Вовк-тотем

18

Чень Чжень постійно помішував густу кашу — на молоці й з м'ясом, тож над горщиком піднімався густий пар і поширювався запах молока, м'яса й пшона; він був такий апетитний, що всі — й малі, й великі — собаки зібралися надворі біля дверей юрти й почали скавучати. Однак цю кашу Чень варив спеціально для маленького вовка, технології її приготування він навчився в Ґасмаа, яка таким чином годувала цуценят: у степу, перед тим, як їх відучити від молока, і зразу після того, цуценята повинні переходити на цю м'ясо-молочну кашу. Ґасмаа казала, що така «хитрість» корисна для їхнього росту, адже якими високими й сильними виростуть собаки, залежить від того, що вони їли в перші три-чотири місяці відразу після того, як припинили ссати материнське молоко, адже саме в цей час у цуценяти активно росте хребет, і якщо пропустити ці три-чотири місяці, потім як гарно їх не годуй, вони вже більше не виростуть. Цуценя, якого гарно годували в цей час, виросте ледь не вдвічі більшим за цуценя, якого годували у звичайний спосіб; а цуценя, якого годували погано, потім ніколи не зможе перемогти вовка.

Одного разу, коли їхня група тягала каміння, щоб звести огорожу для загону, Ґасмаа, вказуючи на худого, малого й облізлого собаку однієї з родин, сказала стиха Ченю, що цей собака — рідний брат Бара, вони — від однієї сучки, але бачиш, яка між ними різниця! Чень Чжень просто не міг повірити, що між собаками-братами існує така значна невідповідність у статурі, як між У Суном та У Даланом.[111] У степу, де володарюють зграї вовків, для собаки недостатньо бути просто гарної породи, ще й потрібно добре харчуватись. Тому коли Чень Чжень узявся вигодувати вовка, він від самого початку намагався не припуститися помилки й дуже ретельно дотримував усіх рекомендацій Ґасмаа з досвіду годування цуценят.

Він також пам’ятав слова Ґасмаа про те, що коли цуценята відлучаться від материнського молока, у степу починається змагання жінок і вовчиць: вовчиці докладають усіх сил, полюючи на ховрахів, байбаків та ягнят, щоб нагодувати своїх дітей, ще й максимально навчають при цьому їх самих ловити гризунів. Вовчиці — гарні матері, адже в них немає ні печі, ні вогню, ні каструлі, щоб зварити своїм діткам м’ясну кашку, однак пащі мам-вовчиць насправді ще кращі, ніж залізні каструлі в людей: адже вовчиця використовує свої зуби, шлунок і слину, щоб перетравити байбака чи ховрашка на ту саму чудову м’ясну кашку — рідку й теплу, й нагодувати нею вовченят. Малі найдужче полюбляють цю їжу і ростуть завдяки їй так швидко, як трава навесні.

А степові жінки знають, що свої трудові одиниці під час нічних чергувань вони заробляють завдяки собакам. Тому жінки мають бути більш дбайливими, ніж вовчиці. Тож у степу завжди виходить так, що ліниві жінки мають і поганих собак, а працелюбні жінки вигодовують великих собак. Коли приїжджаєш у степ, достатньо тільки подивитись на місцевих собак, і легко дізнаєшся, яка господиня в цій родині. Після цього Чень Чжень усіляко намагався розхвалити Бара, чим так веселив Ґасмаа, що вона аж згиналася від сміху. Ченю завжди хотілося вигодувати такого ж великого собаку, як Бар, а тепер він прагнув перевершити й вовчицю, вигодувавши великого й сильного вовка.

З тих пір, як у нього з’явилося вовченя, Ченю довелося змінити багато своїх звичок. Чжан Цзіюань часто брав Ченя на кпини, зауважуючи, чого це він став таким дбайливим, ніби бабуся чи мамуся, і таким ретельним. Чень і сам усвідомлював, що приділяє увагу догляду за своїм вихованцем більшу, ніж вовчиця чи Ґасмаа. Він домовився із Ґао Цзяньчжуном, що буде виконувати за нього деяку хатню роботу, а той дозволить йому доїти корів. Щодня він також збирав для вовченяти обрізки м’яса, а оскільки для росту кісток годувати маля лише молоком було недостатньо, Чень вирішив додавати йому в їжу й кальцій. Його самого мама в дитинстві декілька років годувала пігулками кальцію, тож він мав про це певне уявлення й, обрізаючи для маляти м’ясо з кісток вівці чи корови, він зістругував трохи м’якої кісткової маси. Одного разу він навіть пішов до санітарного пункту при Комітеті й приніс звідти половину пухирця пігулок кальцію, щодня дробив їх по одній каталкою і додавав до м’ясної каші. До цього, звичайно, ні вовчиця, ні Ґасмаа не додумались. Крім того, Ченю постійно здавалося, що м’ясна каша недостатньо поживна, тому він додавав у неї трохи масла й дрібку солі. Тож каша в нього виходила такою запашною, що він і сам би не відмовився з’їсти миску. Однак, згадуючи про трьох малих цуценят, він тільки ковтав слину.

І вовченя не барилося з ростом. Воно завжди наїдалося, як барабан, або як завжди радісний пузань Майтрея,[112] і росло, як гриби восени, тож уже було на цілих півноса довше за цуценят.

Коли Чень Чжень уперше годував малого своєю м’ясо-молочною кашею, він переживав, що справжній хижак не їстиме зерно. Адже його страва хоч і називалась «м’ясною кашею», в її основі все ж було пшоно. Однак результат перевершив його очікування: коли він поставив перед вовченям горщик із запашною м’ясною кашею, маля залізло в нього всією мордочкою й почало жадібно ковтати кашу, задоволено рохкаючи при цьому й часто дихаючи; воно підняло голову тільки тоді, коли з’їло всю кашу й вилизало миску. Чень Чжень і подумати не міг, що вовки можуть їсти кашу, однак згодом він помітив, що саме пшоно, без м’ясного фаршу й молока, вовченя дійсно відмовляється їсти.

Тепер дорогоцінна м’ясо-молочна каша для вовченяти вже охолонула. Чень поставив горщик із кашею на полицю для мисок збоку від дверей усередині юрти. Потім трохи прочинив двері й прослизнув крізь щілину в них надвір, щільно за собою їх причинивши. Крім Ерлана, уся зграя собак і вовченя кинулися до нього. Хуанхуан та Еле закинули свої передні лапи Ченю на груди, Хуанхуан ще й лизнув його в підборіддя й широко розкрив свою пащу, виявляючи похекуванням свою прихильність. Маленькі товстуни цуценята могли закинути свої передні лапки Ченю тільки на гомілку, але почали щосили кусати його за штани. Вовченя ж побігло просто до щілини в дверях і почало водити носом уздовж неї, жадібно винюхуючи запах каші, що долинав із юрти. При цьому воно вперто намагалося просунути в щілину свої пазурці й, прочинивши двері, залізти всередину.

Чень Чжень почувався багатодітним батьком-одинаком, розгубленим перед цілою купою улюбленців, які скавучали в очікуванні їжі. При цьому він не міг допустити, щоб згасла його інша любов. Його серце звичайно ж було віддане вовченяті, але будь-яка образа власноруч вигодуваних улюблених собак теж змушувала його серце щеміти. Тому він не міг відразу почати годувати вовченя, він повинен був спочатку заспокоїти собак.

Чень Чжень по черзі покрутив у повітрі Хуанхуана, потім Еле, тримаючи їх упоперек тулуба — це в них була така улюблена гра, як винагорода за теплі почуття до господаря. Собаки від радості заслинили Ченеве підборіддя, аж воно стало мокрим і липким. Потім він так само по черзі підхоплював цуценят і підкидав їх у повітря, обережно ловлячи після цього й повертаючи на землю, щоб жодне не впало; він також гладив їх по голівках, плескав по спинках і чухав їм задки. Ця робота щодо заспокоєння собак додалась у нього після появи вовченяти; до цього він не приділяв такої уваги собакам і грався з ними тільки тоді, коли в нього був настрій. Однак після появи вовченяти потрібно було весь час підкреслювати собакам свою любов до них, інакше, якщо вони одного разу зрозуміють, що почуття господаря зосереджені тепер на вовченяті, вони від заздрості можуть загризти малого. Чень Чжень ніяк не уявляв собі раніше, що виховання живого вовка, навіть у кочових умовах, буде схожим на охорону бочки пороху і щодня доведеться дотримуватись різноманітних запобіжних заходів. Нині все ще тривав дуже клопітний сезон ягніння в овець, тому скотарі дуже мало ходили в гості й більшість із них ще не знали, що в нього з’явився вовк, а навіть якщо й чули про це, то їм ніколи було прийти подивитись. Але як буде далі? Як кажуть, хто всядеться на тигра, тому важко буде злізти… Але хто всядеться на вовка, тому ще важче це зробити — узявся за гуж, то не кажи, що не дюж.

Оскільки погода все теплішала, м’ясо, заморожене для харчування взимку, тепер розморозилось, його порізали на смужки й розвісили сушитися на вітрі. З кісток також обрізали м’ясо й розвісили його на сушку, а те, що лишилося на кістках — затверділі рештки, що до того ж мали й запах запліснявілого сирого рису — було єдиною доступною для собак їжею протягом пізньої весни. Чень пішов до кошика, де зберігалася ця собача їжа, і за ним потяглась вервечка собак, але Ерлан тепер вів перед. Чень притис його голову до свого стегна. Ерлан уже трохи розумів людей, він знав, що зараз його будуть годувати, тому потер голову об стегно Ченя, виявляючи свою подяку. Чень вийняв із кошика рештки кісток і розподілив їх між собаками — кожному свою долю, після чого швидко побіг назад до юрти.

Вовченя продовжувало шкрябати двері юрти й кусати їх. Воно уже місяць прожило тут і завдовжки вже було більше одного чи, а маленькі його лапки витяглися, тому воно потроху набувало вигляду справжнього вовка. Найбільш очевидною зміною було те, що блакитна плівка з його очей повністю спала і з’явилися сіро-жовті очі та гострі чорні зіниці. Його паща й губи також видовжилися, а вушка вже більше не були схожі на котячі — вони стали довшими й стирчали тепер над його головою, мов маленькі трикутні ложки. Чоло в нього залишалося круглим, мов якась обтягнута шкірою напівсфера. Вовченя вже більше десяти днів вільно перебувало в собачій зграї й гралося з цуценятами. Однак на той час, коли в юрті не було людей, а також увечері, Чень все ще замикав його в норі, щоб воно не втекло. Хуанхуан та Еле також вимушено прийняли цього дикуна, однак намагалися триматись від нього подалі. Коли Сяо Вовчик наближався до Еле й ставав на задні лапи, щоб дотягтися до соска, вона відкидала його своїм довгим носом, причому з достатньою силою, тож він часто перекидався при падінні. Тільки Ерлан мав дружні почуття до малого — він дозволяв йому вилазити на себе й бігати по боках та голові, кусати й шкрябати свої вуха, навіть мочитися на себе — він анітрохи цьому не противився. Ерлан також часто облизував малого, іноді перекидав його своїм великим писком на землю і вилизував йому животик, на якому ще майже не було хутра, ніби він — справжній чотирилапий татусь. Вовченя тепер почувалося цілком так, як у своїй попередній родині, й своєю безтурботністю нічим не відрізнялося від цуценят. Однак Чень помітив, що насправді, ще до того як йому відкрилися очі, воно донюхалося, що тут — не його справжня родина, адже вовчий нюх прокидається набагато раніше, ніж зір.

Чень схопив малого в оберемок, однак поки маля прагнуло всередину до їжі, він не міг дуже виражати свої почуття, тож, прочинивши двері, Чень увійшов до юрти і поставив малого перед пічкою. Вовчик дуже швидко освоївся зі стовпом світла, що йшло з даху юрти і моментально встромив свій погляд в алюмінієву миску на полиці. Чень Чжень умочив у кашу палець, щоб визначити її температуру — вона була вже нижче температури тіла, тобто найкраща для вовченяти. Вовки — такі тварини, що дуже бояться гарячого. Одного разу маля обпеклося гарячою кашею, воно тоді так злякалося, що підібгало хвостик, затрусилося всім тілом і побігло лизати рештки снігу. Декілька днів поспіль після того випадку, воно дуже боялося того горщика, тому Ченю довелося змінити його на цей алюмінієвий, тільки після цього маля знову почало їсти.

Для того щоб закріпити у вовченяти умовний рефлекс, Чень Чжень знову по складах голосно вимовив: «Вов-чи-ку, Вов-чи-ку, їс-ти…» Ще не стих звук його слів, як Вовчик, мов пружина, підстрибнув угору; на слово «їсти» він реагував ще бурхливіше, ніж мисливські собаки на накази. Чень поспішив зняти горщик з полиці й поставити його на землю, потім присів навпочіпки за два кроки від нього, і, простягнувши руку, приставив до краю горщика лопатку для золи, щоб вовченя не перекинуло горщик на себе своїми лапами. Вовчик швидко підбіг по лопатці до їжі й почав жадібно її ковтати.

У світі, напевне, немає іншої тварини, крім вовка, для якої їжа була б понад усе. Порівняно з ними, сказати те саме про людину — буде великим перебільшенням. Такий жадібний вигляд під час їжі, як у вовка, у людини буває хіба що під час голоду. Але це мале вовченя, при тому, що йому щодня було гарантовано й регламентовано їжу, все одно щоразу так дико кидалося на неї, мов завжди-голодний-вовк, і ніби якщо воно не віддаватиме цьому всі сили, то небо перекинеться. Коли вовк їсть, він забуває і про рідних, і про друзів. Вовчик також не мав жодних теплих почуттів до Ченя, який щодня терпляче очікував, поки він поїсть, більше того, він бачив у ньому ворога, який, напевне, має намір відібрати в нього їжу або й життя.

За місяць, який минув, Чень досяг значного прогресу в зближенні стосунків із Вовчиком: він міг гладити його, обнімати й притискати до себе, щипати, носити на руках і чухати, іноді міг покласти його собі на голову або на плече, навіть зближуватися носами або й закладати свої пальці в його пащу. Проте під час їжі Чень жодним чином не міг і торкнутися до нього, а вимушений був сидіти неподалік, боючись поворухнутися, адже найменший порух — і маля починало шкірити зуби, настовбурчувало свій чорний чубок і починало загрозливо гарчати, а також навіть присідало на задні ноги, ніби збираючись на стрибок і всім своїм виглядом виказуючи, що буде боротися з людиною не на життя, а на смерть. Чень задумав поступово змінити цю вовчу звичку, тому спробував одного разу погладити шерстку Вовчика віничком з Гаолянових колосків, простягнувши його у витягнутій руці. Однак щойно він простяг віничок, Вовчик, мов скажений, кинувся на нього і, клацнувши щелепами, затис у зубах, потім рвучко потягнув назад, причому з такою силою, що вирвав її з рук Ченя; той, злякавшись, відступив на декілька кроків. Вовчик, ніби впіймав ягня, притис віничок до землі й почав мотати головою, намагаючись його розідрати і, зрештою, висмикнув з нього чимало колосків. Чень Чжень не хотів здаватися, тож провів такий експеримент декілька разів, однак щоразу було те саме, причому Вовчик почав сприймати віничок як свого смертельного ворога і за декілька разів експерименту повністю розідрав його так, що залишився тільки держак, хоча віничок був зовсім новеньким, його нещодавно купив Ґао Цзяньчжуном. Ґао, звісно ж, дуже розсердився, і Вовчик добре отримав цим держаком, а Ченю довелось тимчасово відкласти реалізацію своїх надій погладити Вовчика по голові, коли він їсть.

Цього разу м’ясо-молочної каші було вдвічі більше, ніж звичайно. Чень сподівався, що Вовчик залишить трохи, тоді він зможе долити туди молока, додати ще трохи обрізків м'яса й цією рідкою кашею погодувати цуценят, однак дивлячись, з якою несамовитою швидкістю Вовчик поглинає їжу, він здогадувався, що від неї майже нічого не лишиться. Такий жадібний вигляд Вовчика говорив Ченеві про те, що той повною мірою успадкував тисячолітні звички степових вовків. Вовки схожі на солдатів на війні — вони їдять так, ніби воюють. Або навпаки: справжні солдати схожі на вовків — якщо не їстимуть жадібно й похапцем, як вовки, то у випадку раптової атаки остання ложка їжі може чекати на них уже в наступному житті. Чень дивився-дивився на малого, і його серце раптом защеміло — він ніби побачив перед собою замурзаного волоцюгу, який жадібно ковтає їжу з таким виглядом, ніби показує всім, що його рід зазнав чимало трагедій і негараздів. І якби вовки не їли так несамовито, як би вони могли триматись і виживати в цьому холодному й жорстокому монгольському степу, де виявилось важко прожити навіть тиграм і ведмедям?

Таким чином Чень Чжень зміг побачити інший бік складного життя степових вовків. Хоча вони й дуже плодовиті, однак насправді виживає, можливо, тільки одна десята з них. Біліґ казав, що Тенґер також іноді карає вовків, також буває до них байдужим: наприклад, достатньо, щоб одного разу випало снігу по коліно, і більшість вовків у степу замерзне або помре з голоду. Або можуть налетіти шалений вітер і скажений вогонь, які перевернуть увесь степ, і тоді згорять або вчадіють цілі зграї вовків. Більше половини місцевих вовків можуть загинути й від зубів своїх оскаженілих від голоду «родичів» з інших районів, на які обрушились природні лиха. А якщо додати ще й розорення лігв скотарями навесні, линяння восени, облави на початку зими, вилазки мисливців на них узимку, то вже не видається дивним, що щастить вижити з них меншості. Старий казав, що степові вовки — всі нащадки голодних вовків, адже колись ситі й справні вовки усі були переможені голодними вовками, що рятувалися від лих. Монгольський степ завжди був полем битви, і вижити тут могли тільки ті вовки, які були найсильнішими, найрозумнішими, могли їсти й могли воювати, а також у ситі часи могли пам'ятати смак голоду.

Дивлячись на те, як Вовчик атакує вміст горщика, Чень Чжень все глибше відчував, яке доленосне значення має для вовків їжа. За умов жорстокої боротьби за виживання, якої б гарної породи він не був, якщо він не буде хапатися за їжу, реалізуючи в кожній своїй кісточці і в кожному м'язі жахливе усвідомлення голоду, то в вовчому світі він зможе бути тільки хирлявим У Даланом, якого, зрештою, відбракують.

Чень Чжень поступово визначив, що монгольські степові вовки мають багато магічних «кредо виживання», і «віддати життя за їжу, мати самоповагу й незалежність» — одне з основних. Годуючи Вовчика, Чень Чжень ніколи не почувався всесильним добродієм і рятівником братів своїх менших, як під час годування собак. Вовчик зовсім не мав почуття вдячності. У його свідомості не було відчуттів, пов'язаних з досвідом отримання їжі з рук людини, тому, побачивши господаря з їжею в руках, він ніколи не мав розчуленого вигляду, не крутив головою й не виляв хвостом, як це робили собаки. Вовчик не відчував анітрохи вдячності до Ченя, який його утримував, і, вочевидь, зовсім не вважав, що цей горщик з їжею — якийсь дар від людини, розглядаючи його як їжу, що він сам здобув. І він повинен був щосили охороняти здобуту власними силами їжу, не шкодуючи заради цього навіть життя. У стосунках між Ченем і Вовчиком слова «утримання» не існувало: Вовчик був лише в тимчасовому ув’язненні, а не на утриманні. І в цьому «ненажерливому» характері Вовчика ніби була закладена якась унікальна й непокірна духовна сутність, що підтримувала його. Чень відчував, як від таких думок у нього холоне спина; він не знав, чи вдасться йому залишити в себе й виховати цього вовка.

Зрештою, Чень Чжень остаточно відмовився від своїх намірів погладити Вовчика, коли той їсть — він вирішив поважати такі дорогоцінні природні риси характеру малого. Згодом, щоразу під час годування, він непорушно сидів навпочіпках за три кроки від Вовчика, щоб не заважати йому хапати їжу. Непорушно спостерігаючи за Вовчиком звіддалік, він також шанобливо сприймав від нього настанови.

Дуже швидко живіт Вовчика здувся так, що мав ось-ось луснути, і швидкість поглинання їжі суттєво зменшилась, однак голова його все ще залишалась у горщику і він продовжував їсти. Чень Чжень помітив, що коли Вовчик наїдався, він починав перебирати харчами — спочатку виїдав з каші м’ясний фарш, потім починав вибирати окремі шматки м’яса, відправляючи їх у пащу своїм гострим язичком, мов пінцетом. Таким чином дуже швидко різнобарвна м’ясна каша перетворювалась на одноманітну жовто-білу пшоняну кашу. Чень, широко розплющивши очі, дивився, як Вовчик щось іще виловлює з неї. Придивившись уважно, він зрадів — Вовчик несподівано почав їсти шматки сала й м’які кістки, що були в каші. Перебираючи їжею, Вовчик орудував своїм писком, як свиня рилом, відсуваючи вбік кашу й вибираючи з неї шматочки м’яса, сала й маслачки. Нарешті він невдоволено почав ритися в каші, де вже не було жодного шматочка м’яса, але все ще не відривався від їжі. Чень витягнув шию, щоб роздивитись краще, що він буде робити далі, й ледь не скрикнув від радості — Вовчик несподівано притис язиком рештки каші й почав хлебтати молоко, яке при цьому піднялося на поверхню: молоко для вовків — також смакота. Коли маля нарешті підняло голову, від цілого горщика запашної м’ясо-молочної каші залишилась тільки тоненька смужечка сухого пшона, без плямки масла, без кольору й без запаху. Чень Чжень хоч і сердився, але розсміявся — він і подумати не міг, що це вовченя таке жадібне й хитре.

Ченю не залишалося нічого іншого, як додавати в горщик рештки м’яса, решту молока й трохи теплої води, щоб із цього всього ще вийшло з півгорщика рідкої каші, однак як він не перемішував, на м’ясо в ній залишився тільки натяк у бульйоні. Чень виніс горщик надвір і вилив цю кашу-суп у собачу миску. Цуценята швидко стовпилися навколо, але спробувавши, відразу ж почали незадоволено форкати й скавучати. Чень Чжень переживав на власному досвіді труднощі скотаря, адже вигодувати собаку на скотарські трудові одиниці — важка справа, а якщо ще й додати вовка, то ситуація виявляється ще гіршою. Причому всі ці негаразди він побажав заподіяти собі сам.

Вовчик так наївся, що вже ледве пересувався, тому розтягнувся на землі віддалік і спостерігав за тим, як цуценята їдять залишений ним суп. Коли Вовчик наїдався, він дозволяв робити з собою все, що завгодно. Тепер Чень Чжень міг підійти до нього поближче й лагідно покликати його по імені: «Вовчику, Вовчику!» При цьому маля притьмом переверталося догори пузом, згинало свої чотири лапки, упиралося головою в землю й дивлячись навпаки, загравало до Ченя. Чень зробив крок уперед і схопив Вовчика на руки, а потім, тримаючи його під пахвами, підняв угору і підкинув до неба п’ять-шість разів поспіль. Видно було, що Вовчик і боїться, і радіє — його паща радісно посміхалася, однак хвіст був міцно затиснутий між задніми лапами, які злегка трусилися. Проте дотепер Вовчик уже відносно звик до цих дій Ченя; він нібито зрозумів, що це — дружня поведінка. Чень спробував покласти Вовчика собі на маківку, а його лапи поставити собі на плечі, проте перебувати в такому положенні Вовчик боявся, тож міцно вчепився в комір Ченя.

Повернувши маля на землю, Чень Чжень усівся, підібгавши ноги, й поклав вовченя собі на коліна на спинку, розпочавши черговий сеанс масажу животика. Таким чином матері-собаки й матері-вовчиці допомагають своїм малятам перетравлювати їжу, але тепер робити це довелося Ченю. Він сприймав це заняття як розвагу: повільно погладжуючи долонями животик Вовчика, він слухав, як той задоволено урчить, гикає й пукає. Лютий під час їжі Вовчик тепер перетворювався на слухняне цуценя, він хапав своїми передніми лапками палець Ченя й починав його безперервно облизувати, міг також і злегка прикушувати його своїми гострими вовчими зубами. Погляд Вовчика при цьому був дуже ніжним, а в хвилини особливого комфорту під час масажу в його вовчих очах навіть з’являвся якийсь натяк на посмішку, ніби він сприймав Ченя за мачуху, яка досить непогано справляється зі своєю роботою.

Крім зайвого клопоту, Вовчик додав Ченю й більше радості. Чень раптом уявив, як колись у сиву давнину або в якомусь далекому місці тепер, лагідна вовчиця язиком вилизує животик людської дитини, яка щойно наїлася її молока, а це зовсім голе «вовченя» кусає від радості свої ступні й сміється. Ціла зграя малих і великих диких вовків оточила маленького товстуна й мирно спостерігає за ним, а дехто з вовків навіть може принести йому в зубах шматок м’яса, щоб воно поїло. Скількох людських дітей вигодовували вовчиці з давнини й до сьогодні? І скількох вовченят вигодовували люди? Тепер Чень Чжень міг на власному досвіді пережити одну з оригінальних легенд про вовків, складених за багато років. І міг сам відчути, навіть власноруч торкнутися, вовчої ніжності й доброти. У його серці зринула надія, що ті люди, які колись і десь були вигодувані вовками — не важливо, чи були вони давніми гунами, дінлінами чи тюрками, чи жили вони в Давньому Римі, чи в Індії, чи в Радянському Союзі, — вони змогли виявити цим тваринам усю повагу людства до них. Він нахилився й торкнуся своїм носом мокрого носа Вовчика, а той несподівано, як цуценя, лизнув його за підборіддя. Для Ченя це стало джерелом піднесення й зворушило його. Це вперше Вовчик виражав йому довіру. І це означало, що його стосунки з ним просунулися ще на крок уперед. Він повільно смакував цю чисту дружбу й відчував, що його життя продовжилося кудись далеко-далеко вглиб віків. Якоїсь миті він навіть раптом відчув, що став старим-старим, однак до сих пір має дике й наївне серце, як за часів дитинства людства.

Єдине, що турбувало його в усіх цих роздумах, це те, що це вовченя він не підібрав покинуте в степу і воно не було сиротою, мати якого померла від хвороби чи загинула на полі бою. Ті випадки підбирання й вигодовування, про які він думав, були сповнені природної й первісної любові, але його випадок належав до насилля; й крадіжки і був сповнений штучної старанності. Він заради того, щоб задовольнити свої прагнення до сенсацій і досліджень, навмисне пішов усупереч логіці тих чарівних оповідань про вовків і людей, що передавалися в світі до сих пір. І він час від часу турбувався, що вовчиця, яку пограбували, прийде помститися. Можливо, в цьому й полягає бездушність і безнадійність наукового й цивілізаційного процесу? Однак він хотів би, щоб Тенґер розумів цю бездушність і новітню дикість, адже його вихідним бажанням було таким чином потрапити до духовної сфери степових націй, у якій царює вовк-тотем.

Ерлан уже доїв свою порцію їжі й потихеньку підійшов до Ченя. Щоразу, коли Ерлан бачив, що Чень бере на руки Вовчика й масажує йому животик, він підходив ближче і з цікавістю спостерігав за ними обома, а іноді навіть міг підходити до Вовчика й лизати його живіт. Чень Чжень простягнув руку й погладив Ерлана по голові; собака злегка скривив до нього губи, мов посміхаючись. З тих пір, як Чень Чжень узяв на виховання Вовчика, дистанція між ним і Ерланом раптом скоротилась. Може, він сам теж має якийсь дикий і вовчий запах? І Ерлан почув його? Тоді цікаво виходить: у дикому степу спільно живуть дика людина, такий же дикий собака й справжній дикий вовк! Від такої думки раптово змінилося його відчуття власного віку — він ніби став набагато старшим. Він раптом повністю й по-справжньому пережив увесь час від давнини до сьогодення, і чим реальнішим ставало його усвідомлення давнини, тим довшим він сприймав своє життя. Невже тому сучасні люди так хочуть потрапити в первісні й дикі умови, щоб зазнати екзотичних відчуттів? Невже поринати в своє підсвідоме потрібно для того, щоб у цьому зворотному напрямку «продовжити» своє життя? І його власне життя видавалося ще більш дивовижним, ніж історії мауглі.

Чень Чжень відчував, що з тих пір, як він захопився степовими вовками, доля занепадницької, слабкої й нікчемної крові в його жилах почала ніби зменшуватись, а натомість по жилах потекла якась зовсім незнайома йому дика кров. Його життя стало здоровішим і набагато змістовнішим порівняно з попереднім — одноманітним і без смаку. Він поступово зрозумів, чому «Любов до життя» стосується вовка в агонії і чому Ленін перед смертю просив свою дружину читати йому це оповідання Джека Лондона. Слухаючи історію боротьби не на життя, а на смерть між вовком і людиною, Ленін і заснув вічним сном, а його душу поніс до Маркса, можливо, вовк-тотем іншої нації. Тож якщо навіть великі люди, доля яких чудово склалася, переносилися в дикі умови в пошуках життєвих сил, що вже казати про нього — звичайну людину?

Думки Ченя поступово йшли далі й далі. Він раптом зрозумів, що справжній сенс життя полягає не в русі, а в боротьбі. Життя всіх ссавців починається з того, що мільярд агресивних сперматозоїдів влаштовують лови на яйцеклітину й атакують її, хвиля за хвилею, масово гинучи при цьому. Ті ж сперматозоїди, які тільки рухаються, але не борються, повністю й безжально відбраковуються й виводяться з тіла разом із сечею. І тільки той сперматозоїд-герой, який був найбільш упертий у боротьбі, зможе по трупах мільярда своїх братів успішно здійснити атаку й проникнути в яйцеклітину й об’єднатися з нею в зародок нового життя. У цей час яйцеклітина постійно виділяє смертельну рідину — саме для того, щоб знищити всіх слабких і не здатних до боротьби сперматозоїдів. Але якщо життя зароджується в боротьбі, отже, боротьба є сутністю життя. У світі було багато великих землеробських цивілізацій, яких знищили, а все тому, що землеробство — це здебільшого мирна праця; а от мисливство й скотарство, мореплавство, торгівля й промисловість постійно й скрізь перебувають у стані жорсткої конкурентної боротьби, включаючи мисливство й наземні війни, війни на морі й торгові війни. У сучасному світі найбільш прогресивні й розвинуті нації складаються з нащадків скотарів, моряків, торговців і промисловців. От і нечисленні монголи, затиснуті між двома великими країнами в бідних і холодних високогірних районах Північної Азії без виходу до моря, не зникли, з чого очевидно, що їхня воля до боротьби й життя набагато перевершила життєздатність давніх землеробів Єгипту, Вавилону чи Індії.

Вовчик почав безладно крутитися на колінах у Ченя — той уже знав, що це він хоче опорожнитися. З іншого боку, маля побачило Ерлана й хотіло з ним погратися. Чень розкрив руки, і Вовчик миттю зістрибнув на землю; залишивши там мітку, він весело кинувся до Ерлана. Велетень радісно захекав і розлігся на землі, вдаючи іграшкову «гору» для цуценят. Вовчик виліз на спину Ерлана й почав дуріти. Цуценята також хотіли піднятися туди й приєднатися до гри, однак Вовчик скидав їх на землю своїм писком. Він гарчав, демонструючи свій авторитет і те правило, що хто зайняв гору, той і князь. Раптом двоє песиків разом пішли в атаку на Вовчика й схопили його — один за вухо, інший — за хвіст, після чого всі втрьох скотилися на землю з Ерланової спини. Тепер усі троє цуценят притисли Вовчика до землі й почали кусати. Сірий щосили відбивався від них, піднявши лапи й чинячи неабиякий спротив; малі клубком каталися по землі, здіймаючи куряву. Однак невдовзі Чень Чжень раптом почув жалібний писк одного з песиків і побачив, що в того з лапки потекла кров — Вовчик раптом сприйняв гру за правду.

Чень Чжень вирішив відновити справедливість, тому схопив Вовчика за загривок, підняв і підніс до песика, потім притис голову Вовчика перед пораненою лапкою песика й тицьнув його носом у цю лапку. Однак Вовчик не визнавав своєї помилки, він продовжував морщити ніс і шкірити зуби, показуючи, хто тут вовк, і так налякав цуценят, що ті поховалися за спину Еле. Собака-мати страшенно розгнівалась; вона спочатку зализала рану своєму малюку, а потім підбігла до Вовчика й грізно загарчала, показала свої зуби й уже намірилась вкусити його. Чень Чжень миттю підхопив маленького на руки й сховав за своїм тілом. Він так злякався, що його серце страшенно заколотилося: він боявся, що в якийсь день хтось із двох великих собак таки загризе Вовчика. В умовах, коли в нього не було ні клітки, ні якоїсь загорожі, виховання цього маленького узурпатора перетворювалося на постійні переживання. Чень Чжень поспішив погладити Еле по голові й поплескати по спині, заспокоюючи її, і, зрештою, трохи її утихомирив, адже коли він знову поставив Вовчика на землю, собака не зреагувала на нього, а повела своїх трьох цуценят гратися неподалік. Вовчик знову заліз на спину Ерлана; дивним було те, що цей лютий собака демонстрував Вовчикові лагідність і прихильність.

Завершивши всі клопоти з годуванням, Чень почав прибирати на возі, готуючись до переїзду, коли раптом побачив Старого Біліґа, який їхав прямо до його юрти на запряженому волами возі, за яким тяглися кілька колод. Чень Чжень миттю зіскочив зі свого воза, схопив Вовчика й запхнув його в нору, Закривши її дошкою й придавивши каменем. Він хотів би знайти ще такий камінь, який міг би придавити його серце, що скажено калатало.

Хуанхуан та Еле з цуценятами вийшли назустріч Старому, розмахуючи хвостами, Чень також поспішив уперед допомогти Старому зійти з воза й випрягти волів, а також узяти доволі важку валізу з його теслярськими інструментами. Щоразу, коли табір пересувався на далекі відстані, Старий приїжджав до юрт молодих інтелігентів лагодити їм вози. Чень Чжень наважився сказати:

— Батьку, я вже сам можу так-сяк полагодити воза. Ви в такому віці, то не турбуйтеся нам допомагати.

— Так-сяк нічого не вийде, — сказав Старий. — Цього разу ми пересуваємося дуже далеко — потрібно їхати два-три дні, ще й по бездоріжжю. А якщо чийсь віз зламається на півдорозі, тоді через нього уся бригада затримається.

— Тоді ви спочатку проходьте в юрту, попийте чаю, а я звільню віз, який потрібно лагодити.

— Ви робите дуже чорний чай, я його не люблю, — сказав Старий, і раптом пішов прямо до дошки, притиснутої каменем і з похмурим виразом обличчя сказав: — Я спочатку подивлюсь на твоє вовченя.

Чень у повному сум’ятті поспішив зупинити його, сказавши:

— Все ж краще спочатку попийте чаю, не слід на нього дивитись.

Бурштинові очі Старого округлились, і він вигукнув:

— Йому вже більше місяця! Чому це не можна на нього дивитись?[113]

Ченю нічого не залишалося, як іти в наступ:

— Батьку, я вирішив залишити собі вовченя, щоб спарувати його з собакою й отримати цуценят вівчарки…

— Маячня! — високим і повчальним тоном сказав Старий, обличчя якого аж пашіло гнівом. — Де це таке бачено? Це в інших країнах вовки можуть паруватися з собаками, а монгольські вовки — не можуть. Хіба монгольський вовк може вподобати собаку? Спаруватися з собакою? Маячня! Ось почекай, коли вовк почне їсти собак! — чим далі говорив Старий, тим більше він гнівався, і кожна волосинка його цап’ячої борідки почала труситися. — Ви тут чим далі, тим більше коїте щось таке, що нікуди не годиться! Я живу в степу вже понад 60 років і ще не чув, щоб люди наважувалися брати на виховання вовків. Та й чи може людина вигодувати вовка? Чи вовк зможе рости вкупі з собаками? Хто такі собаки порівняно з вовком? Собаки їдять людський послід, а вовки їдять людське тіло! Це значить, що собаки — раби людей, а вовки — це духи, які переносять душі людей до Тенґера. Вовк і собака — це небо і земля, чи ж можна їх разом виховувати? І ще й мати намір їх спарувати? А якби ми, монголи, підібрали вашому ханьському предку-дракону в пару свиню, ви б дозволили їх спарувати? Це — зневага до духів! Зневага до предків монголів! Зневага до Тенґера! Вас чекає за це розплата, навіть я, старий, теж змушений буду розплачуватися…

Чень ніколи раніше не бачив Старого таким сердитим. Вовчик — ця «порохова бочка» — нарешті підірвалася і цим вибухом рознесла серце Ченя на шматки. Цього разу Біліґ, мов старий вовк, не жартував. Чень навіть боявся, що він у запалі, не боячись поранити ногу, копне камінь, яким було притиснуто дошку, і цим каменем розчавить голову Вовчика. Старий же не вгавав і ставав дедалі розлюченішим. Не зупиняючись, він сказав:

— Коли я тільки почув, що ви взяли собі на виховання вовченя, я подумав, що ви, ханьські студенти з внутрішніх районів, не знаєте законів степу, не знаєте місцевих табу, а тільки ганяєтеся за новизною, тож пограєтеся декілька днів і викинете його. Однак потім я почув, що й Дорж узяв собі вовка, ще й збирається злучити його з собакою, тоді я зрозумів, що ви по-справжньому намірилися утримати вовків. Але це не вийде! Сьогодні ти мусиш на моїх очах порішити з цим вовченям…

Чень Чжень розумів, що вскочив у халепу. Щоб хтось у степу тримав вовків — такого за всю тисячу років тут не було! Воїнів можна вбивати, але їх не можна принижувати. Вовків можна вбивати, можна їм поклонятися, але їх не можна одомашнювати. Тому тут, у самому серці степу, на землі предків монголів, де нинішні монголи поклоняються Тенґеру, на священній землі вовка-тотема — духа-охоронця степу, де монголи поклоняються звіру-предку свого роду, який є водночас і їхнім вчителем, і духом війни, утримувати вовченя як собаку означає суперечити природі речей. Якби таке відбулося в степу в давні часи, Ченя визнали б запеклим відступником і присудили б його до страти на розірвання п’ятьма кіньми, а шматки його тіла викинули б собакам. Навіть тепер його дії є порушенням державної політики стосовно національних меншин, оскільки вони ображають почуття степових народів. Однак найбільше Чень переживав, що він до глибини душі схвилював і якось зашкодив Старому Біліґу — цьому старому монголу, який, власне, й відкрив йому цей загадковий духовний світ степового тотема, і за чиїми докладними вказівками він, власне, й зміг дістатися лігва з вовченятами. Він не міг цього витримати, й не міг ні про що тут сперечатись. Тремтячим голосом він сказав:

— Батьку…

— Не називай мене більше батьком! — вигукнув Старий, відмахуючись від нього.

— Батьку, батьку, — жалібно попросив Чень, — я визнаю свою провину, я не розуміюся на законах степу, я образив вас… Тоді скажіть, що я маю зробити з цим нещасним вовченям?

Очі Ченя набрякли слізьми, він не зміг їх стримати, і сльози закапали на моріжок, де вони вдвох щойно весело гралися з Вовчиком.

Старого це спантеличило, й він витріщився на Ченя; було очевидно в цей момент, що він і сам не знає, що тепер робити з Вовчиком і як із ним слід учинити. Старий чудово розумів, що Чень узяв собі вовченя зовсім не для того, щоб спарувати його з собакою, а тому, що степові вовки цілком зачарували його. Чень Чжень був йому ніби рідний син, тільки ханець, у виховання якого він уклав часточку власної душі, а це його зачарування степовими вовками вже набагато перевершує інтерес до них з боку молодих монголів, однак саме цей Чень Чжень скоїв щось таке, чого Старий не міг витримати. Старий опинився в ситуації, з якою він ще ніколи не стикався, і тому не знав, що слід робити.

Піднявши очі до Тенґера, він важко зітхнув і сказав:

— Я знаю, що ви, ханьські студенти, не вірите в Бога, не дбаєте про власні душі. Хоча за ці два роки тобі дедалі більше подобались степ і вовки, однак ти так і не зрозумів хоча б моєї душі. Я вже став старий, моє тіло слабне рік за роком. Усі монголи, які, мов дикуни, все життя воювали в степу, де важко й холодно, на старість здобувають собі самі хвороби й довго не живуть. Мені лишилося вже небагато років, і я піду до Тенґера. Як же ти можеш учинити так, щоб душу твого батька до Тенґера поніс вовк, вихований в собачому кублі? Твої дії ляжуть провиною на мене, й Тенґер, напевне, не схоче прийняти мою душу, а відправить її до чорного й задушливого пекла внизу під ґобі. Якщо в степу усі будуть, як ти, ставитися до вовків, як до рабів, тоді душі монголів не матимуть місця спочинку…

— Батьку, — слабким голосом почав пояснювати Чень, — я зовсім не збираюся тримати вовка за раба! Я сам уже став його рабом! Я щодня прислужую цьому вовченяті, як тому монгольському князю, — дою корів і годую його молоком, варю йому кашу, варю йому м’ясо. Я боюся, що йому холодно, що він захворіє, що його загризуть собаки або поб’ють люди, що його вкраде орел або занесе кудись у зубах вовчиця… Я не пам’ятаю, коли спокійно спав — і все через нього! Навіть Ґао Цзяньчжун каже, що я став рабом вовка. Ви й самі знаєте, що я, напевне, найбільше з усіх ханьців поважаю вовків і поклоняюся їм. І Тенґер усе це бачить, він — справедливий, він не буде вас звинувачувати.

Старий знітився, оскільки був переконаний, що Чень говорить правду. Якщо він справді прислужує вовченяті, як божеству або князю, то це слід вважати зневагою чи повагою щодо духу? Старому важко було винести тут вирок. І не важливо, наскільки з формальної точки зору дії Ченя не відповідали степовим традиціям і правилам, але його серце було щирим. А степові монголи вміють розуміти людські душі. І лютий вовчий погляд старого поступово зник. Чень Чжень сподівався, що зможе знову побачити мудрого й проникливого Батька, який зробить для нього, молодого ханьця, котрий з повагою ставиться до вовка-тотема, вийняток і змилується над цим малим життям, якому лише більше двох місяців.

Угледівши якийсь слабкий промінчик надії, Чень витер сльози, зітхнув і, притлумлюючи свою паніку й хвилювання, сказав:

— Батьку, я утримую вовка для того, щоб по-справжньому проникнути в характер і поведінку степових вовків, я хочу дізнатися, чому вовки такі люті й такі розумні, і чому степові народи так поважають вовків. Ви ще не знаєте, як ханьці ненавидять вовків! Злу людину ми називаємо вовком, кажемо, що в такої людини вовче серце й собачі легені; чоловіка, який ображає жінок, називаємо хтивим вовком, а про жадібну людину кажемо, що в неї ненажерлива й дика вовча душа; американських імперіалістів ми називаємо вовками з диким серцем, а коли дорослі хочуть налякати дітей, вони кажуть, що вовк прийшов…

Спостерігши, що вираз обличчя Старого вже не такий страшний, як був щойно, Чень набрався сміливості й продовжив:

— В очах ханьців вовк — це найбільш погана, найбільш люта й найбільш жорстока істота, однак монголи поклоняються їй як духу — за життя вчаться у вовків, а після смерті годують їх своїм тілом. Спочатку я теж не розумів, чому так. Однак пробувши в степу більше двох років, ще й завдяки вашим частим настановам та розповідям про степ і вовків, про тутешні закони, а також завдяки тому, що ви часто брали мене з собою на полювання, де я міг побачити вовків, я захопився вовками і зрозумів багато чого про те, як тут улаштоване життя. Однак я все ж відчуваю, що, спостерігаючи за вовками здалеку, все одно не осмислиш їх до кінця, а найкращий спосіб для цього — взяти собі вовченя, спостерігати за ним зблизька й щодня з ним спілкуватися. За цей місяць, що в мене є вовченя, я справді спостеріг багато такого, чого раніше не бачив. Я чим далі, тим глибше переконуюсь, що вовки — це надзвичайні істоти, які варті того, щоб їх поважали. Однак більшість молодих інтелігентів на нашому пасовищі до сих пір так і не змінили свого погляду на вовків. Якщо ж вони, навіть прибувши в степ, так і не змогли зрозуміти вовків, то що вже казати про тих декілька сот мільйонів ханьців, які ніколи не були в степу? Але якщо відтепер у степ прибуватиме все більше ханьців і вони винищать усіх вовків, що тоді буде зі степом? Монголам тоді буде скрутно, але ханьці потраплять у ще більшу халепу. Я вже тепер дуже хвилююся про це, оскільки я не можу дивитись, як нищать такий чарівний степ…

Старий вийняв пачку сигарет і сів прямо перед каменем, підігнувши під себе ноги. Чень поспішив принести сірника й допомогти Старому закурити. Зробивши декілька ковтків диму, той сказав:

— Це я збив тебе з правильного шляху… Але що ж нам зараз робити? Дитино, якщо ти не думав про мене, коли брав собі вовченя, ти повинен був подумати хоча б про Улзія й про всю бригаду. Старого У щойно позбавили посади, а чотирьом конопасам винесли догану — і все чому? Тому що всі вважають, що Старий У охороняє вовків і ніколи не організовує належним чином полювання на них, ще й кажуть, що я — старий вовк, ватажок цієї бригади, а вся наша 2-га бригада — вовче кубло. І от в такий момент молодий інтелігент з нашої бригади бере собі на виховання вовченя! Що ж тоді завадить студентам з інших трьох бригад вчинити так само? І хіба не очевидно, що на тебе погано впливають деякі люди з 2-ї бригади? От і дивись, чи не виходить так, що ти сам укладаєш в чиюсь руку ножа?

Крізь кільця диму від сигарети було видно сумний погляд Старого, його голос ставав дедалі нижчим:

— До того ж твоє вовченя обов’язково привабить сюди вовчицю, а вона ще й приведе з собою цілу зграю. Вовчиці Орхонського степу понад усе охороняють своїх цуценят, а нюх у них гострий. Я так гадаю, що вовчиця неодмінно знайде свою дитину, і коли це станеться, увесь цей табір вимушений буде розплачуватися. Орхонські вовки здатні на яке завгодно зло… А в нашій бригаді що, мало клопоту? Якщо ж у нас ще раз станеться якась біда, то ані Улзій, ані решта чиновників бригади ніколи вже не побачать своїх посад. А якщо вовча зграя покладе око на твою отару й, дочекавшись певного моменту, загризе половину твоїх овець, то твої нинішні дії розцінять як шкоду колективному господарству й визнають винним! У такому випадку тебе посадять у тюрму…

Серце Ченя, яке щойно відтануло наполовину, знову ніби закували в кригу. У районі проживання національних меншин утримувати вдома вовка — це вже порушення політики щодо нацменшин, а утримувати вовка біля отари овець — це ж спеціально приваблювати вовків і навмисне шкодити виробництву! А якщо це все ще й прив’яжуть до питання «буржуазного походження» його батька, тоді це питання стовідсотково перетвориться на політичне, ще й втягне в халепу багатьох людей. Руки Ченя мимоволі злегка затремтіли: все йшло до того, що сьогодні йому так чи інакше доведеться власноруч відправити Вовчика до Тенґера.

Голос Старого трохи потеплішав, коли він казав:

— Нині на посаді Бао Шуньґуй, він — монгол, але давно забув своїх предків. Він ненавидить вовків ще більше за ханьців, і якщо не вбиватиме їх — не втримається на посаді. Подумай сам, він дозволить тобі утримувати вовка?

Чень спробував ухопитися за останню соломинку надії, яка в нього ще залишалася, й сказав:

— А не могли б ви умовити його, сказавши, що це — науковий експеримент і я утримую вовка, щоб зрозуміти, як з ними краще боротися?

— Про це краще ти сам із ним поговори, — відповів Старий. — Він сьогодні приїде до мене, а завтра ти зможеш прийти до нього. — Старий підвівся, обернувся, щоб подивитись на той камінь, і сказав: — Ти взяв собі вовка, а ти не боїшся, що він виросте й загризе твоїх баранів? Загризе тебе, а потім ще й інших людей? У вовків отруйні зуби, варто їм тільки один раз укусити, і людина напевне помре. Я не буду дивитись на твоє вовченя, бо мені важко буде це витримати. Ходімо лагодити віз.

Старий мовчав увесь час, поки займався возом. Чень був психологічно не готовий убити Вовчика, але він і не хотів ставити в скрутне становище Старого Біліґа чи Улзія…

Коли Старий з Ченем полагодили два вози й збиралися вже братися до третього, вони раптом почули гавкіт собак — це приїхали Бао Шуньґуй і Улзій, тож Чень наказав собакам замовкнути. Бао Шуньґуй сказав до Біліґа, зістрибуючи з коня:

— Твоя дружина сказала, що ти поїхав сюди, а я якраз хотів би подивитись на вовченя Сяо Ченя. Комітет пасовища також вирішив, що Старина У житиме в тебе. Вони там ледь не відправили його до низової бригади на важкі роботи!

Серце Ченя майже вистрибувало з грудей від хвилювання: новини в степу ще швидші за коней!

Старий відповів:

— Так, цю справу ти непогано влаштував.

— Цього разу освоєння нового пасовища збурило все керівництво аймаку. Вони приділяють цій справі велику увагу й видали директиву, щоб ми вже цього року досягли успіху. Адже якщо додасться таке велике пасовище, то й кількість худоби можна буде збільшити вдвічі. Хіба це погано? Оскільки ж у цій справі від початку головували ви вдвох, то я й домігся, щоб Старину У поселили до тебе — так вам зручніше буде працювати.

— Насправді тут головував Улзій, адже його думки в будь-який час зі степом, — сказав Старий.

— Безперечно, — відповів Бао, — я вже доповів про це керівництву. Вони також сподіваються, що товариш У зможе своїми заслугами виправити свою помилку.

— Поки що облишмо розмову про заслуги, — холодно посміхнувся Улзій, — а краще обговоримо конкретні справи. Переміщатися доведеться на далеку відстань, а переїзд завжди пов’язаний зі значними труднощами, тож потрібно, щоб Комітет виділив 2-й бригаді в допомогу вантажівки й обидва трактори, а також якусь робочу силу, щоб побудувати дорогу…

— Я вже направив людину з повідомленням, — сказав Бао Шуньґуй, — сьогодні ввечері на бригаді будуть збори, подивимось, що вони вирішать, — і, повернувшись до Ченя, сказав: — Ті дві вовчі шкури, які ти мені віддав, я вже відніс кожум’яці на вичинку й доручив одній людині передати їх моєму давньому приятелю в керівництві. Він дуже зрадів і сказав, що навіть не очікував, що молодий інтелігент зможе вбити такого великого вовка! Шкури йому сподобались, тож він переказав мені подякувати тобі.

— Як це ви сказали, що це я їх убив? Це ж собака їх убив! Я не хочу привласнювати собі заслуги власного собаки! — відповів Чень.

— Твій собака вбив — значить, ти вбив, — поплескав Ченя по плечу Бао Шуньґуй, — адже досягнення службовців нижчих рівнів завжди записуються в трудову книжку їхнього начальника. Такою була й славна традиція в армії, коли я служив. Гаразд, тепер давай я подивлюсь на твоє вовченя.

Чень Чжень подивився на Старого Біліґа, однак той все ще мовчав. Тоді Чень схвильовано сказав:

— Я вирішив позбавитись його, адже утримувати вовка означає порушувати традиції й звичаї скотарів, крім того, це — дуже небезпечно, адже якщо він привабить сюди цілу зграю, я один не зможу зарадити цьому лиху, — говорячи це, він відсував камінь і знімав дошку.

У норі Вовчик-товстун, який саме намагався вибратись нагору, побачивши над норою чорні людські тіні, миттю зіщулився й забився в куток, наморщив ніс і ошкірив зуби, однак шерстка на всьому його тілі тремтіла. Очі Бао Шуньґуя заблищали, й він вигукнув:

— Ха! Здоровань він у тебе! Живе тут тільки місяць, а вже вдвічі більший за ті шкурки, що ти мені передав. Якби я раніше знав, що це так, я б дозволив тобі їх усіх вигодовувати, а коли б вони трохи підросли — ми б їх убили й отримали декілька чудових шкурок на куртку! Тільки погляньте, яка гарненька шерстка в цього вовченяти, навіть товща, ніж у тих, яких ще не відучили від молока…

— Я б їх не прогодував, — з похмурим виглядом сказав Чень. — Вовченята — ненажери, цей, наприклад, за день з’їдає цілий горщик м’ясної каші й миску молока.

— Це ти не вмієш рахувати: велика вовча шкура набагато дорожча, ніж пшоно, з якого ти йому вариш кашу. Наступного року, коли кожна бригада піде руйнувати вовчі лігва, я накажу, щоб цуценят не вбивали відразу, почекаємо, поки вони виростуть удвічі-утричі, а тоді вже вб’ємо.

— Не все так просто, — холодно розсміявся Старий Біліґ. — Перш ніж відучити його від молока, Чень змушував собаку годувати його своїм молоком, але якщо набрати багато вовченят, то де ви знайдете стільки сучок з молоком, щоб їх прогодувати?

— О, і то правда, — сказав, подумавши, Бао Шуньґуй.

Чень простягнув руку в нору й витяг Вовчика за загривок. Вовчик з усіх сил пручався, розмахуючи в повітрі своїми лапами; все тіло його тремтіло. Вовки насправді від природи бояться людей і завдають людині шкоди тільки тоді, коли їх до того змушує небезпека.

Чень поставив Вовчика на землю. Бао Шуньгуй простягнув долоню й погладив малого, після чого, засміявшись, сказав:

— Це ж треба — я вперше торкаюся живого вовка! Товстенький! Цікаво, цікаво!

— Сяо Чене, — сказав Улзій, — видно, що за цей місяць ти не економив сил. Вовченята в степу ще не виросли до таких розмірів! Ти можеш обходитись із вовченям ще краще, ніж вовчиця! Я давно чув, що ти захоплюєшся вовками і з ким би не зустрівся, просиш його розповісти історію про вовків, але й подумати не міг, що ти візьмешся вигодовувати вовка. Вони, мабуть, звели тебе з розуму?

Біліґ, глибоко задумавшись, дивився на Вовчика. Він сховав свою люльку й, розігнавши долонями кільця диму, сказав:

— Я, доживши до своїх літ, це вперше бачу вовка, якого годує людина. Але годують його непогано. Чень і справді вкладає в нього душу. Щойно він довго вмовляв мене залишити вовченя. Однак утримувати вовка біля отари овець — чи це не повна нісенітниця? Кого б ми не спитали в бригаді, ніхто не дозволить йому цього. Сьогодні, коли ви вже обидва тут, вирішуйте, що буде, якщо сказати, що цей хлопець з допитливості здійснює науковий експеримент?

Бао Шуньґуй, здавалося, й справді зацікавився розведенням вовків. Він, подумавши, сказав:

— Якщо вбити це вовченя зараз — буде дуже шкода, адже зі шкурки такого розміру нічого путнього не вийде. Виростити його таким із сосунка і справді було нелегко. Я думаю так: якщо він уже взявся його вирощувати — нехай годує, а потім подивимось. Сказати, що вирощуємо вовка заради наукового експерименту, цілком можливо. Адже голова Мао казав, що досліджувати ворогів слід заради того, щоб краще їх знищувати. Я теж хочу більше дізнатися про вовків, тож надалі мені слід частіше приходити сюди спостерігати за вовченям. Я ще чув, що ти збираєшся спарувати його з собакою, коли він виросте?

— Я так думав, — кивнув головою Чень Чжень, — але Батько каже, що цього не вийде.

— Колись у степу були такі випадки? — спитав Бао Шуньґуй в Улзія.

— Степові народи поважають вовка й поклоняються йому, як же вони можуть парувати його з собакою? — здивувався Улзій.

— Ну тоді можна спробувати, — сказав Бао Шуньґуй, — це тим більше буде науковий експеримент. Якщо нам вдасться вивести монгольську вівчарку, хто знає, може, вона виявиться ще кращою за радянські породи? Адже монгольські вовки — найбільші й найлихіші в світі, тож їхні нащадки від собаки не будуть поганими. У Комітеті вже зацікавились цією справою і вважають, що якщо в нас усе вийде, тоді країні не доведеться витрачати гроші й купувати за кордоном. А якщо в скотарів для охорони отар будуть монгольські вівчарки, то, може, й вовки більше не наважуватимуться сюди потикатись. Зробимо так: якщо хтось зі скотарів буде заперечувати, ви так і кажіть, що це — науковий експеримент. Однак, Сяо Чене, ти маєш повсякчас пам’ятати про небезпеку.

— Якщо Лао Бао говорить, що можна утримувати, то спробуй, — сказав Улзій, — однак я повинен попередити тебе, що якщо щось станеться, то тобі доведеться самотужки відповідати, не завдавати клопоту Старині Бао. Я думаю, що так, як ти тримаєш його нині, — це дуже небезпечно, тобі слід посадити його на ланцюг, щоб він не покусав ані людей, ані баранів.

— Так, — підтвердив Бао Шуньґуй, — він у жодному разі не повинен завдати шкоди людям, інакше я відразу його вб’ю.

— Так, так! Неодмінно! — повторював Чень, серце якого ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. — Однак… я ще хотів би вас про дещо попросити. Я знаю, що всі скотарі будуть проти, аби я утримував вовка, тож чи не могли б ви допомогти мені переконати їх?

— Слова твого батька Біліґа набагато дієвіші, ніж мої, — сказав Улзій, — його одне слово потребує моїх ста.

Старий похитав головою й сказав:

— Ех, це я забагато навчив цю дитину, тут є й моя помилка, тож і я повинен за це відповідати.

Біліґ залишив Ченеві свій ящик з інструментами, запряг своїх волів і поїхав додому. Бао Шуньґуй та Улзій також сіли на коней і поїхали за його возом.

Чень був так знесилений, ніби після тяжкої хвороби, але й піднесений, мов на самому початку одужання, тож він повільно сів просто на землю біля нори. Він так міцно обійняв Вовчика, аж той знову почав морщити ніс і шкірити зуби. Тоді Чень поспішив почухати його за вушками й відразу ж знайшов улюблене місце Вовчика, той розслабився, закрив очі, трохи відкрив свою пащу й підставив свою голову й вуха прямо Ченю під руки, а тільце його тремтіло від задоволення, ніби йому одну сторону розбило паралічем і він не міг стримувати цього тремтіння.