Вовк-тотем

31

Рано-вранці два відкритих військових джипи зупинились неподалік від юрти Ченя. Вовчик, побачивши два таких великих предмети й відчувши незнаний раніше запах бензину, так злякався, що гулькнув у свою нору. Собаки ж, великі й малі, підбігли до джипів, оточили їх і почали гавкати. Чень Чжень і Ян Ке швидко вибігли з юрти, криком заспокоїли собак і відігнали їх на один бік.

Двері джипа відчинилися, і з машини вийшли Бао Шуньґуй та ще четверо хвацьких військових. Вони пішли прямо до вовчого кола. Ані Чень Чжень, ані Ян Ке, ані Ґао Цзяньчжун не знали, що могло статися, тож поспішили за ними. Чень, опанувавши себе, вийшов наперед і привітався:

— Голово Бао, ви знову привезли людей подивитися на вовченя?

Бао Шуньґуй злегка посміхнувся й сказав:

— Ходіть сюди, я вас познайомлю, — і, вказуючи розкритою долонею на двох військових, яким було трохи більше тридцяти років, продовжив: — Це — кадрові працівники, яких Виробничо-будівельний корпус направив до нашої бригади першими, щоб підготувати все необхідне для приїзду всього корпусу. Це — радник Сюй, а це — радник Баатар.

Потім, указуючи на двох водіїв, представив і їх:

— Це — Старина Лю, а це — Ван. У подальшому вони мають закріпитись у степу, а коли Комітет корпусу зведе нові будинки, вони привезуть сюди своїх родичів. Цього разу корпус направив їх до нас, щоб допомогти винищити вовків.

Серце Ченя так закалатало, мов у вовка, який рятується втечею. Він вийшов наперед, потис військовим руки й відразу ж за звичаєм скотарів запросив гостей до юрти випити чаю.

Однак Бао Шуньґуй сказав:

— Ні, спочатку подивимось на Вовчика. Швидше поклич його, щоб він виліз, шановні радники спеціально приїхали подивитись на нього.

Чень Чжень, вимушено посміхнувшись, спитав:

— Ви справді так цікавитеся вовками?

Радник Сюй із шенсійським акцентом лагідно сказав:

— Тутешні вовки вже занадто оскаженіли, тож керівництво дивізії й полку наказало нам іти до вас і вбивати вовків, учора помічник командира полку Лі особисто прибув на бригаду. Однак ми вдвох ще ніколи не бачили степових вовків на власні очі, тож голова Бао привів нас сюди подивитись.

Радник Баатар із північно-східним акцентом додав:

— Голова Бао нам розповів, що ваша юрта досліджує вовків, ви вже і вбивали їх, і розорювали вовчі лігва. А також спеціально утримуєте вовченя, щоб з’ясувати їхній характер. Тож у вас є й сміливість, є й знання. Ми будемо просити вашої допомоги в справі винищення вовків.

Обидва радники говорили лагідно, нічого не вдаючи. Побачивши, що вони не мають намірів убивати Вовчика, Чень Чжень трохи заспокоївся, але, ухиляючись від обіцянок, сказав:

— Вовча… вовча наука велика, за декілька днів і ночей не розкажеш, тож краще подивимось на Вовчика! Але зачекайте, спочатку відійдіть на декілька кроків назад і в жодному разі не наближайтеся до вовчого кола, адже Вовчик може вкусити незнайому людину. Минулого разу він ледь не вкусив так одного кадровика з аймаку.

Після цього Чень виніс із юрти два шматки м’яса, а також підібрав дошку від старого столу та стиха наблизився до отвору вовчої нори. Поклавши дошку біля нори, він погукав:

— Вовчику, Вовчику, їсти!

Вовчик миттю вискочив із нори й кинувся на м’ясо. У цю мить Чень устигнув підсунути дошку й закрити вхід у нору, а сам вистрибнув із вовчого кола. Зазвичай він годував вовченя зранку і ввечері, однак так рано ще ніколи не виносив йому їжі. Вовчик просто нестямився з радощів, кинувся на м’ясо й маслаки і почав їх гризти та ковтати. Бао Шуньґуй та військові відразу ж відступили назад.

Чень Чжень показав жестом усім спостерігачам, що вони можуть підійти вперед на відстань одного метра від вовчого кола. Вони наблизились і присіли півколом. Оскільки раптом з’явилося так багато людей у зеленій військовій формі, від яких поширювалось так багато незнайомих запахів, Вовчик, проти звички, не наважився, як раніше, кидатись на незнайомців і кусатись, а, підібгавши хвоста й зіщулившись, перетягнув по одному свої шматки м’яса до найдальшої від незнайомців точки вовчого кола. Грива Вовчика була настовбурчена, він намагався з’їсти м’ясо якнайшвидше й був дуже незадоволений, що так багато людей оточили його й спостерігають за ним. Відгризши два шматки, він раптом розвернувся, наморщив свій ніс і відкрив пащу, показуючи ікла, після чого рвучко кинувся в напрямку військових. Ривок був швидким, а обличчя Вовчика — лютим, до того ж усе відбулося цілком несподівано для військових, тож із чотирьох людей в зеленій формі, троє так і сіли на землю з переляку. Однак Вовчика із закривавленою пащею зупинив усього лише за метр від військових залізний ланцюг.

Радник Баатар, підвівшись і обтрушуючи землю з долонь, сів на підігнуті ноги й сказав:

— Жах, просто жах! Він набагато лютіший за вівчарок у військових районах. Якби не було ланцюга, він би точно відірвав від мене шмат м’яса!

А радник Сюй зауважив:

— Тож вовченята, що народилися цього року, вже такі великі — майже як доросла вівчарка! Голово Бао, ти правильно зробив, що привіз нас сьогодні сюди подивитись на вовка, у мене тепер з’явилось передчуття битви. — І додав, звертаючись до Баатара: — Рухи вовка набагато несподіваніші й підступніші, ніж у собаки, тож атакувати їх потрібно швидко!

Баатар закивав головою. Вовчик раптом розвернувся, стрибнув до м’яса й почав швидко ковтати його, супроводжуючи свої дії дуже загрозливими звуками.

Радники ще виміряли п’ястю звіддалік пропорцію голови вовка до його задньої половини тіла, а також ретельно роздивились вовчу шкіру й хутро, а тоді вирішили, що стріляти потрібно вовку в голову або збоку в груди — так одним пострілом можна і вбити звіра, і не пошкодити його хутро.

Радники розглядали все поглядом професіоналів. Бао Шуньґуй увесь аж світився й сказав:

— Усі скотарі й більша частина молодих інтелігентів були проти того, щоб виховувати вовка, однак я дозволив це. Виграєш лише тоді, коли добре знаєш свого супротивника. Цього літа я привозив декілька груп кадровиків подивитись на Вовчика. Особливо хотіли його побачити ханьці й ті, хто дуже боїться вовків. Усі вони потім говорили, що цей вовк набагато красивіший за тих, що вони бачили в зоопарку, а також що це дуже рідкісна можливість — побачити зблизька живого монгольського вовка в монгольському степу. Другого такого тут немає. Коли голова виробничо-будівельного корпусу приїде до нас із оглядом, я теж спочатку приведу його сюди познайомитись зі знаменитим монгольським вовком.

Обидва радники сказали, що коли голова корпусу почує про це, то неодмінно приїде подивитись. А радник Сюй наказував Ченю:

— Ти обов’язково частіше перевіряй на міцність залізний ланцюг і пакіл!

Бао Шуньґуй, поглянувши на годинника, сказав Ченю:

— А тепер поговоримо серйозно. Ми сьогодні приїхали так рано, по-перше, щоб подивитись на вовка, а по-друге, щоб домовитись із вами, аби хтось із вас повів нас убивати вовків. Обидва наші радники походять з вершників, вони — першокласні стрільці у військовому регіоні. Голова виробничо-будівельного корпусу спеціально направив їх сюди, щоб позбавити нас вовчого лиха. Учора дорогою сюди радник Сюй підстрелив старого орла, який літав дуже високо і здавався лише горошинкою в небі, однак він убив його одним пострілом… Тож хто з вас двох піде?

Серце Ченя тьохнуло: цього разу орхонські вовки зустрінуть свого непереборного ворога. Військові джипи й першокласні стрільці під тиском різкого зростання селянського населення нарешті просунулись аж до самого кордону. Чень Чжень із сумом на обличчі промовив:

— Однак конопаси краще за нас знають звички вовків, а також знають, де вовків можна знайти, тож ви краще пошукайте собі провідника серед них.

Бао Шуньгуй сказав:

— Старих конопасів не допросишся, а молоді ще для цього не годяться, досвідчені ж конопаси всі роз’їхались із табунами й не зможуть їх залишити. Тож сьогодні має піти хтось один із вас, адже шановні радники ледве знайшли для вас час. Наступного разу вже вас не запросять.

Чень усе ж наполягав:

— А чому ви не запросите Доржа? Він же найвідоміший на бригаді вбивця вовків?

Бао Шуньґуй відповів:

— Доржа вже давно запросив заступник голови корпусу Лі. Він також влучно стріляє з рушниці, коли він почув про початок полювання, в нього аж руки засвербіли. Він водить маленьку радянську вантажівку «міні-газ», вона швидка й маневрена, можна стоячи в машині стріляти по вовках, і це набагато зручніше, ніж у джипі. — Знову подивившись на годинник, Бао Шуньґуй додав: — Не будемо гаяти час, ходімо швидше!

Побачивши, що відкрутитись не вдасться, Чень сказав до Яна Ке:

— Іди ти.

— Краще… Краще ти. Я гірше за тебе розуміюсь на вовках, — відповів Ян.

Бао Шуньґуй не витримав:

— Я вирішу — піде Чень! І не хитруй! А якщо ти, як Старий Біліґ, підведеш нас, і ми повернемось із порожніми руками, я вб’ю твоє вовченя! Нема чого патякати, ходімо!

Чень Чжень аж побілів і підсвідомо зробив крок, загороджуючи Вовчика, та сказав:

— Я піду, піду, вже йду!

Два відкритих військових джипи помчали на захід, здіймаючи за собою два величезних жовтих дракони з піску.

Сонячне проміння на початку осені було таким колючим, що Ченю довелось примружити очі. Він сидів на місці помічника водія, і його так сильно обдувало вітром, що ледь не здувало шапку. Навіть якби він їхав на найшвидшому скакуні, він не зміг би впіймати такого сильного вітру, від якого аж можна було задихнутись.

Обидва джипи були майже новими, їхні мотори працювали тихо, ними було легко кермувати на поворотах, вони мали потужний двигун. В обох водіїв, очевидно, був чималий стаж роботи, вони були майстрами з досвідом водіння по перетятій місцевості. Машини йшли рівно й швидко, ніби їхали не по горбистій степовій дорозі, а по рівнині.

Чень Чжень уже більше двох років не їздив на джипі. Якби він не захоплювався вовками і якби був новачком, який щойно приїхав до степу, якби він не приймав два роки настанов від степу й степових вовків, він неодмінно б радів і дивувався такій рідкісній можливості «сучасного» полювання на вовків. Мчати, мов вітер, у відкритому військовому джипі крізь великий зелений степ у гонитві за монгольськими вовками — це мало б збуджувати й приносити насолоду. Це чарувало й п’янило набагато більше, ніж полювання на лисиць верхи з ріжками і з собаками, що полюбляли влаштовувати англійські аристократи, й більше, ніж забава російських дворян — полювання в засніженому лісі на ведмедя, і більше, ніж лови в угіддях Мулан Паддока,[167] у яких брали участь тисячі вершників з-поміж аристократії монголів і маньчжурів. Однак у цю мить Чень сподівався, що в джипа зупиниться мотор, адже він почувався зрадником, який веде військових ловити своїх друзів. Його ставлення до вовків Бао Шуньґуй насправді добре знав, тож сьогодні Чень опинився в скрутній ситуації, не знаючи, що йому робити, аби вберегти Вовчика, і при цьому не позбавити життя вовків.

Рух за винищення вовків, розпочатий виробничо-будівельним корпусом, уже розгорнувся по всьому степу в масштабах усієї дивізії. Тож остання армія вовків, утворена за давніми законами монгольського степу, яка ще зберігала, мов релікти, тактику й стратегію давніх гунів, тюрків, сянбійців та монголів часів Чингісхана, повинна була остаточно зникнути в кільці оточення нинішніх модернізованих військ. Вовків із їхньою дурною славою, як цапа-відбувайла, виганяли за двері країни і зганяли зі сцени історії китайці, які самі були зобов’язані їм, але при цьому остаточно винищували їхній вплив і неоціненні досягнення. Сум Ченя з цього приводу міг зрозуміти тільки Біліґ та степовики, які поклоняються вовку-тотему, а також двоє товаришів Ченя по монгольській юрті. Його сум був передчасним, але водночас і дуже давнім.

У різних місцях Орхонського степу погода буває різною. Коли військовий джип виїхав на мокру піщану дорогу, у вухах Ченя засвистів осінній вітер і пробудив його від цих думок. Він планував будь-що показати їм вовків, однак це мало статись у такому місці, де вовкам було б зручно сховатись і втекти.

Чень Чжень схилив набік голову й промовив до Бао Шуньґуя, який сидів позаду:

— Я знаю місця, де водяться вовки, однак там круті схили й очерет, тож джип там не проїде.

Бао Шуньґуй витріщився на нього й попередив:

— Ти мені не хитруй! Зараз в очереті багато комарів, чого б це вовки там ховались? Я теж уже півроку полюю на вовків, не забувай про це…

Чень Чжень почав виправлятись:

— Я тільки хотів сказати… що ми не зможемо заїхати в гори і в очерет, а тільки на піщані пагорбки й великі положисті схили, де комарів не так багато.

Однак Бао Шуньґуй продовжував напосідати на Ченя:

— Після того випадку на пустельному схилі конопаси розігнали всіх вовків. Учора ми проїхали там не одне коло, але жодного вовка не побачили. Я бачу, ти сьогодні не хочеш показати все, на що здатен? Однак май на увазі, я що сказав — те зробив! Учора ми не вбили жодного вовка, тож тепер нам потрібно на когось вилити свою злість.

Бао Шуньґуй затягнувся й видихнув дим прямо на потилицю Ченю.

Чень зрозумів, що йому буде важко спантеличити цю людину, яка піднялась нагору з низів, тож вимушений був сказати:

— Я знаю ще одну піщану місцину, це на північному заході від Цагаан уул. Вона розташована проти вітру, там багато піску й мало трави, багато щурів та інших гризунів, чимало й байбаків, а вовки, яким не вдалося наїстися лошатини, вимушені піти саме в такі місця, де багато байбаків та гризунів.

Чень Чжень вирішив повести їх на безплідну ділянку на крайньому північному заході пасовища, яку наполовину вкривав пісок. Там теж було гарне місце для випасу коней, коли потрібно було рятуватись від комарів, однак воно було близько від кордону, тож конопаси ніколи не наважувались приганяти туди табун. Чень Чжень сподівався, що хоча вони й побачать там вовків, ті зможуть вчасно втекти на інший бік прикордонного шосе.

Бао Шуньґуй подумав, і на його обличчі з’явилась посмішка. Він сказав:

— Правильно! Там і справді можуть бути вовки, як же я раніше про нього не згадав? Старина Лю, кермуй до тієї дороги на півночі. Сьогодні більше не поїдемо деінде, тільки прямо туди, і чимшвидше!

Чень Чжень додав:

— Полювати на вовків краще на ногах. Джип створює багато шуму, тож вовки, зачувши його наближення, побіжать на моріжок, а оскільки цього року було багато дощів, тож трава виросла високою й вовкам легко буде там сховатись.

— Ти тільки покажи мені вовка, — сказав радник Сюй, — решта тебе не стосується.

Чень Чжень почувався так, ніби припустився великої помилки.

Військовий джип швидко їхав у північно-західному напрямку уздовж давнього путівця, яким скотарі переганяли худобу в міжсезоння. На пасовищі, де восени приймали окот, і яке худоба вигризла тоді начисто, тепер восени дружно виросла трава й була вже висотою зо два чи, схожа на щітку. По щільному полю трави йшли хвилі, разом зі щільними зеленими стеблами коливались і осінні хризантеми, тож у ніс бив густий запах якісного корму. Декілька ластівок летіли навздогін за джипом і наввипередки хапали в повітрі зляканих джипом метеликів та комах. Однак ці ластівки дуже швидко відстали від джипа, проте попереду з’явились декілька нових та почали креслити в просторі перед і позаду машини червоно-сині дуги.

Чень Чжень на повні груди вдихав п’янкий запах осінньої трави й квітів. Перед його очима було місце весняного окоту, тож як чабан він дуже турбувався про те, як на ньому ростиме трава. Сімдесят відсотків щорічного прибутку на пасовищі надходить від продажу вовни й живих овець, тож пасовище для окоту — надзвичайно дорогоцінне місце, стрижневе посеред усіх пасовищ. Чень Чжень дуже уважно дивився всю дорогу на нього, трава росла чудово, й пасовище було схоже на спеціально доглянуте пшеничне поле. Після того як бригада переїхала на нове літнє пасовище, тут не залишилося жодної юрти. Чень Чжень був глибоко вдячний вовчим зграям і конопасам, адже якби не було вовчих зграй, то це запашне пасовище давно б уже було обгризене дзеренами, зайцями та степовими гризунами. Великий плюс степових вовків був у тому, що за все літо вони не дозволили цим любителям погризти траву дістатися сюди.

Однак на цьому розкішному пасовищі Чень Чжень скрізь бачив і велику працю конопасів. Це вони, не розрізняючи дня і ночі, незважаючи на спеку й комарів, мертвою хваткою стримували жадібних і швидких коней, зганяючи їх до пасовищ у горах їсти другосортний болотник або залишки обскубленої коровами й вівцями трави, але забороняли табунам наближатись до пасовища, призначеного для окоту. Усі нації-вершники люблять коней, для них кінь — це життя. Та коли йдеться про випас худоби, скотарі вважають кінські табуни злодіями чи сараною і вдаються до застережних заходів проти них. Якби не конопаси, то на цьому, такому важливому для скотарів пасовищі, залишились би тільки купки кінського кізяка й сухостій, спалений кінською сечею. Однак чи могли кадровики й військові з селянських районів збагнути таємницю степу й скотарів?

Джип продовжував мчати, однак уже не здіймав за собою жовтої куряви, адже давня стежка, яка відпочивала ціле літо, заросла шаром дрібної трави. Скотарство теж має свій колообіг — після короткого періоду часу, протягом якого тонкий шар трави зазнає ушкоджень, земля угноюється послідом худоби й таким чином відновлюється. Тисячами років степові нації використовували цей найбільш давній, але, певно, й найбільш науковий спосіб виробництва, щоб уберегти монгольський степ. Чень Чжень довго думав, а потім не стримався й сказав до радника Сюя:

— Погляньте, як добре збереглося це пасовище! Коли навесні цього року вся бригада разом із кіньми прийшла сюди, готуючись до окоту, із Зовнішньої Монголії сюди прибігли десятки тисяч дзеренів, і їх неможливо було вигнати звідси, навіть стріляючи з рушниць. Навіть якщо вдень їх вдавалося розігнати, увечері вони поверталися знову відбирати траву в овечок, які щойно окотилися. Однак потім, на щастя, прийшли вовки і за декілька днів розігнали звідси дзеренів до останнього. Якщо в степу не буде вовків, то овечки, які окотилися, не матимуть що їсти, а їхні ягнята, відповідно, не зможуть їсти молока, і тисячі ягнят загинуть голодною смертю. Скотарство не можна порівнювати із землеробством. У землеробстві, якщо випаде якесь лихо, то щонайбільше загине врожай одного року, однак якщо в скотарстві трапиться лихо, то його наслідки скотарі не зможуть компенсувати протягом восьми-десяти років, а то й за все своє життя.

Радник Сюй, киваючи головою, орлиним оком продовжував обшукувати траву попереду і збоку. Припинивши ненадовго своє заняття, він сказав:

— Хто це додумався вбивати дзеренів за допомогою вовків? Це — дуже відсталий спосіб. У скотарів ані рушниці нікуди не годяться, ані стріляти вони не вміють. Крім того, в них немає вантажівок. Ось почекай до весни наступного року, ми тобі покажемо. У нас є машини, є автомати й кулемети, тож нас не налякаєш десятками тисяч дзеренів. Мені доводилось полювати на дзеренів на заході Внутрішньої Монголії, найкраще це робити увечері, увімкнувши фари великих автомобілів, адже дзерени бояться темряви і самі скупчуються перед машиною до світла, тож можна просто їхати й стріляти, і так за вечір убити їх декілька сотень. То кажеш, тут теж є дзерени? Чудово! Чим більше їх прийде сюди, тим краще, тоді усій дивізії й загону землеробів стане м’яса на їжу!

— Дивіться! — неголосно вигукнув Бао Шуньґуй, вказуючи ліворуч.

Чень Чжень подивився туди в бінокль і поспішно сказав:

— Це — велика лисиця, наздоганяймо її!

Бал Шуньґуй ще трохи придивився, а потім розчаровано сказав:

— Так, це — лисиця, але облишимо її, — і додав, звернувшись до радника Сюя, який уже підняв рушницю й прицілився: — Не стріляй! Не потрібно! У вовків гострі вуха, а якщо ми їх сполохнемо, то вийде, що ми дарма сюди приїхали.

Радник Сюй сів на своє місце і з радісним виглядом на обличчі сказав:

— Сьогодні, схоже, нам щастить: якщо ми побачили лисицю, то побачимо й вовків.

Чим ближче був всюдихідний джип до піщаної ділянки, тим більше їм на шляху зустрічалося диких тварин, які живуть на моріжках гірських схилів, причому в назвах усіх цих тварин було присутнє слово «піщаний»: берегова (або ж піщана) ластівка, піщана курка — рябчик, піщана лисиця — корсак, пустельний (або ж піщаний) щур. Найбільше тут було червоно-коричневих рябчиків, вони злітали цілими зграями, а їхнє пір’я видавало звук, схожий на звук голубиного свистка.[168] Чень Чжень сказав, указуючи на низький гірський хребет удалині:

— За цим хребтом відразу вже й пустеля. Старі скотарі кажуть, що це пустельне місце раніше було великим пасовищем і на ньому були навіть джерела. Подейкують, що кілька десятків років тому, коли Орхон спіткали тривалі посухи, озера й ріки тут пересохли, криниці теж висохли, але в тутешніх джерелах все ще була вода. Тоді усіх овець, корів і коней Орхону приганяли сюди на водопій, цілими днями до цих джерел вишиковувалися черги худоби, яка заодно обгризала й витоптувала траву, тож за два роки це пасовище перетворилось на напівпустелю. На щастя, джерела залишились неушкодженими, тож пасовище потроху відновилось, однак потрібно чекати ще кілька десятків років, поки воно набуде свого колишнього вигляду. Степ дуже крихкий, і якщо кількість худоби в ньому перевищуватиме норму, пасовища відразу ж перетворяться на пісок.

З-під колес автомобіля з писком розсипалися на всі чотири боки степові гризуни. Вказуючи на них, Чень продовжив:

— У допустиму кількість худоби потрібно включати також і допустиму кількість гризунів, адже степові гризуни ще більше руйнують степ, ніж худоба. А головна заслуга в зниженні кількості худоби в степу належить вовчим зграям. Ось зачекайте, якщо ви підстрелите вовка, я розріжу його живіт, і ви побачите, що в цьому сезоні у живіт вовкам здебільшого потрапляють ховрахи та польові миші.

Радник Сюй сказав:

— Щось я ніколи не чув, щоб вовки їли мишей. Кажуть: «Собака ловить мишей — займається не своєю справою». Тож хіба вовки можуть займатися не своїми справами?

— Однак мій Вовчик надзвичайно любить їсти мишей, — відповів Чень, — він їх з’їдає навіть з хвостами. Орхон ніколи не спіткало лихо від гризунів, а все тому, що скотарі ніколи не винищували вовків до останку. Тож якщо ви знищите всіх вовків, ховрахи так розбестяться, що Орхон таки спіткає лихо…

— Зосередься краще на спостереженні! — перебив його Бао Шуньґуй.

Джип поступово наближався до гірського пасма, й радник Сюй розхвилювався. Оглянувши місцевість, він категорично наказав машині їхати на захід, зауваживши:

— Якщо в цьому пустельному місці справді є вовки, то туди не можна відразу ж заїжджати, спочатку потрібно перебити їхніх зовнішніх вартових.

Машина заїхала в ущелину, де дорога йшла із заходу на схід положистим схилом, тут був і путівець, роз’їжджений возами, але він був ще вужчим, зліва тут були гори, а справа — піщані пагорбки. Радник Сюй узяв військовий бінокль і почав ретельно обшукувати поглядом зарослу травою місцевість з обох боків. Раптом він тихим голосом сказав:

— Зліва попереду на схилі є два вовки!

Він миттю повернув голову й зробив якийсь жест машині, що їхала позаду. Чень також побачив двох великих вовків, які повільно бігли в західному напрямку, на відстані приблизно трьох-чотирьох лі від них.

Радник Сюй сказав до Старини Лю:

— Не їдь прямо туди, краще об’їдемо путівцем, тримай цю швидкість, щоб ми їхали нарівні з вовками й могли поцілити їм у груди.

Старина Лю відповів згодою й сказав:

— Зрозуміло! Тоді їдемо в тому ж напрямку, в якому біжать вовки, трохи додамо швидкості.

Чень Чжень раптом усвідомив, що цей першокласний стрілець має надзвичайний практичний досвід, адже якщо джип їхатиме, як він сказав, то зможе скоротити відстань до вовків, а також створити для них помилкове враження про те, що це — сторонній джип, який просто їде своєю дорогою, а не наздоганяє їх. Патрульні джипи орхонського КПП мали суворе правило — стріляти тільки в особливих випадках, щоб забезпечити таємність і несподіваність прикордонного патрулювання, тому орхонські вовки давно вже звикли до військових джипів. Путівець, по якому вони їхали, заріс невисокою травою, під якою був вологий пісок, тож машина не створювала багато шуму. Обидва вовки бігли собі, не поспішаючи, іноді навіть зупиняючись, щоб кинути погляд на машину, а потім продовжували далі бігти на захід. Однак траєкторія їхнього бігу поступово ставала навскісною — з підніжжя гори до її схилу. Чень Чжень зрозумів намір вовків: якщо цей джип дійсно виявиться лише проїжджим — вони продовжать бігти своєю дорогою або ж обходити вартою свою територію, якщо ж виявиться, що джип має намір їх атакувати, вони відразу ж додадуть швидкості й перемайнуть на той бік хребта, а тоді тільки їх і бачили.

Вовки бігли організовано, адже орхонські вовки чудово знають відстань, з якої може стріляти мисливська рушниця. Тож коли вони перебувають поза зоною досяжності пострілу, навмисне набувають зневажливого вигляду, навіть намагаються заманити людину до переслідування, щоб завести її у якесь небезпечне місце, де машина може легко перекинутись, а кінь — упасти. Якщо поряд є інші вовки з цього ж роду, то сірі вартові тим більше можуть завести людину до розвилки, щоб дати можливість своїх родичам уникнути небезпеки. Побачивши, що вовки не додають швидкості, Чень Чжень збентежився, передчуваючи, що цього разу вони зазнають поразки, адже цей джип — зовсім не патрульна машина, а приїхав спеціально полювати на них, і в ньому сидять двоє першокласних стрільців, яких орхонські вовки ще ніколи не бачили, і ці стрільці дуже швидко можуть зробити влучний постріл з такої відстані, якої не сягає постріл мисливців-скотарів.

Джип уже їхав майже нарівні з двома вовками, відстань до сірих з півтора кілометра скоротилася до семисот-восьмисот метрів. Вовки, схоже, захвилювались і трохи пришвидшили свої кроки. Однак рівна швидкість машини на дорозі дійсно приспала вовків, тому вони так і не виявили належної пильності. Чень навіть засумнівався, чи не виконують ці вовки якесь іще завдання, навмисне відволікаючи увагу джипа. У цей час обидва стрільці налаштували дула своїх гвинтівок і почали цілитись. Серце Ченя мало ось-ось вискочити. Він пильно спостерігав за кожним рухом радника Сюя, сподіваючись, що на час пострілу вони зупинять машину, і тоді у вовків з’явиться можливість для втечі.

Джип нарешті зрівнявся з вовками, відстань до них становила лише чотириста-п’ятсот метрів. Вовки зупинились, схилили набік голови й кинули погляд на машину; певно, побачили там рушниці, тому рвучко збільшили швидкість і по черзі рвонули навскоси до хребта. Одночасно з цим Чень Чжень тільки почув «бах!», «бах!» — два постріли з рушниці, й обидва вовки, так само по черзі, впали на землю. Бао Шуньґуй вигукнув:

— Гарний постріл! Просто чудово!

Чень від жаху весь укрився холодним потом. Двоє стрільців, які їхали в двох джипах по дорозі, змогли влучити в ціль з першого разу! Такого ні Чень, ні орхонські вовки навіть уявити не могли.

Для стрільців же це було, ніби чарка для апетиту перед їжею — вони саме розпалились. Радник Сюй віддав наказ Старині Лю:

— Швидше їдь до пустелі! Чимшвидше! — договоривши, він знову зробив до машини позаду жест двома руками, схожий на те, як закриваються лещата. Обидва джипи додали кінських сил і помчали вздовж дороги праворуч від піщаного пагорбка.

Старина Лю, тримаючись указівок радника Сюя, одним махом здолав гірський схил і в’їхав на широкий піщаний моріжок, після чого дуже швидко піднявся на найближчу «командну висоту». Радник Сюй підвівся, тримаючись за поручень, і почав обстежувати в бінокль піщану місцину, однак йому вдалося побачити тільки дві невеликі зграйки вовків віддалік, які, розділившись, швидко тікали в двох напрямках — на північний захід і прямо на північ. Чень також подивився туди в бінокль — у тій зграї, що тікала на північ, було чотири-п’ять вовків, відносно великих, а в зграї, що бігла на північний захід, було вісім-дев’ять особин, із них тільки два-три були вже великими вовками, інші ж — цьогорічні вовченята, середні на зріст. Радник Сюй сказав до Старини Лю:

— Наздоганяймо тих, що пішли на північ!

А машині позаду він вказав на північно-західну зграю, тож джипи розділились і помчали навздогін вовкам.

Піщана ділянка лише місцями заросла травою, місцина була здебільшого рівна, тільки трохи горбиста — ідеальне поле бою, по якому сміливо можна їздити на джипі. Старина Лю прокричав:

— Тримайтесь міцно за поручень! Дивіться на мене! Я без рушниці на смерть задавлю кількох!

Джип їхав, мов летів. У Ченя в голові промайнула фраза «смертельна швидкість» — це означало, що коли інші степові тварини, крім дзеренів, спробують зрівнятись із цією швидкістю, то навіть найшвидший племінний жеребець, найшвидший степовий вовк помруть на бігу, але не розвинуть такої швидкості. Джип наближався до зграї вовків, мов дух смерті. Через 20 хвилин погоні схожі на зернятка сезаму вовки, поступово перетворились на «горошини», а потім — на «фасолини», однак радник Сюй усе ще не стріляв. Чень думав: якщо цей радник здатен убити орла, схожого на горошину, чому ж він не стріляє?

Бао Шуньґуй запитав:

— Можна стріляти?

— Якщо стріляти з такої далекої відстані, то після першого ж пострілу вовки розбіжаться, — відповів радник Сюй. — Ще трохи наблизимось, тоді зможемо підстрелити на двох вовків більше і шкуру не зіпсуємо.

Старина Лю сказав із натхненням:

— Добре, якщо сьогодні вб'ємо більше вовків, тоді кожному з нас дістанеться по шкурі.

На що радник Сюй суворо сказав:

— Зосередься за кермом! А то якщо машина перекинеться, тоді ми нагодуємо вовків!

Старина Лю мовчки додав швидкості, і джип помчав далі. Однак щойно він проминув один з барханів, як раптом попереду на піщаному схилі перед ними виросла величезна гора коров’ячих тіл і хребтів, а також безліч їхніх рогів і зламаних кісток, ніби списи й рушниці, або перепона з оленячих рогів для кінноти на давніх полях боїв. Вовча зграя могла перестрибнути через неї, однак для джипа це була нездоланна перешкода, на якій він повинен був пробити шини. Старина Лю від страху рвучко крутнув кермо і машина круто розвернулась, аж обидва її праві колеса опинились у повітрі. Машина ледь не перекинулась, а її пасажирів підкинуло в повітря, навіть майже викинуло з машини, тож вони аж заволали з переляку. Машина пронеслась упритул до «стерні з кісток», і в Ченя ледь душа не вилетіла, так що він не міг отямитись ще довго після того, як джип стійко став на колеса. Він зрозумів, що зграя, відступаючи, почала використовувати рельєф і різні предмети на ньому, і вже перша ж незначна хитрість ледь не призвела до того, що машина переслідувачів розбилась, а вони самі загинули. Бао Шуньґуй із побілілим обличчям заволав:

— Знижуй швидкість! Знижуй швидкість!

Старина Лю витер з чола холодний піт і трохи знизив швидкість, а вовки трохи відірвались.

Радник Сюй натомість закричав: «Швидше!», однак щойно машина знову набрала швидкість, на піску раптом виникли безладні кущики ячменю. Оскільки Чень пас раніше тут овець, то під враженням від тутешнього рельєфу закричав:

— Попереду — низина, там скрізь — трав’яні пагорбки, машина може легко перекинутись, потрібно знизити швидкість!

Однак радник Сюй ніяк на це не зауважив; він тримався обома руками за поручень і, повернувшись боком, напружено дивився вперед та постійно віддавав Старині Лю накази:

— Швидше! Швидше!

Педаль газу була натиснута до межі й машина мчала, мов скажена, так що всі її чотири колеса нерідко відривались від землі, після чого вона падала на два колеса. Чень Чжень мертвою хваткою тримався за поручень, усередині в нього все переверталося.

Він розумів, що зграя дуже вдало використала рельєф і тепер вдалася до останнього швидкого кидка. Як тільки вовки спустяться в низину, машина, яка їх переслідує, загрузне. Старина Лю висварився:

— Чортові вовки! Куди забігли!

Радник Сюй холодно прикрикнув:

— Не брешіть! Це вам не іграшки! Це — справжня битва!

Через сім-вісім лі скаженої погоні вони дійсно наблизились до низини, яка була всіяна горбиками цупкої, мов дерев’яної, трави. Однак тепер джип уже перебував у межах досяжності пострілу з рушниці мисливців-скотарів. Радник Сюй вигукнув:

— Їдьмо навскоси!

Старина Лю злегка торкнувся керма, і джип, мов військовий корабель, розвернувся боком, відкривши свої «гармати». Уся зграя тепер опинилась під прицілом радника Сюя, який сидів на задньому сидінні. «Пум!» — знову почувся звук, відразу ж після якого на землю впав найбільший у зграї вовк. Куля влучила йому в голову. Зграя ж від страху пустилась навтьоки на всі чотири боки. Пролунав ще один постріл і куля влучила в другого вовка, який відразу ж перекинувся на землю. Майже одночасно з цим решта вовків досягли низини з безладно розкиданими трав’яними пагорбками, тож стріляти по них уже не було можливості. Вовки побігли до прикордонного шосе й зникли там у траві. Постріли на північному заході також припинились, а джип загальмував у тому місці, де з низини піднімався положистий схил.

Радник Сюй витер піт і сказав:

— Ну й хитрі тутешні вовки! Інакше б я ще підстрелив кількох!

Бао Шуньґуй підняв обидва великі пальця й сказав:

— Нарешті ми вимістили злість! За 30 хвилин убили поспіль трьох вовків! Я вже півроку на них полюю, але ще власноруч не вбив жодного!

Радник Сюй, усе ще перебуваючи в ейфорії, додав:

— Тутешній рельєф складний, якраз підходить вовкам для партизанських війн. Не дивно, що тут ніяк не могли до сих пір позбавитись вовчого лиха.

Джип повільно під’їжджав до мертвих вовків. Другому вовкові куля влучила в бік, і його кров розлилась по осінній траві. Бао Шуньґуй і Старина Лю перенесли важкі вовчі тіла до джипа, поклавши їх поза машиною. Старина Лю, копнувши одного з них, сказав:

— Гм, важкий! Вистачить десятьом людям на раз наїстися.

Потім він відкрив вузький багажник і вийняв звідти брезент та простелив його на заднє сидіння машини. Після цього ще вийняв звідти два лантухи й запхнув у кожний з них по одному вовку, тоді вже заштовхав їх у багажник. Кришка багажника тепер не закривалася, тож із неї зробили відкриту платформу, що звисала на ланцюжках. Очевидно, Старина Лю збирався використати цю кришку багажника, щоб притягти за машиною решту двох мертвих вовків.

Ченю дуже хотілося розітнути живіт одному з вовків, щоб показати військовим, що там є всередині, однак йому здавалося, що військові не збираються знімати шкуру з вовків прямо тут, тому запитав:

— Ви зважитеся їсти вовче м’ясо? Воно ж кисле! Скотарі ніколи не їдять його.

Старина Лю відповів:

— Усе це брехня, вовчатина зовсім не кисла, вона схожа на собаче м’ясо, я їв її кілька разів у себе вдома, причому, якщо вовчатину добре приготувати, вона ще смачніша, ніж собачатина. Ось поглянь, який жирний цей вовк! Вовчатину слід готувати так само, як і собачатину — спочатку її потрібно замочити на цілий день у холодній воді, щоб вийшов запах, потім додати до неї більше часнику й перцю, а тоді можна тушити. Страва виходить дуже запашна! У наших краях якщо в когось у родині готують вовчатину, то все село збігається по м’ясо, адже кажуть, що хто з’їсть вовчатини, той стане сміливим і зможе вимістити всю свою злість.

Чень, приховуючи огиду, наполягав на своєму:

— Тут у місцевих скотарів є поховальний звичай, коли родичі померлого відвозять на возі його тіло до спеціального місця, де труп з’їдають вовки. Ви що, наважитеся їсти м’ясо вовка, який харчувався мертвими людьми?

Старина Лю, не переймаючись цим, сказав:

— Я про це знаю! Але достатньо не їсти вовчий шлунок і кишки. Собаки взагалі лижуть людську сечу, але хто турбується про те, що собаче м’ясо брудне? Овочі теж поливають гноєм, але ти що, вернеш носа від них, що вони брудні? Ми ж, ханьці, всі полюбляємо їсти овочі й собачатину! До корпусу відразу приїхало стільки людей, що баранини не вистачає, а в степу охота поїсти м’ясо просто скажена. Проте, коли ми притягнемо цих вовків до корпусу, їх не вистачить розділити між усіма. Справді, овець багато, а вовків мало, — зауважив Старина Лю і розсміявся.

Сміх радника Сюя також був дуже радісним:

— Коли мене сюди відправляли, то в штабі дивізії замовили вовчатину. Тож сьогодні ввечері маю їм надіслати. Кажуть, що вовчатиною можна вилікувати трахеїт, і є декілька старих «пацієнтів», які до мене «записались» у чергу на прийом, тож я вже незабаром тут стану лікарем! Убивати вовків — справді чудове відрядження: по-перше, можна позбавити народ від лиха, по-друге, здобути собі вовчу шкуру, по-третє, можна вилікувати людей, по-четверте, допомогти комусь заморити черв’ячка… Тільки подумайте: одразу чотири справи можна зробити! Чотири справи зараз!

Чень Чжень подумав, що навіть якщо він розітне при них вовка й витягне з його живота пацюка, він все одно не відіб’є в них бажання вбивати вовків.

Старина Лю підвів джип до місця, де був убитий перший їх вовк. Його голова була розтрощена, адже куля увійшла ззаду і знесла йому півморди; земля тут була вся забризкана мізками й кров’ю. Чень Чжень поспішив обшукати очами труп і, не помітивши ні на шиї, ні на грудях вовка білого хутра, із полегшенням зітхнув, адже це був не Білий князь. Проте можна було з упевненістю сказати, що це був ватажок, адже він, очевидно, щоб гарантувати безпеку всьому роду, разом із кількома прудкими вовками пішов заманювати ворога. Однак, на жаль, він зовсім не мав досвіду й підготовки щодо таких нових речей і людей у степу, як джипи, першокласні стрільці та їхні рушниці.

Старина Лю й Бао Шуньґуй зірвали по жмутику трави й почали обтирати вовка від крові та мізків, а потім радісно запхали його в лантух і перенесли до підвішеної на залізних ланцюгах кришки багажника та міцно прив’язали його там. Старина Лю, прицмокуючи, примовляв:

— Оце так! На зріст цей вовк уже ледь не зрівнявся із дворічним телям!

Після цього вони витерли начисто руки об траву, сіли в машину й поїхали до джипа, в якому перебував радник Баатар.

Коли машини зустрілись, вони зупинились. На задньому сидінні джипу радника Баатара лежав надутий лантух. Радник Баатар голосно сказав:

— Тут скрізь понаросло верболозу, джип ніяк не міг проїхати. За три постріли вдалося вбити лише одне вовченя. У нашій зграї були самі вовчиці й вовченята, схоже, що це була одна родина.

Радник Сюй вигукнув:

— Тутешні вовки просто чорти! Ті вовки-самці поступилися найкращою дорогою для відступу вовчицям із вовченятами!

Бао Шуньґуй загукав:

— Ще одного вбили! Оце так перемога! Сьогодні — найрадісніший день за весь рік мого перебування на пасовищі! Нарешті я вимістив свою злість! Їдьмо до тих двох мертвих вовків, у мене є горілка й закуска, вип’ємо спочатку за таку радість.

Чень Чжень поспішив вистрибнути з машини й побіг подивитись на вовченя. Вийшовши наперед до машини, він розв’язав лантух і оглянув убитого: вовченя було дуже схоже на його Вовчика, однак раптом виявилося навіть трохи більшим за нього. Він не очікував, що Вовчик, який так гарно їв і пив, все ж не зможе зрівнятись у зрості зі своїм диким братом. Виявилось, що дикі вовки стають дорослими менше, ніж за рік, і вже можуть самі себе прогодувати з полювання… Однак життя цього вовка обірвалося, щойно розпочавшись, через кулю, випущену з рушниці людиною. Чень Чжень із болем у серці злегка погладив кілька разів голову вовка, так само як він гладив удома Вовчика. Вийшло, що аби вберегти своє вовченя, довелося забрати життя в цього вільного вовченяти…

Обидва джипи поїхали на південь. Чень Чжень повними суму очима дивився на прикордонне пасовище: ватажок і основні сили цієї зграї були знищені менше, ніж за одну годину, і зграя, напевне, ніколи раніше не зіштовхувалась із такою швидкою атакою. Решта вовків цієї зграї, які втекли за кордон, певно, ніколи більше сюди не повернуться. Однак як же зможе вижити там ця зграя, котра втратила свого відважного полководця й основні бойові сили? Старий Біліґ колись казав, що зграя, яка втратила свою територію, є ще більшою невдахою, ніж собака, в якого померли господарі.

Джип під’їхав до місця, де пролунав перший постріл. Два дебелих дорослих вовки лежали в калюжі крові, до якої присмокталися дві зграйки мух. Чень Чжень не міг на це дивитись, тож відійшов подалі й сів на траві, втупившись у небо на горизонті, де був кордон. Що подумає Батько Біліґ, коли дізнається, що це він привів сюди джипи, щоб винищити зграю? Адже виходить, що всі ті знання про вовків, які Старий особисто передав йому, були, врешті-решт, використані для вбивства вовків. У Ченя на душі було важко, він почувався слабким і не знав, як він надалі зможе зустрічатись зі Старим Біліґом… Уночі вовчиці й вовченята неодмінно повернуться сюди шукати своїх чоловіків і батьків й неодмінно знайдуть місця, де залишились сліди їхньої крові. Тож цієї ночі в цій частині степу лунатиме вовче виття…

Старина Лю й Ван перенесли ще два лантухи під заднє сидіння Ванового джипа.

На траві вже було розстелено декілька великих листів крафт-паперу, призначеного для загортання боєприпасів. На них стояли три-чотири пляшки степової горілки, велика торбинка приправленого спеціями арахісу, декілька огірків, дві бляшанки з яловичиною, три скляні банки з консервованою свининою, а також ціла миска зі шматками м’яса.

Бао Шуньґуй, тримаючи одну з пляшок горілки, разом із радником Сюєм підійшли до Ченя і потягли його до «бенкетного столу» на природі. Бао Шуньґуй, поплескавши Ченя по плечу, сказав:

— Ченю, сьогодні ти дуже мені допоміг! У сьогоднішній справі велика заслуга — твоя. Якби не ти, то наші першокласні стрільці сьогодні були б героями без поля бою.

Радник Сюй та інші троє військових підішли до Ченя з чарками, щоб випити разом з ним. Радник Сюй, щиро дивлячись на Ченя, сказав:

— Пий, пий! Я свою першу чарку п’ю за тебе, адже ти виховуєш вовка й досліджуєш вовків, і з цього справді є користь, адже ти відразу ж нас привів до цілого кубла вовків. Ти ще не знаєш, що вчора голова Бао возив нас колами більше ста лі, але ми не побачили там жодного вовка. Випий чарку! Дякую тобі!

Обличчя Ченя побіліло, він хотів щось сказати, але зупинив себе, узяв чарку й випив її до дна, однак при цьому йому хотілося знайти якесь місце, де він міг би поплакати. За ханьськими чи військовими мірками, радник Сюй був абсолютним героєм. І не можна міряти його мірками степу, адже він тільки-но сюди прибув. Однак первісне скотарське життя мало добігти свого кінця під дулом його рушниці, а позиція ханьців відтепер мала пустити тут своє коріння і потім дивитись, як степ перетворюється на пустелю. Чень Чжень несвідомо затис у руці огірок і почав із силою його жувати. На городах, які розбили в степу поселенці-будівельники, вже можна було збирати огірки, а він більше двох років не їв свіжого огірка.

Ханьські овочі й фрукти такі смачні! Певно, ханьці все ж мають якусь селянську натуру, яку з них не можна викорінити, адже чому він найперше узяв саме огірка з цього «столу», уставленого різними наїдками? І свіжий запах огірка раптом перетворився в роті на гіркий сік і смак…

Радник Сюй плеснув Ченя по спині й сказав:

— Ченю, не будь таким сумним! Ми ж убили так багато вовків… Я бачу, що поки ти виховуєш вовченя, ти прив’язався до них, на тебе також чимало вплинули старі скотарі. Вовки ловлять зайців, щурів, дзеренів і байбаків — це дійсно їхня заслуга перед степом. Однак це дуже первісний спосіб берегти його. Нині люди створили штучні супутники Землі й підняли їх у небо, тож і ми можемо, спираючись цілком наукові методи, охороняти степ. Виробничо-будівельний корпус уже готує літак «Ан-2», щоб з висоти розкидати над степом отруту та отруйні приманки і таким чином остаточно знищити щурів…

Чень Чжень завмер від несподіванки, однак зреагував миттєво — він поспішив сказати:

— Ні, цього не можна робити! Адже якщо отруйного щура з’їсть потім вовк, лисиця, корсак чи орел, то так перемруть усі тварини в степу!

Бао Шуньґуй запитав:

— Але якщо ми винищимо щурів, то навіщо тоді нам вовки?

Чень усе ж йому заперечив:

— Від вовків багато користі, яку навіть чітко й не описати, але, як мінімум, вони зменшать кількість дзеренів, зайців і байбаків.

Старина Лю, обличчя якого зашарілось від горілки, розсміявся:

— Дзерени, зайці й байбаки — гарна на смак дичина! Але коли сюди приїдуть наші основні сили, їхнього м’яса забракне людям наїстися, а ви ще хочете, щоб вовкам щось залишилось?