Вовк-тотем

30

Холодна осіння злива раптом завершила коротке монгольське літо й заморозила лютих комарів у тутешніх степах. Чень Чжень, замислившись, дивився на тихий Орхонський степ і раптом зрозумів причину, чому тут такі люті вовки й комарі — адже в степу коротке літо й ще коротша осінь, після якої приходить довга, більше ніж піврічна, зима. А для тварин, які не вміють впадати в сплячку в степу, це — сезон смерті, навіть комарі, які ховаються в байбачих норах, вимерзають наполовину. А якщо степовий вовк не запасе собі лою й не матиме густого хутра, то ніяк не зможе перезимувати, тож суворі зими в степу винищують більшість худих, старих, хворих та поранених вовків. Отже, комариним зграям доводиться хапатися за можливість, надану коротким літом, і максимально напиватись крові та йти в шалені атаки заради того, щоб урятувати собі життя. А вовчим зграям тим більше доводиться здобувати їжу ціною свого життя й брати участь у кривавих битвах заради того, щоб перезимувати й пережити весну наступного року.

Від мертвого лошати, яке дісталося юрті Ченя, залишились тільки дві передні ноги й тельбухи, що вже почали смердіти. Вовчик знову міг насолоджуватись періодом ситості, адже цього м’яса йому вистачало ще на кілька днів. Ніс Вовчика повідомляв йому — вдома ще є припасена їжа, тому останніми днями він увесь час був радісним. Вовчику подобались свіжа кров і сире м’ясо, однак він також залюбки їв і тухлятину, навіть зі смаком ковтав хробаків, які були на ній. На це Ґао Цзяньчжун якось зауважив:

— Вовчик незабаром стане нашою помийницею, і більша частина нашого сміття потраплятиме в його живіт.

Найбільше Ченя дивувало те, що яке б смердюче, зіпсоване чи брудне сміття не потрапляло Вовчику в живіт, він не хворів. Чень Чжень і Ян Ке понад усе шанували можливості вовченяти витримувати холод і спеку, голод і спрагу, гниль, бруд і всіляку заразу. Вид, який за сотні тисяч років зазнав жорстокого природного відбору, викликав у них зворушення. Шкода, що Дарвіну не довелося побувати в Орхонському степу, інакше б вовки монгольського степу зачарували його і в його роботу додався б новий довгий розділ.

Вовчик ріс, і чим далі він ріс, тим ставав більш грізним і прекрасним, і тепер нічим не відрізнявся від справжнього степового вовка. Ченю довелось знайти йому ще довший залізний ланцюг. Він також хотів змінити йому й ім’я, адже тепер його вже слід було називати Вовком. Однак малий сприймав тільки кличку Вовчик. Коли Чень називав його Вовчиком, він радісно підбігав до нього, ластився, лизав йому руки, терся об його коліна, кидався передніми лапами на його живіт або лягав на землю й розставляв свої лапи, відкриваючи живіт, щоб Чень його почухав. Коли ж його називали Вовком, він ніяк не реагував на це ім’я, ще й міг роззиратись на всі боки, намагаючись з’ясувати, кого це кличуть. Чень Чжень сміявся:

— Дурненький ти, дурненький, ти що, думаєш, що ти постарієш, а я все одно буду називати тебе Вовчиком?

Але Вовчик при цьому, висунувши наполовину язика, тільки набував дурнувато-радісного вигляду.

Ченю подобалась кожна частина тіла Вовчика, але останнім часом він найбільше полюбляв гратись із його вухами. Прямі вуха Вовчика були стрункими й пружними, чистими, цільними й сторожкими. З усіх частин тіла Вовчика вони найраніше досягли стандартної форми й стали абсолютно схожими на вуха дорослого вовка. А Вовчик через це дедалі сильніше усвідомлював свої здібності степового вовка. Коли Чень, підібгавши ноги, сідав у вовчому колі й грався з Вовчиком, він завжди гладив його вуха, однак Вовчик, схоже, мав при цьому одну умову, принесену з вовчого світу, — спочатку необхідно було почухати йому основу вух та шию, аж поки все його тіло не починало тремтіти від задоволення, і тільки після цього він дозволяв Ченю гратись із вухами. Ченю подобалось загинати Вовчикові вуха назад, а потім відпускати їх, щоб вони з ляскотом розпрямлялись, відновлюючи своє попереднє положення. Якщо, загнувши вуха назад, одночасно відпустити руки, то вуха, як не дивно, розпрямлялись не водночас, а по черзі, двічі ляскаючи при цьому, що іноді так лякало Вовчика, аж той завмирав, ніби почув якийсь ворожий звук.

Щодо цих грізних вовчих вух, то крім Ерлана, решта домашніх собак надзвичайно заздрили їхньому власникові, навіть до ворожості. Чень не знав, чи є в хрящах собачих та вовчих вух також і елементи «твердої волі»? Вуха в предків собак були такими ж прямими, як і в вовків, однак потім, коли собаки були приручені людьми, їхні вуха обм’якли, їхня верхня половинка почала звисати вниз, закриваючи собою вушну раковину, тож здатність чути в собак знизилась порівняно з вовчою. Давнім людям, либонь, не подобалась дика природа собаки, тому вони часто скручували їхні вуха або «тягали їх за вуха», тож із часом вуха в собак обм’якли, а коли хрящ втрачає свою пружність, «тверда воля» з нього випаровується, тож врешті-решт, собака перетворився на раба людини, який їй безумовно підкоряється. Коли монгольські конопаси приборкують необ’їжджених коней, вони насамперед скручують їм вуха й пригинають голови, і тільки після цього можуть установлювати сідло й сідати на коня. У Китаї дружини багачів також полюбляли тягати своїх служниць за вуха. Тож кому людина скрутить вухо, тому підтвердиться статус раба.

Вуха Вовчика дали Ченю можливість помітити тісний зв’язок між цією частиною тіла й статусом. Наприклад, сильні нації завжди полюбляли тягати за вуха не дуже сильні нації, а не дуже сильні нації робили те саме щодо слабких націй. Скотарі, «хапаючи корову за вуха», тобто, користуючись своїм домінантним положенням, тягали за вуха диких корів, коней, овець та собак, перетворюючи їх на своїх рабів та прислужників. А згодом сильні скотарські нації почали застосовувати цей свій успішний досвід щодо інших племен та націй та скручували вуха підкореним народам, тож спільнота, що захоплювала домінантне положення, тягала за вуха нації, якими керувала. Таким чином, у людському суспільстві виникли відносини ніби між «чабанами» й «отарою». Лю Бей[166] — це «чабан Сюйчжоу», а народ — це «вівці Сюйчжоу». Людські спільноти, яких найраніше в світі тягали за вуха завойовники, — це землеробські спільноти. До нинішніх часів «хапати корову за вуха» по-старому залишається для багатьох людей і спільнот метою, до якої вони ретельно прагнуть. Цей вислів — «хапати корову за вуха» — досі зберігається в словнику ханьців, його залишили у спадок своїм нащадкам предки-скотарі ханьців, однак після династії Північна Сун ханьців постійно «хапали» за вуха інші. Проте сьогодні, хоча вислів «хапати корову за вуха» зберігається, його ідея вже розвіялася. Сучасні нації не обов'язково повинні підкорювати інші нації чи тиснути на них. Однак хто не має потужного завойовницького духу, щоб «хапати корову за вуха», той не зможе вберегти свої вуха.

Останніми днями Чень Чжень усе частіше бачив, як військові джипи виробничо-будівельного корпусу здіймають за собою куряву, й на душі йому боліло. Адже він відчував, що належить до першої й, можливо, останньої партії ханьців, яким довелось у реальних умовах звідати й дослідити первісне життя скотарів монгольських прикордонних степів. Він не якийсь там кореспондент чи репортер, що ганяється за поверховими враженнями, його статус був найбільше вартий того, щоб ним пишатися, — чабан серед справжніх первісних скотарів у степу. Він також міг радіти з того, яке йому дісталося місце для спостережень — заховане в глибині степу Орхонське пасовище, на якому ще водились у великій кількості вовки. Він також утримував вовченя, якого власноруч видобув з вовчої нори. Усі його спостереження й думки відбивались у глибині його душі, так що він пам'ятав кожну найменшу дрібничку. У майбутньому він міг би подія за подією розповідати все друзям та рідним аж до того часу, коли він виїхав з цього окремого світу. Шкода, що нащадки Жовтого імператора дуже давно покинули степи своїх предків, а давнє й первісне скотарське життя в степу незабаром має завершитись, тоді китайці більше не зможуть побачити ці землі в тому вигляді, в якому їх бачили їхні предки, і поклонитись їм там…

Чень Чжень подовгу гладив вовчі вуха. Йому дуже подобалась ця пара вух, оскільки вони були єдиною парою цілих вовчих вух, що він бачив за ці роки, — вуха інших живих чи мертвих вовків, які йому траплялося бачити зблизька за останні два роки, а також вуха на знятих чи зшитих в опудало вовчих шкурах, усі без жодного винятку були ушкодженими: деякі мали дірочки й були схожі на прокомпостовану марку, деякі не мали гострих кінчиків, інші були розідрані на смужки або на дві чи три «пелюстки». Були й такі пари вух, де одне вухо було довше за інше, траплялось і так, що вуха були просто відкушені під саму основу… Чим старішим і лютішим був вовк, тим «потворнішими» були його вуха. Чень дійсно не знаходив у своїй пам’яті жодної стандартної пари вух, які були б цілими, прямими й на яких була би не ушкоджена жодна волосинка. Чень навіть усвідомив одну істину — в жорстокому степу «стандартними» слід вважати якраз ушкоджені вовчі вуха.

Але що, тоді бездоганні й цілі вуха Вовчика не є стандартними вовчими вухами? При цій думці в Ченя в душі зароджувався сум, адже він також раптом усвідомлював, що «бездоганність» Вовчикових вух якраз і є найбільшим недоліком малого. Вовк — це воїн степу, його свобода й воля до життя підтримуються в боротьбі з лютими племінними жеребцями, безжальними степовими мисливськими собаками, жорстокими захожими вовчими зграями та суворими степовими мисливцями. У такому випадку хіба вважався би вовком той, хто був би не в змозі пережити сотні битв, але красувався б своїми блискучими й довершеними вухами? Чень відчував свою жорстокість — адже це він украв у Вовчика його життя степового героя, це з його вини в малого залишилися тільки вовчі вуха, але він був позбавлений вовчої долі й жив, як в’язень, ще гірше, ніж собака.

Чи потрібно тоді потихеньку відпустити Вовчика? Повернути його жорстокому, але вільному степу? Повернути йому вовчу долю? Однак Чень не наважувався це зробити. Адже з тих пір, як він відкусив лещатами гострі кінчики чотирьох вовчих ікол, Вовчик утратив зброю, завдяки якій він міг би вільно жити в степу.

Чотири Вовчикові ікла, що раніше були гострими, мов шило, до сьогодні вже сточилися й стали короткими та тупими звичайними зубами із заокругленими кінчиками, схожими на чотири вертикальні фасолини, навіть гірші, ніж собачі зуби. Однак найбільше Чень переживав про те, що, хоча під час тієї операції вони були якомога обережними й, збиваючи кінчики, не пошкодили нервового каналу, один зуб все-таки злегка розтріскався й тоненька тріщинка на ньому сягнула пульпи, тож невдовзі Чень помітив, що цей зуб повністю забруднився й почорнів, ніби хворий зуб старого вовка. Потім щоразу, коли Чень бачив цей чорний зуб, йому ніби ножем різало по серцю, адже, можливо, не мине й року, як цей хворий зуб випаде. Ікла — це передумова життя степового вовка, тож якщо у Вовчика залишиться тільки три ікла, йому буде навіть складно розривати їжу, а що вже казати про полювання на тварин?

Із плином часу Чень Чжень з усе більшим розчаруванням розумів усю серйозність наслідків свого тодішнього легковажного рішення — у майбутньому він уже не зможе відпустити Вовчика назад у степ і не зможе проникнути в глибину степу, щоб познайомитись із «Вовчиковими друзями». Таким чином Чень сам, виконавши ту жорстоку операцію, зруйнував власну романтичну мрію. Водночас він зруйнував також свободу цього чудового й милого вовченяти. Тим більше Вовчик, який тривалий час жив прив’язаним на ланцюгу, зовсім не мав досвіду реальних битв у степу, тож орхонські вовчі зграї могли прийняти його за «чужака» й безжально загризти. Він картав себе за те, що не наважився відпустити Вовчика тієї ночі, коли вовчиці кликали його, й відчував за це глибокі докори сумління. Чень Чжень розумів, що не є кваліфікованим та розумним ученим-дослідником, адже мрії та емоції часто змушували його люто ненавидіти «дослідження». Та й Вовчик не був піддослідним пацюком, призначеним для анатомічних розтинів, а був його другом і вчителем.

А люди в степу із тривогою чекали на офіційний прихід Виробничо-будівельного корпусу Внутрішньої Монголії. Колективний лист Біліґа, Улзія та інших поважних монголів відіграв свою роль, і представники корпусу вирішили, що Орхонський степ має залишитися пасовищем, а пасовище Булаґійн — перетворитись на скотарське об’єднання, де головною діяльністю буде все-таки скотарство, а побічною — сільське господарство. При цьому більшу частину інших пасовищ і колгоспів перетворювали на сільськогосподарські об’єднання, навіть батьківщина виробництва найбільш відомих бойових коней монгольського степу — Уземчинів — басейн річки Лошат, перетворювався на великий сільгосп. Невеликі пасовища ставали напівсільськогосподарськими-напівскотарськими об’єднаннями.

Грандіозні плани виробничо-будівельного корпусу вже досягли давнього Орхонського степу. Основна ідея була такою: якомога швидше відмовитися від первісного й відсталого скотарського виробництва, що тривало в степу декілька тисяч років, і масово збудувати тут поселення. Виробничо-будівельний корпус привіз із собою велику кількість грошей, обладнання та інженерів, щоб збудувати для скотарів цегляні будинки, кам’яні зацементовані загони, насосні станції, відремонтувати дороги, збудувати школи, лікарні, пошти, храми, магазини, кінотеатри тощо. А також підняти цілину, де це було можливо, посіяти збіжжя, технічні культури та посадити овочі. Організувати механізовані команди косарів та перевізників, а також збудувати тракторні станції. І остаточно викорінити вовче лихо, хвороби, шкідників та гризунів. І підвищити свою здатність протистояти таким природним лихам, як завірюхи, посухи, буревії, пожежі, комарі тощо. І дати змогу скотарям, які тисячами років постійно жили в жахливих і складних умовах, поступово перейти до спокійного й щасливого осідлого життя.

Усі молоді інтелігенти на пасовищі, молоді скотарі, а також багато жінок і дітей з нетерпінням очікували на прихід виробничо-будівельного корпусу, щоб той якнайраніше здійснив для них змальовані Бао Шуньґуєм та кадровиками корпусу райдужні плани. Однак більшість скотарів літнього й середнього віку мовчали. Коли Чень Чжень пішов розпитатись про це в Біліґа, Старий, зітхнувши, сказав:

— Скотарі давно хотіли, щоб їхні діти ходили до школи і щоб, коли хтось захворіє, не потрібно було б везти його кіньми або волами, запряженими у возик, аж до хошуна в лікарню. Через те, що в Орхоні немає лікарень, тут загинуло дуже багато людей, які не повинні були загинути. Однак як же степ? Степ дуже тендітний, а кількість худоби вже нині надзвичайно велика. Степ — це возик на дерев’яних колесах, він може вмістити лише таку незначну кількість людей і худоби, яка тут є, але якщо сюди прийдуть усі ті люди й техніка, тоді цей візок перекинеться. А якщо він перекинеться, ви, ханьці, зможете повернутись додому, але що робитимуть скотарі?

Проте Чень найбільше турбувався про те, що робитимуть степові вовки. Адже як тільки прийдуть люди зі скотарських регіонів, вони повбивають собі на їжу усіх лебедів, гусей та диких качок, а кого не повбивають, ті розлетяться. Однак степові вовки — це не перелітні птахи. Значить, вовчі зграї, які поколіннями жили в Орхонському степу, будуть остаточно винищені? Або їх проженуть за кордон, так би мовити, за двері країни? Однак у Зовнішній Монголії морози набагато лютіші, трави рідші, а людей і худоби менше, тож тамтешні вовки-бідняки набагато лютіші від орхонських «заможних» вовків. Тож коли останні туди потраплять, вони перетворяться на «приходьків» і зазнаватимуть тільки образи. Чень Чжень не очікував, що так швидко побачить останні дні степових вовків, але ж його спостереження й дослідження щодо зграй степових вовків тільки-но розпочалися…

Час уже наближався до вечора, і Ян Ке пригнав отару до окремого місця за три лі від табору, де розвернув її прямо на власну юрту, а потім полишив її, щоб повернутись додому й попити води. Невдовзі потрібно буде переміщатись на нове пасовище, тож можна дати змогу вівцям поскубти молоду травичку, яка щойно виросла в околицях табору.

Ян Ке налив дві великі піали холодного чаю й сказав Ченю:

— Хто б міг подумати, що виробничо-будівельний корпус дійсно прийде? Я терпіти не можу, коли в мирний час життя воєнізується. Я ледве-ледве втік з виробничо-будівельного корпусу в Хейлунцзяні, так тепер він мене наздогнав у Внутрішній Монголії. У мене на душі неспокійно через те, що буде, врешті-решт, з Орхоном. Ми повинні швидше з’ясовувати, що маємо з’ясувати про степових вовків…

Саме коли вони так розмовляли, по протореній возиком дорозі примчав кінь, за яким вихором здіймалась курява метрів на сто. Чень Чжень і Ян Ке здогадались, що це Чжан Цзіюань помінявся змінами й повернувся додому відпочити. Чжан був уже зовсім схожий на справжнього степового конопаса, в нього було багато швидких коней, він їздив верхи, мов навісний, не шкодуючи сил коня, і жодним чином не приховував цього бахвальства. Ґао Цзяньчжун із недоброю посмішкою на обличчі сказав:

— Гей, ви тільки подивіться, скільки монгольських дівчат повиходили зі своїх юрт подивитись на нього, а їхні погляди, мов молоді кобилки, так і побігли за ним навздогін!

Зістрибнувши з коня, Чжан Цзіюань сказав:

— Швидше! Швидше ходіть сюди! Подивіться, що я вам приніс!

Він відв’язав із сідла наповнену чимось брезентову сумку великого розміру. Це щось, очевидно, було живим, оскільки ворушилося. Ян Ке прийняв у нього сумку, помацав її й, сміючись, сказав:

— Невже ти теж упіймав вовченя, щоб було до пари нашому Вовчику?

— Де ти в цей час знайдеш таких малих вовченят? — запитав Чжан. — Подивись спочатку, але обережно, щоб воно не втекло.

Ян Ке дуже обережно розстібнув сумку і перше, що він побачив, була пара великих вух. Простягнувши руку, він ухопився за них і витяг із сумки ту живу тваринку. У руках у нього забився степовий заєць, жовто-сіро-чорне осіннє хутро якого аж вилискувало на сонці; розміром він був із великого домашнього кота, важив навскидь усі три кілограми.

Чжан Цзіюань, прив’язуючи коня, казав:

— Сьогодні на вечерю поїмо зайчатини, а то баранина вже оскому набила.

Поки вони говорили, Вовчик, який був від них за сім-вісім кроків, раптом кинувся на зайця, не в змозі стримати свою дику натуру, і якби не залізний ланцюг, то він би вихопив зайця з рук Яна. Однак зупинений у стрибку ланцюгом, Вовчик упав на землю. Перекинувшись, він встав на задні лапи, розмахуючи передніми в повітрі; і так рвався вперед, що ошийником йому передавило шию і його язик випав на добрих 15 см. Очі його були вирячені й у них горів лихий жорстокий вогник, який свідчив про бажання проковтнути зайця живцем.

Домашні собаки також упізнали цю тваринку, яка надзвичайно швидко бігає й стрибає і яку дуже важко вловити, тож оточили зайця й почали із цікавістю обнюхувати, однак жоден з них не наважився її собі захопити.

Ян Ке, дивлячись на жадібний вираз на обличчі Вовчика, підняв зайця й зробив декілька кроків у напрямку Вовчика, а потім махнув зайцем, ніби збирався його кинути Вочику. Щойно передня лапа Вовчика торкнулась заячої ноги, він миттю перетворився на справжнього дикого звіра, на писку в нього з’явився лютий вираз, він почав облизуватись, прагнучи крові, а його чорні зіниці мов випускали невидимі отруйні голки, через що зробились надзвичайно жахливими. Однак коли Ян Ке знову притягнув зайця ближче до себе, Вовчик із люттю почав дивитись на людей і собак, і межа між людиною й вовком проявилась надзвичайно чітко, а від дружби й почуттів, які тривали кілька місяців, не залишилось і сліду. В очах Вовчика Чень Чжень, Ян Ке, навіть Ерлан, який піклувався про нього найбільше, — усі за мить перетворились на його запеклих ворогів.

Ян Ке так злякався, що інстинктивно зробив назад аж три кроки, а заспокоївшись сказав:

— У мене є пропозиція: оскільки Вовчик уже виріс такий великий, але жодного разу сам не вбивав і не їв дичину, ми повинні дати йому можливість задовольнити свій природний потяг. Тож я скасовую плани на вечерю із зайчатини, а пропоную віддати зайця Вовчику, тоді ми сьогодні станемо свідками того, як дикий вовк вбиває і їсть дикого зайця, а також з близької відстані побачимо, яка вона, вовча натура.

Чень Чжень зрадів і поквапився погодитись:

— М’ясо зайця несмачне, його можна їсти тільки тушковане разом із м’ясом рябчика. Цього літа Вовчик допомагав нам чергувати вночі й вовки не вкрали в нас жодного барана, тож ми повинні нагородити його.

Ґао Цзяньчжун кивнув головою й сказав:

— Вовчик не тільки сторожував отару, але й наглядав уночі за моїми телятами, тож я — «за».

— Ну добре, — вимушено сказав Чжан Цзіюань, ковтаючи слинки, — я теж хочу подивитись, чи наш домашній вовк ще має вовчу натуру чи ні.

Хлопці відразу ж зраділи, оскільки з’явилась слушна й раціональна нагода безперешкодно дати вихід тій звіриній природі, яка глибоко ховається в серці людини, а також кривавій варварській жорстокості, яку колись виявляли любителі цькування тварин у Колізеї. Таким чином, степова істота — стрибучий степовий заєць, — якому доводилось існувати в надзвичайно складних умовах постійного оточення й переслідування з боку його запеклих ворогів — лихих вовків, орлів, лисиць, корсаків та мисливських собак, був легко позбавлений життя чотирма молодими пекінцями. Добре ще, що він мав лиху славу руйнівника степу та був винен у частих падіннях конопасів, які спотикались через його нори, тож смертельний вирок йому не викликав докорів сумління. Хлопці почали обговорювати правила «бою» тварин.

Але ж степ безмежний, у ньому не можна знайти огороджений майданчик, який би став ареною «бою». Хлопці пошкодували, що не зможуть побачити, як дикий вовк ганяється за диким зайцем. Зрештою, вони вирішили окремо зв’язати передні й задні ноги зайця, щоб він міг стрибати, але не міг швидко втекти.

Заєць, очевидно, був дорослим і загартованим тривалим виживанням у жорстокому середовищі. Коли Ян Ке перев’язував йому лапи, цей звірюга підступно й люто встромив у нього свої пазурі, а в дикого зайця — майстра рити нори — пазурі схожі на гострі лопатки, тож на руці Яна вони залишили глибокі криваві доріжки. Яну від болю аж перехопило подих і він сказав:

— Правду люди кажуть, що коли зайця розсердити, він і людину вкусить. Хто б міг подумати, що він, і справді, вміє «кусатися» своїми пазурями. Ну й лихий же ти, зайче! Однак не дуже-то радій, ось наш Вовчик тебе живцем оббілує!

Тим не менше, Чень поспішив до юрти й виніс звідти юньнаньські ліки та бинт, щоб обробити рану Яна й забинтувати її.

Потім хлопці узялись до роботи вчотирьох і з чималими зусиллями зв’язали зайцю ноги. Той нерухомо лежав на землі, однак в його очах світилося лихе й підступне світло. Чжан Цзіюань розтулив заячу губу й оглянув зуби звіра, після чого сказав:

— Дивіться, цей заєць уже старий, у нього навіть зуби пожовтіли. Наш голова механіків каже: «Людина на старість стає лукавою, кінь — хитрим, а старого зайця навіть орлу важко впіймати». Старі зайці дуже лихі, якщо ми припустимося помилки, то Вовчик залишиться у збитках.

Чень Чжень обернувся до Чжана Цзіюаня і спитав:

— А чому це кажуть, що старого зайця навіть орлу важко впіймати?

— Коли орел ловить зайця, він кидається стрімголов з висоти й лівою лапою хапає зайця за задню частину тіла, тому стає боляче й він обертається в напрямку джерела болю, розвертаючи своє тіло в горизонтальне положення. Таким чином орел може другою лапою з силою вхопити зайця за спину, тоді він від нього вже не втече. Після цього орел, вирівнявши тіло зайця, злітає вгору й розкриває кігті, заєць падає з висоти й розбивається. Тільки тепер його можна нести на верхівку котроїсь із гір і їсти. Однак старий заєць не дасться так легко в пазурі орлу — якщо той вхопить його за зад, він не буде повертатись, як би йому не боліло, а щодуху помчить до найближчого чагарника, де густа трава й тамариски. Я бачив на власні очі, як один старий заєць з орлом на спині чкурнув у тамариск, густі й довгі, мов батоги, гілки якого повискубували орлу все пір'я. У птаха від цього закрутилось у голові й він вимушений був розкрити свої пазурі й відпустити зайця. Бідолаха-орел із понуреною головою був схожий на півня, який програв бій, він довгенько відпочивав у траві й приходив до тями, після чого, нарешті, полетів собі геть…

Ян Ке аж витріщив очі, почувши таку історію, й сказав:

— Ми повинні зараз добре все обдумати.

— Усе-таки просто кинемо зайця Вовчику, — сказав Чень Чжень. — Умови протистояння можна вважати рівними: з одного боку старий підступний заєць, з іншого — молодий і недосвідчений вовк, до того ж із пошкодженими іклами; в одного зв'язані ноги, інший — прив’язаний на ланцюгу.

— Ми всі читали роман «Спартак», — сказав Ян Ке, — й пам'ятаємо, що за правилами римської арени, якщо заєць виграє, йому потрібно буде подарувати свободу.

— Гаразд! — погодились решта троє.

Ян Ке, ніби міркуючи вголос, але й водночас звертаючись до зайця, сказав:

— Ну хто змушував тебе рити так багато нір і псувати траву? Вибач!

А потім прокричав уже до Вовчика:

— Вовчику, Вовчику! Їсти! — після чого простягнув руку й закинув зайця у вовче коло.

Як тільки заєць торкнувся землі, він швидко перекинувся, підскочив і почав безладно стрибати. Вовчик підбіг до нього, але не схопив одразу в пащу, а передніми лапами з силою почав перекидати його. Заєць миттю притиснувся до землі й скрутився в клубочок, ніби дуже злякався, його груди швидко здіймались і опускались, він увесь тремтів. Однак при цьому його великі круглі очі на подив спокійно скоса спостерігали за кожним рухом Вовчика. Очевидно, цей заєць не раз побував у лапах вовків і орлів, але втік від них.

Прикриваючись тремтінням, заєць продовжував скручуватись, дедалі більше напружуючи м’язи, поки, зрештою, не перетворився на «кулачок», який набув максимальної вибухової сили. Потім звір увібрав також свої гострі пазурі, щоб вони не визирали з розрізів на лапах, ніби сховав у рукав потаємну зброю.

У Вовчика вже був досвід поїдання жирного пацюка, тож, побачивши зайця, він вирішив, що це також дикий щур, тільки більший від попереднього. У Вовчика аж слинки потекли, й він наблизився, щоб понюхати. Оскільки заєць усе ще тремтів, Вовчик витягнув передню лапу, ніби натискав на «нешкідливий» шмат м’яса. Так, наступивши на зайця з одного боку й обнюхуючи інший, він шукав отвір, за який вкусити.

Раптом заєць припинив тремтіти; у цей момент голова Вовчика саме перемістилась до задньої ноги сірого. «Обережно!» — майже водночас вигукнули всі четверо хлопців, однак було вже пізно. Заєць з усіх сил викинув свої пазурі, ніби це вибухнула міна, й запустив їх прямо в голову Вовчика, влучивши з першого разу. Вовчик заскавучав і перекинувся назад, а коли він з великим зусиллям піднявся після цього, уся його голова була заюшена кров’ю, у вусі утворилась велика дірка, на морді видно було подряпини, а праве око — ледь не вибите.

Чень Чжень і Ян Ке аж змінились на обличчях, співчуваючи йому, й миттю підскочили зі своїх місць. Ян Ке швидко знайшов пухирець із юньнаньськими ліками, збираючись замазати Вовчику рану, однак Чень Чжень, хоч і знехотя, зупинив його:

— Який вовк у степу рано чи пізно не зазнає поранень? Тож потрібно, щоб Вовчик теж скуштував смак поранення.

Вовчика ще ніколи в житті так не ошукували, тож він вигнув спину, напустив на себе загрозливий вигляд, розсердився, але, разом з тим, і з цікавістю дивився на зайця. Заєць, досягнувши свого, почав з усіх сил пручатись, перевертатись, накульгувати, підстрибуючи й згинаючись та розгинаючись, та намагаючись таким чином переміститись за межі вовчого кола. Тут уже собаки розсердились і підвелись та почали гавкати на зайця. Особливо Ерлан уже не міг на це дивитись і хотів застрибнути у вовче коло та вбити зайця, однак Чень обійняв його і, таким чином, стримав.

Заєць, повільно вигинаючись, мов гусениця, наближався до межі кола, Вовчик, так само повільно, слідував за ним, тримаючи відстань в один чи, але варто було тільки зайцю зробити більш-менш сильний рух задньою лапою, як Вовчик, мов ужалений отруйним скорпіоном, відстрибував назад.

Ян Ке сказав:

— Перемогу в цьому раунді слід присудити зайцеві, адже якби це відбулося в природних умовах, він би, щойно оглушивши Вовчика, створив би собі можливість утекти. Цей звірюга за двадцять хвилин устиг поранити людину й вовка, ну й хвацький! Відпустімо його, він же такий самий травоїд, як і ми, селяни, а якби в китайців був дух такого собі старого зайця, то хіба вони дали б перетворити свою країну на напівколонію?

Чень Чжень, відчуваючи роздвоєння в душі, сказав:

— Дамо Вовчику ще одну, останню, можливість: якщо заєць зможе виповзти за межі вовчого кола, будемо вважати, що він виграв, якщо не зможе — тоді боротьба триватиме.

— Добре, — погодився Ян Ке. — Нехай межа вовчого кола вирішить його долю.

Заєць, ніби вгледів для себе промінець надії, тож вигинаючись і перекидаючись просувався до межі кола. Вовчик також розсердився, ніби відчув, що ця річ, яка очевидно належала до його кола, збиралась покинути його межі. Він так розхвилювався, що почав безладно стрибати навколо цієї речі, однак не наважувався ані вкусити, ані вловити її, ніби мав справу з їжаком. Коли в нього з'являлась можливість, він передньою лапою підтягував зайця назад, у середину кола, однак після цього відразу ж відстрибував від нього. Заєць же, дочекавшись, поки Вовчик відстрибне, знову починав переміщуватись до межі кола. Через декілька раундів такого «перетягування канату» Вовчик, як справжній мисливець, нарешті знайшов слабке місце зайця — оминаючи його задні ноги, він вибіг наперед до нього і вдався до тактики «тягання за вуха» — дочекавшись можливості, вхопив зайця зубами за довгі вуха й потягнув усередину кола. Щойно заєць починав пручатись, Вовчик розкривав пащу й випускав його, але поступово помітив, що задні ноги зайця, які становили для нього загрозу, тепер уже до нього не дістають, тож, зрештою, набрався хоробрості й міцно вкусив зайця за вуха та притягнув його до дерев'яного кілка. Тепер в очах у зайця засвітився жах, і він раптом почав хвицятись і битись, мов викинутий на берег карась, аж Вовчику ніяк було його вкусити.

Чень Чжень вирішив дати Вовчику підказку — він раптом закричав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик завмер на мить, однак ці звуки пробудили в нього почуття голоду, тож він миттю з вовка-воїна перетворився на голодного вовка: він люто затиснув голову зайця, після чого з хрускотом відкусив задніми зубами одне його вухо й проковтнув його просто з хутром. З голови зайця бризнула кров, а побачивши її, очі Вовчика загорілись, і він уже не міг стримати своєї вовчої природи. Він люто відкусив друге вухо й проковтнув його. Утративши обидва вуха, заєць став дуже схожим на байбака, почав безладно шкребти лапами й кусатись, борсаючись з останніх сил. Таким чином у вовчому колі клубком катались, б’ючись на смерть, вовченя із заюшеною кров’ю головою і старий заєць із розідраною на кров головою. Вовче коло перетворилось на справжнє поле бою, сповнене запаху крові.

Однак Вовчик усе ще не розумів, що спочатку потрібно вбити зайця на смерть, а потім можна спокійно їсти його м’ясо. Він, відкусивши шмат м’яса, з’їдав його, обдираючи сірого живцем, просто на цьому зайцеві, зовсім не за правилами, намацуючи способи полювання. Хоча ікла Вовчика були сточені, однак мали силу щелеп тигра, він спочатку затискав у зубах шкіру зайця, а потім люто мотав головою, розриваючи так шкіру сірого смужка за смужкою. Хоча він не розумів, що можна одним укусом перегризти зайцю горло, однак він інтуїтивно знайшов інше вразливе місце сірого — живіт. Тож, зрештою, Вовчик розірвав бідному зайцю живіт і з силою витягнув звідти всі нутрощі, а це вже — улюблена їжа степових вовків, оскільки нутрощі ніжні, мають багато крові й не вкриті хутром. Очі Вовчика засвітились, і всі кишки, серце, легені, печінка й нирки швидко потрапили йому в живіт. Старий заєць, який до цього вперто опирався, припинив спротив, коли втратив свої нутрощі.

Отже, Чень Чжень дав Вовчику можливість побути справжнім вовком. Вовчик нарешті виріс — ціною спотворення обличчя й вух; однак тепер він мав «стандартні вуха» степового вовка і сам перетворився на такого, навіть враховуючи справжню битву. Проте Чень Чжень чомусь не міг радіти — коли Вовчик виграв, Чень натомість почав співчувати старому зайцю, адже той, бідолаха, боровся до останньої миті, тож його смерть заслуговує на повагу: хоча він був забитий і з’їдений однаково хоробрим і запеклим Вовчиком, його, зайця, дух залишився непереможеним. Отже, всі істоти монгольського степу, крім овець, не важливо, м’ясоїди вони чи травоїди, усі мають подарований їм матір’ю-степом хоробрий і нескорений дух.

Вівці самі прийшли до табору. Чень Чжень і Ян Ке вирішили цього дня тимчасово перервати традицію Вовчикових прогулянок, а сам Вовчик, який усе ще перебував у надзвичайно збудженому стані, геть забув про них.

Хлопцям рідко коли випадала можливість зібратись усім чотирьом готувати й їсти, тож атмосфера в юрті відразу стала надзвичайно теплою й приємною. Чень Чжень налив Чжану Цзіюаню піалу чаю й запитав:

— Ти ще нам не розповів, як же ти роздобув цього старого зайця?

Чжан Цзіюань, як і степові конопаси, любив повихвалятися, тож, трохи помовчавши, сказав:

— Гм, цього зайця мені теж подарували вовки.

Усі троє хлопців завмерли від подиву. Чжан Цзіюань помовчав ще кілька секунд і тоді сказав:

— Сьогодні в обід ми з Батом їздили шукати коней, однак на півдорозі, коли щойно проминули один маленький схил, удалині побачили вовка, який, задерши догори свій зад, рив землю. Ми обидва саме сиділи на швидких конях, тож за одним ударом батога були вже там. Вовк, звісно ж, відразу втік на інший бік схилу, а ми під їхали до місця, де він рив землю, й побачили там невеличку нору, біля якої було чимало свіжої землі. Нора була в дуже потаємному місці — прямо під густою травою, тож якби не ця свіжа земля, її б дуже важко було помітити. Бат, як тільки побачив нору, відразу сказав, що вона — заяча, однак тут заєць влаштував не гніздо, а тимчасову схованку. У степу хитрі зайці мають по три-чотири гнізда, а крім того, ще й риють собі багато тимчасових схованок і в разі наближення ворога ховаються в них. Конопаси найбільше ненавидять ці нори, адже через них часто калічаться і люди, і коні. Минулого року один з найкращих коней Лхамжава через таку нору зламав передню ногу й став ні на що не здатний. Коли ми побачили цю нору, то прокинулась уся наша лють, ми зіскочили з коней і вирішили будь-що витягти цього зайця й убити. Нора виявилась більше метра завглибшки, ми просунули туди руків’я аркана й поворушили ним — усередині дійсно було щось м’яке, як виявилось — живий заєць. Вовки справді вміють рити нори — ще б трохи, і він його звідти витяг. Однак тепер вовк утік, а чим же ми могли рити нору далі? Бат сказав, що в нього є спосіб: він відв’язав аркан від руків’я, потім ножем зробив на руків’ї невеликий надріз, у який ми запхнули трохи жорсткої трави — так щоб держак став схожим на рогачку. Потім ми просунули його в нору й почали намацувати тіло зайця, а коли дісталися його нашою «рогачкою», то защипнули його за хутро й почали крутити рогачку, поки хутро разом зі шкірою повністю не накрутилося на руків’я аркана. Потім, притиснувши цим руків’ям зайця, ми почали тягти його назовні, і невдовзі Бат дійсно таким чином «викрутив» сірого з нори. Щойно показалась його голова, я відразу ж схопив його за вуха.

Усі троє хлопців разом закричали:

— Оце клас! Справжній клас!

Ґао Цзяньчжун сказав:

— Одного разу я теж виявив зайця, який заліз у нору і ніяк не хотів звідти вилазити. Однак на сьогодні я вивчив, нарешті, корисний прийом, як змусити його це зробити. Правильно ви кажете — скотарі набагато сміливіші й розумніші від селян. Дійсно вид діяльності багато в чому визначає людину. Раніше я ніяк не міг зрозуміти, в чому ж ми, китайці, гірші, аж ось воно, виявляється, що: коли сваримось у себе в конурі — так такі люті, що далі нікуди, однак коли боремось із кимось іззовні — так програємо. Така велика країна і так багато людей, але раптом дозволили якійсь маленькій Японії панувати тут вісім років, і якби Радянський Союз не направив свої війська, а США не скинули атомні бомби, то ще не відомо, скільки б тут японці панували. Однак не минуло й кілька років після поразки Японії, як із закордону почали надходити новини про те, що її економіка досягла рівня найпотужніших держав світу. От вам і «японські пірати», як виявилось, характер у них — ще той!

Хлопці розсміялись, а Чжан Цзіюань сказав Ченю:

— Справді, «хто працює з циноброю — той буде червоний», тобто, з ким поведешся, від того й наберешся, от і Ґао Цзяньчжун уже погодився з твоєю думкою.

Хлопці всілися за столиком і почали їсти просяну кашу, тушковану з грибним порошком баранину та засолені пір’я черемші.

Ян Ке сказав до Чжана Цзіюаня:

— У тебе ноги швидкі й ти знаєш усі новини, тож розкажи нам, що відомо про виробничо-будівельний корпус.

— Наш Комітет пасовища вже став Комітетом цього корпусу, — відповів Чжан, — перша партія кадровиків уже приїхала, половина з них — монголи, половина — ханьці. Після того, як корпус буде офіційно засновано, найпершим його завданням, мабуть, стане знищення вовків. Коли кадровики корпусу побачили, як багато лошат загризла вовча зграя, вони ледь не вмерли від люті. Вони сказали, що раніше, коли військові корпуси приходили в степ, вони найперше допомагали скотарям знищити бандитів, а тепер найпершим завданням є допомогти скотарям знищити вовків, тож вони спрямували сюди «відбірні війська й найкращих генералів», щоб допомогти народу позбавитись цього лиха. Вони, безперечно, мають добрі наміри, однак старі монголи з гіркотою говорять: «Розповідати цим військовим із селян про користь вовків — все одно що розсипати перла перед свиньми!» Незабаром вовки вилиняють, у них виросте довге хутро, і їхні шкури можна буде вигідно продати. У кадровиків корпусу зарплати теж невеликі, навіть радник чи директор на місяць отримують лише шістдесят-сімдесят юанів, а за одну шкуру вовка можна заробити відразу двадцять юанів, ще й призові, тож кадровики корпусу виявляють неабияку активність.

Ян Ке, зітхнувши, сказав:

— Ех, монгольські степові вовки, ви зайшли в глухий кут, утратили свою перевагу, тож швидше тікайте до Зовнішньої Монголії!