Вовк-тотем

14

Сонячне проміння, від якого вже всі відвикли, проникло в юрту крізь дерев’яну решітку на її даху. Чень Чжень розплющив очі й нарешті знову побачив холодне блакитне небо, яким воно буває навесні над степом. Він підхопився, накинув плащ і вискочив з юрти, побігши прямо до нори, у якій було вовченя. Однак щойно він опинився надворі, як сонячне проміння, мов шпильками, кольнуло йому очі, аж він вимушений був примружитися.

Ґомбо вже випустив отару з ягнятами із загону, і вівці самостійно помалу перейшли на великий трав’яний схил якраз навпроти загону. Інша отара, в якій ягнята ще тільки очікувалися, також уже паслася неподалік — на західному моріжку. Овець, які ще не окотилися, було небагато, однак отара пересувалася дуже повільно. Чень Чжень побачив, що Ян Ке ще не пішов і Ґомбо якраз навчає його та Чжана Цзіюаня набивати вовче опудало, а дві вовчі шкури вже розкладені для цього на порожньому возі. Чень Чжень швидко повернувся й побіг до них. Старий Ґомбо приніс з-під навісу оберемок сіна, потім почав скручувати з нього маленькі рулончики і помалу проштовхувати їх у вовчу шкуру, поки вона поступово не наповнилася й опудало не набуло вигляду справжнього вовка. Старий сказав:

— Так можна попередити збігання й спайки внутрішньої шкіри, які знижують якість вовчого хутра.

Коли обидва опудала були повністю набиті сіном, Ґомбо проколов маленькі отвори у вовчих ніздрях і протягнув крізь них тоненькі шкіряні мотузки.

Він спитав у Чжана, чи не має той обтесаного березового стовбура, підготовленого під держак для аркана. Чжан відповів, що має, й повів Старого до місця поряд із возом, де на землі лежали чотири-п’ять довгих жердин. Старий вибрав із них найдовшу — більше семи метрів завдовжки — після чого зав’язав на її верхньому кінці тоненькі шкіряні мотузки, протягнуті крізь ніздрі опудал. Потім він викопав ямку перед входом до юрти за три-чотири метра від неї, встановив туди жердину й закидав її землею та міцно утоптав, щоб вона трималася вертикально. Обидва опудала піднялися високо в небо на березових жердинах, ніби сигнальні прапори, що майорять на вітрі. Старий Ґомбо сказав:

— Таким чином вітер зможе і підсушити шкіру і водночас повідомити перехожим у степу, що в цій юрті є мисливські трофеї. Раніше, якщо вивісити два таких «прапори», то навіть крадії коней чи розбійники не наважилися б прийти.

Хлопці були так зачаровані «прапорами» з вовчих шкір, що стояли перед жердиною, мов укопані.

Обидва опудала — одне праворуч, інше ліворуч від юрти — розгойдувалися на вітрі, а окремі пориви рвучкого весняного вітру піднімали їх сторчма до неба. Тоді пухнасте вовче хутро притискалося потоком вітру до вовчого тіла й опудала ставали схожими на двох живих вовків, що швидко мчать степом в атаку.

Ян Ке захоплено сказав:

— Вовки померли, але їхні оболонки й їхні душі не померли. Вони обидва все ще ніби мчать на позиції ворога на піку бойового піднесення. У мене аж серце в п’яти йде від страху!

У Ченя також мимоволі вихопилося гірке зітхання, й він сказав до хлопців:

— Коли я дивлюся на ці вовчі опудала, я згадую військові прапори кінноти давніх тюрків, на яких була вишита золотом голова вовка. Степові вершники під цими прапорами йшли в атаку на ворога, а їхні тіла, напевне ж, були забризкані кров’ю степових вовків, і вони несли з собою хоробрий, лютий і мудрий світ війни, мистецтва якої вони навчилися у вовків. У світовій історії кіннота тюрків вважається і жорстокою, і мудрою. Після того, як потужна танська армія вигнала західних тюрків поза межі Китаю, вони дуже швидко змогли відвоювати собі новий шматок землі, поступово знову стали на ноги й закріпилися, а через кілька сот років раптом знову піднеслися й нестримною силою рушили вперед і завоювали столицю Східної Римської імперії Константинополь та давній Єгипет, які свого часу не скорилися навіть монголам. Крім того, тюрки об’єднали Середню й Західну Азію та утворили Велику Османську імперію, що простяглася на три континенти — Європу, Азію та Африку, а також перерізали торгівельні шляхи між Заходом і Сходом, установивши власну монополію на обмін товарами між ними. Своєю потужною державною і військовою силою вони притисли Захід на сотні років, що той не міг і голови підняти. Вони натисли на всі прогресивні цивілізації, і західні лісові вовки були відсунуті степовими вовками до внутрішнього моря, затиснуті вглиб цього моря, а, зрештою, і в океан, де перетворилися на ще більш лихих морських вовків. Керуючи давніми західними торговельними й піратськими човнами, вони вибралися в зовнішнє море й океан і почали шукати новий торгівельний шлях на Схід, і тоді ненавмисне, ніби помилково, відкрили новий континент Америку з його розкішними землями, у декілька разів багатшими й більшими, ніж у Західній Європі, а також захопили собі скарби інків та індіанців,[90] які стали первинним капіталом у розвитку західного капіталізму. І що ж? Західні морські вовки набули такої міці, що зробилися найбільшими в світі — вовки капіталу, промислові вовки, вовки науки й техніки, вовки культури. І вони завдали удару у відповідь на Схід, зруйнували ту ж саму Османську імперію і, зрештою, перемогли східних степових вовків, а про східних свійських овець і говорити тут не варто…

— Я зараз теж починаю відчувати, що наука про вовків — це цілий університетський курс, — сказав Чжан Цзіюань, — що стосується дуже широкого кола проблем, тому не дивно, що ти так захопився вовками.

— Бачу, що нам трьом і не варто самостійно вивчати університетську програму, — додав Ян Ке, — адже ця тема — набагато цікавіша.

Ґомбо стояв під жердинами й з великою пошаною дивився на опудала, довго не відходячи від них. Він сказав:

— Вітер розчеше вовкам шерсть, вичеше з неї всі рештки трави й змете порох, а жодної шерстинки не вирве. Якщо сильний вітер протримається декілька днів, то він пригладить хутро, воно стане гарним, і тоді вовки зможуть піти… Ось побачите — два вовки оживуть і підуть, підуть до Тенґера… І дорога їм буде легкою.

Старий ще трохи шанобливо подивився на опудала, а потім пішов у кошару прибирати. Хлопці почали хором дякувати йому.

Весняний вітер був таким потужним, що в вухах Ченя гуло, мовби здалеку доносилося виття вовчої зграї, або ж йому знову вчувався сумний звук органу в Північному соборі[91] в Пекіні, який він відвідував ще до «культурної революції» і де його серце сповнювалося смутку й скорботи. Вітер підніс обидва вовчих опудала вертикально в небо, тож щоб побачити їх, потрібно було високо закидати голову, він так «розчесав» їхнє хутро, що воно виглядало блискучим і пухнастим, можна було чітко розрізнити кожну ворсинку. У відблисках сонячного проміння вовчі опудала мали дуже парадний вигляд. Обидва вовки ніби бігли наввипередки пліч-о-пліч на фоні блакитного Тенґера й час від часу перекидалися обійнявшись. Складалося таке враження, що вони нарешті здобули волю. Ніщо не видавало в них набитих травою опудал, навпаки, Чень Чжень відчував, що ці тіла сповнені якоїсь пафосної життєздатності й радісної боєздатності. Оскільки ж під опудалами пропливав білий дим, що виходив із димаря юрти, то здавалося, що вовки стрибають по хмарах і пірнають у туман у своєму польоті назустріч вітру. Вони летіли до Тенґера, до зірки Небесного вовка,[92] летіли до небесного Храму волі, яку вони так шанували протягом свого життя і забирали туди з собою душі степовиків.

Коли Чень Чжень дивився, закинувши голову, на вовків у небі, він не бачив ані навколишніх пагорбків, ані юрт, ані возів, ані кошари. Перед його очима були тільки гострий флагшток, мов шпиль готичного собору, й вовки в небі. Його думки відірвались від землі й степу і злетіли високо в небо слідом за цим флагштоком. Чень Чжень думав: «Невже степовики протягом сотень тисяч років вивішували так високо перед юртами вовчі опудала тільки для того, щоб вітром просушити вовче хутро й похвалитися своїми трофеями? Чи це не вид шаманства — найбільш давній і традиційний — призначений для проводів вовчої душі? Чи це не священна церемонія поклоніння тотему, який живе в серці нації?» Він звернув увагу на те, що сам ніби є учасником цієї церемонії — несвідомо він став прямо під тотемом, на місці поклоніння йому, де дух степу й віра огортали його, мов повітря, і кожний міг би відчути їх, хто турбувався про свою душу…

Ян Ке і Чжан Цзіюань також довго милувалися вовчими опудалами, закинувши голови, аж у них затерпли шиї. Чжан Цзіюань сказав:

— Ми вдягаємося, як і скотарі, користуємося такими ж речами, як і вони, навіть обличчя наші нічим не відрізняються, однак я раніше постійно відчував, що ми не схожі на справжніх степовиків і в нашій юрті немає справжнього монгольського духу. Проте нині, коли вивісили ці вовчі прапори, то коли хтось подивиться здалеку — буде вважати, що тут живе справжня монгольська родина…

Чень Чжень трохи покрутив головою, щоб розслабити затерплі м’язи й сказав:

— У Пекіні я теж вважав, що монгольський степ — це «безмежне небо й дикі трави, в яких ховаються барани»,[93] думав, що степ і справді такий спокійний… Тільки потім я дізнався, що «Пісня чиле»[94] — лише сяньбійська[95] пісня, а реальний степ насправді жорстокий і носіями його духу є вовки.

— Я підозрюю, — кивнув головою Ян Ке, — що справді видатні пісні степових народів маловідомі, адже ханьці записували й передавали поколіннями тільки те, що пасувало до їхнього смаку. Я запитував у кількох скотарів і виявив, що вони взагалі не знають цієї пісні.

Чжан Цзіюань усе ще дивився на вовків, закинувши голову й обходячи жердини по колу. Він стурбовано сказав:

— Усі знають, що цих двох вовків загризли собаки. Але ж я, я — орхонський чабан, — повинен так чи інакше власноруч убити вовка, інакше хто ж мене вважатиме справжнім орхонським чабаном?

Ерлан, побачивши, що загризені ним вовки раптом знову ожили в небі, дуже розсердився — він то піднімав голову й завивав, то ставав на задні лапи й завивав, однак вовки анітрохи його не боялись і спокійнісінько продовжували «літати». Йому залишалося тільки безпорадно дивитися на вовків, але поки він так дивився, його погляд раптом пом’якшав і в ньому навіть засвітилася якась заздрість, можливо, до гарного вовчого «мундиру».

Отара, в якій очікувалися ягнята, поступово віддалилася. Ян Ке, прихопивши повстяну торбу, в яку приймали новонароджених, сів на коня й поїхав за нею. А отара з ягнятами поступово розійшлися по пагорбку, проте залишалася в полі зору людей і собак. Чень Чжень сказав до Чжана Цзіюаня:

— От тобі затямилося вбити вовка! Ходімо, подивишся зі мною на вовченя.

Хлопці наблизилися до кубла, де було вовченя, Чень Чжень відсунув камінь і зняв дошку, якими було забарикадовано вхід. Цуценятко ще солодко спало на овечих шкурах і не думало про сніданок, однак вовченя давно вже сиділо на підлозі нори, піднявши голову й дивлячись на небо в стурбованому очікуванні — коли ж буде їжа? Коли потужний потік світла увірвався в нору, воно відразу ж бадьоро підскочило на задні лапки і, зачепившись передніми ніжними пазурцями за стіну, полізло вгору, однак за декілька сантиметрів зірвалося й, перекинувшись, упало вниз. Однак це його не зупинило: воно миттю підхопилося й знову полізло по стіні, виявляючи силу свого наміру поїсти молока. Устромивши свої ніжні пазурці в стіну, воно, мов гекон, бралося вгору, однак земляна стіна осипалася, тож воно, зрештою, знову, мов пухнастий м’ячик, покотилося долі. Після цього воно почало сердито сопіти на чорні тіні вгорі, ніби звинувачуючи їх у тому, що вони не піднімають його нагору.

Чжан Цзіюань уперше бачив живе вовченя, тож йому було дуже цікаво, він хотів простягнути руки, щоб витягти маля й роздивитися ближче, однак Чень зупинив його:

— Не поспішай, давай подивимось, чи зможе воно самостійно вибратися. Якщо так, тоді доведеться ще вкопувати нору.

Двічі впавши, вовченя більше не наважувалося вилазити попереднім шляхом, воно почало виписувати кола по підлозі, щось ретельно обнюхуючи, ніби розшукуючи спосіб, як же ж дістатися нагору. Походивши туди-сюди, воно раптом помітило цуценя, миттю залізло йому на спину, потім, наступивши на ніс, стало на мордочку і вже з цього «підвищення» знову почало дертися вгору. Земля, що при цьому осипалася, запорошила цуценя, воно прокинулося ще й від того, що по ньому хтось ходить, і почало пхикати, а потім і підвелося, обтрушуючи з себе землю, а вовченя знову впало. Мале так розлютилося, що повернулося до цуценяти й почало морщити до нього ніс, шкірити зуби й гарчати. Чжан Цзіюань розсміявся:

— От сучий син! Сам ще такий малий, але вовк у ньому вже чималий! Вже видно, що розумний!

Чень помітив, що лише за два дні плівка на очах вовченяти суттєво потоншала, однак очне яблуко все ще було сповнене рідини, мов звірятко підхопило якусь хворобу очей. Проте було схоже, що воно вже може приблизно розрізняти речі перед очима й реагувати на жести, зроблені перед ним. Чень розкрив долоню й провів рукою на схід — голова й очі вовченяти повернулися на схід, Чень провів рукою на захід — голова й очі вовченяти повернулися на захід. Щоб виробити в малого умовний рефлекс, Чень Чжень вимовив до нього по складах: «Вов-чи-ку… вов-чи-ку… Їс-ти… Їс-ти…» Вовченя повернуло голову й настовбурчило свої короткі, як у кота, вушка, з силою дослухаючись до цих звуків. Воно ніби трохи боялося, але водночас і виявляло цікавість.

— Ось я перевірю, чи він ще пам’ятає свою колишню вовчу родину, — сказав Чжан Цзіюань і, склавши долоні, мов стулки мушлі, прикрив ними рот і ніс, після чого, наслідуючи вовків, видав: «Ау-у-у-у… Ау-у-у-у…»

Вовченя раптом затремтіло, мов по ньому пропустили струм і, мов скажене, почало застрибувати на цуценя й знову дертися на стіну, однак раз за разом перекидалося. Зазнавши невдач, воно, зрештою, ображене, забилося, скрутившись, у куток, мов шукаючи там мамину цицю. Хлопці відчули, що вчинили щось недобре: адже не варто більше було нагадувати малому про звуки з його колишнього світу вовків. Чжан Цзіюань сказав:

— Гадаю, тобі складно буде виховати вовченя — це ж не зоопарк, де вовка повністю ізолюють від його диких родичів і тоді його дика натура потроху згасає. Тут — умови життя як у первісних скотарів, щоночі навколо можна почути вовчий вий, тож чи можна буде виправити його вовчу натуру? Інакше, коли він виросте, то обов’язково завдасть шкоди людям. Тож ти повинен бути обережним.

— Але я й не збираюся виправляти його вовчу натуру, — сказав Чень, — який в цьому сенс? Я хочу мати прямий контакт із живим вовком, хочу гладити його, торсати його, щоб відстань між нами постійно зменшувалась. Я хочу побачити наскрізь вовка і його натуру. Якщо не полізеш у вовчу нору — не здобудеш вовка. А якщо вже здобув вовка, то не бійся, що він тебе вкусить. Натомість я найбільше боюся, що місцеві скотарі не дозволять мені утримувати вовка.

Вовченя все ще докладало зусиль, щоб вибратися нагору. Чень Чжень засунув руку в нору, схопив його за загривок і витягнув назовні. Чжан Цзіюань узяв маля обома руками й підніс його ближче до себе, щоб гарненько роздивитися. Потім однією рукою почав легенько його гладити, однак рідкі шерстинки його гриви ніяк не слухалися рухів людини — варто було їх пригладити й прибрати руку, як вони знову настовбурчувалися.

Чжан Цзіюань сказав:

— Насправді, це — ганьба, що я, конопас, отримав можливість погладити живого вовка від чабана. Я ходив двічі руйнувати вовчі нори з Лхамжавом, однак усе — невдало. Гадаю, що в усьому Китаї не нарахуємо й однієї людини на тисячу, хто реально торкався живого степового вовка. Ханьці ненавидять вовків, і за цією ненавистю вони не бачать їхніх переваг. Тільки кочовики здебільшого переймають вовчі вміння…

— У світовій історії, — продовжив його думку Чень, — з усіх східних народів змогли перемогти європейців тільки кочовики. І найбільш потужно струсонули Захід якраз три степових народи, які поклоняються вовку-тотему, — гуни, тюрки й монголи. І з європейців приходили завойовувати Схід нащадки кочових народів. Засновниками Давнього Риму були два брати, яких вигодувала вовчиця. Вона і ці хлопці досі зображені на гербі Рима. Потім прийшли тевтони, германці й англо-сакси, які виявилися ще сильнішими, причому в жилах цих потужних націй текла вовча кров. Якби ж то слабкій характером китайській нації долити трохи такої дикої крові! Не було б вовків, світова історія була б написана зовсім інакше. Хто не зрозуміє вовків, той не зрозуміє дух і характер кочовиків і, тим більше, не зрозуміє різницю між кочовиками й хліборобами, а також переваги й недоліки кожної з націй.

— Гадаю, що розумію, чому ти вирішив утримувати вовка, — сказав Чжан Цзіюань, — я допоможу тобі стати скотарем.

Чень Чжень укинув вовченя за пазуху й пішов до собачого кубла. Коли Еле помітила, що вовченя ссе її молоко, вона скористалася моментом, поки Чень Чжень відвернувся, й миттю підвелася з наміром повернути голову і вкусити малого. Однак вовченя так міцно присмокталося до її соска, що було, мов п’явка або велика молочна пляшка, що висить у неї під животом. Як Еле не кружляла по норі, вовченя тяглося за нею, і всі зусилля собаки дістати його і вкусити були марними. Хлопцям було цікаво й весело спостерігати за цією сценою. Чень Чжень поспішив розтулити щелепи вовченяти, і воно, нарешті, відірвалося від соска й упало долі. Чжан Цзіюань розсміявся:

— Справжній тобі кровопивця!

Після того, як Чень Чжень усе-таки змусив Еле нагодувати вовченя досита, він підвівся й сказав:

— Тепер настав час вовченяті погратися з цуценятами.

Хлопці, прихопивши чотирьох справних цуценят, пішли до луки з сухою травичкою. Чень укинув вовченя поміж цуценят, але щойно воно торкнулося землі, то якнайшвидше побігло до місця, де не було ні собак, ні людей. Маля ще не могло міцно стояти на своїх лапках, які гнулися колесом і не підтримували його тільця, тому, коли воно бігло, його животик волочився по землі, й воно було схоже на зарослу довгою вовною черепаху, яка просувається у воді. Одне з цуценят, хлопчик, надумало наздогнати його й побігти поряд, однак вовченя повернуло до нього голову й ошкірило зуби та почало загрозливо сопіти.

Чень Чжень був вражений і сказав:

— Коли воно голодне, то для нього мамка — кожна, хто дасть молока, але коли сите — вже не визнає мамку. Хоча воно ще не відкрило очі, однак його ніс уже чудово розрізняє запахи, і можна переконатися, який у вовків потужний нюх.

— Я бачу, — сказав Чжан, — що вовченя вже чітко визначило, що тут — не справжня його родина, Еле — не його рідна мати, а цуценята — не його рідні брати й сестри.

— Його коли ще тільки витягли з нори, воно вже вдавало мертвого!

Хлопці наблизилися до вовченяти, яке посунулося вже кроків на чотири-п’ять, і продовжили спостерігати за його поведінкою. Маля швидко стрибало по залишках снігу й сухій траві, а вибравшись на невелике підвищення, почало обнюхувати навколишні речі — кінські й коров’ячі кізяки, овечі маслаки, — усе, що якось видавалося на землі. Можливо, воно почуло й собачі мітки, тож попрямувало до них, рознюхуючи все докладніше. Пройшовши за ним з добру сотню метрів, хлопці зрозуміли, що воно не йде абикуди, без напрямку й мети. Мета його шляху була очевидною — подалі від юрт і табору, від отар, людського й собачого запаху, диму й худоби.

Чень Чжень відчував, що це звірятко, яке ще не відкрило очі, вже має вперту вдачу й невитравні здібності, гідні здивування й поваги. Серед усіх тварин Чень найбільше поважав горобців, оскільки всім відомо, що їх не можна приручити. Він у дитинстві переловив багато горобців і навіть утримував більше десятка з них, великих і маленьких. Однак горобець, коли його впіймали, заплющує очі й відмовляється від їжі і води, що стоять поряд, не бажаючи скоритися. Коли в нього відібрали свободу, він краще помре, ніж скориться. Тож Ченю так і не вдалося завести собі вдома горобця. Однак із вовком, вочевидь, усе інакше — він цінує свободу, але, разом із тим, і любить життя; коли його впіймають, він їсть і спить, як зазвичай, при цьому він не тільки не відмовляється від їжі, але й навпаки, їсть від пуза. Але, наївшись і виспавшись, він починає вичікувати нагоду втекти, тобто бореться за нове життя й свободу. Чень подумав, що такі саме дух і характер були в тих борців, яких заточили в Чжацзидуні,[96] але ж вони — лише золоті крупинки в морі піску всієї нації, тоді як серед вовків такий характер — звичайна справа, він дається їм від народження, передається з покоління в покоління. Вони просто не можуть жити інакше. Коли ж тварину з таким характером нація обирає собі тотемом, вважає його своїм звіром-предком, поклоняється йому, як своєму бойовому духу й релігійному вчителю, то можна тільки уявити (і важко виміряти), який вплив ця тварина здійснює на таку націю. Подейкують, що сила зразка — безмежна, однак духовна сила тотема набагато перевершує силу зразка, оскільки перебуває у сфері духа.

Чень Чжень був удячний цьому вовченяті, оскільки воно раптом вивело його з тисячоліттями зачарованого кола й напряму привело до джерела всіх його сумнівів.

Ґомбо верхи на коні під’їхав до Ченя, закликаючи його пускати ягнят до їхніх матерів. На цей момент ягнята, які перебували в центрі отари, переважно ще спали, а вівці порозходились і скубли траву. Чень відніс вовченя до нори й поїхав до отари. Удвох з Ґомбо вони зігнали докупи овець, які так голосно мекали, мов і дійсно в отару проникнув вовк — коли дві тисячі овечок і баранів закликають своїх ягнят, а ті, в свою чергу, кличуть своїх матерів, то галас в отарі здіймається аж до неба. Орудуючи арканами, хлопці перекрили вівцям шлях і пропускали вперед тільки тих овечок, які вже знайшли і вели за собою своїх ягнят; тих же, що вели за собою чуже ягня або були зовсім без дитини, вони повертали назад в отару шукати далі своє дитинча. Чень Чжень уже міг точно вирізнити тих матусь, які вели за собою не своїх ягнят, — якщо вівця тільки мекала й навіть не повертала голови, щоб подивитися на маля поряд, її далі не пропускали. Овечки ж, які розібрались зі своїми доньками й синочками, в парі з ними проходили крізь «КПП». На просторі поза отарою ягня підбиралося під мамин живіт, падало на передні колінця, задирало голову й починало ссати молоко, вівця ж повертала голову й турботливо дивилася на своє «золотце». Хлопцям вистачило менше години, щоб поєднати овець з ягнятами. Кожна така процедура означала годування ягнят один раз молоком, за день вона проводилася двічі — вранці й після обіду. Якщо таке єднання не проводити, то багато ягнят, які не зможуть знайти своїх матерів, просто помруть з голоду. При цьому ще й було зручно рахувати ягнят. Річ у тому, що ягнята бояться сонця, тому люблять забитися в нору видри й там спати, тож якщо їх не доєднати до матері, то легко можна розгубити. Одного разу Чень Чжень, недорахувавшись ягнят, узявся обшукувати усі видрячі нори навколо й витягнув з них, зрештою, аж трьох ягнят!

Ґомбо був дуже задоволений цією отарою. Він сказав:

— В Орхоні вода й трава такі смачні, що в овець завжди достатньо молока, ці ще й відшукують швидко своїх ягнят, тож поєднати їх зовсім не складно. Якщо ж трава погана й в овечок замало молока, вони ніяк не хочуть розбирати своїх ягнят, тоді всі сили йдуть на те, щоб розбити овець парами, ще й співати їм заохочувальну пісню потрібно, тоді й за день їх не поєднаєш. А ще як завірюха налетить, то декілька десятків тисяч ягнят не протримаються й кількох днів, усі подохнуть з голоду та холоду. Тож яке б велике лихо не заподіювали вовки, люди завжди завдають більшої шкоди. Однак старі керівники Орхону — молодці, вони знають степ, знають вовків, тож дбають не про якусь одну отару, а дбають про степ і дбають про пасовище. Якщо основну справу буде зроблено добре, то за ягнятами не потрібно буде дуже доглядати, і так усе буде гаразд. Тож у Орхонських чабанів великого клопоту немає. Через декілька днів я взагалі один зможу пускати ягнят до матерів.

Чень Чжень про себе відзначив, що домосид Ґомбо чудово знає все, що діється на пасовищі.