Вовк-тотем

10

Стримано вислухавши розповідь Ченя й не випускаючи із зубів свою люльку, Старий Біліґ досить безцеремонно висварив хлопця. Найбільше його розсердило те, що двоє студентів-ханьців спробували підірвати вовче лігво газовими балончиками, оскільки він навіть не здогадувався, що в житла вовків можна закидати петарди і це матиме такий сильний ефект. Кришечка люльки, яку Старий постійно смикав туди-сюди, подзенькувала від ударів об люльку. У Старого аж трусилися вуса, коли він говорив до Ченя:

— Біда, та й годі… Ваші петарди викурили вовчицю. Ви, ханьці, набагато безжальніше за монголів використовуєте вогонь та дим. У вовчиці не лишилося навіть часу на те, щоб нарити землі й закупорити печеру, адже монгольські вовки найбільше бояться запаху пороху. Якби ви підірвали печеру з вовченятами, вони б усі звідти вибігли і ви б їх половили. Якщо в такий спосіб убивати цуценят, то невдовзі в степу й вовків не залишиться! Їх потрібно вбивати, але ж не так! Якщо робити так, то Тенґер розсердиться, й тоді степу настане кінець. Більше ніколи не підривайте вовчих лігв і ніколи не подавайте такої ідеї конопасам чи іншим людям. Конопаси тільки заведуть вас у халепу…

Чень Чжень навіть не здогадувався, що Старий може так розсердитися. Слова Біліґа змусили його усвідомити всю глибину наслідків підриву вовчого лігва заради знищення цуценят. Якщо цей спосіб колись пошириться, то якими ретельними не були б запобіжні заходи вовків, вони не зможуть перешкодити гуркоту вибухівки й не стримають запаху пороху. У степу ніколи не було звичаю запускати хлопавки й феєрверки на свята, ці речі привезли сюди заробітчани й молода інтелігенція, причому, якщо патрони в степу були на суворому обрахунку, то петардам ніяк не запобігали й не вилучали їх у тих, хто приїжджав з внутрішніх територій у степ, тому їх було дуже легко провезти. Якщо ж петарди різко поширяться в степу і збільшиться кількість пороху, молотого перцю та сльозогінного порошку, які будуть використані на вбивство вовків, то цим тваринам, які правили степом десятки тисяч років, важко буде уникнути лихої долі, й вони дійсно можуть бути остаточно винищені. Для степу, що досі перебуває на стадії якогось первісного кочівництва, порох є абсолютною вбивчою силою, і це має епохальне значення. Однак, якщо буде винищений тотем однієї з націй, то і її дух буде вбито. А ще й степ, який вигодував монголів, також може після цього зникнути…

Чень Чжень навіть злякався й, витерши з чола піт, сказав:

— Батьку, не сердіться, я можу пообіцяти Тенґеру, що більше ніколи не буду закидати петарди у вовчі нори й ми ніколи нікому не розкажемо про такий спосіб знищення вовченят.

Ченю довелося двічі повторити свою клятву, оскільки в степу серед монголів репутація є основою взаємодії між людьми й одним із заповітів Великого хана. Слово «обіцяю» тут важить дуже багато, й степовики завжди йому вірили. Монголи дотримують навіть обіцянки, які дають на п’яну голову, тому часто втрачають гарних собак, коней або ножі чи аркани, а то й іноді своїх дружин.

Обличчя Старого трохи розгладилося й він сказав, дивлячись на Ченя:

— Я знаю, що ти вбиваєш вовків заради того, аби захистити овець і коней, однак захищати степ набагато важливіше, ніж цих свійських тварин. Тепер молоді інтелігенти й молоді конопаси цілими днями тільки й змагаються в тому, хто більше вб’є вовків, а це — дуже нерозумно з їхнього боку… Ще й по радіо весь час вихваляють «героїв» цих змагань! Землероби порядкують у скотарському степу, мов сліпці. Якщо так піде й далі, то бідний степ просто закатують…

Ґасмаа передала Ченю миску локшини з бараниною, ще й спеціально поставила перед ним невелику консервну банку з диким пореєм. Потім вона присіла перед піччю, щоб додати локші Старому, й сказала до Ченя:

— До слів Батька зараз мало хто дослухається — він учить інших не вбивати вовків, а сам перебив їх чимало… Хто ж буде йому вірити?

Старому лишалося тільки гірко посміятися, однак він відразу ж запитав Ченя:

— Ну а ти віриш словам Батька?

— Вірю, справді вірю. Якщо не буде вовків, степ буде дуже легко зруйнувати. Далеко-далеко на південному сході є країна Австралія. Вона має великі степові території, однак раніше там не було ні вовків, ні кролів. Потім люди завезли туди кроликів у свої господарства, однак частина цих кроликів утекла в степ, оскільки ж там не було вовків, то кролики дуже швидко розмножилися й перерили увесь степ, попсувавши землі своїми нірками, а також вигризли добру половину пасовиськ, чим завдали значних збитків австралійському скотарству. До яких засобів не вдавався уряд Австралії, нічого не допомогло. Зрештою, вони вирішили застелити землю металевою сіткою, щоб трава могла рости, але кролі не могли б звідти вилізти. Вони думали, що таким чином усі кролі поздихають під землею з голоду. Однак і цей план провалився, оскільки степ там великий і уряду не вдалося роздобути так багато сітки. Я раніше думав, що і в монгольському степу багато зайців, оскільки тут така гарна трава, однак коли потрапив до Орхону, помітив, що їх тут не так уже й багато. Це, напевне, завдяки вовкам. Коли я пас овець у степу, я багато разів бачив, як вовки ловили зайців, причому, якщо вовків двоє, то вони без здобичі точно не залишаться.

Під час цієї оповіді Старий занурився в свої думки і його погляд поступово пом’якшився. Він постійно бубонів до себе: «Австралія, Австралія, Австралія…», а потім сказав:

— Принеси мені завтра карту, я хочу подивитися, де є ця Австралія. Тепер якщо хтось заговорить про те, щоб повністю винищити вовків, я буду розповідати йому про Австралію. Кролі вміють зруйнувати степ, крім того, вони за рік можуть окотитися не один раз, а кроленят в одному окоті набагато більше, ніж цуценят в одному вовчому лігві. На зиму байбаки й пацюки зариваються глибоко в нори, однак зайці все одно вилізають у пошуках їжі, тож вони стають «зимовою поживою» для вовків, а завдяки тому, що вовк з’їсть зайця, цілими залишиться чимало баранів. Однак, якщо просто вбивати зайців, ніколи їх не переб’єш. Якби в степу не було вовків, то люди що три кроки натикалися б на заячі нори.

— Я завтра ж принесу вам карту, — швидко відповів Чень Чжень. — У мене є велика карта світу, на ній ви все зможете побачити.

— Ну гаразд! Ти втомився за останні дні, тож повертайся швидше додому відпочивати, — сказав Старий, однак, помітивши, що Чень не хоче йти, додав: — Ти, напевне, хочеш запитати свого Старого батька, як же витягти з того лігва цуценят?

Чень Чжень, трохи посумнівавшись, усе ж ствердно кивнув головою й сказав:

— Це ж я вперше витягаю цуценят, тож ви так чи інакше повинні допомогти мені досягти успіху.

— Я можу тобі підказати цього разу, але надалі не роби цього часто.

— Звісно, — дав ще одну обіцянку Чень Чжень.

Старий ковтнув молочного чаю й загадково посміхнувся:

— Якби ти не запитав свого Старого, то й думати було б годі тобі витягти тих цуценят. Однак, гадаю, тобі краще пожаліти цю вовчицю й не доводити цю справу до кінця.

— Але чому я не зможу дістати цих цуценят? — схвильовано запитав Чень.

Прибравши з обличчя посмішку, Старий сказав:

— Одну печеру ви підірвали, в іншу — залізли, тож там з’явився людський запах, а ще й отвір до неї заліпили. Вовчиця сьогодні ввечері неодмінно почне «переїжджати» — розриє один з потаємних ходів до печери й повиносить звідти цуценят до іншої, тимчасової печери, й заховає їх там. А за кілька днів знову переміститься до іншої печери, й так, поки не заховається надійно від людей.

— А цю тимчасову печеру легко знайти? — швидко запитав Чень Чжень, у якого аж тьохнуло серце від слів Старого.

— Людина навряд чи знайде, натомість собака може знайти. Твій рудий собака й обидва чорних цілком упораються. Я бачу, ти ніби заприсягнувся з цією вовчицею остаточно звести рахунки?

— Батьку, давайте ви завтра підете туди разом з нами, а то Ян Ке вже боїться усіх цих вовчих хитрощів!

— Завтра я повинен оглянути капкани на півночі, — засміявся Старий. — У ті капкани, які ми встановили вчора вночі, потрапив один великий вовк, однак я поки що його не чіпав. Північні зграї зголодніли й знову повернулися, тож завтра, можливо, доведеться уже звільняти від них усі капкани. А ти за найближчі два дні повинен гарно виспатися, щоб підготуватися до ловів, тож пошуки цуценят краще було б відкласти на потім, коли завершимо лови.

Від такої пропозиції Чень Чжень аж побілів, тож Старий, дивлячись на нього, заспокійливо додав:

— Утім, ви можете піти завтра вдвох подивитись. Вовче лігво видає сильний запах, тож якщо обійти ту місцину з собаками, вона обов’язково знайдеться. Крім того, нова нора не буде глибокою, однак якщо вовчиця перенесе цуценят до якоїсь із великих запасних нір, тоді буде складно. Однак нічого не вдієш — видобування цуценят завжди пов’язане із везінням. Якщо ж і завтра вас спіткає невдача, тоді вже я піду. А коли буду я, можна взяти з собою Баяра, він точно зможе пролізти в печеру.

Тут Баяр з виглядом знавця приєднався до розмови:

— Я точно зміг би пролізти за ту перегородку, про яку ти розповідав. Коли залізеш у вовчу печеру, потрібно все робити швидко, інакше там просто задихнешся. Якби ви взяли мене з собою сьогодні, я б витягнув вам звідти всіх цуценят.

Коли Чень Чжень повернувся до своєї юрти, Ян Ке ще не спав, чекаючи на нього. Чень двічі переповів йому усі пропозиції й судження Старого, однак Ян Ке все ще непокоївся.

Серед ночі Чень Чжень прокинувся від скаженого гавкоту — з’ясувалося, що повернувся Ерлан, якого, вочевидь, не стали брати в кільце облоги вовки. Почувши його впевнені кроки поза юртою, де він одразу почав вартувати подвір’я, Чень Чжень хотів вийти погодувати його й перев’язати його рани, однак був такий сонний, що не міг і поворушитися, тож коли гавкіт собаки стих, він знову заснув, як убитий.

Прокинувшись уранці, Чень Чжень побачив Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна біля печі, де вони разом з Доржем пили чай, їли м’ясо й обговорювали справу руйнування вовчого лігва. Дорж був чабаном у третій бригаді, мав 24–25 років, вирізнявся кмітливістю й статечністю. Він закінчив середню школу, після чого повернувся додому пасти корів, однак за сумісництвом працював у бригаді бухгалтером і був відомим серед тутешніх скотарів мисливцем. Його батько походив із напівхліборобського-напівскотарського району на північному сході, однак переїхав з родиною жити в ці місця після того, як тут організували скотарське господарство. Їхня родина була однією з нечисленних монгольських родин-вихідців з північно-східних монголів. В Орхонському степу їхні звичаї різко відрізнялися від звичаїв місцевих монголів і між ними рідко укладалися шлюби. Монголи з напівхліборобських північно-східних районів вільно володіли китайською, хоча й говорили з відчутним північно-східним акцентом, однак серед студентів у Пекіні саме вони були першими викладачами й перекладачами з монгольської. Проте Біліґ та інші старі місцеві скотарі майже не спілкувалися з ними, а представники молодої інтелігенції не хотіли втручатися у їхні відносини й поглиблювати суперечності між ними. Те, що Ян Ке з самого ранку привів у свою юрту Доржа, свідчило про те, що він дуже не хотів ще раз потрапити в халепу й наражатися на небезпеку, тож Дорж мав стати консультантом і своєрідною гарантією успіху. Дорж належав до тих мисливців, які не випустять орла, поки не побачать зайця, тому його присутність, безперечно, додавала впевненості в процесі пошуку вовченят.

Чень Чжень швидко підвівся, і, вдягаючись, привітав Доржа. Той, посміхнувшись до нього, сказав:

— Я чув, ти наважився залізти в вовчу печеру? Тепер будь обережним: вовчиця запам’ятала твій запах, і куди б ти не пішов, буде тебе переслідувати.

Чень Чжень аж підстрибнув від несподіванки й ледь не заплутався у власній білизні, проте швидко відповів на це:

— Ну тоді нам справді доведеться вбити ту вовчицю, інакше як мені залишитися живим?

Дорж розсміявся:

— Не бійся, це я пожартував! Вовки бояться людей, тому навіть якщо вона й запам’ятала твій запах, все одно не наважиться тебе чіпати. Якби вовки були здатні на таке, вони б уже давно мене з’їли. Підлітком я залазив у вовчі печери й витягав цуценят, але досі живий і неушкоджений.

Чень із полегшенням зітхнув і запитав:

— Ти у нас у бригаді зразковий мисливець на вовків, от скажи, за ці роки скільки всього вовків ти вбив?

— Якщо не рахувати вовченят, то всього набереться штук 60–70. А якщо рахувати вовченят, то до цього слід додати 7–8 лігв.

— У 7–8 лігвах мінімум буде 50–60 тварин, чи не так? Виходить, що кількість убитих тобою вовків наближається до 120–130. І вовки тобі ще не помстилися?

— Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую.

— От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми?

— Ми, іх-зууські[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі.

— Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти?

— В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало.

— А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень.

— Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів.

Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори.

Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже здобутися на лігво вовченят в Орхонському степу — почесна справа.

Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав:

— Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут.

Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату!» Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату.

Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув:

— Знайшли вовченят!

І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип.

Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився:

— Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак!

— Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди.

Чень Чжень також висловив свій сумнів:

— Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе?

— Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці.

Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав:

— Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору.

Однак Дорж зупинив його такими словами:

— Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя:

— Усередині є щось м’яке, попробуй.

Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости:

— Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята!

Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята.

Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши:

— Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих.

— Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату.

— Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати.

Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками.

— Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння.

Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав:

— Чому мені здається, що я бачу сон? Ці цуценята просто звели нас із розуму!

Ґао Цзяньчжун зло пожартував:

— Хто б міг подумати, що ви, двоє сліпих пекінських котів, раптом наштовхнетеся на ціле кубло живих монгольських вовченят![70] І навіщо тільки я тренувався в ушу останні дні, сподіваючись застосувати сьогодні всі свої вміння?

Чень Чжень присів перед отвором і, нахилившись, почав обережно збирати грудочки й камінці, що насипалися на тільця малюків. Уважно порахувавши, він виявив, що в цьому кублі семеро цуценят. Вони були трошки більшими за розкриту долоню і так міцно притислися одне до одного своїми чорними мордочками, що утворили один великий клубок. Цуценята не рухались, однак повіки в кожного з них уже були відкриті, й було видно сіру плівку, яка все ще вкривала оченята й крізь яку все ж вгадувався темно-блакитний колір вологого ока й чорні зіниці. Він сказав, подумки звертаючись до цуценят: «Я так довго вас шукав і от, нарешті, знайшов».

— Цим маленьким вовкам незабаром виповниться 20 днів, оскільки вони тільки мають розплющити очі, — сказав Дорж.

— Вони що, сплять? — запитав Чень Чжень. — Чому вони не рухаються?

— Вовки з дитинства хитрі, — відповів Дорж. — Гавкіт собак і крики людей щойно попередили їх про небезпеку, тож вони вдають мертвих, тому й не рухаються. Якщо не віриш, візьми одного з них, подивись.

Чень Чжень уперше за все життя брав у руки живого вовка, тому навіть не наважувався безпосередньо торкнутися його тіла, а обережно затис між своїми великим та вказівним пальцями пряме кругле вушко вовченяти і так витяг його з нори. Воно так і не поворушилося, кумедно звісивши вниз свої чотири лапки, і навіть не думало захищатися зубами чи пазурями, змушуючи людину будь-що повернути його назад до нори. Воно швидше було схоже на дохле кошеня, ніж на дитинча вовка. Коли маля з’явилося перед очами трьох пекінців, Чень Чжень, добре обізнаний з виглядом собачих цуценят, розглядаючи тепер так близько вовченя, відразу ж відчув істотну різницю між диким вовком і свійським собакою. У цуценят від народження шерстка охайна й гладенька, тож вони з першого погляду викликають у людини симпатію; у вовченяти ж усе навпаки — воно є дика істота, й хоча його тіло щільно вкрите м’якеньким пушком сірого кольору, крізь нього проступають довгі чорні волосини жорсткої вовчої холки, і безладна суміш твердого й м’якого, довгого й короткого хутра справляє враження дикості, ніби ви тримаєте в руках колючий каштан. Мордочку вовченяти вкривало чорне й блискуче хутро, ніби його намазали вугіллям. Його очі ще не повністю розкрилися, однак тонесенькі вовчі ікла вже вилізли й виступали з-під губи справжнім лютим вишкіром. Від вовченяти, якого щойно витягли з нори, тхнуло земляною сирістю й вовчою сечею, тож воно не йшло ні в яке порівняння із чистим і симпатичним домашнім цуценям. Однак для Ченя це була найдорожча, найрідкісніша й найпрекрасніша маленька істота великого монгольського степу.

Чень Чжень усе тримав цуценя в руках, не наважуючись його покласти на землю, а воно так і вдавало мертвого, не виявляючи жодного натяку на протистояння і не видаючи жодного звуку. Однак коли Чень помацав маленькі груди вовченяти, він ледь не злякався — так швидко билося в того серце. Дорж сказав:

— Поклади його на землю, подивимось, що буде.

Щойно Чень Чжень так і зробив, як вовченя раптом ожило і щодуху чкурнуло туди, де було поменше собак і людей, причому так швидко, ніби заведена на пружину іграшкова машинка. Хуанхуан кинувся за ним і наздогнав у два кроки, однак коли він уже намірився вкусити вовченя, люди голосом зупинили його, а Чень швидко підбіг і вхопив маля, вкинувши його в свою брезентову сумку. Хуанхуан надзвичайно невдоволено дивився на Ченя, даючи зрозуміти, що він просто повинен власними зубами загризти парочку вовченят і тільки тоді зможе дати вихід своїй ненависті. При цьому Чень помітив, що Ерлан завмер перед норою з цуценятами, ще й злегка помахує хвостом.

Чень Чжень відкрив свою сумку, і троє пекінців, з таким натхненням, мов малі бешкетники, які нишком втекли за місто драти пташині яйця, почали по черзі витягати за вуха решту вовченят із нори, і за мить малюки опинилися в брезентовій сумці. Чень Чжень міцно зав’язав її і повісив на сідло, маючи намір повертатися. Дорж сказав, уважно роздивившись навколо:

— Вовчиця, напевне, десь недалеко, тож нам доведеться повертатися в обхід, інакше вона переслідуватиме нас до самого табору.

Троє пекінців ніби раптом усвідомили всю небезпеку свого становища і тільки тепер нарешті зрозуміли, що в сумці в них не пташині яйця, а вовки, які завжди наводили жах на ханьців.