже рада познайомитися з тобою і висловити тобі свою вдячність.

— Боюсь, що це неможливо, — відповідає Енді. — Як би нам на потяг не спізнитись.

Я в цей час надягав на себе наші долари, упаковані в особливий пояс, — ми завжди перевозили гроші в такий спосіб, коли раптом Енді виймає з кишені цілу пачку крупних банкнот і просить прилучити їх до решти капіталів.

— Що це таке? — питаюсь я.

— Це дві тисячі від місіс Троттер.

— Як же вони потрапили до тебе?

— Сама мені дала, — відповідає Енді. — Я цілий місяць бував у неї вечорами, по три рази на тиждень.

— Так ти і є той самий Вільям Вілкінсон? — запитую я.

— Був до вчорашнього дня, — відповідає Енді.