Вовк-тотем

33

Ведмедя можна водити на повідку, тигра можна водити на повідку, лева можна водити на повідку, слона теж можна водити на повідку, але монгольського степового вовка не можна водити на повідку.

Вовчик ладен був умерти, але відмовлявся йти на прив'язі за возом під час переїзду.

Корови й вівці усієї бригади вийшли на шлях ще вдосвіта, а колона возів великим потоком уже перевалила за гірський кряж на заході — розділившись на загони, бригада переїжджала на своє осіннє пасовище. Однак шість навантажених возів з юрти молодої інтелігенції з другого загону ще навіть не вирушили, хоча Старий Біліґ і Ґасмаа двічі надсилали людей, щоб прискорити хлопців.

Чжан Цзіюань останніми днями спеціально повернувся додому, щоб допомогти з переїздом. Однак ані він, ані Чень Чжень не могли нічого вдіяти проти впертості Вовчика. Чень ніяк не очікував, що, успішно здолавши різноманітні труднощі за півроку виховання вовченяти, він раптом зазнає затримки через нього під час переїзду.

Коли вони їхали сюди з літнього пасовища, Вовчик був іще зовсім малим, його тоді тільки-тільки відучили від молока, і він мав лише 30 см завдовжки, тож під час того переїзду його посадили в дерев'яний ящик для сухих коров’ячих кізяків і так привезли. Однак за решту весняного сезону й ціле наступне літо він так від’ївся, що до початку осені перетворився на справжнього вовка середнього розміру, а в родині не було ні залізного ящика, ні великої клітки, достатніх за розмірами для того, щоб його туди посадити. Та навіть якби й були, Чень не зміг би змусити його туди залізти. До того ж на возі не було вільного місця, щоб перевозити в ньому Вовчика: віз молодих інтелігентів і так був невеликим, а ще й валіза з книжками Ченя та Яна зайняла більшу його половину. Усі шість возів були перевантажені, а під час довгої дороги це могло спричинити клопіт — віз міг або перевернутися, або зламатися. Дні переїзду на нове пасовище в степу залежать від погоди — щоб не потрапити під дощ, переїзд усієї бригади раптом був оголошений достроково, і Чень Чжень не встиг усього підготувати.

Чжан Цзіюань так розхвилювався, що аж спітнів, і весь час бурчав:

— А що ти раніше робив? Давно слід було привчити Вовчика ходити на повідку.

Чень Чжень дуже неласкаво відповів йому на це:

— Думаєш, я не привчав? Але коли він був малий, його ще можна було втримати, а згодом хто б його втримав? Ціле літо він тягав мене на повідку, а не я його. Він жодного разу не дозволив повести його на повідку, а якщо я наполягав, він кусався. Вовк — це тобі не собака, ти можеш його вбити, але він тебе не послухає. Вовк також не тигр і не лев, от ти бачив коли-небудь вовка в цирку? Навіть найкращі дресирувальники не можуть приборкати вовка! Можеш запросити ту радянську «принцесу цирку», але і в неї нічого не вийде. Ти більше за мене бачив вовків. Невже сам не знаєш їхньої вдачі?

Чжан Цзіюань, зціпивши зуби, сказав:

— Ще раз спробую потягнути його на повідку, але якщо він і цього разу не піде, то з мене досить.

Він узяв аркан і підійшов до Вовчика, ставши перед ним, узяв з рук Ченя залізне кільце й почав тягнути вовченя. Вовчик відразу ж ошкірив на нього зуби й загарчав, центр ваги його тіла перемістився назад, а всі чотири лапи вперлися в землю, шия випрямилась, мов він ковтнув палицю, і з усього його лютого вигляду було очевидно, що він не поступиться ні на крок. Чжан Цзіюань потягнув за повідок з усіх сил, мов перетягував канат, проте так і не зрушив Вовчика з місця. Не довго думаючи, він повернувся й закинув залізний ланцюг собі на плече, потягнувши його всім тілом, мов батрак на Янцзи. Цього разу Вовчика було зрушено й чотири його лапи проробили в піску два рівчаки, просунувши вперед дві маленькі купки землі. Вовчик неймовірно розсердився через те, що його протягнули на повідку, його центр ваги раптом перемістився наперед, і він приготувався вкусити. Однак щойно він послабив натяжку, як Чжан Цзіюань втратив опору і впав, через що далі протягнув Вовчика, аж той перекинувся, таким чином людина й вовк виявились сплутаними в одне ціле, а паща Вовчика опинилась усього за якихось десять сантиметрів від горла Чжана. Чень перелякався й кинувся вперед, щоб обійняти малого, й міцно затис його шию в своїх руках. Вовчик, хоч і затиснутий в обіймах Ченя, продовжував шкірити зуби й розмахувати лапами в напрямку Чжана, ніби будь-що хотів кинутись уперед і все ж таки його вкусити.

Обличчя в хлопців то біліли, то чорніли. Вони важко дихали. Чжан Цзіюань сказав:

— Ну й клопіт цього разу! Нинішній переїзд забере два-три дні. Якби це був один день, ми могли б Вовчика спочатку залишити тут, а на другий день пригнати сюди порожнього воза й знайти спосіб перевезти малого. Однак нам знадобиться на дорогу туди-сюди чотири-п’ять днів. За цей час сторожі на складах вовни або ті волоцюги-заробітчани, які не їдуть звідси, можуть запросто вбити залишене тут без нагляду вовченя. Або ж його вб’ють мисливці на вовків з виробничо-будівельного корпусу. Тож я гадаю, ми будь-що повинні забрати Вовчика із собою зараз. Може, спробуємо потягти його возом?

— Возом? — перепитав Чень. — Я пробував кілька днів тому — не допомагає, тільки ледь не задушив його. Оце я тепер знаю, що таке норовливість і що називається «краще вмерти, ніж жити на колінах». Вовк краще задушиться, але не стане сумирним. Тож у мене немає більше жодного способу.

— Однак я все ж хочу побачити це на власні очі, — сказав Чжан Цзіюань. — Цього разу прив’яжи поряд із ним маленьку сучку, щоб вона подала йому приклад.

— І це я пробував, — похитав головою Чень. — Усе марно.

Чжан Цзіюань не вірив.

— Все одно спробуємо ще раз! — сказав він і притягнув навантаженого доверху воза, після чого взяв мотузку і один її кінець зав’язав на шиї в маленької сучки, а другий — прив’язав до поперечки ззаду на возі.

Чжан Цзіюань протягнув воза навколо Вовчика; цуценя кумедно йшло за возом, не затягуючи шкіряної мотузки. Тягнучи воза, Чжан Цзіюань тихо й довірливо промовляв до Вовчика:

— Ми їдемо до дуже гарного місця, ось так, за возиком, подивись гарненько, як це робиться, це — дуже просто й легко, ти ж набагато розумніший за собаку, як же ти не можеш навчитися по дорозі ходити? Давай, давай, учися…

Вовчик, не розуміючи, дивився на цуценя, високо підвівши голову й з презирливим виглядом. Чень Чжень криками й приманками потягнув його йти за цуценям. Вовчик вимушено зробив кілька кроків, і насправді знову виходило, що це він тягне Ченя, коли йде. Вовчик пішов за цуценям тому, що йому воно подобалась, а не тому, що він насправді хотів іти. Коли вони зробили ще одне коло, Чень зачепив залізний ланцюг за перекладину на возі, сподіваючись, що Вовчик нарешті вирушить за ним у дорогу. Однак щойно кінець ланцюга приєднався до воза, Вовчик миттю розлютився й почав рватися з нього, причому іще з більшою силою, ніж раніше робив це, прив’язаним до дерев’яного пакола, аж важкий віз зарипів.

Дивлячись на спорожніле пасовище перед собою, де вже не було жодної юрти і жодного барана, Чень Чжень рознервувався до пухирців у кутиках губів. Якщо зараз не вирушити, то вони потім до темряви не встигнуть доїхати до тимчасової стоянки. А якщо вони тут загубляться серед безлічі доріжок, по яких рухаються різні загони, то як зможуть розмістити на ніч отару Яна Ке й череду Ґао Цзяньчжуна? І де вони вдвох шукатимуть їжу? А ще більш небезпечним є те, що на вечір люди потомляться, а як тоді чергувати без собак? А якщо з отарою щось станеться, і потім з’ясується, що це — через затримку з виходом через вовка, то Ченю буде винесено догану, а Вовчик постане перед дулами рушниць.

Чень Чжень дуже розлютився й сказав:

— Залишити його тут — він помре, потягти його за собою — він теж помре, тож нехай рятується. Рушаймо! А його потягнемо за возом! Ти йди кермуй возом, а мені дай свого коня, я їхатиму поряд і наглядатиму за Вовчиком.

Чжан Цзіюань важко зітхнув і сказав:

— Схоже на те, що в умовах скотарського життя дійсно неможливо утримувати вовка.

Чень Чжень поставив воза, до якого були прив’язані Вовчик і цуценя, у самий кінець. Потім узяв за мотузку вола, упряженого в цей віз, і прив’язав його до поперечки позаду п’ятого воза, після чого вигукнув: «Рушаймо!»

Чжан Цзіюань не наважився керувати першим возом, тому просто тягнув упряженого в нього вола, повільно йдучи. Вози зрушили один за одним. Коли посунувся останній віз, цуценя відразу ж пішло за ним, однак Вовчик не ворушився, навіть коли триметровий залізний ланцюг натягнувся, ставши прямим. Усі шість волів для цього переїзду були спеціально відібрані Ґао Цзяньчжуном як найбільш дебелі й швидкі. До переїзду, згідно з правилами степу, їх три дні мало годували, але давали багато пити, адже коли їхні великі животи висять порожніми, їм краще натужуватись і тягти віз. Шестеро волів пішли розгонистими кроками і впертість вовка вже не могла протистояти впертості вола, тож Вовчик навіть не встиг приготуватись упертися лапами в землю, як його смикнуло возом і він просто перекинувся.

Вовчик і злякався, і розсердився, тож почав, як міг, борсатися, безладно шкребучи лапами по землі, то припадаючи до землі й перекидаючись, то раптом підскакуючи й пробігаючи декілька кроків, після чого швидко робив «рух спротиву», упираючись лапами в землю. Коли вози виїхали на дорогу, вони пішли швидше, Вовчик із прямою шиєю, похитуючись, упирався більше десятка метрів, поки знову не перекинувся, протягнутий возом. Мотузка тягнула Вовчика, мов мертвого собаку, і на стерні залишався шар вовчої вовни. Коли Вовчик перекидався, його шия ззаду робилась безсилою й усі зусилля зосереджувались на такому вразливому для нього горлі. Шкіряний ошийник затягувався на ньому все міцніше, так що малий уже висолопив язика й закотив очі. Вовчик відкрив пащу, щосили хапаючи повітря й безладно б’ючи лапами, тож Чень так злякався, що вже ладен був гукати, аби зупинили воза. Однак саме в цей момент Вовчик раптом якось оскаженіло вигнув тіло дугою, так, що його задні лапи нарешті торкнулися землі, і якимсь дивом підстрибнув та притьмом перевернувся і підвівся. Боячись, що ланцюг знову натягнеться, Вовчик поспішив пробігти декілька кроків уперед. Чень помітив, що цього разу він зробив на два кроки більше, ніж минулого, було очевидно, що він намагається таким чином виграти час, щоб ефективніше підготуватись до «руху спротиву». Тож ухопивши момент, поки ланцюг ще не натягнувся остаточно, Вовчик усім тілом сильно подався назад, і його центр ваги виявився на 1,5 см далі, ніж минулого разу. Коли ж ланцюг натягнувся, Вовчика, на подив, цього разу не перекинуло, він, усе ще з рівною шиєю, намертво вперся в землю, а його лапи, мов граблі, загребли цілу купку осінньої трави. Коли трави накопичилось більше, вона почала перешкоджати йому просуватись уперед, тож, зрештою, Вовчика знову перекинуло. Він знову поспішив пробігти два кроки й знову впертися лапами в землю.

Цуценя збоку співчутливо дивилося на Вовчика, форкаючи при цьому й протягуючи йому лапу, ніби хотіло сказати, що, мовляв, швидше роби, як я, інакше задушишся. Однак Вовчик навіть уваги на цуценя не звертав, тим більше презирливо ставився до ідеї бути заодно із собакою, тож продовжував опиратися у свій спосіб. Коли його перекидало, він вигинав тіло дугою, діставав лапами до землі, підводився й біг декілька кроків уперед, набирав відповідної пози й випрямляв шию, на якій міцно затягувалась петля; потім його все-таки перекидало і він усіма силами намагався відновити стійке положення… Чень Чжень помітив, що Вовчик не те, щоб не вмів бігти та йти за возом чи не міг навчитись у цуценяти пристосувати свою ходу до руху воза, а він швидше ладен був терпіти біль у боротьбі зі смертоносною петлею, однак не хотів іти на повідку, як собака. Коритись повідку і противитись — це є дві абсолютно протилежні сутності, що утворюють межу між вовками й собаками, між вовками й левами, тиграми, ведмедями та слонами, вовками й більшою частиною людей. І в степу немає жодного вовка, який би переступив цю межу й підкорився людині. Жодним чином не підкорятись і жодним чином не дозволяти водити себе на повідку — це основний критерій буття монгольського степового вовка. І навіть Вовчик, який не навчався в зграї, все одно був таким.

Вовчик продовжував опиратись, і на його лапах, які терлись об жорстку, мов наждак, піщану поверхню, виступила кров. Серце Ченя стиснув шалений біль. Степовий вовк тисячами років як тотем стверджував дух степових націй і з ним була пов’язана потужна духовна сила, якої людина соромилась і яку шанувала. Небагато знайдеться людей, які б так само, як і степові вовки, жили незламно, згідно зі своєю волею, і навіть не боялись заплатити своїм життям у протистоянні із зовнішніми силами, яким майже не можна протистояти.

Через це Чень Чжень відчував, що все ще дуже поверхово знає степових вовків. Тривалий час він вважав, що природа вовка — їсти і вбивати. Проте це не так, це людина так по-своєму розуміє вовка. Ні їжа, ні вбивство не є самі по собі метою степового вовка, він робить це заради своїх священних свободи, незалежності й гідності. Вони настільки священні, що всі степовики, які насправді обожнюють вовків, бажають, щоб після смерті їхні тіла відвозили на містичні місця поховань просто неба, сподіваючись, що їхні душі зможуть так само вільно літати, як і душі вовків…

Коли впертого Вовчика так протягло возом чотири-п’ять лі, хутро на його шиї стерлося наполовину, а на шкірі виступила кров, товсті подушечки його лап також були стерті до крові твердим піском, що вкривав дорогу. Коли Вовчика в черговий раз перекинуло, його сили вичерпались і він уже не міг повернутись і піднятись, ніби приречений на смерть вовк, якого тягне на аркані за швидким конем мисливець — він уже не борсався, а тільки глибоко дихав. Відразу ж із пащі Вовчика раптом бризнули червоні краплини й пішла червона пара — ошийник таки розтер малому горло. Чень Чжень дуже злякався й закричав, щоб зупинили воза, а сам швидко зіскочив з коня й, узявши на руки завмерлого в судомі Вовчика, пройшов уперед приблизно з метр та послабив ланцюг. Вовчик почав швидко дихати, добираючи кисню, а кров з його пащі бризнула прямо Ченю на долоні. На руках у Ченя також залишилися сліди крові з Вовчикової шиї. Вовчик уже ледь дихав і постійно розбризкував з пащі кров, від болю він хотів пошкрябати руку Ченя своїми закривавленими лапами, однак його пазурі давно вже стерлись, а подушечки лап були роздерті до живого м’яса. У Ченя на очі навернулись сльози й закапали прямо на вовчу кров.

Підбіг Чжан Цзіюань і, побачивши всього зраненого Вовчика, злякався й витріщив на нього очі. Він почав крутитися навколо малого, не знаючи, що вдіяти, й казав:

— Чому ж цей шибеник такий упертий? Він же сам собі заподіює смерть! Що ж нам тепер робити?

Чень Чжень, міцно обіймаючи Вовчика, був так схвильований, що не знав, як краще вчинити. Вовчик тремтів від болю і це змушувало серце Ченя також тремтіти й боліти.

Чжан Цзіюань зітер з чола піт, потім подумав і сказав:

— Якщо, маючи півроку, він відмовляється йти туди, куди йому кажуть, то що буде, коли він стане дорослим, а нам доведеться на осінньому пасовищі переїжджати щомісяця? Як ми будемо його за собою тягати? Я гадаю… Я гадаю…. Краще ми його тут… Відпустимо та й по всьому. Нехай сам викручується…

Чень Чжень із зеленим обличчям закричав на нього:

— Не ти виростив його власноруч, тож ти й не розумієш! Сам викручується? Хіба це не означає залишити його на смерть? Я маю залишити його! Я неодмінно маю виростити з нього великого вовка! Він має жити далі!

Договоривши, Чень раптом із рішучим виглядом підстрибнув і побіг до воза, на якому були звалені різні речі й стояли ящики з сухим коров'ячим кізяком. Важко дихаючи, він відв'язав його від вола й перетяг у самий кінець вервечки возів, рішуче розв'язав мотузку й рвучко скинув плетений кошик, через що на землю посипались сухі кізяки, що займали піввоза. Він уже твердо вирішив, що з кошика для кізяків можна зробити «клітку для в'язня», тимчасову клітку, і в ній насильно перевезти Вовчика.

Чжан Цзіюань, який не встиг цьому перешкодити, від злості закричав:

— Ти здурів! Як ти будеш гріти воду й готувати їжу під час такого далекого переїзду без цих кізяків? А якщо дорогою піде дощ, то ніхто з нас чотирьох нічого приготувати не зможе. Та й на новому місці нам потрібні будуть ці кізяки хоча б на перші дні. Якщо ти, ти… ти… наважишся викинути тут кізяки, то скотарі висварять тебе! А Ґао Цзяньчжун неодмінно розсердиться на тебе!

Чень Чжень швидко звільнив і знову завантажив віз, говорячи крізь зуби:

— Коли ми сьогодні станемо на ніч, я піду до Ґасмаа й позичу кізяків, а коли приїдемо на нове пасовище, я відразу ж піду збирати кізяки, так що без їжі ви не залишитесь, не переживай!

Вовчик, щойно він трохи оклигав, побувавши на межі смерті, незважаючи на біль в усіх чотирьох лапах, уперто став на піску, і хоча його лапи аж тремтіли від болю, а з пащі все ще капала кров, він все одно знову випрямив шию і вперся лапами в землю, підготувавшись до моменту, коли віз раптом зрушить з місця. Він також витріщив очі, і всім своїм виглядом свідчив, що буде боротись до смерті, навіть якщо возом йому зітре всі лапи аж до кісток, це все одно його не зупинить. У Ченя защеміло серце, він присів біля Вовчика, обійняв його, а потім поклав рівненько боком на землю, адже йому було шкода Вовчикових лап, коли той торкався ними землі. Потім він поспішив відкрити віз-валізу, знайшов там юньнаньські ліки та помазав ними подушечки лап Вовчика і його шию на загривку. Оскільки у Вовчика з пащі все ще капала кров, Чень також вийняв два шматки готової телятини, схожі на веретено й лискучі, й також обмазав їх юньнаньськими ліками. Щойно вони потрапили до Вовчика, той їх цілком проковтнув. Чень Чжень дуже сподівався, що ці ліки зупинять кров з рани на горлі.

Чень Чжень знову закріпив на возі плетений кошик, поскладав туди речі, старими кухонними й дерев’яними дошками відгородивши більшу половину воза під «клітку для в’язня», потім підстелив туди нову овечу шкуру, а з великого шмату повсті змайстрував своєрідний дах. Коли все було готово, клітка могла прийняти Вовчика. Однак як туди посадити його? Перед Ченем постала нова проблема. Вовчик уже дізнався, що за лихо цей віз, тож тепер не наважувався до нього наближатись, а натомість максимально натягував свій ланцюг, щоб триматись подалі від нього. Чень відв’язав ланцюг від воза й засукав рукава, приготувавшись на руках перенести Вовчика до клітки. Однак варто було йому зробити тільки крок у бік воза, як Вовчик почав скажено гарчати й борсатись. Чень вирішив швидко пробігти цю відстань і закинути малого в клітку, однак навіть не чекаючи, поки він так учинить, Вовчик розкрив свою пащу й, опустивши голову, з усієї сили вкусив Ченя за руку, не розтискаючи зубів. Чень голосно зойкнув і так злякався, що в нього по всьому тілу виступив піт. Вовчик відпустив руку Ченя тільки після того, як його поставили на землю. Чень від болю вимушений був помахати рукою. Коли він опустив голову й подивився на рану, то виявилось, що кров там не виступила, однак виступили чотири криваві пухирі, як це буває, коли падаєш на футбольному полі і тобі на ногу наступає хтось у кросівках із шипами.

Чжан Цзіюань побілів від страху й сказав:

— Добре, що ми відкусили тоді лещатами йому гострі кінчики іклів, інакше він би зараз прокусив тобі руку. Як на мене, то полишимо вже його, інакше, коли він остаточно виросте, то навіть своїми тупими іклами прокусить твою руку.

Чень Чжень сердито відповів йому:

— Забудь про ту справу з лещатами, якби я не відкусив йому тоді кінчики іклів, то, мабуть, давно б уже відпустив його в степ. Але тепер він став вовком-інвалідом, його ікла тепер навіть не можуть прокусити мою руку, якщо ми випустимо його в степ, як же він зможе вижити? Оскільки я зробив його інвалідом, то повинен тепер утримувати його до старості й до смерті. Тепер, коли сюди прийшов виробничо-будівельний загін і збирається будувати тут постійне поселення, я збудую для нього кам’яний загін там, де ми оселимось, і тоді вже не потрібен буде залізний ланцюг…

— Гаразд, гаразд, — сказав Чжан Цзіюань, — якщо й далі тебе стримувати, ти всі свої сили на суперечку зі мною витратиш. Краще думай, як нам швидше їхати далі. Однак… Як же нам його посадити на воза? Оскільки ти вже поранений, я спробую.

— Краще я його понесу, — сказав Чень, — тебе Вовчик не визнає, тож коли кусатиме, не буде церемонитись. Хто знає, може, він тепер підніме голову й відкусить тобі ніс. Давай так: ти стій збоку з повстю й чекай, поки я закину Вовчика, в клітку, а тоді швидше накривай її.

Чжан Цзіюань розкричався:

— Тобі що, жити набридло? Якщо ти знову візьмеш його на руки, він тебе до смерті закусає! Вовк — це така істота, яка не дуже з людьми родичається, якщо зробити щось не так, він справді тобі перегризе горло!

Чень Чжень подумав і сказав:

— Нехай і вкусить, все одно я маю його понести, однак цього разу доведеться пожертвувати одним дощовиком!

Він побіг до воза-шафи і витяг звідти свій військовий дощовик, пошитий у два шари — із зеленого брезенту з одного боку й чорної прорезиненої тканини — з іншого. Потім він знову дав Вовчику два шматки м’яса, щоб приспати його пильність. Чень зосередився, стримав свої руки, які злегка тремтіли, і скориставшись моментом, коли Вовчик, нахиливши голову, їв м’ясо, швидко розкрив дощовик і накрив ним Вовчика, а потім так само швидко закрутив його. У наступні декілька секунд, поки Вовчик розгубився в повній темряві й не знав, що йому слід кусати, Чень Чжень, мов ніс у руках вибухівку, побіг із Вовчиком, який скажено пручався, закручений у дощовик, до воза і вкинув вовченя прямо в дощовику в клітку. Чжан Цзіюань також кинувся вперед і накрив клітку повстю. Коли Вовчик нарешті вибрався з чорного дощовика, він уже був в’язнем у клітці. Хлопці міцно прив’язали повсть мотузками з кінського волосу до воза. Чень Чжень нарешті глибоко видихнув. Усе його тіло за цей час укрилося холодним потом, і він безсило сів на землю. Однак коли Вовчик зробив коло в клітці, Чень Чжень швидко підскочив, готуючись заспокоювати його, коли він почне скажено рвати повсть і, не шкодуючи життя, кидатись на клітку.

Вози вже збиралися вирушати, однак Ченю все ще здавалося, що така тоненька, сплетена з вербових гілок клітка жодним чином не стримає цього сильного й скаженого звіра. Тож Чень поспішив задобрити Вовчика, вкинувши йому в клітку декілька великих шматків м’яса, а також почавши лагідним голосом заспокоювати його й прикликавши усіх великих і малих собак у кінець вервечки возів, щоб вони супроводжували Вовчика. Чжан Цзіюань усівся на першому возі, постукав по голові вола, й вони швидко вирушили далі. Чень Чжень також знайшов на одному з возів товсту дерев’яну палицю, готуючись у потрібну мить стукати по стінах клітки, випереджаючи лютий спротив Вовчика. Він їхав верхи майже впритул до воза, не наважуючись відступити ані на півкроку, боячись, що Вовчик навмисне якось зможе відволікти його, а коли він віддалиться, вчинить потужний бунт, пошматує зубами стіни клітки й вискочить з неї. Хіба ж міг Вовчик змиритися з кліткою, якщо він навіть залізного ланцюга не визнавав? Тож Чень дуже обережно слідував позаду Вовчика.

Однак наступні події виявились для Ченя цілком неочікуваними: коли вози поїхали, Вовчик зовсім не бешкетував у клітці, а поводився якось зовсім дивно, і в його очах з’явився вираз жаху, якого Чень Чжень у нього ніколи раніше не спостерігав. Вовчик так злякався, що не наважувався навіть лягти, він опустив голову, вигнув спину, підібгав хвоста і так, тремтячи, стояв на возі, дивлячись назад, на Ченя. Чень дуже пильно дивився на нього крізь шпарини між вербовими гілками, з яких було сплетено клітку, й бачив, що той з надзвичайним жахом стоїть на возі, що постійно хитається, і його страх посилюється, від страху він починає знічуватись у кульку, схожу на їжака. Вовчик не їв і не пив, не волав і не бешкетував, не рвався й не кусався, а, ніби в’язень, якому стало млосно від хитавиці, раптом утратив усі сили до спротиву.

Чень Чжень був глибоко вражений, він їхав упритул до воза, міцно тримаючи в руках дерев’яну палицю, і так вони переїхали через кряж. Крізь шпарину в задній стінці клітки він бачив, що Вовчик продовжує нерухомо стояти з очима, повними жаху, трохи присадкувато й підібгавши хвоста, і дивиться на Ченя дуже жалісно, якимось напруженим і відстороненим поглядом, якого Чень ніколи в нього не бачив. М’язи Вовчика давно стомились, і в нього не було сил, до того ж його лапи були поранені, а з пащі все ще капала кров. Голова й погляд Вовчика все ще виглядали тверезими, однак при цьому він ніяк не наважувався лягти й відпочити. Здавалося, вовк має якийсь природний страх до відриву від поверхні степу й до повільної хитавиці воза. За півроку Чень так і не знайшов пояснення, хоча довго думав над тим, жодному з випадків незвичної й загадкової поведінки Вовчика.

Телята щодуху наздоганяли череду, і вози швидко й упевнено рухались уперед. А Чень, поки їхав верхи, мав час поміркувати, тож знову занурився в свої думки: чому це Вовчик, який щойно чинив такий лютий спротив, раптом так швидко змінився, ставши боязким і слабким? Це зовсім не відповідає характеру степового вовка. Невже в світі й справді не існує ідеальних героїв, а кожен з них має своє вразливе місце? Навіть степові вовки, яких Чень вважав найбільш прогресивними й ідеальними, мають недоліки в своєму характері?

Від цих думок у Ченя почала боліти голова, йому постійно здавалося, що Вовчик — це якась людина або якась інакша річ. Поки він дивився на нього й так міркував, йому раптом майнула думка про героя грецьких міфів Антея: невже степові вовки мають такий самий недолік, як і Антей — якщо його відірвати від його матері землі-Геї, що народила й виростила його, то його тіло втрачатиме силу? Його ворог Геркулес помітив цей недолік і знайшов вихід у тому, що підняв Антея в повітря й так задушив його. Чи не так і степові вовки — якщо їх відірвати від поверхні степу, від цієї матері, яка народила й вигодувала їх, їхні дивовижні сили зникають, і вони стають безпомічними? Невже степові вовки так сильно залежать і так глибоко прив’язані до своєї матері-степу? Невже саме вона дає їм силу й мужність?

Ченю майнула ще одна думка: чи не має своїм джерелом вовків ця міфічна історія про героя Антея та його матір Гею-землю? Дуже ймовірним видається ось що: греки-арійці, в жилах яких текла кров кочовиків, на ранніх етапах свого кочового життя також виховували вовченят. І коли їм доводилось перевозити їх, вони помітили цей недолік сірих, який так дивує людей і змушує їх глибоко замислитись. Отримавши з тієї ситуації підказку, вони й створили свій величний міф. А ідея, закладена в міфі про Антея й Гею, вплинула на дух і віру багатьох людей як на заході, так і на сході, навіть у заключній частині «Історії ВКП(б)»[170] наводиться ця історія як завершення до всієї книжки і як попередження більшовикам усього світу не відриватись від своєї матері — народу, інакше навіть ця потужна партія також буде задушена ворогами в повітрі. Чень давно міцно зберігав у пам’яті ту настанову в вигляді цього міфу, що містилася на останніх двох сторінках «Історії ВКП(б)».

Однак Чень навіть не міг подумати, що в монгольському степу він зможе зустріти джерело й прототип цього величного міфу. Хоча грецькі міфи виникли більше, ніж дві тисячі років тому, однак степові вовки до сих пір зберегли свій характер і свої недоліки. Степовий вовк — ця реліктова тварина, має надзвичайно велику цінність для розвідок у глибину духовних витоків і розвитку прогресивних націй людства. Чень також згадав герб Риму й зображених на ньому величну вовчицю й двох вигодуваних нею людських дітей — братів, яким згодом судилося заснувати Рим… Тож духовний вплив вовків на людей як на заході, так і на сході — безмежний. До наших днів ідеї, що несе в собі вовчий дух, продовжують указувати шлях прогресивним націям. Однак реальних вовків тепер безжально вбиває натовп невігласів…

Рана на руці Ченя знову почала нити, однак при цьому він не тільки зовсім не звинувачував Вовчика, а навпаки, був дуже вдячний йому за постійні підказки. Він будь-що мав виростити з Вовчика справжнього великого вовка, і той неодмінно мав залишити своїх нащадків.

Від своїх глибоких і далеких думок Чень Чжень вимушений був повернутися до реальності — а реальною перед ним постала наступна проблема: що робити далі, коли доведеться постійно переїжджати на осінньому та на зимовому пасовищах? Особливо коли Вовчик остаточно виросте, хто тоді наважиться переносити його на руках на віз? До того ж він уже не поміститься на возі, та вони й не зможуть завжди виділяти цілий віз для того, щоб возити вовка. Узимку їм окремо потрібен буде віз, щоб складати на нього м’ясо, тож їм просто не вистачить возів. А без кізяків, припасених на переїзд, як вони зможуть гріти воду й готувати їжу? Не будуть же вони постійно позичати їх в Ґасмаа? У Ченя всю дорогу на душі було неспокійно, в голові безладно тіснилися різні думки.

Коли вони з’їхали схилом униз, шестеро їхніх телят почули череду, тож швидко побігли великими кроками навздогін за іншими вервечками возів, що виднілись удалині, мов низки сезамового насіння.

Коли вервечка возів під’їхала до виїзду з нового літнього пасовища, назустріч їм виїхала, здіймаючи клуби піску й куряви, вантажівка марки ГАЗ. Не чекаючи, поки вози поступляться йому, ГАЗ з’їхав одним боком у кювет і так по краю дороги поїхав собі далі. Коли вантажівка порівнялась із возами, Чень помітив у ній двох озброєних військових, кількох службовців із Комітету пасовища та одного вдягненого в монгольський плащ скотаря. Коли останній помахав йому рукою, Чень упізнав у ньому Доржа. Побачивши цього першокласного мисливця на вовків на відомому через зв’язок із полюванням ГАЗі, Чень відчув сильну тривогу. Поїхавши до першого воза, він спитав у Чжана Цзіюаня:

— А що, Дорж знову почав возити людей на полювання на вовків?

Однак Чжан Цзіюань сказав:

— Там же скрізь гори, а посередині — озеро й річка, вантажівка там не проїде, як же вони можуть їхати туди полювати на вовків? Напевне, вони їдуть на склади допомогти з переїздом.

Коли вони під’їхали до моріжка, з боку возів одного із загонів з’явився вершник на швидкому коні. Коли він трохи наблизився, хлопці впізнали в ньому Старого Біліґа. Старий, захеканий, але із залізним обличчям, запитав:

— Ви щойно бачили Доржа на тій машині, що проїхала?

Хлопці відповіли, що бачили. Тоді Старий сказав до Ченя:

— Ти поїдеш зі мною на місце старого табору. — А до Чжана Цзіюаня додав: — Ти поки що один поганяй воза, ми незабаром повернемося.

Чень стиха сказав до Чжана:

— Частіше обертайся й дивись на Вовчика, дивись на останній віз. Якщо Вовчик почне бешкетувати й щось на возі зламає, не чіпай нічого, зачекай, поки я повернуся.

Договоривши, він поспішив за Старим по дорозі, яку вони щойно проїхали. Старий сказав:

— Дорж точно повів тих людей полювати на вовків. Останнім часом його вміння вбивати вовків знайшло широке застосування. До того ж він гарно говорить китайською, тож став радником із питань полювання на вовків у виробничо-будівельному корпусі, а свою череду передав пасти молодшому брату, й тепер цілими днями роз'їжджає зі стрільцями в малих та великих машинах, полюючи на вовків. Він заприязнився з великими й малими чиновниками, а декілька днів тому возив на полювання керівників дивізії, і їм удалося підстрелити кількох вовків. Тож Дорж тепер став героєм полювання на вовків у цілій дивізії.

Чень Чжень запитав:

— Однак там же самі гори та річка, як же вони полюватимуть? Я не розумію.

— Один з конопасів приїхав, щоб повідомити мені, що Дорж повіз людей на місце старого табору. Я відразу ж здогадався, що він збирається робити.

— А що він збирається робити?

— На місці старого табору розкидає отруту й поставить капкани, — сказав Старий. — Старі, скалічені чи хворі вовки в Орхонському степу — бідолахи, вони самі не можуть здобувати собі їжу, а тільки підбирають маслаки в об'їдках великої зграї і з того живуть. Зазвичай вони ходять шукати й об'їдки людей та собак, і наїдаються з того, коли голодні. Щоразу, коли люди й худоба переїжджають, ці бідолахи біжать до місця колишнього табору й у купах сміття та попелу шукають щось їстівне. Вони викопують побиті цвіллю овечі шкури, смердючі маслаки, черепи й хребці овець, залишки їжі чи відцідженого молока, навіть закопаних у землю мертвих собак, хворих овець або корів чи телят, і їдять усе це. Старі скотарі в Орхоні знають це, адже іноді під час переїзду люди забувають на місці табору якісь речі, а коли повертаються туди, щоб розшукати їх, то часто помічають там сліди діяльності вовків. Скотарі вірять ламам, вони добрі й жаліють тих старих чи хворих вовків, які приходять до місць старих таборів шукати їжу, тож тільки одиниці з них можуть розсипати там отруту чи ставити пастки. А деякі старі люди під час переїзду навіть можуть навмисне залишати цим вовкам трохи якоїсь їжі.

Старий зітхнув і додав:

— Однак з тих пір, як сюди набігло приходьків, з часом вони також знайшли свій спосіб. У родині Доржа, починаючи від його батька, полюбляють під час переїзду залишити вовкам мертвого барана з отрутою всередині, й поставити капкан. А через пару днів повертаються туди, щоб добити й оббілувати вовків. Гадаєш, чому його родина продає більше всіх вовчих шкур? Того що вони не вірять ламам, не поважають вовків, і вдаються до будь-яких лихих витівок, навіть стали майстрами з убивства старих і скалічених вовків. От ти скажи, хіба вовки лихіші за людей?..

Старий був сповнений суму, його вуса тремтіли, коли він казав далі:

— Скільки ж вовків вони загубили останнім часом! Полювання також були успішними, тож вовки розбіглися хто куди й не наважуються більше показуватись, аби знайти собі їжу. У такому випадку, я думаю, коли бригада поїхала, навіть здорові вовки прибіжать до колишнього табору чимось похарчуватись. Дорж — ще більший злодій, ніж вовки… Якщо й далі так буде, орхонці більше не зможуть потрапити до Тенґера, а Орхону взагалі настане кінець.

Ченю нічим було розрадити Старого, який переживав, що належав до останнього покоління скотарів. Ніхто не може стримати злоякісного розростання землеробського населення, ніхто не в змозі перешкодити їм грабувати степ. Тож Чень Чжень не знав, як заспокоїти Старого Батька, й тільки сказав:

— Ось побачите, сьогодні я заразом поперекидаю всі капкани, які вони понаставляли!

Вони проминули хребет і поїхали до найближчого місця колишнього табору. Неподалік від нього вони справді побачили сліди автомобільних колес. Машина ж, яка їхала швидко, вже була по той бік схилу. Старий і Чень ще трохи наблизились до місця колишнього табору, однак не наважились необачно просуватись далі, побоюючись, щоб їхні коні не втрапили у який-небудь капкан і не зламали собі ноги. Тож вони спішились і Старий роздивився трохи, а потім, указуючи на купку золи, сказав:

— Дорж уміє ставити капкани! Подивись на цю золу — на перший погляд здається, що це вітер її розмів, а насправді це людина її розсипала. Під цією золою й криється капкан, а поряд ще й спеціально покладені дві ратиці худих баранів. Адже якби тут поклали два шматки баранини, то вовки могли б засумніватись, а от ратицям худих баранів місце якраз на купі сміття, тож вовки легко попадуться. Гадаю, що коли він ставив капкан, то спочатку обваляв свої руки в золі, щоб повністю перебити таким чином людський запах. Тільки старі вовки із надзвичайно гострим нюхом можуть його визначити. Однак, коли вовк старішає, його ніс теж старішає, тож і він уже не зможе розрізнити такий запах…

Чень від злості остовпів і не міг вимовити ані слова.

А Старий далі вказав на півтуші хворого барана, що лежала поряд із купою коров'ячих кізяків, і сказав:

— Поглянь, ця туша має бути отруйною! Я чув, що вони з Пекіна привезли високоякісної отрути, яку місцеві вовки не можуть почуяти, однак коли її з'їдять, то відразу ж і напевне помирають.

— Я відтягну цю тушу до старого колодязя і вкину туди, — запропонував Чень.

— Чи ти один їх усіх перетягнеш, коли тут так багато старих таборів? — запитав Старий.

Вони знову сіли на коней і по черзі оглянули ще чотири-п'ять таборів, але помітили, що Дорж ставив капкани далеко не в кожному з них. Десь було тільки покладено отруту, десь установлено капкан, десь він удався до обох засобів, а десь не вдіяв нічого. Тож було незрозуміло, чи ситуація така сама по собі, чи штучно влаштована людиною; чи все підлаштоване, чи справжнє. При цьому пастки влаштовувались обов'язково через табір, і встановлювались у сусідніх таборах, тільки якщо їх розділяв схил, — тож якщо в одному з таборів вовк потрапить у капкан чи отруїться, це не відлякне вовків від інших таборів, і вони все одно підуть в інші пастки.

Вони також помітили, що Дорж більше підкладав отрути, а менше ставив капканів, при цьому в останньому випадку більше використовував колишні рівчаки для золи, а не витрачав сили на викопування нових. Завдяки дивовижній спритності Доржа усе місце колишнього табору було облаштоване капканами за півдня.

Просуватись далі вперед уже було неможливо, інакше Дорж та його супутники могли їх помітити.

Старий Біліґ повернув коня назад і поїхав, говорячи ніби сам до себе:

— Урятувати вовків можна тільки так.

Коли вони під'їхали до одного з обладнаних пастками місць колишнього табору, Старий спішився й дуже обережно підійшов до половини гнилої баранячої ноги, вийняв із-за пазухи маленьку торбинку з овечої шкіри, розкрив її й витрусив на баранячу ногу трохи сіро-білої кристалічної речовини. Чень Чжень відразу ж зрозумів наміри Старого: це була низькоякісна отрута для тварин, яку продавали в місцевому кооперативі постачання та збуту, вона мала незначну силу дії, однак сильний запах, тож нею могли отруїтись тільки зовсім дурні вовки й лиси, а нормальні вовки неодмінно мали її почути. Таким чином, погана отрута перекрила запах гарної отрути й усі зусилля Доржа було зведено нанівець.

Чень подумав про себе, що Старий — ще лихіший за Доржа, й поміркувавши трохи, запитав його:

— А що робити, якщо вітер рознесе запах цієї отрути?

— Не рознесе, — відповів Старий. — А навіть якщо й рознесе, то людина цей запах не відчує, а вовки й так про нього дізнаються.

Старий знайшов іще декілька місць, де було встановлено капкани. Він сказав Ченю підібрати декілька овечих маслаків і з силою кинути їх у капкан, щоб перевернути його. Це був один із засобів, яким хитрі старі вовки протистояли капканам.

Вони поїхали до іншого місця колишнього табору й там учинили так само. Повернули назад вони тільки тоді, коли в Старого закінчилась його низькоякісна отрута.

Чень Чжень запитав:

— Батьку, а що, як вони, повертаючись до загону, помітять, що капкани перекинуто?

— Вони неодмінно зроблять гак, аби постріляти вовків, їм буде не до цього, — відповів Старий.

— А якщо вони через декілька днів прийдуть перевірити капкани й помітять, що хтось їх викрив? — знову запитав Чень. — Це ж дії, які йдуть усупереч руху на винищення вовків, і тоді вже вам не пощастить.

— Навіть ще більше моє нещастя — ніщо порівняно з нещастям орхонських вовків, — сказав Старий. — А якщо не буде вовків, то щури й зайці усе перериють тут і степу настане кінець, але тоді і їм не пощастить, тоді вже ніхто не втече від нещастя… Я таким чином, вважайте, врятував декількох вовків, навіть хоча б одного. Тікайте швидше, орхонські вовки! Тікайте на той край… А якщо Дорж та його люди справді прийдуть до мене поквитатись, буде тільки ще краще, адже в мене всередині давно вже кипить гнів і ніяк не знайде собі виходу…

Коли вони виїхали на верхівку хребта, то високо в небі побачили самотнього дикого гусака, який жалібно кликав своїх товаришів, самотньо кружляючи по небу. Старий зупинив коня, підняв голову й подивився на небо, а потім сказав, зітхнувши:

— Навіть гусак не збере собі зграї, щоб летіти на південь — вони з’їли усіх його товаришів!

Старий обернувся й довго дивився на нове пасовище, яке він освоював власноруч. В очах його бриніли сльози.

Ченю згадався той чарівний краєвид, який він бачив, коли вперше приїхав сюди зі Старим. Минув тільки один літній сезон, а чарівне нове пасовище з лебединим озером перетворилось на кладовище для лебедів, гусей, диких качок і степових вовків. Він сказав:

— Батьку, ми ж робимо добру справу, але чому ми схожі на злодіїв? Батьку, мені просто хочеться плакати…

— Тож поплач, — сказав Старий, — тобі стане легше! Мені теж хочеться плакати. Вовки вже забрали до себе одного по одному старих монголів, і тільки мене, як навмисне, лишили тут, ніби забули про мене…

Старий подивився вгору на Тенґера й по його обличчю потекли сльози. Ї-ї… Ї… Ї… — ніби це плакав старезний вовк. Сльози Ченя полились рікою і разом зі слізьми Старого закапали на землю древнього Орхонського степу…

Вовчик, терплячи біль, простояв у своїй клітці-тюрмі рівно два дні. Надвечір другого дня вози Ченя Чженя та Чжана Цзіюаня зупинились, нарешті, на рівному схилі, густо вкритому осінніми травами. Їхні сусіди — родина Ґомбо саме встановлювали юрти. Череда Ґао Цзяньчжуна вже прибула на визначене для неї пасовище, тож Ґао чекав на хлопців у вибраному Старим Біліґом місці для встановлення юрти. Отара Яна Ке також уже наближалась до нового табору. Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун утрьох дуже швидко звели юрту. Ґасмаа доручила Баяру відвезти їм на возі два кошики сухого кізяка, тож троє хлопців, які ледве-ледве волочились два дні й одну ніч, тепер змогли розпалити вогонь, нагріти чаю та приготувати собі їжу. Ян Ке встиг приїхати ще до вечері. Несподіванкою було те, що він притягнув вуздечкою підібрану на дорозі велику гнилу голоблю від воза, якої було достатньо для двох разів приготування їжі, тож Ґао Цзяньчжун, який два дні ходив із кам’яним обличчям через те, що Чень Чжень викинув ті цілих піввоза кізяків, нарешті трохи заспокоївся.

Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ян Ке підійшли до воза-тюрми. Щойно вони зняли товсту повсть, якою була накрита клітка, як помітили, що з одного її боку Вовчик своїми навіть затупленими пазурями та зубами утворив дірку розміром із футбольний м’яч, а з інших двох боків на плетених з вербової лози стінках скрізь видно було сліди його пазурів та зубів, старий же військовий плащ був увесь укритий шаром вербової трухи. Серце Ченя зайшлося від страху: напевно, це Вовчик учинив учора вночі, коли вози зупинились на відпочинок. Якби вони помітили цю дірку трохи пізніше, то він, можливо, уже б виліз через неї й утік. Однак залізний ланцюг, на якому він був прив'язаний до поперечки на возі, став би причиною того, що Вовчик або ж задушився, або ж його розчавило колесами воза. Придивившись ретельніше, Чень Чжень помітив, що на шарі згризеної трухи є чимало плям крові, тому він поспішив із Чжаном Цзіюанем зняти з воза плетений намет. Вовчик миттю зіскочив на траву, тож Чень Чжень поспішив відв'язати інший кінець залізного ланцюга й відігнати Вовчика на бік юрти. Ян Ке швидко викопав ямку й закріпив у ній дерев'яний кілок, на який накинув залізне кільце й закріпив його залізною ж скобою. Вовчик, який удосталь натерпівся страху за цю поїздку, після того, як зістрибнув на землю, ніби все ще відчував, що йому паморочиться в голові, й дуже довго не міг твердо встояти на ногах, тож дуже кумедно влігся на бік на траву, яка, нарешті, більше нікуди не рухалась, а його стерті до крові лапи тепер не торкались ні до чого твердого. Вовчик так стомився, що майже не міг підвести голови.

Чень Чжень обома руками обійняв Вовчика за потилицю, а потім двома великими пальцями потягнув його з обох боків угору за щоки, відкривши таким чином його пащу. Він звернув увагу на те, що рана на шиї Вовчика вже не так сильно кровоточить, але корінь того поганого зуба увесь просякнутий кров'ю. Тоді він міцно затиснув голову Вовчика обома руками й попросив Яна Ке витерти малому зуби. Ян Ке, стиснувши в пальцях чорний зуб, похитав його й сказав:

— Зуб рухається, схоже, що він згнив.

Почувши це, Чень відчув біль, ще сильніший, ніж якби йому вирвали його власний гарний зуб. За останні два дні Вовчик постійно чинив спротив тому, щоб його водили на повідку чи возили у возі-тюрмі, не шкодуючи при цьому ані власної крові, ані долі, тож на його тілі в багатьох місцях утворились рани, однак при цьому він усе одно не жалів своїх зубів! Коли Чень відпустив Вовчика, той почав невпинно облизувати свій хворий зуб, причому було видно, що йому дуже боляче. Ян Ке у цей час дуже обережно помазав ліками усі чотири лапи малого.

Після вечері Чень Чжень зібрав залишки локші, м’яса та бульйону, змішавши їх для Вовчика у великій мисці у рідку кашу, й відніс її малому, коли вона вичахла. Оскільки Вовчик дуже зголоднів, то миттю виїв усе до дна. Однак Чень відчував, що малий ковтає їжу вже не так вільно, як раніше, вона часто йшла горлом назад, крім того, він постійно облизував той свій зуб, з якого йшла кров. З’ївши все, Вовчик раптом почав сильно кашляти, виплюнувши врешті з горла рештки їжі з кров’ю. У Ченя стало важко на серці: у Вовчика не тільки пошкодились зуби, але його горло й шлунок також сильно поранені. Однак який же ветеринар візьметься лікувати вовка?

Ян Ке сказав Ченю:

— Я тепер розумію, що вовки усі як один сильні й ні перед ким не схиляються не тому, що у вовчих зграях немає «зрадників» і слабаків, а тому що в жорстких степових умовах усі негідні особини відразу ж відсіюються.

Чень Чжень сказав із болем у голосі:

— Шкода цього вовченяти, за свої упертість і непокірливість він заплатив занадто високу ціну. Що стосується людини, то в три роки можна побачити, якою вона буде в зрілості, а в сім років — якою буде в старості, для вовка ж усе це можна з’ясувати в три і в сім місяців.

На ранок другого дня, коли Чень, як зазвичай, підмітав і прибирав у вовчому колі, він раптом помітив, що раніше сіро-білий вовчий послід раптом набув чорного кольору. Злякавшись, Чень поспішив знову розкрити пащу Вовчика й оглянути її та помітив, що рана в горлі все ще кровоточить. Він відразу ж попросив Яна Ке потримати Вовчика, розкривши йому пащу, а сам узяв паличками маленький шматочок повсті, умочив його в юньнаньські «білі ліки», потім просунув його в горло Вовчику й помазав рану, однак до найглибшого місця рани він так і не зміг дотягнутись. Хлопці почали вигадувати різні засоби й згадувати «народні методи», які могли б згодитись для порятунку Вовчика, картаючи себе за те, що не додумались раніше самі вчитись на ветеринарів.

На четвертий день послід Вовчика поступово почав світлішати, а він сам знову став веселішим. Тільки тоді хлопці видихнули з полегшенням.