Вовк-тотем

15

Теплий і лагідний весняний вітерець з’явився над Орхонським степом. Великі білі, аж сліпучі, хмари пропливали низько в повітрі. Безбарвний степ раптом ожив і почав мінитися то чіткими, то розмитими, то білими, то жовтими величезними картинами, мов це кадри кінофільму змінювали один одного на екрані. Коли якась велика хмара затуляла собою сонце, Чжан Цзіюань відчував, як холодний вітер пробирає його до кісток, навіть крізь ватник. Тоді ставало надзвичайно похмуро й холодно. Однак коли хмара проходила, потужне сонячне проміння забризкувало його жаром, і він почувався так, ніби раптом настало літо; на обличчі й руках, відкритих сонцю, відразу ж проступав піт, а від його ватника линув запах прожареного на сонці полотна. Однак тільки він намірювався розстібнутись і провітритись, як знову опинявся в тіні нової білої хмари й повертався у холодну ранню весну.

Крига скресла, сніг розтанув, і знову з’явилися великі масиви жовтої трави: ті ранні весняні паростки, які виткнулися ще до останнього снігопаду, вкриті снігом, пожовтіли без світла і тільки на гострих кінчиках ще мали трохи зелені. Повітря сповнилося сильним запахом старої, гнилої трави; по ярах текла тала вода, і якщо дивитися на долину з верхівки якогось пагорбка, то було видно, що в численних рівчаках зібралася вода і вони перетворились на сотні тисяч різноманітних тимчасових водяних свічад. У них віддзеркалювалися сотні тисяч мандруючих за вітром хмар, тому здавалося, що весь Орхонський степ танцює в повітрі. Чжан Цзіюань утратив відчуття того, що він перебуває на землі, натомість йому здавалося, що він сидить на величезному монгольському килимі-літаку посеред хмар, які пролітають повз нього невідь-куди по небу і воді.

Чжан Цзіюань і Бат уже більше години сиділи, зачаївшись, у цих трав’яних хащах на пагорбку. Вони чекали на вовків. Після того, як Бат не вберіг табун, а потім ще й «вигадав» вовків у очереті, він ходив по пасовищу тільки похнюпившись. Усю свою злість тепер він спрямував на вовків. Чжан Цзіюань теж мав на них зуб, оскільки під час ловів утратив гарну нагоду вполювати одного з них, тож хотів зробити це тепер, щоб відновити свою репутацію. Таким чином, вони вдвох, відпочивши кілька днів, закинули за спини напівавтоматичні рушниці й знову повернулися на пагорбок поряд із озером, адже Бат вирішив, що вовки не дозволять решті мертвих коней даремно піти на дно. Коли сніг розтанув, вода в озері піднялася, однак вовки цілком могли дістатися до тих коней, що загинули на мілині по його краях, і якщо вони не зроблять це тепер, іншої можливості в них не буде.

Водяні свічада на схилі, в яких то згасало, то знову спалахувало світло, продовжували відбивати їм в очі колюче проміння, тож хлопці були вимушені постійно витирати сльози, ретельно розглядаючи в бінокль кожну підозрілу чорну, сіру чи жовту цяточку на протилежному схилі. Раптом Бат опустив голову й тихо сказав:

— Подивись на схил ліворуч.

Чжан Цзіюань дуже обережно перемістив бінокль у вказаному напрямку і затамував подих, однак не міг заспокоїти свого серця, що скажено калатало. Він побачив, як з-поза схилу навпроти повільно з’явилися два великих вовки — спочатку з’явилися їхні голови, потім шиї, потім — груди.

Хлопці увіп’ялися очима в здобич. Коли над пагорбком уже було видно більшу половину вовчих тіл, хижаки зупинилися й почали уважно розглядати всі підозрілі предмети, які тепер відкрилися їхнім очам. Вони не пішли далі вперед, а вляглися у високих заростях, ніби теж саме вийшли на полювання, причому замаскувалися дуже майстерно. Тепер двоє людей і двоє вовків зачаїлися за високим трав’яним «тином», чекаючи нагоди. Чжан Цзіюань відзначив про себе, що степові мисливці навіть вибирати місце для засідки навчилися в вовків. Вовки нібито нікуди не поспішали, однак це був лише їхній трюк для того, щоб вистежити людей — вони мали достатньо терпіння, щоб дочекатися темряви і тільки тоді починати діяти.

Молоді інтелігенти прозвали траву, в якій вони зараз ховалися, «тин-травою», насправді це був один з достатньо поширених у монгольському степу злаків, який мав дуже красивий, але й трохи дивний вигляд. На хвилястій площині степу, на луках чи на пагорбах, скрізь раптом могли з’явитися такі собі «огорожі» з високої трави, що сягала людині до грудей і стебла якої були рівненькими й охайними, мов це — густо посіяний рис або якийсь низькорослий очерет. А ближче до осені тин-трава викидала пухнасті колоски, схожі на очеретяну волоть, які в денному світлі здавалися лебединим пухом, а в часи вечірніх заграв перетворювалися на яскраві язики полум’я, тому вона різко виділялася на тлі решти низькорослих трав і привертала до себе увагу навіть сильніше, ніж дикі квіти, які восени вкривали увесь степ. Узимку довге й сухе листя й колоски тин-трави зривав і розносив степом вітер, однак її гнучке стебло залишалося на своєму місці, не вискубувалося й не прибивалося до землі, а стирчало, немовби непокірні волоски вовчого загривку. Коли налітала завірюха, вона нахиляла й притискала траву, однак варто було вітру зупинитися, як стебла знову розпрямлялися й спрямовувалися вгору, до блакитного неба. Тоді кола цієї трави були схожі на круглі корони європейських монархів. Скотарі в степу повсюдно в’язали з неї мітли й віники — виходило акуратно й надовго.

Тин-трава виглядала не тільки гарно, але й дивно. Дивним у ній було саме те, що вона росла по колу, мов і справді тин: тин-трава, тин-трава, з вітром у колі заграва… причому виростала так щільно, мов поставлена вертикально зв’язана з очерету циновка, при цьому в середині кола було зовсім порожньо, навіть цуня[97] трави не було видно. Дивним було те, що ця трава утворювала правильні кола, ніби їх заздалегідь прокреслили циркулем, а потім ретельно посіяли насіння в утворену борозну. Однак розміри цих кіл були неоднаковими: великі сягали більше метра в діаметрі, маленькі — могли мати лише два чжани. Скотарі в степу, коли пасли овець чи коней, часто знаходили такі колоподібні зарості тин-трави, приминали половину «кола» й сідали перепочити, при цьому підім’ята трава утворювала пружну і м’яку підстилку, а непідім’ята — ставала для них природними поручнями й спинками. У монгольських юртах не буває диванів, однак степовики можуть зробити собі диван просто в степу — з тин-трави. Тин-трава відразу ж сподобалася молодим інтелігентам, щойно ті опинилися тут, і вони почали вигадувати їй назви — хтось казав на неї диван-трава, хтось — крісло-трава…

У відкритому степу ця унікальна трава ставала природним сховком для вовків і людей, коли ті хотіли відпочити або ж улаштувати засідку. Тож про героїв степу можна було сказати, що «генії мислять однаково». Проте вовки, напевне ж, заволоділи степом раніше від людей, тож мали й раніше помітити та використати тин-траву. Бат сказав, що вовки часто ховаються за заростями цієї трави, а потім несподівано нападають на дзеренів або свійських овець, які проходять повз них своєю дорогою. Чжан Цзіюань раніше бачив у середині такого «тину» вовчий послід, тож було схоже на те, що вовки дійсно вподобали цю траву. А Старий Біліґ казав, що це Тенґер спеціально подарував степовим вовкам такі собі «ширми».

Цього разу вовки й люди сховалися дуже «професійно»: вовки не бачили людей, а люди не могли в них поцілити, хоча все ж першими їх помітили. Бат усе ще сумнівався, тож і Чжан Цзіюань почав хвилюватися: чи не вийшло так, що, поки вони влаштовували засідку за цими двома колами тин-трави, вовки, що, раніше за них уже залягли в заростях навпроти, помітили їх? Коли ви в степу і маєте справу з вовками, ви повинні розуміти, що тут «усе можливо». Це — основне положення того «військового статуту», якого степові вовки навчили монгольських солдат.

Бат подумав, що не слід відразу зрушати з місця, тому ще деякий час продовжував спостерігати рельєф схилу навпроти й наказав Чжану запам’ятати особливості його бокового схилу. Потім хлопці непомітно відступили за пагорбок, ближче до місця, де були прив’язані їхні коні, відв’язали їх і дуже обережно повели на поводі вниз. Затим, намагаючись ступати якомога легше, пішли в південно-західному напрямку. Коли відійшли вже достатньо далеко від вовків, тільки тоді сіли на коней і поїхали в об’їзд до того місця, де ховалися сірі, з підвітреного боку. По вологій землі коні ступали майже безшумно, а звук вітру притлумлював решту шуму, скрадаючи, таким чином, рухи людей і коней. Чжану здавалося, що вони вдвох ніби й самі схожі на вовків, які замислили несподівану атаку на отару.

Бат дуже уважно визначав дорогу за рельєфом бічного схилу, і за півгодини вони, нарешті, заїхали за пагорбок, найближчий до вовків. Бат ще раз ретельно перевірив їхнє місцезнаходження за кількома каменями і заростями трави на верхівці пагорбка, тільки після цього спішився й почав повільно підніматися схилом угору, ведучи коня на поводі. Майже наблизившись до вершини пагорбка, він зупинився, однак не стриножив свого коня, натомість закрутив вуздечку на його передніх ногах, зав’язавши слабким вузлом. Чжан відразу ж зрозумів його намір, тому так само закрутив вуздечку на передніх ногах свого коня.

Хлопці зарядили рушниці для власної безпеки й, низько пригнувшись, потайки пішли до вершини пагорбка. Звідти вони вже поповзом дісталися до того місця, звідки тільки-тільки можна було побачити вовків. Тепер вони були на відстані всього ста метрів від сірих і могли невиразно бачити їхні хвости й зади, що виступали за «огорожу» тин-трави, однак найбільш вразливі місця — голови, груди й животи вовків — ховалися за тин-травою, і цієї миті хижаки були схожими на зачинених у велику клітку слухняних собак.

Здавалося, що обидва звіра найбільше переймалися тим місцем, де Бат і Чжан Цзіюань щойно лежали в засідці: вони підняли голови й у просвіти між стеблами тин-трави ловили очами кожний рух звідти, їхні вуха також були настовбурчені в той бік. Однак при цьому вовки не послаблювали контролю над ситуацією в інших місцях — час від часу вони піднімали до неба свої носи й виловлювали ними в повітрі атоми небезпеки.

Бат сказав Чжану стріляти в того вовка, що зліва, — він був ближче, а сам узяв на приціл того, що лежав далі. Вітер усе ще свистів і згинав луком стебла тин-трави, які, нахиляючись, прикривали вовчі тіла. Коли Чжан Цзіюань примружив одне око, він уже не міг побачити вовка.

Хлопці чекали, коли вітер візьме перепочинок. Бат заздалегідь радив Чжанові, щоб той спускав курок відразу ж, як прозвучить постріл з його рушниці. Цього разу Чжан Цзіюань, на диво, не хвилювався, адже навіть якщо він не поцілить, Бат зможе підстрахувати його, зробивши наступний постріл. Бат був відомим на все пасовище влучним стрільцем, рідко якій здобичі в радіусі 200 метрів удавалося втекти від нього. Багато хто з мисливців стверджували, що орхонські вовки, коли побачать позаду себе стрільців, то не мчать на 500 чи 400 метрів, а відразу тікають на 300 метрів, і ця звичка у вовків виробилася завдяки влучності Бата. Однак цього разу вовки перебували навіть у радіусі 200 метрів від них, тож Чжан Цзіюань спокійно й упевнено прицілився у свою нерухому мішень.

Якраз коли вітер раптом ослаб, а стебла тин-трави випрямилися і вовки з’явилися в просвітах між стеблами, з трави праворуч від мішені раптом вистрибнув невеликий вовк і помчав схилом униз, проскочивши прямо перед тими великими вовками. Обидва велетні підскочили, мов ужалені змією, втягнули шиї, опустили голови й відразу ж помчали вслід за тим вовком униз по північно-західному схилу. Вочевидь, той малий вовк був караульним і охоронцем цих двох великих вовків, який особисто відповідав за їхній тил і фланги, тож вовки набагато раніше помітили людей, ніж ті змогли чітко роздивитися їх. Великі вовки, звичайно ж, не були простачками, якщо мали охоронців — найбільший з них, напевне, був ватажком зграї. Не змовляючись, вони помчали вниз найбільш стрімким схилом.

Бат одним стрибком опинився на ногах і крикнув Чжану, що слід сідати на коней, тож хлопці помчали назад схилом, одним рухом розв’язали вуздечки, майже злетіли в сідла і, стиснувши спини коней ногами, помчали наздоганяти вовків. Однак, діставшись вершини, вони опинилися на краю дуже стрімкого схилу, Чжану навіть здалося, що перед ним — справжнє урвище, тому він різко зупинив коня. Проте Бат крикнув, щоб він якомога міцніше тримався за луку сідла і мчав униз. Бат анітрохи не боявся, навпаки, його хоробрість тільки зростала, в ньому ніби ожили зухвалість і відвага давнього монгольського воїна-аристократа, готового іти і в огонь, і в воду. Він відвернув убік голову коня й помчав навскоси вниз. Чжану сяйнула думка: настав час перевірити, чи я хоробрий, чи ні? Він стиснув зуби, прийняв остаточне рішення й, послабивши вуздечку, теж помчав униз. Щоб їхати вниз стрімким схилом, потрібна пересторога, особливо в дикій місцевості, де ніколи не знаєш, звідки візьмуться нори ховрахів, зайців чи щурів, а якщо копито коня провалиться в пустоту, то він перекинеться разом із вершником і вони, якщо й не розіб’ються, то сильно пораняться. У 3-й бригаді був такий випадок, коли один конопас із молодих інтелігентів Чжен Лінь не стримав вчасно коня, спускаючись стрімким схилом, кінь спіткнувся, вершника підкинуло в повітря і він упав плечем на землю, зламавши собі ключицю, після чого на нього ще й перекинувся кінь, сильно придавивши його, тож хлопець досі перебував у Пекіні на лікуванні. Але якби він упав на землю не плечем, а головою, то вже б ніколи не побачив Пекіна.

Чжан Цзіюань був у захваті від роботи конопасом, він вважав, що в Монголії — це професія для сміливих, вона найбільше пасує чоловікові з усіх професій у світі. У давній Монголії конопаси-кочовики були звичайними солдатами в мирний час і героями — під час війни. Хоча сміливість і відвага монгольських жінок зазвичай перевищували такі ж якості в ханьських чоловіків, однак в Орхоні до сих пір так і не було жодної жінки-конопаса. Протягом сотень тисяч років кочового життя в степу монголи офіційно призначали кожному табуну коней по два конопаси, однак після того, як тут з’явилися молоді інтелігенти, кожному табуну додали ще по одному конопасові з них, розглядаючи такий крок як експеримент на пасовищі. Однак через два роки з чотирьох молодих інтелігентів 2-ї команди, розподілених у конопаси, один отримав травму і звільнився, а інший — не витримав такого важкого життя і, так і не змігши загартувати в собі необхідної сміливості, сам попросився розподілити його на іншу роботу. Таким чином, досі жоден з молодих інтелігентів ще не міг офіційно заступити на посаду конопаса і працював при табуні тільки разом з двома монгольськими колегами. Молоді інтелігенти, в тому числі і Чжан Цзіюань, навіть думати боялися про такий акт мужності як самостійне, тільки силами ханьців, випасання одного табуна. Однак Чжану дуже хотілося офіційно стати конопасом, щоб колись на рівних пасти табун з Батом або Лхамжавом, адже наразі його статус можна було визнати тільки як учень-помічник.

За два роки роботи в умовах холоду й голоду Чжан зрозумів, що все ж може, зціпивши зуби, триматися на цій роботі і засвоїти високе мистецтво утримування коней, однак чого йому ще бракувало, так це беззастережної сміливості монгольських конопасів, завдяки якій вони приборкували норовливих коней і підкорювали диких вовків. Коли він схибив під час ловів, він схибив не через технічну недосконалість, а якраз тому, що йому забракло сміливості. Він дуже чітко пам’ятав той момент, коли накидав тремтячими руками аркан на вовка — тоді його серце піддалося першим.

І Чжан ризикнув! Заради того, щоб стати офіційним конопасом, він був готовий ризикнути життям. Цієї миті він хотів перевірити себе, дізнатися, чи зможе він відновити той геройський дух китайців часів династій Хань і Тан, які витіснили зі своїх територій гунів і витурили тюрків.

Кінь мчав униз стрімким схилом, мчав так швидко, ніби падав з вертикальної стіни; і вершник, і кінь перетворилися на суцільне тіло, яке дедалі більше набирало швидкість у вільному падінні. Кінь мчав під таким гострим кутом до землі, що вершник ніяк не міг нормально сидіти на ньому. Чжану довелося однією рукою вчепитися в луку сідла і з усіх сил податися назад, так що його спина майже приклеїлася до заду коня, а обома ногами так натягнути стремена, що вони ледь не сягали вух коня, тобто його тіло майже лежало на крупі коня. Обома ногами він намертво затис передню луку сідла — це був надзвичайно складний рух, який єдиний тільки й міг урятувати життя вершнику. Якби його серце цієї миті знову піддалося страху, усі його надії разом із душею полетіли б до Тенґера. Коли декілька днів по тому він знову проїжджав цим місцем, то помітив на дорозі, якою вони мчали, ледь не шість-сім ховрашиних нір, і аж укрився холодним потом від страху. А Бат сказав, що Тенґеру подобаються сміливі люди, тож він відводить їх від таких нір.

Коли Чжан Цзіюань домчав униз, він несподівано помітив, що відстає від Бата всього на півкрупа коня. Поворот голови Бата відкрив захоплену посмішку на його обличчі, і Чжан відчув, що ця посмішка почесніша для нього за всі золоті нагороди.

Монгольські корінні скакуни мають таку особливість — досягнувши успіху, вони рвуться далі вперед, а програючи — остаточно занепадають духом. Тепер обидва коні, побачивши, що, лише проскочивши один стрімкий схил, скоротили майже на третину відстань до вовків, сповнилися піднесення, що стало для них своєрідним допінгом, і вони несподівано розвинули швидкість дзерена. Тож не встигли вовки ще дістатися вершини пагорбка, як відстань до них значно скоротилась. Роздивившись вовків і місцину, Бат сказав:

— Вовки готуються розділитися й тікати окремими шляхами. Малого облишимо, будемо наздоганяти великих. Ти дивись, у якого вовка я буду цілитися, тоді стріляй у каміння перед ним. Почнемо з правого.

Хлопці тримали рушниці напоготові. Чим швидше бігли коні, тим менше трусило їхні тіла, і тим легше було мисливцям цілитися. Троє вовків, вочевидь, уже почули важку ходу переслідувачів, тому також додали швидкості й помчали до схилу, що був попереду. Кінь і вовк не можуть довго підтримувати швидкість на фінішній прямій, тому Бат чекав, поки один з вовків повернеться до нього боком, оскільки стріляти по ньому ззаду — мішень замала, але як тільки вовки почнуть розбігатися, один з них неодмінно мав повернутися перпендикулярно, тоді й з’явиться можливість поцілити в нього.

Вовки, побачивши, що не можуть позбавитися переслідувачів, почали помітно нервуватися. Вони були майже готові розділитися — у такому випадку один з них гарантовано б утік. Коли відстань до переслідувачів була трохи більша, ніж триста метрів, два вовки, що йшли по боках від головного, раптом узяли кут. Бат відразу ж вистрелив у великого вовка праворуч, однак не влучив. Чжан Цзіюань трохи поцілився і зробив два постріли вперед по руху цього вовка, однак перша куля застрягла в глині, друга — влучила в камінь і з нього посипалися іскри, крихти й пішов пороховий дим. Вовки аж похитнулися від несподіванки, але щойно знову впевнено стали на ноги, як пролунав постріл з рушниці Бата. Один з вовків відразу ж упав на місці, його бік був закривавлений. Чжан Цзіюань аж скрикнув від радості, але Бат тільки розчаровано сказав:

— От невдача! Такої шкури не вивісиш!

Хлопці випрямили голови коней і поїхали навздогін за вовками, Бат наказував Чжану:

— Ти більше не стріляй! Я сам з ним розберуся.

Обидва корінних коня, побачивши, що господар убив одного вовка, неймовірно зраділи і помчали до схилу з максимальною швидкістю, на яку були здатні. Однак через декілька десятків метрів їм уже забракло повітря, тож їхня швидкість почала поступово знижуватися. Вовк же якраз виявив свої здібності мчати вгору по схилу — амплітуда його стрибка збільшилася, в нього ніби відкрилося друге дихання, він біг дедалі швидше, а за швидкістю зростала і його самовпевненість. Хлопці щосили лупцювали батогами своїх коней, ще й давали їм у боки шпорів, тож корінні коні, які раніше ніколи не знали батога, бігли, мов скажені, а їхні морди вже вкрилися білою піною. Вовк же не зменшував швидкості, навпаки, біг дедалі повільніше. Чжан Цзіюань опустив голову й подивився на його сліди на трав’яному схилі: відстань між відбитками його передніх і задніх лап уже перевищувала амплітуду кроку коня. Ватажок наближався до лінії горизонту, що її утворювала вершина схилу. Коли вовк її перетне, мисливці тоді тільки його й бачили.

Саме тоді Бат раптом прокричав: «Зупиняймося!» Потім рвучко натягнув вуздечку. Усі корінні коні мають високе вміння раптом зупинятися на високій швидкості, вони натренували його під час переслідувань з обманними маневрами коней у табуні. Цієї миті воно їм якраз і знадобилося. Коні загальмували в кілька кроків, при цьому вершників ледь не викинуло з сідла потужною інерцією. Бат одним рухом зістрибнув по ходу з коня, відразу ж упав на землю й прилаштував рушницю, разом з тим, з силою затамувавши подих, почав цілитись у вершину схилу. Чжан Цзіюань також скотився на землю й підняв рушницю.

Вовк, який продовжував бігти щодуху, раптом не почув позаду себе цокоту копит, тому теж рвучко загальмував з міркувань перестороги. Річ у тому, що у степових вовків короткі шиї, тож щоб обернутися й подивитися назад, сірому необхідно розвернутися всім тілом. Крім того, зазвичай, коли вовк добіжить до вершини схилу, йому потрібно зробити ковток повітря й кинути погляд на місце та траєкторію руху переслідувачів, щоб визначитися, як діяти далі. У цю мить над лінією горизонту на верхівці схилу з’явився дуже чіткий силует вовка, який раптом виявився ледь не втричі більшим за обриси його тіла під час бігу. Здавалося, що це — мішень у тирі, зроблена у вигляді вовка. Найчастіше це — єдина можливість для мисливців поцілити звіра, який тікає, однак здебільшого вовки не надають мисливцям такої можливості. Проте Бат, удавшись до хитрощів із раптовою зупинкою коней, викликав у вовка підозру, змусивши його повернути голову й подивитись, до якого нового трюку вдалися його переслідувачі.

Вовк нарешті попався. Прозвучав постріл з Батової рушниці й можна було побачити, як сірий з розгону впав на коліна, а потім зник за краєм вершини пагорбка. Бат сказав:

— Шкода! Далекувато, тож я тільки поранив його, однак далеко він не втече. Швидше за ним!

Хлопці знову скочили на коней і помчали навздогін. Однак коли вони досягли верхівки, то побачили по той бік схилу лише цівочку крові, що тяглася по жовтій траві й дрібному камінню, вовка ж і слід простиг. Навіть у бінокль вони не помітили якогось руху навколо, тож їм довелося швидко їхати дрібними кроками уздовж кров'яного сліду. Чжан Цзіюань сказав:

— Шкода, що з нами немає собак!

Однак вони виїздили сюди з табуна, а степові собаки завжди живуть при юртах і можуть супроводжувати тільки отари або череди, але їх ніколи не беруть у степ пасти табун, хіба що від самого початку будуть тримати на повідку.

Хлопці їхали повільно, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Проїхавши невеликий відрізок шляху, Бат сказав:

— Я поранив вовка в передню лапу. Дивись: ось крок вовка, і він має лише три відбитки, а пораненою лапою він не може стати на землю.

— У такому разі вовк точно не втече, — сказав Чжан, — адже на трьох лапах де ж йому побігти так, як на чотирьох?

— Важко сказати, — зауважив Бат, глянувши на годинник, — це ж ватажок. А якщо він знайде тут якусь глибоку вовчу нору, де ж тоді його спіймаєш? Нам слід поспішати!

Кров’яний слід то зникав, то з’являвся знову, хлопці йшли по ньому вже більше години, коли на якомусь моріжку раптом побачили щось таке, що змусило їх зупинитися, мов укопаних: на землі лежала відгризена передня вовча лапа, і білизна її рваної кістки кидалась в очі; на кості, а також на шкурі і м’язах, ще виднілися сліди вовчих зубів. Бат сказав:

— Тільки поглянь — він зрозумів, що поранена нога волочиться по траві й заважає йому бігти, тому сам собі відгриз її!

— Кажуть, хоробрий солдат відірве собі руку, — сказав Чжан Цзіюань, у якого аж засмоктало під грудьми, ніби це його раптом упіймав вовк. — Я чув, що серед ханьців були такі сміливці, які відрубували собі руку, в яку влучала отруйна стріла, однак я особисто ніколи не бачив такого. Однак я вже двічі бачив, як вовки відгризали собі лапи, це — вже втретє.

— Усі люди різні, а вовки — всі однакові… — зауважив на це Бат.

Хлопці поїхали далі шукати. Вони поступово відзначили, що після того, як вовк відкусив собі лапу, слідів крові поменшало, а довжина його кроку збільшилась. Їх найбільше турбувала думка про те, що ватажок, схоже, прямував найближчою дорогою до прикордонного шосе, на північ від якого вже починався закритий військовий район. Бат сказав:

— Ну й хитрюга цей ватажок! Але й ми не будемо дурними за ним так бігти.

І вони спрямували коней навпростець до шосе.

Чим далі на північ, тим вищою ставала трава, крізь яку вони їхали. Сіро-жовте пасовище при цьому було надзвичайно схоже на величезну вовчу шкуру. Чжан Цзіюань відчув, що на цій сіро-жовтій «шкурі» побачити сіро-жовтого вовка ще важче, ніж знайти ягня на купі овечої вовни. Небо і людина навряд чи єдині,[98] а от вовк і степ з’єдналися нерозлийводою. Кульгавий вовк, можливо, десь біжить у них під самим носом, однак вони зі своїх високих скакунів нічого не бачать. Чжан Цзіюань ще раз переконався на власному досвіді, яким глибоким є зв’язок вовка і степу, вовка і Тенґера: щоразу, коли вовк опиняється на межі між життям і смертю, він завжди покладається на степ і завжди тікає; щоразу, коли вовк потрапляє в біду, степ, мов стара квочка, розкриває над ним своє крило і ховає його в своєму пір’ї; неосяжний монгольський степ ніби ще більше любить і піклується про степових вовків, степ і вовк — ніби стара подружня пара, що за тисячі років разом досягла найвищої межі відданості, а за десять тисяч років разом стала єдиним цілим. При цьому монголи, які намагаються бути відданими степу ще більше за вовків, здається, так і не досягли їхнього рівня. У південних районах Монголії, ближчих до ханьських територій, степ орють на поля, і дедалі більше монголів переходять від скотарства до землеробства. Чжан Цзіюань ніколи б не подумав, що вовк без ноги зможе бігти так довго й на таку значну відстань, що залишить позаду себе людей на найшвидших скакунах в усій бригаді. Чжану вже не хотілося його наздоганяти: він відчував, що крім Бата, поряд має ще й учителя цього вчителя.

Поки хлопці шукали й зупинялися, їхні коні поступово відновили свої сили й могли тепер знову додати швидкості. Вони наближалися до великого гірського хребта, що простягнувся на півночі як природний кордон цього степу і вздовж підніжжя якого проходив установлений людьми кордон. Як розповідали скотарі, в тих горах були глибокі ущелини, холодні й безплідні — остання опорна база вовків Орхонського степу, де вони не мали природних ворогів. Однак, коли той кульгавий вовк потрапить туди, як він зможе там жити? Він відразу ж відчує, що дійшов до межі свого вовчого життя. Люди можуть остаточно знищити вовків, проте у світі немає такої сили, яка могла б зломити волю і характер вовків монгольського степу.

Нарешті коні ступили на прикордонне шосе. Хоча його й називали так, насправді це був путівець, облаштований для прикордонних патрулів, і правильніше було б називати його піщаним шляхом. Колеса військових джипів і вантажівок прорізали в степу широкий рівчак глибиною близько метра, тож ця дорога скидалася на велику, довгу й звивисту піщану ринву, ніби це страшний і величезний жовтий піщаний дракон розтягується й вигинає свою спину з наміром злетіти. Ця дорога легко відкрила крихке обличчя монгольського степу, оголивши його справжній страшний вигляд, що ховався під тоненькою трав’яною шкіркою. Якщо зараз земля під трав’яним покривом була ще вологою, то піщану дорогу давно вже висушив вітер. Варто було налетіти йому із заходу, як стометровий піщаний дракон починав ворушитися й вихрувата, а кінські копита здіймали по дорозі сухий пісок і порох, тож люди й коні, із запорошеними очами й носами, почувалися так, мов вони потрапили до піщаних Гобі.

Хлопці швидко їхали піщаною дорогою на схід, однак вовчих слідів ніде не було видно. Проте коли вони виїхали на невеликий пагорб, то раптом побачили десь за тридцять метрів перед собою вовка — він докладав зусиль, щоб здолати високий і стрімкий північний «берег» дороги. Зазвичай таку маленьку перешкоду вовк може перестрибнута одним махом, але тепер вона стала для нього нездоланним бар’єром на останньому відрізку життєвого шляху. Коли кульгавий учергове не зміг вибратися нагору й скотився вниз на дорогу, його відкрита рана торкнулася піску і він, видно, зазнав такого болю, що аж весь зіщулився на клубок.

«Спішуємося!» Бат, говорячи це, зістрибнув на дорогу. Чжан Цзіюань також зістрибнув з коня, напружено дивлячись то на Бата, то на важкий батіг, що висів, прикріплений до сідла. Однак Бат зовсім не збирався відв’язувати батіг, і він не зробив ані кроку вперед, він тільки послабив вуздечку, давши коневі змогу дістатися трави й пастися, а сам сів на високий «берег» дороги, дістав пачку сигарет, узяв одну сигарету й мовчки закурив. Крізь дим від сигарети Чжан Цзіюань міг бачити його очі, сповнені складних почуттів. Він також відпустив свого коня, сів поряд із Батом, попросив у нього сигарету й повільно закурив.

Вовк з натугою підвівся на дорозі й якось косо сів. До заюшеного кров’ю хутра на грудях тепер пристав ще й пісок, але голова його не була похилена — він навіть зверхньо дивився просто на обох своїх переслідувачів. Вовк не забув ні свого статусу, ні своїх звичок, він із силою струсив з тіла пісок і залишки трави, будь-що підтримуючи чистоту й велич своєї військової «уніформи». Однак він уже не міг опанувати свою культю, що стирчала оголеною кісткою в нього перед грудьми і тремтіла. При цьому погляд вовка був незмінно лютим, він дихав на повні груди, збираючись на останній силі. Чжан Цзіюань відчув, що не може подивитися вовку просто в очі. Перебувати тут, у цьому давньому степу, було те саме, що займати позицію цього степу, а в такому випадку справедливість була на боці вовків…

Бат тримав сигарету в руці й напівзамислено дивився на вовка. В його очах світилися сором і тривога, ніби він, учень, стояв перед своїм учителем, якого глибоко образив. Кульгавий же, побачивши, що переслідувачі так довго ні до чого не вдаються, повернувся й почав однією лапою рити землю. Профіль «берега» дороги показував, що під верхнім прошарком чорної землі, що був всього 30 сантиметрів завтовшки, далі — пісок. Вовкові нарешті вдалося підритися під «трав’яну» шкірку й частина піщаного «берега» обвалилася, утворивши положистий схил, по якому кульгавий і вибрався нагору, після чого пострибав на трьох лапах, мов велике кенгуру, далі, до протипожежного шляху й прикордонних стовпів.

Протипожежний шлях проходив ще по цей бік кордону, то була смуга розораної трактором землі, яку підтримували працівники прикордонної протипожежної станції, завширшки вона була сто з лишком метрів і тяглася якраз уздовж кордону. Цю смугу щороку культивували в певний час, тож вона давно опіщанилася і на ній не росло жодної травинки, тому ці землі використовували виключно для того, щоб переймати природні пожежі, що могли прийти сюди ззовні або із внутрішнього степу. Тільки цю оранку, утворену з метою боротьби з пожежами, скотарі ще якось дозволяли, а старі степовики казали, що це — єдина користь від орання земель.

Коли налітав західний вітер, він здіймав на протипожежному шляху стільки піску, що було страшніше, ніж при пожежі в степу, але, на щастя, смуга була доволі вузькою.

Кульгавий біг з передишками, поки, нарешті, не розчинився серед степу — адже попереду в нього вже не було нездоланних перешкод.

Бат підвівся, мовчки оглянув усе навколо, підняв недопалок, кинутий Чжаном на пісок, і затушив його слиною, потім вирив пальцями у вологій землі ямку, в яку закопав обидва недопалки, ще й добре прибив над ними землю, після чого застережливо сказав:

— Слід виробити звичку! У степу не можна дозволяти собі найменшої недбалості! — потім підвівся й сказав: — Ходімо, відшукаємо того вовка, якого щойно вбили. Додому!

Хлопці сіли на коней і поспішили назад, до схилу, зарослого тин-травою. По звільненій від снігу землі копита коней ступали дуже легко; хлопці всю дорогу мовчали.